Діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі (1919-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут історії України НАН України

Діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі (1919-1921 рр.)

Ірина Матяш

докторка історичних наук, професорка, провідна наукова співробітниця, відділ історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України

Висвітлюються основні напрями та проблеми діяльності надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі від часу її заснування у січні 1919 р. до написання рапорту про звільнення керівника - І.Красковського та припинення існування дипломатичного представництва у квітні 1921 р. Мета дослідження полягає у з'ясуванні завдань та функцій місії в умовах витіснення більшовиками уряду УНР із державної території, катастрофічного фінансового становища зовнішньополітичного відомства, що змушувало систематично скорочувати асиґнування та штати дипломатичних установ, відсутності надійної підтримки іншими державами боротьби України проти російського більшовизму й офіційного визнання у світі. Ураховано здобутки української та зарубіжної історіографії. Ориґінальність дослідження забезпечується використанням маловідомої архівної інформації з Центрального державного історичного архіву Ґрузії, відділу рідкісних книг і рукописів Центральної бібліотеки імені Якуба Коласа НАН Білорусі, Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Досліджено, що І.Красковському вдалося підготувати проекти міждержавних договорів (зокрема між УНР і Кубанською Республікою) та провести їх обговорення, забезпечити реєстрацію українців у зоні своїх повноважень і систематично популяризувати українську ідею, залучити широке коло політичних діячів до обговорення ідеї створення Чорноморсько-Балтійського союзу, започаткувати інститут почесних консулів. Висвітлено прагнення української громади Кримського півострова протистояти зросійщенню та роль І.Красковського у забезпеченні консульського захисту для кримських українців. Доведено, що за час свого існування дипломатична місія стала центром українства на Кавказі, Кубані, Криму. Істотну увагу приділено персоналіям вітчизняних дипломатичних представників, котрі діяли на Кавказі. надзвичайний дипломатичний місія красковський

Ключові слова: надзвичайна дипломатична місія УНР на Кавказі, Крим, Красковський, Лісняк, Кулинський, Чорноморсько-Балтійський союз.

В історії вітчизняної дипломатичної служби 1919--1924 рр. на окрему увагу заслуговує діяльність закордонних дипломатичних представництв Української Народної Республіки. їх створення пов'язано з формуванням дипломатичної та консульської служби в найбільш наближеній до сучасної форми. Початок цьому процесу поклало заснування 22 грудня 1917 р. Секретарства справ міжнародних шляхом реорганізації Секретарства справ міжнаціональних як державного органу, підпорядкованого Ґенеральному Секретарству Української Центральної Ради. Найбільшу кількість закордонних представництв було організовано Директорією УНР упродовж січня -- початку лютого 1919 р. Розпочали діяльність (чи продовжили створені за періоду Української Центральної Ради і гетьманату) п'ять посольств (у Німеччині, Австрії, Болгарії, Туреччині, Фінляндії) та сімнадцять надзвичайних дипломатичних місій (у Великобританії, США, Бельгії, Ватикані, Греції, Данії, Естонії, Італії, на Кавказі, у Латвії, Польщі, Румунії, Угорщині, Франції, Чехословаччині, Швеції, Швейцарії). Основною формою закордонних дипломатичних установ в Українській Народній Республіці стали надзвичайні дипломатичні місії. Завдання цієї статті полягає у висвітленні діяльності надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі в 1919--1921 рр., її завдань і функцій у надскладних внутрішніх і зовнішніх умовах.

Окреслена проблема не є terra incognita в українській історіографії. Одним із перших діяльність дипломатичної місії на Кавказі дослідив київський історик дипломатії В.Матвієнко Матвієнко В. Українська дипломатія 1917--1921 рр. на теренах постімперської Росії. -- К., 2002. -- 373 с.; Його ж. На шляху розбудови дипломатичної служби: перші відомства закордонних справ України // Україна дипломатична. -- Вип.9. -- К., 2008. -- С.160--170 та ін., котрий у контексті вивчення розвитку дипломатичних стосунків України зі Всевеликим Військом Донським, Білоруською Народною Республікою, Кавказом, Фінляндією, Польщею, Естонією, Латвією й Литвою вказував на діяльність у Києві комісара Ґрузії у військових справах при УЦР Д.Вачейшвілі, заснування в місті ґрузин- ського консульства та призначення на консульські посади представників Української Держави в Тифлісі й Батумі Матвієнко В. Українська дипломатія 1917--1921 рр. на теренах постімперської Росії. -- С.176., детально аналізував проблему з призначенням віце-консула УНР у Баку та характеризував особу В.Кужима. Окрему увагу В.Матвієнко присвятив діяльності дипломатичної місії на Кавказі. Слід при цьому зауважити, що хронологічні межі роботи місії автор указував як 1919--1920 рр. Там само. - С.182., натомість офіційно вона припинила існування наприкінці квітня 1921 р. Дещо обмеженою видається джерельна база цього дослідження, висновки якого ґрунтуються на архівній інформації, що міститься в документах із фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, тоді як надзвичайно цінні матеріали, пов'язані з цією проблемою, зберігаються, зокрема, у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного історичного архіву Ґрузії, відділу рідкісних книг і рукописів Центральної бібліотеки імені Якуба Коласа НАН Білорусі. Частину документів із ґрузинського архіву першим виявив і запровадив у науковий обіг активний діяч української громади у Тбілісі, доктор сільськогосподарських наук, президент Союзу «Дніпро» Б.Синюк Синюк Б. Грузинсько-українські дипломатичні, економічні і громадські зв'язки на початку XX ст. // Дипломатичні, громадські та економічні відносини між Українською Народною Республікою та Грузинською Демократичною Республікою у 1917-1922 рр.: Збірник матеріалів науково-практичної конференції. -- Тбілісі, 2007. -- С.44-60.. Завдяки його зусиллям, підтримки посольства України у Ґрузії та мерії Тбілісі 2005 р. було встановлено меморіальну дошку на будинку, розташованому поряд із тим, де працювала надзвичайна дипломатична місія УНР на Кавказі (проспект Руставелі, 7) та 2007 р. -- на будинку, де діяло ґенеральне консульство УНР у Тбілісі (вул. Зандукелі, 10).

Встановлення меморіальної дошки в районі діяльності української дипломатичної місії зумовлене тим, що будинок, де вона справді розташовувалася, не зберігся. Однак українська громада у Тбілісі прагнула зберегти пам'ять про перше дипломатичне представництво УНР у Ґрузії. Цінність праць

Матвієнка полягає ще й у тому, що він одним із перших звернувся до особи І.Красковського, розглянув політичні питання, котрими той опікувався як очільник дипломатичної місії УНР на Кавказі, хоч спеціально його життєвий шлях не досліджував.

Деякі згадки про діяльність І.Красковського на Кавказі, його співпрацю з представниками Кубані містять праці тернопільського історика І.Дацкова Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917-1923 рр. - Тернопіль, 2009. - С.328-330.. Питання співпраці місії з кримськими українцями, призначення ним українського консула у Криму та надання матеріальної допомоги на розбудову української справи на півострові висвітлив у кандидатській дисертації А.Іванець Іванець А.В. Кримське питання в політиці Української Народної Республіки періоду Директорії (кінець 1918-1920 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2016. - С.80-87.. Прямі й опосередковані відомості про діяльність українських дипломатів на Кавказі містять праці ґрузинських авторів А.Бежуашвілі та С.Кіладзе Кіладзе С. Невідомі сторінки дипломатії // Хроніка-2000. - Вип.43: Україна - Грузія. - К., 2001. - С.27-33; Бежуашвілі А. Україна і Грузія: дипломатичні відносини 1918-1920 рр. // Україна - Грузія: Хроніка-2000. - Вип.47/48. - К., 2002. - С.20-25., котрі вивчали процес заснування дипломатичних і консульських представництв Української Держави й Демократичної Республіки Ґрузія, київського фахівця О.Купчика, а також азербайджанців М.Ґасимли й А.Дамірова, які досліджували встановлення дипломатичних відносин між Україною й Азербайджаном Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские политические отношения: история и современность. - К., 2014. - 160 с., джерелознавчі публікації архівіста з Києва

Карамаша Карамаш С. Нові відомості про Василя Кужима - дипломата і віце-консула України в Азербайджанській Демократичній Республіці // Лідер двох епох: Азербайджансько-українські відносини через призму життя і діяльності Гейдара Алієва. - К., 2013. - С.218-225; Та- гирзаде А., Карамаш С. Новые документальные сведения о В.Н.Кужиме (1884-1958) // Цивилизация. - 2014. - №8. - С.140-150., біографічні дослідження М.Труса Трус М. З архівау Людмільї Краскоускай; З гісторьіі роду Краскоускіх // Zapisy 36 / Belarusan Institite of Arts and Sciences. - New York; Miensk, 2013. - 130 р., О.Зубко Зубко О., Трус М. Білоруський слід в українській дипломатії (крізь призму життя Івана Красковського) // Київська старовина. - 2008. - №4. - С.92-101., І.Матяш Matiash I. Z Podlasia do Kijowa: Wklad Iwana Kraskowskiego w organizaj ukrainskiej sluzby dyplomatycznej i konsularnej w latach 1918-1924 // Migracje a tozsamosc narodowa mieszkancow Europy Wschodniej w XIX i na pocz^tku XX w. / Pod red. D.Michaluk. - Ciechanowiec, 2016. - S.255-282; Матяш І. «Це не роман, але історичний документ, який, може, допоможе нашим нащадкам зрозуміти цю добу великих змін» (Зі спогадів Людмили Красковської про батька) // Український історичний журнал. - 2017. - №4. - С.177-198; Її ж. Внесок білоруса Івана Красковського у формування української дипломатії (1918-1921 рр.) // Україна - Європа - Світ: Міжнародний зб. наук. праць: Серія «Історія, міжнародні відносини». - Вип.19. - Тернопіль, 2017. - С.314-329. та ін. про І.Красковського.

Питання встановлення консульських і дипломатичних відносин між Україною і Ґрузією в 1918 р. стали предметом обговорення на Міжнародній науковій конференції «Україна і Грузія: дипломатичні відносини, міжнародні зв'язки, культурна дипломатія» (Батумі, 9--13 травня 2017 р.). Публікація київського історика П.Гая-Нижника, що ґрунтується на матеріалах його виступу на цій конференції, побачила світ в ювілейному випуску спеціалізованого наукового щорічника Гай-Нижник П. Україна -- Грузія: становлення міждержавних та дипломатичних взаємин (1917--1921 рр.) // Україна дипломатична. -- Вип.XVШ. -- К., 2017. -- С.124--142.. Деякі згадки вона містить про діяльність місії, очолюваної І.Красковським.

Пропонована увазі читачів стаття враховує здобутки української та зарубіжної історіографії, але ґрунтується на маловідомих джерелах, частина яких уперше залучається в науковий обіг. Ідеться, зокрема, про документи, що зберігаються у ЦДІАҐ, і які висвітлюють зусилля українських дипломатів щодо утворення табору в м. Поті для примусово мобілізованих до Добровольчої армії українців, котрі відмовилися від евакуації в її складі; про боротьбу за звільнення громадян з українськими національними паспортами, затриманих більшовицьким загоном, і проти примусової відправки їх до радянської Росії, про пропозицію І.Красковського щодо економічної допомоги українцям Чорноморського узбережжя Ґрузії, про виплату надзвичайній дипломатичній місії УНР на Кавказі 500 тис. руб., виданих українською стороною ґрузинському представництву в Києві та ін. (фонд 1861 «Управління справами Демократичної Республіки Ґрузія»). Інтерес становить також особистий фонд 16 Івана Гнатовича Красковського у відділі рідкісних книг і рукописів Центральної бібліотеки імені Якуба Коласа НАН Білорусі, де збереглися його листування, спогади, фотографії, сімейні альбоми, автобіографії. Найбільша кількість документів, пов'язаних із діяльністю дипломатичної місії на Кавказі, міститься у ЦДАВО України, деякі важливі матеріали відклалися у фондах ЦДАГО України. Загалом джерельна база дослідження охоплює, крім архівної інформації, законодавчі акти, періодику, опубліковані спогади учасників та очевидців тих подій.

Українське дипломатичне представництво на Кавказі було створене згідно з наказом Директорії по Міністерству закордонних справ УНР №76 від 26 січня 1919 р. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України). -- Ф.3696. -- Оп.3. -- Спр.49. -- Арк.42. -- за кілька днів до захоплення Києва більшовиками. Повноваження голови місії І.Красковського поширювалися на Азербайджан, Вірменію та Ґрузію, які оголосили 1918 р. про свою незалежність, схваливши відповідні акти (26 травня -- Ґрузинська Демократична Республіка; 28 травня - Азербайджанська Демократична Республіка та Демократична Республіка Вірменія). Основним місцем осідку місії було визначено Тифліс.

6 лютого 1919 р., уже у Вінниці, куди виїхав витіснений зі столиці уряд Директорії УНР, наказом №55 на посаду радника місії було призначено письменника й публіциста, вихідця з польської дворянської родини шведського походження, прихильника возз'єднання Криму з Україною під управлінням намісника гетьмана, редактора проукраїнської газети на Криму Євгена Адольфовича Ганейзера; аташе - члена УЦР від Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст та останнього київського ґубернського комісара (з грудня 1918 - по січень 1919 рр.) Зіновія Григоровича Моргуліса; урядовця -- колишнього службовця гетьманської комендатури, підосаула Івана Алоїзовича Полянського зі вказаним терміном початку діяльності -- 26 січня Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф.269. -- Оп.1. -- Спр.24. -- Арк.19.. Наступного дня наказ про створення місії опублікував «Вісник Української Народної Республіки» Вісник Української Народної Республіки (Вінниця). -- 1919. -- 7 лютого. -- С.1.. На утримання місії та дорогу її співробітників до місця призначення відповідним законом було виділено 22 тис. руб. ЦДАВО України. -- Ф.3696. -- Оп.3. -- Спр.49. -- Арк.79. Упевненості в подальшому реґулярному фінансуванні не було. Певні надії на матеріальну підтримку діяльності місії на місці призначення давав лист на ім'я І.Красковського за підписом голови Директорії УНР В.Винниченка з дорученням отримати від грузинського уряду 500 тис. руб. Центральний державний історичний архів Ґрузії (далі -- ЦДІАҐ). -- Ф.1861. -- Оп.2. -- Спр.94. -- Арк.2. Таку суму рішенням Ради Народних Міністрів УНР від 10 січня 1919 р. за доповіддю міністра фінансів було виділено як безвідсоткову позичку з коштів державної скарбниці на три місяці вповноваженому у справах Ґрузії, причому 100 тис. -- у рублях, а 400 тис. -- «керенками» Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Листопад 1919 -- листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2 т., 3 ч. -- Т.1. -- К., 2006. -- С.170; ЦДАВО України. -- Ф.1065. -- Оп.1. -- Спр.14. -- Арк.45.. Очільник ґрузинського представництва В.Тевзая підтвердив отримання грошей і висловив зі свого боку клопотання перед власним урядом про надання відповідних коштів українському колезі. Вони мали залишитися в розпорядженні І.Красковського як благочинний фонд для використання з метою підтримки українських установ і матеріальної допомоги українським громадянам ЦДІАҐ. -- Ф.1861. -- Оп.2. -- Спр.94. -- Арк.2..

18 лютого голова місії отримав доручення «подбати про скоріше визнання Генеральним консулом на Кавказі Л.Лісняка» ЦДАВО України. -- Ф.3696. -- Оп.3. -- Спр.48. -- Арк.49., а наступного дня наказом №74 персональний склад місії поповнився урядовцем Андрієм Венедиктовичем (Бенедиктовичем) Тишкевичем. Граф А.Тишкевич походив із відомої родини великих землевласників Віленщини Выписки из Виленских губернских ведомостей [Електронний ресурс]: http://forum.vgd. т/1361/52317/20.Ыт. Як секретар місії, він став надійним помічником для її керівника. Співробітники невідкладно почали готуватися до від'їзду.

Однак склад дипломатичного представництва коригувався під впливом суб'єктивних чинників. Першим, ще у Вінниці, відмовився їхати на Кавказ аташе З.Моргуліс. Особисті мотиви, які змушували шукати призначення до дипломатичних місій в Європі державних службовців, письменників, громадських діячів, задля виїзду за межі охопленої полум'ям революції України, щодо місії на Кавказі не були переконливими. Зберегти штат видалося непростим питанням. Попри втрату у своєму персональному складі, місія 20 лютого виїхала з Вінниці. Першим пунктом зупинки планувалася Одеса, звідки українські дипломати збиралися вирушити далі морем. Окрім дипломатичних документів, І.Красковський із собою мав охоронний лист міністра закордонних справ зі зверненням до британського військового командування в Новоросійську й Батумі щодо сприяння його безпечному проїзду для встановлення комерційних відносин із кооперативами установами Кубані та Чорноморського узбережжя Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917--1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.110..

21 лютого місія прибула до Одеси, де довелося затриматися через візування французькою адміністрацією паспортів та майже двомісячне очікування сталої навіґації. З її відкриттям співробітники і члени їхніх родин пароплавом вирушили в напрямку Новоросійська. Однак уже в дорозі отримали звістку, що в місто потрапити неможливо -- туди нікого не пускали. Тож довелося чекати на виїзд ще й на Криму. У Севастополі зупинилися на кілька годин, а в Ялті затрималися значно довше. Під час зупинки на півострові написав рапорт про звільнення радник Є.Ганейзер ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.42. До 1923 р. він залишався на Криму: працював страховим аґентом, рахівником, шкільним учителем у Місхорі. Згодом переїхав у Москву. Репресований 1938 р.. Тимчасово залишився тут для обстеження умов життя кримської української громади урядовець І.Полянський. Подальший шлях вимагав винахідливості, оскільки виданих на дорожні витрати грошей «далеко не хватало» Там само. - Спр.48. - Арк.49.. І.Красковському довелося залишити на певний час родину в Ялті, а разом із А.Тишкевичем вирушити на Кавказ «військовим човном» Красковська Л. З давніх часів. - Прешув, 1999. - С.54..

У Новоросійську вони 10 днів очікували на пароплав до Батумі. Там І.Красковський зустрівся з головою Кубанської крайової ради М.Рябоволом, обраним на цю посаду 24 жовтня 1918 р. У травні того року він очолював делеґацію Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки до Києва для переговорів із гетьманом П.Скоропадським і був «щирим українцем». М.Рябовол мав надзвичайний авторитет серед колеґ як палкий патріот Кубані та прихильник суверенних прав своєї республіки Польовий Р. Микола Рябовол - великий українсько-кубанський політичний діяч [Електронний ресурс]: http://ukrlife.org/main/kubann/riabovol.html. І.Красковський обговорив із ним перспективи створення Чорноморської конфедерації та питання про сплату проросійським урядом Кубані коштів на надане за часів гетьманату військове спорядження. Однак надалі розвинутися домовленостям не судилося через убивство М.Рябовола денікінцями у червні 1919 р. Проте для І.Красковського його слова були важливим сиґналом про те, що «Кубань жде активної політики з боку України» Лотоцький О. В Царгороді. - Варшава, 1939. - С.127..

За допомогою очільника Кубанської крайової ради 25 березня українські представники виїхали до місця призначення. Із Батумі лише 4 квітня, провівши півтора місяці в дорозі, вони нарешті потрапили вже без зайвих пригод до Тифліса. Як згадував О.Лотоцький, «дипломатична місія прибула на Кавказ у складі лише двох осіб -- голови п. Ів. Ігн. Красковського та урядовця гр. Мих. Бенед. Тишкевича» Там само. -- С.125.. На місці з'ясувалося, що призначений Військовим міністерством УНР на посаду військового аташе отаман Гавришко також не приїхав. Відтак місії довелося розпочати роботу в неповному складі. Тимчасово на посаду урядовця на місці було призначено сотника української армії О.Євтухова Там само..

Для розміщення представництва і проживання співробітників голова місії винайняв в І.Осипова квартиру №2 (7 кімнат із господарськими приміщеннями й підвалом) у будинку №3 на Верійському узвозі за 9 тис. руб. на рік з умовою щоквартальної оплати та продовження договору оренди ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.48. - Арк.41.. Будинок стояв на короткій, стрімкій вулиці, досить далеко від центра міста, і був зведений так, що з вулиці помешкання було на першому, а з двору це був другий поверх Красковська Л. З давніх часів. - С.57-58.. Облаштовували приміщення як багатофункціональне: тут працював голова місії, проводилися наради, а іноді приймали гостей.

Невдовзі після приїзду І.Красковський повідомив МЗС УНР, що вірчі грамоти очільникам урядів Ґрузії, Вірменії та Азербайджану він вручив під час офіційних зустрічей ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.73.. Представники дипломатичного корпусу в Тифлісі зустріли українського посла без особливих емоцій. На офіційні візити згодилися лише польські та литовські представники. Представник Великобританії, у сфері політико-економічного впливу якої перебувало тоді Закавказзя, комісар Джон Олівер Вордроп відмовився прийняти І.Красковського як державного представника, але зустрівся з ним як із приватною особою. Така позиція не засвідчувала готовності англійської адміністрації визнати незалежну УНР. Однак уже саму зустріч українські дипломати сприйняли як позитивний факт. Найкращі стосунки в українського посланця склалися з папським візитатором О.Дельфуше, котрий сприяв установленню контактів української місії з італійським і французьким представництвами Там само. - Арк.49 зв..

Відповідно до службових обов'язків голові дипломатичної місії підпорядковувалися створені ще за гетьманату консульства в Тифлісі й Баку. З огляду на спеціальне доручення від Директорії подбати про якнайшвидше визнання Л.Лісняка ґенеральним консулом на Кавказі І.Красковський невідкладно з'ясував причини відсутності екзекватур. Такими причинами виявились, з одного боку, непередбачувані обставини -- багаж Л.Лісняка, в якому містилися й офіційні документи, було вкрадено в дорозі; з другого -- протидія О.Кулинського, призначеного раніше й відкликаного, який не хотів залишати посаду, а з третього -- те, що «Л.Лісняк не тішився ніколи популярністю серед грузин» Там само. - Арк.49.. Останнє було зумовлене його попередньою діяльністю за часів Російської імперії управителем казенної палати на Кавказі та службою при ставці Кавказької армії, де він «давив грузин» Там само. - Спр.337. - Арк.51 зв. - 52.. Окрім Л.Лісняка та О.Кулинського, до штату ґенерального консульства в Тифлісі у серпні -- листопаді 1918 р. призначення отримали В.Бутков (секретар консульського аґентства I розряду), М.Ковалевський (консульський аґент I розряду), О.Дробишевський (секретар). Серед листопадових призначень О.Кулинський числився консульським аґентом (наказ №254 від 20 листопада 1918 р.) в підпорядкуванні ґенеральному консулові Л.Лісняку Там само. -- Ф.3766. -- Оп.1. -- Спр.24. -- Арк.19..

Як досвідчений управлінець і дипломатичний працівник, І.Красковський налагодив контакт із МЗС Ґрузії. Його перші звернення до ґрузинського зовнішньополітичного відомства стосувалися сприяння щодо виплати надзвичайній дипломатичній місії УНР отриманих від української сторони ґрузинською місією в Києві 500 тис. руб. ЦДІАҐ. - Ф.1861. - Оп.1. - Спр.94. - Арк.1. Ґрузинська сторона планувала негайно виплатити вказану суму з військового фонду, однак затвердження протоколу засідання уряду від 15 квітня, під час якого було ухвалено рішення про сплату українській стороні боргу, відтерміновувалося Там само. - Арк.3..

Одночасно І.Красковський надіслав до МЗС Ґрузії вербальну ноту щодо прискорення визнання українського консула, однак швидкої відповіді не отримав. 15 квітня він запропонував Л.Лісняку обійняти вакантну посаду радника місії. Лише після повторного звернення 8 травня голова місії отримав підтвердження визнання Л.Лісняка ґенконсулом УНР на Кавказі з розташуванням ґенерального консульства в Тифлісі. Той одночасно залишався на посаді радника місії до 1 грудня. І.Красковському вдалося досягти й визнання Л.Лісняка ґенеральним консулом зовнішньополітичними відомствами Вірменії (16 травня) та Азербайджану (5 серпня).

У серпні до виконання своїх обов'язків повернувся урядовець І.Полянський. Перебуваючи на Криму, він був заарештований більшовиками й понад місяць провів у в'язниці. Але на той час посаду аташе Директорією було скорочено. Із метою зберегти українську дипломатичну присутність у зарубіжних країнах на тлі катастрофічного браку коштів уряд УНР неодноразово проводив скорочення штатів та зменшення видатків на утримання дипломатичних місій ЦДАВО України. - Ф.4455. - Оп.1. - Спр.3. - Арк.76.. І.Полянський мав повертатися до місця розташування МЗС УНР, однак коштів на його повернення в місії не передбачалося. У зв'язку з цим І.Красковський видав 19 і 25 серпня накази про призначення його на посаду аташе з 20 березня 1919 р. із платнею 3225 руб., із відповідними надбавками «на дорожнечу життя» ЦДАГО України. - Ф.269. - Оп.1. - Спр.24. - Арк.19.. І.Полянський перебував на цій посаді до 1 вересня 1920 р., а 9 вересня, отримавши 60 тис. руб. «для подорожі на Україну», залишив Тифліс Там само..

Кадрова та фінансова ситуація ускладнювалася ще й тим, що консульський аґент О.Кулинський, звинувачений ґрузинською владою у шахрайстві, усіма засобами намагався зашкодити отриманню екзекватур Л.Лісняком. І.Красковському довелося проводити внутрішнє розслідування, у ході якого з'ясувалося, що О.Кулинський за короткий час перебування на посаді «вів не українську політику, а навіть часом ворожу до України», а з приходом до влади Директорії подав офіційний запит до ґрузинського уряду щодо визнання ним уряду УНР ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.73.. Стало відомо також, що за безпідставне видавання українських посвідчень він був звинувачений ґрузинською стороною у спекуляції й хабарництві Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские политические отношения: история и современность. - С.77, 89., приховував гроші, отримані за консульські збори. Загалом витрати консульства за період його «діяльності» залишалися нез'ясованими. Він відмовлявся передавати справи Л.Лісняку й не здав на зберігання до Українського комісаріату на Кавказі архів консульства Там же. - С.77.. Ураховуючи ці обставини, голова місії категорично вимагав звільнення О.Кулинського без будь-яких виплат і наказав йому передати всі справи та архів Л.Лісняку ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.43 зв.. І.Красковський звертався до МЗС Ґрузії по допомогу, але ґрузинська сторона ухилилася від втручання в українські справи. Зрештою за відсутність особистого авторитету та діяльність, несумісну з консульськими обов'язками, О.Кулинського було звільнено Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские политические отношения: история и современность. - С.77. і він виїхав із Тифліса. Зберігаючи останню безпідставну надію на збереження посади, О.Кулинський вирушив до Стамбула, де сподівався поскаржитися послові на «кривду». Натомість О.Лотоцький лише констатував, «з якою обережністю треба призначати на відповідальні консульські посади» Лотоцький О. В Царгороді. - С.125..

До виконання обов'язків віце-консула в Батумі голова місії 15 квітня 1919 р. поставив Євгена Степановича Засядька, призначеного на посаду консульського аґента 1-го розряду за рекомендацією української громади в Баку ще в листопаді 1918 р. Уродженець Полтавщини, «щирий українець, людина чесна, здібна, працьовита і досить освічена» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.184. - Арк.6., до приїзду на Кавказ працював у ґубернській адміністрації. У Баку він був активним членом українського товариства «Просвіта», очолюваного Люцієм Ремігійовичем Кобилянським. У 1918 р. Є.Засядько повернувся в Київ, «щоб служити Україні» Там само.. Саме Л.Кобилянський, ураховуючи фаховість, патріотизм, знання французької мови та потребу належного українського консульського представництва на Кавказі ініціював Є.Засядька на посаду консула в Батумі Див.: Матяш І. Українська консульська служба 1917-1923 рр. як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії. - К., 2016. - С.147-148.. Виконувачем обов'язків позаштатного радника віце-консула став О.Скалевий, «людина щира і здатна до цеї праці» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.44 зв.. Таким чином, зусиллями І.Красковського роботу консульств було відновлено.

На початку червня 1919 р. до Батумі прибула українська військова місія до народів Північного Кавказу, сформована з ініціативи міністра військових справ отамана О.Шаповала з метою проведення підготовчої роботи щодо вербування горців до української армії та формування за умови одержання відповідних коштів 10 тис. горських вояків Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917--1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.189.. її очільникові -- полковникові Миколі Мусійовичу Чеховському -- І.Красковський запропонував обійняти незаміщену посаду військового аташе місії УНР з огляду на збіг функцій і завдань. Відповідний наказ було видано 1 липня. Саме тоді дипмісія дісталася Тифліса, адже «без пояснення причин» її голова й сотник Ф.Шаповал були затримані на деякий час за наказом зі Стамбула в Батумі британським командуванням Див.: Бежуашвілі А. Україна і Грузія: дипломатичні відносини 1918-1920 рр. -- С.59.. Та належно розгорнути роботу військовій місії не вдалося через дії колишнього командувача Окремої Запорозької дивізії, уродженця Аджарії ґенерала О.Натієва. За інформацією, що її мав О.Лотоцький, той вступив «до Добровольчої армії з метою набрати на Кавказі військовий кадр та, вступивши з ним на Україну, прилучитися до українського війська» Лотоцький О. В Царгороді. -- С.125.. План було викрито, О.Натієва відкликано, але ґрузини, уважаючи, що він збирав війська для А.Денікіна, ліквідували його Там само. -- С.126.. Відтак припинила діяльність і військова місія, а М.Чеховський залишився військовим аташе в підпорядкуванні І.Красковського. Військовому аташе підлягали старшина для доручень, радник військової місії полковник П.Грізер та місцевий українець полковник Проценко ЦДАВО України. -- Ф.3696. -- Оп.3. -- Спр.49. -- Арк.42 зв.. У штаті місії працювали інші місцеві мешканці за вільним наймом: О.Євтухів, Л.Дубик, Н.Сумцова- Джунковська. Уважаючи, що така кількість військових для дипломатичної місії зайва, О.Лотоцький подав пропозицію до уряду відкликати місію полковника М.Чеховського, а її кошти використати на придбання військового майна для української армії з головної бази амуніції військ Антанти у Салоніках Лотоцький О. В Царгороді. -- С.126..

Для збереження позитивного образу дипломатичної місії важливо було у цей час поширювати правдиву інформацію про Україну. Потреба у цьому була очевидна ще й через неправдиві тенденційні відомості, які систематично поширювали більшовики. Із метою ознайомлення місцевих мешканців і представників дипломатичного корпусу з українським життям І.Красковський планував створити друкований орган місії. Він наголошував у зверненнях до МЗС УНР на потребі реґулярного отримання відомостей про Україну з метою «вірного інформування Кавказу» та успішної роботи очолюваної ним місії Там само., запевняв, що англійське командування «люб'язно погодилося передавати через Константинополь повідомлення на Україну» ЦДАВО України. -- Ф.3696. -- Оп.3. -- Спр.49. -- Арк.74.. За участі представників Ґрузії, Вірменії, Туркестану ним було засновано тижневик «На рубеже» та щоденну газету «Новь», але за браком коштів розвинути видавничу діяльність не вдалося.

Невдовзі після приїзду місії довелося долучитися до розшуку в Тифлісі майна та архівів, зібраних діловодом гетьманського відділу охорони пам'яток старовини й мистецтва Головного управління мистецтв і національної культури Г.Стеллецьким як керівником військово-археологічної наукової експедиції у завойованих Туреччиною країнах. Через наступ більшовиків йому не вдалося вивезти з Тифліса виявлені щоденники, документи та артефакти. Щодо цього питання голова відділу М.Біляшівський звернувся ще до МЗС Української Держави, але спроби вирішити його було здійснено вже з приходом до влади Директорії. Передбачалося, що документи мають зберігатися в помешканні співробітника експедиції Ф.Постникова, на розі вулиць Троїцької і Графської Там само. - Оп.1. - Спр.29. - Арк.12.. Завдання полягало не лише в пошуках матеріалів, але й з огляду на їх наукову вартість здобуття охоронної грамоти для цього зібрання. До приходу до влади Директорії завершити ці пошуки не вдалося.

Пріоритетним завданням дипломатичної місії залишалося все-таки налагодження політичної співпраці задля реалізації спільної мети -- захисту інтересів новостворених держав на міжнародній арені. Зокрема І.Красковський ретельно вивчав ставлення політичних лідерів Кавказу й Кубані до ідеї Чорноморського союзу. Актуалізацію у закордонній політиці УНР ідеї створення Чорноморсько-Балтійського союзу він уважав дієвим інструментом захисту від «Московщини» Там само. - Оп.2. - Спр.311а. - Арк.21 зв.. У надісланому до МЗС УНР звіті щодо цього питання він наголошував, що ця ідея «зустрічає велике співчуття» на Кавказі й Кубані з розумінням, що ініціатива щодо створення такої організації та головна роль у ній має належати Україні, як тільки вона звільниться від більшовиків Там само. - Оп.1. - Спр.29. - Арк.74.. Із метою ближчого ознайомлення з перспективами формування союзу він вирушив на Кубань, до Кубанської ради.

Окрім політичних питань, І.Красковський вивчав й економічні. Нагадуючи українському уряду про те, що під час гетьманату Кубанській раді було надано на кілька мільйонів артилерійського спорядження, він пропонував вимагати від кубанського уряду повернення грошей, які могли б скласти спеціальний фонд для розвитку українських економічних підприємств на Кавказі та Кубані. Формулювалися при цьому й конкретні пропозиції: придбати для України мідні рудники на Кавказі (поки була можливість це зробити, на його думку, порівняно легко); започаткувати українську бавовняну справу в Муґані, де мешкали багато українців і розвивалося бавовництво. Підготовлені ним аналітичні звіти засвідчували ретельне опрацювання головою місії питань, які він розглядав, і компетентність І.Красковського як українського дипломата.

У серпні 1919 р. до нього звернулися представники української громади на Кримському півострові з проханням передати до Міністерства закордонних справ УНР подані ними документи щодо вирішення питання про визнання прав українського консульства на Криму за Виконавчим комітетом (Малою радою) Крайової ради Криму або заснування тут представництва УНР Там само. - Оп.3. - Спр.50. - Арк.4 зв.. Мета діяльності Крайової ради полягала у «просвіті і піднесенні культури та добробуту українського народу і взагалі обороні прав українського населення Криму» Там само. -- Арк.4.. Як зауважив А.Іванець, складність ситуації для розвитку українського руху на Криму полягала в тому, що «практично всі влади, які встановлювали контроль над півостровом у 1917--1920 рр., ставилися до нього неприхильно або вороже, а українці були лише третьою за чисельністю групою із відносно слабкою представленістю в органах влади й самоврядування» Іванець А. Кримське питання в політиці Української Народної Республіки... -- С.83.. Таким чином, вони потребували підтримки уряду незалежної України. Прохання ґрунтувалося на рішенні з'їзду представників українських організацій Криму, що відбувся 11 серпня 1919 р. у Севастополі за участі представників українських громад Алупки, Євпаторії, Сімферополя, Севастополя, Ялти. Делеґати з'їзду обрали українським консулом педагога, журналіста, громадського діяча Павла Єрофійовича Горянського, а місцем осідку консульства визначили Ялту (вул. Дворянська, 10) ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.50. - Арк.3.. Подібні установи на Криму вже функціонували: у травні 1919 р. Ґрузинський національний комітет утворив в Ялті ґрузинське консульство, яке діяло до 1920 р. Іванець А. Кримське питання в політиці Української Народної Республіки. - С.83. «Таке представництво необхідно для піднесення української національної справи в Криму, котра з плином часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів українське мійське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду і населення буде змушене цілком зденаціоналізуватися» Там само. - С.4., -- ішлося у зверненні представників громади до МЗС УНР.

Ідея, що спонукала кримських українців до такого звернення, була значно ширша за їхні побутові, навіть культурні інтереси. Ішлося про ідею національну. її підтримувала й Татарська Директорія, і Курултай. Керманичі татарського народу вважали «бажаним і потрібним» заснування українського представництва на Криму «для спільної діяльності попліч з українцями в обороні національних прав обох народів» Там само.. Кримські українці вважали І.Красковського авторитетним порадником у справі утворення українського представництва з огляду на його діяльність у сфері «дотримання українського національного руху в колоніях» та фахівця у «східній політиці» Там само. - С.4 зв.. За дорученням голови місії секретар А.Тишкевич переслав відповідно засвідчені копії звернення, витягу з рішення з'їзду та копію статуту Крайової української ради у Криму на рішення уряду УНР Там само. - С.7.. А І.Красковський, користуючись своїм правом глави дипломатичної місії в умовах практично повної відсутності комунікації з урядом, доручив П.Горянському «взяти на себе захист українців на правах консула» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.46..

Восени І.Красковський забрав родину з Ялти до Тифліса. На літній період він орендував в Н.Абаґадзе дачу неподалік селища Сурамі. Це було маленьке містечко, яке мало лише залізничну станцію, пошту й кілька невеликих крамниць Красковська Л. З давніх часів. - С.62.. За спогадами Л.Красковської, помешкання не було надто вигідне, із кухнею в окремій «дерев'яній будці» і загальною для всіх мешканців «студнею» Там само.. Від дачі до Сурамі можна було дістатися за 20 хв. алеєю зі старих дерев, а за будинком починався ліс. У години відпочинку І.Красковський спілкувався з колеґами. Як згадувала його донька, українського дипломата відвідував у Сурамі М.Чокаєв (Чокай) - посол Туркестану у Ґрузії Там само. - С.64.. Вони здійснили навіть прогулянку в горах.

Невдовзі українські представники отримали повідомлення про нове скорочення фінансування. Задля створення більш-менш відповідних умов роботи за постійного подорожчання продуктів І.Красковський вирішив виплачувати співробітникам місії щомісячну допомогу в розмірі став- ки ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.50. - Арк.26.. Найскладнішим було матеріальне становище консульства в Батумі: з січня по квітень 1919 р. (до прибуття місії) консул практично не отримував платні. Водночас значно скоротилися прибутки від виконання консульських функцій, оскільки через тотальну дорожнечу (ціна фунта м'яса сягала 100-150 руб.) клієнти консульства не мали змоги платити консульське мито.

Фінансові труднощі стимулювали пошуки інших можливостей отримання коштів. 15 листопада 1919 р. І.Красковський підписав договір зі співвласником тифліського Торговельно-промислового товариства «Центроторг» (юридична адреса: Михайлівський проспект, 55) Овсієм Івановичем

Портуґаловим про фінансову участь у діяльності підприємства. Із цією особою як представником управління справами Галицько-Буковинського комітету І.Красковський був знайомий ще під час перебування на посаді заступника міністра внутрішніх справ Української Держави. «Центроторг» виконував різноманітні торговельно-комісійні операції, включаючи надання в оренду складських приміщень і забезпечення зберігання товарів на складах, створення довідкового бюро адресного столу, видання телефонних книг та іншої довідкової літератури широкого вжитку. Згідно з цим договором, І.Красковський викупляв чверть долі власників товариства і вносив 30 тис. руб. на розвиток його діяльності. При цьому особиста праця нового співвласника в конкретних справах не передбачалася, але йому надавалося право контролювати видатки і прибутки товариства. Договір було укладено терміном на один рік із можливістю пролонґації та умовою, що щомісячний прибуток І.Красковського становитиме не менше 3 тис. руб. У разі невиконання цієї вимоги обумовлювалася можливість розірвання ним договору в односторонньому порядку з поверненням вкладених коштів Там само. - Спр.49. - Арк.87..

15 листопада перед І.Красковським як офіційним представником УНР було порушено питання представником коаліційної Ради оборони Північного Кавказу й Даґестану про інший договір політичного характеру. У зверненні йшлося про потребу довести до відома українського уряду пропозицію щодо підписання договору про взаємне сприяння в боротьбі з Добровольчою армією. Окупація денікінцями Даґестану й Чечні, конфіскація продовольства для потреб армії та оголошення мобілізації серед горців спричинили збройний опір місцевого населення Див.: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.189-190.. Важливою умовою взаємодопомоги, відображеною у проекті угоди, було надання УНР як договірною стороною 45 млн руб. на організацію війська «не менше 15 000 бійців» для боротьби за незалежність Республіки Горських Народів. Ці кошти мала передавати місія під керівництвом І.Красковського в міру формування загонів. Для практичної допомоги у формуванні армії горців УНР мала відряджати на Кавказ українських інструкторів. Натомість уряду Директорії пропонувалося вербувати в межах Горської Республіки добровольців-вершників «після зміцнення політичного становища Горської Республіки» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.311а. - Арк.1.. Пропозиція залишилася нереалізованою через поразку УНР у боротьбі з Добровольчою армією і неможливість «переїхати на Україну кому би то не було» Там само. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.46 зв.. Однак повідомлення про потребу підписання договору до МЗС УНР І.Красковський спрямував. На той час військову місію було ліквідовано, а М.Чеховський продовжував виконувати обов'язки військового аташе в місії УНР на Кавказі. Він устиг зібрати 2000 старшин, переважно українців, але переправити їх за браком коштів не міг.

В останній місяць осені І.Красковському довелося спростовувати неправдиву інформацію, опубліковану в газеті «Боротьба» 24 вересня і 7 листопада. Він застосував весь можливий спектр впливу: вербальні ноти до міністра закордонних справ Є.Ґеґечкорі, особисті зустрічі з ним та з послом Ґрузії в УНР В.Тевзаєю. У результаті він досяг часткових спростувань у пресі сфальсифікованих відомостей про військово-політичну ситуацію в Україні та звинувачень українського уряду на підставі повідомлень денікінського прес-бюро з Ростова-на-Дону в організації єврейських погромів Див.: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.188..

У січні 1920 р. місія та підпорядковані їй консульства взагалі залишилися практично без грошей і можливості отримати фінансування від уряду УНР. Зі свого боку ґенеральний консул УНР у Тифлісі Л.Лісняк намагався систематично відправляти до уряду фінансові звіти про стан справ консульства в будь-який можливий для того спосіб, у тому числі й з допомогою представників польської місії в Тифлісі. Відсутність фінансування роботи консульств ґенеральні консули сприймали як сиґнали про їх закриття найближчим часом. Неґативне ставлення до української місії демонстрували представництва держав Антанти. На припиненні діяльності віце-консульства в Батумі наполягала англійська влада. Ані англійці, ані французи не ставили візи на українські паспорти. Утім І.Красковському й А.Тишкевичу англійський ґубернатор «з огляду на те, що вони не знають ніякої України» зробив «пропозицію» взяти російські паспорти, на які невідкладно будуть поставлені візи, і залишити Кавказ ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.38. - Арк.13.. Голова місії такою пропозицією не скористався.

Не кращим було становище й консульства в Баку. Щоб не припиняти діяльність консульств, І.Красковський знайшов вихід із ситуації в реалізації ідеї, яка обговорювалася на засіданнях очолюваної ним Консульської комісії при МЗС Української Держави, -- запровадженні посади почесного консула. Таку пропозицію він зробив голові Бакинської української ради А.Голованеві. Однак той відмовився, мотивуючи похилим віком і великою зайнятістю. Не більше двох місяців пропрацював на посаді почесного консула й Аґахан -- майбутній засновник Бакинського науково-дослідного інституту травматології і відновлювальної хірургії, доктор медичних наук, професор Мір Абдульфатхан Рзахаї оґли Талишинський Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские политические отношения: история и современность. - С.90.. А в той бурхливий час він повернувся додому після закінчення медичного факультету Університету св. Володимира й роботи у Харківському госпіталі Товариства Червоного Хреста.

Наполегливі пошуки кандидатури почесного консула завершилися призначенням позаштатним консулом члена Української ради та її представника в азербайджанському парламенті, правника за освітою 36-річно- го уродженця Полтавщини Там же. - С.79. Василя Миколайовича Кужима, котрий уже мав досвід роботи у цій сфері. Він неодноразово звертався до представників влади у справі допомоги українцям та здійснював поїздки в райони їх компактного проживання з метою з'ясування умов побуту. Почесний консул констатував, що українці мешкають у Джеватському та Ленкоранському повітах області Муґан, яку називали «третьою Україною», у дуже скрутному становищі (у зруйнованих будинках, без коштів, їжі й одягу), та просив про виділення їм земельних паїв для проведення сільськогосподарських робіт. Цей «досить культурний і трудящий народ» Лотоцький С. В Царгороді. - С.125. умів вирощувати хліб, бавовник, чай, що мало б бути важливим для УНР з економічного погляду. У січні 1920 р. В.Кужим розпочав реєструвати українців і видавати їм національні паспорти. Із метою надання документам юридичної сили він звернувся до Міністерства закордонних справ і отримав ґарантії визнання таких документів в Азербайджані. Задля допомоги підопічним землякам почесний консул домігся від уряду фінансової позики 150 тис. руб. Там само. - С.147. Однак І.Красковський такої позики не визнав з огляду на те, що він призначив В.Кужима тимчасово виконувати обов'язки консула винятково для здійснення реєстрації українських громадян та видавання їм національних документів, без повноважень укладати будь-які угоди, а тому повертати позику не збирався. Службове розслідування було безрезультатним. В.Кужим залишив Баку, за однією з версій, виконуючи функції дипломатичного кур'єра, і перевозячи документи до Кам'янця-Подільського -- місця тимчасової дислокації уряду У 1920 р. В.Кужим емігрував до Німеччини, співпрацював із гетьманськими організаціями, редагував часопис «Нація в поході», був одружений із донькою П.Скоропадського Єлизаветою. Помер 1958 р. Похований в одній могилі зі П.Скоропадським на цвинтарі м. Оберсдорф.. Зі службового відрядження назад він так і не повернувся.

В умовах фінансової скрути голова української місії намагався шукати підтримки безпосередньо в міністра закордонних справ Ґрузії Є.ҐеГечкорі щодо надання матеріальної допомоги українцям Кавказу та Крайовій раді Криму. 12 лютого 1920 р. він звернувся, зокрема, із проханням про підтримку ідеї, висунутої українцями Сухумської округи щодо передання за пільговими цінами українській дипломатичній місії 30 пудів тютюну з тим, щоб українське представництво сприяло ввезенню у Ґрузію відповідної кількості хліба або інших потрібних продуктів харчування як тільки для цього складуться відповідні умови ЦДІАҐ. - Ф.1861. - Оп.2. - Спр.130. - Арк.8-8 зв.. У березні 1920 р. І.Красковський передав П.Горянському 20 тис. руб. ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.50. - Арк.107. Як справедливо зазначав А.Іванець, «таке фінансування не могло йти в ніяке порівняння із, наприклад, фінансуванням більшовицьким центром своїх структур у Криму, а відповідно воно не могло помітно вплинути на політичну обстановку на підконтрольних білим територіях» Іванець А. Кримське питання в політиці Української Народної Республіки... - С.84.. Однак ця допомога мала політичне значення: Україна підтримувала українців Криму за будь-яких найскладніших обставин.

У цей час І.Красковський передав міністру закордонних справ демократичної Ґрузії й усім іноземним представникам у Тифлісі ноту-протест щодо виступу РНК РСФРР від імені України у справі мирних переговорів із Польщею. У документі наголошувалося, що єдиним законним урядом України є уряд УНР, «створений українським народом у процесі його боротьби за своє незалежне державне буття» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.98.. Відтак український уряд заявляв, що він не веде війни з Польською Республікою, а Російська Радянська Республіка окупувала українські землі й попри ясно висловлену волю українського народу намагається долучити Україну до свого складу; що УНР не може визнати зобов'язання, які передбачалися б угодою між більшовицькою Росією й Польщею Там само..

На «непорушній впевненості в незмінно дружніх стосунках між УНР і Грузинською Демократичною Республікою» наголошував дипломатичний представник України і в ноті-протесті проти розпорядження батумського військового ґубернатора К.Кука, оголошеного 16 травня начальником англійської поліції в Батумі віце-консулові УНР Є.Засядьку негайно припинити видавання українських національних паспортів із погрозою притягнення до судової відповідальності в разі невиконання Там само. - Арк.140.. Звертаючись до міністра закордонних справ Ґрузії, І.Красковський указував на порушення консульської екстериторіальності та просив про якнайшвидше відновлення у правах віце-консула й діяльності консульства з метою запобігання значній шкоді інтересам УНР Там само..