Діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі (1919-1921 рр.)

Дії І.Красковського відповідали ключовим принципам зовнішньої політики уряду УНР, який опинився поза територією своєї держави. Більше того, він став одним з основних учасників руху за укладання союзу між Кубанню, Ґрузією, Північним Кавказом, Азербайджаном і Вірменією та долучення до нього УНР «при непохитній орієнтації на Захід» Там само. - Арк.117-117 зв.. 13 травня 1920 р. голова місії отримав лист зі Стамбула від повіреного у справах УНР у Туреччині Я.Токаржевського-Карашевича із завданням домогтися офіційного відрядження урядом Ґрузії посольства до уряду УНР, що слугувало б доказом визнання ґрузинською стороною незалежності УНР Там само. -- Арк.117 зв.. Водночас стамбульський колеґа повідомляв про приїзд до посольства В.Кужима та його прохання про надання 50 тис. лір фінансової підтримки. Отримавши 25 тис. на транспортні витрати, посланець вирушив далі.

Голова місії вживав заходів щодо створення табору для примусово мобілізованих до Добровольчої армії українців, котрі відмовилися евакуйовуватися з цією армією у Ґрузію і Крим та висловили бажання боротися в Україні в лавах національної армії «за демократичні республіканські ідеї» ЦДІАҐ. -- Ф.1861. -- Оп.2. -- Спр.12. -- Арк.5.. Вони перебували в концентраційних таборах разом з іншими інтернованими «добровольцями» Там само. -- Спр.185. -- Арк.5.. Звертаючись до міністра закордонних справ Демократичної Республіки Ґрузія, І.Красковський просив сприяння щодо створення в м. Поті спеціального табору винятково для українців. Ішлося про зосередження на одному майданчику розпорошених по всій Ґрузії українців. Тут вони мали очікувати на повернення в Україну Там само. -- Спр.12. -- Арк.5.. Передбачити час чекання було складно не лише з огляду на організаційні моменти, але ще й тому, що в Україні до влади прийшли більшовики, а уряд УНР діяв за межами рідної землі, не втрачаючи, утім, надії на повернення. Звернення українського представника міністр закордонних справ Ґрузії скерував до міністерств внутрішніх справ та військового «для висновку» Там само..

24 червня 1920 р. до Тифліса надійшли настанови міністра закордонних справ А.Ніковського щодо пріоритетів у подальшій діяльності українського представництва. У документі було враховано результати усної доповіді В.Кужима та ознайомлення міністра з письмовим звітом голови місії. Проведену І.Красковським роботу керівник зовнішньополітичного відомства визнав «корисною» Див.: Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917--1924 рр.): Документи і матеріали. -- К., 2010. -- С.401.. Тож і надалі йому доручалося дотримуватися головного напряму закордонної політики УНР, який полягав у тому, щоб досягти визнання України «повним суб'єктом міжнародних відносин» Там само. та підтримувати національні держави в їх прагненні до незалежного від більшовицької Росії життя. Особлива увага в настановах приверталася до необхідності сприяти якнайтіснішим контактам Кубані з Україною та об'єднання з Україною Криму з огляду на важливість виходу до моря, а також встановлення зносин із Донбасом. Ключове значення надавалося досягненню взаємного визнання УНР та Ґрузії, Азербайджана й Вірменії Там само. - С.402.. До листа міністра додавалися датоване 25 червня 1920 р. вповноваження І.Красковському «бути представником Української Народної Республіки на Чорноморщині, Кубанщині і в Республіці Союзу Горських Народів -- захищати там інтереси українських громадян і вести переговори по всяким політичним і економічним справам» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.149.. У цьому контексті особливе значення мало міжнародне визнання державної незалежності Азербайджану у січні 1920 р. У надісланій із цього приводу голові уряду Азербайджану Насіб-беку Усуббекову телеграмі І.Красковський висловив побажання успіхів у справі побудови «нового вільного державного життя» та впевненість у «нерозривності» дружби народів України й Азербайджану Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917- 1924 рр.)... - С.376..

До завдань місії при цьому належало з'ясування становища українців на Кавказі. Щодо організації реєстрації українських громадян І.Красковський співпрацював із місцевими українськими громадами. У березні 1920 р. він отримав звіт щодо кількості українців в Абхазії, котрі мешкали як у суто українських селах (Спасіння, Стара й Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе, Парнаут), так і «в сумі з іншими націями» (Бакланівка, Дранди, Псхулати, Миколаївка), а також у містах (Сухумі, Ґудаута, Ґаґри). Проблема реєстрації місією українських громадян полягала в тому, що багато з українців були записані в російських статистичних відомостях як «росіяни», значна частина українських родин виселилася під час революційних подій, багато кому не було чим заплатити членські внески за участь у діяльності української громади. З урахуванням можливої з цих причин похибки голова української громади в Абхазії подав до місії інформацію про зареєстрованих 225 її членів та просив матеріальної допомоги на розвиток української справи в Абхазії ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.50. - Арк.16.. Для організації переправлення українців, котрі бажали повернутися в Україну, І.Красковському вдалося організувати табір у Поті Синюк Б. Грузинсько-українські дипломатичні, економічні і громадські зв'язки на початку XX ст. - С.48..

В аналітичних звітах, які І.Красковський направляв до МЗС УНР, він детально висвітлював ставлення місцевого населення до української ідеї. За його спостереженнями, погляди щодо перспективи державного життя Кубані мали кардинально протилежні вектори: переважну більшість населення становили українці, котрі прагнули «повного об'єднання Кубані і України» ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.39. - Арк.4., менша частина -- росіяни -- «рішуче тягнули до Росії» Там само.. Ідею включення Кубані до складу України підтримувала й частина представників Кубанської крайової ради. І.Красковський уважав Кубань «форпостом української національної ідеї на Сході» Там само. - Арк.4 зв., хоч усвідомлював, що «козачі країни» не дуже бажають боротьби з «імперіалізмом Росії» і сподіваються зберегти свої великі козацькі привілеї.

Наприкінці квітня 1920 р. І.Красковський провів спільне зібрання кубанської надзвичайної місії у Закавказзі та української дипломатичної місії на Кавказі, яке мало на меті розроблення проекту українсько-кубанського договору «братерського єднання» та через труднощі переговорного процесу тривало впродовж кількох днів (23, 27, 29 квітня й 1 травня) Докл. див.: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.111--117.. У зібранні взяли участь голова кубанської місії у Закавказзі та голова Кубанської крайової ради Іван Петрович Тимошенко, члени місії Григорій Софронович Голуб, Володимир Іванович Ледомський, Іван Васильович Івасюк; члени Кубанського крайового уряду Ігнат Архипович Білий та Олександр Максимович Гордієнко. Українську сторону представляли І.Красковський, М.Чеховський, Андрій Оврамович (Абрамович) Петренко і Андрій Бенедиктович Тишкевич. Головував на зібранні І.Красковський. Керуючись наданим йому Директорією УНР 8 лютого 1919 р. дорученням увійти у зносини з урядом Кубані для встановлення тісних зв'язків, він уважав за можливе укласти договір між «правительством Української Народної Республіки і правительством Кубанського краю», хоч дипломатична місія не мала спеціального доручення на підписання такого акта. Головні позиції договору, зміст якого обговорювали на нараді, торкалися взаємного визнання незалежності держав та надання військової взаємодопомоги. У преамбулі наголошувалося на спільності завдань та інтересів народів України й Кубані в боротьбі за національне визволення, політичну незалежність. Зібрання вирішило не публікувати текст договору до моменту його затвердження урядом УНР ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.3. - Спр.39. - Арк.42 зв.. Обов'язкова вимога стосувалася необхідності додатку -- ноти кубанської місії з поясненням подій на Кубані й розриву з Добровольчою армією.

Офіційно до цього питання повернулися дещо згодом. Договір між урядом Української Народної Республіки та урядом Кубанського краю, що підтверджував взаємне визнання «політично незалежними і суверенними державами» Див.: Павлишин О. З документів дипломатії Української Народної Республіки 1920-1921 рр.: Договір між УНР і Кубанським Краєм та ідея Союзу Причорноморських Держав //

Проблеми вивчення історії Української революції 1917--1921 рр. / Гол. ред. В.Ф.Верстюк. -- Вип.9. - К., 2013. - С.393-395., було підписано лише 7 серпня 1920 р. у Варшаві. За справедливим зауваженням О.Павлишина, підписання договору зумовлював пошук нових союзників у протидії «більшовицькій експансії» на тлі втрати шансів на успіх українсько-польського союзу Там само. -- С.384-385.. Акт передбачав підтримку сторонами один одного у спільній боротьбі за державну незалежність у сферах військовій, політичній, господарській та фінансовій і підлягав негайному внесенню на ратифікацію Там само. -- С.394..

На той час події на Кавказі розвивалися за іншим сценарієм. 26 травня 1920 р. Ґрузинська Демократична Республіка і РСФРР підписали в Москві мирний договір, однією з ключових вимог якого була заборона перебування на території Ґрузії представників та посадових осіб і груп, котрі претендували на роль уряду Росії або союзних із нею держав. І.Красковський стверджував у своїх дипломатичних звітах, що зробив усе можливе, аби цього не сталося, однак його зусилля були неспівмірними із заходами більшовиків. Керівникові місії доводилося діяти в умовах надзвичайно ускладненого зв'язку з центром: іноземні дипломатичні кур'єри у Ґрузію не їздили, єдиним каналом зв'язку було посольство УНР у Стамбулі ЦДАВО України. -- Ф.3696. -- Оп.2. -- Спр.376. -- Арк.24.. Секретар посольства В.Приходько, давній знайомий І.Красковського по роботі у Союзі земств і міст Південно-Західного фронту надсилав йому інформацію від українського уряду та вказівки щодо діяльності, газети і книги українською мовою для українських осередків Кавказу. В умовах реальної можливості переходу влади до більшовиків голова місії отримав пряму вказівку надавати візи для тих, хто збирався виїхати, лише на українські документи, ставити візи на російські паспорти заборонялося Там само. -- Оп.3. -- Спр.50. -- Арк.32 зв..

На початку червня офіційний орган -- газета «Боротьба» опублікувала телеграму народного комісара закордонних справ і голови Раднаркому УСРР Х.Раковського з пропозицією Ґрузії про встановлення двосторонніх відносин між республіками. Реагуючи на новину, І.Красковський подав вербальну ноту до ґрузинського зовнішньополітичного відомства з роз'ясненням, що «єдино законним урядом України є уряд УНР, створений українським народом у процесі його боротьби за своє національне самовизначення і за своє незалежне державне буття» Там само. -- Арк.38--38 зв..

Становище української місії ускладнювалося. У червні 1920 р. І.Красковський отримав від МЗС УНР повідомлення про те, що з метою економії державних коштів штати дипломатичних і консульських установ підлягають скороченню. Тож пропонувалося «одмовитись од послуг Генерального консула УНР у Тифлісі», передавши всі функції цієї посади надзвичайній дипломатичній місії УНР на Кавказі без збільшення числа співробітників шляхом утворення відповідного відділу в межах чинного штатного розпису Там само. -- Оп.2. -- Спр.311а. -- Арк.4..

Серед інших документів, які вдалося отримати у червні 1920 р., було доручення міністра закордонних справ А.Ніковського, яке розширювало повноваження І.Красковського. Уряд УНР офіційно уповноважував його бути представником України «на Чорноморщині, Кубанщині і в Республіці Союзу Горських Народів», захищати там права українських громадян, вести переговори з політичних та економічних питань Там само. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.149.. Міністр наголошував на потребі досягти якнайширших відносин із керівництвом Кубані, прохав надавати моральну підтримку Союзу Горських Народів в їхній боротьбі за незалежність, хоч на той час територію Даґестану й Чечні вже окупували більшовицькі війська. Організаційні зусилля І.Красковського у цій сфері завершилися підписанням договору між УНР і Кубанською Республікою у Варшаві 7 серпня 1920 р.

Відповідно до домовленості з міністром закордонних справ Демократичної Республіки Ґрузія Є.Ґеґечкорі, котрий перебував на цій посаді з листопада 1918 р., підтримував ідею Чорноморсько-Балтійського союзу і запевнив українського представника, що доки він керує закордонною політикою Ґрузії, становище місії не зміниться, деякий час українське національне представництво на Кавказі зберігало свій статус Там само. - Оп.2. - Спр.270. - Арк.88 зв..

Однак становище місії поступово набувало загрозливого характеру. Більшовики вимагали її ліквідації. Істотний вплив на подальшу перспективу діяльності справила, зокрема, скерована 20 вересня 1920 р. тимчасовим виконувачем обов'язків повноважного представника РСФРР у Ґрузії Л.Старком до МЗС Демократичної Республіки Ґрузія нота-протест, котра містила пряму вимогу припинити діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі та підпорядкованих їй консульських установ. Як особи, перебування котрих не бажано у Ґрузії, називалися І.Красковський, М.Чеховський, Л.Лісняк, Є.Засядько, А.Петренко. «Всі вказані організації і особи є Представництвом групи, що претендує на роль Уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки, що перебуває в союзі з РСФРР, і відповідно до п. 8-го ст. 5-ої Мирного договору, їх не можна терпіти на території Грузинської республіки», -- наголошувалося в ноті Синюк Б. Грузинсько-українські дипломатичні, економічні і громадські зв'язки на початку XX ст. - С.52.. На цій підставі вимагалося поставити російського представника до відома, які заходи вживаються для припинення діяльності дипломатичних і консульських установ на території Ґрузії.

Уже 1 жовтня 1920 р. ґрузинська сторона надала відповідь за підписом виконувача обов'язків міністра закордонних справ К.Сабахтарішвілі. У ноті вказувалося, що українська місія прибула у Тифліс як офіційне представництво УНР і була визнана ґрузинським урядом ЦДІАҐ. - Ф.1861. - Оп.2. - Спр.207. - Арк.4.. Водночас висловлювалася готовність застосувати до українських представників норму згаданої ст. 5 договору та доручити своєму представникові в Москві Ґ.Махарадзе розпочати переговори з представником УСРР щодо підписання мирної угоди Там само.. Тим самим ґрузинська сторона фактично зобов'язувалася припинити діяльність української місії.

І.Красковський вислав до місця осідку МЗС УНР секретаря місії А.Тишкевича з доповіддю про політичне становище на Кавказі, для отримання коштів на потреби установи й директив щодо подальшої діяльності. Однак ані коштів, ані директив керівник місії не одержав. Не повернувся до місця призначення й секретар місії. Його обов'язки виконував А.Петренко.

25 листопада 1920 р. І.Красковський надіслав указівку ґенеральному консулові в Тифлісі про припинення роботи консульства. Керуючий посольством у Стамбулі І.Токаржевський-Карашевич, своєю чергою, надіслав вказівки консулам Є.Засядьку та Л.Лісняку щодо закриття установ. Однак за браком коштів (провину за відсутність фінансування консульства І.Красковський покладав на Є.Засядька) виїхати й вивезти архіви з міст перебування вони не змогли ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.564. - Арк.1..

І.Красковськомку вдалося зберегти місію до моменту, поки більшовики «не набрали до Грузії такої сили, що і самому уряду Грузинської Демократичної Республіки було важко з ними боротися» Там само. - Спр.270. - Арк.89.. До того ж можливий приїзд у місто місії радянської України відповідно до підписаного 31 січня 1921 р. договору між Української СРР і Ґрузинською Демократичною Республікою Бежуашвілі А. Консульство в Харкові // Хроніка-2000. - Вип.47/48. - С.45-46. загрожував існуванню української місії та консульств у Батумі й Тифлісі ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.564. - Арк.1.. Міністр Є.Ґеґечкорі залишив столицю та виїхав до Парижа під приводом організації офіційного визнання Ґрузії Радою чотирьох Докл. див.: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 рр. на теренах постімперської Росії. - С.197-198.. Голова уряду Ґрузинської Демократичної Республіки Н.Жорданія запросив І.Красковського на аудієнцію. Розмова була складною. Запевнюючи в незмінності ставлення ґрузинського народу до народу українського, «непохитності дружніх взаємовідносин» до національного українського уряду та його представництва на Кавказі, Н.Жорданія пояснив, що дальше перебування місії під керівництвом І.Красковського на Кавказі може стати для більшовиків casus belli, а тому він має організувати виїзд диппредставництва під будь-яким приводом. На пропозицію І.Красковського повернути вірчі грамоти ґрузинський посадовець запевнив, що не бажає розриву дипломатичних відносин з УНР, лише політичні обставини змушують шукати такий вихід із ситуації. Досвідчений дипломат І.Красковський, не маючи відповідних указівок і матеріального забезпечення від українського уряду, організував «інформаційну заслону» щодо основної -- політичної -- причини від'їзду місії.

Місцева преса одностайно повідомляла, що І.Красковський офіційно виїхав із Ґрузії «для докладу» уряду УНР і для участі у з'їзді закордонних представників країни ЦДАВО України. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.270. - Арк.89.. Гроші на організацію від'їзду здобув від продажу особистих речей та позичив у представника кубанських кооперативів

А.Кучерявенка з обіцянкою повернути не пізніше 25 березня 1921 р. Для перевезення архіву місії І.Красковський удався до послуг приватної чехословацької фірми. Планувалося забрати архів у Празі за фінансової допомоги очолюваної М.Славинським надзвичайної дипломатичної місії УНР, що перебувала у цьому місці. Про обставини від'їзду ґрузинське МЗС повідомило свого посла в Туреччині Ґоґолішвілі, котрий, своєю чергою, поінформував українського представника І.Токаржевського-Карашевича.

Залишаючи посаду, І.Красковський намагався зберегти найменшу можливість захисту українських громадян. Він провів нараду з ґенеральним консулом Л.Лісняком та членами місії А.Петренком і військовим аташе М.Чеховським. Його ідея полягала в дорученні опіки над українськими громадянами в умовах приходу більшовиків не «офіційним представникам українського уряду», а головам українських громад, якими фактично були ті самі особи: полковник М.Чеховський очолив громаду в Тифлісі, Волошинов -- у Сухумі, Є.Засядько -- у Батумі Там само. -- Арк.89 зв.. Проте саме відносини з підпорядкованими І.Красковському консулами становили другу причину (суб'єктивного характеру), яка неґативно відбилася на оцінці урядом УНР діяльності місії.

Шлях І.Красковського з Тифліса лежав через Батумі та Стамбул і не мав остаточної кінцевої точки. На гроші, отримані від продажу меблів і доньчиного рояля, він купив квитки на пароплав, чи не останній, який зміг вийти з порту в Батумі. Розташувалися з родиною в каюті на кормі, біля гуркотливого машинного відділення. Під час зупинки у Стамбулі І.Красковський зустрівся з управителем українського посольства І.Токаржевським-Карашевичем, докладно доповів йому про причини припинення діяльності кавказької місії Там само. - Спр.564. - Арк.1.. Добравшись до Праги, він опинився перед проблемою отримання архіву з Північно-Західного вокзалу міста, який не міг забрати через брак коштів на сплату за його зберігання Там само. - Спр.270. - Арк.53.. Подолавши й ці труднощі, дипломат вирушив до Відня. Офіційним листом від 19 лютого 1921 р. на бланку місії він просив посла УНР в Австрії М.Василька про зустріч для з'ясування фінансових справ очолюваного ним дипломатичного представництва УНР та ділової бесіди Там само. - Оп.3. - Спр.49. - Арк.180.. Рапорт про звільнення від обов'язків голови надзвичайної дипмісії на Кавказі та офіційну її ліквідацію з виплатою відповідних боргів І.Красковський подав 11 квітня 1921 р. Реалізувати поставлені в ухваленій Радою Народних Міністрів УНР у квітні 1921 р. інструкції щодо підготовки та організації конференції й союзу причорноморських держав, якою передбачалося підписання відповідних угод між Україною та урядами Азербайджану, Вірменії, Ґрузії Див.: Павлишин О. З документів дипломатії Української Народної Республіки 1920-1921 рр. ... - С.390, 397-398., він уже не мав жодної можливості.

Таким чином, попри всі зусилля І.Красковського щодо забезпечення існування українського дипломатичного представництва на Кавказі, на відновлення його діяльності сподівань не залишилося. За час існування місії

УНР у Тифлісі вона стала центром українства на Кавказі, Кубані, Криму. І.Красковському вдалося підготувати проекти міждержавних договорів (зокрема між УНР та Кубанською Республікою) і провести їх обговорення; забезпечити в межах своїх повноважень реєстрацію українців та систематично популяризувати українську ідею. Заслуга голови місії полягала й у залученні широкого кола політичних діячів до обговорення ідеї створення Чорноморсько-Балтійського союзу. Значною у започаткуванні практичної діяльності консульських установ була апробація інституту почесних консулів. Призначений ним на цю посаду В.Кужим зумів довести користь такого інституту в умовах втрати державної території та гострого недофінансування.

Размещено на Allbest.ru