О. Віщий: історіографічні легенди та реалії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОЛЕГ ВІЩИЙ: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ЛЕГЕНДИ ТА РЕАЛІЇ

Л.В. Войтович

Анотація

У статті розглядається проблема з'ясування місця й ролі князя Олега в історії Русі у світлі здобутків історіографії.

Ключові слова: Олег, Русь, історіографія, Рюрик, Візантія, Київ, джерела, Скандинавія.

До числа актуальних проблем, розв'язання яких залишається важливим для сучасної української історіографії, належить і проблема місця й ролі князя Олега Віщого в історії Русі. Розвиток новітніх методологій і спроби застосування їх, попри помітні успіхи, дискусії з багатьох проблем завели на манівці. Так і князь Олег Віщий, який для дослідників старших поколінь був князем, результатом діяльності якого стало утворення Київської Русі - потужного об'єднання, через територію якого проходили всі відгалуження шляху з варяг в греки, пережив трансформацію в легендарну особу, можливе існування якої перемістилося на середину Х ст. Полеміка розгорнулася навколо кожного епізоду, пов'язаного з ним, часом у джерелах, які не мають жодного стосунку до літописного князя Олега, а найбільш популярними стають крайні погляди від повної легендарності Олега до визнання його князем Тмутараканської Русі, до складу якої входили ніби-то землі у Приазов'ї та по Сіверському Дінці. Князь Олег Віщий став нині найбільш легендарною і загадковою особою в історії Русі.

Привид князя Олега. Не можна стверджувати, що Олег обійдений увагою джерел. Однак досі далеко не всі дослідники погоджуються його вважати князем, не кажучи вже до віднесення до династії Рюриковичів. Етимологія імені Олега та його скандинавське походження давно не викликає заперечень (НеШ - священний від heilagr - святий)¹. Спроби поставити його під сумнів², виставити його слов'янським³ чи тюркським (від «олгу» - «великий»⁴; «Халегу» - «Творець»⁵), викликають хіба співчуття. Частина істориків вважає, що Хельгі - це титул конунга, якого приносили в жертву Одину або ж конунга-жерця⁶, але ця думка, яка базується на епічних розповідях про окремих конунгів з цим іменем, доволі дискусійна. А. Лященко (1871-1931) першим висловив здогад, що Віщий - це переклад скандинавського імені Олега⁷. Сучасні дослідники прийшли до висновку, що Віщий - це фонетичне і змістовне відбиття імені Хельгі у слов'янському середовищі⁸.

За літописами Олег був родичем Рюрика: її рода єму суща⁹. За Найдавнішим Зведенням він був поставлений Рюриком регентом при сині Ігорі: въдавъ єму на руці с~на свого Игор# б#ше бо молодъ велми¹⁰. Новгородський Перший літопис називає його воєводою Рюрика¹¹, Воскресенський літопис - племінником Рюрика¹². Але ще О. Шахматов допускав, що у Зведенні 1093 р. Олег називався князем¹³. Цілий ряд дослідників вважали, що літописці просто «докомпонували» Олега, який ніяк не був пов'язаний з Рю- риковичами. М. Грушевський навіть допускав, що він міг правити у Києві між Аскольдом та Діром, тобто десь між 860-880 рр., і належав до окремої київської династії. автор також допускав наявність двох різних Олегів, один з яких жив на початку Х ст.¹⁴. Останню версію підтримував А. Новосильцев, виходячи з повідомлення ал-Масуді про царя ал-Дір, сучасником якого був «цар ал-Олванг, у якого багато володінь, обширні будови, велике військо і багате військове спорядження. Він воює з Румом, франками, лангобардами і іншими народами. Війни між ними ведуться з перемінним успіхом..» Дослідник вважав, що ці відомості ал-Масуді можна віднести до 40-80-х рр. ІХ ст., і вони зафіксували одночасне існування Діра і Олега перед їх сутичкою¹⁵. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв'язок з Рюриком - пізніша комбінація¹⁶.

Г. Лебедєв висловив здогадку, що родичем Рюрика міг бути представник місцевих нобілів¹⁷, тобто ладозької русі-варягів. Тут проситься аналогія з Сагою про Гамлета, його дід ютландський конунг Рюрик видав свою дочку Геруту за вікінга Хорвенділа після успішного повернення останнього з норвезького походу. Багато сучасних дослідників погоджуються з версією, що сестра Олега (за т. з. Іоакимовим літописом в передачі Василя Татищева її звали Ефанда) була матір'ю спадкоємця Рюрика¹⁸. Після загибелі Рюрика, Олег спочатку став регентом при малолітньому племіннику, а потім фактично узурпував владу, усунувши Ігоря.

Величезна література, присвячена Олегові, докладно демонструє наскільки важкими і дискусійними залишаються спроби відтворити його біографію¹⁹.

Олеги скандинавські. За Найдавнішим літописом Олег у 882 р. здійснив похід на південь, в ході якого здобув Смоленськ, Любеч, підступом захопив Київ, де убив князів Аскольда і Діра, і переніс туди центр ново- створеної держави. Як писав Б. Рибаков, «норманський конунг... незаконно і підступно оволодів Києвом»²⁰. У 883 р. він долучив до неї землі древлян, у 884 р. - сіверян, 885 р. - радимичів, а потім уличів та тивер- ців. У 907 та 911 рр. здійснив успішні походи на Константинополь, які завершилися мирними угодами, а у 911 (чи 922 р. за Першим Новгородським літописом) помер в Києві чи Ладозі від укусу гадюки, яка виповзла з черепа його коня, таким чином збулося пророцтво волхвів.

Скандинавські джерела згадують кількох зовсім різних Олегів (Хель- гі). В поемах «Відсід» (VIII ст.) та «Беовульф» (VIII ст.) Halga Тії - Олег Сильний з данської династії Скьольдунгів, який був батьком Хрольва Кракі (Жердинки). Про нього також розповідають ряд саг про давні часи, Саксон Граматик і Сноррі Стурлусон. Цей Олег жив у VIII ст. Ще два Олеги данського походження відомі з «Пісень про Хельгі»: Хельгі, син Херварда та Хельгі, син Зігмунта, який вбив Хундінга. Саксон Граматик розповів також про Хельгі, конунга Халогаланда, який сватався до дочки конунга фінів Гусі, володаря чарівних стріл, та Хельгі, нареченого дочки данського конунга Фродо на ім'я Хельга. Сноррі Стурлусон повідомляє про Хельгі Сміливого, сина конунга Хрінгарікі (перша половина ІХ ст.)²¹. До кінця VIII ст. відноситься діяльність конунга Хедебю в Південній Ютландії на ім'я Неі1і§о²².

Адам Бременський, посилаючись на короля Свена ІІ Естрідсена (10471074), повідомляє, що останнім конунгом Данії з династії Скьольдунгів був Не^і (Олег), любимий народом за свої справедливість і святість. Його змінив швед Олаф, який захопив данський престол силою зброї²³. Останній став данським конунгом після розгрому вікінгів, тобто після 1 вересня 891 р., коли германський король Арнульф розгромив норвезьких вікінгів при Лувені, так що трупи вбитих норманів забили русло р. Дейле (Діль)²⁴. На цій підставі О.Пріцак відносив правління Олега в Данії до 891-900 рр., вважаючи, що після цього він перебрався на Русь²⁵. Якщо ж з першою датою можна ще погодитися, то 900 р. не можна обґрунтувати жодними джерелами. «Морський конунг» з Свеаланду (Швеції) Олаф Гора Руїн опанував данський престол десь в кінці ІХ - на початку Х ст. Як склалася доля конунга Не^і невідомо, хоча народ любить за свої справедливість і святість переважно загиблих героїв. Чи міг цей Не^і емігрувати на Русь? За певних обставин - так, але все, що про нього відомо, зовсім не в'яжеться з інформацією про Олега Віщого. Виникає наступне питання: яким чином данський Не^і міг дістатися Русі? Зрозуміло, що найпростішим був би звичний для вікінга морський шлях: програвши боротьбу за Данію йому найпростіше було відплисти до родичів у Ладогу чи пройти по Німану або Даугаві. Відступ в землі ворожих на той час ободричів і просування через численні князівства поморських і полабських слов'ян²⁶ до земель польських полян, а через них далі на південь - до Волині і Прикарпаття, тобто перехід через десятки часто ворогуючих між собою князівств і союзів, виглядає надто фантастичним.

Співставивши скандинавські матеріали з відомостями найдавніших літописів і, перебуваючи під певним впливом Г. Ловмяньського, О. Прі- цак дійшов висновку, що в образі літописного Олега Віщого злилися два реальні персонажі: Олег Віщий - міфічний князь-перевертень епічних сказань з роду Ільвінгів, герой легенд про похід на Константинополь і смерть від укусу змії, та реальний конунг, який об'єднав землі кривичів, здійснив похід на Візантію і загинув під час походу на прикаспійські землі²⁷. В останньому він виходив з інформації т. з. хозарських документів. Загалом його висновок стосовно Олега достатньо спекулятивний і відбиває прихований захист хозарської версії походження Києва та Київської Русі.

Таким чином, потрібно зазначити, що всі скандинавські джерела розповідають про Олегів, які пов'язані з літописним Олегом хіба що спільним іменем, яке було поширеним у Скандинавії й пізніше в ХІ-ХІІІ ст.²⁸

Чи не єдиним скандинавським джерелом, діяльність героя якого знаходить паралелі в розповідях найдавніших літописів про Олега, є норвезька «Сага про Орвара-Одда». Вона була записана бл. 1265-1275 рр.²⁹ і збереглася в двох редакціях, які відмінні між собою в деталях. За сагою

Одд Священна Стріла був сином знатного вікінга Гріма, який народився на о. Рафніста в Хагоголанді на півночі Норвегії. Родичі переїхали у Вік, де відкрилася спадщина діда, і залишили хлопчика на виховання у Бері- руаді у місцевого хевдінга Інгіальда, де він виріс з його сином Асмундом. Там же віщунка Гейда напророчила йому смерть від гадюки, яка виповзе з черепа його улюбленого коня. Тоді Одд вбив свого коня, поховав його в прибережному піску і вирушив у звичні для вікінгів мандри. Пригоди занесли його до Кунігарду, столицю Хунеланда (?), де одружився з Сілкі- сіф («Шовковою дівою»!), дочкою місцевого конунга, по смерті якого став правителем і ландверманом (воєводою) при юних братах дружини Герра- уді і Асмунді, здійснивши походи у Бярмію та Візантію. Вже на старості йому довелося у справах заїхати на о. Рафніст. Повертаючись на корабель, він спіткнувся. Поворушивши пісок списом, знайшов череп коня, звідки виповзла змія і вжалила його в ногу під щиколоткою³⁰.

Ще перший видавець і дослідник саги Р. Бур звернув увагу на невідповідність у тексті саги (вбивши коня, Одд вважає себе в безпеці, хоча віщунка попередила його про смерть від гадюки, яка виповзе з черепа коня), що, на його думку, свідчило про пізній її характер і залежність від більш точної передачі легенди у літописному варіанті³¹. З останнім погоджувалися і більш пізні дослідники³². На думку Р. Бура, легенда про загибель героя від гадюки, яка виповзає з кінського черепа, була занесена на Русь вікінгами ще у ІХ ст., а в Норвегії її пов'язали з Орваром-Оддом. Схожість в переказах про смерть обох героїв могла сприяти подальшому перенесенню окремих рис з одного на іншого³³. Однак в норвезькому народному епосі збереглися ближчі до літопису варіанти саги, що відзначила О. Ридзевська³⁴. К. Тіандер з цього приводу висловив припущення, що первинною була легенда про смерть Олега в Ладозі: вона послужила матеріалом для літописця Нестора і для автора саги. Тільки скальду довелося мати справу з уже обробленим і достатньо заплутаним матеріалом, тоді як літописець мав під руками легенду у чистому вигляді³⁵. Появу у сазі єдиного мотиву, який збігається з літописною розповіддю про Олега, можна пояснити впливом Єлизавети Ярославни, яка, як дружина короля Гаральда ІІІ Суворого Правителя і мати короля Олафа Спокійного, перебувала в Норвегії у 1045-1067 рр. Але якраз росіка саги про Одда найбільш слабка основа для зближення переказів про Олега та Одда³⁶. князь олег біографія віщий

Частина дослідників приймала тотожність Олега Віщого з Орваром- Оддом без застережень, намагаючись узгодити інформацію саги та літо- писів³⁷, при цьому навіть не беручи до уваги, що спільним між ними є лише один фольклорний мотив, а все інше відрізняється, в т. ч. імена, а літописна розповідь є більшим архаїзмом у порівнянні з сагою³⁸. Тому вважати Орвара-Одда тотожнім літописному Олегу немає жодних підстав. Зворотній вплив саги на редагування літописів можна побачити у версіях про від'їзд Олега за море.

Олеги моравські. Відомий польський геральдик й історик шляхетських родин Б. Папроцький (1543-1614), який після поразки австрійської партії в боротьбі за польський престол з шведським претендентом Сігіз- мундом Вазою, емігрував до Моравії і написав там чеською мовою працю з її історії³⁹, де подав відомості про останнього правителя Великої Моравії «короля» Олега, який ніби-то був сином князя Олега Святославича, підступно вбитого братом Ярополком Святославичем у 971 р. Цього Олега (Колег син Колги - за Б.Папроцьким) батько, відчуваючи небезпеку, відправив на службу до чеських князів, де він відмовився від князівського титулу, жив як звичайний лицар і любив говорити іди до врага (за Б.Папроцьким в чеському перекладі це означало іди до чорта), за що був прозваний Врагом, а його маєтність отримала назву Врагов, ніби вперше згадану під 1180 р. Від його нащадків виводили свій рід графи Жеротин- ські. Далі Б. Папроцький помістив напівфантастичні докази князівського походження нащадків Олега, на зразок того, що Олег ніби-то дав своєму синові на підтвердження князівського походження «лист золотою грамотою писаний» та спроб Пліхти з Жеротина добути це підтвердження на Русі в часи короля Яна Люксембурга.

Зрозуміло, що Олег, згаданий Б.Папроцьким, якби він навіть й існував, не міг мати жодного відношення до Олега Віщого. І. Мицько переконливо реконструював джерела і процес компонування цієї версії польським генеалогом⁴⁰, звернувши, зокрема, увагу на походження графів Жеротин- ських від бургграфа Блуда з Блудова (1213-1215 рр.)⁴¹. Відомий чеський гуманіст Я.А. Коменський (1592-1670), який мав можливість користуватися архівом графів Жеротинських, бл. 1620 р. написав дослідження з генеалогії цієї родини «De origine baronum a Zierotin», в якому також розповів про Олега (Olgo). За ним цей князь був сином Олега свояка Рюрика і маймав моравський престол у 940-949 рр. Вчений зіслався як на джерело на якісь руські хроніки. На жаль, ця праця Я.А. Коменського не збереглася⁴².

Проте її використав історіограф, єзуїт, декан капітулу собору св. Віта у Празі Т. Пешіна (1629-1680) в своєму трактаті з військової та політичної історії Морави (1677). За його даними Олег (Holek чи Olgus), син Голькума (Golkum) свояка Рюрика, який емігрував з Русі, став королем Моравії у 940 р., будучи обраним після того як Моравія у 939 р. відпала від Чехії через вбивство Болеславом брата Вацлава. Однак Олегові не вдалося вистояти в боротьбі з угорським князем на ім'я Токшоня⁴³ (Toxis - за Пеші- ною), хоча польський князь Земомисл прислав йому допомогу. Допомагали йому також і з Русі. У 949 р. біля Брюну (Брно) моравсько-польське військо було розгромлене угорцями, а сам король Олег втік до князя Зе- момисла у Польщу, де і помер⁴⁴. Молодший сучасник Пешіни Я. Стре- довський доповнив інформацію Пешіни повідомленням про повернення моравського короля Олега на Русь, де він якийсь час командував військом княгині Ольги і приборкав її противників, а також з прибулими з Морави священиками займався християнізацєю краю, де і помер у 967 р.⁴⁵

На думку А. Флоровського, Я.А.Коменський був знайомий з якимсь псевдоісторичним західноруським твором, в якому розповідалося про боротьбу синів Святослава, поєднану з домислом про Олега⁴⁶. Однак ця гіпотеза нічим не обґрунтована; крім того вчений виходив з засади, що Я.А. Коменський та Т. Пешіна були знайомі з працею Б.Папроцького, тоді як їх джерела могли бути зовсім іншими.

Аналізуючи розповіді Б. Папроцького та чеських істориків XVI- XVIII ст., можна з великою долею вірогідності припускати, що вони були незнайомі з руськими літописами і черпали свою інформацію з якихось документів з архіву графів Жеротинських або ж з пізніше втрачених моравських хронік, як припускав А. Кузьмін⁴⁷.

Учений-дослідник XVIII ст. сілезький німець Х. Ф. фон Фрізе у своїй «Історії польської церкви», написаній у 1785 р., викладаючи історію моравського короля Олега, був знайомий з працею Шлецера про найдавніший літопис. За його версією, Олег, син Олега Віщого, емігрував у Моравію через переслідування Ігоря. Тут він за підтримки німецького короля Оттона І, який організував змову проти князя Болеслава у 939 р., оволодів моравським престолом у 940 р. Наступного року після невдалого походу на Візантію Ігор уклав з Олегом оборонний союз. З 945 р. Олег зіткнувся з натиском угрів, які здобули столицю Морави Велеград і у 948 р. проголосили правителем Морави угорського принца Токшоня. Програвши боротьбу з уграми, Олег спочатку відійшов у Польщу, а потім повернувся на Русь, був прийнятий Ольгою, став її соратником й ініціатором посольства до Оттона І, з яким мав контакти раніше. Помер він на Русі у 967 р.⁴⁸

М. Філін, співставляючи моравську інформацію про князя Олега з інформацією про християнську місію на Русі норвезького конунга Олафа Трюгвасона, прийшов до висновку, що Олег Олегович, вірогідно, справді існував. Прибувши в Моравію зі своєю дружиною та скарбницею у 939-940 рр., він одружився з Ярою-Ярославою, дочкою чеського князя Болеслава⁴⁹, а далі, спираючись вже на династичні права і моравську знать, проголосив себе королем. Програвши боротьбу з угорцями, виїхав до Кракова, а звідти - на Русь, що і відбилося у билинах у відомому сюжеті про поїздку Іллі з Морова до Києва через Краків⁵⁰. При цьому він спирався на висновок М. Халанського, який виводив ім'я богатиря Іллі від Не^і - Олій, Єлья - Ілля⁵¹.

Історики давно звернули увагу на те, що билинний богатир Ілля Му- ромець їхав до Києва через Туров⁵². Взагалі трансформація Іллі з Морова (Морави?) в Іллю з Мурома (Муромця) могла відбутися вже у XVII ст. під вливом реального образу козака Іллі Муромця (Коровіна), який в Смутний час виступив претендентом на царський престол як царевич Петро і був страчений у 1608 р.⁵³ Сама ж загадка билинного богатиря далека від розв'язання⁵⁴. При цьому його зв'язок з моравським князем Олегом виглядає правдоподібним, хоча це в жодному випадку не дозволяє стверджувати про тотожність Олега Моравського з Олегом Віщим⁵⁵.

І. Мицько, який опрацював величезний масив європейського епосу⁵⁶, прийшов до висновку, що літописний Олег був внуком данського правителя Не^і, який наприкінці ІХ ст. емігрував на Полаб'я. Його синами від першого шлюбу були Аскольд та Дір, причому перший загинув на війні з батьком, що знайшло свій відбиток у епосі (бій Іллі Муромця з сином, бій Гільдебранта з Гадубрантом та ін.). Пізніше Олег одружився з дочкою правителя Русі Будимира і отримав в придане Прикарпаття. Від цього шлюбу у столиці Олега Пліснеську народилася майбутня княгиня Ольга. Загинув Олег в Бердаа у 943 р. Він став прототипом билинних героїв Іллі Муромця та Вольги Всеславича, а також таких епічних героїв як Ож'є Данець і Гольгер Данске⁵⁷. Ця гіпотеза виглядає як спроба поєднати між собою в просторі і часі різноманітні джерела, узгодження яких потребує розгляд варіантів та гіпотез, внаслідок чого ймовірність правильного висновку не перевищує кількох відсотків.

Олег єврейсько-хозарських документів. Велика література сформувалася навколо комплексу єврейсько-хозарських документів, куди відноситься листування кордовського міністра Хасдая ібн Шапрута з хозарським каганом Йосифом, відома в короткій та докладній редакціях⁵⁸, т. з. Київський лист хозарських євреїв⁵⁹ та Кембриджський документ Соломона Шехтера⁶⁰.

За інформацією автора останнього, який називає себе хозарським євреєм, підданим кагана Йосифа, переслідування євреїв візантійським імператором Романом Лакапіном (920-944) викликали напругу у стосунках з Хозарією, наслідком якої стало підбурення проти хозар «царя Русії» HLGW (Хельгу). Цей князь зайняв Самцкерц (С-м-л-рай) Хозарський (за М. Артамоновим це Тамань-Таматарха, тобто Тмутаракань, але, можливо, це скоріше - Керч-Корчев⁶¹), скориставшись відсутністю хозарського воєначальника Песаха. У відповідь Песах захопив три візантійські міста, і змусив князя Хельгу розпочати війну з Візантією, але його флот було спалено грецьким вогнем і він пішов морем у Персію чи Фракію⁶².

Кембріджський документ, знайдений в 1912 р. професором С. Шехте- ром у генізі караїмської кінаси у Каїрі, історики пов'язали з посольством Ісаака бен Натана у Константинополь, що дозволило датувати його 949 роком. Це дозволило побачити у ньому ремінісценсії з походу русів на Каспій у 945 р. (чому не 912/913?) і запропонувати корінно змінити хронологію давньої історії⁶³.

Інші дослідники звертали увагу, що Кембріджійський документ міг бути помилково пов'язаний з василевсом Романом Лакапіном⁶⁴. Г. Вер- надський запропонував ототожнити Хельгу з хозарського документа з старшим сином Ігоря та Ольги, мужем Предслави.⁶⁵ Популярною залишається версія про тмутараканського князя Хельгу⁶⁶, яка останнім часом була підкріплена аргументацією В. Петрухіна. Справедливо вважаючи, що немає жодних підстав для перегляду хронології правління Олега, російський дослідник вирішив, що так само немає жодних підстав для ототожнення Хельгу з хозарської переписки з Олегом Віщим. Хельгу-Олег з хозарської переписки - це інший представник династії Рюриковичів, який був найбільш активним на хозарському напрямку. Такий князь міг правити у Чернігові. Частковий розгляд матеріалів розкопок знаменитої

Чорної могили у Чернігові у 1996 р., зокрема заклепки від лоді, як і сам обряд поховання у лоді, вказують на скандинавські традиції: в центрі ритуального простору знаходився котел з м'ясом жертовної тварини, над ним доспіхи - ритуал повторював обстановку Вальгали - воїнського раю, куди потрапляли тільки герої. Чернігівський князь Хельгу-Олег міг у 941 р. здійснити самостійний похід на Тмутаракань, а звідти у 943/944 р. - на Берда⁶⁷. В останньому поході брав участь і знаменитий полководець Ігоря та Святослава - Свенелд⁶⁸.

Однак з хозарськими документами не все так гладко. Автентичність їх достатньо проблематична, особливо докладнішої редакції та Кембрідж- ського документу⁶⁹. І листування мордовського міністра з хозарським каганом, знайдене серед рукописів караїмського гебраїста А. Фірковича (1787-1874), і два інші документи, які могли потрапити в Каїр через того ж Фірковича, правдоподібно були виготовлені для обґрунтування хозарського походження кримських караїмів⁷⁰. Спроба підтвердити цю автентичність з допомогою інтерпретації археологічних матеріалів⁷¹ не знайшла підтвердження при більш ґрунтовному розгляді цих матеріалів. Можна стверджувати, що похід Песаха, якщо він і мав місце, ніяк не відбився в археологічних комплексах⁷².

Шурин чи зять ладозького князя? Таким чином, звичайно, якщо не дотримуватися думки, що Повість временних літ є не більше ніж продукт пізнішої літературної творчості, можна погодитись, що Олег був для Рюрика її рода єму суща¹³. За «Сагою про Орвара-Одда», відношення якої до літописного Олега більш ніж сумнівне, Одд в Кунігарді, столиці Ху- неланда (?), одружився з дочкою місцевого конунга, яку звали Сілкісіф («Оксамитова чи Шовкова діва»), а по смерті тестя став правителем і ланд- верманом (воєводою) при юних братах дружини. В цьому конгломераті, де перемішані Кунігард (Київ) в загадковому південному Хунеланді та «оксамитова діва», як можливий відбиток важливих торговельних угод з Візантією, які відкрили регулярний доступ до візантійського шовку, реальним виглядає тільки те, що за віком літописний Олег дійсно міг бути зятем Рюрика. Але цього надто мало, щоби прийняти подібну версію. Рівно ж як і версію Іоакимового літопису про те, що Олег був братом Ефанди, дружини Рюрика⁷⁴.

Ким був все-таки Олег: зятем чи шурином Рюрика? Шведським, норвезьким, данським вікінгом чи представником місцевої русі? Джерела дають простір тільки для гіпотез. Олег міг бути як шурином, так і зятем Рюрика. А міг бути і одним з його племінників. Щоб утриматися в Ладозі, Рюрику потрібна була підтримка як лідерів місцевої русі, так і шведських, норвезьких чи данських конунгів.

Норвезька версія⁷⁵ найменш вірогідна. Данська - теж⁷⁶. Норвезька версія базується на сазі про Орвара-Одда. Данський Олег міг прибути до Ладоги не раніше кінця ІХ ст., десь біля 898-899 р., отож не міг бути тотожним літописному Олегу. Звичайно, не можна виключати, що Олег міг бути просто одним із Скьольдунгів, який прибув в Ладогу разом з Рю- риком, або трохи пізніше. Хоча Г.З.Байєр ототожнював Урманію, конунгом якої за Іоакимовим літописом ніби-то був Олег, з шведською областю Раумдалією⁷⁷, це не більше ніж невдала спроба узгодити джерела. Мабуть мав рацію Г. Ловмяньський, вважаючи, що урманський це норманський⁷⁸. Найбільш вигідним для Рюрика був би союз з шведським обласним конунгом або ж з нащадком, нехай і віддаленим, попередньої ладозької династії, яка теж була шведського походження. Джерела не дозволяють відповісти на ці питання більш обґрунтовано.

Спокуса Київського каганату. Початок занепаду Волзько-Балтійського шляху призвів до скорочення східної торгівлі і потоку арабського срібла, яке досі регулярно поступало в Ладогу в обмін на північні хутра. Ладозьке королівство за таких умов могло перетворитися у другорядний лісовий край. Тільки торгівля могла забезпечити процвітання Ладоги і виживання її жителів, бо місцеві продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, в першу чергу хліба, потрібні були кошти. І для вікінгів східна торгівля мала першорядне значення, піки її розвитку забезпечували свіжі притоки скандинавського населення, що дозволяло утримувати баланс у трикутнику: скандинави-фіни-слов'яни. А поруч вже функціонували даугавський (західнодвінський) та німанський відтинки шляху «з варяг в греки», прорубаному свого часу Ейріком Мандрівником та іншими відважними авантюристами. Один із них, родич і племінник Рюрика - Аскольд, син Рагнара Ладброка, утвердився в Києві (Кунігарді), звільненому з допомогою його попередника Діра від хозарської залежності. Київський князь з часів Діра носив претензійний титул «кагана», щоби показати свою рівність з правителем хозар, якому раніше платив данину.

Дискусійним залишається інтерпретація повідомлення згадуваного вже арабського енциклопедиста ал-Масуді про суперництво царя ал-Дір з царем ал-Олванг (?), як прочитав це ім'я А. Новосельцев⁷⁹. Опускаючи проблематичність прочитання імені, а також враження щодо механічного поєднання різних джерел, слід розглянути можливі причини появи цієї інформації. Не виключено, що після прийняття Діром титулу кагана, його контактів з василевсом Феофілом, на сході назву князівства поєднували з його іменем, тому суперництво Олега з Аскольдом знайшло свій відбиток як суперництво царів Діра та Олега.

М. Брайчевський змалював переконливий портрет Аскольда, як діяльного і сильного правителя, який здійснив походи на Візантію у 860, 863 та 874 роках і прийняв християнство⁸⁰. Але впевнено можна говорити тільки про похід 860 року, зафіксований у різноманітних джерелах⁸¹. Прийняття християнства не було загальним і, напевно, охоплювало лише еліту. Однак думка ніби Олег прийшов до влади в Києві на хвилі язичеської реакції не виглядає переконливою⁸². Зрозуміло, що запровадження християнства, яке розпочав Аскольд, наштовхнулось на опозицію частини знаті, як місцевої, так і пришлої, скандинавської. Не виключене також і суперництво Рюрика з двоюрідним братом Аскольдом, який був молодшим і за віком і за родовим рахунком Скьольдунгів. Поза сумнівами одне:

Олег оволодів Києвом не без допомоги противників Аскольда, які допомогли йому проникнути в град.

Виходи до Дніпровського шляху Ладозьке князівство контролювало ще за Рюрика, але між Київським каганатом та цими виходами знаходилося Смоленське князівство кривичів. У ньому теж перебувала якась група варягів, схоже пов'язана з Західнодвинським (Даугавським) шляхом. Потужна факторія в Гніздові - єдине, що дозволяє говорити про існування цієї факторії. Традиція зберегла згадки про зайняття Смоленська та Лю- беча. Згадка останнього в угоді з Візантією дозволяє також стверджувати, що тоді це був центр одного з князівств.

Щодо хронології: у 882 р. маркграфство Рустрінгія було передано племіннику Рюрика Готфріду, синові Гаральда Клака, що певною мірою підтверджує традиційні дати. До того часу Олег опанував Смоленськ і вийшов на кордони Київського каганату. І стало зрозуміло, що інтереси наступників Рюрика зосередилися на південному напрямку.

Угорський фактор. Чому ж так легко впав Київський каганат? Версія про опір язичників політиці християнізації, яку проводив Аскольд, не виглядає переконливою. Можливо, що тут зіграли свою роль зовнішньополітичні чинники. Не до кінця вивчені стосунки київського кагана з уграми, які були на той час його південно-східними сусідами. Зв'язки угорської мови з самодійськими і деякими іншими мовами азійського материка дають підстави припустити, що батьківщина фіно-угрів лежала десь на межі Європи і Азії - найімовірніше в Приураллі та Заураллі⁸³. Зв'язок угорців з гунами, який декларувала угорська історіографія ХІХ - першої половини ХХ ст., виявився фікцією. Правдоподібно початковою територією угорських племен можна вважати землі, обмежені ріками Волгою, Камою і Білою та Уральськими горами. Але і ця проблема залишається дискусійною. Глибоке дослідження угорської мови і наявні свідчення про зовнішній вигляд, звичаї, поведінку у час, коли вони вперше зіткнулись з європейськими народами, дають підстави підтримати гіпотезу щодо розміщення угорської прабатьківщини в Азії. Є доволі вагомі докази того, що перші нащадки цього кочового племені - вихідці з підніжжя Гімалаїв, і що звідти і почалось «велике переселення мадярів»⁸⁴. Деякі дослідники розташовують прабатьківщину угорців в районі Саян⁸⁵, інші - в Західному Сибірі у межиріччі Обі і Іртишу або в басейні середньої Волги і Ками⁸⁶.

Суспільний устрій угрів-мадьярів склався під впливом сусідніх тюркських племен-номадів, з якими тісно перепліталася рання історія угрів. Це були справжні азійці: низькорослі, з ледь прорізаними очима, голеними головами, невтомні вершники - «вони немов народились верхи на свої конях»⁸⁷ - як їх описують хроністи того часу. Назва угорці, чи угри, має безсумнівний зв'язок з «Югрою» руських літописів; уграми назвали цю групу слов'яни. Сам народ до цього часу називає себе мадярами «Magyar» означає «дитя зємлі» або «дитя гір»..

Угорці (мадяри) - останні з кочовиків, що колонізували Центральну Європу. Виділення угорських народів із загальної маси фінно-угрів співпало приблизно з початком епохи бронзи у третьому тисячолітті до н.е. Відтоді угорці раз у раз займали становиська в азійських степах, переміщаючись на межу степу і лісостепу. Можливо, що саме цих угрів-мадярів мав на увазі Геродот, згадуючи у V ст. до н.е. народ «юрка» (угра, югра?): «І вони живуть полюванням, а полюють ось як. Дерев у них дуже багато в усій їхній країні, і мисливець залізає на дерево і очікує. Кожен там має призвичаєного коня, що лягає на живіт, щоб не привертати до себе увагу. І кінь очікує так само, як собака. Щойно мисливець побачить із дерева дичиу, він стріляє в неї з лука, скаче на коня і переслідує її разом з собакою»⁸⁸. Цей народ Геродот розмістив поряд з тісагетами, локалізацію яких пов'язують з городецькою культурою (VII-V ст. до н.е.), поширеною у лісостепових просторах середньої і нижньої течії р.Оки, басейні р.Мокші і Цни та Середнього Поволжя⁸⁹.

Зогляду на тюркське походження назв майже всіх домашніх тварин в угорській мові, можна не сумніватися у довготривалих контактах угорців з тюркомовними кочовиками-скотоводами, які запанували в цьому ареалі, починаючи з V ст. н. е. Можна припустити, що з цього часу основна маса угрів, від яких відділилися пізніші ханти і мансі, відійшовши трохи на північ, почала, пристосовуючись до кочового життя - в Magna Hungaria (Великій Угорщині), між річками Камою і Уралом та Північним Причорномор'ям. Тут угри-кочовики жили під гегемонією тюркомовних племен: тюрків-булгар (V ст.), сабірів (VI ст.), оногурів (VI-VII ст.) та хозарів (VII-IX ст.). Через це і візантійські автори більш пізнього часу називали угрів то «турками», то «савардами», то «оногурами»⁹⁰. Зрештою назва угорців в європейських мовах (лат. Hungaras, нім. Ungarn, франц. Hongrois, рос. венгри) походить від імені тюрків-оногурів, по території яких угорці кочували в 558-642 рр.⁹¹.

Зберігся опис подорожей угорського домініканця Юліана у 1235 та 1237 рр. у пошуках «Великої Угорщини». В басейні однієї з приток середньої Волги він знайшов населення, яке розмовляло угорською мовою⁹². На думку угорського дослідника Й. Переньї ця група мадярів-маджарів, що залишилася тут після відходу основної частини угрів на південь, трансформувалася пізніше в мишар-татар (мещерських татар), які до нашого часу повністю асимільовані росіянами, хоча ще в першій половині ХХ ст. ідентифікували себе як окремий етнос⁹³. Напевно, з Південного Приуралля, яке в ранньому середньовіччі називалось Великою Угорщиною, приблизно VI-VII ст. почався рух мадярів на захід⁹⁴. Східні автори Х ст. ал-Балхі і ал- Масуді ототожнювали угрів і башкирів, розміщаючи їх у басейні р. Білої. Це підтверджували і папські дипломати Джованні Плано де Карпіні та Гільом де Рубрук, які побували тут у ХІІІ ст.⁹⁵. Угромовне населення було присутнє в нижній течії Ками ще у другій половині XVI-XVII ст.⁹⁶. Звідси основна маса угрів перемістилася у Леведію на північ від Азовського моря і, нарешті, в край Etelkoz - межиріччя Дніпра і Дністра⁹⁷.

Яким був їх шлях, де розташовувалась їхня держава Леведія, чи були взагалі присутні угри в Криму? - ці питання надалі залишаються дискусійними. Частина науковців вважає, що угри рухалися через Волгу на Оку і далі в Леведію. їхні опоненти припускають, що угри пройшли степами через середню течію Волги і переправились через Дон в районі Ведмедиці і Хопру. За К. Гротом, угри рухались через Волгу і Каму на Оку, а потім до верхів'я Дону. Одну з зупинок вони, імовірно, зробили на ріці Угрі⁹⁸. За М. Данилевським та Й. Перені, угри спочатку переселились в Башкирію, звідки їх витіснили печеніги. Тоді з дозволу хозар вони переправились через Волгу в районі нинішнього Саратова і через Дон в районі рік Ведмедиці і Хопру. А вже звідси угри-кочівники переселилися в Леведію⁹⁹.

У пошуках Леведії дослідники оперують свідченнями арабських та перських авторів, даними топоніміки й археологічними матеріали. Більшість дослідників шукає її в причорноморських степах між Доном і Дніпром. Проти цього рішуче виступив Е. Мольнар (1894-1966), який доводив, що Леведія знаходилася не в степовій, а в лісостеповій зоні між Києвом і Воронежем. Як доказ, автор наводив угорські поховання ІХ ст. у Воронезькій області¹⁰⁰. Його версію прийняв свого часу і я, припускаючи, що Леведія - це область лісостепу на північ від Чорного моря по обох берегах Дону, між Києвом та Воронежом¹⁰¹. Гостро заперечував проти спроб шукати Леведію у лісостепах М. Артамонов. На його думку, угри прорвалися прямо в степи Причорномор'я і під тиском хозар відійшли на захід хозарських володінь в межиріччя Дніпра та Дунаю - в Ателькузу (Etelkoz)¹⁰². Відрізняється від інших версія П. Степанова, який пропонував шукати Леведію в Приураллі, де збереглися пам'ятки бахмутинської культури¹⁰³.

Коли угри з'явилися в Леведії? Дата 700-750 рр. доволі проблематич- на¹⁰⁴. Лише після того, як араби завоювали Бактріану і Согдіану, етнічні потрясіння в Туркестані та сусідніх регіонах, які зрушили з місць групи кочовиків, серед яких були печеніги, змусили й угрів переміститися на захід. Тобто сталося це десь наприкінці VIII ст. Тут угри мусили визнати зверхність Хозарського каганату. Очевидно, вони вже звикли до таких взаємин з тюркськими володарями.

Однак уже на початку ІХ ст. до об'єднання семи племен угрів (Nyek, Kurtgyarmat, Tarian, Jeno, Ker, Keszi та Magyar¹⁰⁵ - остання назва невдовзі закріпилася за всіма племенами) приєдналися племена кабірів (залишки тюрків-кочовиків, які активно виступали проти юдейської верхівки Хозарського каганату). Союз цих племен очолив Джила (Дюла). За Абу Саїдом Гардізі, який написав свою працю бл. 1050-1052 рр., «Кенде - титул їх головного царя; титул того начальника, який відає справами - дюла, мадяри роблять те, що наказує дюла »¹⁰⁶. Деякі дослідники, які приймають інформацію Гардізі, вважають, що першими дюлами в союзі угрів були кабари¹⁰⁷. Вони й долучили угрів до антихозарського бунту.

За версією К. Цукермана хозарська фортеця Саркел була споруджена у 833 р. саме проти угрів чи для контролю над ними¹⁰⁸. Хозарам вдалося відтіснити бунтівників далі на захід - за Дніпро в Ателькузу. Тут у 30-х роках ІХ ст. вождем союзу став Леведі¹⁰⁹, наступниками якого були Ал- мош та Арпад. Саме десь у нижній течії Дніпра угрів (и^аге) в першій половині - середині ІХ ст. зафіксувало таке добре поінформоване джерело як Баварський Географ¹¹⁰. Блиько 839 р. угорські загони, як союзники болгар, з'явилися на Дунаї¹¹¹.

Деякі дослідники вважають, що в цей час угри підпорядкували собі частину східнослов'янських племен. За С. Кроссом, Дір та Аскольд були угорськими васалами або намісниками¹¹². На думку Й. Переньї, угри брали данину з кривичів та сіверян, а з полянами вели війну¹¹³. За Е. Моль- наром, угорці збирали зі слов'ян данину для хозарів¹¹⁴, що заперечував М. Шушарін¹¹⁵. Г. Вернадський вважав, що данину уграм платив і Київ і погоджувався з С. Кроссом, що поява Олега в Києві мусила викликати війну з уграми¹¹⁶.

Про перебування угрів під Києвом свідчать також давні топоніми: гора Угорська (Аскольдова могила), Угорське урочище під Києвом¹¹⁷. Триває дискусія навколо походження боярина Ольма (як похідне від Алмоша чи від скандинавського Ноїті?), який поставив ротонду св. Миколая на Аскольдовій могилі. В Ольмі бачили навіть самого угорського вождя Ал- моша, забуваючи, що він не міг бути християнином, а, значить, не міг поставити церкви на могилі Аскольда¹¹⁸.

Але, скоріше, ситуація була зовсім протилежною. Між першою третиною ІХ ст., коли у Причорномор'ї між Дніпром та Дунаєм вождем угрів став Леведі, з яким хозари уклали угоду, скріплену династичним шлюбом, та часом, коли Алмаш повів угрів і кабарів за Карпати, вони повинні були нападати на київські землі, а також уличів і тиверців. В «Повісті минулих літ» напади угрів порівнюються з нападами сучасних літописцю половців: угри - «ходяще аки се половци»¹¹⁹. Про напади угрів на слов'янські території у ІХ ст. повідомляє ал-Марвазі¹²⁰. Ібн-Русте з цього приводу писав: «Мадяри панують над всіма сусідніми слов'янами, накладають на них тяжку данину і поводяться з ними, як з військовополоненими... Мадяри ведуть торгівлю ними»¹²¹. Слов'яни, намагаючись захиститися від угорців, будували укріплення на Титчихінському городищі¹²². Сліди цієї боротьби, яка підривала сили київського кагана Аскольда, можна бачити також у повідомленні Никонівського зведення під 867 р. про війну Аскольда і Діра з печенігами, яких тоді ще в українських степах не було¹²³. Тому дуже правдоподібною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми, які допомогли йому в опануванні Київського каганату¹²⁴.

Опанувавши Київ, Олег у 883 р. змусив платити данину древлян, у 884-885 рр. - сіверян, у 885 р. - повів війну з тиверцями. Навряд, чи це була спроба відновити панування Києва над землями, які раніше від нього залежали. Скоріше вдалий полководець спішив раціонально використати згромаджені мілітарні ресурси та допомогу угрів.

На 887 р. становище угрів змінилося. Степові народи вже кілька десятиріч перебували в неспокої. Араби зрушили з місця гузів-торків, гузи змусили до міграції печенігів. Близько 893 р. хозарські правителі уклали союз з уграми і Візантією проти печенігів і болгар. Хозарський каган послав морем до Візантії військо для війни з болгарами. Візантійсько- хозарське військо було розбите болгарами, які особливо жорстоко розправилися з хозарськими полоненими - перед самим обміном їм відрізали носи. Розгніваний імператор Лев IV у 894 р. прислав флот, який перевіз угрів на правий берег Дунаю, тобто в Болгарію. Угри розбили військо царя Симеона, дійшли до Преслава, грабуючи і вбиваючи населення, взяли багато полонянок і продали їх у Візантію¹²⁵. В цей час болгарський цар був блокований у Дорогостолі. У 895 р. угри знову сплюндрували Болгарію¹²⁶. Але у 897 р., коли угри пішли у похід, печеніги і болгари з двох сторін напали на Ателькузу, де залишилися угорські стани з жінками та дітьми, та спустошили її. Ситуація була настільки критичною, що частина орди навіть відбилась від Алмоша і пішла в Грузію до Кавказьких воріт¹²⁷.

Настав час, який угорська традиція називає honfoglolбs - набуття батьківщини¹²⁸. Витіснені печенігами угри змушені були покинути і Ателькузу та мігрувати ще далі за Карпати¹²⁹. Сьогодні можна стверджувати, що перехід угрів через пізніші українські землі Правобережжя та Прикарпаття і перехід через Карпати відбувся між 897-899 рр.¹³⁰ Топоніми (с. Мажари в околицях Овруча, р. Кабарівка і с. Кабаровце у Зборівському повіті), угорське поховання на Крилосі свідчать скоріше, що перехід Арпада не був мирним, а у розповіді угорського Аноніма про війни з галицькими і волинськими князями є і доля правди. Анонім розповідає і про війну з Києвом. В ПВЛ під 898 р.: «идоша Угри мимо Кювъ горою, еже нын^ зовется Угорское, и пришедше ко Днепру сташа вежами, быша бо ходяше яко и Половцы и пришедше отъ Востока и устремишася чрезъ горы великія, иже прозвашася горы Угорскія и почаща воевати на жи- вущаа ту»¹³¹. Отже, вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Хозарська проблема. Об'єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з Хозарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій. Ладозьке князівство піднялося завдяки своєму розташуванню на північному краю цієї магістралі. Тепер було спокусливо самому вийти на протилежний південний край. Подібних спроб було по меншій мірі дві. У 909 р. 16 лодей (бл. 600-650 дружинників) прорвались через хозарські землі в Каспійське море, підплили до о. Абесгуна в Табаристані і спалили торговельний флот, який стояв в тамтешній гавані. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. Оцінка цих подій не виглядає переконливою. На думку А.Новосильцева і В.Пашуто, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату¹³². На Кавказі в цей період йшла важка боротьба. Цар Смбат I (892-914) з допомогою Візантії сподівався відродити сильну незалежну Вірменію. Ішхани, очолені Гагіком Арцруні, бачили вихід у вірній службі наміснику Ширвану і Вірменії Юсуфу ібн Абу-с-Садж, який хоча і платив данину в Багдад, фактично залишався незалежним володарем. Смбат І зазнав поразки, був схоплений через зраду ішханів і страчений. Але, навряд чи вірно шукати зв'язків між походами русів на Каспій та політикою

Смбата I, Візантії і Юсуфа. Так само мало шансів зв'язати експедиції русів з політикою Ісмаїла Саманіда (892-907), який володіючи Мавераннахром і Хорасаном, добився від халіфа передачі собі Табаристану і простягав руки до Ширвану. Скоріше всього це були просто спроби здобути якусь торгову факторію на Каспії, яка би дозволила обминути хозарське і булгарське посередництво у східній торгівлі. Однак повне незнаня ситуації прирікало всі ці спроби на невдачі.

912/13 р. за даними ал-Масуді руський флот на 500 лодях через Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це мав бути величезний ледунг в 15-20 тис. дружинників. Хозари дозволили русам пройти через Дон, звідки волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою мусульман.

Немає впевненості в тому, що ці спроби були організовані Олегом, але шлях яким йшли руси, пролягав з території, яка входила до держави Олега. Можливо, що частина цих експедицій була організована самостійними групами вікінгів, які запрошувалися Олегом і мали відіграти певну роль у його планах тиску на Візантію з метою внормування торговельних і політичних стосунків. Після того як потреба в них минала, сам князь відпускав їх в далекі експедиції, щоби не витрачати на їх утримання коштів з скарбниці. Можливо при цьому він сподівався у випадку успіху отримати на Каспії кілька власних баз, що дозволило би йому позбутися хозарського та візантійського посередництва в торгівлі на Великому шовковому шляху. Але можна константувати, що всі його спроби закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

Угоди з Візантією. Література навколо угод з Візантією 907 та 911 рр. величезна¹³³. Ще О.Шахматов, піддавши сумніву реальність походу та угоди 907 р.¹³⁴, відкрив триваючу досі полеміку навколо кількості походів і їх вірогідності¹³⁵, в якій домінуючим стало компромісне твердження, що похід відбувся у 907 р., а угода була укладена остаточно у 911 р.¹³⁶ Але ряд дослідників і далі не тільки піддають сумніву реальність походів Олега та угод з Візантією¹³⁷, а навіть сам факт існування такого князя¹³⁸. Б. Рибаков висунув гіпотезу про існування в найдавнішому літописанні відліку років від Аскольдового походу 860 року¹³⁹. Розвиваючи цю ідею, М. Брайчевський на основі «мовчання» візантійських джерел (однак крім Хроніки Псевдо-Симеона з останньої третини Х ст.¹⁴⁰ нещодавно А.Чернов звернув увагу на ще деякі свідчення інших джерел¹⁴¹) та реконструйованого ним Аскольдового літопису, висунув гіпотезу, що текст неіснуючої угоди 911 р. списаний з угоди 874 р., укладеної князем Аскольдом¹⁴².

Ці гіпотези породили впевненість, що Олег не мав відношення до угоди 911 р., а його ім'я просто було вкомпоноване редактором літопису¹⁴³.

Але навіть найбільші скептики не зуміли відшукати будь-яких слідів пізнішої підробки тексту візантійсько-руських угод, згоджуючись з їх відповідністю тодішній візантійській дипломатичній практиці та праву. Без сумніву збережені тексти є перекладами, зробленими з автентичних копій актів з спеціальних копійних книг¹⁴⁴. Напевно все ж був правим О. Васильєв (1867-1953), який прийшов до висновку, що і похід Олега не міг бути вигаданий руським літописцем, просто останній в традиціях скандинавських героїчних саг подав один із звичних рейдів як епохальну подію¹⁴⁵. Вірогідність походу відстоювали відомі візантиністи Г.Острогорський¹⁴⁶, Р. Дженкінс¹⁴⁷, О. Каждан¹⁴⁸.

Таким чином, враховуючи текст угоди, можна все ж стверджувати, що похід мав місце у 907 р.¹⁴⁹ і закінчився перемир'ям, після чого тривали довгі переговори, які завершилися укладенням угоди (за ПВЛ «месяца сентября 2, индикта 15 в год от сотворения мира 6240», тобто 2 вересня 911 р.). Сумнівів ця дата у дослідників не викликала.

А.Чернов відносить дату підписання угоди князем Олегом до 2 вересня 912 р., пов'язуючи її з двома іншими датами - 1 вересня 912 р. минало 600 років від едикту Костянтина, яким була дарована свобода християнського віросповідання, та 2 вересня - днем пам'яті св. Маманта, чиє ім'я потрапило в угоду¹⁵⁰. Так як в угоді візантійська сторона представлена василевсами Львом VI, Олександром і Костянтином VII, а Лев VI помер 11 травня 912 р.¹⁵¹, то дослідник піддав сумніву і цю останню загальноприйняту дату. Аргументація А. Чернова залишається дискусійною, але вчений цілком слушно звернув увагу на ще дві обставини, які залишилися поза увагою інших дослідників. В текст угоди потрапило ім'я візантійського дипломата Іоанна, який прибув до Києва і прийняв основну участь у складанні документа, а судячи з клятви в угоді хрестом і Троїцею, на момент підписання документу Олег уже був християнином¹⁵². Історик навіть пов'язує вигідні умови угоди результатом хрещення Олега і обіцянкою завершити християнізацію Русі. При цьому він посилається на інформацію Тахіра ал-Марвазі (бл. 1120 р.), за якою руси хрестилися в місяці 300 р. хіджри, які відповідають періоду від 16 липня до кінця вересня 912 р.¹⁵³ Не придаючи вирішальної ваги точності інформації Тахіра ал-Марвазі, можна цілком погодитися з висновком щодо хрещення Олега і участі Іоанна у складанні угоди.