Українські націєтворчі процеси у другій половині XVIII століття

Despite the discontinuity of the Ukrainian state-building process and the decline and recovery of nations, the leading elites are those unbreakable links which connect nation-building into one geopolitical reality. During the 18th century Cossack nobility gradually limited Cossack autonomy and political prerogatives, and finally, in the latter half of the 18th century the Cossacks completely lost the right to choose their leaders and to participate in Cossack councils. As a result the Cossack elite transformed into closed club for the privileged persons, the fundamental bases of the Cossackdom were destroyed and finally it underwent degradation and disappeared from the political scene of the ethnostate-nation-building. 1785 was the last year of existence of pre-modern Cossack (Ukrainian) nation and as we are convinced it is the official date of liquidation of the Hetman state. This is due to the fact that Catherine II made equal the aristocracy and the Russian nobility. The Cossack nobility, in its turn, willingly adopted «Charter to the Nobility» and completely betrayed the national interests and moved to the side of the imperial chauvinist. Despite the self-destruction of the Ukrainian nation, the most patriotic part of the former Cossack nobility continued to maintain, support and accumulate national state-building traditions that led to the national revival in the 19th century and restoration of the Ukrainian statehood and nation in the 20th century. Anonym «History of the Rus People» is an important factor of the nation-building. It played a significant role in state-building processes in the first half of the 19th century, formed all-Ukrainian patriotism among educated Ukrainian intellectuals (intelligentsia) and ordinary Ukrainians (peasants, Cossacks, townspeople, clergy) and contributed to the formation of the Ukrainian identity and the identity of the then society. The «Aeneid» by Kotliarevskyi played important role for the Ukrainian national revival. It was the first printed book written by living Ukrainian language, filled by Ukrainian traditions and customs like a kind of encyclopedia of then life and culture. The poem was based on the victorious, courageous and heroic struggle of the Ukrainian people for free life and future.

This paper analyzes the Ukrainian state-building processes in the latter half of the 18th century in the context of Ukrainian studies. The author is convinced that tsarist government had realized the danger of existence of the Cossack autonomy and pre-modern Ukrainian nation and in the latter half of the 18th century it put a targeted pressure on the political, military, economic, legal and cultural rights of the Hetman state and its citizens. After all, in 1785 the Hetman state was finally liquidated. However, the Cossacks with their heroic past, chivalrous customs, traditions and national achievements served as the link between the Ukrainian ethno-state-nation-building processes of the early modern and modern periods of our country.

Key words: Ukraine, Ukrainians, Ukrainian, ethno-state-nation-building, state-building processes, Left Bank Ukraine, Hetman state, Cossacks, «History of the Rus People», the «Aeneid», Ukrainian studies dimension.

Актуальність вивчення заявленої тематики полягає у тому, що, аналізуючи українські націєтворчі процеси у другій половині XVIII ст. в українознавчому вимірі, автор не тільки намагається осягнути важливі події минулого Батьківщини, а й докладає чималих зусиль, щоби переосмислити їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив України. Попри значну кількість напрацювань, присвячених цій проблематиці, на нашу думку, недостатньо досліджень, у яких комплексно вивчається українське націєтворення на Лівобережжі в другій половині XVIII ст. в українознавчому вимірі.

Об'єктом дослідження є Україна й українці в їх поступальному часопросторовому розвитку; предметом науковий аналіз вітчизняного націєтворення на Лівобережжі в другій половині XVIII ст. в українознавчому вимірі. Хронологічні рамки праці в основному охоплюють 50 90-ті роки XVIII ст. Географічні межі дослідження пов'язані передусім із Лівобережною Україною.

Ця праця реалізується в межах виконання науково-дослідної роботи, що фінансується з державного бюджету, «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі», керівником якої є професор В. Баран. Вона виконується в ННДІУВІ відповідно до напряму планової роботи відділу української етнології.

Вивчення поставленої мети передбачає виконання таких завдань: проаналізувати стан розробки теми та визначити теоретико-методологічну основу дослідження; зробити загальний огляд українського націєтворення на Лівобережжі у другій половині XVIII ст.; дослідити вплив анонімної «Історії Русів» на вітчизняні націєтворчі процеси; охарактеризувати вагоме значення для українського національного відродження «Енеїди» І. Котляревського; підбити підсумки здобутків і втрат України й українців на шляху націєтворення у другій половині XVIII ст.

Проведений аналіз публікацій, у яких досліджується ця наукова проблема, засвідчив, що заявлена автором тема потребує подальшого вивчення. Оприлюднюємо лише останні праці, які безпосередньо дотичні до цієї українознавчоїтеми: Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. К., 1993; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. Том 1. К., 1994; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблема формування, еволюції, реалізації. К., 1997; Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. К., 2004; Магочій П. Р. Історія України / Пер. з англ. К., 2007; Україна. Процеси націотворення. К., 2011; Іванова Л. Г. Українська суспільно-політична думка XVIII ХІХ ст.: напрямки, форми, тенденції. К., 2011; Дашкевич Я. «Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика (1989-2008). К., 2011; Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. К., 2011; Калакура Я. Українська історіографія. К., 2012; Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 15691999 / Пер. з англ. К., 2012; Плохій С. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / Пер. з англ. К., 2013 та ін.

Необхідно наголосити, що в цьому комплексному українознавчому дослідженні був задіяний один із головних наукових методів пошуку істини принцип історизму, себто неупереджене висвітлення й характеристика українського націєтворення на Лівобережжі у другій половині XVIII ст. Також автор активно послуговувався порівняльноісторичним методом, коли аналізував, як, позитивно чи негативно, впливала на українські націєтворчі процеси зміна геополітичної ситуації в ЦентральноСхідній Європі, а саме значне посилення Російської імперії.

Розпочинаючи дослідження вітчизняних націєтворчих процесів другої половини XVIII ст., слід наголосити про їхнерозривний взаємозв язок з етнічними і державотворчими процесами, а також відзначити, що для тогочасного українського націєтворення настають важкі, навіть надзвичайно критичні часи. Активний наступ царату у другій половині XVIII ст. призвів до ліквідації де-юре і де-факто Гетьманщини. Проте силове знищення Української Козацько-Гетьманської Держави не вирішувало остаточно т. зв. «українського питання». На нашу думку, залишався ще один вагомий чинник цієї проблеми, а саме існування козацької (української) нації. Вона зароджувалася у кінці XVI першій половині XVII ст., постала у буремні часи Хмельниччини (1648-1657), формувалася і загартовувалася у другій половині XVII першій третині XVIII ст., занепадає і деградує у 30 80-х роках XVIII ст. та остаточно зникає у 90-х роках XVIII ст.

У сучасній науковій думці існує багато тлумачень поняття «нація». Так, дослідник О. Антонюк вважає, що це певна стадія соціоцивілізаційної зрілості етносу, на якій він виступає на арену політичного життя з чітко визначеними власними цілями і намірами з метою реалізації 'їх у політичній практиці [2, 201]. Вчені О. Картунов і Ю. Римаренко підкреслюють, що термін «нація» можна визначити як етносоціальна (і не завжди кровно родинна) спільнота зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних і духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття тощо), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка надалі, під впливом інтеграційних і міграційних процесів, виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє визначальне значення, хоча аж ніяк не зникає [2, 201].

М. Дєдков і М. Бойченко наголошують: «Нація (від лат. natio народ, плем'я) історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак. Їх можна поділити на культурологічні, психологічні, етнологічні, історико-економічні та політологічні» [7, 262].

На думку історика К. Галушка, нація спільнота людей, об'єднана певною назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам'яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей [6, 348-349].

Автор даного дослідження вважає: «...Термін «нація» означає найвищий етап розвитку людської спільноти (народу, етносу), коли вона здобуває державність, активно розбудовує власну державу, економіку, мову, культуру, практично реалізуючи свою національну ідею. Тим самим, наприклад, український народ створює національну державу, національний життєвий простір, національну культуру, національне військо, національну свідомість тощо» [17, 18].

Проте необхідно дещо уточнити це формулювання щодо досліджуваного нами історичного періоду української модерної доби (друга половина XVIII ХІХ ст.). На першопочатках нового часу ще не всі стани суспільства активно діяли на політичній арені (особливо це стосується селянства і міщанства та деякою мірою духовенства і козацтва), а лише його провідна верства аристократія (державці, військовики і церковники), одним словом еліта (від лат. слова eligo вибираю та франц. elite краще, добірне) [5, 27]. Саме політичні, військові та релігійно-інтелектуальні еліти, на нашу думку, є тим каталізатором і залізобетоном, який пришвидшує націєтворчі процеси й формує та скріплює (цементує) власну національну державу [18, 34].

Особливо гостро проблема відповідальності еліт за долю власного народу й держави постала перед Україною та українцями впродовж багатьох віків їх поступального розвитку. Вчений В. Брехуненко наголошує: «.Якраз українцям випадало мати найбільше проблем з адекватністю еліт. Складається враження, що після Київської Русі останні, ніби змовившись, нещадно тестували український світ на виживання. А він усе пручався й відроджувався в найкритичніші моменти. Іншим етносам вистачило занепаду однієї своєї еліти, щоб зійти з історичної арени. Перший експеримент на виживання поставили князі й шляхта традиційна еліта, занурена корінням у славні києво-руські часи. Люблінська унія 1569 року підсумувала вигасання в тогочасних наших верхах здатності належно виконувати свої лідерські функції. Адже князі легко погодилися на бездержавність українських земель у складі Речі Посполитої. Навіть і не заїкалися про окреме національне тіло із правителем на чолі, тоді як литовські магнати в Любліні таки домоглися збереження державності Литви. Як наслідок до середини XVII століття більшість наших князів, магнатів, значна частина середньої шляхти спольщилися, обеззброївши Україну перед асиміляційними вітрами. Але український світ не перетворився від цього на «Титанік», як у схожих ситуаціях інші, а генерував нову еліту на основі козацтва. Козаки із дрібною шляхтою розпочали в 1648 році національно-визвольну війну й відновили Українську державу у вигляді Гетьманщини. Тоді як стара еліта затято воювала проти нової, ослабивши ту й прирікши на остаточне зникнення себе. Відразу вилізли боком «родові плями» козацької еліти, які не дали їй повноцінно виконати свою місію і унеможливити нове сповзання країни в пітьму бездержавності. Козаки довго не почувалися рівнею елітам сусідніх народів. Переплітаючись із економічними та кар'єрними інтересами, таке самоприменшення зробило старшину піддатливою до зовнішнього тиску... Відтак козацтво закінчило тим, чим і шляхта: понад століття в ньому вигасав державницький інстинкт, і тепер уже Російська імперія прагнула розмити українську державність, приєднала Правобережжя та Волинь і почала уніфіковувати українське життя за своїм зразком. Однак і цього разу українському світу виявилося до снаги на залишках колишньої козацької старшини народити ще одну еліту. 1917 року в муках відновився державний організм» [4, 45].

Повністю солідаризуючись з концепцією щодо українських еліт згаданого історика, слід зауважити, що саме спадкоємність еліт відіграла і відіграє величезну роль у вітчизняному націєтворенні. Незважаючи на дискретність (перервність) українського державотворення, занепад і відновлення націй, саме провідні еліти стали тією нерозривною ланкою, яка поєднала в одну часопросторову геополітичну реальність і Київську Русь, і Галицько-Волинське королівство, і Гетьманщину, і Українську Народну Республіку, і Українську Державу П. Скоропадського, і ЗахідноУкраїнську Народну Республіку, і Карпатську Україну, і Українську Радянську

Соціалістичну Республіку, і, зрештою, сучасну Українську Самостійну Соборну Державу! Саме правонаступність і тяглість українських еліт, починаючи з київського, чернігівського, переяславського, волинського, галицького лицарства, продовжувана руською шляхтою й козацтвом, підтримана українофілами ХІХ ст. й українськими патріотами ХХ ст., допомогла Україні, українцям і світовому українству не тільки зберегти українську ідентичність (самобутність, тотожність), етнічну і національну свідомість, а й розвивати і плекати 'їх у Третьому Тисячолітті.

Розуміючи всю небезпеку існування козацької автономії й української домодерної нації, царат у другій половині XVIII ст. розпочав фронтальний, комплексний, системний і цілеспрямований наступ на політичні, військові, економічні, юридичні й культурні права і базові цінності Гетьманщини та її громадян. Але окрім цього важливого зовнішнього чинника в особі надцентралізованої російської влади був ще один, не менш вагомий, фактор внутрішній. Зрештою, щойно новонароджена в полум'ї катаклізмів козацька (українська) домодерна нація, яка внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин так і не змогла об'єднати всі стани і прошарки в єдиний монолітний державницький організм, була поглинена російською імперською нацією. Чому так сталося? На думку О. Субтельного, українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство, згодом, у XVIII ст., соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель, а з виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, відповідно козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами [16, 227].

Щодо першопричин руйнації козацької нації В. Антонович наголошував ще у ХІХ ст.: «Українському народові, що сидів посередині між польським та великоруським, прийшовся до типу третій принцип: принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства. Українському народові ніколи не довелося цілком і вповні виявити свою провідну ідею; йому доводилося лиш інстинктивно простувати до неї: у давнину, за княжих часів, вічевим, громадським та виборно-церковним устроєм, перегодом судовим устроєм у так званих копних судах; нарешті ж оця провідна ідея вельми рельєфно визначилася в козаччині, а ще виразніше із погляду запровадження й зреалізування її в житті у Запорозькій Січі. Не однаково легко кожну провідну ідею завести в життя: одну легше, другу тяжче; трудніш за все ту, що стоїть найближче до вселюдського ідеалу. Найлегше завести в життя ідею авторитету влади, коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати більшу силу. Трудніш завести до життя ідею аристократизму, і тут державний устрій здіймає із народу обов'язок кермувати власним життям і призвичаює суспільність коритися тим, що так чи інакше вибиваються вгору понад народною масою. Цей устрій, нівечачи в народі почуття власних прав, найбільш сприяє запровадженню аристократичного стану; і от привілейована частина нехтує права другої частини суспільства, і тоді неминуче вже повинна виникнути боротьба між станами суспільства; така боротьба часом доводить навіть до зруйнування держави. Історія Польщі дає нам яскравий зразок такої колізії. Геть трудніш іще впровадити в життя демократичний принцип. На те, щоби принцип демократизму набрався переважної сили і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася у правдивості ідеї; треба ще й з-поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору. Доказ на це подає нам найяскравіший момент в історії козаччини Хмельниччина, коли історичні обставини сприяли найліпше, одначе ж увести в життя провідну ідею українського народу не довелося, бо на те не стало культурного розвитку, переконань та витривалості. Недостача цивілізації визначається тут у двох напрямках: у першім бачимо, що особистий егоїзм бере перевагу над громадською справою, егоїзм той виявився пильнуванням старшини зробитися шляхтою, силкуванням урядників захопити чужі землі, повернути козаків на посполитих та обернути в кріпаків. Кожен запобігає собі протекції у центральної влади, не перебираючи у способах; наприклад, без сорому уживають доносів, поклепу, брехень і т. ін., і тим загальна справа занапащується. А з другого боку, недостача цивілізації не давала конкретними виразами висловити народні бажання. Бачимо, що тогочасна суспільність не вміє скодифікувати своєнародного звичаєвого права, до якого козацтво вдавалося в потребі, тим-то суспільство і мусило звертатися знов до правничого чужого і ворожого кодексу, до Статуту Литовського, що затверджував становий, шляхетський лад, який, властиво, і викликав боротьбу. Отже, і бачимо, що велика внутрішня дисципліна потрібна для того, щоб демократичний принцип довести до діла. Трагічна розв'язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури» [1, 18-21].