Українські націєтворчі процеси у другій половині XVIII століття

Не з усіма твердженнями вченого-українознавця можна погодитись, але здебільшого у своїх судженнях він мав цілковиту рацію. Особливо це стосується т. зв. егоїзму козацької старшини, яка усіма засобами намагалася посісти місце шляхти. Зрозуміло, такі дії козацької еліти викликали обурення й спротив переважної більшості козацтва. У свою чергу старшина суттєво обмежила доступ до своїх рядів. Якщо раніше відважний і розумний козак завдяки виборній системі міг спочатку стати сотником, отаманом, полковником тощо, то вже у XVIII ст. про таке кар'єрне зростання можна було лише мріяти. Поступове і незворотне перетворення старшинського прошарку у закритий клуб для обраних руйнувало засадничі основи української козаччини й крок за кроком наближало її до зникнення з політичної арени вітчизняного етнодержавонацієтворення.

О. Субтельний влучно зауважив, що кінець козацької рівноправності був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Також канадський історик наголосив: «Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн. загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів» [16, 230 231].

Таким чином, протягом XVIII ст. старшина послідовно обмежувала козацьке самоврядування і політичні прерогативи, зрештою, у другій його половині т. зв. соціальні ліфти остаточно перестали працювати, а козацтво, у свою чергу, повністю втратило право обирати собі очільників і брати участь у козацьких рядах. Окрім того, російський імперіалізм намагався роз'єднати і розсварити між собою козаків і старшину. Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, зазначає О. Субтельний, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу, якщо у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдавалася до спроби відкинути зверхність царів, то вже у XVIII ст. російські можновладці,навпаки, допомагали старшині, суттєво покараній після провалу її сепаратистських прагнень, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів, отже, хоч деякі представники старшини й надалі лишалися вірними Гетьманщині й козацьким традиціям самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед Санкт-Петербургу. Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., зауважує історик, коли Катерина ІІ зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «хартії дворянських вольностей», а також такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних територіальних загарбань російського уряду [16, 232-233].

Отже, на нашу думку, саме 1785 р. став останнім роком існування домодерної козацької (української) нації й офіційною датою остаточної ліквідації Гетьманщини. Разом з тим один із засадничих законів фізики стверджує: енергія ніколи нікуди не зникає безслідно. Це ж стосується і базових принципів етнодержавонацієтворення. Весь цей позитивний енергетичний потенціал українського етнотворення, державотворення і націєтворення не загинув одночасно, не канув у Лету (річка забуття античних греків), а продовжував активно розвиватися і збільшуватися (етнотворчий процес), зменшився до мінімуму і перейшов у латентну фазу, але головне, що не зник остаточно (державотворчий процес), трансформувався і розпочав поступове своє відродження (націєтворчий процес). Для українців, як підросійських, так і підавстрійських, попри всі негаразди і труднощі, збереження своєї минувшини, самобутності, самосвідомості, пам'яті стало надзавданням. Те, що для інших народів було само собою зрозумілим (державність, офіційний статус рідної мови, територіальна єдність, культурний розвиток, захищеність від асиміляційних процесів, повага до релігійних переконань, пошанування традицій і звичаїв, повага до історичного минулого, пошана визначним політичним, військовим, духовним і культурним особистостям тощо), свідомі українці мусили здобувати та відстоювати повсякчас і повсякденно, незважаючи на лютий спротив як можновладців Австрійської та Російської імперій, так і т. зв. «землячків» (малоросів, австрофілів, москвофілів, мадяронів та інших колабораціоністів), а також переборювати інертність, пасивність і байдужість переважної більшості етнічних українців. Натомість найбільш патріотична частина колишньої козацької старшини, яка тепер отримала статус дворянства та його привілеї, продовжувала зберігати, акумулювати і плекати вітчизняні державотворчі традиції, щоби згодом відродитись, як міфічна птаха Фенікс. Зрештою, звитяжний і нескорений козацький дух XVI-XVIII ст. допоміг кристалізуватися і сформуватися українській національній ідеї законному праву українців мати власну самостійну, соборну, суверенну державу та жити у ній як титульна європейська нація. З цього приводу вчений Іван Лисяк-Рудницький писав: «Маємо на увазі збереження козацьких традицій в українській народній свідомості. Властива «козацька нація» вмирає в другій половині 18 ст. Але козаччина, а зокрема її вершковий щабель, Хмельниччина, була таким могутнім струмом, що вона внесла тривалі нові елементи до побуту та колективної свідомости найширших народніх мас (принаймні на більшості українських земель), стала невід'ємним складником української народньої індивідуальности. Очевидно, багато боків життя колишньої «козацької нації» (напр., державницька політика великих гетьманів) далеко переростали духовні горизонти селянина 19 ст. (Це, до речі, причина, чому т.зв. народницька історіографія 19 ст. щодо козаччини підходила з критерієм народніх уявлень і пересудів, нездібна була віддати справедливість таким діячам, як Хмельницький, не говорячи навіть про Виговського, Мазепу, Орлика; але ж бо справжня історична «козацька нація» була чимось іншим, ніж народня пам'ять про козаччину в 19 ст.). Та все ж пам'ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скріпляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 р., коли в Україні раптом знову віджив з великою силою «козацький дух». Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ» [11, 22].

Разом з тим шлях легітимізації козацької старшини та визнання царатом її дворянського статусу був досить важким і неоднозначним. Так сталося тому, на думку О. Субтельного, що Санкт-Петербург не був упевнений у тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів [16, 231].

У зв'язку з цим інший діаспорний історик П. Магочій зазначає: «Процес надання дворянства українській козацькій шляхті був особливо складним. Спочатку, згідно з «Жалуваною грамотою дворянству» (1785 р.) Єкатеріни ІІ, українській еліті було дозволено самій визначати кандидатів на одержання російського дворянства. Місцеві виборні посадовці подавали рекомендації генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву, який дуже прихильно ставився до кандидатів. Тому на початок 1790-х років чисельність дворян у Гетьманщині сягала 30 тисяч осіб, більшість з яких були представниками козацької старшини колишньої Гетьманщини. Однак після 1790 року новий генерал-губернатор Малоросії Міхаіл Крєчєтніков з підозрою поставився до великої кількості претендентів на дворянство і викреслив з реєстру 22702 особи (так званих оподаткованих дворян), після чого «безсумнівних дворян» залишилося тільки 12597. Не дивно, що вчинок Крєчєтнікова викликав численні судові позови і петиції, внаслідок чого 1803 року імперський уряд видав указ, який дозволяв певній кількості прохачів повернутися до дворянського стану. На початок XIX століття на Лівобережній Україні було близько 24000 дворян» [13, 277].

Саме у цей нелегкий час входження козацької старшини до привілейованого імперського стану з'являється «Історія Русів», визначна пам'ятка української історичної прози й публіцистики, своєрідний історичний памфлет із виразно означеними ідеями антитиранізмом та утвердженням природного права всіх народів на власну державність [12, 123].

Вчений-українознавець Я. Калакура вважає, що створення «Історії Русів», найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII початку ХІХ ст., стало поворотним рубежем розвитку української історичної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії. Саме «Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства й виховання кількох поколінь професійних істориків. Щодо її авторства й оприлюднення, він зазначає, що досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення, серед імовірних претендентів фігурують прізвища Г. Кониського, Г. Полетики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до написання праць з історії України з національним забарвленням. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах і один із його списків під назвою «История Русов, или Малой Росии» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині й активно став копіюватися та розповсюджуватися, згодом завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории и древностей российских», а пізніше вийшла окремою книжкою [9, 165].

У своєму вступному слові О. Максимович відзначив важливість оприлюднення таких українських раритетних праць: «Пора уже, давно пора, не скрывать подобного рода богатствъ подъ спудомъ и т^мъ, сколько можно, облегчить изученіе исторіи Южныхъ для вс^х и каждого, особенно же самых Рускихъ» [3, 5].

Історик В. Кравченко переконаний, що вплив «Історії Русів» на українське суспільство модерної доби важко переоцінити, її апологія українців швидко переросла в міт, який став основою для розвитку української національної свідомості, зверненої «назад, у майбутнє», тому у ХІХ ст. «Історія Русів» стала альтернативою національним російському та польському історичним наративам, що заперечували окремішність українського історичного процесу, в цьому сенсі значення твору було набагато більшим, ніж інших талановитих містифікацій на зразок «Слова о полку Ігоревім» і Краледворського та Зеленогорського рукописів [10, 302-303].

На думку дослідниці Л. Іванової, ідеї соборності Української держави, незалежності та юридичної суверенності стали могутнім джерелом відродження національно-державницької свідомості та національної ідеології в середовищі української інтелігенції вже у ХІХ ст., саме «Історія Русів» справила найбільший вплив на формування Української національної та державної ідеології у першій половині ХІХ століття [8, 28-29].

У свою чергу історики В. Смолій і В. Степанков вважають, що, на відміну від попередніх історичних творів, «Історія Русів» послідовно і цілеспрямовано пропагує не автономію, а незалежність соборної Української держави [15, 313].

Водночас серед дослідників існує й інше концептуальне бачення цієї праці. Так, історик С. Плохій, який наразі мешкає за межами України, переконаний, що «Історія Русів» була не свідомим маніфестом російсько-української єдності чи раннього українського націоналізму (саме такі протилежні інтерпретації висунула модерна історична наука), а спробою нащадків козацької старшини виторгувати для себе найвигідніші умови входження до імперії [14, 20].

Враховуючи ситуацію, що склалася в кінці XVIII на початку ХІХ ст. з входженням верхівки лівобережного козацтва до складу російського дворянства, зрозумілими стають дії найбільш інтелектуальної частини старшини щодо аргументації законного її права посісти привілейоване місце в імперії. Разом з тим, переконливо доказуючи свою унікальність, важливість і необхідність у складному геополітичному, військовому й ідеологічно-культурному протистоянні у Центрально-Східній Європі, анонімний старшинський автор (автори) чи їхні спадкоємці автоматично показували і характеризували величезне значення у тих процесах всього українського козацтва (низового, городового, реєстрового, нереєстрового, запорозького, правобережного, лівобережного, слобожанського тощо).

Саме таким чином, вважає С. Плохій, «історія козацтва суспільної верстви і автономної держави перетворилася на націєтворчий міф, що допоміг розколоти російську імперську ідентичність і ліг в основу модерної української нації» [14, 19].

Як стверджує Л. Іванова, «Історія Русів» озброювала історичними фактами знання українського народу про його минуле і в такий спосіб повертала думку української освіченої верстви до боротьби за свої політичні права, за людську гідність, за право на власну державу. Значне ж розповсюдження цього твору в рукописах на початку ХІХ ст. дає підстави вважати дослідниці, що вже відтоді в освіченому українському середовищі починається процес політизації громадської думки, тож «Історія Русів» була першим політичним твором, який закладав засади нового національного світобачення українського суспільства, де ідеї незалежності Української держави, антимонархізму та антисамодержавства поєднувалися з республіканськими ідеями та поглядами гострого антикріпосницького спрямування. Загалом книга утверджувала національну гідність українців і впевненість у тому, що народ, який має давню історію, впевнено може дивитися у майбутнє [8, 32].

Я. Калакура аргументовано підсумовує: «Отже, «Історія Русів» одна з найдавніших пам'яток української історіографії, духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII початку ХІХ ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове явище в українській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у переході від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він радше літературно-історичний), йому судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з позицій національної окремішності, розгляду її в контексті європейської історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубав вікно українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло правди, відчути себе нацією» [9, 170 171].

Таким чином, анонімна «Історія Русів» стала вагомим чинником вітчизняного націєтворення, вона не тільки відігравала значну роль у націєтворчих процесах кінця XVIII початку ХІХ ст., формувала загальноукраїнський національний патріотизм як у середовищі освічених українців-інтелектуалів (інтелігенції), так і серед пересічних українців (селян, козаків, городян, духовенства), а й сприяла становленню українськості і самобутності у тогочасному соціумі.

На нашу думку, саме козацтво з його героїчним минулим, лицарськими звичаями і традиціями, державницькими звершеннями стало тією надійною сполучною ланкою українського етнодержавонацієтворення ранньомодерного і модерного періодів буття нашої Батьківщини. Вивчаючи «новішу історію України», а саме часи відродження української національності, В. Антонович зазначав, що у всесвітній історії XVIII ст. характерну рису складає відродження народів, які були до того часу загнані, пригнічені, а тепер «почули право на своє національне життя», також немає такого кутка в Європі, де би не підіймалися по своїй волі [1, 208]. Зрозуміло, що Центрально-Східна Європа значно відставала на цьому шляху від Західної й Північної. Проте, незважаючи на це тимчасове відставання, східноєвропейські етнічні спільноти стали на шлях боротьби за своє державне і національне самовизначення. В. Антонович так охарактеризував цей процес: «Спочатку заходяться коло цього поодинокі люди, дедалі круг їх росте, вони починають згруповуватися, нарешті пристає до них і народна маса, а після того вони вже й добиваються прав на самостійне культурне життя. Усі ці стадії, принаймні перші, переходить і Україна. Рух також починається від поодиноких людей. З одного боку, в Полтаві, в кінці XVIII ст., починає такий рух Котляревський, котрий перший у своїх творах звертається до народу його рідною мовою. Дедалі більше талановитих людей прибуває до цього руху» [1, 210].

Царат, знищивши Гетьманщину, Нову Січ, слобідські й лівобережні козацькі полки та переманивши дворянським «пряником» на свій бік старшину, сподівався остаточно вирішити «українське питання». Разом з тим імперці намагалися відстежувати і контролювати хід подій у підросійській Україні, політичній, військовій, економічній і культурній сферах. Але до повного контролю російській владі було далеко, це поперше, а по-друге поступальний розвиток українського етнодержавонацієтворення неможливо було зупинити, лише відтермінувати на деякий час. Зрештою, однією з перших його проявів у кінці XVIII на початку ХІХ ст. стала поема видатного українського письменника Івана Котляревського (1762-1838) «Енеїда». Її перші три частини з'явилися у 1798 р., четверта у 1809 р., а повністю вона вийшла друком 1842 р. Вчений П. Хропко наголошує, що І. Котляревський щедро наповнив відомий сюжет про Енея українським національним матеріалом. Особливо важливо, на думку науковця, те, що він відчув потребу рідною мовою розповісти про різних героїв, показати в їх образах своїх краян, змалювати різні сторони української дійсності, порушити серйозні суспільні, морально-етичні та естетичні проблеми, тому й сприймається його «Енеїда» як цілком нове самобутнє літературне явище, співзвучне новій історичній добі, адекватне кардинальним зрушенням у свідомості освічених верств рідного громадянства й пробудженню в них національної свідомості, а дух козацької незалежності не тільки надає творові волелюбного пафосу, а й забезпечує йому неповторну національну самобутність [19, 164 165].