Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч. 2. Суперечності взаємодії церкви та політичних режимів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА І РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ В УКРАЇНІ (1919-1920 РР.): Ч. 2. СУПЕРЕЧНОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ЦЕРКВИ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

О.М. Ігнатуша

Висвітлено суперечності у ставленні православної церкви в Україні до білого руху. Подано мотивацію, що зблизила частину церкви з режимами А.І. Денікіна та П.М. Врангеля. Зазначено вплив політики більшовиків на формування позицій духовенства під час білогвардійської інтервенції. Підкреслюється неоднорідність церкви у підтримці російської націоналістичної контрреволюції в Україні. Стверджується, що російські сили дестабілізували ситуацію в православній церкві України. Білогвардійська присутність вела до ескалації напруженості у церковному середовищі, стимулювала рух до автокефалії - повної незалежності - церкви в Україні.

Ключові слова: російська агресія, білогвардійський рух, Україна, православна церква, державність, національна ідея.

Игнатуша А. Н. Православная церковь и российская агрессия в Украине (1919-1920 гг.): Ч. 2. Противоречия взаимодействия церкви и политических режимов

Раскрыта противоречивость отношений православной церкви в Украине к белому движению. Подано мотивацию, сблизившую часть церкви с режимами А.И. Деникина и П.Н. Врангеля. Отмечено влияние политики большевиков на формирование позиций духовенства во время белогвардейской интервенции. Подчеркивается неоднородность церкви в поддержке российской националистической контрреволюции в Украине. Утверждается, что российские силы дестабилизировали ситуацию в православной церкви Украины. Белогвардейское присутствие вело к эскалации напряженности в церковной среде, стимулировало движение к автокефалии - полной независимости - церкви в Украине.

Ключевые слова: российская агрессия, белогвардейское движение, Украина, православная церковь, державность, национальная идея.

Ignatusha O. M. The Orthodox Church and the Russian aggression in Ukraine (1919-1920): Part 2. Contradictions in interaction between the church and political regimes

The contradictory in relations of the Orthodox Church in Ukraine to the White movement was revealed. The motivation, which brings together the part of the church with A.I. Denikin's and P.N. Wrangel's regimes, was presented. The influence of the Bolshevik's policy on the formation of the clergy positions during whiteguard intervention was specified. The variegated of the Church in support of the Russian nationalist counter-revolution in Ukraine was emphasized. It is alleged that Russian forces destabilized the situation in the Orthodox Church in Ukraine. The Whiteguard presence led to an escalation of tensions in the church environment, spurred towards autocephaly - full independence - Church in Ukraine. православний церква політичний російський

Keywords: Russian aggression, White Guard movement, Ukraine, the Orthodox Church, the Sovereign, the national idea.

Повертаючись до подій організації Тимчасового вищого церковного управління (ВВЦУ) (російською - “Временное высшее церковное управление”), зазначимо, що ця російська церковно-управлінська структура фактично від свого початку почала поширювати вплив на територію України.

Новостворене ВВЦУ одразу звернулося з посланням до церковних установ, на які поширювалася влада денікінців, інформуючи про початок і мету своєї діяльності. У посланні, передусім, стверджувалася легітимність цього органу - створення його Південно-Східним російським Собором. Водночас повідомлялося, що ВВЦУ є вищою церковною владою на південному Сході Росії до встановлення зв'язків із законною церковною владою, яка на той час знаходилася у Москві, тобто на території більшовицької Росії - з Патріархом, Священним Синодом та Вищою церковною Радою.

Послання окреслювало коло повноважень ВВЦУ. Першочерговим називалось керівництво і розв'язання всіх справ, що належали до компетенції вищого церковного управління Російської православної церкви (РПЦ). Проголошувалося, що ВВЦУ, як вищій церковній інстанції, підпорядковуються всі духовні навчальні заклади та церковнопарафіяльні школи. Початковим місцем осідку управління називався Катеринодар [1, с.17-18].

25 червня 1919 р. єпископ Таврійський і Сімферопольський Дмитро (Абашидзе) підписав розпорядження Таврійській єпархіальній раді, у якому оголошував вільними від безпосередньої підлеглості собі та загальноєпархіальному начальству “всі військово-морські церкви, місцеві і домові, з усіма їхніми причетами, майном і установами... Згадані військово-морські причети й храми повинні жити за існуючими церковно-державними узаконеннями відомства протопресвітера військово-морського духовенства” [1, с.50- 51]. Розпорядження розіслали усім військовим церквам. Таким чином, за рахунок церков і причетів, що раніше перебували у віданні єпархіального керівництва, формувалася структура військово-церковного відомства протоієрея Г.І. Шавельського на території всієї Таврійської єпархії і вона розширювалася.

Вже 8 липня 1919 р. єпископ Харківський і Охтирський отримав указ ВВЦУ з повідомленням про початок діяльності цього органу. Як надзвичай важливе сповіщалося, що відкриття роботи ВВЦУ відбулося 5 червня урочистим молебнем у Катеринодарському військовому соборі “про дарування Божого благословення на його труд для блага Церкви і багатостраждальної нашої Батьківщини”. Без сумніву, мова йшла не про благо України, а Російської держави у її імперському вимірі. Цитований наказ містив ключові слова: “Сіє тимчасове ВЦУ поширює свої повноваження на всі області, що поступово звільнюються збройними силами Півдня Росії” [2, арк. 1]. Того ж дня єпархіальний архієрей наклав резолюцію на отриманому документі: “До єпархіальної Ради для виконання”. Таким чином, керівництво Харківської єпархії, як і Таврійської та Катеринославської, прийняло цей указ як беззаперечний. А вже 10 липня Харківська єпархіальна рада взяла указ до своєї роботи. Більше того, як свідчить примітка на документі, копію наказу негайно передали для опублікування до редакції єпархіального журналу “Вера и Разум”, що поновлював свою діяльність після більшовицьких гонінь.

ВВЦУ також зважало на величезну роль засобів масової інформації. Восени 1919 р. воно почало видавати журнал “Церковные ведомости”, як продовження синодального видання, що припинило існування у 1918 р. [1, с.21] під більшовиками. В журналі друкувалися ухвали ВВЦУ, подавалися інструктивні матеріали щодо форм роботи духовенства, висвітлювалися новини релігійного життя на постімперському просторі, вміщувалися статті на актуальну церковно-політичну тематику.

Факт присутності білогвардійських військ в Україні на правах “законної влади”, припинення ними більшовицьких соціальних експериментів, невід'ємною часткою яких було гоніння на церкву, поляризувало церковне середовище, виявляючи в ньому тих, хто готовий був служити новим господарям.

Мотивація, яка вела духовенство в лав Добровольчої армії, була різною. Але безперечно, що саме російська ідентичність була одним із найпотужніших стимулів до взаємодії цих сил. Ні сумнівна легітимність ВВЦУ, як вищого органу церковного управління, ні наявність існуючої ієрархії зв'язків, у яку було інтегроване духовенство, не ставали на заваді переходу частини представників православної церкви у табір денікінців. Про це свідчить заява військового священика Миколая Новського на ім'я протопресвітера військового і морського духовенства Георгія Шавельського про бажання служити в Добровольчій армії від 23 вересня 1919 р. Рядки заяви лаконічні і промовисті: особисте бажання, прагнення сприяти відродженню Росії. Цей священик писав: “Бажаючи послужити Батьківщині у справі боротьби з ворогами її відродження, прошу ваше Високопреподобіє надати мені місце священика в одній із воїнських частин артилерії доблесної Добровольчої армії” [3, с.30].

Ідейні мотиви формування складу духовенства у таборі білих показує також заява митрополита Антонія (Храповицького) до ВВЦУ від 23 жовтня 1919 р. У цій заяві митрополит Антоній рекомендував використати на керівній роботі в галузі видавництва та організації агітаційної роботи колишнього ігумена Почаївської лаври архімандрита Віталія. Його особа була широко відомою монархічними поглядами. До революції він очолював Почаєво-Лаврське відділення чорносотенного “Союзу руського народу” [1, с.18]. Ще тоді - під час відкриття цього відділення - у серпні 1906 р., Антоній (на той час - архієпископ) вітав цю подію телеграмою, що завершувалась рядками: “Хай живе православна Русь! Хай живе государ імператор” [4, с.44].

Вже під час свого перебування в обозі Денікіна митрополит Антоній разом з іншими двома єпископами клопотався перед головнокомандуючим про організацію “ліги боротьби з більшовизмом”. Реакція головнокомандуючого була достатньо красномовною, про що свідчила резолюція, накладена на текст згаданого клопотання: “погоджуюся з тим, щоб: 1) пропагандою релігійно-морального характеру в комітеті боротьби з більшовизмом керувала церковна управа (тобто ВВЦУ - О.І.), 2) політичною пропагандою в комітеті буде керувати уряд, 3) гроші в розмірі 365 тис. крб. видавати щомісячно з бюджету пропаганди” [Цит. за: 5, с.34].

Наприкінці 1919 р. митрополит Антоній та білогвардійський генерал О.П. Кутепов - командир 1-го армійського корпусу Збройних сил Півдня Росії - приїздили до Святогірської лаври на Донеччині, де обговорювали питання про взаємодію [6, с.38]. Цей генерал згодом набув ще більшої впливовості. У Врангеля у серпні 1920 р. він став командувачем 1-ї армії. Це його роль Врангель назве “боротьбою генерала Кутепова”, оцінюючи дії своїх військ у Північній Таврії у вересні 1920 р. [7, с.339].

Відомий російський письменник і історик, дослідник життя і діяльності О.П. Кутепова - С.Ю. Рибас, на прикладі перших місяців еміграції російських добровольців ілюструє думку, що цей генерал був уособленням російської ідеї, носієм її прапору: “Кутепов став військовим та ідейним вождем. Саме ідейним. В кожному полку, в кожній церкві, в кожному гімназичному класі знали: в його руках прапор національної ідеї” [8, с.234]. Оглядаючи досвід Кутепова у збереженні російської цілісності, і попередньо згадуючи виразні свідчення шанування його сподвижниками православної церкви, згаданий автор покликується на думку відомого російського релігійного філософа Лева Карсавіна. Він, по-суті, резюмує, стверджує: “Хіба не вірна думка Лева Карсавіна, що російський ідеал є взаємопроникнення Церкви і держави?” [8, с.234]. Цим підкреслювалася взаємність православної церкви, зокрема - її духовенства, що знаходилося разом з добровольцями, переймалося їхніми проблемами, ідеями, транслювало спільні національно-церковні ідеї у свідомість реальних і потенційних учасників антиукраїнської боротьби.

Одним із аспектів російської ідеї, у її розумінні білогвардійцями, був антисемітизм. Він глибоко вкорінився у свідомості багатьох командирів і бійців збройних сил півдня Росії. Попри участь офіцерів і солдат єврейської національності в Добровольчій армії, накази А.І. Денікіна, та командувачів його арміями - генералів А.М. Драгомирова, В.З. Май-Маєвського та ін., які намагалися не допустити єврейських погромів на окупованій території, розуміючи, передусім, пагубні політичні наслідки цього явища й покликуючись на міркування християнської моралі, антисемітизм знаходив поживне середовище як серед ідейних керівників білого руху так і в суспільній психології багатьох його рядових учасників. Як пише дослідник національної політики генерала Денікіна О.С. Пученков, “А.І. Денікін виявився значною мірою схильний до традиційних серед кадрового офіцерства поглядів, які вбачали в російській революції єврейський слід. Посилення політичних позицій російського єврейства було генералом сприйнято негативно. Антисемітизм був прийнятий ним на озброєння як інструмент політичної боротьби” [9, с.204].

Одна із листівок, звернених білогвардійцями до “солдатів радянських військ”, закликала: “Ваші підлі очільники жиди, комісари і ради, під керівництвом диктатора жида Троцького, справжнє прізвище якого Бронштейн, мобілізували Всіх Вас від 18 до 45 років для війни проти російських же селян і робітників ваших братів і батьків... Стогоном стогне зранена, зганьблена, продана жидам комісарам Свята Русь” [10, арк.1]. Отож, антисемітизм білогвардійців спирався на ментальність патріархальної, православної Росії, “Святої Русі”. Єврейські погроми, вчинені білогвардійцями при захопленні території українських міст і містечок - явище відоме в історіографії. Одеса, Єлисаветград, Катеринослав, Київ і не тільки вони надовго запам'ятали прихід Добрармії, що позначився звірячими переслідуваннями. Духовенство не завжди було готове до засудження подібних дій. Більше того, після одного з таких погромів, вчинених у Києві, коли було до смерті забито єврейську жінку, духовенство виступило на захист кривдників з числа солдат Добровольчої армії. Воно підтримало й очолило ці клопотання частини жителів міста до військового керівництва за збереження життя карателям [9, с.314]. Поєднати великоросійську ідею з ідеєю толерантного ставлення до представників інших націй і народностей, білогвардійцям не вдалося. Врешті, констатує О.С. Пученков: “Погроми Добровольчої армії стали однією з найганебніших сторінок в історії південноруського Білого руху” [9, с.232].

Діючи в унісон з військовим керівництвом білого руху заради відновлення єдиної і неподільної Росії, церковні ієрархи, які перебували у тилу білогвардійців, неодноразово зверталися до закордонних союзників. У цих зверненнях під різним кутом постає російська імперська ідея: прохання проявити солідарність зі змученим російським народом; теза про Добровольчу армію, як носія ідеалів боротьби. У одному з таких звернень митрополит Херсонський і Одеський (а до 1918 р. - Тифліський і Бакинський, учасник Помісного собору 1917-1918 рр.) Платон (Рождественський) писав: “допоможіть змученому російському народу. Є ще сили для боротьби з більшовизмом в Росії і є в її організмі такі здорові і міцні осередки, як наша, наприклад, Добровольча армія. Візьміть цю армію як вихідну опорну точку для своїх операцій, підтримайте її, дайте їй все, чого вона потребує, вона знемагає - підкріпіть її” [11, с.24].

Готовність частини духовенства до взаємодії з білогвардійцями була доволі поширеним явищем. Відомий радянський дослідник цього питання Б.П. Кандидов називав цифру чисельності духовенства, яке служило в денікінській і врангелівській арміях - не менше 1 тис. осіб [1, с.б2].

Відомство військового і морського духовенства, яке очолював протопресвітер Георгій Шавельський, зорієнтувало свою структуру на військово-адміністративний поділ білогвардійської армії. Керував ним головнокомандуючий, корпусні священики підпорядковувалися командирові корпусу, дивізійні священики - дивізійним командирам, полкові священики - командирові полку [1, с.б2]. Вже з перших місяців 1919 р. за розпорядженням Г. І. Шавельського при корпусах були призначені корпусні благочинні, при дивізіях - дивізійні, при бригадах - бригадні. Благочинних призначали й до всіх залог найбільших міст, захоплених білогвардійцями, до санітарних установ. Для допомоги священикам у шпиталях, як і в стройових частинах, були утворені посади церковників. їх здебільшого також обіймали священнослужителі [1, с.52-53,62]. Між церковним і військовим відомством здійснювалася постійна взаємодія. Скажімо, коли комендант м. Одеси просив встановити штатну посаду священика, диякона та дяка при комендантському управлінні, то для встановлення нового штату клопотання йшло двома лініями: військовою і церковною [1, с.55-56].

Управління військового і морського духовенства здійснювало свою кадрову політику. Як за часів Денікіна, так і в часи Врангеля, воно вело списки кандидатів на вакантні посади. Причому критеріями відбору були відданість ідеям білогвардійського руху, участь у боротьбі на боці російських збройних сил. Скажімо, коли 17 листопада 1919 р. протоієрей Ничипір Блошенко подав клопотання до головного управління військово-навчальних закладів, про надання йому штатної посади учителя Закону Божого в Одеському кадетському корпусі, протоієрей Г.І. Шавельський висловився скептично з приводу його анкетних даних. Він написав резолюцію такого змісту: “Особисто я вважаю, що на посади навчителів Закону Божого у військових навчальних закладах треба призначати обов'язково священиків, що вже служили в муштрових частинах, що ознайомилися з укладом військового життя, його духом, завданнями й вимогами” [1, с.73]. Ця кадрова політика проявлялася й у заохоченнях та нагородах духовенства. Посилаючись на документи полкового священика Федора Каракуліна, який служив у другому офіцерському Дроздовському полку, Б. Кандідов повідомляв, що цього священика 20 травня 1919 р нагородили скуфією за сумлінну боротьбу з революційним рухом [1, с.26]. Це нагородження ствердило керівництво усіх інстанцій Добровольчої армії: начальник 3-ї дивізії генерал-майор Вітковський, командир корпусу генерал Кутепов, командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант Май-Маєвський і, нарешті, - управління військового і морського духівництва денікінської армії.

Отож, священнослужителі білогвардійської армії, виконуючи духовні потреби вели й агітаційно- пропагандистську роботу. Вони співпрацювали з інформаційно-пропагандистським органом Збройних сил півдня Росії - Освідомлювальним агентством (ОСВАГ), що мало на меті інформувати населення про сутність і завдання білого руху, його становище, пропагувати діяльність героїв цього руху, поширювати інформацію про дії супротивників тощо. Почесний голова ВВЦУ - митрополит Антоній організував під своїм головуванням “Комітет антибільшовицької пропаганди” [12, с.5; 1, с.20].

Фактів, що ілюструють конкретні прояви, мотиви та обставини зв'язку православного духовенства з білим рухом, чимало. 19 липня 1919 р. до канцелярії протопресвітера військового і морського духовенства звернувся благочинний 3-ї округи церков Павлоградського повіту Катеринославської єпархії священик Володимир Попов. Він прохав зазначену канцелярію поінформувати його про умови прийому й служби полкових священиків Добровольчої армії. Це прохання благочинний формулював “у зв'язку з тим, що деякі священики округи бажають вступити до Добровольчої армії” [Цит за: 1, с.58].

Навряд чи страхом, а скоріше ідейними переконаннями, співзвучними настроям і переконанням білогвардійців, а також дієвістю церковної дисципліни можна пояснити факт збирання і подання до ВВЦУ вищим духовенством, а за ланцюгом - і його підлеглими, інформації про події в тилу Добровольчої армії. Важливість оцінки загрози Добровольчій армії в Україні, що виходила з тилу, підкреслював сам генерал Денікін. Під час перебування в Катеринославі, у промові, зверненій до козаків, він сказав: “Нам не страшна та Червона армія, яка стоїть на фронті, нам страшна армія, що стоїть у тилу” [13, с.1-2]. Свого часу, досліджуючи ставлення церкви до національного питання, Л. Корнієнко повідомляв про підготовку Веніаміном (Федченковим) - єпископом Севастопольським “Доповідної записки про спостереження в тилу Російської армії”, яка мала розвідувальний характер і виявилась неабияк цінною для білої армії. Про цю важливість документа свідчить резолюція, зроблена на ньому О.В. Кривошеїним - головою уряду Півдня

Росії і помічником головнокомандуючого генерала П.М. Врангеля. Процитуємо текст цієї резолюції: “Прочитав з глибоким зацікавленням, гарячим співчуттям, великою повчальністю. Прийміть, шановний владико, щиру мою подяку” [Цит. за: 5, с.38].

Занепокоєння білогвардійців станом тилу свідчило про постійні загрози, які створював український повстанський рух. Активним його осередком стала територія Південної України з центром у Гуляйполі, де з 1918 р. розгортав свою боротьбу проти окупантів селянський ватажок Нестор Махно. Спочатку він спрямовував діяльність проти австро-німецьких військ, потім - проти білих та червоних, періодично вступаючи з ними у союзні відносини, керуючись своїми пріоритетами під анархістськими гаслами. Його озброєні мобільні загони швидко переросли в Повстанську армію, яка завдавала несподіваних і дошкульних ударів білогвардійцям. Долаючи величезні відстані, махновці вихром влітали в міста і села, знищували збройні формування неприятелів, вчиняли революційні суди над противниками, до числа яких потрапляло й духовенство, грабували церковне майно. Катеринослав, Олександрівськ, Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь неодноразово ставали маршрутами нових рейдів і перемог махновців. Попри відомі факти негативного ставлення махновців до священиків і церкви як суспільного інституту, що були наслідком своєрідного симбіозу революційно-анархістської теорії і соціального радикалізму учасників повстанського руху, у ньому віддзеркалювалася традиційна селянська релігійність. Автори нарисів історії Запорізької єпархії, покликуючись на авторитет дослідника махновського руху В. Чопа, стверджують про еволюцію ставлення махновців до релігії та церкви. У жовтні 1920 р., тобто у час боротьби на території Північної Таврії, Херсонщини, Катеринославщини та Донбасу проти барона Врангеля, Гуляйпільська рада на вимогу Н. Махна прийняла ухвалу про поновлення викладання Закону Божого у навчальних закладах. Н. Махно давав розпорядження про видачу коштів на будівництво і ремонт православних храмів, захищав священиків від самосудів і грабувань, розраховуючи на підтримку ними ідей анархізму [14, с.365].

Отож, для контролю над тилом, у якому вирував повстанський рух, білогвардійці ангажували не тільки управління військового і морського духовенства, а й єпархіальну владу підконтрольних територій. З огляду на політичну неоднорідність суспільства, вони мали достатньо підстав для проведення успішної роботи у цьому напрямку.

На підтримку духовенством України білого руху суттєво вплинула радянська влада, встановлення якої, подібно до білого руху, почалося на початку 1919 р., але не з південно-східної, а з північно-східної частини території України - Харкова. її утвердження супроводжувалося войовничим наступом на церкву, підривом її державно-суспільного статусу, обмеженням і утиском прав духовних осіб. Цей наступ був настільки сильним, що спричиняв політичну опозицію більшовикам. За умови присутності білогвардійців опозиційність церкви набувала відповідного ідейного забарвлення. Оскільки у цей час на Півдні та Сході України влада Директорії УНР вже не поширювалася, українські національно-державні форми опору виявилися слабкішими й не створили реальної альтернативи більшовикам та денікінцям. Останні гостро конкурували між собою. Для усвідомлення цього факту варто пригадати, що у січні 1919 р. більшовицький уряд України прийняв Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, прототипом якого був декрет з аналогічною назвою, прийнятий Раднаркомом РСФРР у 1918 р. Цей декрет активно впроваджувався в життя низовим радянським апаратом на захопленій більшовиками території у переддень білогвардійської агресії. Численні документи місцевих органів влади - ревкомів, сільрад, волосних і повітових виконкомів, їхніх відділів народної освіти тощо - Таврійської й Катеринославської губерній за березень-квітень 1919 р., вимагали виконання приписів цих радянських декретів та підзаконних щодо них актів. Закликаючи до “точного виконання” декретів і інструкцій, погрожуючи за невиконання трибуналом, радянська влада виштовхувала духовенство у стан Денікіна, а потім - і Врангеля. У числі радянських політичних подразників православного духовенства варто пригадати й інші акти. Скажімо, в останні дні березня 1919 р. всі сільські ревкоми Молочанської волості отримали розпорядження, яке йшло з повітового центру - Бердянська, а йому - з губернського, про недопущення до складу ревкомів “монахів та духовних служителів церкви і релігійних культів”. Останні називалися поряд з “особами, які застосовують найману працю з метою отримання вигоди”. При наближенні Денікіна більшовики почали записувати священнослужителів у тилове ополчення нарівні з тими ж “нетрудовими”, “експлуататорськими елементами”. Про це, зокрема, повідомляє наказ Мелітопольського повітового військового комісаріату від 30 травня 1919 р. [15, арк.3]. Спроби віруючих заступитися за своїх батюшок мало що давали. У свою чергу, вони ставали приводом для втручання у цю справу Особливої комісії з відтермінувань і відряджень при штабі Реввійськради. Події такого роду відбувалися у період високої активізації денікінського руху. Тому згадана Особлива комісія 7 червня 1919 р. підкреслювала, що без санкції повітових виконкомів вона не буде розглядати жодного клопотання віруючих про залишення духовних осіб на своїх парафіях, які підлягали мобілізації [16, арк.3]. Таким чином, безодня, що пролягала між більшовиками і церквою, вимушено формувала союз церкви з білогвардійським режимом.

Яскравими проявами цього зв'язку були поширені явища організації збору коштів на користь Товариства “Білого хреста” у час активного просування білогвардійців по Україні. Так, наприклад, за період з 6 серпня по 2 вересня 1919 р. в 11 церквах 1-го благочинія Олександрівського повіту “на користь товариства "Білого Хреста" допомоги сім'ям добровольців-офіцерів і козаків” зібрали 476 руб. 18 коп. [17, арк.1-11]. Це при тому, що у тих же церквах за все перше півріччя 1919 р. під час традиційних за часів війни зборів “на хворих і поранених воїнів” було зібрано лише 64 руб 88 коп. [18, арк.147-154].

Рапортуючи про зібрані кошти, священик Володимирської церкви при станції Софіївка Симеон Олефір писав благочинному, що з 65 рублів, зібраних на користь товариства “Білого Хреста”, 20 жертвуються ним особисто, а 5 руб. - псаломщиком Андріаном Олефіром, на утримання їдальні Добровольчої армії [19, арк. 2]. Документ показує, що гроші передавалися по інстанції, через благочинного, а ця акція мала масовий характер.

Відновлення денікінцями основ старої системи місцевого врядування, відновлювало в ній позиції духовенства, яке виконувало державницькі функції. Так, скажімо, священик Успенської церкви с. Андріївки Олександрівського повіту Катеринославської губернії 27, 30 листопада і 5 грудня 1919 р. видавав селянам довідки про народження, засвідчував своїм підписом і церковною печаткою списки селян, які підлягали мобілізації [20, арк.28-30].

Витіснення денікінців більшовиками знову підривало позиції церкви, і формувало невдоволення у її середовищі. Скажімо, інструктори Бердянського повітревкому, відряджені до волосних ревкомів, 28 квітня 1920 р. повідомляли про здійснену передачу справ реєстрації актів громадянського стану від церков підвідділам ЗАГС волревкомів, передачу церковних архівів, і, одночасно, констатували факт ведення контрреволюційної пропаганди священиком с. Обіточного [21, арк.91-91зв.]. 6 червня 1920 р. в с. Терпіння Мелітопольського повіту відбулося слухання кримінальної справи зі звинувачення громадян у належності до контрреволюційної організації “За Росію”. Серед звинувачених і засуджених до розстрілу був священик названого села Шишацький [22]. Варто зазначити, що національний склад населення цього села був переважно російським. Село Терпіння було засноване на межі XVIII-XIX ст. російськими духоборами. Воно зберігало відповідну мовно-культурну ідентичність, хоча у релігійному відношенні його жителі вже в ХІХ ст. прийняли православну віру у її офіційних формах.

Отож, позбавлення православної церкви традиційного державно-суспільного статусу більшовиками формувало основу для підтримки діячами церкви антирадянських опозиційних сил, навіть якщо ці сили не завжди відповідали ідейним уподобанням духовенства та віруючих. Конфлікт, внесений більшовиками, був надто глибоким, він мав системний характер. Тому з новим наступом білогвардійців, очолених генералом П.М. Врангелем, спостерігалася його підтримка з боку церкви.

Глибочінь спільних переконань, замішаних на російській національній ідеї та ототожнення бійців Збройних сил Півдня Росії з істинними православними оберталося тим, що добровольці не тільки знаходили прихисток у монастирях, а й використовували ці монастирі як свої форпости. Журнал “Революция и церковь” за 1919 р. повідомляв, що в Севастополі у червні місяці 1919 р. було заарештовано кількох ченців на чолі з єпископом Веніаміном за те, що вони переховували в монастирях білогвардійських офіцерів та вели широку контрреволюційну діяльність [23, с.54]. Цей факт намагалася широко використати у своїх цілях радянська преса в Україні [24].

16 грудня 1919 р. підрозділи 41 -ї дивізії Червоної Армії під командуванням Сабліна вибили зі Святогірського монастиря білогвардійців і ченців, які затримували наступ, ведучи обстріл з кулеметів, встановлених у крейдяній церкві [6, с.38]. Були випадки, коли після відступу білогвардійців у монастирях знаходили зброю. Зокрема, у Михайлівському монастирі м. Києва міліція вилучила 4 пуди динаміту, гвинтівки та патрони [25, с.51-52]. Весною 1920 р. у боях під Перекопом червоні козаки захопили двох священиків, одного - на мотоциклі з встановленим кулеметом, іншого - у танку. У вересні 1920 р. під час відступу третього батальйону Каспійського морського полку із села Крестовки поблизу Маріуполя матросів цієї частини було обстріляно з кулеметів із-за кладовищенських пам'ятників. За кулеметників були два священики та дяк [26, с.13-14]. Таких фактів чимало. їх ретельно збирала радянська історіографія [Див., напр.: 27, с.53; 28, с.154; 29, с.38].

Вищенаведене свідчить, що церковні, військові та державні лідери російського національного антибільшовицького руху демонстрували спільність ідейних засад і практичну взаємодію. Це проявлялося як у підходах до оцінки суспільної ситуації, так і у формах, методах впливу на суспільство. Пастирські збори духовенства м. Одеси, що відбулися 16 вересня 1919 р., листовно засвідчили генералу Денікіну свою готовність “прикласти всіх своїх сил на користь великого й святого діла збирання і відтворення великої єдиної і неділимої Росії (підкреслення наше - О.І.), що його робить Добровольча армія, щоб осяяти його негаснучим світлом божественної істини” [Цит. за: 1, с.24]. Листа з такими рядками за підписом протоієрея Шарова духовенство Одеси писало з приводу бажання перебрати під свій контроль друкарню, що розміщувалася у будинку Покровської церкви. У період революційних змін вона неодноразово переходила з рук в руки до протилежних політичних сил. Претендуючи на повернення друкарні, церковні діячі одночасно висловлювали свою готовність ідейно підтримувати білогвардійський рух.

Спільна ідеологічна та світоглядна спрямованість дій учасників білого руху з православним проросійським духовенством проявилася низкою постанов ВВЦУ щодо відновлення ролі православної церкви у її традиційному за часів імперії статусі. Постанова ВВЦУ від 31 червня 1919 р. зазначала про необхідність неодмінного застосування “найрішучіших заходів до найкращої постави по всіх школах обов'язкового викладання Закону Божого” [1, с.24-25].

Ефективність усіх цих заходів мала забезпечити розбудова на територіях, зайнятих білогвардійцями, своєї системи освіти. Ще 22 лютого 1919 р. генерал Денікін запровадив “Штат Канцелярії Тимчасового Управління Справами Народної Освіти” [30, с.197]. Велика відозва ВВЦУ від 2 вересня 1919 р., звернена до молоді, закликала учнів до самодіяльності у дусі “релігійно-морального світогляду”. Пропонувалося організовувати “християнські братства учнів”, які б ефективно протидіяли революції, що називалася гідрою [1, с.25].

Російська окупаційна влада намагалася реанімувати стару духовну освіту, здійснюючи це через систему єпархіального управління, яке не було знищене радянською владою в силу декларованого нею відокремлення церкви від держави. Зокрема, 14 серпня 1919 р. Катеринославська єпархіальна рада циркулярно розіслала наказ благочинним усієї єпархії, спонукаючи їх “стягнути найенергійнішим способом з церков належні від них внески на утримання духовно-навчальних закладів єпархії” [31, арк.4]. Передбачалося, що ці внески дадуть змогу правлінням і радам духовно-навчальних закладів нормально розпочати навчальний рік, зокрема, як зазначалося в наказі, дозволять прийняти в училища сиріт. Традиційна гуманітарна складова цих заходів підносила вагомість проекту поновлення системи духовної освіти, зруйнованої більшовиками.

Активізували роботу законовчительські комітети, пов'язуючи свою перспективу з очікуваним загальним відродженням церковного життя.

26 серпня 1919 р. Катеринославський єпархіальний законовчительський комітет розіслав по всій єпархії листи з повідомленням про проведення з'їзду законовчителів під час єпархіального з'їзду духовенства і мирян, робота якого передбачалася рівно через місяць [31, арк.6-6зв.].

Згаданий єпархіальний з'їзд мав розглянути низку принципових для церкви питань. Серед них - і питання про утримання священнослужителів [31, арк.7]. У підготовчу роботу з формування назрілих питань традиційно втягувалось духовенство та віруючі всіх округів [31, арк. 3].

Таким чином, в умовах постбільшовицької білогвардійської присутності місцеве церковне життя поверталося у звичне русло. Ця обставина не могла не тішити значну частину духовенства та віруючих, формуючи лояльність і заохочуючи до співпраці з білим рухом. Сам факт реставрації російських форм, який ніс у собі обіцяний спокій і стабільність, відсував на другий план гострі національно-демократичні проблеми церковного життя, що були поставлені, але так і не розв'язані українською революцією.

Хоча слід розуміти, що не все церковне середовище окупованих білогвардійцями областей було позитивно до них налаштоване, а навіть відносний позитив чи нейтральність не були постійними. Рівнозначно схвальної оцінки діям білогвардійців серед духовенства годі було очікувати.

Зокрема, у час проголошеного Денікіним “походу на Москву”, коли з півдня на північ України посунули не тільки білогвардійські війська, а й їхні тили, Катеринославський архієпископ Агапіт закликав єпархіальну раду: “Оголосити через отців благочинних по єпархії, що я рішуче забороняю ієромонахам та іноєпархіальним священикам здійснювати богослужіння і треби в парафіях ввіреної мені єпархії без особливого на всякий окремий випадок виданого посвідчення за моїм власноручним підписом” [30, арк.5]. Такий заклик, що пролунав відповідним указом Катеринославської єпархіальної ради 31 червня 1919 р., очевидно, був спрямований і проти тих духовних осіб, які перебували у складі Денікінської армії та мали претензії на поширення свого контролю над територією, зайнятою Збройними силами Півдня Росії. У зв'язку з цим фактом наведемо інший - у серпні 1919 р. у станиці Іловлинській заарештували агітатора-ченця з мандатом за підписом генерала Кутепова і настоятеля монастиря Андрія Задонського. У мандаті зазначалося: “Пропонується всім священнослужителям і настоятелям церков православних допомагати братові ієромонахові Сидорові організовувати в захоплених більшовиками станицях комітети вигублення вищезгаданих боговідступників і давати всілякі відомості та повідомляти про розташування війська супротивного” [26, с.15]. Наведений факт свідчить про небезпідставність думки про залучення духовенства до агітаційної роботи на користь білогвардійців, як і побоювань архієпископа Агапіта, що діяльність подібних духовних осіб не буде сприяти заспокоєнню суперечностей у церковно-суспільному середовищі.

Слід розуміти, що викладання Закону Божого і відновлення роботи духовних навчальних закладів, закритих більшовиками, відбувалося за програмами і приписами Російської православної церкви, керівництво якої не допускало впровадження у церковне життя українських національних форм і традицій, питання про які під час революції болюче загострилося. Не йшлося про застосування української мови у церковному вжитку та при викладанні морально-духовних предметів у навчальних закладах. З цього випливало, що православне духовенство, яке перебувало у складі Добровольчої армії та чимало з тих, хто знаходився на захопленій нею території, готові були приймати білогвардійську версію національної культури. Коли в окупованому Олександрівську, місцева російськомовна газета “Александровский телеграф” повідомила про святкування “липневого вечора на користь Добровольчої армії” і прикрашення “національними прапорами кіосків”, то під цим слід розуміти не українську, а російську національну символіку [32, с.7]. Це відбувалося у той самий час, коли українське суспільство збурив наказ командуючого Добрармією, Главноначальствующого Катеринославською, Харківською, Курською і Полтавською губернією генерал-лейтенанта В.З. Май-Маєвського (3 серпня 1919 р.) “про малоросійську мову”. Згідно з цим наказом викладання в державних навчальних закладах українською мовою заборонялося. Скасовувалося викладання українознавства - історії та географії України. Не допускалося надання кредитів навчальним закладам з українською мовою навчання. Можливість відкриття приватних українських шкіл залишалася формальністю, оскільки на жодну з них не було дано дозволу [33, с.173-174]. Подібне “торжество російської культури” на захоплених добровольцями територіях зовсім не означало, що такий хід подій відображає настрої всього суспільства, й серед нього - всього духовенства. Після оголошення згаданого наказу українські культурно-освітні організації України подали до Головного Командування Добровольчої армії “Меморандум з питання про українську школу”. У цьому меморандумі, серед іншого, згадувалися факти викладання українською мовою та українознавчих дисциплін в церковних і державних навчальних закладах за ініціативами церковних з'їздів та дозволами Синоду у дореволюційний період. Автори меморандуму закликали відновити рівність шкіл з викладанням російською та українською мовами та припинення переслідувань українських громадських, кооперативних і професійних організацій [33, с.179-184]. Численні факти того часу свідчили й про активну участь частини православного духовенства в українських національних проектах державного будівництва, які намагалася реалізувати Директорія УНР, що контролювала частину Правобережної України. Хоча і на її території знаходилися церковні сили, що протидіяли українським національним проектам.

Проросійські національно-політичні переконання духовенства у складі учасників білого руху мали бути настільки глибокими й непохитними, що могли дисонували християнським почуттям. За даними вищезгаданого радянського дослідника Л. Корнієнка, у березні 1919 р. в районі станиці Нагаївської білі козаки вбили 27 полонених червоноармійців. За його твердженням, “розстрілом керував піп Грішман Фома”. Далі автор повідомляв, що цей священик передавав генералові Шкуро списки селян запідозрених у співчутті більшовикам [5, с.33].

Таким чином, підтримка частиною православного духовенства російських білогвардійців пояснювалася ідейними мотивами. В цих ідеях переплелися почуття російської національної ідентичності, відрази до українських національних ідеалів, непримиренності з рецептами соціальної революції, надто - у їх більшовицьких інтерпретаціях.

Але серед тих, хто підтримував російську білогвардійщину, було й чимало тих, хто робив це під впливом обставин, примусу, загрози життю чи інших можливих наслідків по відношенню до себе та близьких. Запорізький губернський революційний трибунал незабаром після розгрому білогвардійців встановив факт урочистої зустрічі Добровольчої армії священиком міста Токмака Миколаєм Уловичем [34, арк.134]. Здавалося б, цей факт промовисто свідчить про ідейні мотиви організатора зустрічі. Проте, за свідченнями самого священика, його промова була виголошена за наказом коменданта міста. Він пояснював: “Ця пропозиція у мене викликала невдоволення, оскільки я мав би говорити вітальну промову владі, до якої я зовсім безпристрасний і для мене вона байдужа” (з російської - О.І.) [34, арк.134]. Вдруге священикові довелось говорити промову в церкві через кілька місяців. На цей раз - за наказом властей барона Врангеля: “Мені наказано було сказати промову про мобілізацію... Коли я після промови повернувся до вівтаря, до мене підійшли два генерали, які стояли на амвоні і один з них з докором почав говорити, що вони очікували від мене не такої промови” (з російської - О.І.) [34, арк.134].

Показовим, на наш погляд, є й інший факт, пов'язаний з приговором Реввійськтрибуналу при 3-ій стрілецькій дивізії у справі священика с. Нижні Сірогози В.Ф. Корчак-Чепурковського від 16 листопада 1920 р. Цього священика, якому на той час виповнилося 44 роки і який походив з м. Костянтинограда Полтавської губернії, звинуватили у зберіганні білогвардійської літератури, отриманої від білогвардійського полковника для поширення у церкві серед молільників. Проте, як було доведено, священик не поширював білогвардійської агітації, а зберігав її вдома й використовував в якості паперу для обгорток [35, арк.75, 81зв.; 36, арк.б]. Всі ці факти стверджують тезу про глибоку неоднорідність церковного середовища в питанні підтримки білогвардійців.

Керуючись християнським обов'язком, священики неодноразово підіймали клопотання перед військовим начальством Добровольчої армії про полегшення участі та звільнення заарештованих, сприяючи примиренню. Такі явища були масовими, про що свідчить лист начальника контр-розвідувального відділення Добровольчої армії у місті Олександрівську та повіті до волосних старшин. З нього дізнаємося, що позиція духовенства навряд чи імпонувала білогвардійцям. Згаданий начальник контррозвідки писав: “клопотання останніх (духовенства та вчителів. - О.І.), порушуючи нормальний хід дізнання у справах заарештованих, затримують це дізнання, тим самим збільшуючи терміни попереднього ув'язнення...” [37, арк.34]. Автори книги нарисів історії Запорізької єпархії, покликуючись на щоденникові записи селянина с. Мала Білозерка Василя Рубеля, змальовують яскравий епізод заступництва місцевого священика перед білогвардійцями, які готували страту заарештованих поблизу церкви [14, с.363-364]. Переборюючи страх і наражаючись на небезпеку, духовні особи все ж здійснювали цю гуманістичну місію.

Навряд чи позитивно сприймалася денікінцями й неспроможність багатьох парафіяльних церков у повному обсязі сплачувати свої збори та податки, від яких залежало нормальне функціонування місцевих земських установ. Але це залишалося фактом, який вони мусили приймати. Так, з листування між Бердянською повітовою земською управою і Ново-Василівським волосним правлінням за 2-5 грудня 1919 р. дізнаємося, що за часів денікінщини місцевий церковний причет так і не сплатив зборів із землі за 1918 р. на суму 605 руб. 72 коп. та за 1919 р. на суму 2 177 руб 57 коп. [38, арк.7-8].

Врешті, церква мала свої матеріальні інтереси і вони далеко не завжди співпадали з політикою і практикою білогвардійців. Як зазначав радянський дослідник Я. Шипов, у питанні про свої земельні володіння церква виявилася навіть більш консервативною, ніж сам Врангель, який здавався їй занадто лівим і поступливим [39, с.іу|. За цими суперечностями стояли суперечності між малоземельним і безземельним селянством та землевласниками, серед яких була й церква. Як відомо, під впливом соціальної революції питання експропріації церковних земель надзвичайно загострилося. Газета “Южные Ведомости”, що видавалася в Сімферополі, писала у 1920 р., що селянство не схвалює факт невідчуження монастирських і вакуфних земель: “Є монастирі, при яких 40 000 десятин землі, що здавна орендується селянами” [39, с.14]. Очевидно, що мова йшла про Свято-Григоріївський Бізюков монастир на Херсонщині, розмір землеволодінь якого становив близьку до зазначеної площу. П.М. Врангель не міг відсахнутися від цього питання. Між тим, церковне керівництво в особі ВВЦУ ще з часів Денікіна пропагувало думку про недоречність секуляризації церковних та монастирських земель. Наприклад, член ВВЦУ проф. П.В. Верховськой присвятив обґрунтуванню цієї думки окрему статтю у листопадовому номері “Церковные Ведомости”, резюмуючи: “Було б великою помилкою поспішати з відібранням церковних земель раніш, а ніж Всеросійський Церковний Собор не висловиться, в якому обсязі це можна було б зробити.” [40, с.160; 41, арк.57]. Такі суперечності хоча й не були основними у відносинах між урядовими та церковними колами за часів білогвардійської окупації України, та все ж впливали на подальшу поляризацію суспільно-політичних настроїв у її церковному середовищі протягом усього часу білогвардійської присутності.

Водночас неоднорідним було й те церковне середовище, яке підтримувало більшість проектів білогвардійців на українських теренах. Особливу увагу привертала до себе постать протоієрея Володимира Востокова, який відзначався крайніми монархічними поглядами. Ще беручи участь у визначенні питання про керівний орган духовенства на зайнятих денікінцями територіях, він виступив проти всілякого колегіального устрою вищої церковної влади на півдні: “Рухають прогрес особи - не колективи” [42, с.35-36]. Згодом,

о. Востоков виступив засновником “Братства святого животворящого Христа”, до якого ВВЦУ віднеслось негативно, не затвердивши його статуту. Навіть А.І. Денікін заявив, що лозунги цього братства подібні до організацій старої чорносотенної Росії, що закликали: “Бий жидів, спасай Росію” [43, с.84]. Талановитий і невтомний оратор, він здобув собі “славу” відвертими погромними проповідями. Газета Бориса Суворіна “Время”, так репрезентувала одну з лекцій отця Володимира: “У середу 19 серпня о 8 1/2 вечора в театрі “Баян” членом Всеросійського Церковного Собору прот. В.Г. Востоковим буде прочитано лекцію “Дві Голгофи”, - історична в Єрусалимі і сучасна в Росії” [44]. Очевидно, що підкреслення членства о. Востокова на соборі та пояснення паралелей з сучасною Росією були ідейно-пропагандистськими засобами впливу на суспільні настрої. Кожна його проповідь закінчувалась закликом рятувати Росію, - писали згодом недавні противники [45, с.14]. У отця Володимира було чимало прихильників і послідовників. Разом з протоієреєм С.М. Булгаковим за редакцією колишнього професора духовної академії Малахова з благословення єпископа Веніаміна у Севастополі виходила газета “Святая Русь”, що пропагувала праві політичні погляди [26, с.13]. У відповідь на поширення небажаної інформації, що породжувала національні конфлікти, міська дума м. Сімферополя змушена була ухвалити рішення про необхідність припинення погромної церковної агітації, а Врангель - видати наказ з погрозою піддавати засланню тих, “хто розпалює національну ворожнечу” [43, с.49]. Незадовго до розгрому Врангеля протоієрей Востоков пропонував організувати хресний хід з Керчі до Феодосії, Сімферополя, а далі - через лінію фронту - до Москви, що мав очевидну політичну спрямованість. Нездійсненність цього плану севастопольський єпископ Веніамін назвав “святою мрією” [5, с.39].

Проте, не дивлячись на розбіжності у побудові “нової Росії”, вони, у своїй основі, були російськими, а не українськими національно-державними та національно-церковними проектами. Тому їх існування принципово не знімало українсько-російських суперечностей.

Чим глибше відбувалося проникнення білогвардійців в Україну і чим тривалішою була присутність російських окупаційних властей в Україні, тим сильніше наростав спротив проти їхніх великодержавних ініціатив.

Виразніше організаційно оформлювалася та частина духовенства, яка відстоювала українські, всупереч російським, національні ідеали, бачачи своє майбутнє разом з українським народом. Нижчі прошарки ієрархії - рядове духовенство - у порівнянні з архієреями були менш пронизані зв'язками з колишнім монархічним російським режимом і постмонархічною російською владою. Вони були більш готовими до конструктивної взаємодії з українськими національно-політичними силами. Невипадково катеринославський архієпископ Агапіт під час встановлення влади Директорії у м. Києві урочисто вітав її разом з київським духовенством, як уособлення надій на встановлення миру і справедливості в Україні. 19 грудня 1918 р. на Софійській площі він очолив відправу урочистого молебна, під час якого було проголошено вічну пам'ять усім воякам, які поклали свої голови за Україну, та многоліття українському воїнству [46, с.12].

Один із засновників і лідерів партії октябристів, перший голова Тимчасового уряду М.В. Родзянко, який знаходився при Добровольчій армії, у записці до А.І. Денікіна звинувачував поголовно все українське духовенство на чолі з архієпископом Агапітом у тому, що воно бореться проти Добровольчої армії. Родзянко пропонував видалити за межі Катеринославської губернії Агапіта і його сподвижників як натхненників петлюрівщини [47, с.243]. Архієпископові не вдалося уникнути покарань.

Духовенство, яке підтримувало український визвольний рух або демонструвало свої українські національні ідеали, зазнало не тільки звинувачень, а й переслідувань. ВВЦУ організувало судовий процес над архієпископом Агапітом. 27 листопада 1919 р. суд з 12-ти єпископів визнав його винним у скоєнні низки злочинів, серед яких фігурували “стосунки з ворогами Росії, тобто з Петлюрою” [48]. Засобом покарання йому визначили відправку в Георгіївський монастир Таврійської єпархії [49, с.377-378]. Заслання до цього монастиря, що перебував у віданні архієпископа Димитрія (Абашидзе), товариша по академії і друга Агапіта, протопресвітер Г.І. Шавельський зле порівнював із вигнанням кота до погреба, де жила величезна кількість пацюків. Він писав, що цей монастир - один із найкращих і найбагатших монастирів Криму, додаючи, що незабаром архієпископ Агапіт “був возведений своїм покровителям у настоятелі цього монастиря”. Зв'язок між двома згаданими ієрархами, як і оцінки їх діяльності протопресвітером Г.І. Шавельським показують існування дуже непростих відносин у середовищі вищого духовенства в білогвардійському тилу та відносин духовенства з вищою церковною і військовою владою. Якщо не національні, то, принаймні, корпоративні інтереси представників духовного стану, які раніше входили до складу автономної Української православної церкви, були фактом.

Ставлення духовенства України до білогвардійців, як вже зазначалося, формували не тільки ідейні настрої, усталені зв'язки, а й конкретні дії російських інтервентів. Часто вони були далекими від декларованих християнських ідеалів. Білогвардійський режим не приймав інакодумства, був безкомпромісний до політичних ворогів та сповнений пороків російського суспільства, розбурханого революцією.

Широко відомий факт покарання через повішення, застосований денікінцями до священика Олексія Калабухова, який виступив за союз Кубані з Україною. Ця подія відбулася у листопаді 1919 р. в Катеринодарі. її резонанс викликав різкий осуд серед багатьох учасників білого руху і, навіть, як пишуть у літературі, став однією з причин, за якою кубанське козацтво відмовилось підтримувати Денікіна, що сприяло розгрому його армії червоними [14, с.363].