Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч. 2. Суперечності взаємодії церкви та політичних режимів

Після захоплення денікінцями Києва духовенство, очолюване митрополитом Антонієм (Храповицьким) відчуло підтримку, здатну придушити український церковно-визвольний рух, що набував все виразніших форм. Нагадаємо, що з весни 1919 р. - напередодні захоплення Києва білогвардійцями, - у місті розгортали діяльність релігійні громади, засновані на принципах відродження давніх українських традицій. Ці громади впроваджували українську мову в церковну, в тому числі й богослужбову, практику, проголошували свою відданість ідеям соборного управління церковним життям, відокремленості церкви від держави. Зазначені ідеї були відображені в парафіяльних статутах, зареєстрованих органами радянської влади. Першими на згаданих принципах зареєстрували свої релігійні осередки парафіяни при Микільському (Миколаївському військовому) соборі на Печерську, соборі Святого Андрія Первозванного, Софійському соборі на Старому Києві та церкві пророка Іллі.

У травні-червні 1919 р. зазначені громади підняли клопотання перед владою про надання храмів в їхнє користування. Власне перед самим вступом денікінців до Києва місцева влада в особі президії Київського губвиконкому, 10 липня дозволила “передачу майна створеним громадам”.

У першому з вищеназваних храмів - Микільському соборі, - 22 травня 1919 р. відбулась перша служба Божа з вживанням української мови. Відправа проходила при масовій участі народу, що заповнив не тільки увесь собор, але й великий майдан навколо нього. Того ж дня до першої української парафії при Микільському соборі записалось кілька тисяч чоловік. Вже 12 липня - теж з надзвичайною урочистістю, - була відправлена служба Божа в Софійському соборі. А 23 липня там же вперше відправлено літургію повністю українською мовою [50, с.88].

Єпископат РПЦ намагався обстояти незаконність рішень про передачу храмів православним громадам, що впроваджували у церковне життя українські національні традиції. Зокрема, керуючий Київською єпархією єпископ Черкаський Назарій (Блінов) у середині 1919 р. апелював безпосередньо до голови Раднаркому, вимагаючи переглянути справи про передачу храмів. Проте заняття Києва білогвардійцями зробило непотрібним такий перегляд. Проросійськи орієнтований єпископат отримав беззаперечну підтримку.

Із поверненням з військами Денікіна митрополита Антонія до Києва, серед перших заходів керованої ним єпархіальної влади було припинення всіх новацій в православній церкві, які відбулися за часів Директорії та Радянської влади. Духовною консисторією було розіслано до благочинних вказівку про неприпустимість проведення богослужінь з українською вимовою. Приписувалось повернутись до церковного листування російською мовою. Вимагалося, аби на всіх службах поминали “Богохранимую Державу Российскую, ее Верховного вождя Колчака с градоправителями и христолобивое воинство” [Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції. - Київ- Львів, 1923. - Т.ІІ. - Кн. V. 1917-1923. - С. 237]. Було створено спеціальну слідчу комісію для розгляду справ національно орієнтованого українського духовенства, котре звинувачували “у захопленні київських храмів” [51, с.238]. На тринадцять київських священиків - клір Спілки українських православних парафій - наклали заборону у служінні. Неприсутнього на той час у Києві протоієрея В.К. Липківського, який провів перше богослужіння українською мовою у Микільському соборі, - митрополит Антоній заочно віддав під суд. Самі парафії, що були засновані весною-влітку 1919 р. на засадах національно реформованої православної церкви, ліквідувалися. При цьому митрополит Антоній особисто звертався до Київського губернатора за допомогою у відібранні ключів від Андріївського храму у громади, що постала “без благоговения і всупереч волі єпископської влади” [52, арк.1]. Серед віруючих та духовенства денікінці провели арешти [51, с.238]. Такою ситуація залишалася до вигнання денікінців.

Захоплення Добровольчою армією Полтави так само нав'язувало проросійські настрої церковному середовищу єпархії. З ув'язнення звільнили єпархіального архієрея Феофана (Бистрова), відомого своєю антиукраїнською позицією. Його українофобію ілюструє дрібний епізод часів Директорії, який переповів схимонах Єпіфаній (О.А. Чернов) - емігрант (емігрував 1919 р. з Білою армією), вихованець Новочеркаського Донського кадетського корпусу, онук російського генерала Чернова, син козацького полковника, що ніс службу при царському дворі [53]. У дослідженні “Життя святителя. Феофан, архієпископ Полтавський і Переяславський”, чернець пише, що архієпископ Феофан відмовився служити урочисту панахиду по гетьманові Івану Мазепі на вимогу українських властей [54]. Сам по собі цей факт ілюструє позицію, прикриту фразами про неканонічність подібного дійства, висловлену ієрархом (уродженець Санкт- Петербурзької губернії, колишній ректор Санкт-Петербурзької духовної академії, особа, наближена до царської сім'ї, що сприяла злету популярності Г. Распутіна [55]. Як показали подальші події, діяльністю архієпископа Феофана було вкрай невдоволене Полтавське Українське Церковне Братство, що ставило за мету “відродження традицій старої народної Української церкви на Полтавщині і проведення в сучасному церковному житті апостольського принципу соборності”. Рада братства критикувала архієпископа Феофана за непастирську поведінку, називаючи його “найманцем” [56, с.187-188, 260].

Активізувалися проросійські церковні сили м. Харкова. Газета “Наша жизнь” повідомляла про хресні ходи, подячні молебні і панахиди, влаштовані у місті з приходом денікінців. Об'єднане правління церковнопарафіяльних рад Харкова запрошувало все населення міста і околиць прийняти участь в урочистій зустрічі “вступу в Харків доблесної Добровольчої армії, яка мужньо рухається до Москви, центру Росії” [57, с.39]. Російський централізм цього заклику очевидний.

Коли ситуація на білогвардійському фронті погіршилася, проросійські церковні сили намагалися вселити віру в можливість перемоги російських військових. У листопаді місяці в неділю на Миколаївській площі Харкова провели всенародний молебень про дарування перемоги Добровольчій армії і подолання ворога. “Настрій тривоги і душевного розтрощення висів над натовпом. Більшість плакала”, - писав кореспондент газети “Русская жизнь”, водночас цементуючи всеросійську ідею: “Віримо, що Бог зжалиться над нещасним населенням” [57, с.51].

А коли військово-політична ситуація для денікінців стала зовсім плачевною, серед перших біженців, що посунули вглиб їхнього тилу, виявилось немало духовних осіб. Саме з Харкова помітили рух керівного складу єпархії. Протопресвітер Г.І. Шавельський писав: “Ще наша армія була по той бік Білгорода, як до Новочеркаська вже прибув керуючий Харківською єпархією, Мінський архієп[ископ] Григорій (Ярошевський) зі своїми вікаріями: Феодором, Митрофаном і Олексієм. Вірогідно вони першими покинули Харків”, - не без долі іронії зазначив Г.І. Шавельський. Він пригадував, що цим фактом був надзвичай обурений митрополит Антоній (Храповицький) [49, с.383]. Крім цих ієрархів, у денікінському таборі перебував ще й Волинський архієпископ Євлогій (Георгієвський). У денікінському тилу опинився архієпископ Полтавський Феофан (Бистров), який пізніше разом із єпископом Веніаміном (Федченковим) підтримав обрання Петра Врангеля Головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії. “На Кубані склався великий сонм ієрархів”, - резюмував Г.І. Шавельський. Очевидно, що їхня присутність була неочікуваною й дратувала військове та церковне керівництво. Біженці-архіпастирі, як визнавав протопресвітер військового і морського духовенства, не тільки не вносили заспокоєння, але деякі з них своєю метушливістю і необережними промовами сприяли наростанню паніки. Очевидним полегшенням для білогвардійських керівників стало “перекочування” всіх архієреїв до Новочеркаська, а звідти - на еміграцію.

Російська військова агресія в Україні не давала змоги значній частині духовенства та віруючих задовольняти свої релігійні потреби. Втрата такої можливості, переслідування за національною і політичною ознаками, не тільки сіяли страх, а й спричиняли зростаючий спротив. Послідовники національного реформування Української православної церкви: українізації та організаційного усамостійнення церкви від Москви - автокефалії - отримали в особі білогвардійського руху та російської інтервенції новий подразник, що генерував черговий імпульс руху за українську церковну самостійність.

У 1920 р. із розширенням території, звільненої від білогвардійців Директорією та більшовиками, збільшилася кількість парафій і церковних братств, заснованих на принципах “українізації церкви”. Парафії, подібні за статутами до згаданих київських, заснувалися у Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Полтаві. Поширення громад викликало необхідність перетворення Спілки українських православних парафій у всеукраїнську організацію, що і було зроблено. 5 січня 1920 р. статут Всеукраїнської спілки православних парафій зареєстрував Київський губревком [50, с.90]. 27 липня 1920 р., після тимчасової окупації Києва польськими військами, реєстрацію було поновлено. Названий статут так формулював мету спілки: “Всеукраїнська Спілка Православних Парафій засновується з метою об'єднання, координування і спільного підтримання праці українських парафій у справі задоволення ними бажання української людності повсякчасно і в Божих храмах молитися Господу Богу і навчатися справжньому християнському життю, згідно з заповітами Христа Спасителя і наказами святої православної апостольської церкви як старою церковнослов'янською мовою з українською вимовою, так і живою українською мовою, з відновленням у церковно-релігійному вжитку стародавніх звичаїв, обрядів, автокефалії і соборноправності вільної української православної церкви, а також і утворенням, згідно з новими основами загального життя, і закону про відокремлення церкви від держави нового устрою життя православної християнської церкви в дусі першого і Божого слова” [58, арк.24].

Примітно, що в умовах ослаблення російської присутності в Україні більшу активність і самостійність у прийнятті рішень та у висловленні ставлення до українського національного церковного руху починають проявляти навіть представники найбільш консервативної частини духовенства - наділені адміністративною владою керівники українських православних єпархій. Так, архієпископ Полтавський Парфеній (Левицький) (українець за походженням, редактор синодального перекладу Євангелія українською мовою, який сприяв національному відродженню церкви) надписав на зареєстрованому статуті полтавського братства: “Благаю Бога, щоб благословив молоде Братство на добру працю на славу Церкви Божої і щастя українського люду” [59, арк.5]. Він же 8 серпня 1920 р. згодився взяти під опіку парафії Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, гнані київськими архієреями. У відповідь на поданий йому меморандум про відродження організованих начал національного церковного життя в Україні, підготований керівним органом спілки - Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) - архієпископ Парфеній поклав резолюцію: “Задля миру церковного і збереження вповні Христового стада, згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних парафій, що заснована в м. Києві” [60, арк.2].

Розгортання національної церковної структури, якою була Спілка українських православних парафій, та послідовне відстоювання її членами українських національних основ оздоровлення церковного життя свідчило про світлі перспективи утвердження української автокефалії.

У той же час протидія рухові за утвердження української автокефалії з боку провідників курсу всеросійської церковної єдності і, насамперед, з боку єпископату, не припинялася. Навесні 1920 р. це призвело до посилення конфронтації. 30 квітня - напередодні вступу до Києва польської армії, - керуючий єпархією єпископ Назарій (Блінов) наклав чергову заборону у священнослуженні духовенству Старокиївської парафії, діючої при храмі святої Софії. Саме там, як зазначали прихильники розбудови української церкви, гуртувались їхні кращі духовні сили і найбільше число парафіян. Заборони були адресовані протоієреям В. Липківському, Н. Шараївському, священикам П. Тарнавському, К. Стеценку, І. Степаненку та диякону О. Дурдуківському [60, арк.2; 61, с.128]. Застосування такої міри аргументувалося непокорою зазначених духовних осіб розпорядженням правлячого архієрея, а також відібранням Києво-

Софійського собору “українцями при сприянні Радянської влади” [62, арк.31зв.]. Як бачимо, противники організованих українських церковних форм кожного разу користалися для свого наступу зовнішніми факторами - приходом білогвардійців або поляків, які мали власні політичні цілі в Україні.

Адміністративна заборона лише поглибила конфлікт. Прихильники незалежності православної церкви в Україні пішли на рішучий крок. 5 травня 1920 р. скликали засідання ВІІЦР, на якому більшість промовців висловилась за невизнання заборон єпископату [61, с.130]. На користь цієї думки ще на початку засідання зачитали листовну заяву працівників Дніпровського союзу споживчих союзів із 167 підписами, в якій духовенство парафій, що запроваджувало українські національні елементи в організацію парафіяльного життя, закликали не сходити зі своїх позицій.

У результаті обговорення ВПЦР прийняла ухвалу: “Ніяких розпоряджень єпископату, представника московської духовної влади, українські парафії і причети не повинні виконувати і ні в які стосунки з ними не входити, звертаючись виключно до Всеукраїнської православної церковної Ради... Вважати українську православну церкву звільненою від московської зверхності - автокефальною (незалежною) і соборноправною” [63, с.68-69; 64, арк.ізв.].

Таким чином, ігнорування провладними церковними силами національних запитів активної частини українського духовенства і віруючих та адміністративні санкції єпископату проти національного реформування церкви спричинили протидію, змусили український національний церковний рух консолідуватися. Парафії, що прагнули дозволу національних церковних реформ в рамках православної церкви, пішли на розрив канонічної підлеглості Московському патріархатові.

Наступного дня ухвалу ВІЩР оголосили парафіянам Старокиївської парафії, а невдовзі листом- відозвою - віруючим усієї України.

Привертає увагу адресування цитованої вище постанови ВПЦР.

По-перше, її було адресовано віруючим України (не маючи якихось месіанських претензій на території поза межами українських єпархій). По-друге, полемічною стороною по відношенню до прихильників українських національних церковних реформ виступає вища церковна влада РПЦ в особі її патріарха. Таким чином, прихильники розбудови української церкви не вважали легітимною стороною конфлікту білогвардійське ВВЦУ чи якісь інші церковні структури “Півдня Росії”, як себе позиціонували російські інтервенти.

Керуючий Київською єпархією - єпископ Назарій (Блінов) (до речі, росіянин за походженням, з дворянської родини м. Казані, вихованець Костянтинівського військового училища, до прийняття в монастир - вихователь Нижегородського Аракчеєвського корпусу) - сприймався Всеукраїнською православною церковною радою не представником ВВЦУ (яка визнавала його владу на Київській кафедрі), навіть не представником Української автономної церкви (автономію якої російські церковні центри фактично не визнавали), а представником Всеросійського патріарха Тихона.

Не вдаючись у розгляд питання визнання ВВЦУ патріархом Московським та відносин між ними, зазначимо, що патріарх не скасовував свою владу над українськими єпархіями, на території яких поширювався білий рух. Більше того, він зміцнював свою владу над нею. Сучасний історик української церкви та археограф А. Стародуб звертає увагу на призначення патріархом спеціального представника, особисто підзвітного йому, заради посилення канонічного зв'язку України з Москвою. Таким представником був член всеросійського Синоду Смоленський архієпископ Феодосій (Федосієв) [65, с.205]. У І919 р. його ж було призначено тимчасово керуючим Одеською єпархією. Проте найважливішим централізаційним заходом патріарха, як вважає українська дослідниця Т. Євсєєва, покликуючись на авторитетну думку священика РПЦ Г. Митрофанова, був дозвіл єпископам українських єпархій “звертатися безпосередньо до патріарха не лише у випадках, передбачених постановами Всеросійського собору про Вище церковне управління на Україні, але й за умови виникнення безпосередньої необхідності” [66, с.86-88]. Як стверджує згадана дослідниця, цією резолюцією патріарх офіційно зафіксував існуюче призупинення “Положення про управління православною Церквою на Україні” і остаточну втрату українськими єпархіями статусу, відмінного від інших частин РПЦ [67, с.219]. Маємо також звернути увагу на постанови патріарха Тихона і священного Синоду від 18 травня 1920 р. про надання права єпархіальним архієреям вирішувати на місцях всі церковні справи у випадку припинення зв'язку з центром. Очевидно, що ця постанова стосувалася не лише територій, на яких розгортали свої соціальні експерименти більшовики, а й на постімперських окраїнах, де виникали самопроголошені органи церковного управління, як той, що діяв на півдні Росії та України - ВВЦУ [68, с.165]. Не викликає сумнівів факт, що патріарх свідомо вживав слово “центр” у однині і під канонічним центром розумів лише центр, який він сам уособлював.

Ще більш ясно дає зрозуміти конфігурацію відносин між патріархом, Україною і Півднем Росії текст постанови патріарха та з'єднаного присутствія Священного Синоду та Вищої Церковної Ради на випадок припинення своїх церковно-адміністративних функцій. Постанова містила рядки: “На випадок якщо Вище Церковне Управління на чолі зі Святійшим Патріархом чомусь припинить свою церковно-адміністративну діяльність, єпархіальний архієрей негайно входить у зносини з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації Вищої Церковної Влади для деяких єпархій, що знаходяться в однакових умовах” [68, с.169]. Очевидно, що у час розгортання білогвардійського наступу на Україні Московська патріархія продовжувала свою діяльність. Можна було лише стверджувати, що зв'язок між нею та периферією був утруднений. Але ця обставина була недостатньою підставою для ігнорування патріаршої влади та її повноважень як на Півдні Росії, так і в Україні.

Постанова чітко й однозначно стверджувала, що єдине Вище Церковне Управління - те, яке очолював сам патріарх. Місця для легітимності ВВЦУ документ не залишав. Тому цілком слушно, що з відступом білої армії, де втрачалася дія її військової сили, рушилася й вся конструкція її церковного управління.

Патріарх та Священний Синод спрямовували на терени України свої розпорядження, які, на їхню думку, мали загальноцерковне значення. Тим самим вони, з одного боку, поглиблювали руйнацію автономного статусу УПЦ, користаючись неготовністю місцевою ієрархії наповнювати автономію реальним змістом, з іншого - нівелювали авторитет ВВЦУ. Руйнівний характер цих розпоряджень з патріаршої канцелярії полягав не тільки у тому, що вони надходили з Москви архієреям українських єпархій, а й у тому, що далі вони розсилалися останніми до підлеглих установ. Це свідчило про збереження і зміцнення авторитету патріаршої влади в українських єпархіях. Наприклад, копія листа патріарха Московського і всея Росії Тихона від 20 квітня 1920 р., який закликав до організації грошового збору “Церковна лепта”, традиційно пройшовши усі інстанції, була отримана найнижчою парафіяльною ланкою, зокрема - причетом Ново-Іванівської церкви Олександрівського повіту Катеринославської губернії [69, арк.43].

Натомість, на території, що перебувала під владою Директорії УНР, не переривалося національне церковне будівництво у формі української автокефальної церкви. Уряд Директорії, міністерство ісповідань, очолене з 15 вересня 1919 р. професором Іваном Огієнком, активно сприяли цьому будівництву. Перша відозва міністра ісповідань до українського народу містила слова: “Щиро закликаю Вас, всечесні панотці, лавою стати до негайної праці збудування волі й державності Українського народу на релігійно-освітньому ґрунті. Відновіть в собі духа стародавнього пастирства, коли панотці йшли плече в плече з народом, коли були вони найкращими заступниками народу в його релігійно-національному поступі... Селянство нехай бачить в вас національно-свідомих патріотів і най від Вас переймає цю свідомість. Отже, звертайтесь до парафіян з промовами рідною українською мовою, правте службу Божу з українською вимовою, святе Євангеліє читайте і тлумачте рідною мовою, освідомлюйте нарід про славне минуле України і Української автокефальної Церкви, переконайте своїх парафіян, що великий гріх їм буде перед Богом і незмитий сором перед людьми, коли вони, Ваші вівці національні, байдуже ставитимуть[ся] до своєї національності або й зовсім зрікатимуться її... Де нам найти загальний ґрунт, загартувати в міцну сталь всю людність на Вкраїні? Бог один, а ми всі його діти, і поміж себе - брати. З'єднаймося ж в гарячій любові до незалежної Боголюбивої України і до її Автокефальної Церкви. З'єднаймося в непохитній вірі, що ми їх збудуємо...” [70, арк.8-9]. Ідейна спрямованість цієї відозви контрастувала національно-державній спрямованості закликів і відозв білогвардійських очільників та ВВЦУ, які примушували український народ до загальноросійської єдності держави та церкви.

Таким чином, унезалежнення православної церкви в Україні, що відбувалося в середовищі більш активних поборників українських національних ідей в умовах гострого військово-політичного протистояння і прямої військової агресії Росії проти України, набувало форм канонічного конфлікту між Києвом і Москвою, як центрами самобутнього національного церковного життя.

Конкретними діями російських інтервентів, що загострювали суспільну та релігійну ситуацію в Україні були реквізиції, мародерство, спекуляція. У них втягувалися навіть священики, що стало ознаками глибокого розкладу денікінських збройних сил, проявляючись особливо під час їхнього відступу. Так, у с. Тернівка деморалізовані солдати Добровольчо-Чеченської армії розграбували церкву, вкрали дароносицю, пограбували благочинного 1-го округу, священика Іллінської церкви с. Тернівки Михайла Татарчевського [14, с.3б4]. Присутність уродженців Чечні, Осетії, Інгушетії, Кабарди і Дагестану у збройних силах білогвардійців була зумовленою. З них, а не тільки з росіян, терських і кубанських козаків, формувалися війська, що вели дії переважно на Північному Кавказі, захопленому Денікіним. їхньою присутністю були позначені і військові дії в Україні. Новою хвилею цієї присутності виявилося витіснення Червоною армією білогвардійських частин з Північного Кавказу наприкінці квітня 1920 р. та перебазувалася їх у Крим, де вони продовжили свої “подвиги” на українській землі [71, с.34]. їхнє поводження в Україні носило всі ознаки окупаційної присутності.

Пограбування відбулося й у селі Велика Катеринівка Олександрівського повіту у квітні 1920 р. Цікава деталь: роком раніше - у серпні 1919-го - священик і причет цієї церкви усердно збирали кошти білогвардійцям на користь “Білого Хреста” [72, арк.1].

Листопад 1920 р. приніс Україні остаточне звільнення від білогвардійців. Вони залишили Україну. Велика Росія сталася без них, зусиллями їхніх ідеологічних противників - більшовиків. Та через століття їхні ідейні нащадки прийшли сюди знову, зваблювати ідеалами “русского мира” та нав'язувати їх силою.

Цей сюжет в умовах сучасної військової агресії в Україні набуває особливого значення. Проголошення автокефалії українських парафій під час російського наступу на права і свободи українського народу 1919¬1920 рр. до болю нагадує сучасні виклики перед українською церквою і українським суспільством. В Українській православній церкві, підпорядкованій Москві, постала реальна загроза розриву традиційного зв'язку з канонічним центром. її патріарх Кирило (Гундяєв) освячує агресивну політику сусідньої держави, демонструє прокремлівський курс, відмовляється реагувати на реальні ціннісні орієнтири українського суспільства. Плід найвищого рівня відносин на православному полі українсько-російських відносин давно дозрів. Умови для перегляду усталеного зв'язку між Києвом та Москвою сформувалися.

Проте подальший хід подій покаже історія.

Таким чином, якими ж були результати участі частини православної церкви України у білогвардійському проекті реставрації великої Росії?

Результати невтішні.

Церква не змогла піднятися над ідеологічними розбіжностями у поглядах своїх служителів, піднятися на височінь спільної позиції у питанні долі народу.

З одного боку, вона продовжувала перебувати в гущі народу. І це зумовлювало взаємодію з ним, давало змогу реалізації віками встановленого лідерства церкви у визначенні питань обов'язку, свободи, моралі. Але оскільки ці питання були замішані на національних ідеях, то і відповіді духовних осіб формулювалися не на чистому аркуші безнаціональності, а з врахуванням свого національного вибору, національного самоусвідомлення. Оскільки військова та ідеологічна агресія російських сил розгорталася в Україні, то в церковному середовищі виникав і поглиблювався національний вододіл. Тим паче він підсилювався на Півдні, який був більш національно строкатим і глибше зрусифікованим, а відтак - більш піддатливим для поширення ідей російської державності та церковності у традиційних формах.

З іншого боку, православна церква століттями звикла до тих гасел, які змушена була виголошувати за наказами державної влади, імператора та його міністрів (обер-прокурорів Синоду), споріднилася з цими гаслами та ідеями, які пропагувала державна влада. А оскільки ця влада була російською, то й ідеї ці освячували російські національні, російські імперські форми держави, суспільства, церкви.

Таким чином, виникала очевидна суперечність між цими двома течіями у середовищі православної церкви. Ця суперечність поглибилася в умовах соціальної і національної революції. А в умовах військового конфлікту вона набула крайніх форм. Тому замість презентації єдності, єдиної платформи, православна церква в Україні продемонструвала її відсутність, відсутність цілісності, системну кризу, кризу духовну, загальноцерковну і загальносуспільну.

Подолання цієї кризи в умовах боротьби за українську або російську державність ставало можливим лише за умов консолідації на єдиній національно-державній платформі: або російській, або українській. Російські форми за часів імперії вичерпали себе ідейно та морально і вже не могли слугувати платформою єдності для усіх соціально активних сил, проте і українські національні форми ще не настільки зміцніли, щоб пересилити свого антагоніста.

У це змагання втрутився більшовицький фактор - не національної боротьби, а боротьби соціальної.

Все це нагадує сьогоднішній день, коли в Україні йде боротьба за національну українську та російську державність, а на цьому тлі загострюються соціальні проблеми, радикалізується політичний фактор.

Хоча з позицій сьогодення здається, що українські сили мають більше досвіду і зрілості, аніж тоді - напередодні 20-х рр. ХХ ст., коли, проігнорувавши національний чинники, українці і світські і духовні втратили свою національну державність, “купилися” на “чисто соціальну” складову, а вона виявилася з проросійською національною основою. Під виглядом інтернаціоналізму комуністи запропонували нові російські форми організації. Це лише тимчасово пригасило, та не подолало національний конфлікт, який зараз зринає знову. І якщо його не розв'язати на користь загальноукраїнських сил, як у світській, так і в духовній площині, то історія у майбутньому змусить платити нові жертви за своєчасно не вирішене питання, а можливо - обернеться трагедіями для мільйонів українців, для яких російські національні форми є чужими, а їхнє прийняття є насиллям над своєю природою.

Отож, досвід свідчить про потребу консолідації українців, жителів і громадян України, на українській платформі, підтримувати свої національно-державні і національно-церковні проекти.

Джерела та література

1. Кандидов Б. Денікін і церква / Борис Кандидов. - Харків : ДВОУ «Пролетар», 1931. - 96 с.

2. Державний архів Харківської області. Ф. Р-230. - Оп.2. - Спр. 78.

3. Лебедев А.Ф. Великая Октябрьская социалистическая революция и церковь / А.Ф. Лебедев. - Сталинград : Обл. книгоизд-во, 1940. - 79 с.

4. Кандидов Б. Чорносотенний рух і Почаївська лавра / Б. Кандидов // Безвірник. - 1928. - № 3. - С. 42-43.

5. Корнієнко Л. Національне питання і релігія / Лавр. Корнієнко. - Харків, ДВОУ «Пролетар, 1931. - 70 с.

6. Корженко Є. Революцією завойовано... / Є. Корженко // Людина і світ. - 1972. - № 11. - С. 35-39.

7. Абинякин Р.М. Генерал-от-инфантерии А.П. Кутепов / Р.М. Абинякин // Белое движение. Исторические портреты: Л.Г. Корнилов, А.И. Деникин, П.Н. Врангель... / [сост. А.С. Кручинин]. - М. : Астрель, 2006. - С. 310-346.

8. Рыбас С.Ю. Генерал Кутепов / С.Ю. Рыбас. - М. : Молодая гвардия, 2010. - 304 с.

9. Пученков А.С. Национальная политика генерала Деникина (весна 1918 - весна 1920 г.) / Александр Сергеевич Пученков. - СПб. : Полторак, 2012. - 338 с.

10. Державний архів Російської Федерації (далі - ДАРФ). Ф. А-353. - Оп. 2. - Спр. 717.

11. Святейшая контрреволюция (Страницы истории) // Наука и религия. - 1960. - № 11. - С. 24.

12. Соколов В. Червона армія та релігія / В. Соколов // Безвірник. - 1928. - № 2. - С. 3-7.

13. Шумаков А. Лебединая песня комкора / Анатолий Шумаков // Азовский вестник (Бердянск). - 2000. - № 5. - 11 февраля. - С. 1-2.

14. Путем Апостола Андрея. Очерки истории Православия в Запорожском крае. К 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [Лыман И.И., Грибовский В.В., Стойчев В.М. и др.] ; под ред. Высокопреосв. Луки, архиеп. Запорожского и Мелитопольского. - Запорожье : [б. в.], 2012. - 524 с.

15. Державний архів Запорізької області (далі Держархів Запорізької області). - Ф. Р-3993. - Оп. 1. - Спр. 37.

16. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-3451. - Оп. 2. - Спр. 2.

17. Держархів Запорізької області. - Ф. 19. -Оп. 1. - Спр. 122.

18. Держархів Запорізької області. - Ф. 19. - Оп.2. - Спр. 8.

19. Держархів Запорізької області. - Ф. 19. - Оп. 2. - Спр. 20.

20. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-2109. - Оп. 1. - Спр. 2.

21. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-3378. - Оп. 1. - Спр. 4.

22. Известия Александровского комитета КПУ и уездного военно-революционного комитета. - 1920. - 13 июня.

23. Белогвардейские "бесты" // Революция и церковь. - 1919. - № 3-5. - С. 54.

24. Известия ВУЦИК. - 1919. - 19 июня.

25. Бляхин П. Крест и пулемет / П. Бляхин. - 2-е изд. - М. : Безбожник, 1929. - 79 с.

26. Кандидов Б. Як церква змагалася із Жовтневою революцією / Борис Кандідов // Безвірник. - 1927. - № 10. - С. 5-20.

27. Шабала І. Білогвардійщина під ризами // Іван Шабала // Безвірник. - 1927 - № 7 - С. 53.

28. Рибалка І.К. Відновлення Радянської влади на Україні (1918-1919) / І.К. Рибалка. - Харків : Харківське обл. вид-во, 1957. - 295 с.

29. Супруненко М.І. Боротьба трудящих України проти денікінщини / М.І. Супруненко. - К. : Наукова думка, 1979. - 287 с.

30. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое Особым совещанием при главнокомандующем вооруженными силами на Юге России. Отдел первый. - 1919. - 19 июля. - № 13. - Ст. 75.

31. Держархів Запорізької області. - Ф. 19. - Оп. 1. - Спр. 118.

32. Тетерева А. Без двуглавого орла: старый Александровск и новые власти / Алла Тетерева // МИГ (Запорожье). - 1992. - 21 марта.

33. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції / Олександер Доценко. - К. ; Львів : Накладом автора, 1923. - Т. ІІ. - Кн. 4. 1917-1922. - 364 с.

34. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-1241. - Оп. 1. - Спр. 955.

35. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-251. - Оп. 1. - Спр. 1.

36. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-325. - Оп. 1. - Спр. 5.

37. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-2109. - Оп. 1. - Спр. 1.

38. Держархів Запорізької області. - Ф. Р-3383. - Оп. 1. - Спр. 1.

39. Шипов Я. Тихоновская церковь и Врангель. Исторический очерк. Составлен на основании архивных материалов, найденных в Крыму / Я. Шипов. - М. : Красная Новь, 1923. - ІХ с.; 44 с.

40. Верховской П.В., проф. К вопросу о возможности и целесообразности скорейшего отобрания церковных земель // Церковные Ведомости, издаваемые при Временном Высшем Церковном Управлении на Юго-Востоке России. - 1919. - № 6. - 15 ноября. - С. 156-160.

41. ДАРФ. - Ф. А-353. - Оп.2. - Спр. 717.

42. Крячко Н., свящ. Учреждение Временного Высшего церковного управления на Юго-Востоке России в 1919 году / свящ. Николай Крячко // Вестник церковной истории. - 2008. - Вып. 1 (9). - С. 5-55.

43. Кандидов Б. Церковь и контрразведка / Борис Кандидов. - М. : Госиздат РСФСР «Московский рабочий», 1930. - 94 с.

44. Время (Симферополь). - 1920. - 19 августа.

45. Козлов Г. Попы - враги трудящихся / Г. Козлов // Безбожник у станка. - 1928. - № 11. - С. 14.

46. 19 грудня відбувся в'їзд Директорії УНР у Київ // Віра та Держава. - Ч. 21. - 23 грудня.

47. Кин Д. Деникинщина / Д. Кин. - Л. : Прибой, 1927. - 276 с.

48. Приазовский край (Ростов-на-Дону). - 1919. - 29 ноября.

49. Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота : в 2-х т. / Г. Шавельский. - Нью- Йорк : Изд-во имени Чехова, 1954 -- Т. 2. - М. : Крутицкое патриаршее подворье, 1996. [Репринт. воспр. изд. 1954 г.]. - 416 с.

50. Ігнатуша О.М. Українська автокефальна православна церква (1917-1930 рр.): дис. ... кандидата історичних наук : 07.00.01 / Ігнатуша Олександр Миколайович. - 1993. - 255 с.

51. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції / Олександер Доценко. - К. ; Львів, 1923. - Т. ІІ. - Кн. V. 1917-1923. - 398 с.

52. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. - Ф. 182. -Оп. 1. - Спр. 303.

53. Схимонах Епифаний Чернов [Електронний ресурс] // Стихи.ру. - Режим доступу : http://www.stihi.ru/2009/09/08/3744.

54. Епифаний (А.А. Чернов), схимонах. Жизнь святителя. Феофан, архиепископ Полтавский и Переяславский / схимонах Епифаний (А.А.Чернов). - Афины : Святая Русь, 1999-2000 [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://www.rus- sky.com/history/library/chernov-f.htm#_Toc386807959.

55. Быстров Феофан, архиепископ [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://nj.wikipedia.org/wiki/%D4%E5%EE%F4%E0%ED_(%C1%FB%F1%F2%F0%EE%E2).

56. Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. Щоденник / Олександр Олександрович Несвіцький. - Полтава : [Б. в.], 1995. - 280 с.

57. А.З. Харьков при Деникине / А.З. // Летопись революции. - 1925. - № 1 (10). - С. 39-51.

58. Центральний державний архів вищих органів державної влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 3984. - Оп. 1. - Спр. 54.

59. ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 1. - Спр. 29.

60. ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 4. - Спр. 24.

61. Матеріали до історії УАПЦ // Церква й Життя. - 1928. - Ч. 2 (7). - С. 128-130.

62. ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 1. - Спр. 5.

63. Мартирологія українських Церков : [у 4 т.] - Торонто ; Балтимор : Смолоскип, 1985 - .- Т. І. Українська Православна Церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України / [упоряд. і ред. Зінкевич О., Воронин О.]. - Торонто ; Балтимор : Смолоскип, 1987. - 1207 с.

64. ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 1. - Спр. 26.

65. Стародуб А. Проблема статусу Російської Православної Церкви в Україні в 1918-1921 рр. /Андрій Стародуб // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. - К., 1997. - Вип. 2 - С. 202-211.

66. Митрофанов Г., свящ. Российская Православная Церковь в России и эмиграции в 1920-е гг. Из истории Российской Православной Церкви ХХ века / Георгий Митрофанов. - Спб., 1995. - Приложение. - С. 86-88.

67. Євсєєва Т.М. Російська православна церква в Україні 1917-1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі / Тетяна Миколаївна Євсєєва. - К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. - 362 с.

68. Акты святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти. 1917-1943 гг. / [сост. М.Е. Губонин]. - М. : Изд-во Православ. Св.-Тихоновского Богослов. ин-та, 1994. - С. 165. - 1064 с.

69. Держархів Запорізької області. Ф.Р-139. - Оп.1. - Спр. 9.

70. ЦДАВО України. - Ф. 1072. - Оп. 1. - Спр. 4.

71. Вовк А. Отступление белых с Северного Кавказа / Алексей Вовк // Посев. - 2013. - № 1. - С. 33-34.

72. Держархів Запорізької області. - Ф. 19. - Оп. 1. - Спр. 122.

Размещено на Allbest.ru