Засоби зображення ліричного героя в античній ліриці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Курсова робота

з історії зарубіжної літератури

Засоби зображення ліричного героя в античній ліриці

Зміст

Вступ

Розділ 1. Грецька лірика та її різновиди

1.1 Виникнення і загальна характеристика античної лірики

Розділ 2. Соціальний і особистісний аспекти елегійної, ямбічної та хорової лірики

2.1 Відображення суспільства Стародавньої Греції у військовій та політичній елегії

2.2 Значення особистих почуттів любовної елегії у зображенні ліричного героя

2.3 Особливості ямбічної лірики

Розділ 3. Зображення ліричного героя в меличній та хоровій поезії

3.1 Сутність почуттів у меличній поезії

3.2 Величність ліричного героя в хоровій ліриці

Висновки

Список літератури

Розділ 1. Грецька лірика та її різновиди

1.1 Виникнення і загальна характеристика античної лірики

В VIII-VII ст. до н. е. в житті більшості грецьких общин відбулися великі зміни. На території общин виникають міста-держави, так звані поліси. До них направляються торговці і ремісники. В VII ст. до н. е. з'являються гроші. В руках торговців і ремісників починають накопичуватись багатства. Представники родової знаті, аристократи - великі землевласники, які вважали себе нащадками богів, вимагали визнання спадкового отримання своїх прав, називали себе єдиними хранителями родових традицій общини. За правління аристократів багато малоземельних селян розорялись і, залишаючись без надії на існування, йшли в кабалу до аристократів або поповнювали лави міської бідноти.

Торговці і ремісники прагнули політичної влади, а землероби і біднота вбачали в них разом з аристократами винуватців свого розорення. В результаті цих соціальних протиріч протягом VII-VI ст. до н. е. в Греції всюди спалахують перевороти, які призвели до втрати аристократією своїх привілегій, до відміни боргової кабали, до встановлення писаних законів. Перевороти поклали край грецькому родовому суспільству і закінчили формування класового рабовласницького суспільства. В Афінах, в Коринфі, в Сикіоні та інших містах встановлюється тиранія. Однак вона була явищем тимчасовим.

Протиріччя між колективом і особистістю, які загострились VII-VI ст. до н. е. в зв'язку з ідеологічною боротьбою, призвели до змін в літературі цього періоду жанру лірики, яка представляла можливість самовираження особистості.

Термін „лірика” походить від назви музичного інструмента - ліри, під акомпанемент якої виконувались твори ліричного жанру [1, ст. 73-74]. Грецьке слово „лірикос” означає „той, хто співає під звуки ліри”, „музичний”, „хвилюючий”. Ліру, за міфами, винайшов посланець богів Гермес: він використав панцир черепахи як резонатор для струн. Спочатку цей інструмент мав лише три-чотири струни, пізніше - сім-одинадцять. Під акомпанемент ліри поети виконували свої вірші. Отже, у сивій давнині лірика була невіддільна від музики.

Музичне виховання у стародавніх греків вважалось обов'язковим. Саме слово „музика” походить від слова „муза” (у міфах - супутниця бога Аполлона). Три музи опікувалися лірикою: горда Полігімнія - муза гімнів, урочистих пісень на честь богів і героїв; пристрасна Ерато - муза любовної поезії; але найвищою з-поміж трьох муз визнавалася завзята й ніжна Евтерпа, граціозна покровителька лірики. Натхнення й задуму випромінює обличчя цієї музи на її скульптурних зображеннях. У руках у Евтерпи подвійна флейта - символ єдності поезії та музики [13, ст. 40-41].

Термін „лірика” був введений олександрійськими вченими, які започаткували цю назву за характером акомпанементу. В нові часи цим терміном визначали зміст поетичного жанру, який склався в Греції в VII-VI ст. до н. е. Тому ліричними тепер називають вірші, які передають думки і почуття автора, його настрій, його миттєві душевні рухи [1, ст. 74].

Отже, термін „лірика” не відноситься до епохи, яку ми розглядаємо; він лише замінив собою більш ранній термін „мелика” (від melos - „пісня”) і застосовувався до тих видів пісень, які виконувались під акомпанемент струнного інструмента, в першу чергу семиструнної ліри.

В наш час, говорячи про грецьку лірика, вживають цей термін в більш широкому значенні, яке охоплює і ті жанри, які у стародавніх не визнавались „ліричними”, наприклад елегії, які супроводжувались звуками флейти. Але античні розрізнення пісенних жанрів за характером їх музичного виконання, не дивлячись на свій характер, який здається зовсім зовнішнім, мають історичну основу, так як у грецькій поезії жанри та їх стилі дійсно були пов'язані з певними віршовими розмірами і з певним музичним супроводом. Виникаючи із культової й обрядової фольклорної пісні, грецька лірика протягом тривалого часу зберігала тісний зв'язок пісенного змісту з традиційним ритміко-мелодійним типом пісні і характером її виконання [15, ст. 73-74]. Лірика, як і епос, виходить з фольклорних джерел. Майже всі поетичні форми, розроблювані грецькими ліриками, фольклорного походження. Наприклад, весільний обряд супроводжували пісні, які називались епіталамами. Із похоронними заплачками (френами) пов'язані, як гадає більшість дослідників, стародавні елегії. Надмогильні написи розвинулися в епітафію. Велично лунали на святах гімни - хвалебні або молитовні пісні. Пишномовні оди співали на честь переможців у змаганнях з колісниць та змаганнях атлетів. Рушаючи в похід, греки співали військові пісні - ембатерії. Із жартівливими народними піснями, що їх співали на святах богині родючості Деметри, пов'язують ямби. Так називали колись веселі, задиркуваті пісні, жвавий ритм яких був дуже популярний серед простого люду [11, ст. 55-56].

Дуже поширеними в Стародавній Греції були застільні пісні - скомії [13, ст. 41]. Трудові пісні, весільні, похоронні, а також і всі релігійні пісні, звичайно, виражали собою певний внутрішній настрій людини; але вони настільки були пов'язані з працею, обрядами, магією і безкінечно різноманітними формами побуту, що про таку лірику краще говорити окремо, відносячи її до фольклору і протиставляючи ліриці індивідуальної душі, яка вперше стала можливою саме тільки в класичний період грецької літератури. Лірика - такий самий старовинний вид поезії, як і всі інші. Але архаїчна лірика була ще дуже мало відокремлена від побутової, виробничої, релігійної поезії і взагалі будь-якого особистого та суспільного життя. Вона ще мало говорила про внутрішні настрої людини, існувала лише разом з усім життям людини і мало відокремлювалася від інших видів поезії [14, ст.65-66].

Індивідуальна лірика могла виникнути тільки тоді, коли з'явився індивідуальний поет; а цей останній - тільки тоді, коли людська особистість взагалі стала визнавати себе як щось самостійне, що і траплялось у зв'язку з розпадом стихійного колективізму. Окремій людині хотілося жити і працювати самостійно, незалежно від авторитетів. Зароджувалась приватна власність і приватна ініціатива. При всьому цьому, все ж, особистість, яка зародилася, була безмежно вільніша і більш самостійна ніж та, яку допускала родова община. При цій вільнішій особистості ніяка ініціатива взагалі не належала окремим особистостям. Тепер особистість заявила про саму себе і в приватному підприємництві, і в політичній діяльності, і на базарі, і в художній майстерні, і в філософському роздумі, Заявила вона і про свої внутрішні настрої, що і призвело до появи класичної лірики.

Правда, в Греції, як і всюди, нові форми суспільної свідомості з'явились далеко не відразу. Один напрямок грецької лірики все ще тяжіє до епосу і дуже мало тримає в собі якихось особливо особистісних тенденцій. Другий напрямок, навпаки, намагається поглибити ці внутрішні настрої, на скільки це було можливо в таку монолітну епоху. Третій напрямок класичної лірики намагається поєднувати суспільні і особисті інтереси, а четвертий взагалі мав тенденцію ігнорувати полісні авторитети, і тим самим вже свідчив про наростання розладу класичної полісної системи і закликав до якихось нових, ще невідомих античному світу форм суспільного життя і свідомості. Всі поетичні тенденції в стародавній Греції не були ізольовані, а постійно змішувались або взаємодіяли одна з одною.

Ясне і чітке уявлення про види грецької лірики класичного періоду завжди ускладнювалась тим, що лірика ця дійшла до нас в дуже хаотичному стані, у вигляді величезної кількості нічим не пов'язаних між собою фрагментів, тих цитат, які приводились з неї в пізнішій літературі. Повних віршів від цього величезного двохсотлітнього періоду грецької лірики дійшло до нас дуже мало [14, ст. 66-67].

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Ліричний герой - образ тієї людини, думки, почуття й переживання якої розкриває поет у ліричному творі, хоч ліричні вірші пишуться переважно від першої особи і ліричний герой є звичайно близьким авторові, не слід ототожнювати автора і ліричного героя. В ліричному творі автор типізує почуття людей, узагальнює життєві явища, через особисті переживання виражає характерні переживання багатьох своїх сучасників, використовуючи художній вимисел. Якщо автор відтворює й свій особистий настрій, твір приверне до себе увагу читача тільки тоді, коли цей настрій буде близьким і хвилюючим для них, коли він виражений особливо яскраво, правдиво. [9, ст. 43; 18, ст. 66]

Будь-яке переживання поета тільки тоді стає фактом мистецтва, коли воно є художньо досконалим вираженням почуттів і думок. В ліриці важливе і узагальнення. Чим більш талановитий поет, тим багатший його духовний світ, чим більш глибоко він проникає в світ переживань інших людей, тим більших вершин досягає у своїй ліричній творчості. Читаючи один за одним вірші поета, ми при всій різноманітності відмічаємо їх єдність у сприйнятті світу, в характері переживань, в їх художньому вираженні. В нашій свідомості виникає завершений образ - переживання, тобто стан характеру, образ духовного світу людини. Виникає образ ліричного героя. Ліричний герой, як і герой епічних і драматичних творів, відображає ті чи інші характерні, типові риси людей свого часу, свого класу, виявляючи величезний вплив на формування духовного світу читачів [18, ст. 66-67]

Розділ 2. Соціальний і особистісний аспекти елегійної, ямбічної та хорової лірики

2.1 Відображення суспільства Стародавньої Греції у військовій та політичній елегії

Грецьку лірику VII-VI ст. до н. е. прийнято ділити на жанри: на елегію, ямб, мелику (пісенну лірику). Не всі ці жанри виконувались під звуки ліри: для елегій і ямбів музичний супровід був не обов'язковим; інколи ямби виконувались під звуки флейти, а меличні твори як під звуки ліри, так і флейти [1, ст. 74].

Елегія і ямб - дуже важливі ліричні жанри, створені в Іонії. Обидва жанри пов'язані з фольклорними обрядовими піснями; але новий зміст, породжений соціальною революцією VII-VI ст., не тільки тематично збагачує фольклорні жанри, але і піднімає їх на вищий щабель: народна пісня перетворюється на індивідуальну лірику, в якій знаходять своє вираження протиріччя епохи, її політична боротьба і світоглядні проблеми.

Так, елегією в Малій Азії називалась заплачка, причитання, відповідаючи грецькому threnos'y; вона виконувалась в супроводі малоазійського інструмента, фригійської флейти. Елегії співались на банкетах і народних зібраннях. Стародавня іонійська літературна елегія не мала обов'язкового скорбного характеру: це - ліричний вірш повчального змісту, який включав в себе заклики і спонукання до важкої і серйозної дії, роздуми, афоризми тощо [15, ст. 74]. Елегії включають як заклик до чогось, так і протест проти чогось, або вони переконують в чомусь людей, до яких звертається поет (до греків взагалі, до громадян свого міста, до людей свого соціального кола).

В основі лірики лежить переважно культова й обрядова фольклорна пісня. За кожним видом (жанром) лірики, як і за будь-яким жанром грецької поезії, був закріплений певний віршований розмір; тільки меличні поети могли користуватися різноманітними розмірами навіть всередині одного вірша [1, ст. 74].

Елегія у греків - термін в основному метричний: він вказує на з'єднання гекзаметра з пентаметром [14, ст. 70]. Саме це є зовнішньою ознакою елегії, яка відрізняла її від всіх інших жанрів, і являється особливим віршовим устроєм, регулярним чергуванням гекзаметру з віршем дещо іншої структури, пентаметром, яке утворює строфу з двох віршів, елегійний дистих (елегійний двовірш) [15, ст. 74-75]. Ось як він звучить російською мовою:

„Между дурными людьми никогда не ищи себе друга.

Гавань плохая они. Мимо свой путь направляй”

(Феогнід; пер. В.В.Вересаєв ) [14, ст. 70].

Ця мелодійна побудова, напевно, була вже властива старовинній заплачці, і літературна елегія перейняла її, разом з акомпанементом флейти. Сліди попереднього траурного характеру елегії збереглися також у використанні елегійного розміру для віршованих написів на надгробних плитах („епіграма”, тобто „напис”), але по змісту літературна елегія вийшла далеко за рамки заплачки. Віршована форма елегії (гекзаметр і споріднений до нього пентаметр) зближувала її з епосом, їх тематика часто співпадала, особливо на початку VII ст., з тими роздумами, які епічні поети вкладали у вуста своїх героїв; мова елегії через це була близька до епічної й елегія далеко поширювалась по всіх областях Греції не міняючи особливостей свого діалекту.

Як і інші види лірики VII-VI ст. до н. е. елегії більшості поетів цього часу збереглися в незначних фрагментах. Більш-менш суцільні уривки дійшли до нас від таких поетів, як Тіртей (воєнна елегія), Мімнерм (любовна елегія), Солон (політична елегія). Тільки творчість Феогніда (політична елегія), на відміну від творчості інших елегійних поетів, представлено об'ємною збіркою.

В поезії Тіртея (межа VII-VI ст. ), спартанського поета, ми знаходимо патріотичні заклики [1, ст. 74]. Він надихав спартанців до боротьби в часи довгої війни з повсталими проти них мессенцями. Звертаючись до спартанських військ, Тіртей малює жалюгідну долю боягуза, сором, який поїдає його, між тим як:

Славное дело - в передних рядах с врагами сражаясь,

Храброму мужу в бою смерть за отчизну принять.

Ця тема «батьківщини» була ще досить слабо описана в гомерівському епосі, де за батьківщину боролись тільки приречені на загибель троянці. Елегія Тіртея виходить з нової єдності, яка забула попередній сімейний зв'язок, із загалу громадян полісу. В той час як епос зображував в основному індивідуальних героїв, які боролися заради слави і здобичі, Тіртей закликає до масового героїзму в ім'я «полісу і всього народу» [15, ст. 76-77;13, ст. 42].

Так, про походження поета існує кілька легенд. Найімовірніша розповідає, що спартанці в тяжкий момент Мессенської війни за порадою оракула звернулися до афінян з проханням надіслати їм вождя; афіняни, глузуючи над Спартою, надіслали кульгавого шкільного вчителя Тіртея, але він своїми піснями підняв дух спартанців і привів їх до перемоги. Яке б не було справжнє походження Тіртея, успіх його пісень в Спарті був можливий лише завдяки тому, що мова іонійського епосу встигла вже отримати загально грецьке значення [15, ст. 76-77; 3, ст. 79; 12, ст. 128].

Ця легенда цікава тим, що гарно ілюструє ставлення греків до поезії, якій вони надавали велике виховне значення. Вона свідчить також про те, що Тіртей переніс розвинуту в Іонії елегію в доричну Спарту. Хоч про походження Тіртея існують різні свідчення, і не виключено, що він був родом з Лаконії, але елегії його написані на традиційному для цього жанру іонійському діалекті з невеликою домішкою доризмів.

Творчість Тіртея в основному ілюструє ситуацію тогочасного суспільства, військового життя і воїна зокрема. В одному з фрагментів елегії «Поради», які дійшли до нас, він порівнює славетну долю воїна, який був убитий в бою за вітчизну, з жалюгідною долею боягуза, який втік з поля бою і змушений скитатися з сім'єю у вигнанні [1, ст. 74-75]. Психологічно точно відтворено ставлення корінного населення до втікачів, переселенців:

Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,

Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє,

Горе й зневага за ним підуть усюди слідом... [7, ст. 50]

В цій елегії він у простій та звичайній формі виражав свою душу воїна-патріота. Тіртей написав також елегію під назвою «Благозаконня», де він вихваляв добрі мирні порядки і закликав захищати старовину. Йому приписується також військова пісня при атаці, написана живими анапестами, під назвою «Ембатерій» [14, ст. 70].

Дуже цікавий вірш Тіртея про справжню «мужність». Він починає з негативного моменту, з перерахування якостей, які ще не створюють мужності. Всі ці якості, які прославились в епосі, Тіртей ілюструє міфологічними образами. Гімнастичний ідеал швидкості в змаганнях з бігу та в мистецтві боротьби, ріст і сила кіклопа, швидкість Борея, краса Тифона, скарби Мідаса, царственість Пелопса, солодка мова Адраста недостатні.

Гордостью будет служить и для города, и для народа

Тот, кто, шагнув широко, в первый продвинется ряд

И, преисполнен упорства, забудет о бегстве позорном,

Жизни своей не щадя и многомощной души.

Вмерти в перших лавах за батьківщину - ось найвищий подвиг, який прославляє не тільки померлого, а й місто, і громадян, і батька, і всіх нащадків хороброго чоловіка, і який дає йому безсмертне ім'я. Якщо ж він вийде переможцем з бою, то відчує всю красу життя, оточений повагою людей. Малюючи свій позитивний ідеал, Тіртей вже не вдається до міфологічних прикладів. Це досить природно, оскільки епос виходить з родової ідеології і тому не може дати образів, які втілюють славетних громадян держави, які захищають свою місцеву приватну власність - в даному випадку володіння землею.

Елегії Тіртея поєднували в собі й оспівування хоробрості, і правила стройового уставу, і виклад основ спартанського «благозаконня». Обов'язки спартанця викладалися в формі, яка легко запам'ятовувалась. Вірші поета і пізніше співалися спартанськими воїнами під час походів; як база полісного патріотизму вони користувалися великою популярністю не лише в Спарті.

Тому для стійкості літературних форм дуже характерно, що ці елегії, так тісно пов'язані зі всім устроєм Спарти, складені не на місцевому діалекті, а на іонійському, з використанням багатьох елементів епічного стилю. Пізніше намагались пояснити це тим, що Тіртей не був спартанцем [15, ст. 76].

Ряд елегій Тіртея об'єднаний під назвою «Добрі закони». У всіх цих піснях було знайдено вираження аристократичних ідеалів войовничих спартанців. Разом з тим його пісні проникнуті високим патріотичним почуттям. Ось як починається одна з його елегій:

О, как прекрасна та смерть, когда доблесный воин погибнет

В первом ряди средь бойцов, город спасая родной! [12, ст. 129].

Тіртей писав також маршеві пісні, з якими спартанці йшли в бій. В походах його елегії читались під час спільних обідів, після молитви богам, в мирному житті використовувались для виховання юнаків [1, ст. 75].

Мистецтво Тіртея просте і виразне. Більшість його елегій будується таким чином: спочатку видвигається тема, потім слідкує її образний розвиток, і все закінчується бурхливим закликом. Простота і стриманість, які проявляються у формі елегії, відповідали хороброму змісту його віршів [3, ст. 80].

Незважаючи на те, що вояки, зазвичай, були звичайні неосвічені люди, поет звертається до них величною і красномовною мовою. В його елегіях зустрічається дуже багато епічних виразів. Мова Тіртея висока, сповнена патріотизму, а тому дуже нагадує гомерівський епос. Це не дивно, адже елегія відійшла недалеко від нього і є лише проміжним етапом між епосом і лірикою. Крім того, у військових елегіях лунають палкі заклики до боротьби, до захисту своєї «Батьківщини-неньки». Ці формули підносять ліричного героя в нашій уяві. Така низка епітетів як «прекрасноувінчаної Гери», «пишного храму», «Аполлон-дальновержець», «всерадісний град», «царі богочтимі», «непоборного в битвах Геракла», «сонця золоті промені», «багатослізного бога Арея», «мова солодкоголоса», «мужами преславної Спарти» надає елегіям Тіртея пишного стилю. Ліричний герой зображується у величному світлі, властивому герою-патріоту, який є гордістю своєї країни.

Крім того у Тіртея, як і Гомера, досить великого значення набуває культ речей, а особливо зброї. Ліричний герой в даних творах - воїн, захисник Вітчизни, важливим атрибутом якого є військове спорядження. Ці речі набувають високої естетичної цінності. Щит у нього «випуклий кругом, міцний міддю», меч «тяжкий», піка «довга» й «могуча», спис «легкий», шолома султан «грізний».

Також, інколи в елегіях Тіртея можна зустріти риторичні питання, звернені до воїна і громади в цілому:

Впавший в нужду человек покрыл свое имя позором,-

Кто ему дверь отопрет, кто же приветит его?

И у кого из людей слез не исторгнет оно?

Отже, для Тіртея найголовніше - це спонукати воїна, його сім'ю, все суспільство до захисту Батьківщини, адже не гідний «доблесті» той, хто відцурався від своєї «неньки».

Не менш відомим поетом, який у своїх елегіях намагався відобразити особливості суспільного і політичного життя, був афінський політичний діяч Солон.

Поет походив із знатного роду, але його батько розорився і збіднів. Солон багато подорожував і займався торгівлею, розбагатів, і після повернення в Афіни (610 р. до н. е.) застав там жорстоку боротьбу партій. В ті часи мегарці зайняли Саламін. За розповідями Плутарха, після багатьох невдач афіняни заборонили під страхом смертної кари продовжувати війну за Саламін, який відкривав їм шлях до господарювання на морі [14, ст.70; 12, ст. 132]. Солон нібито з'явився на площі в лахмітті і пилюці, прикинувшись душевно хворим, став на високий камінь, прочитав елегію «Саламін», в якій говорилось про сором афінян, які зрадили острів. Елегія закінчувалась закликом:

«На Саламин! Поспешим и сразимся за остров желанный,

Чтобы с отчизны стряхнуть горький и тяжкий позор»

(Солон; пер. М.Л. Гаспарова) [1, ст. 76-77]

Він став закликати до честі і попередньої хоробрості афінян. В результаті Саламін нібито був повернутий Афінам (604 р. до н. е.).

В подальшому Солон проводить законодавство, направлене на те, щоб врівноважити інтереси знаті і нижчих верств. Але його демократична реформа не вдовольнила ні знать, ні бідноту. Після цього Солон здійснив нові і дуже далекі подорожі, після повернення з яких він застав в Афінах тиранію Пісістрата, проти якої він агітував. Розказують, що Пісістрат щадив поета і навіть хотів переманити його на свою сторону [14, ст.70-71]. Серія віршів цього періоду пов'язана саме з законодавством Солона. Автор намагається обґрунтувати позицію примирення, яку він займав у класовій боротьбі Афін, пояснюючи свої реформи, полемізуючи з противниками. Аргументи Солона мають в більшій мірі релігійно-моральний характер. Він звертається з докором до обох ворогуючих сторін, до аристократії і до демосу, закликає їх піти на взаємні поступки в ім'я «справедливості», переконує, застерігає, погрожує божою карою за «неправоту». Характерно, все ж, що божу кару Солон бачить не в яких-небудь стихійних бідах, які мають статися, як вчила традиційна релігія, а в громадянських непорозуміннях та ослабленні могутності міста, як наслідок дурних прагнень громадян. Моральне начало стає, таким чином, властивим природному ходу речей.

Всі основні моменти реформи - зняття земельної заборгованості, знищення боргової кабали, відміна аристократичних привілегій - знаходять відбиток в елегіях Солона. Безкомпромісного характеру свого законодавства він не приховує, не один раз підкреслюючи, що вважав за потрібне охороняти інтереси обох груп, «прикриваючи і тих, і інших міцним щитом». Переважаючий тон віршів - спокійно-розповідний.

«Вы, богачи, успокоив в груди непреклонное сердце,

Вы, что успели вкусить досыта жизненних благ,

Дух свой великий умерьте. Ведь мы к вам душой не склонимся,

И в вашей жизни не все гладкой дорогой пойдет.» [15, ст. 79-80].

Будучи не тільки поетом, але і законодавцем, не чужим до демократичного духу, Солон бачить суть поетичної творчості у впливі на громадян. Очевидно, його закони, які знищили боргову кабалу, не всіх вдовольнили, і в одному із віршів, написаних ямбічним розміром (як і більшість поетів, Солон не обмежувався в своїй творчості одним жанром), він намагається довести їх справедливість:

«Свидетельницей будет перед судом времен

Из всех богинь Олимпа величайшая,

Святая наша матерь, черная Земля;

Расставленных повсюду крепостных камней

С нее я снял обузу, возвратил рабе

Свободу» (Солон; пер. Ф.Ф. Зелинского).

Далі Солон розповідає про проданих за борги на чужину співвітчизників, яких він повернув у Афіни і знову зробив вільними громадянами, «поєднавши силу з правдою». Він говорить:

«…что обещал, свершил я. Я сравнил затем

Перед лицом закона добрых и худых,

Тех и других заветам правды подчинив» (Солон; пер. Ф.Ф. Зелинского).

В своїх повчальних елегіях Солон радить не одержувати багатства недостойними шляхами: таке багатство нестійке. Аргументи його продовжують мати релігійно-моральний характер. Чесна праця, прагнення до добра, накопичення знань до самої старості - ось мета життя, на думку Солона [1, ст. 76].

Літературна творчість Солона, все ж, не обмежувалась лише темами, які безпосередньо відносяться до його політичної діяльності. Так, у великій елегії, яка отримала назву «Самому собі», розглядаються прагнення і долі людей. Щастя заключається в славі і багатстві, але в поєднанні зі справедливістю. Але тяжкість знайти масштаб життєвої поведінки не приводить Солона до песимізму. Він приймає життя з трудами, уроками і утіхами. Елегія «Поради самому собі» носить гномічний, або морально-повчально-афористичний характер.

Разом з повчальними роздумами він займається в своїх віршах прославленням вина, кохання і Муз, захоплюючи таким чином всю область іонійської елегійної тематики. Інтимні переживання і настрої показують, що поет взагалі не був чужим до земних втіх, і в тоні цих віршів відображені життєрадісність і життєствердження. Солон висловлює думки про схильність до «справ Афродіти», навіть не дивлячись на вік. [14, ст.71; 15, ст. 80; 3, ст. 82].

Але перш за все, ліричний герой Солона - людина освічена, гарний політичний і суспільний діяч, який прагне досягти успіху в своїй справі, хоче піднести свою державу і кожного громадянина в ній. Але для досягнення цієї мети йому потрібно переконати всіх у своїй правоті, в тому, що він здатний навести порядок у країні. Для цього він використовує різноманітні засоби зображення свого ліричного героя. В його творах можна зустріти як епітети («правди священний закон», «гіркому рабству», «юності радісний цвіт», «квітучих дітей», «мудрої думки», «чорна земля, мати свята»), так і порівняння («хранитель такий, як блага Афіна Палада», «дивляться всі вони так злісно, ніби став я їм ворогом», «не хочу я, як тиран, по шляху йти»). Пише Солон досить високим стилем, адже намагається вплинути на громадян, запалити в них патріотизм.

Хоч вірші Солона є в основному політичними промовами, вони настільки багаті поетичними образами, що їх автор по праву вважається одним із зразкових грецьких поетів В них перед нами оживають образи Правди, матері-Землі; воля Зевса порівнюється з вітром, яких розганяє хмари на небі. В його елегіях прослідковується сильний вплив Гомера та Гесіода. Він запозичує в них і образи, і форму, і мову [12, ст. 136].

Як і в політиці, так і в мистецтві Солон придержувався «золотої середини», тому антична традиція приписує йому прислів'я «нічого занадто». Його поезія носить м'який, спокійний характер, майже відсутні бурні почуття [3, ст. 83].

Греки поважали та цінували Солона як політичного діяча і як поета як за його життя, так і в наступні століття. Грецька традиція включає Солона в число так званих семи мудреців світу. І хоч список семи мудреців античні автори передають по-різному, чотири імені ні в кого не викликали сумнівів - це Солон, Фалес, Біант і Піттак [1, ст. 76].

Елегії Тіртея та Солона, які намагалися дати відповідь на найзлободенніші питання сучасності, змогла в той же час поставити такі проблеми, які зберегли своє значення протягом всього періоду розквіту давньогрецького міста-держави. Ідеал «доблесного мужа» Тіртея, який не жаліє свого життя заради Батьківщини, визнала своїм афінська загальна думка V ст. ; питання індивідуальної поведінки і особистої відповідальності людини стали майже головними для всієї аттичної трагедії [18, ст. 33].

2.2 Значення особистих почуттів любовної елегії у зображенні ліричного героя

Своєрідним відгалуженням від елегії соціально-історичної, а також військової стали еротичні елегії. Відтоді любовна лірика пішла своїм шляхом. Її форму і зміст використали і розвинули римські поети, любовна елегія перейшла до нової літератури.

Кохання в творчості більшості ліриків VII-VI ст. до н. е. зображується як почуття, яке представляється нам досить легковажним; воно не передбачає ні глибокої прив'язаності до свого об'єкта, ні поваги до нього - тут переважає чуттєвість. Любовна елегія - дуже суб'єктивна, особиста лірика, її представником в VII ст. до н. е. є Мімнерм. Основною темою його елегій є кохання. Тож Мімнерма прийнято називати саме зачинателем любовної поезії [1, ст. 75; 14, ст. 71]. Але в творчості поета також можуть зустрічатися твори іншої тематики, зокрема соціально політичної.

Так поема Мімнерма «Смірнеїда», в якій говорилось про напад царя Гігеса на жителів Смірни стала відома тільки в 1937 р. Тому Мімнерма можна вважати скоріше представником епосу, ніж лірики. У всякому випадку в його творчості можна бачити перехідну ступінь від епосу до лірики [14, ст. 71]. Зберігся опис невідомої людини, яка брала участь у цих боях і прославилась своєю відвагою і доблестю - тут звертає на себе увагу надзвичайна близькість до гомерівського епосу не лише в лексиці, а і в тоні викладу [18, ст. 24]. Поет також обробляв міф про похід аргонавтів, але головною темою його творчості все ж залишаються любовні почуття.

Уривки віршів Мімнерма, які збереглися, сповнені думкою, що кохання - єдина радість життя:

«Без золотой Афродиты какая нам жизнь или радость?

Я бы хотел умереть, раз перестанут манить

Тайные встречи меня, и объятья, и страстное ложе.

Сладок лишь юности цвет и для мужей, и для жен»

(Мімнерм; пер. В.В.Вересаєва) [1, ст. 75].

Мотиви насолоди отримують подальший розвиток у творчості Мімнерма. Кохання («золота Афродіта») уявляється Мімнерму найбільшим благом життя. Античні історики розказують, що він оспівував своє кохання до флейтистки Нанно. Цій Нанно присвячувалась велика поема, яка не дійшла до нас, і характер якої був невідомий. Можна подумати, що в поемі до Нанно особисте почуття слугувало тільки рамкою для роздумів про кохання та життя, а також для міфів з любовними сюжетами. Поезія Мімнерма була не лише джерелом насолоди і кохання, але деякі з фрагментів, які дійшли до нас, були присвячені політичним і військовими темами.

Від Мімнерма збереглося кілька невеликих віршів, змістом яких є роздуми на загальні теми, характерні для іонійської елегії. Він скаржиться на швидкоплинність юності і тяжкість швидко наступаючої старості. Бажана тривалість життя - шістдесят років, проведених без хвороб і печалей. В цьому відношенні іонійській поет різко розходиться з традиційним поглядом на «старців», як носіїв мудрості і політичного досвіду [15, ст. 79]. Він оспівує радості молодості і жахається перед наступаючою старістю. Він надає перевагу смерті перед старістю і відсутністю насолоди. В роздумах про людське життя Мімнерм відрізняється меланхолічним типом думок [14, ст. 71].

На побажання поета прожити не більше шістдесяти років відгукнувся його сучасник Солон. Він, на відміну від Мімнерма, не боїться старості, оскільки він бачить суть життя не в насолодах, а в корисній для людей діяльності, яка не переривається з настанням старості. Якщо Мімнерм межею життя вважав шістдесят років, то Солон говорить: «Смерть нехай приходить, коли мені мине десяток восьмий». Старість несе в собі мудрість, і поет з гордістю відповідає: «В старості з кожним днем я багатому знову вчусь» [1, ст. 75-76].

Але незважаючи ні на що, Мімнерм залишається співцем поет справжнього і чистого кохання. Його ліричний герой - молода, сповнена сил людина. Але одночасно можна спостерігати різкий перехід від радості, що він молодий і «розпускається, немов листя під весняним диханням», до невимовної туги через швидкоплинність людського життя і молодості зокрема. Цей сум Мімнерм зображує за допомогою порівняння наступаючої старості з безжалісним палючим сонцем. Спочатку воно «в зелений убір одягає ліси», але потім «палючу пожежу простягає люте сонце: буре сохне листя, знебарвлюється одежа лугів». Отже, існування людини порівнюється з природою, яка також не є сталою - то вмирає, то відроджується, як, зрештою, і людське життя. Ось як він зображує старість:

…но пролетает стрелой, словно пленительный сон,

Юность почтенная. Вслед безобразная, трудная старость,

К людям мгновенно явясь, виснет над их головой,-

Старость презренная, злая.

Використання таких епітетів змальовує невпинний страх ліричного героя перед «безоднею». Поета гнітить сама думка про майбутнє, адже зі швидким плином часу людина доходить кінця життя [10, ст. 140-141].

Отже, можна зробити висновок, що елегії були дуже популярними серед жителів Стародавньої Греції. Але ямби були не менш поширеними і не тільки в цій країні, але і за її межами.

2.3 Особливості ямбічної лірики

Ямбографія - один з найдавніших видів грецької поезії, початково пов'язаний з культом богині родючості Деметри. Для свят родючості був характерний розгул, лайка, співання глузливих і викривальних пісень, направлених проти окремих особистостей і цілих груп. Народ вірив у магічну дію таких пісень на родючість землі. Такі пісні і називались ямбами. Вони слугували, між іншим, і фольклорним засобом суспільного осуду. Всі ці риси народного ямба - сатиричний і викривальний характер, персонально загострене глузування - збереглися в літературному ямбічному жанрі, але він вийшов за фольклорні рамки, перетворився в знаряддя вираження особистих почуттів і настроїв, в засіб особистої полеміки в суспільних і особистих питаннях [1, ст. 78; 15, ст. 74-75].

Ямбічна поезія не є винаходом Архілоха, як вважалося: вона виникла значно раніше і походить з фольклорного коріння. Як розповідає гомерівський гімн, служниця елевсінського царя Келея, на ім'я Ямба, розсмішила сумну Деметру непристойними жартами. Ямби використовувались і в відомі моменти святкової процесії з Афін до Елевсіна, коли за звичаєм вимагалось якраз вираження глузливого і жартівливого характеру.

Зі словом «ямб» у греків поєднувалось уявлення про жартівливий характер твору, в той час як у новій літературі ямб являється поняттям виключно метричним.

По метру ямбічна поезія відійшла набагато далі від гекзаметра, ніж елегія. Зазвичай, ямбічний вірш у греків складався з трьох ямбічних диподій (диподія тут - поєднання двох ямбів), які утворювали собою так званий ямбічний триметр, тобто теперішній шестистопний ямб. А оскільки ямб і трохей (хорей) споріднені за своєю дводольністю (трохей - поєднання довгого складу з коротким), то було, наприклад, і поєднання чотирьох трохеїчних диподій, які утворювали трохеїчний тетраметр, тобто восьмистопний трохей (хорей).

Розроблювалась ямбічна поезія слабше інших і головним чином у іонійців (ні еолійці, ні дорійці її не знали) [14, ст. 71].

Авторами елегій і ямбів були не професіональні співці, як наприклад аеди та рапсоди, а люди практичної політики, відомі діячі епохи. Це було визначним для політичної ролі лірики. Те, що внаслідок подальшої диференціації жанрів лірики і розвитку літературної форми, знайшло б собі вираження у вигляді публіцистичного памфлету або агітаційної промови, в VII-VI ст. до н. е. було ще в формі віршованого ліричного заклику [15, ст. 75].

Архілох - найвідоміший представник жанру ямбічної поезії, писав віршованим розміром з наголосом на другому складі, близьким до розмовної мови [1, ст. 78].

Він прославився на всі часи своїми ямбами, чому і порівнювався з Гомером. Архілох народився на о. Паросі. Його маловідоме для нас життя було бурхливим. [14, ст.75] Він був сином аристократа і рабині. Як «незаконнонароджений», Архілох був людиною певною мірою декласованою, і вів через нужду неспокійне скитальницьке життя найманого воїна, приймаючи участь у воєнних операціях по створенню нових колоній, ніде не приживаючись в оточуючому середовищі. Він сам характеризує себе як «служителя бога війни, знайомого також з солодким даром Муз». Війна слугує для нього джерелом існування:

«В остром копье у меня замешен мой хлеб. И в копье же

Из под Исмара вино. Пью, опершись на копье» [15, ст. 77].

Перше вживання цих слів («хліб мій на списі замішений») сприймається метафорично: він заробляв гроші («хліб»), наймаючись до когось на час бойових дій (де застосовував списа). А друге («вино я на списі маю») є реальним фактом, адже еллінські вояки носили на списах вузлики з харчами, де бувало й вино [7, ст. 47].

Архілоху довелось пережити багато непорозумінь і невдач. Оскільки він заробляв собі на хліб в основному ремеслом вояка, невдачі зробили його жорстоким: він був безпощадним до своїх особистих і політичних ворогів, глузує він і над своїми невдачами, які супроводжували його все життя. Дошкуляючі насмішки, цинічна відвертість, відчайдушна лайка - все це характерно для поезії Архілоха. Демонстративно, не звертаючи уваги на суспільну думку, поет розказує, як покинув під час бою щит, що вважалось в Греції великим соромом:

«Носит теперь горделиво саиец мой щит безупречный:

Волей-неволей пришлось бросить его мне в кустах.

Сам я кончины зато избежал. И пускай пропадает

Щит мой! Не хуже ничуть новый могу я добыть. » [1, ст. 79].

Відомий його невдалий роман з Необулою, дочкою Лікамба, який не дозволив їм одружитися. Розказують, що Архілох мстився йому ямбами і довів до відчаю та самогубства [12, ст. 129-130]. Смерть свою Архілох знайшов у битві між паросцями і наксосцями.

Нам мало відомо про його гімни (хоч його відомий гімн Гераклу традиційно виконувався на честь переможців), а також байки, еротичні вірші й еподи. Проте ми досить добре ознайомлені з його елегіями. Тут ми знаходимо різноманітні теми: веселі, дотепні, життєрадісні, наївні і відважні. Він заявляє, що йому однаково близькі інтереси бога війни і муз, хвалиться своєю професією воїна, сам сміється над своєю зрадою, любить насолоди життя, не боїться долі і випадковостей, рекомендує все перетерпіти, бути стійким і не журитися [14, ст. 75]. В елегіях, присвячених опису бойового життя, зустрічається дуже багато епічних формул і виразів: поет ніби ставить себе в становище гомерівських героїв, і це зіставлення набуває інколи іронічного відтінку. Величні формули гомерівського стилю ( «гордливо носить», «бездоганний щит», «уникнув смерті» тощо) отримують пародійне звучання завдяки іронічному ставленні поета до старовинних розповідей про «доблесть» [15, ст. 77].

Поет створив неперевершену поезію, враховуючи різноманіття поетичних засобів, відтінків, віршованих розмірів, різноманіття тем і настроїв; кришталева чистота вірша, виразність і лаконічність поетичної мови, невимушеність образів примушують вважати його визначним ліриком в світовій літературі. В поезії Архілох ми бачимо як тонка іронія, яка переходить в гостру сатиру, коли він говорить про своїх ворогів, змінюється ніжністю і теплотою, коли він звертається до друзів чи коханої [3, ст. 74-75].

В Архілоха сильна, стисла і образна мова, він є незрівнянним майстром віршованої форми. Рапсоди виконували його твори поміж з творами Гомера та Гесіода, а рідний острів встановив в честь його культ, зарахувавши його до числа «героїв». Грубі сторони віршів Архілоха дещо збентежували моралістів, однак вся античність визнавала його класиком ямбічного жанру, ім'я якого ставилось поряд з іменами інших всесвітньовідомих поетів. Спадщина поета була втрачена лише у візантійську епоху [15, ст. 77].

Розділ 3. Зображення ліричного героя в меличній та хоровій поезії

3.1 Сутність почуттів у меличній поезії

Мелика (пісенна лірика) була більшою мірою пов'язана з музичним супроводом ніж ямб і елегія, які поступово перетворювалися в суто літературний жанр і втрачали свій зв'язок з музикою. На відміну від ямба та елегії, де повторювалися або попарно чергувалися вірші або двовірші в одному розмірі (ямби, дактилі), меличні вірші були побудовані в основному на чергуванні строф, важких і надзвичайно різноманітних за своїм поетичним розміром.

Меличну поезію Греції VII-VI ст. до н. е. прийнято ділити на сольну (або монодичну) та хорову [1, ст. 80-81].

Найстародавніше визначення (у Платона) каже: «Мелос складається з трьох елементів: слова, гармонії та ритму». Оскільки з ритмом поєднувалися і танці, то мелосом потрібно називати поєднання музики, поезії та орхестики (мистецтва танцю). Греки були великими цінителями мулики. Існувало до 15 різноманітних типів мелодій, пов'язаних з тими чи іншими національними особливостями. Так, дорійська мелодія мала торжественний характер і поєднувала серйозні і сумні мотиви. Навпаки, еолійська мелодія відрізнялась веселістю, теплотою почуттів, рухливістю, силою самовпевненості. Середнє місце між ними займала мелодія іонійська, яка відрізнялася значимістю, але не навмисно веселим характером, а скоріше ніжністю, тривожністю, сумом.

Твори дорійського мелосу спочатку просто присвячувались богам. Такими є номи, пеани, просодії, парфенії, гіпорхеми та дифірамби. Потім меличні твори стали присвячуватися і героям - евкомії, епінікії, а потім і простим смертним. Разом з тим цей мелос еволюціонував і в драматичному напрямку (номи і дифірамби). Якщо елегії і ямби розвивались головним чином у іонійців, то мелос особливо був розповсюджений у дорійців та еолійців, причому дорійський мелос є хоровим, на відміну від елегії і ямба, які або співались монодично (соло), або взагалі не співались, і на відміну від еолійського мелосу, який співався тільки монодично. Музика виступала на перший план замість ледве помітного ритмічного супроводу в елегіях і ямбах. Традиційний зв'язок мелосу з дорійським діалектом зберігся в хорових партіях трагедій [14, ст. 76-77].

Порівняно з елегією та ямбом літературна мелична лірика розробила значно меншу кількість тем. Зі зростанням свідомості окремої особистості збільшується зацікавлення особистими почуттями. Мелос стає засобом для вираження суб'єктивних почуттів, по суті поет сам є носієм тих емоцій, які він відтворює. Тому в більшості меличних поетів на другий план відступають соціально-політичні та громадянські проблеми й акцентуються питання, пов'язані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, що їх вони дають, дружба, захоплення поезією і мистецтвом породжують безліч ліричних творів. Усі вони переломлюються крізь призму особистих і інтимних переживань і настроїв поета [10, ст. 150-151].

Подальший крок в цьому напрямку був зроблений поетами-еолійцями, літературним та музичним центром яких став о. Лесбос. Виходячи з місцевих фольклорних пісень, вони ввели в літературу ряд нових віршованих розмірів, призначених для монодичного (сольного) співу під звуки ліри. Тематика культових і обрядових пісень, застільних, весільних, любовних розроблюється лесбійськими ліриками в зв'язку з особистими переживаннями поета, з кругом його друзів, з подіями дня. Вірші ці зазвичай були розраховані на певне середовище і обставини, в якій вони повинні виконуватися; роздуми на загальні теми, характерні для елегії, займають лише другорядне місце в творчості лесбійців і частіше опиняються в тісному зв'язку з особистими моментами. Мова цієї лірики також місцева, еолійська.

Найвидатнішими представниками монодичної лірики є лесбосці Алкей і поетеса Сапфо. Революційний рух охопив в цей час і Лесбос, аристократія вела жорстоку боротьбу з міським демосом і його вождями - «тиранами»; влада неодноразово переходила від однієї групи до іншої, за короткий період змінилося кілька тиранів. Алкей, який належав до аристократії, приймав у цій боротьбі дієву участь і провів ряд років у вигнанні. Мотиви громадянської війни дуже часто зустрічаються в його віршах. Він оспівує зброю, приготовлену заколотникам, які намагаються захопити владу, закликає до боротьби з тиранами. Смерть одного з них, Мірсила, стає приводом до пісні:

Пить, пить давайте! Каждый напейся пьян!

Хоть и не хочешь - пьянствуй! Издох Мирсил! [15, ст. 82].

Опис різноманітної яскравої та блискучої зброї, відчуття себе на краю загибелі серед політичної бурі, відчайдушного положення між життям і смертю - ось те, що кидається в очі при ознайомленні з небагатьма фрагментами поета, які дійшли до наших днів.

В одній із пісень Алкей звертається до Зевса, Гери та Діоніса, просячи допомогти повернутися на Батьківщину з вигнання, але вимагає кари для Піттака, свого політичного ворога, який колись був разом з Алкеєм членом таємного об'єднання, бажаючого падіння тирана Мірсила [14, ст. 79; 12, ст. 140].

У ряді віршів Алкей намагається дискредитувати Піттака, називаючи його «ворогом міста», «виродком вітчизни». У «Посланні Піттаку» поет дорікає йому зате, що той не повернув його з вигнання і повисилав багатьох корисних місту людей. Проте в цих політичних віршах Алкея не можна знайти такої злобної ненависті до демосу та його вождів, як у Феогніда, у нього скоріше відчувається скорбота людини, яка тонко відчуває несправедливість і страждає, не маючи змоги чимось зарадити [10, ст. 152-153].

В своїх віршах Алкей дуже активний: він не тільки жаліється на зрадливість долі, але й призиває до нової боротьби.

Метью воинской весь блестит, весь оружием убран дом Аресу в честь.

Тут шеломы, как жар горят; и колышаться белые на них хвосты.

Там медные поножи на гвоздях поразвешен; кольчуги там.

Вот и панцири из холста; вот и полные кругле лежат щиты.

Есть булаты халкидские, есть и пояс и перевязь - готово все.

Ничего не забыто здесь - не забудем и мы, друзья, за что взялись!

(пер. В. Іванова).

Хоча до нас дійшли лише фрагменти його лірики, нам відомо, що йому належав великий цикл віршів під назвою «Пісні боротьби», в яких була відображена сучасне поету політичне життя Мітілена (головне місто Лесбосу) [1, ст. 81].

У кількох фрагментах віршів Алкея з'являється образ корабля, що потрапив у бурю. Один із них вражає своєю поетичністю та глибиною змісту і сприймається як алегорія, хоч поет її так і не розкриває. В описі драматичної епопеї корабля-держави, що от-от має загинути від страшних хвиль-потрясінь і що його намагаються врятувати відважні моряки, відчувається пристрасність почуттів поета. Реалістично і дуже стисло відтворює Алкей відчайдушну боротьбу корабля з своє існування:

Не розумію звади поміж вітрів,

Шаліють хвилі, линуть сюди й туди...

А ми в розбурхану негоду

В чорнім судні серед хвиль кружляєм,

Жорстоко гнані нападом бурі злим.

Сягають хвилі аж до підніжжя щогл,

Вітрило наше розірвалось,

Тільки лахміття по вітру має.

Але найвище посеред хвиль лихих

Іще грізніший вал підіймається,

Біду віщує нездоланну,

Перш ніж боги пристань пошлють нам... (пер. Г. Кочура).

Порівняння корабля з державою виявилося надзвичайно вдалим, особливо в періоди потрясінь. Цей образ перейшов до римської й новітньої літератури. Вірш закінчується сумними думками поета про неминучість катастрофи, він висловлює бажання «збути все» і побоювання щодо власної долі [10, ст. 153; 14, ст. 79; 7, ст. 54].

Найчастіше Алкей постає у своїх творах як пристрасний і бунтівливий борець, котрому не завжди щастить. Зазнавав він поразки і на полі бою. Подібно до Архілоха йому довелося рятуватися втечею і кинути свій щит. У зверненні до друга він пише:

Моїм повідай, що Алкей живий!

Та обладунок зник. Вояк аттичний

Повісив, сміючись, мій щит жадний

У храмі совоокої богині. (пер. Н. Пащенко) [10, ст. 153].

Для творчості Алкея характерні ще три теми - природа, вино та жінки. Весна для нього повна багатоголосих пташок, коли кує зозуля і щебече ластівка, коли студена вода живить виноградні лози і зеленіють голівки очерету. Оспівується ріка Гебр, яка плине в «пурпурне море», дівчата, які ніжать його водою свої тіла. Коли буря загрожує потопити корабель, на якому він знаходиться, він закликає забутися у вині, в холодну або дощову осінь або зиму єдине його заняття - це знаходитися в теплі і лежати на подушках з кубком в руках [15, ст. 83]. Алкей зображує образи природи, яка його оточує. Але пейзажу, який грає самостійну роль чи який допомагає поету розкрити свій світогляд, він ще не знає. Але інколи Алкей із звичною для нього точністю фіксує картини, які запали йому в душу, і тоді народжується короткий опис ріки Гебра, котра «направляється, гримлячи по фракійській земле, до пурпурного моря», гірського струмка, який несе з вершин «мерехтливу студену воду»; поет «чує квітучу весну» і відчуває «беззлобне дихання лагідних вітрів» [18, ст. 48-49].

Алкей також оспівує вино, але не як радість життя, а як єдиний засіб втіхи в житті, повному тривог і несправедливостей:

Прогоним зиму. Ярко пылающий

Огонь разложим. Щедро мне сладкого

Налей вина. Потом под щеку

Мягкую мне положи подушку. (пер. В.В. Вересаєва) [1, ст. 81-82].

Для поезії Алкея характерні наочна образність, емоційна сила, прозорість висловлювання, але водночас і до певної міри якась елементарність почуттів і думок [7, ст. 53].

Алкей також оспівував чоловічу дружбу, ту насолоду, яку відчуває, підносячи келих з вином. Звертаючись до друга Меланніпа, поет запрошує його пити й не думати про майбутнє, бо «плач не плач - шлях неминучий, попереду тільки смерть». Почуття безнадійності виникло у віршах поета після поразки боротьби з тиранією, а, можливо, і на початку вигнання, коли майбутнє бачилося позбавленим перспектив.

Одійшовши після повернення на Лесбос від усякої політики, Алкей поринає у традиційні для монодичної лірики теми вина і кохання. Постійний заклик «Питимемо!» стає своєрідним рефреном у багатьох його сколіях. Поет вважає вино найкращим засобом, щоб забути всякі прикрості й турботи, щоб розвеселитися. Воно є справжнім другом, оскільки може відкрити істину. Бажання пити поет виправдовує навіть будь-яким сезоном року. Вино для нього - це найкращі ліки з ліків [10, ст. 154; 3, 87-88].

Відоме його переписування з Сапфо. В чотиривірші він виражає свої почуття до ніжної поетеси і боїться їй дещо повідомити; а та, в подібному чотиривірші, говорить йому, щоб він нічого не боявся, якщо його думки чисті [14, ст. 79-80]. Він називає її «фіалкокудрою, чистою, солодкоусміхненою Сапфо».

Багато уривків його віршів свідчать про близький зв'язок з народною любовною піснею. Так, наприклад, маємо рядок з так званої «пісні перед дверима», серенади закоханого, який добивається, щоб його впустили до милої. Другий вірш оспівує жолобу дівчини, яка сумує через кохання [15, ст. 83].

...