Засоби зображення ліричного героя в античній ліриці

Проте поет не виправдовує надто сильні пристрасті, що можуть примусити забути обов'язок чи пролити кров. У вірші, умовно названому «Провина Єлени», він саме в цьому обвинувачує героїню. Її кохання до Паріса спричинило трагічну долю Трої:

Біль гіркий колись переніс, говорять,

Цар Пріам з дітьми через твій, Єлено,

Злочин, як спалив Іліон священний

Зевс-громовержець.

Не з такою в колі богів весілля

Еакід справляв, а з палат Нерея

В дім кентавра він заманив любов'ю

Дівчину ніжну.

Так колись Пелей на дівочім стані

Пояс розв'язав і жаданим шлюбом

Поєднались він і дочка найкраща

Бога Нерея.

Рік минув - родився півбог безстрашний

Син білявий в них, жеребців погонич,

А з вини Єлени в боях фрігійці

Кров'ю стікали. [10, ст. 154]

Алкеєм був також написаний ряд чудових гімнів, присвячених Ероту, Гермесу, Афіні, Гефесту й Аполлону. До нас дійшли невеличкі їх уривки, гімн до Аполлона докладно відомий з прозового переказу. Навіть у ньому вражає тонке й проникливе відчуття поетом природи.

Ще до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві народні пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і розмірів. Алкей продовжив цю традицію і залишив так звану «алкеєву строфу» - чотиривірш із складною ритмікою, що пізніше зажив чималої слави.

Пізніші покоління цінували Алкея як одного з найвидатніших ліриків Еллади [10, ст. 154-155].

Іншою відомою лесбійською поетесою була Сапфо.

На місцевому наріччі Сапфо називали Псапфою. Сучасниця Алкея, вона стала першою в світі геніальною поетесою. Народилася Сапфо в сім'ї мітіленського аристократа Скомона на острові Лесбос. Вийшла заміж за вельможу Керколая, від якого народила дочку, котру дуже любила і присвятила їй низку віршів, На початку VI ст. до н. е. Сапфо змушена була залишити рідний острів і певний час прожила на острові Сицилія. Причина еміграції полягала, очевидно, в поразці аристократів у боротьбі з народною партією і подальшому їхньому вигнанні. Сама поетеса була далекою від усяких політичних чвар. Усе життя її символізувало поклоніння культові кохання і краси, легенда розповідає про її нещасне кохання до красеня-човняра Фаона, через яке вона нібито кинулась з Левкадської скелі в море. Але ця легенда - плід вигадки пізніших комедійних поетів.

Після повернення на Лесбос Сапфо заснувала школу дівчат, де вчила їх співів, музики і поетичного мистецтва. Ця школа, яку називали школою «служительок Муз», зажила дуже великої слави, до неї приїздили дівчата з багатьох міст Еллади [10, ст. 155-156].

Відомо, що поетеса створила дев'ять книжок поезій. До нас дійшли тільки фрагменти її творів, за винятком трьох-п'яти віршів, що збереглися більш менш повністю, а також численні свідчення сучасників про поетичний талант Сапфо. Афінський правитель Солон казав, що не хотів би вмерти, не почувши нових пісень поетеси. Філософ Платон називав Сапфо десятою музою. Її профіль карбували на монетах острова Лесбос. Майстри давньогрецької графіки зображували її на вазах. Письменник Страбон називав Сапфо «чимось дивовижним». Справді, і легендарне життя Сапфо, і її поезії були дивовижними - водночас містичними і земними [13, ст. 46].

Багато віршів присвятила Сапфо своїм ученицям. Вона писала пісні на розтавання з ними, коли вони залишали Лесбос, весільні пісні, коли учениці ставали до шлюбу. Також, вона часто писала про родинне життя. Поетеса милується своєю маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше поетеса розповідає про муки і шал кохання [11, ст. 57].

Не дивлячись на різноманітність тематики Сапфо, політична тема в її творчості не отримала відображення. Поетеса рідко виходить за рамки своїх переживань. Ця особливість її творчості проявляється в одному з найвідоміших віршів, складеному в формі гімну богам і сповненому характерними для гімну стійкими епітетами божества, закликами:

Пестрым тоном славная Афродита,

Зевс дочь, искусная в хитрых ковах!

Я молю тебя, - не круши мне горем

Сердца, благая!

Но приди ко мне, как и раньше часто

Откликалась ты на мой зов далекий

И, дворец покинув отца, всходила

На колесницу

Золотую. Мчала тебя от неба

Над землей воробушков милых стая;

Трепетали быстрые крылья птичек

В далях эфира.

И, представ с улыбкой на вечном лике,

Ты меня, блаженная, вопрошала, -

В чем моя печаль, и зачем богиню

Я призываю.

И чего хочу для души смятенной.

В ком должна Пейто, укажи, любовью

Дух к тебе зажечь? Пренебрег тобою

Кто, моя Псапфа?

Прочь бежит? - начнет за тобой гоняться.

Не берет даров? - Поспешит с дарами.

Нет любви к тебе? - И любовью вспыхнет.

Хочет не хочет.

О приди ко мне и тепер! От горькой

Скорьби дух збав и, чего так страстно

Я хочу, сверши и союзницей верной

Будь мне, богиня! (пер. В. В. Вересаєва) [1, ст. 82-83].

Одна з основних тем поетеси - природа, яка у Сапфо також пронизана еротичними настроями. Вітер, колихаючий дуби в горах, - це пристрасть, яка наплинула бурею на серце Сапфо. Кохання для неї і гірке і солодке. Їй, сповненій пристрасті, постійно допікає жало. Плеяди навіюють на неї любовні мрії, вона бесідує з наступаючим вечором, з ластівкою; її заполоняє дрімота одноманітно плинучого струмка в саду німф. Красуню вона порівнює з меланхолійним місяцем, перед яким тьмяніють всі зірки. Сапфо дуже полюбляє квіти, особливо троянди. Резюме цього апофеозу кохання і природи можуть слугувати наступні вірші:

Я негу люблю,

Юность люблю,

Радость люблю

И солнце.

Жребий мой - быть

В солнечный свет

И в красоту

Влюбленной. (пер. В. Іванова) [14, ст. 80].

Квіти, весна, сонце, золото, фарби природи - звичайні мотиви поезії Сапфо, яка як і Алкей, одна з перших в грецькій літературі описує красу природи.

Сверху низвергаясь, ручей прохладный

Шлет сквозь ветви яблонь свое журчание,

И с дрожащих листьев кругом глубокий

Сон нистекает. (пер. В.В. Вересаєва)

Сапфо прославляє красу в усьому: в природі, в людях, в одязі. Свою маленьку дочку вона порівнює з «золотистою квіточкою». Але душевні якості ставляться поетесою вище краси:

Кто прекрасен - одно лишь нам рисует зрение,

Кто ж хорош - сам собой и прекрасным покажется

(пер. В.В. Вересаєва) [1, ст. 83].

Тому ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток, барвистою ніжністю трави на галявині, смарагдовою зеленню петрушки, намагається почути сміх синього неба Еллади та плескіт гірко-солоних вод, оточуючих її острів. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття [10, ст. 156-157; 3, ст. 91].

Любовні переживання поетеси мають різні відтінки. Розлука з улюбленою подругою, муки ревнощів, смуток у зв'язку з тяжкою втратою, самотність виливаються у пристрасні й щирі рядки. У «Гімні до Афродіти» Сапфо просить богиню прийти до неї і, як колись, урятувати «серце від нової туги», вона свято вірить у її могутню силу та незмінну підтримку. Деякі вірші свідчать, що кохання поетеси було мінливим, відчувала його вона не раз:

Ерос мене знов мучить виснажливий,

Гіркотно-сладісний непереможний змій. (пер. Н. Пащенко)

Кохання Сапфо водночас несе в собі і радість, і сердечні муки, невгамовне бажання кохати й чітке розуміння, що жадане почуття неодмінно принесе новий біль і страждання. Лірика Сапфо має тверду основу - народну любовну пісню, яка була дуже поширена на Лесбосі і в якій чудові картини природи поєднувалися зі смутком і скорботою. У деяких піснях поетеса зізнається, що вона відчуває «томління смерті темне», часом розповідає про похмуре царство Персефони, оплакує подругу. Усі ці свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю та емоційною силою. Щоправда, вона не заглиблюється у психологічний аналіз почуттів, зображуючи лише їх зовнішні прояви. А втім, мабуть, і не могла цього зробити, як не зробили й пізніші еллінські поети. Адже ця проблема - розкриття внутрішнього світу героя - так і залишилися не вирішеною грецькими письменниками [10, ст. 156-157].

Любов у віршах Сапфо - почуття земне, тілесне: «Вся тремчу, вкриваючись холодним потом... раптом жар тугий пробігає тілом... » (пер. А. Содомори). Поезія Сапфо приваблює пристрастю й людяністю. Зміст її - внутрішнє світло духовно багатого життя земної людини [13, ст. 47].

Геніальним здобутком Сапфо була спроба - і досить вдала - зобразити внутрішній стан людини не за зовнішніми ознаками, як це мало місце в еллінському епосі, а за його внутрішнім станом. Якщо Гомер описував ті ознаки внутрішнього стану людини, які могли бути помічені стороннім спостерігачем, то Сапфо намагалася описати те, що сторонньому не видно: дзвін у вухах, внутрішній пломінь, очі не бачать, безсило никну тощо [7, ст. 56].

На відміну від епосу, який знав любов лише як фізичний потяг, Сапфо сприймає її як страшну стихійну силу, з якою смертному важко боротися: «Кохання потрясло мені душу, неначе вітер, який зійшов на дуб на скелі»,- читаємо в двох збережених рядках. «Знову мучить мене розслаблююча члени любов, солодко-гірке чудовисько, від якого нема захисту»,- оспівує інший фрагмент. Епітет «розслаблююча члени» не є винаходом Сапфо; це визначення в гомерівських поемах відносять до сну, який фізично звільнює члени від напруги. Але визначення кохання як «солодко-гіркого чудовиська» належить самій Сапфо і свідчить про важливий крок, зроблений грецькою поезії на шляху до розуміння внутрішнього світу людини [18, ст. 50].

Критики Сапфо різних часів обвинувачували її в брутальній чуттєвості та еротизмі. Проте спадщина поетеси свідчить, що нею, навпаки, керували висока мораль і цнотливість, її лірику вирізняють чистота і краса, доброчесність; сама по собі краса нічого не варта, якщо не підкріплена внутрішніми чеснотами людини, «без моральності багатства всі даремні», «воістину прегарний той, у кого і душа велика». До нас дійшов уривок вірша Сапфо до брата-воїна Харікса, у якому вона суворо засуджує його за легковажне захоплення недостойною дівчиною-куртизанкою і попереджає, що не буде до нього поблажливою.

Особливо ніжними і чистими постають весільні гімни Сапфо - епіталами. Їх було дуже багато, про те дійшла до нас лише мізерна частина. Радісні й веселі, проникнуті м'яко і доброзичливо гумором, традиційними для подібного виду народних пісень, вони сповнені щирим бажанням поетеси побачити молоде подружжя щасливим. Деякі з епіталам містять жартівливі скарги дівчат, які розлучаються назавжди зі своєю подругою, гумористичні описи нареченого-«велетня», який забирає дівчину, радощі й тривоги нареченої, згадувалося ім'я бога молодят Гіменея, тому ці гімни ще називалися гіменеями:

Гей, стелю ще підіймайте! -

О, Гіменею!

Вище, теслі, то ж вище!

О, Гіменею!

Входить жених, Аресу подібний,

Вищий від самих високих мужів.

В іншій епіталамі наречена порівнюється з яблуком, яке потрібно зірвати вчасно, лише коли воно достигне:

Яблуко спіле смачне там на гілці собі червоніє.

Ген, аж на самім вершечку - забув садівник обірвати.

Один з найбільших уривків, що зберігся, присвячений весіллю Гектора й Андромахи, і хоча Сапфо розповідає про міфологічну подію, але наче переносить в реальний світ. З радістю і насолодою перелічує вона ті гарні речі й коштовності, які оточують молодих, чи їхнє вбрання.

Епіталами виконувалися і одним співцем (соло), і хором.

Серед уривків збереглася іронічна відповідь поетеси на рішуче звернення Алкея:

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

І вниз очей не опускав би,

Сміло сказав би чого бажаєш. (пер. А. Содомори) [10, ст. 156-158; 12, ст. 145].

Поезія Сапфо була дуже популярною в наступні століття як в Греції, так і в Римі. Римські поети Катулл і Горацій часто користувалися «сапфічною строфою - складним за ритмікою чотиривіршем. Одна з улюблених строф поетеси в російському перекладі звучить так:

Богу равным кажеться мне по счастью

Человек, который так близко-близко

Пред тобой сидит, твой звучащий нежно

Слушает голос. (пер. В.В. Вересаєва) [1, ст. 84].

Мабуть, ще в давні часи не всім були до вподоби вільнолюбні й пристрасні вірші поетеси, створена нею дівоча співдружність, що увійшла в легенду. Про Сапфо почали складати оповіді, образливі для її жіночої честі. Доходило навіть до того, що її називали гетерою, приписували неприродні сексуальні схильності. Мабуть, до цього доклали руку й комедіографи, а надто городяни різних полісів, які незалежне життя Сапфо сприймали як небезпечну спокусу для власних жінок, безсловесних і пригнічених. У нові часи дослідники біографії поетеси також трактують її вкрай неоднозначно. Відомо, що в XI ст. всі книжки Сапфо були спалені у Візантії. У полум'ї вогнища загинули численні творіння одного з поетичних геніїв античності. Тому до нас не дійшло жодного її цілого вірша. На щастя, ім'я Сапфо все ж майже очищене від наклепів і бруду [10, ст. 159].

Близькість до народної пісні, яка придає характер свіжості і безпосередності ліриці лесбосців, в значній мірі вже втрачена у третього видатного представника монодійної лірики, іонійця Анакреонта, творчість якого відноситься до другої половини VI ст. до н. е. Уродженець малоазійського міста Теосу, Анакреонт покинув свою батьківщину, яка потрапила під владу персів. Поетичний дар відкрив йому доступ до дворів тиранів, які прагнули збирати навколо себе художників і поетів. Анакреонт довго жив при дворі самосського тирана Полікрата, після гибелі якого був запрошений тираном Гіппархом в Афіни, а коли в Афінах тиранія впала, знайшов прилисток у фессалійських царів. Він належав до численної наприкінці VI ст. до н. е. групи поетів, які придавали своєю творчістю блиск дворам різних тиранів, не маючи тісних зв'язків з соціальним життям того полісу, тимчасовими гостями якого були [15, ст. 85-86; 12, ст. 146].

Життя Анакреонта було безхмарним і безбідним. Взагалі поети в Елладі користувалися величезною любов'ю і пошаною, кожне місто вважало за честь запросити якогось видатного співця до себе, оточувало його піклуванням і благами. Саме так пройшло і життя Анакреонта - у щоденних розвагах, пишних бенкетах, численних любовних пригодах. До всякої політичної боротьби він був байдужий, мало його хвилювали й соціальні події, тому політичних ворогів у поета не було та й бути не могло, його ніхто не переслідував. Не захоплювала Анакреонта і військова доблесть та слава, він навіть іронічно зауважує:

А той, хто битись хоче,

Нехай собі воює! (пер. Н. Пащенко)

Усе це й визначило характер і тональність лірики поета. Головними темами більшості ліричних творів стають кохання, Музи, вино:

Не полюбляю того, хто із келихом повним промови

Тільки про розбрат веде та про безжальну війну.

Любий лиш той, хто Кіприду, Ерота й Муз прославляє

І на бенкетах усіх словом своїм веселить. (пер. Н. Пащенко) [10, ст. 160].

Поезія Анакреонта стала символом грайливого, веселого і витонченого еротизму. Проводячи час в утіхах, бенкетах і розвагах, визнаючи і вшановуючи тільки трьох богів - Ерота, Афродіту та Діоніса, Анакреонт залишився у пам'яті на ступних поколінь сивочолим веселим стариганом, який оспівував кохання і вино:

Принеси води, юначе, і води подай швиденько

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись.

Ну же, пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо.

Не люблю я нудьгувати: на бенкеті з вином разом

Давай пісню серцю милу.

Про Ерота, що пов'язки із пахучих носить квітів,

Пісню буду я співати: він володар над богами

Й людей також підкоряє. (пер. В. Маслюка) [13, ст. 48-49; 3, ст. 94].

Навіть поетичне мистецтво, якому Анакреонт віддає увесь свій хист, має лише акомпанувати дзвону келихів і супроводжувати невимушені дружні бесіди. Але в усьому поет любить помірність, тому застілля не має перетворюватися на п'яну оргію, кохання - на нестримну й буйну пристрасть. Хлопчикові, який розливає вино, він наказує у велику чашу «води кіафів десять, вина лиш п'ять налити». Двовірш точно передає натуру Анакреонта:

Люблю, і наче не люблю,

І в розумі, і без ума [10, ст. 160; 18, ст. 56].

Глибоких і скорботних переживань в еротичній ліриці поета, в порівнянні, нема, воно відрізняється від щирого, болісного, а то й несамовитого кохання Сапфо, яке цілком поглинає всі інші почуття: це, зазвичай, фіксація окремого моменту, внутрішнього факту; інколи це просто грайливий жарт. Кохання не залишає навіть сліду в душі, його любовні насолоди несерйозні й скоріше нагадують легковажний флірт.

Захоплення поета короткочасні й легковажні, він легко мириться з любовними поразками, переходить від одного предмета захоплення до іншого. Інколи він іронізує над своїми любовними невдачами, але без особливої гіркоти:

Бросил шар свой пурпуровый

Златовласый Эрот в меня

И зовет позабавиться

С девой пестрообутой.

Но, смеяся презрительно

Над седой головой моей,

Лесбиянка прекрастная

На другого глазеет (пер. В.В. Вересаєва) [1, ст. 84; 10, ст. 160-161].

Жодного натяку на ревнощі або любовні муки в рядках Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що «кляте дівча» (яке йому, сивому, не знати в які нащадки годиться) осміяло його сивину й «іншому звабно моргає» [7, ст. 59]. Слід додати, що любовна лірика Анакреонта звернута не тільки до жінок, але й до юнаків. Подібне кохання було явищем досить поширеним в античному суспільстві й не вважалося аморальним. Яскравим прикладом може бути звернення поета до юнака Клеобула:

Клеобула, Клеобула покохав,

І до нього, розум втративши, помчав... (пер. Н. Пащенко)

З життєрадісним пафосом усієї лірики Анакреонта дисонує вірш, проникнутий сумною думкою про наближення неминучої смерті. Короткий і виразний, написаний співучий розміром, цей вірш є одним з найкращих творів поета, що дійшли до нас:

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.

Відліта життя солодке - небагато вже лишилось.

Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти: коли ж увійдем - вороття нам вже не буде (пер. Г. Кочура).

Непокоїть поета і зростаюча сила грошей, що нівечать людські стосунки, тому він не двозначно засуджує тих, хто створює їх культ і «срібло хто боготворить», спокушає людей на злочини.

Часом у Анакреонта виникали несподівані для нього вірші, але пояснити їх появу конкретними фактами за браком даних неможливо.

Так, зберігся невеликий уривок вірша, що за своєю уїдливістю і гнівною іронією скоріше міг належати Архілоху, ніж поміркованому Анакреонтові. У ньому йдеться про якогось Артемона (можливо, суперника поета), якого поет ганьбить за низьке походження і колись жалюгідний вигляд, хоч тепер той розкішно одягнений і виїздить на колісниці.

Анакреонта завжди приваблюють молодість і жіноча врода. Оспівуючи їх, поет знаходить точні й барвисті слова та сміливі образи.

Крім еротичних віршів, Анакреонт писав гімни, зокрема до нас дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди, також елегії та епіграми. Його прості ліричні рядки виникають наче самі по собі. Музична співучість вірша, відповідність змісту й форми, безпосередність почуттів сприяли величезному успіхові поета і в наступні століття [10, ст. 161-162].

Незважаючи на гнучкість самого Анакреонта, справжню славу цьому імені створили, все ж, вірші наслідувачів олександрійської епохи, так звана анакреотика [14, ст. 83].

3.2 Величність ліричного героя в хоровій ліриці

Розглянуті вище види лірики - елегія, ямб, а також монодичний мелос - були засобами для втілення особистих почуттів поета. Проте існували й інші пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей. Вони виконувалися переважно під час урочистих подій чи свят. Подібні пісні в Греції існували з незапам'ятних часів і були пов'язані з релігійними культами, воєнними походами, трудовим життям. Вони стали тією плідною основою, на якій почав зростати хоровий літературний мелос. Пізніше його піснями відзначали культові свята в честь богів, певні урочисті події в містах Еллади. Зрозуміло, що виконання подібних пісень вимагало вже великої кількості людей, тобто цілого хору. Перші пісні хорового мелосу, або гімни, були пов'язані з культами богів. Гімни на честь богів мали свою назву. Так, гімн, присвячений Аполлону й Артеміді, називали пеаном, на честь бога Діоніса - дифірамбом. Пісні, що супроводжувалися танцями, називалися гіпорхемами, процесійні пісні - просодіями.

Пізніше з'являються пісні світського характеру. Особливо багато їх було складено з приводу загальнонаціональних спортивних змагань - Олімпійських, Піфійських, Немейських тощо. Пісні на честь олімпіоніків чи переможців інших змагань називали еліоніками, вони прославляли їхні імена по всій країні. Пісні, що уславляли видатних діячів держави, полководців, мали назву евкомій, святкові, застільні - сколій, поховальні - тренів (френів) [10, ст. 163-164].

Свого вищого розквіту хоровий мелос досяг у творчості Піндара. В своїх епінікіях він оспівує доблесть знаті, доблесть, яка заставляє берегти незаплямованим славне ім'я, передане від батьків дітям.

Піндар народився поблизу Фів. Він учився у визначних поетів, зокрема у своєї старшої співвітчизниці Корінни, яка допомагала йому своїми порадами. Беотійська поетеса була захоплена талантом Піндара, хоча це не перешкодило їй виступати з ним у змаганнях і кілька разів перемагати. Познайомившись з першими творами поет, вона зауважила йому, що в його віршах майже відсутні міфологічні сюжети та образи. Погодившись з нею, Піндар надмірно сповнив ними свої наступні твори, чим викликав нову критику поетеси: «міфи слід сіяти рукою, а не мішком». Проте цього разу Піндар не послухав своєї доброзичливої наставниці, тому майже всі його пізніші творіння перевантажені міфологічними подіями, героями та зіставленням, що значно ускладнило їх сприйняття і вимагало спеціальної підготовки.

Деякий час Піндар вчився у відомих на той час музикантів Ласа та Аполлодора, потім довго подорожував, відвідав сицилійських тиранів, Македонію, багато грецьких міст і навіть Єгипет. Помер він, за легендою, під час театральної вистави в Афінах (за іншою версією - в Аргосі).

Піндар завжди залишався патріотом своєї Вітчизни - Беотії, хоча його болісно вразило те, що вона підтримала в 480 р. до н. е. агресію перського царя Ксеркса проти Афін. Піндар високо оцінив подвиг афінського народу, який спромігся завдати вирішального удару ворогам і примусив їх залишити межі Еллади. Проте, за окремими незначними винятками, він ніколи не втручався у політичні справи, тому вони не дістали відображення в його епінікіях [10, ст. 169; 12, ст. 156-157].

Творча спадщина Піндара була величезна. В цілому до нас дійшло чотири книги епінікіїв поета, які називалися за родом оспіваних змагань олімпійськими (1-ша книга), піфійськими (2-га книга), немейськими (3-тя книга) і істмійськими (4-та книга). Так розташували їх олександрійські вчені. Кожну книгу можна розділити за видми оспіваних змагань: спочатку - в честь переможців у кінних змаганнях, потім - в кулачних, потім - в честь атлетів. Всього маємо 45 од.

Крім чотирьох книг епінікіїв від Піндара збереглось ще більше 300 фрагментів інших творів. Тут ми знаходимо майже всі види грецької хорової лірики: Похоронні френи і звеличуючі дифірамби, торжественні пеани, або гіпорхеми (присвячені Аполлону), парфенії (дівочі хори), просодії (пісні під час походів), застільні сколії. Піндар був не дуже видатним майстром малих та веселих жанрів. Специфікою його творчості були великі і величні твори, в які він, зрештою, вкладав ідеї та прийоми не тільки строго релігійного гімну, але і різних особистих виразів і оцінок, починаючи з моральних сентенцій і закінчуючи інтимно-особистим психологізмом [14, ст. 85; 15, ст. 90].

Глибоко релігійна людина, Піндар у своїх творах відводив чільне місце героям і богам, яких зображував позбавленими всяких недоліків, людських слабостей і навіть подоби людини [10, ст. 169]. Поет шукає в богах втілення високої мудрості і могутності. Він, як Гомер, наділяє їх пишними епітетами (Зевс - вершитель, Посейдон - сколихувач землі, Феб - довгокудрий тощо) [1, ст. 87].

Численні посилання на міфи, якими рясніють його епінікії, потрібні поету перш за все для того, щоб піднести переможця до божества і тим самим ще більше звеличити його. Міф потрібен також для звеличення міста, адже перемог атлета була і перемогою міста.

При цьому поет не викладає зміст міфу з початку до кінця, а обмежується згадуванням імен, географічних назв, пов'язаних з міфом, нагадує його окремі епізоди [1, ст. 86].

Аналізуючи його твори можна прослідкувати яке місце займають міфи в творчості Піндара. Взявши їх зі скарбниці народної творчості, поет перероблює їх, приспособлюючи до своїх цілей і в них виражає свої ідеали. Міфи ці поет чергує з роздумами на моральні, політичні і релігійні теми [12, ст. 159].

Твори Піндара - найяскравіший літературний документ аристократичної ідеології, яка склалася під ідейним керівництвом Дельфів. Той, хто має лише «знання» без спадкових якостей, не здатний досягти повноцінної «доблесті».

Ідеал «доблесті», оспівувачем якої був Піндар, мав велике культурне значення, не дивлячись на свій аристократично обмежений характер. В «доблесті» поета нерозривно поєднані атлетика і етика, фізичні та душевні якості: звідси заклик до повороту всіх сил людини і їх всебічного розвитку. Це - той же гармонійний ідеал, втілення якого ми знаходимо в творах грецького мистецтва [15, ст. 91].

Зміст епінікіїв Піндара - це область високого благородства і піднятої, торжественної величавості. Це - поезія великого загальнонаціонального порядку та строгих дорійських особливостей життя. Але тут нема рівно ніякої строгості і тим більше нема ніякого фанатизму. Вихваляються слава, багатство, здоров'я, сила, удача, життєва енергія. В поєднанні і гармонії двох начал, загальнонаціонального величавого духу порядку і міцності, з одного боку, та благородного, не утисненого володіння життєвими та матеріальними цінностями, з іншого, - весь секрет і зміст творчості Піндара. З цієї точки зору він є, можливо, найкращим майстром відображення класичного ідеалу взагалі [14, ст. 88].

Епінікії Піндара написані важкою мовою, сповненою витончених епітетів, метафор, метонімій, гіпербол, неясних натяків: аристократ за походженням і звертається до аристократів. Піндар не прагне зробити свої пісні легкими для розуміння. Ритмічна побудова строфи поета погано піддається аналізу. В своїх епінікіях він підкреслює наявність у прославленого їм атлета вже згаданої особливої «доблесті», властивої лише аристократам; тільки завдячуючи цій «доблесті» атлет може добитися перемоги [1, ст. 86].

Зі світосприйняттям Піндара тісно пов'язаний його стиль та мова. Даремно в давнину вважали Піндара умовним, відволікаючимся, нудним та сухим. Дещо більш правим був Горацій, порівнюючи мову поета з бурним гірським потоком, який мчить каміння і руйнує кам'яні брили. Недооцінка Піндара вийшла з раціоналістичного формалізму попередніх дослідників і любителів античності, а також з ігнорування музичної сторони творів Піндара. Сам поет порівнює себе з орлом, а свою фантазією з тією силою, яка жене хвилю слідом за хвилею. Дійсно, його стиль менш всього плавний і стійкий, менш всього гладкий та спокійний. Навпаки, в ньому багато поривистості. Тут перед нами проноситься маса образів, ідей і настроїв, так, що сам поет часто не встигав їх оформлювати. Навіть не можна сказати, що Піндар є чистим ліриком, так як головну роль в нього завжди грала не тільки сама поетична фантазія, скільки музика, яка, нажаль, не збереглась. Ця поривистість і каскадність здається нам, незнаючим музики поета, майже не зрозумілою. Крім того, ці переходи найчастіше неочікувані, сміливі і межують з розривом будь-якого зв'язку. Насиченість образів у Піндара настільки велика, що інколи не знаєш, якими мотивами вона викликається. В цьому стилі присутня навіть якась нервовість. Коли Піндар знаходиться під впливом музики, він сам порівнює себе «зі сталлю, яка вищить під бруском» (як що почати її точити). Піндар пише епічною мовою з домішками еолійського і дорійського діалектів. В інших випадках, якщо того потребували музика і зміст оди, переважав дорійський діалект. Чудовим різноманіттям відрізняється метрика поета, яка доходила до того, що кожна з 45 од має свій власний віршований розмір [14, ст. 89-90; 3, ст. 98-99].

Стиль Піндара, як вже було сказано, вирізняється своєю величністю і пишністю, багатством вишуканих образів та епітетів, найчастіше ще зберігається тісний зв'язок з образною системою грецького фольклору. Піндар прагне максимально підняти виразну енергію вірша. Кожне слово вагоме, все другорядне, неяскраве відкидається; поет ніби плаває на поверхні думок і образів, опускаючи з'єднуючі ланки. Хвалебний гімн, за його словами, перелітає, «ніби бджола», з однієї теми на іншу. Ці особливості важкого стилю Піндара, в якому зв'язок образів та міфологічних уявлень переважає над зв'язком понять, сприймалися в XVI - XVIII ст. як «ліричний безлад» і «ліричний захват», що і лягло в основу високопарного «піндризування» поетів цього часу. Ось приклад стилю Піндар:

О златая лира! Общий удел Аполлона и Муз

В темных, словно фиалки, кудрях,

Ты основа песни и радости, ты почин!

Знакам, данным тобою, послушны певцы,

Только лишь ты запевам, ведущим хор,

Дашь начало звонкою дрожью своей.

Язык молний, блеск боевой угашаешь ты,

Вечного пламени вспышку; и дремлет

Зевса орел на его жезле,

Низько к земле опустив

Быстрые крылья,-

Птиц владыка. Ты ему на главу его с клювом кривым

Тучу темную сна излила,

Взор замкнула сладким ключом и - в глубоком сне

Тихо владную спину вздымает он,

Песне твоїй покорен, и сам Арес,

Мощный воин, песнею сердце свое

Теши, вдруг покинув щетинистый копий строй -

Чарами души богов покоряет

Песни стрела из искусных рук

Сына Латоны и Муз

С пишною грудью.

За своєю ритмічною структурою ода поета строфічна. За двома однаковими строфами (строфа і антистрофа) йде дуже часто третя, відмінна від них за структурою (епод), і цей комплекс з трьох строф, розташованих за схемою aab, повторюється кілька разів в тій самій послідовності (aab, aab і т. д.). Наведений вище уривок складається зі строфи і антистрофи першої оди зі збірки в честь переможців під час піфійських ігор [15, ст. 92].

Далеко не останню роль грала в нього звучність фрази, утворююча ефект алітерації і інколи визначаюча вибір словесних засобів вираження. Але все ж, при всій силі стихійного поетичного натхнення, володіючого Піндаром, його епінікії проникнуті певною «єдністю виміру» [18, ст. 70].

Отже, Піндар постає як видатний новатор поетичного мистецтва. Надзвичайно урочиста і велична мова його епінікіїв сповнена складними зворотами, «затемненими» і пишними епітетами, складними образами, барвистими словами і виказами. У рядки віршів Піндара раптом вриваються оригінальні порівняння, ідеї, відступи, не говорячи вже про міфологічні паралелі, що часом розгортаються в складну образну систему [10, ст. 173].

Список літератури

античний лірика хоровий

1. Анпеткова-Шарова Г.Г., Чекалова Е.И. Античная литература. - 1989.

2. Античная лирика - Художественная литература, Москва, 1968 - 623 с.

3. Борухович В.Г. История древнегреческой литературы, 1965. - 274 с. 4. Введение в литературоведенье. - Москва, 1983.

5. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. - 1989.

6. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. - 2001.

7. Давньогрецька лірика // Тема. - 2001, № 4, ст. 44-63.

8. Краткий словарь литературоведческих терминов.- Москва, 1985.

9. Лесин В.М. Літературознавчі терміни. - 1985.

10. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 718 с.

11. Підлісна Г.Н. Світ античної літератури. - 1989.

12. Радциг С.И. История древнегреческой литературы, - М.: Высшая школа, 1982. - 487 с.

13. Султанов Ю.І. У світі античної літератури. Давньогрецька література. Література Стародавнього Риму. - 2002.

14. Тахо-Годи А.А., Лосев А.Ф., Сонкина Г.А. Античная литература. - 1986.

15. Тронский И.М. История античной литературы. - 1946.

16. Шацький І. Художні засоби зображення характеру у ліричному творі // Українська мова та література. - 2003, № 34, ст. 20-21.

17. Шедевры зарубежной любовной лирики. - Харьков, 2005.

18. Ярхо В.Н., Полонская К.П. Античная лирика. Ранняя греческая лирика. Римская лирическая поэзия. - М.: Высшая школа, 1967. - 211 с.

Размещено на Allbest.ru

...