Будівництво та архітектура Чернігівщини у ХІХ - на початку ХХ ст.

Як засвідчують Р. І. Бондаренко та С. А. Ничкало, у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у деяких містах будинки гарно прикраша- лися, при цьому використовувалися характерні особливості "цегляного модерну". У багатьох будинках Прилук помітна була насичена орнаментальна кладка із рядової і лекальної цегли з фантастичним багатством чудових вигадливих сполучень. Таких будинків дослідники налічили понад 20 [23 а].

У міських великих будинках для їх окраси використовували різьблення. На фасадних стінах з 3-5-ма, 7-ма, 9-ма вікнами, які розташовувалися як симетрично, так і асиметрично, закріплялися рамкові нашивки та віконниці, які демонстрували майстерність різьбярів, що відзначалася художньою витонченістю. Використовувалося різьблення і для оформлення навісів-галерей на дерев'яних колонах перед вхідними дверима. Прикладом цього можуть бути приміщення магазинів у Борзні та інших населених пунктах.

Палацове будівництво

Починаючи з кінця XVI11 ст. і впродовж усього ХІХ ст. здійснювалося будівництво великих палаців для вельмож та багатих дворян. Це палаци останнього гетьмана України К. Розумовського у Батурині, президента Малоросійської колегії генерал-губернатора Малоросії П. Рум'янцева-Задунайського у селах Вишеньки та Черешеньки, канцлера Росії О. А. Безбородька у селі Стольному, камер-юнкера при імператорському дворі Г. Тарновського у Качанівці, нащадків прилуцького полковника Г. Галагана у Сокиринцях, дочки декабриста С. Волконського Олени Рахманової у Вейсбахівці (нині Білорічиця) та інших. Не так багато було на території Чернігівщини таких палаців, які свідчили про високу майстерність архітекторів і будівничих. В той же час вони засвідчували, що традиційно українсько-козацьке архітектурне мистецтво витіснялося експансією іншомовних культурних традицій, зокрема, російських імперських, пов'язаних з утвердженням внутрішньої політики цієї держави на українських землях. В свою чергу, в Росії при будівництві палаців використовували новації європейського будування. Саме цим пояснюється, що для їх зведення запрошувалися архітектори-іноземці. Хоча тут необхідно звернути увагу на одну деталь: здійснювали за проектами, розробленими іноземними архітекторами, українські будівельники.

Дворянська садиба за своєю структурою: палац, флігелі, господарські будівлі, парк, храм - часто утворювала огорожею закриту територію, якою володіла родина і на територію якої можна було заїхати з парадного входу через центральну алею. І все ж ця садиба сприймалася як родове гніздо, в якому всі будівлі знаходилися у єдності.

Як свідчать перекази, Кирило Розумовський, позбавлений Катериною ІІ титулу гетьмана України і повернувшись до Батурина, сам обирав місце для будівництва палацу на високому березі Сейму біля старовинного міста України, колишньої столиці Гетьманської держави, яке отримав граф у подарунок від імператриці Єлизавети Петрівни у 1750 р. Розробив план садиби основного палацу, флігелів та парку у стилі класицизму Чарльз Камерон, відомий російський архітектор шотландського походження, який прославився уже своїми будовами у Царському Селі та Павловську.

Будівництво палацу проходило протягом 1799-1803 рр. К. Розумовському хотілося мати такий палац, які мали царські особи. Це була триповерхова будівля з двома фасадами. Перший прикрашений лоджією, другий - балконом. Збагачений трикутним портиком з вісьмома колонами. Бічні фасади мають напівротонди, що збагатило силует палацу. Будинок мав напівпідвальний нижній поверх. На першому поверсі були розташовані їдальня, а також службові кімнати. На бельєтажі розмістився зал для пишних прийомів, у якому були розміщені фамільні реліквії. В інтер'єрі напівротонди відкривалися овальні зали. Граф не шкодував коштів. Але, на жаль, у 1803 р. Кирило Розумовський помер. Його син Кирило не цікавився цим палацом, жив у Відні. Палац, один із кращих в Україні, залишився недобудованим. Через сто років, у 1908 р., на XIV Всеросійському археологічному з'їзді у Чернігові було порушено клопотання про поновлення робіт. Опікування палацом взяло на себе у 1911 р. "Товариство захисту і збереження в Росії пам'яток мистецтва і старовини". Молодий, талановитий архітектор, випускник Петербурзької академії мистецтв, учень відомого професора архітектури Л. М. Бенуа Андрій Біло-груд (1875-1933) вивчив будинок, сфотографував і склав проект відбудови палацу. Почалися реставраційні роботи, які тривали до 1913 р. Але в 1914 р. почалася Перша світова війна, за якою прослідували революційні події. У 1923 р. сталася пожежа, і палац знову залишився без уваги і захисту. У другій половині XX ст. намагалися щось зробити, але реставрація палацу так і не була завершена.

Відомий знавець архітектури, професор Київського університету Св. Володимира Г. К. Лукомський у 1912 р. зазначав: "Батуринський палац являє собою таке єднання архітектурного пейзажу, рівного якому не знайти ніде в Росії. Батуринський палац залишиться кращим і, цілком імовірно, скоро вже єдиним спомином про славу минулої архітектурної епохи" [24].

І все ж палацу К. Розумовського судилося бути відродженим. У 2002 р. Кабінетом Міністрів України була прийнята комплексна програма "Гетьманська столиця", куди увійшов і проект відновлення палацу. У 2010 р. була завершена повна реставрація садиби К. Розумовського.

Значний інтерес становить і палац у Качанівці. З'явився він у XVI11 ст., але більше відомий уже в перебудованому вигляді. На акварелі О. Кунавіна 1803-1809 р. бачимо будівлю, яка відрізняється від сучасної. І це не випадково, бо у 1771-1808 рр. Качанівкою володів президент Малоросійської колегії, генерал-губернатор Малоросійської губернії П. Рум'янцев-Задунайський та його син О. Рум'янцев. Саме з цими іменами і пов'язують появу палацу, який був збудований у 1771-1780-х рр. за проектом московського архітектора Карла Бланка молодим і талановитим українським архітектором, родом зі старшинської козачої сім'ї із Чернігівщини, учнем архітекторів Андрія Квасова та Баженова Максимом Мосцепановим. Двоповерхова будівля зведена у романському стилі псевдоготики з вежами, вкритими загостреними готичного типу банями. Це талановита робота засвідчувала майстерність архітектора. Спланований був і парк з урахуванням місцевості та існуючих краєвидів.

Після того як садибу Качанівка у 1808 р. купив поміщик Григорій Почека, почався новий етап перебудови палацу. У 1816 р. помер господар садиби, і до 1824 р. нею володіла його дружина Параска Андріївна, яка подарувала її своєму синові від першого шлюбу Григорію Степановичу Тарновському. Після нього садибою володів його племінник Василь Васильович Тарновський (старший) та його син Василь Васильович Тарновський (молодший). Останній продав маєток цукрозаводчику Павлу Івановичу Харитоненку для дочки Олени, яка вийшла заміж за князя Урусова, а після нього - за М. С. Оливу. Перебудова садиби і палацу почалася ще при Г. Почеку. Була розширена територія садиби, палац був перебудований у стилі класицизму з елементами історизму, надбудований дерев'яний другий поверх, який був обкладений цеглою. Кожний з наступних господарів вносив щось своє у зміну палацу, запрошуючи нових архітекторів. Так, при П. І. Харитоненку архітектор Шольц у 1898 р. здійснив обкладання приміщень цеглою, збільшив купол, поновив внутрішні приміщення, а в 1912 р. архітектор А. Є. Білогруд збудував деякі службові, господарські та паркові споруди. Палац прямокутної форми з трьома ризалітами з боку парку. Центральна фасадна частина прикрашена шістьма колонами, над якими встановлено пірамідальний портик. У цій же частині над дахом піднімається великий циліндричний ліхтар з овальними вікнами з напівсферичною декоративною банею, яка завершується невеличким оглядовим майданчиком, огороджений металевими ґратами. З двох боків продовжують розвивати далі споруди частини також розміру з вікнами прямокутної форми, увінчаними прямими сандриками. До споруд під прямим кутом приєднуються два одноповерхові флігелі, з лівого боку одного з них знаходиться водонапірна вежа.

Дещо збагачений парковий фасад палацу. В центрі знаходиться шестиколонний портик тосканського ордера, увінчаний трикутним фронтоном. Над першим поверхом балкон. Ризаліти і причілки оперезані колонадою на рівні першого поверху, яка несе терасу другого поверху з ажурною металевою огорожею [25]. Ризаліти на рівні першого поверху - округлені, другого - п'ятигранні. Навпроти головного корпусу північний і південний флігелі, які майже ідентичні і фіксують собою завершеність двору. Флігелі зведені в стилі класицизму. Вони одноповерхові, прямокутні, збудовані із цегли. Усередині них виділяються чотириколонні пристінні портики. Підвищена частина членована чотирма пілястрами.

Окремо від палацу є дві будівлі для працівників служб, які теж збудовані у стилі класицизму, а також альтанка М. Глінки та Георгіївська церква.

Вся садиба обрамлена великим парканом та 12 озерами. Качанівська садиба - це величезний пам'ятник садово-паркового мистецтва кінця XVIІІ-ХІХ ст., який нині повністю реставрований і вражає своєю красою [26]. Це єдина садиба на Чернігівщині та, мабуть, і в Україні, яка повністю збереглася.

Перебудовувалася у XIX ст. і садиба О. А. Безбородька (у XIX ст. Мусіних-Пушкіних) у селі Стольне, яка була створена за проектом Дж. Кваренгі. Зазнала змін і садиба П. Рум'янцева-За- дунайського, син якого запросив архітектора В. Баженова внести деякі зміни у палац. Перебудова палаців у XIX ст. дещо змінила першопочаткові їх у Вишеньках образи, з'явилися елементи еклектики, які вплинули на загальний вигляд будови.

На початку XIX ст. був розширений і комплекс будівель старовинної садиби Лизогубів у Седневі. Був збудований головний будинок, у парку на березі річки Снов з'явилася ротонда-альтанки, названа іменем Леоніда Глібова.

Якщо палац К. Розумовського мав помпезний характер і засвідчував про величність і силу влади господаря, то садиба в Качанівці, а також Галаганів у Сокиринцях символізували собою святковість і інтимність. Забезпечувало це паркове оточення, ставки, альтанки тощо. Садиба - це господарський осередок, де жила дворянська родина старовинного козацького роду.

Садибу у Сокиринцях будували у 1824-1831 рр. на замовлення Павла Галагана за проектом відомого українського архітектора Павла Дубровського, учня Джилярді, який очолював у Києві губернську архітектурну креслярню, та австрійського садівника В. Бістерфельда. Шість років вони працювали разом, створюючи величну садибу.

Архітектор П. А. Добровський спланував палац у стилі ампір. Це двоповерхова мурована прямокутна будівля, в центрі якої знаходиться великий декоративний купол. Головний фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, який збудований на рівні другого поверху і поставлений на аркаду з п'ятьма арковими входами до трьох дверей. Фасад з боку парку має шестиколонний портик, від якого на рівні парадних дверей другого поверху відходить пандус, що розширюється донизу у напрямку парку. Внизу встановлені в кінці ХІХ ст. мармурові копії двох античних скульптур та декоративні вази [27]. З двох боків палацу розташовані двоповерхові флігелі, по краях височать білосніжні вежі-альтанки, службові флігелі, господарські будинки.

Палац оточує парк, а також комплекс об'єктів: ротонда, альтанка, оранжерея, ставок, які збагачують садибний комплекс.

У 1820 р. у козака І. Хоружія купили хутір Тростянець Скоропадські. У 1833 р. Іван Михайлович Скоропадський розпочав тут будівництво палацу, економії храму та парку. Саме останній і прославив його у світі як творця, що на майже голому місці створив унікальне явище культури, бо на території парку, який займає 175, а разом з гаями 350 га, росте 623 види дерев і кущів, у тому числі 161-хвойних і 462-листяних. Про парк "Тростянець" написано багато статей. На жаль, майже відсутні відомості про палац, який не зберігся.

Онук господаря садиби Павло Скоропадський згадував, що посеред садиби стояв великий дерев'яний дубовий будинок досить оригінального стилю, з приєднаними до нього двома великими баметами, що нагадували готичний стиль. У будинку були парадні кімнати і одна спальня, у якій відпочивав господар. До цього будинку прилягали велика двоповерхова прибудова з баштою на зразок шотландських замків. Біля будинку розташувалися красиві флігелі різних стилів.

Наведені факти засвідчують, що палаци в садибах на Чернігівщині мали різноманітний вигляд і будувалися у різних стилях: класицизм, романський, псевдоготика, ампір. І все ж переважна більшість садиб багатих дворян мала форму української хати. Це пояснюється тим, що національні традиції ще довго зберігалися. За висловом І. Лисяка-Рудницького, тут "продовжував жевріти український "територіальний патріотизм" [28]. Якоюсь мірою тут ще залишилися традиції ХVNІ ст., коли українські дідичі, колишні представники козацької старшини, наділені дворянським званням, проживали не в палацах, "а в будинках простих, побудованих майже завжди доморощеними майстрами. Зразком для побудови панського будинку служила селянська хата, розділена сінями на дві половини", - зазначив дослідник М. М. Бакай [29].

Григорій Галаган, з відомого козацького роду, активний діяч, вирішив побудувати будинок в селі Лебединці саме в народному українському стилі. Разом з молодим архітектором Є. Червінським, який був родом з України, їздили по селах, оглядаючи кращі хати, в яких проявлялися специфічні особливості народної традиції, подивились на будинок полковника Г. Галагана у селі Липове, Я. Лизогуба у Седневі, Б. Хмельницького у Суботові та інші. Проте жоден зразок не підійшов. І тоді вирішили будувати дім за прикладом народної архітектури - хату на дві половини. Будівництво розпочали у 1854 р., а через два роки тут приймали гостей.

Архітектор Є. І. Червінський розширив і збагатив об'ємний простір. Дерев'яні рублені стіни були побілені і оперезані призьбою, а дах укритий соломою. Стовпчики ґанку були різьблені з граціозними напівфронтонами. У фасаді і внутрішньому оздобленні були використані архітектором мистецькі прикмети народної архітектури: рундук, призьба, високий дах з заломами, двері та віконні отвори шестикутної форми. Т. Шевченко, перебуваючи у садибі Г. Галагана, з яким дружив по Кирило-Мефодіївському товариству, говорив про будинок, зведений у старому малоросійському стилі: "Панський, але гарний і вартий наслідування задум" [30].

Інколи до будинку, зведеного в народно-традиційному стилі, додавалися якісь деталі іншого стилю. Так, у садибі на високому цегляному підмурку додавався ґанок з класичним чотири- колонним портиком.

В українському народному стилі з елементами модерну були збудовані споруди у садибі Олени Сергіївни Волконської-Кочубей, яка втретє одружилася з Рахмановим і оселився в селі Вейс- бахівка (нині Білорічиця). Для будівництва основних будівель у садибі запросили архітектора Олександра-Едуарда Юлійовича Ягна (1848-1922), який закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, працював з 1876 р. на Чернігівщині, Полтавщині і захоплювався створенням художньо-виробничих майстерень, що виробляли кераміку [31]. Він трудився у селі Вороньки, де жили батьки Олени Сергіївни, декабристи Сергій Волконський і його дружина Марія Миколаївна. Тут О.-Е. Ягн керував майстернею, вироби якої отримали велику золоту медаль на Всеросійській промисловій виставці у Нижньому Новгороді 1896 р. Він відновив виробництво давньоруської полив'яної кахлі, секрет якої був втрачений.

Садибний комплекс Вейсбахівки складався з палацу, готелю, флігеля, церкви, пекарні, парку і формувався поступово. У флігелі (1878 р.) та палаці (1886 р.) архітектор застосував конструктивні та образні елементи, що нагадували національну будівничу манеру. На жаль, від садиби залишилися лише окремі будови, зокрема, флігель. У плані він нагадує українську хату на дві половини, хоча цей будинок двоповерховий. Перший поверх отинькований, цегляний, а другий - дерев'яний. Дах має своєрідну форму, зі специфічними відкосами та з елементами трикутної форми. Дах, фриз, віконні лиштви виготовлено з майоліки й теракоти, ними ж обкладені колони і печі. Балкон нагадує маленький теремок давньоруського стилю.

Відомий дослідник архітектури В. В. Вечерський відзначив, що в центральному будинку, крім національних рис, були наявні "еклектичні форми з переважанням елементів неоруського стилю у дусі "ропетовщини" [32]. Для споруд вейбахівської садиби була характерна також декорація екстер'єрів та інтер'єрів шляхом фігурного мурування з червоної цегли, а також використання різьблених дерев'яних конструкцій та майоліки, що робило їх неповторними. Палац у Вейсбахівці був розписаний художником В. М. Соколовим.

У дворянських будівлях, які з'явилися у 1860-1890-х рр., спостерігається використання історизму. Дослідник О. В. Іконников вважав, що в цей час у конструктивно-композиційних елементах споруд проявлялися ознаки, які засвідчували звернення замовників і архітекторів до історичної пам'яті [33]. Втілення ідей історизму сприяло пошуку художніх інноваційних форм, які б сприяли репродукції національного у систему будівель, що спостерігаємо в будинках архітекторів Є. І. Червінського в садибі Г. П. Галагана в селі Лебединці, О.-Е. Ю. Ягна - у Вейсбахівці, В. В. Кричевського - в Бутовій Горі, О. Г. Сластьона - проект двоповерхової будови з двома баштами на головному фасаді для поміщиці М. Скоропадської. До речі, О. Г. Сластьон захопився у цей час вивченням українського стилю в архітектурі. Під його впливом знаходився і чернігівський інженер І. М. Якубович, про що свідчать його будівлі.

Характерною особливістю дворянських садиб було те, що в них обов'язково будувався храм, який був зорієнтований на підтримку національних форм в архітектурі, а також зберігання пам'яті про родину, бо часто в храмі знаходилася й усипальниця. Для будівництва храмів запрошувалися відомі архітектори. Деякі храми перебудовувалися. Так, у селі Вейсбахівка архітектор О. Е. Ягн перебудував у 1870-1880 рр. храм з метою включення нових елементів, які були характерні для архітектурних форм і декору нового часу. Тут поєдналися елементи української та російської архітектури [34].

Храмове будівництво

Після інтенсивного будівництва дерев'яних і мурованих храмів у XVII-XVIII ст. у період утворення і розвитку незалежної гетьманської держави з провідним стилем в архітектурі бароко у ХІХ ст. відбувся помітний спад. Пояснюється це якоюсь мірою, що Священний Синод заборонив будувати в Україні дерев'яні храми в українському стилі, а також використовувати стиль українського бароко. І все ж у ХІХ ст. на Чернігівщині з'явилося чимало цікавих споруд сакрального будівництва, які відзначалися як використанням різних стилів, так і різноманіттям об'ємно-просторової організації будови. Серед православних храмів, які займали провідне місце у системі культових будівель, виділяються такі основні типи: хрестокупольні, безстовпні хрещаті, центричні ротонди і тетраконхи, зальні, базилікальні, які в свою чергу поділялися на підтипи [35].

Важливе місце в об'ємі храму займала дзвіниця, яку будували в західній частині храму, а інколи окремо від нього. Зразки православних храмів були розроблені архітектором Л. Шарлеманєм і увійшли до "Собрания планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей" [36].

Дерев'яні храми

У ХІХ ст., не зважаючи на заборону, продовжували будувати дерев'яні храми, особливо там, де поблизу були ліси. Для їх зведення запрошували бригади будівельників, зокрема з Ніжина, які прославилися ще у XVIII ст. своєю майстерністю. На сьогодні не так багато залишилося зразків храмів, які були збудовані саме в цей період заборони. Серед них церква Різдва Богородиці у Мені, збудована 1801-1804 рр. Це однобанна церква, в будові якої проявляються риси класицизму. Східна вівтарна, південна та північна частини мають п'ятигранну форму, бабинець-квадрата. "Четверик центральної дільниці переходив у вагомий восьмерик, на який спирався двозаломний верх" [37]. Чіткі, спокійні лінії та форми храму відповідали стилю, який панував у цей час в архітектурі.

До дерев'яних будівель першої половини XIX ст. відноситься і Покровська церква у м. Сосниці, яка була збудована у 1847 р. Це хрестоподібний храм, ремена якого - п'ятигранні зруби, що завершуються криволінійними фронтонами. Центральний четверик увінчано гранчатою банею на восьмерику. Зі сходу між ременами знаходяться прямокутні низенькі об'єми різниці і паламарні. До основного об'єму храму з заходу прибудований тамбур, який сполучає його з багатоярусною наметової форми дзвіницею типу восьмерика на четверику. Сама структура храму і її елементи засвідчують про те, що це типова будова так званого "єпархіального" стилю. У цьому ж стилі збудовані Троїцька церква у с. Грабів та Михайлівська церква у с. Булянки (обидві - Ріпкинського району).

Більше дерев'яних храмів почали будувати у 80-90-х рр. XIX ст. та на початку XX ст. Це в основному однобанні храми, які у стильовому відношенні можна віднести до раціонального напрямку історизму. Це Михайлівська церква у селі Буянки, яка була збудована у 1887-1888 рр. за типовим проектом парафіяльних храмів архітектора О. Михайлова. Будівля зведена на високому цегляному цоколі. Вона має хрестоподібну форму. На перехресті піднімається восьмериковий барабан з декількома віконними просвітами, який увінчується банею наметового вигляду.

За зразком "єпархіального" стилю періоду історизму була збудована Михайлівська церква (Свято-Феодосіївська) (Ріпкин- ський р-н) у кінці XIX ст. Це хрестоподібна, п'ятидільна в плані з гранчатою апсидою. В центрі храму барабан, який має форму восьмерика, увінчаного невеликою маківкою. Прикрашена кокошниками та набірним фризом [38]. З основною частиною храму з західного боку з'єднана дзвіниця.

До дерев'яних храмів, які мають форми, характерні історизму, відносимо Покровську церкву у селі Дягове (Менського р-ну), яка була збудована 1896 р., Михайлівська церва у селі Брусилові (Чернігівський р-н) (1901-1902 рр.), Покровська церква у селі Ларинівці (Новгород-Сіверський р-н) (1902), Преображенська церква у селі Переволочне (Прилуцький р-н), Феодосіївська церва у селі Сокиринці (Козелецького р-ну) (1900-1902 рр.).

Переважна більшість храмів одноверхі і мають хрестоподібну форму. Над центральною його частиною піднімається гранчастий барабан, який увінчується теж гранчастою банею наметової форми. Основна частина церкви об'єднується з двочи триярусною дзвіницею. Можуть зустрічатися на окремих храмах прикраси у вигляді кокошників, плоских трикутних парусів, зрізаної чотиригранної піраміди, фронтонів тощо.

Свято-Покровська церква у селі Ларинці (Новгород-Сіверського р-ну), збудована у 1902 р., має форму квадрата зального типу. Кубічний об'єм увінчує квадратний барабан з наметового вигляду банею, а по кутах - чотири глухі ліхтарики. З заходу будівлі приєднана двоярусна восьмигранна наметова дзвіниця. Для прикрас використано різьблення.

Своєрідний вигляд має Свято-Успенська церква у селі Сильченкове (Талалаївський р-н), яка була збудована у 1874 р. майстром за проектом архітектора Бузовського. Це п'ятибанний храм, куполи якого мають гранчасту форму, увінчану наметовими банями, чотири із яких розташовані по кутах квадрата. До основного корпусу прибудовані притвор, з західної частини над входом якої встановлені дві восьмигранні башти.

Таким чином, дерев'яне храмове будівництво на Чернігівщині представлено яскравими зразками будівель у так званому "єпархіальному" стилі часу історизму.

Муровані храми

Для їх будівництва найчастіше використовували місцеві матеріали, відкривалися цегельні. Так, у 1783-1784 рр. в Чернігівському намісництві діяло 44 цегельні, із них 7 було у Ніжині. Крім цього, в окремих садибах теж відкривалися невеликі цегельні для власних потреб. У зв'язку з тим що у ХІХ ст. виникла велика потреба у цеглі, відкривалися нові цегельні. Їх у 1860 р. уже налічувалося 276, а у 1889 р. - 368. В кінці століття формуються великі заводи.

Діяльність архітекторів А. В. Квасова, І. Г. Григоровича-Барського та ін., яка була пов'язана з будівництвом на Чернігівщині храмів та інших приміщень у стилі бароко, завершилася. На зміну бароко приходить класицизм. Храми вписуються в принципово нове планування кварталів та вулиць, площ. Храми набули кубічного вигляду, надбудовувалися великі куполи, фасади прикрашалися колонними портиками. Там, де не було дзвіниць, їх добудовували до храму чи будували окремо. Зустрічалися не лише прямокутні, а й круглого (в селі Волчок Козелецького повіту) та кубічного об'ємів (село Суличівка). Крім однокупольних, частіше будувалися і п'ятикупольні храми.

У першій половині ХІХ ст. при будівництві храмів використовували як стиль класицизму, так і ампіру. Для храмів такого стилю характерні об'єми квадратної або кубічної форми, які вінчають великі напівсферичні куполи, а з західної частини - чотириколонні портики. Поруч них стояла двоярусна (триярусна) дзвіниця.

Прикладом будови зрілого класицизму є собор Різдва Богородиці Домницькому монастирі, який був збудований у 1800 р. на кошти почесного попечителя Гімназії вищих наук у Ніжині І. А. Безбородька. Це кубічний, чотиристопний дев'ятидільний однобанний храм. Зі східної частини - напівкругла апсида, а з останніх трьох сторін світу входи, прикрашені чотириколонними портиками тосканського ордеру. Увінчує корпус напівсферичний купол на циліндричному барабані.

Таку ж форму мають Преображенська церква в Ічні, яка була збудована у 1811-1820 рр., собор Різдва Богородиці у Прилуках (1806-1815 рр.), Преображенська церква у селі Яблунівка (1815 р.) Прилуцького району, Преображенська церква у селі Райгородок (1825-1840 рр.) Коропського району, Різдва Богородиці у селі Полова (1811 р.) Прилуцького р-ну, Троїцька церква у селі Нові Млини (1800 р.) Борзнянського р-ну. Це будови типового класичного тетраконху.

Характерним прикладом для будівництва сільських храмів є заснування і зведення Петропавлівської церкви у селі Плоске (Носівський р-н) у 1865 р. на місці згорілого у 1863 р. дерев'яного храму Архангела Михайла (1747 р.). Збудована вона на кошти протоієрея Федора Яковича Дуб'янського, духовника імператриці Єлизавети Петрівни.

Враховуючи здорожчання лісового матеріалу і його недовготривалість, а також розпорядження про будівництво кам'яних храмів, громада села прийшла до висновку, що необхідно просити єпархіальне начальство дозволити будувати мурований храм. Для будівництва церкви із Петербурга був запрошений професор архітектури, інженер, генерал-майор Черник, який спланував новий храм і зробив розрахунки. 11 листопада 1864 р. у Чернігові був затверджений план і фасад храму, підписаний кн. Голіциним, архітектором Щитинським, депутатом дворянства Адасовським.

19 січня 1865 р. план також був затверджений Чернігівським архієпископом Філаретом. 24 лютого 1865 р. видано відповідну грамоту. Закладення церкви відбулося 29 червня 1863 р. Церкву назвали на ім'я Святих першоверховних апостолів Петра і Павла.

Для будівництва храму в селі Плоске був влаштований цегельний завод. Будівничим храму був запрошений ніжинський міщанин Іван П. Рещиков. За кожну покладену тисячу цеглин платили по 2 крб 20 коп., а на кожні сто тисяч - 60 пудів житнього борошна, 20 пудів крупи, 3 пуди сала, 3 пуди солі, 3 відра олії, 2 четвертини вівса, а також квартира для робітників.

Із 30 тис. крб, запланованих на будівництво, зібрали 13000 крб Поповнення продовжувалось ще декілька років. У ході будівництва з'явився сумнів, що кам'яний купол без колон на висоті понад 7 сажень витримає вагу. Тому вирішили будувати його дерев'яним, для чого попросили дозволу у технічно- будівельного комітету Міністерства внутрішніх справ. У 1872 р. отримали від комітету відповідне креслення.

Будування церкви було закінчено у 1878 р. Це п'ятибанний храм разом із дзвіницею, що мав прямокутну форму, завдовжки 17 м., крім вівтаря, освітлювався 12 великими вікнами і 3 наддверними напіввікнами. 3 входи. Храм вміщував більше 1 тис. душ. З західного боку зроблені великі хори, на які заходять із дзвіниці. На будівництво храму було витрачено 1900000 штук цегли та 21245 крб 64 коп. грошей. Керували всім будівництвом священики Трифон Стефановський (1852-1872) та Іаків Лаврушев. 27 травня 1878 р. храм був освячений [38 а]. Такий шлях будівництва, як у с. Плоске, проходили більшість сільських і міських храмів.

Крім будівництва нових храмів, на початку ХІХ ст. помітна також добудова чи перебудова культових споруд. Так, у 1791-1796 р. у Новгороді-Сіверському за проектом архітектора Дж. Кваренгі під керівництвом архітектора-інженера І. Яснигіна був збудований Спасо-Преображенський собор. За браком коштів його оздоблення завершувалося у 1804-1806 рр. Це був типовий зразок будівлі у стилі класицизму. Проте під час виконання робіт були допущені помилки. У 1814 р. храм почав руйнуватися. З Чернігова запросили губернського архітектора А. Карташевського, який запропонував зробити укріплення всередині храму, поставивши колони для підтримки арок. У такому стані храм зберігся до нашого часу.

Архітектор А. Карташевський також добудовував у стилі класицизму грецьку Всіхсвятську церкву у Ніжині, яка спочатку будувалася у візантійському стилі, як і Михайлівська церква, що стояла поруч. Проте грошей не вистачало, і будівництво затягнулося. На початку ХІХ ст. ситуація змінилася, і архітектор запропонував грекам змінити стиль, використавши елементи пізнього класицизму. З північних, південних та західних дверей були надбудовані чотири- колонні портики, які завершувалися трикутними фронтонами. Зміна торкнулася як стін, з яких було стесано декор, так і центрального об'єму, який увінчує храм великим циліндричним барабаном з напівколонками і невеличкою шоломоподібною банею. В барабані великі вікна, які освітлюють передню частину храму. Він має зальну форму великого розміру. На стінах бабинця прорізані вікна, а всередині храму на стовпах зведені хори, прикрашені вінчиком.

На завершальному етапі класицизму у будівництві проявляє себе ампір, з яким пов'язана побудова багатьох громадських будівель, міських та садибних палаців, а також храмів. Саме в цьому стилі у 1803 р. на замовлення К. Розумовського в Батурині була збудована Воскресенська церква. Це величний однобанний з дзвіницею над західним чотиристовпним притвором храм. Великий барабан з овальними вікнами укритий шоломоподібною банею, над якою підвищується безвіконний ліхтарик. Стіни відштукатурені з верхнім пояском та нішами, вздовж нього - прямокутними нішами, а також овальними над вікнами. Храм виглядає красивим і величним.

У 1806-1810 рр. в Ічні в стилі ампір на замовлення О. М. Романовича протоієреєм Ф. Копитовським була збудована Свято- Воскресенська церква на місці дерев'яного храму XVII ст. (згорів 1801 р.). Це однобанний храм, увінчаний великим барабаном з шоломоподібною банею, над якими піднімається безвіконний ліхтарик. У 1846 р. на кошти купчихи Є. Скопіної з західного боку було добудовано теплу церкву, яка з'єднувала храм з двоярусною дзвіницею 1844 р., портики якої вгорі прикрашають колонки та трикутники. В комплексі вийшов величний монументальний храм.

В стилі ампіру збудовані Георгіївська церква в Качанівці у (1817-1828 рр.), Михайлівська церква у Безуглівці Ніжинського району (1805-1835 рр.), церква Різдва Богородиці у селі Оболоння Коропського району (1800-1801 рр.) Успенська церква у селі Новий Биків Бобровицького району (1801-1804 рр.).

Серед мурованих храмів Чернігівщини, які зводилися у другій пол. XIX ст. зустрічаються будівлі у стилі еклектики. Так, у 1875 р. у Семенівці на кошти поміщика П. Ф. Чваня і парафіян у русько-візантійському стилі була збудована Казанська церква. Це чотиристопний, тринефний, п'ятибанний храм з п'ятиярусною дзвіницею у західній його частині. В цій будові помітні елементи давньоруського стилю.

Зразком будови періоду історизму є мурована, зального типу, прямокутна в плані, безстовпна, безапсидна Миколаївська церква, збудована 1873 р. за проектом інженера Л. Садовського у Ніжині. Спочатку вона мала маленьку декоративну главку. На стіні, повернутій до вулиці, - декоративно прикрашених п'ять вікон. Для того часу це незвичний за своєю будовою храм, але не поодинокий на Чернігівщині.

У Покровській церкві села Жуклі Корюківського р-ну, збудованої 1913-1914 рр. у час пошуків нових стилів, зокрема неокласицизму, українського модерну, який опирався на українські народні традиції, архітектор об'єднав традиції давньоруської архітектури, риси народного дерев'яного будівництва, а також елементи мистецтва початку ХХ ст. Цей храм вражає незвичністю своєї композиції. Це чотиристопний хрестокупольний храм, увінчаний шоломоподібною банею. З заходу сполучається з пластичної форми притвором, на верхньому ярусі якого розміщено дзвони. Зі сходу - три прямокутного плану апсиди (середня більша за бічні), увінчані невеликими банями. Їх оперізує мурована галерея, що нагадує опасання в дерев'яних церквах. Фасади розчленовано лопатками-контрфорсами, різнофігурними вікнами [39].

У кінці ХІХ - на поч. ХХ ст. в архітектурі з'являються своєрідні стилі: неокласицизм, неоруський модерн, псевдоруський, український тощо.

На Чернігівщині неоруський стиль у храмовому будівництві було використано під час спорудження Покровської церкви у селі Красилівка Козелецького району. Вона була збудована з червоної цегли у 1894 р. і являла собою шестистопний, одноапсидний храм, увінчаний наметом з ліхтариком на восьмерику. З заходу церква поєднувалася з наметовою дзвіницею типу восьмерика на четверику. На першому ярусі розміщувався головний вхід. З північного і південного боків до будівлі прилягали тамбури-ґанки, які були вкриті наметами.

Крім цього, слід зауважити, що за неповним списком Є. Корнаухова (1908 р.) у ХІХ - на поч. ХХ ст. у Чернігівській губернії функціонував 1051 храм, з яких у цей період було збудовано 535 дерев'яних і 187 кам'яних, решта 367 - це храми XVI-XVIII ст. По повітах:

Складена таблиця дала можливість побачити, що у значній частині регіонів ХІХ ст. переважало дерев'яне храмове будівництво (Городнянський, Новозибківський, Остерський, Сосницький повіти), що пояснювалося наявністю тут лісів. У більшості міст і містечок все ж йшло муроване будівництво. У деяких повітах (Кролевецькому, Мглинському, Новгород-Сіверському, Новозибківському, Ніжинському, Стародубському, Чернігівському) збереглося у ХІХ ст. ще багато старих храмів XVI-XVIII ст., які у ХІХ ст. добудовувалися, ремонтувалися та прибудовувалися до них або поруч дзвіниці. Багато з них збереглися у попередньому вигляді і залишилися свідками храмового будівництва попередніх історичних століть. Особливо цим відзначаються міста Глухів (7), Новгород-Сіверський (7), Ніжин (10), Стародуб (10), Чернігів (7).

І все ж ці дані неточні, бо у ХІХ ст., наприклад, у Ніжині, крім вказаних Миколаївського собору (1655-1658 рр.), церков Богоявленської, Пантелеймоно-Василівської, Вознесенської, Михайлівської, Іоанна Богослова, Воздвиженської, Покровської, Преобра- женської, Троїцької, Успенської, були також Благовіщенський і Введенський собори, церкви Всіхсвятська, Хрестовоздвиженська, Іллінська, Миколаївська, Георгіївська, Св. Петра і Павла та ін.

Всі перераховані храми Ніжина, крім Миколаївського собору, були зведені у XVIII ст. У ХІХ ст. добудовувалася Всіхсвятська церква та будувалися нові - Вознесенська (1805), Миколаївська (1873) та Свято-Олександрівська (1823) церкви при Гімназії вищих наук кн. Безбородька церкви

У ХІХ ст., як і в попередні роки, у будівництві храмів проявили себе представники різних верств населення. Деякі храми були збудовані за кошти колишнього гетьмана України К. Г. Розумовського - муровані церкви Воскресіння (1802) у Батурині та Успенська (1804) у Новому Бикові. Значні суми грошей витратили на будівництво мурованих храмів: Михайлівського (1804) у селі Григорівка (Конотопський пов.) та Георгіївського (1807) у Дунаєцькій Слобідці (Глухівський повіт) М. Скоропадський, а також Успенського (1809) у селі Задирки (Глухівський пов.) І. Миклашевський, Різдва Богородиці (1819) у селі Нижнє (Стародуб. пов.) генерал Андрій Миклашевський.

Декілька церков побудував граф Ілля Андрійович Безбо- родько, засновник Гімназії вищих наук кн. Безбородька у Ніжині (1805-1820), зокрема Троїцьку (1802) у селі Гриньов (Сосни- цький пов.), Стефанівську (1800) у селі Осколково та Різдва Богородиці (1825) у селі Суворово (Стародубський пов.), Возне- сенську (1809) у селі Великий Бор (Суразький пов.).

Князь Голіцин сприяв появі храмів Сергіївського (1855) у селі Радонезьке та Воскресенського (1845) у селі Курозново (Ново- зибківський пов.), а Н. С. Голиціна - Троїцької церкви (1853) у селі Камінь (Новгород-Сіверський пов.). Граф А. В. Кочубей збудував Михайлівську церкву (1853) у селі Кунашівка (Борзнян- ський пов.), П. І. Апраксін - Петро-Павлівську (1851) у селі Добродіївка (Новозибківський пов.), Гудович - Троїцьку (1834) у селі Розрите (Мглинський пов.) та Василь Гудинович - Василівську (1896) в селі Душатин (Суразький пов.), Ілля Андрійович Завадовський - Покровську (1812) у селі Брянові Кустичі (Стародубський пов.), князь Іпсіланті - Миколаївську (1861) у селі Хорольне (Новозибківський пов.).

Деякі поміщики теж будували у своїх садибах храми. Так, Григорій Степанович Тарновський побудував Георгіївську Хозевитську церкву (1828) у Качанівці (Борзнянський пов.), а Параска Жоравко - Миколаївську (1831) у селі Каменка (Новгород- Сіверський пов.), Федір Данилович Ширай - Різдва Богородиці (1805) у селі Гордіївка та Миколаївську (1815) у селі Козаричі (Суразький пов.), а М. А. Ширай - Ново-Миколаївську (1823) у місті Стародубі, генерал-лейтенант Степан Михайлович Ширай - Різдва Богородиці (1806) у селі Кулачі (Суразький пов.), Ілля Юр- кевич - Іллінську (1860) у селі Орликівка (Новозибківський пов.) та Миколаївську (1858) у селі Смоличі (Суразький пов.), Кулябко- Корецький - Покровську (1838) у селі Кузнеці (Суразький пов.) та деякі ін.

Декілька храмів на Чернігівщині збудували церковні діячі. Так, у 1865 р. на кошти архієпископа Астраханського Павла, який був родом із села Зазим'є (Остерський пов.), зведено Воск- ресенську церкву. А єпископ В'ятський Варфоломій збудував у м. Мені у 1804 р. храм Різдва Богородиці, а архієпископ Катеринославський Платон Люберський сприяв появі храму Св. Дмитрія у селі Чорнотичі (Сосницький пов.).

Звичайно, це лише частина виявлених меценатів, які сприяли храмовому будівництву на Чернігівщині. Багато храмів було зведено на кошти парафіяльних громад та інші пожертви. Часто бувало, що на місці дерев'яних храмів з'являлися муровані, а то й навіть нові дерев'яні. Все залежало від можливості тих, хто займався їх будівництвом.

Таким чином, храмове будівництво на Чернігівщині представлено найрізноманітнішими зразками стилів, які вводилися у ХІХ ст. і засвідчували нові пошуки архітекторів та художню майстерність будівничих, багатством типів об'ємно-просторової організації будови демонструвало зацікавленість меценатів та громад у появі соборів, церков та дзвінниць дерев'яних та мурованих зразків.

Промислове (виробниче) будування

У ХІХ ст. Чернігівщина залишалася сільськогосподарським регіоном і великих промислових заводів, фабрик не було. А тому дрібні підприємства були пов'язані з тією продукцією, яку вирощували на селі.

В регіоні ще з часів Гетьманщини широко розвивалося млинарство. Традиційно склалося, що воно, в основному, було двох різновидів - це водяні млини і вітряки, хоча до них примикали також ступники, крупорушки, олійні тощо. Специфіка кожного із цих видів промислових підприємств вимагала і відповідної будови. І, як свідчать документи, їх було багато на Чернігівщині на околицях міст і сіл та біля річок.

Водяні млини за своєю специфікою були двоповерхові невеликі зрубні будівлі, які встановлювалися біля греблі. На першому поверсі розміщали вал, на який потрапляла вода вода, що бігла згори, і обертала жорна або ступи, які були розміщені вище, переважно на другому поверсі. В жорна засипали зерно і внизу, на першому поверсі, збирали борошно або крупу. Будівля нагадувала зрубну комору з чотирисхилим дахом на кроквах.

Паралельно з водяними млинами діяли вітряки двох різновидів: шатрові й стовпові. Більше були поширені в регіоні каркасні шатрові, коли вітер повертав лише дах, до якого був прикріплений вал з крилами і колесом, а також зрубні, які мали форму восьмикутної багатоповерхової вежі (село Пльохове), чи з двоповерховими зрубними стінами (Чернігівський та Борзнянський повіти) та інші його різновиди.

Степові вітряки відзначалися тим, що на вітер повертався весь вітряк, який був поставлений на зрубний стілець і центрований на ньому стовпом, глибоко закопаним у землю в центрі стільця. Вони мали численні різновиди: двоповерхові каркасні споруди, дахи яких були вкриті соломою на кроквах. До даху кріпився вал з крилами і колесом, який був пов'язаний з жорнами, що знаходилися на другому поверсі, а перший займала комора, куди і потрапляло борошно [40].

Всі ці будівлі належали до одного із різновидів народної архітектури, до якої відносять житло, господарські будівлі, виробничі будівлі, оборонне будівництво, дерев'яну монументальну архітектуру. В основу будівництва клали дерево різних порід, в якому важливу роль відігравала конструкція даху, що мав різну форму. Переважно зводилися каркасні пірамідальні дахи на сохах і ключах, а частіше на кроквах. Враховувалися також і місцеві традиції, які використовували для будівництва господарських приміщень. Тож вітряки мали форму одноповерхової зрубної будівлі з дахом на кроквах, критих соломою. Перед дверима будували невеликий піддашок. Така форма будівлі нагадувала традиційні селянські комори.

З розвитком борошномельної промисловості у містах у 6070-х рр. ХІХ ст. почали будувати парові млини, зразком якого є триповерховий млин у Бахмачі. Зовні тут використано елементи міської будівлі: два поверхи будівлі муровані, а третій поверх - дерев'яний. На нижньому поверсі аркові вікна, на другому і третьому - прямокутні з надвіконними прикрасами.

На Чернігівщині зустрічалися й інші різновиди народних будівель, пов'язаних з різними виробничими процесами: круподерки, олійні, воскобійні тощо. Це теж були будівлі зі зрубними стінами, традиційними дахами, що повторювали конструкції сільських хлівів та клунь з розмірами споруди, які відповідали функціональним потребам [41].

Промислове будівництво було пов'язане також з існуванням на Чернігівщині різних мануфактур та заводів, при спорудженні будівель яких використовували як традиційні народні форми, так і нові, пов'язані зі специфікою виробництва, що розроблялися архітекторами, зокрема Ф. Волковим, Д. Віконті, О. Штаубертом, П. Тороповим та іншими у креслярнях [42].

У промислові об'єкти пропонувалося вводити муровані споруди різних поверхів та архітектурної структури. У 1803 р. у володіння сина Кирила Розумовського Андрія перейшла Батуринська суконна мануфактура, яка була заснована 1756 р. Спочатку тут працювало всього 12 ткацьких верстатів, а у 1800 р. їх було близько 80 (76 великих і 2 малих). Це потребувало будування спеціальних приміщень. Були збудовані 4 мурованих і дерев'яних приміщень, зокрема, дерев'яні флігелі, де працювало понад сто прядильниць села Великий Самбар. У зв'язку з тим що для прядіння потрібна була вода, то біля річки побудували головну сукновальню у вигляді машинного водяного млина на три колеса. Крім цього, були збудовані три невеликі сукновальні на ставках.

Як бачимо, у зв'язку зі специфікою виробництва будинки мали різну архітектурну форму: там, де стояли станки і відбувався процес прядіння, будинки мали прямокутний продовгуватий характер з великими вікнами, а для виготовлення електроенергії - у вигляді млина.

Іншому синові гетьмана графу О. К. Розумовському належала суконна мануфактура у селі Машевому Новгород-Сіверського повіту (нині Семенівський р-н), заснована 1810 р. Згодом вона перейшла зятю - графу С. Уварову. У цій мануфактурі працювало 60 ткацьких верстатів. У виробництві солдатського сукна було зайнято від 787 до 962 чол., переважна більшість кріпаків, які працювали безкоштовно і на своїх харчах.

Приміщення для мануфактур зводилися за рахунок власника, який не дуже турбувався про вигадливість будівель.

Відома також Ряшківська суконна мануфактура (нині Прилуцький р-н), яка була заснована ще 1719 р. і переходила до різних господарів. У ХІХ ст. нею володів князь Б. Г. Юсупов, а потім його син Микола. На фабриці працювало 1326 чоловік, з них 999 майстрових та їх учнів [43]. Для виробничого процесу було зведено комплекс будівель: 13 дерев'яних майстерень-світлиць, 5 "магазейних" дерев'яних будов, красильні, ворсувальні, 3 ворсувальні млини, комори та інші дрібні будівлі.

З розвитком капіталізму на Чернігівщині з'являються нові заводи. Так, у 1860 р. на території губернії діяло 65 цукрових заводів, 13 суконних фабрик, 12 полотняних та канатних, на 27 виготовляли свічки, на 4 - вироби із скла, на 5 готували папір [44]. Переважна більшість цих підприємств знаходилася на землях поміщиків у селах та містечках. Як свідчить О. Русов, у Ніжині у 1879 р. було 5 заводів, що виготовляли свічки, 1 салотоплений, 1 шкіряний (чинбарний), 1 мідноливарний, 1 чавуноливарний, 1 землевиробничий і 12 цегельних заводів. Будівлі цих підприємств знаходилися у переважній більшості за межами міста або на його околицях і не впливали на загальну характеристику архітектури міста. Бо це були одноповерхові приміщення, пристосовані для виробництва відповідної продукції.

О. Русов подає порівняльну таблицю функціонування всіх підприємств за 1860 та 1895 рр. 39 найменувань. Всього їх, за нашими даними, у 1860 р. діяло 1734 підприємства, а у 1895 р. - 243. Зникло чимало дрібних та зменшилося деяких популярних у 60-ті роки. Це торкнулося винокурних, цукрових, маслобійних та інших заводів. У деяких селах заводи ставали більш міцними у технологічному плані. Так, 12 цукроварних заводів з 4197 робітниками у 1895 р. виробляли цукру на 11 130 681 крб, а у 1860 р. на 65 заводах 1 тис. робітників давали прибуток лише 863 334 крб

Укрупнення заводів вимагало від підприємств і турботи про будівництво нових цехів та житлових приміщень для робітників, їх обслуговування. Виникла потреба у будівництві заводських комплексів. До великих підприємств належали Корюківський, Михайлівський (Глухівський повіт), Носівський, Парафіївський цукрові заводи.

Серед будівель заводів, які входили до їх комплексів, були і приміщення гуртожитків, лікарень та прийомних покоїв.

На Чернігівщині існували також сірникові заводи, зокрема, у Новозибкові, для робітників якого було збудована двоповерхова казарма. Цехи були барачного типу без вентиляції, що приводило до захворювань працівників. На жаль, нині важко встановити архітекторів та стилі, у яких зведено будівлі, бо за тривалий час багато підприємств зникло, інші перебудовані і втратили свій первісний вигляд.

На початку ХХ ст. з'являються нові промислові об'єкти. Так, у 1914-1916 рр. за проектом архітектора Опанаса Георгійовича Сластьона (Сластіона) (1855-1933), відомого українського живописця, графіка, мистецтвознавця й етнографа, у Ніжині на березі Остра було збудовано приміщення електростанції, яке за характером архітектурних деталей і орнаментації належить до рідкісних зразків українського модерну в промисловій архітектурі. До нього О. Сластьон збудував приміщення земських шкіл на Полтавщині, Чернігівщині, зокрема, у Лемешах, будинки Миргородської водолікарні (1912-1916) та Чернігівського інституту фізичних методів лікування (1912), Чернігівського міського училища ім. М. В. Гоголя (1911) та ін.

Архітектор добре знав народне мистецтво, а також розбирався в сучасних його течіях, шукав свій стиль, і це відчувається у багатьох його будівлях. Звертає увагу на себе і приміщення Ніжинської електростанції. Воно зберегло майже всі деталі, хоча було пошкоджене в західній частині у роки Великої Вітчизняної війни.

Будинок, зведений з бучанської жовтої глини, дещо асиметричний у плані. Привертає увагу південно-західна його частина, де розміщений парадний фасад з баштою, яка завершується дворядним чотирисхильним наметом. Основний об'єкт - це приміщення для машинного відділення. На фасадах з півночі і півдня розміщені великі вікна шестикутної форми, які є однією із ознак стилю модерн, що тяжів до великих площ застеклення і нетрадиційних форм та дверних прорізів.

Автор будинку звертається і до прикрас його стін. Він використовує лопатки на північному та південному фасадах, а також лопатки-контрфорси з двома невеличкими уступами на південно-східному і північно-східному кутах та по центру фасадів (ось тут вони виглядають не дуже вдало, бо, поєднуючись з лопатками між другим і третім вікнами, вони збивають ритм). Це помітно особливо з боку річки Остер.

Дослідники цієї архітектурної пам'ятки звертають увагу на те, що О. Сластьон тут використав деякі деталі народного декоративного оздоблення, зокрема майолікової плитки червоного, зеленого, синього та білого кольорів, мотивів трикутника та прямокутника. "Ритм трикутників, утворений рамою у верхній частині вікон, дуже вдало співпадає з ритмом такої ж форми плиток майолікового оздоблення. У п'ятикутному вікні над дверима знаходимо мотив трикутника, що рифмується з почерком трикутника емблеми, розташованої трохи вище. Прямокутна форма також будує свій ряд ритмів та перегуків. Ці вертикальні форми башти, прямокутне біле обрамування віконних прорізів, прямокутники викладені майолікою на лопатках та нарешті, форма самих майолікових плиток (червоних, зелених, синіх)" [45].

Всі деталі, про які йшла мова (асиметрична конструкція, великі непрямокутні вікна, широке використання геометричних форм, вільне декоративне трактуванн деяких класичних архітектурних деталей), засвідчують, що будівля архітектора О. Сластьона є зразком раціоналістичного варіанта архітектурного модерну [46].

Виробниче будівництво на Чернігівщині не визначалось особливими проектами. Переважна більшість їх - це були дерев'яні будівлі комірного та барачного типу. Для цехів з відповідними машинами зводилися муровані одно-двоповерхові приміщення. Для цього будувалися цегельні заводи. На великих підприємствах будувалися цілі комплекси приміщень, куди входили цехові будинки, адміністративний корпус, бараки для проживання працівників, склади.