Андрій Брагінець - перший декан історичного факультету Львівського університету

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНДРІЙ БРАГІНЕЦЬ - ПЕРШИЙ ДЕКАН ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Христина КОВТУН*, Андрій СИНИЦЯ**

Львівський національний університет імені Івана Франка,

* Архів Університету,

** кафедра філософії

вул. Університетська 1, Львів 79000, Україна

У статті проаналізовано основні віхи життєпису і наукові погляди українського історика філософії, доктора філософських наук, професора, першого декана історичного факультету Львівського університету Андрія Степановича Брагінця (1903-1963). Особливу увагу приділено його найбільшій заслузі в історії філософії - внеску у вивчення творчості Івана Франка, а також дослідженню закономірностей історико-філософського процесу та осмисленню української філософської і суспільно-політичної думки ХІХ - початку ХХ ст. взагалі й філософії у Львівському університеті зокрема.

Ключові слова: Андрій Степанович Брагінець, історичний факультет, Львівський університет, українська філософія, філософські погляди Івана Франка.

філософія історія університет львівський

ANDRIY BRAHINETS - THE FIRST DEAN OF THE FACULTY OF HISTORY OF LVIV UNIVERSITY

Khrystym KOVTUN*, Andriy SYNYTSYA**

The Ivan Franko National University of Lviv,

* the University Archives,

** the Chair of Philosophy

In the article key biographical landmarks and scientific views of Andriy S. Brahinets (1903-1963), Ukrainian historian of philosophy, D. Sc., Professor, the first Dean of the Faculty of History in Lviv University, are analyzed. Particular attention is paid to his greatest achievement in the history of philosophy - contribution to the study of the works by Ivan Franko, as well as to the investigation of the historical and philosophical process' regularities, the characteristics of the contemporary philosophical thought, reflection on Ukrainian philosophical and political thought of the 19th - early 20th century in general and reflection on philosophy in Lviv University in particular.

Key words: Andriy S. Brahinets, the Faculty of History, Lviv University, Ukrainian philosophy, philosophical views of Ivan Franko.

АНДРЕЙ БРАГИНЕЦ - ПЕРВЫЙ ДЕКАН ИСТОРИЧЕСКОГО ФАКУЛЬТЕТА ЛЬВОВСКОГО УНИВЕРСИТЕТА

Кристина КОВТУН*, Андрей СИНИЦА**

Львовский национальный университет имени Ивана Франко,

* Архив Университета,

** кафедра философии

ул. Университетская 1, Львов 79000, Украина

В статье проанализированы основные вехи биографии и научные взгляды украинского историка философии, доктора философских наук, профессора, первого декана исторического факультета Львовского университета Андрея Степановича Брагинца (1903-1963). Особое внимание уделено его наибольшей заслуге в истории философии - вкладу в изучение творчества Ивана Франко, а также исследованию закономерностей историко-философского процесса и осмыслению украинской философской и общественно-политической мысли XIX - начала ХХ в. в целом, и философии во Львовском университете в частности.

Ключевые слова: Андрей Степанович Брагинец, исторический факультет, Львовский университет, украинская философия, философские взгляды Ивана Франко.

В історії Львівського університету й житті його академічної спільноти в 19401960-х роках Андрій Степанович Брагінець займає особливе місце. Адже, не зважаючи на непрості тогочасні ідеологічно-політичні реалії, йому вдалося здійснити фундаментальні наукові дослідження в царині української філософії, долучитися до розвитку Львівського університету й, зокрема, історичного факультету, наполегливо відстоювати українські інтереси в академічному середовищі й виховати когорту молодих науковців, які гідно продовжили розпочаті ним дослідження української філософської думки й, особливо, творчості Івана Франка. На жаль, ґрунтовної наукової розвідки, присвяченої постаті А. Брагінця, досі немає, якщо не враховувати довідкових статей енциклопедичного характеру Брагинец Андрей Степанович // Философская энциклопедия: в 5 т. Москва, 1960. Т. 1. С. 188; Кутинський М. Некрополь України. Довідник про місця поховання або місця смерті видатних українських історичних і культурних діячів від давнини до сучасності / Михайло Кутинський; за ред. І. Шишова // Дніпро. Київ. 1990. № 5. С. 142; Андрій Степанович Брагінець // Філософський енциклопедичний словник. Київ, 2002. С. 63; Стеблій Ф. Брагінець Андрій Степанович // Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича Національної академії наук України. Наукова діяльність. Структура. Працівники / Феодосій Стеблій. Львів, 2001. С. 165-166; Стеблій Ф. Андрій Степанович Брагінець / Феодосій Стеблій // Енциклопедія сучасної України. Київ, 2004. Т. 3. С. 412; Пашук А. Брагінець Андрій Степанович / А. Пашук // Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2011. Т. І: А-К. С. 239; Приліпко М. В. Чорнобаївщина. Нариси історії населених пунктів (від найдавніших часів до сьогодення) / М. В. Приліпко. Черкаси, 2013. С. 346.

чи окремих згадок про нього у публіцистичних виданнях Лобко В. Народе мій, проснись, повстань!... Поезії, публіцистичні роздуми, спогади / Василь Лобко. Київ, 1991. С. 60-64. Автор згадує А. Брагінця, з яким особисто познайомився у Львові 1958 р., як людину, яка багато зробила для розвитку української мови і культури, зокрема: “1. Як завідуючий катедрою філософії університету, він ввів викладання філософії в університеті українською мовою, а як проректор університету, домагався того, щоб на усіх факультетах університету викладання велося українською мовою. 2. Катедра філософії, очолювана Брагінцем, вела велику роботу по дослідженню історії філософської та громадсько-політичної думки на Україні; вона видавала збірники “Філософія”, “Питання філософії”. 3. Андрій Степанович написав українською мовою та видав праці: “Філософські суспільно-політичні погляди Івана Франка”, “Іван Франко - видатний просвітитель”. 4. Він брав активну участь у пропаганді українського мистецтва, художньої самодіяльної творчості та театрального мистецтва. 5. Категорично, з принципових позицій виступав проти недругів української мови, української культури” (с. 62-63).

Lanckoronska K. Wspomnienia wojenne / Karolina Lanckoronska. Krakow, 2001. S. 26. Цікавими є спогади викладачки Львівського університету Кароліни Лянцкоронської, яка згадувала, що після приїзду до Львова і зайняття посади Андрій Степанович запросив її у деканат і доручив викладати загальний курс під назвою “Бароко-ренесанс; ренесанс-бароко”. Така дивна назва курсу, за спогадами ученої, пояснюється тим, що А. Брагінець не був упевненим щодо того, який з термінів потрібно вживати першим.. Тому метою нашої статті є системна історико-філософська реконструкція життєпису і наукових поглядів А. Брагінця. Наше дослідження проведене на основі аналізу документів і наукових першоджерел, що зберігаються в Архіві та Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.

Андрій Степанович Брагінець народився 1(14) грудня 1903 р. у с. Малі Канівці, нині Чорнобаївського району Полтавської області у бідній селянській родині. Про ранні роки його життя відомо мало. У 1917 р. А. Брагінець закінчив сільську школу та вступив до гімназії, яку, однак, не зміг завершити через брак коштів. Упродовж 1924-1927 рр. він служив у лавах Червоної Армії, спочатку як політорганізатор окружного військового комісаріату у місті Золотоноша Полтавської області, згодом - як молодший командувач ротою зв'язку на Кавказі. У 1927 р., після повернення зі служби, А. Брагінець певний час працював секретарем РК ЛКСМУ в одному з містечок Полтавської області. У 1928 р. він вступив до Сорочинського педагогічного технікуму, після року навчання у якому перевівся на соціально-економічний факультет Харківського інституту народної освіти. У 1930 р. А. Брагінця, як члена Комсомолу та активного громадського діяча, скерували на роботу до Ружинського району Житомирської області, де впродовж року він працював редактором районної газети. У 1931 р. А. Брагінець повернувся до навчання: вступив на філософський факультет Харківського державного університету, вже відновленого на той час на базі Інститутів Народної освіти та Народного господарства. Після завершення студій, упродовж 1934-1937 рр. А. Брагінець навчався в аспірантурі Харківського університету, а з 1936 р. почав працювати у ньому на посаді викладача, згодом - завідувача кафедри діалектичного матеріалізму Архів Львівського національного університету імені Івана Франка (далі - Архів ЛНУ ім. І. Франка), ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 6, 24.. У січні 1940 р. в Харківському університеті А. Брагінець успішно захистив кандидатську дисертацію з філософії на тему “Философские и социологические взгляды П. Л. Лаврова”, а за місяць до того отримав вчене звання доцента Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 140 зв..

З початком Другої світової війни та вступом радянських військ на територію Західної України змінилися умови функціонування освітньої сфери реґіону. Пришвидшена інтеграція краю до складу СРСР передбачала кардинальні зміни у функціонуванні наукових інституцій Луцький О. Радянська академічна наука в Західних областях України 1940-1951 рр.: від відділів до інститутів / Олександр Луцький // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. Київ, 2009. Вип. 15 (2). С. 12.. Одним з аспектів реформування Львівського університету була трансформація його факультетської структури, зокрема, створення окремого історичного факультету на базі колишнього гуманітарного факультету Університету Яна Казимира у Львові. Упродовж кінця 1939 - першої третини 1940 рр. у структурі факультету створили такі кафедри: археології та історії матеріальної культури, історії докласового суспільства, історії стародавнього світу, історії середніх віків, історії України, історії народів СРСР, новітньої історії, історії допоміжних наук, історії мистецтва. Проте структура факультету зазнавала постійних змін.

Так, згідно з Штатним формуляром професорсько-викладацького складу університету, у 1947 р. на факультеті існували такі кафедри: стародавньої історії та археології, історії середніх віків, нової історії, нової історії країн Сходу, історії народів СРСР, історії України, історії західних та південних слов'ян, а також теорії та історії мистецтв Архів ЛНУ ім. І. Франка, Штатний формуляр професорсько-викладацького складу, списки викладацького і навчально-допоміжного персоналу на 1945-1946 рр., арк. 1-2.. На історичному факультеті тоді працювали такі видатні вчені, як Омелян Терлецький (кафедра історії середніх віків), Іван Крип'якевич та Мирон Кордуба (кафедра історії України), Іван Старчук, Казімеж Маєвський, Єжи (Юрій) Кульчицький (кафедра давньої історії та археології) та інші Там само..

Враховуючи те, що у Львові перед початком Другої світової війни були сильні польські традиції в освіті та науці, перед радянським керівництвом постала потреба насадження “своїх” наукових кадрів у вищих навчальних закладах. Тогочасний ректор Львівського університету Михайло Марченко згадував, що одним з основних завдань, яке перед ним поставило партійне керівництво Львова, було “освіження” університетських кадрів, насамперед тих, які беруть безпосередню участь у вихованні студентської молоді До 60-ти річчя Інституту історії України НАН України. Михайло Марченко. Док. № 13. С. 99.. Передбачалось, окрім використання місцевих українців, залучити “профпридатну” професуру зі східних областей України. Тому не випадково, що значною мірою професорсько- викладацький склад Львівського університету в подальші роки визначили прибулі за скеруванням Народного Комісаріату Освіти УРСР наукові працівники зі Східної України та Росії. Одним з них був і А. Брагінець.

Згідно наказу ректора М. Марченка від 28 листопада 1939 р., А. Брагінця призначили деканом новоствореного історичного факультету і завідувачем кафедри основ марксизму-ленінізму Львівського університету9.

З лютого 1940 р. А. Брагінець очолював у Львівському університеті новостворену кафедру діалектичного та історичного матеріалізму. Після закриття Львівського університету з початком нацистської окупації Львова, у липні 1941 р. його відправили на фронт. Упродовж 1941-1943 рр. А. Брагінець працював старшим інструктором політвідділу 169-ї окремої дивізії, згодом агітатором політвідділу в тилу. За зразкове виконання бойових завдань він був нагороджений орденом “Червоної Зірки” (серпень 1944 р.), медалями “За оборону Сталінграда” (1943), “За взяття Кеніґсберґа” (1945), “За перемогу над Німеччиною” (1945). У лютому 1946 р. А. Брагінця демобілізували з лав Радянської Армії у зв'язку з хворобою і з квітня він повернувся до роботи у Львівському університеті. Його призначили завідувачем кафедри історичного і діалектичного матеріалізму, яку в зимовому семестрі 1947 р. реорганізували у кафедру філософії. Окрім того, з квітня до вересня 1946 р. А. Брагінець за сумісництвом працював старшим науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії України. Досліджував теми: “М. П. Драгоманов, його філософські і громадсько-політичні погляди”, “Розвиток філософських і наукових ідей на Україні в XVIII-ХІХ ст.”10.

19 липня 1948 р. А. Брагінця вдруге призначили деканом історичного факультету11 (тоді на факультеті було шість кафедр: давньої історії та археології, історії середніх віків, історії народів СРСР, історії нового часу, історії країн Сходу та історії України12). У 1949 р. А. Брагінця призначили проректором з навчальної роботи. Щоправда, згідно з наказом Міністерства вищої освіти СРСР № 197/к від 8 квітня 1952 р., Андрія Степановича звільнили з посади проректора “як такого, який не відповідає займаній посаді”13. У характеристиці на нього, підписаній тодішнім ректором університету Євгеном Лазаренком вказано, що за те, “що Брагінець, як проректор з навчальної роботи університету, допустив грубі помилки (затиск критики, неправильний підбір кадрів, Архів ЛНУ ім. І. Франка, накази ректора за 1939 р., арк. 97. Стеблій Ф. Брагінець Андрій Степанович. С. 166. Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 35. Архів ЛНУ ім. І. Франка, Штатний формуляр професорсько-викладацького складу, списки викладацького і навчально-допоміжного персоналу на 1948-1949 рр., арк. 10-12. Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 в/к, спр. 7568, арк. 125. видання наказу, який допускає націоналістичні відхилення), у зв 'язку з чим, рішенням Обкому КП(б) України від 26.12.1951 року, був звільнений з роботи проректора з зачитуванням догани”14.

Андрій Степанович Брагінець був одружений з Євгенією Веніамінівною Старосельською, з якою виховував трьох доньок: Доротею, Елеонору та Ніну. На час праці у Львівському університеті мешкав на вулиці М. Коцюбинського 11а, у колишньому житловому комплексі викладачів університету18.

До наукових зацікавлень А. Брагінця належали, головним чином, історія філософської і громадсько-політичної думки в Україні та Росії. На основі аналізу Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 в/к, спр. 7568, арк. 158. Білоніжка П. Євген Лазаренко - великий ректор Львівського університету, меценат української культури (до 100-річчя від дня народження) / Петро Білоніжка, Орест Матківський // Вісник НТШ. 2005. Ч. 49. С. 36. Матківський О. Виступ на урочистій академії, присвяченій 100-річчю з дня народження ректора Є. К. Лазаренка. Стенограма / Орест Матківський // Режим доступу: http:// archive.lnu.edu.ua/mdex.php?option=com_content&view= article&id=465%3A2013-01-15-19-54- 47&Itemid=238 [10.05.2014]. Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 261. Там само. Арк. 141 зв. Там само. Арк. 238, 288. бібліографічного покажчика друкованих у післявоєнний період праць А. Брагінця Друковані праці професорів, викладачів і співробітників Львівського університету за 1944-1960 роки. Бібліографічний покажчик. Львів, 1962. С. 25-26; Друковані праці професорів, викладачів і співробітників Львівського університету за 1961-1965 роки. Бібліографічний покажчик. Львів, 1974. С. 18-19. і списку його наукових праць (рукописних й опублікованих) Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 142-144, 148-152. видно, що серед основних історико-філософських питань, які були предметом наукових досліджень ученого, доцільно виокремити такі:

I. Філософські погляди Івана Франка;

II. Основні закономірності історико-філософського процесу;

III. Науково-світоглядні засади діалектичного матеріалізму;

IV. Філософська і суспільно-політична думка у працях українських мислителів ХІХ - початку ХХ ст.;

V. Філософія у Львівському університеті.

І. Філософські погляди Івана Франка. Творчість І. Франка А. Брагінець досліджував у низці своїх наукових статей Брагінець А. Відгуки на революцію 1905-1907 рр. у творчості Івана Франка / Андрій Брагінець // Праці кафедр суспільних наук (Львівський ун-т). Філософія. 1957. Вип. 2. С. 110-124; Брагінець А. На захист атеїстичної спадщини геніального сина народу (Івана Франка) / А. Брагінець, Я. Білоштан, О. Мазуркевич та ін. // Жовтень. 1957. № 4. С. 131-141; Брагінець А. Роль Івана Франка у розвитку визвольної суспільно-політичної і філософської думки на Україні / Андрій Брагінець // Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1958. Зб. 6. С. 284-305; Брагінець А. Забута замітка Івана Франка “Редакція “Правди” в боротьбі з вітраками” (1879 р.) / Андрій Брагінець // Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1960. Зб. 7. С. 5-16., а також у двох монографіях - “Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка” Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка / Андрій Брагінець. Львів, 1956. та “Іван Франко - видатний атеїст-просвітитель” Брагінець А. Іван Франко - видатний атеїст-просвітитель / Андрій Брагінець. Львів, 1956.. У цих творах автор докладно розглянув не лише громадську діяльність, філософські та суспільно-політичні погляди Каменяра, але і його ставлення до релігії, літератури, літературної критики, проаналізував естетичні погляди, міркування щодо психологічних основ художньої творчості тощо. Охарактеризувати постать І. Франка було надзвичайно непросто, адже серед його великого та багатогранного літературно-наукового доробку - поезія, проза, драматургія, переклади, праці з філософської, психологічної, політичної, педагогічної, історичної, соціологічної, економічної проблематики тощо.

У філософському світогляді І. Франка, базованому на науково-природознавчих засадах, А. Брагінець, зокрема, виокремив критичний реалізм, просвітницький гуманізм, революційний демократизм Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка. С. 124.. Сам І. Франко свої погляди визначав як раціоналізм Там само. С. 125.. Він вірив у всеперемагаючі можливості людського розуму у питанні покращення людського життя й покладав великі надії на розвиток науки, яка у своїх висновках завжди спирається на здоровий глузд, досвід і критику. Лише наука може наблизитися у своїх пошуках до справжньої істини, а тому потрібно не боятися змінювати власні погляди-пересуди, популяризувати науку. Згідно з А. Брагінцем, “Франко підкреслював, що наука і практика повинні бути між собою пов'язані нерозривно, бо тільки в такому зв'язку наукові знання можуть принести користь для людей” Там само. С. 135.. Іншими словами, будь-яка наука, природнича чи суспільна, має бути практично орієнтована. Основу природничих наук

І. Франко вбачав у математиці, адже саме вона може висновувати усі свої правила сама з себе й бути допоміжним матеріалом для інших наук. З цим міркуванням, даниною раціоналізму, не погоджувався А. Брагінець, зазначаючи, що “ніяка наука не абстрагує своїх висновків сама з себе, а тільки від тих тілесних, просторових, кількісних властивостей, що ми їх сприймаємо чуттям” Там само. С. 143..

Загалом історичне виникнення тих чи інших наук, їхній розвиток і диференціацію, І. Франко розглядав за аналогією з розвитком дитини, зростанням її зацікавлень (“природженої цікавості”). У такому поступі природа, що її оточує, зацікавлює дитину раніше, ніж життя оточуючих її людей. А тому спершу виникають природничі науки, згодом - науки про людину та суспільство (логіка, психологія, історія, етнографія, політична економія, етика). Усі ці антропологічні науки вивчають біологічні та суспільні прояви життя людини. Їхню основу формує наука логіки, яка вивчає формальну, не змістову, складову людського мислення. З погляду діалектичної логіки, яка апелює до змісту понять і суджень, такий підхід визнавався помилковим.

А. Брагінець критикував І. Франка за розгляд ним історії як науки, що за своєю суттю ніколи не зможе досягти такої точності, як математика чи астрономія, оскільки ніколи не зможе описати усі факти людського життя чи життя народів. Тому в історії матиме місце суб'єктивний погляд, яким історик неодмінно прагнутиме заповнити прогалини від нестачі фактів. А це призведе й до релятивізму Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка. С. 185.. Ця помилка у І. Франка, як зазначав А. Брагінець, виникає через намагання тлумачити історичне дослідження на основі законів природознавства, ґатунок яких відрізняється від законів суспільних.

Далі А. Брагінець характеризував Франкову спробу антропологічного пояснення виникнення суспільства як результату розвитку людського роду Там само. С. 197., виявив можливі труднощі такого підходу, зумовлені тим, що “економічні форми життя і суспільної діяльності людей Франко розглядав як своєрідну біологічну модифікацію” Там само. С. 219.. Тим самим, згідно з А. Брагінцем, І. Франко допускав помилку, яку не виправив навіть в одній зі своїх найвідоміших праць - “Що таке поступ?”.

Аналіз праці “Що таке поступ?”, проведений А. Брагінцем, є дуже цікавим, однак не до кінця послідовним. Історичний поступ людства у цій праці І. Франко вбачав у поділі праці. Він досліджував причини розвитку суспільства й навів обґрунтовану критику популярних на той час наукових (дарвінізму) і соціально- філософських (анархізму, соціалізму, комунізму) концепцій. А. Брагінець вказував лише на ті позитивні декларації щодо соціалізму й комунізму у Карла Маркса, які фіксував І. Франко, проте, зі зрозумілих ідеологічних причин, ніде не зазначав його міркування про те, що рано чи пізно марксистське вчення про побудову народної держави призведе до того, що “народна держава сталась би величезною народною тюрмою” Франко І. Що таке поступ? / Іван Франко // Іван Франко. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Київ, 1986. Т. 45: Філософські праці. С. 341.. А. Брагінець робив наголос виключно на Франковій критиці тогочасних капіталістичних відносин, за яких нечисленна меншість перебуває у розкоші, а переважаюча більшість робітників живе у злиднях, хоча всі однаковою мірою мають право на щастя, оскільки є рівними від природи.

І. Франко вірив, що поступ у сфері науки може багато-що змінити, навіть у моральній і релігійній площинах. А. Брагінець писав, що він “надавав великої ваги моральному вихованню, яке повинно опиратися на науку, реалістичне мистецтво і колективну суспільно корисну працю” Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка. С. 287.. Таке поєднання забезпечить усебічний розвиток особи й зможе зробити її по-справжньому щасливою.

Особливо докладно А. Брагінець розглядав погляди І. Франка на релігію, атеїстичні мотиви його творчості. Він хотів довести, що “Франко не допускав, щоб освічена і чесна людина одночасно була релігійною. Наука й релігія - не сумісні, бо релігія - віра в неіснуюче, а наука не може вірити в те, чого немає” Брагінець А. Іван Франко - видатний атеїст-просвітитель. С. 10.. У творах І. Франка і справді є дуже багато критики релігійної віри, яка відкидає розумну основу. Це видно, зокрема, й у його творах “Ex nihilo”, де він багато розмірковував про природу Бога, й “Поемі про створення світу”, в якій доводив, що багато сюжетів Біблії були запозичені з давніх шумерських та вавилонських оповідей, а в самому її тексті є багато суперечностей. Проте, А. Брагінець навів й інші слова І. Франка, які суперечать його власним попереднім висновкам: “Ми раціоналісти, - заявляв І. Франко, - ми хочемо у всіх справах, отже і в справах релігії, поступати розумно, як личить розумним і просвіченим людям. Ми видали війну на смерть темноті і туманенню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою” Там само. С. 25. Цит. за: Іван Франко. Радикали і релігія. Львів, 1898. С. 9-10.. Тобто І. Франко не відкидав однозначно релігії чи Бога, лише пропонував до усього, в тому числі й життя Церкви, підходити розумно. Цю думку почасти підтверджує й Андрій Пашук: “Слід передусім наголосити, що аналіз старозавітного вчення про Бога зовсім не означає, що І. Франко цим хоче заперечити саме явище Бога. Це застереження слід зробити тому, що дехто з цього погляду І. Франка робив такі висновки і, як не дивно, робили це і духовні, і світські діячі, сходячись на тому, що Каменяр став на позиції атеїзму. На жаль, ніхто не завдав собі труду глибше заглянути в суть наукової постановки питання” Пашук А. Філософський світогляд Івана Франка / Андрій Пашук. Львів, 2007. С. 361.. Хоча така заувага радше стосується сучасних досліджень, у середині ХХ ст. говорити про щось протилежне не видавалося можливим.

Окремо А. Брагінець аналізував естетичні погляди І. Франка, тобто його погляди на те, як і про що писати, на основні завдання літератури та її методи. А. Брагінець зробив висновок, що, згідно з І. Франком, “завдання літератури полягає в тому, щоб служити прогресивним інтересам того народу, життя якого вона описує. В цьому її суспільна роль і практично дійове значення” Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка. С. 342.. Тобто І. Франко, як прихильник методології критичного реалізму, не визнавав того, щоб література перетворювалася, якщо можна так сказати, у “мистецтво заради мистецтва”, була відірваною від життя народу, позбавленою практичного значення. Література, як і наука, повинна сприяти поступу людства, вона має апелювати до почуттів читача не своєю естетичною складовою, а правдивістю образів. Велике значення І. Франко приділяв і літературній критиці, яка має бути щоправда не “вчителем” літератури, а її “помічницею”, ґрунтуватися на науковій основі. Аналізуючи психологічні основи художньої творчості, наведені І. Франком у творі “Із секретів поетичної творчості” Брагінець А. Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка. С. 363-377., А. Брагінець щоправда не здійснив порівняння цього підходу з психоаналітичним підходом Зиґмунда Фройда. Хоча І. Франко багато наголошував на ролі підсвідомості у творчому акті, А. Брагінець більше апелював до фізіології вищої нервової діяльності, міркувань Івана Павлова тощо.

Назагал, А. Брагінець розцінював особу І. Франка як “мислителя з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи й суспільства в їх історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення якого він невтомно і з гарячою пристрастю трудився” Там само. С. 123.. З цим висновком важко не погодитись.

Дослідження творчості І. Франка, проведене А. Брагінцем у 1950-х роках, надихнуло й інших викладачів кафедри філософії також вивчати її. Аби в цьому пересвідчитись, варто лише перечислити окремі публікації Мирослава Олексюка Олексюк М. Іван Франко про предмет і завдання естетики / Мирослав Олексюк // Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1960. Зб. 7. С. 151-173., Бориса Кубланова Кубланов Б. Про працю Івана Франка “Із секретів поетичної творчості” / Борис Кубланов // Праці кафедр суспільних наук (Львівський ун-т). Філософія. 1957. Вип. 2. С. 39-61; Кубланов Б. За правильне висвітлення естетичних поглядів Івана Франка / Борис Кубланов // Жовтень. 1958. № 12. С. 119-128., Андрія Пашука Пашук А. Маловідома стаття Івана Франка для газети “Праца” / Андрій Пашук // Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1960. Зб. 7. С. 45-51., Веніаміна Сахарова Сахаров В. Суспільно-політичні погляди Івана Франка. (До 100-річчя з дня народження) / Веніамін Сахаров. Львів, 1956., Анатолія Нечипорука НечипорукА. Іван Франко про походження та соціальну суть моралі / Анатолій Нечипорук // Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1964. Зб. 11. С. 35-44.. Таке велике зацікавлення творчістю І. Франка й незначна кількість публікацій у ті часи, присвячених іншим проблемам української чи світової філософії, викликали навіть певне нерозуміння публіцистів із української діаспори. Так, Мирослав Прокоп у своєму критичному огляді тематики наукових досліджень працівників Львівського університету для журналу “Сучасність” за 1965 р., що видавався у Мюнхені, зауважував, що науковий інтерес викладачів кафедри філософії “не сягає далі Франка і Лесі Українки” Прокоп М. Публікація про Львівський університет / Мирослав Прокоп // Сучасність. 1965. Січень. № 1 (49). С. 106., додаючи, щоправда, що причиною тому, швидше за все, є те, що студії західної сучасної і минулої філософської думки чи, зрештою, української філософії в Острозькій або Києво-

Могилянській академії (зокрема, й погляди Григорія Сковороди) тощо, є зарезервованими “для наукових установ Москви та Ленінграду” Прокоп М. Публікація про Львівський університет.. Звісно, за тих реалій, як автор і зазначав, не все можна було досліджувати, але ж, з другого боку, похвально, що саме завдяки вивченню А. Брагінцем і його колегами творчості І. Франка про погляди видатного західноукраїнського мислителя стало добре відомо в Україні і за її межами, він посів належне місце в історії української культури. Крім того, з такою оцінкою, зробленою на основі аналізу виключно назв творів, не можна погодитись ще й тому, що, як побачимо далі, уже А. Брагінець, не кажучи про інших, у своєму курсі з історії філософії досліджував погляди і професорів Києво-Могилянської академії, і Г. Сковороди, і багатьох інших українських чи зарубіжних мислителів Разом з тим, у списку його наукових публікацій (Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 151) є рукопис статті “Титан мысли: к 1000-летию Ибн-Сина” (1952)..

ІІ. Основні закономірності історико-філософського процесу. В 1967 р. у Львові вийшов друком навчальний посібник “Нариси історії філософії (домарксівський період)” Брагінець А. Нариси історії філософії (домарксівський період): Учбов. посібник / Андрій Брагінець. Львів, 1967.. Цей посібник для студентів було укладено у знак світлої пам'яті про А. Брагінця його колегами - Борисом Кублановим, Мирославом Олексюком, Оленою Веремєєвою, Олександром Ковальовим та Андрієм Пашуком - на основі курсу лекцій з історії філософії, який він упродовж багатьох років читав у Львівському університеті. Загалом структура курсу А. Брагінця виглядала так. У Вступі було охарактеризовано предмет та завдання історії філософії. Далі виклад історії філософії розбито на такі теми: 1. Зародження та розвиток науки і філософії в країнах Стародавнього Сходу; 2. Зародження та розвиток науки і філософії в Стародавній Греції і античному Римі; 3. Філософія в добу феодалізму; 4. Розвиток філософії в період переходу від феодалізму до капіталізму в Європі (XIV-XVI ст.); 5. Боротьба матеріалізму проти ідеалізму в період ранніх буржуазних революцій у західній Європі (XVI-XVII ст.); 6. Основні напрямки у філософії західної Європи в період утвердження капіталізму в Англії і підготовки буржуазної революції у Франції (XVIII ст.); 7. Основні напрямки суспільно-політичної і філософської думки в Росії і на Україні в період панування кріпосництва і зародження буржуазних відносин (кінець XVII - початок XIX ст.); 8. Просвітительство і матеріалізм в Росії в другій половині XVIII - першій чверті ХІХ ст.; 9. Ідеалістична класична німецька філософія кінця XVIII - початку ХІХ ст.; 10. Філософські і суспільно-політичні погляди російських та українських революційних демократів (40-70-ті роки ХІХ ст.).

Назагал виклад А. Брагінцем курсу історії філософії, як видно зі змісту, є за певними винятками доволі традиційним, проте він має низку своїх особливостей, на які хотілося б звернути увагу докладніше.

По-перше, аналізуючи особливості предмету філософії, А. Брагінець зазначав, що “у різні історичні епохи давались різні визначення предмета філософії і висувалися різні погляди на історію філософії залежно від характеру філософських систем та завдань, що ставилися в той чи інший час перед філософією” Брагінець А. Нариси історії філософії... С. 3.. Так, в епоху Античності філософія обіймала усі галузі знань та приблизно з IV ст. до н. е. від неї почалося відгалуження конкретних наук, яке триває по сьогодні. У цю епоху найвідоміше визначення філософії дав Аристотель, який розумів її як науку “про причини і принципи речей”. У Середньовіччі філософія перетворилася на “служницю релігії”. У Новий час, з утвердженням досвідного природознавства, філософія, за висловом Френсіса Бекона, стала “наукою наук”. Проте загальний недолік такого визначення філософії як своєрідної вершини піраміди наук, на думку А. Брагінця, полягав у тому, що філософія була відірвана “від реального ґрунту, на якому вона розвивається, тобто від суспільного життя” Там само. С. 5.. Від такої філософії мало користі. Філософія має бути пов'язана з практичними потребами життя людини й суспільства. Історія філософії на науковій основі має дослідити основні закономірності розвитку філософських знань.

По-друге, цікаво, що виклад філософії А. Брагінець розпочинав із дослідження культури Стародавнього Сходу, яка “історично склалась на багато віків раніше від культури європейських народів і справила величезний вплив на розвиток усіх пізніших культур” Там само. С. 13.. Через це він критикував деякі західні підходи до викладу історії філософії за те, що вони на культуру Сходу практично не звертали уваги. Такий підхід, якого дотримувався А. Брагінець, як можемо ствердити на сьогодні, безперечно, є виправданим і продуктивним. Порівнюючи особливості виникнення філософії на Сході і на Заході, він зауважував, що виникнення філософії на Сході - в Індії і Китаї - значною мірою пов'язане з критичним осмисленням первісних релігійних і міфологічних уявлень про походження й розвиток світу та людини. На відміну від Сходу, на Заході - у Стародавній Греції - у процесі виникнення філософії учений більше зосереджував увагу на змінах у суспільно- політичному житті грецьких міст-полісів.

По-третє, розвиток історії філософії А. Брагінець розглядав на основі протистояння між ідеалізмом і матеріалізмом. Такий підхід звісно може бути виправданим, щоправда у викладі автора дещо переважав наголос на матеріалістичній складовій, а тому деякі ідеалістичні системи розглянуто недостатньо, навіть у критичному ключі. Особливо це стосується середньовічної філософської думки у країнах Західної Європи за фактично тисячолітню історію (IV-XIV ст.), про яку сказано надзвичайно мало.

По-п'яте, позитивним моментом історико-філософського курсу А. Брагінця є демонстрація того, що українська філософська думка є невід'ємною складовою історії загальносвітового філософського процесу. Виникнувши у часи Київської Русі, надалі її розвивали Іван Вишенський, професори Києво-Могилянської академії (Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський), Григорій Сковорода. Останнього А. Брагінець називав видатним представником Просвітництва, який у філософії переважно розвивав проблеми етики, джерело яких вбачаючи у природі самої людини, а не у суспільно-історичних умовах життя суспільства Брагінець А. Нариси історії філософії... С. 203-204.. Свій виклад історії української філософії А. Брагінець завершив розглядом постаті Тараса Шевченка, який “був не лише геніальним поетом і талановитим художником, але й мужнім і полум'яним борцем за соціальне та національне визволення народів з-під ярма царизму, за повалення кріпосницького ладу” Там само. С. 261.. А. Брагінець окремо виділив й коротко проаналізував погляди Т. Шевченка на мистецтво, людину й суспільство, реалії тогочасного життя, релігію тощо. До особи Т Шевченка він не раз звертався й у інших своїх працях, які проаналізуємо далі.

ІІІ. Науково-світоглядні засади діалектичного матеріалізму. Філософською основою марксистського світогляду, як відомо, був діалектичний матеріалізм (діамат). Згідно з цим напрямом філософської думки, матерія, перебуваючи у стані безперервного розвитку, визнавалася первинною щодо свідомості. Сутність останньої тлумачили не інакше, як спосіб відображення матерії у голові людини. Базові принципи діамату сформулювали Карл Маркс і Фрідріх Енгельс у результаті матеріалістичної інтерпретації ідей Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля, а згодом підхопив Володимир Ленін. Зрозуміло, що в академічному середовищі, яке перебувало під контролем партійного керівництва, науковці мали розвивати базові ідеї саме діалектичного матеріалізму, усі ж інші ідеї неодмінно треба було піддавати нищівній критиці як такі, що несуть небезпеку панівній ідеології партії. У зв'язку з такими засадничими пересторогами, тематика тогочасних філософських досліджень була доволі прогнозованою й обмеженою. Переважна більшість філософських дискусій точилася в контексті вчення В. Леніна і тих авторів, яких він схвалював чи критикував. Тому про декого у той час було сказано надміру, про інших, погляди яких, безперечно, заслуговували уваги, - не сказано нічого. Це міркування підтверджує аналіз тематики й змісту декількох наукових праць А. Брагінця, присвячених поглядам низки російських науковців, публіцистів і філософів, зокрема, Петра Лаврова Його творчий доробок А. Брагінець, як відомо, розглядає у своїй кандидатській дисертації “Философские и социологические взгляды П. Л. Лаврова” (1940)., Михайла Ломоносова Брагінець А. М. В. Ломоносов - корифей вітчизняної науки XVIII століття / Андрій Брагінець // Наукові записки (Львівський ун-т). 1955. Т. 36: Серія хімічна. Вип. 4. С. 5-14., Олександра Герцена Брагінець А. Великий революціонер-демократ (До 145-річчя з дня народження О. І. Герцена) / Андрій Брагінець // Наука і життя. 1957. № 3. С. 28-30., Георгія Плеханова Брагінець А. Георгій Валентинович Плеханов (До 100-річчя з дня народження) / Андрій Брагінець // Праці кафедр суспільних наук (Львівський ун-т). 1957. Вип. 2: Філософія. С. 5-20., Володимира Леніна Брагінець А. Боротьба В. І. Леніна проти реакційної філософії. До 50-ліття виходу в світ твору В. І. Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” / Андрій Брагінець. Львів, 1959., а також Карла Маркса й Фрідріха Енгельса Брагінець А. Перша теоретична і практична програма наукового комунізму (“Маніфест Комуністичної Партії” К. Маркса й Ф. Енгельса) / Андрій Брагінець // Записки історичного та філологічного факультетів. Львівський державний університет ім. І. Франка. Львів, 1940. Т. І. С. 5-23., тогочасних західних (“буржуазних”) філософів Брагінець А. Занепад сучасної буржуазної філософії / Андрій Брагінець // Доповіді та повідомлення (Львівський ун-т). 1949. Вип. 2. С. 5-8. та ін. Розгляд учень кожного з них, а за необхідності й критику, А. Брагінець здійснював з позиції діалектичного матеріалізму. Причина такого підходу вказана вище.

А. Брагінець визначав діалектичний матеріалізм як “сучасний послідовно розвинений матеріалістичний світогляд, науково обґрунтований метод пізнання і революційного перетворення природи і суспільства” Брагінець А. Боротьба В. І. Леніна проти реакційної філософії. До 50-ліття виходу в світ твору В. І. Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” / Андрій Брагінець. Львів, 1959. С. 3.. Такий світогляд протистоїть будь-яким філософським проявам ідеалізму, суб'єктивізму і метафізики, є атеїстичним за суттю. Він ґрунтується на найновіших даних природничої науки, а тому є єдино істинним. Щоправда, якщо обґрунтування такої позиції і було ще більш-менш аргументованим, то критика протилежних точок зору здебільшого була поверхневою й нагадувала навішування ярликів. Достатньо було констатувати щось на кшталт “З появою діалектичного матеріалізму - філософії робітничого класу - прогресивний розвиток буржуазної філософії майже зовсім припинився” Там само. С. 5.. Після цього можна було продовжувати досліджувати обрану тему. На жаль, подібна критика дуже часто була свідченням просто необізнаності зі змістом провідних ідей західної філософії, яку почасти принципово замовчували. Це насамперед стосувалося антропологічної, релігійної, феноменологічної, герменевтичної проблематики. Дещо більше звертали увагу на ті напрями, які розвивали наукову філософію, зокрема, позитивізм. Щоправда й останній з погляду діалектичного матеріалізму критикували за намагання поєднати “метафізичне розуміння природи з агностицизмом Канта і Юма” Брагінець А. Боротьба В. І. Леніна проти реакційної філософії. С. 5.. Чи не найкраще в контексті тогочасної філософії було досліджено філософські ідеї представників “другої” хвилі позитивізму - австрійського фізика Ернста Маха й німецького філософа Ріхарда Авенаріуса. І то лише завдяки тому, що В. Ленін на сторінках свого відомого твору “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1909) вступив з ними у різку полеміку. Філософська позиція Е. Маха та Р. Авенаріуса (емпіріокритицизм) тлумачилася як така, що базується на ідеях суб'єктивного ідеалізму Джорджа Берклі і Девіда Юма. Її підтримали Карл Пірсон, Анрі Пуанкаре, П'єр Дюгем, Олександр Богданов та ін. З філософії Р. Авенаріуса можна було виснувати, що думка може існувати без мозку й заперечити наявність зв'язку чуттєвого досвіду з зовнішнім світом Там само. С. 23.. Така позиція була піддана критиці, оскільки призводила до суб'єктивного ідеалізму, агностицизму й соліпсизму. З погляду діалектичного матеріалізму речі існують незалежно від нашої свідомості, немає ніякої принципової різниці між явищем і річчю в собі, а світ у діалектичний спосіб може бути достовірно пізнаним. Якщо ж хтось до кінця не усвідомлював (чи не приймав) такої позиції, то його погляди ставилися під сумнів. Наприклад, з позиції діамату, Олександра Герцена критикували за те, що: “діалектико-матеріалістичний погляд Герцена на природу і пізнання не був розвинутий з усією послідовністю. Вважаючи мислення прямим продовженням розвитку самої природи, Герцен не зумів з'ясувати його дійсну роль у суспільному розвитку і перейти до історичного матеріалізму” Брагінець А. Великий революціонер-демократ (До 145-річчя з дня народження О. І. Герцена). С. 30.. Подібним чином критикували погляди і Георгія Плеханова з Любов'ю Аксельрод Брагінець А. Боротьба В. І. Леніна проти реакційної філософії. С. 12., Олександра Богданова Там само. С. 76., доводили хибність основних ідей сучасного, як писав А. Брагінець, “фізичного” ідеалізму Брагінець А. Занепад сучасної буржуазної філософії. С. 6.. Основні положення цього виду ідеалізму полягають у запереченні існування матерії як об'єктивної реальності й щонайголовніше у прагненні примирити висновки науки з релігією. Визнавалося, що сучасна західна філософія (екзистенціалізм у Франції, персоналізм і прагматизм у США, неопозитивізм і неореалізм в Англії) значною мірою базувалася на ідеях “фізичного” ідеалізму, поєднаних з релігійно- містичними вченнями Томи Аквінського, Августина Блаженного, Платона, Дж. Берклі, Д. Юма, а тому, з погляду діамату, була помилковою Там само. С. 7.. Зазначимо, що ще більшої критики, ніж західна філософія, зазнавала релігія й особливо християнська Церква (у Ватикані), яка, згідно з діалектичним матеріалізмом, “відколи розбагатіла і перетворилася в установу багачів [...] виступає втіленням брехні, темряви і людиноненависництва, а вся її історія заповнена злочинами проти людського прогресу” Брагінець А. З брехнею на устах, з хрестом і мечем у руках / Андрій Брагінець // Жовтень. 1961. № 1. С. 154.. Нині, у ХХІ ст., такі інтерпретації, їхній нищівний і категоричний тон, більшості читачів видадуться однобічними, необгрунтованими й навіть до деякої міри дивними, проте вони наглядно демонструють, у який непростий час і за яких реалій жили й творили українські філософи, і яку ціну потрібно було заплатити за те, щоб мати змогу займатися улюбленою справою й безпосередньо долучатися до розвитку системи академічної освіти в Україні.

IV Філософська і суспільно-політична думка у працях українських мислителів ХІХ - початку ХХ ст. Висвітлюючи цю тему, А. Брагінець насамперед зосереджує увагу на поглядах Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Михайла Грушевського У списку наукових праць А. Брагінця (Архів ЛНУ, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 7568, арк. 142, 144) згадуються два рукописи, присвячені поглядам М. Грушевського: стаття “Реакційна соціологія М. Грушевського” (1947) та доповідь “Критика філософських і соціологічних “теорій” М. Грушевського” (1947), виголошена на науковій сесії Львівського університету. За усталеною у той час вищим партійним керівництвом традицією, творчість кожного з них (та й загалом будь-кого) розглядали виключно в контексті марксистсько-ленінського світогляду, з яким вона повинна була повністю узгоджуватися. В іншому разі на твори мислителя очікувала нищівна критика або вимушене замовчування, а на їхнього дослідника - у кращому разі догана. Але навіть у такій непростій ситуації тотальної цензури вдавалося доносити їхні ідеї до читача в завуальованій чи критичній формі. Саме тому творчість низки українських письменників і громадських діячів ХІХ - початку ХХ ст. (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Михайла Коцюбинського та ін.) визначалася як засіб вираження ідей революційної демократії - суспільно-політичного напряму, що мав на меті встановити ідеали соціальної рівності у ті часи, коли ідеї соціалізму й комунізму ще не стали панівними серед робітничого класу. Революційні демократи закликали до боротьби проти соціального гніту й за рівність можливостей для усього народу, висловлювали історичний оптимізм й людинолюбство, плекали вищі духовні цінності і потреби.