Вправляння з історією по-українськи, або якою не повинна бути історія та історіографія Закарпаття після 1991 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1 (477.87) «1941»

Вправляння з історією по-українськи, або якою не повинна бути історія та історіографія Закарпаття після 1991 року

Фенич В.І. (Ужгород)

Статтю присвячено окремим дискусійним проблемам трактування історії та історіографії Закарпаття після 1991 р. На прикладі вивчення маргіналізованої радянською та пострадянською історіографією історії Закарпаття, невиправдано зведеної лише до його новітнього образу в межах чотирьох колишніх комітатів Угорщини (Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош), автором піднімається болюча проблема вітчизняної історичної науки, пов'язана з тотальною «націоналізацією» (= українізацією) історії «землі з багатьма іменами».

Саме під кутом зору цієї назви, як у 1932 р. тодішню Підкарпатську Русь найвдаліше найменував чеський письменник, публіцист і перекладач Каміл Земан (більш відомий під літературним псевдо Іван Ольбрахт), українським (і не тільки) історикам належало б висвітлювати тисячолітню історію народів і земель, розташованих на захід під Карпатами.

Справжнє переосмислення (частенько найменоване ревізією) історії Закарпаття в широкому загальнослов'янському, - угорському, - австрійському, - чехословацькому, -радянсько-українському та власне загальноукраїнському контекстах, на думку автора, настане лише тоді, коли дослідники усвідомлюватимуть, що вони історики, а не лакеї-пропагандисти, коли історики, всупереч пройдисвітам-політикам та політикам-патріотам, «повернуть собі історію», а історії (чи в історію) - «повернуть людину» з усіма її слабкостями від моменту народження, через муки і радощі життя, і до самої смерті.

Ключові слова: історія, історіографія, Закарпаття, Ернест Гийдел, Олег Мазурок, Юрій Жаткович, Угорська Русь, «Аннібалова присяга», Михайло Драгоманов, «земля з багатьма іменами».

Продовжуючи недавно розпочаті у вітчизняній історіографії дискусії знаними істориками Ярославом Грицаком про те, «як викладати історію України після 1991 року» [21, с. 63-75; с. 11-23; с. 17-32], Андрієм Портновим про «вправляння з історією по-українськи» [61] та Георгієм Касьяновим про ««націоналізацію» історії в Україні» [6, р. 7-23; 38, с. 38-73; 39, с. 107-121], свої міркування про те, якою не повинна бути історія та історіографія Закарпаття після 1991 р., пропоную зосередити на таких нестандартних шкіцях-проблемах, як - «Я і «мій» Львів», «Мазурків Жаткович», ««Аннібалова присяга» Михайла Драгоманова та Угорська (Закарпатська /Підкарпатська) Русь».

Всі вони потроху вплинули як на формування моїх поглядів на історію взагалі та історію України і Закарпаття зокрема, так і на моє тверде переконання в суголосній ексклюзивності українського конструювання образу «країни ведмедів», чий історичний дискурс до 1945 р. вочевидь екзистенціював поза українською парадигмою історії. Тож для повноцінного та об'єктивного розкриття історії «землі з багатьма іменами», як у 1932 р. вдало назвав тогочасну Підкарпатську Русь видатний чеський письменник і журналіст комуністичної орієнтації Іван Ольбрахт (справжнє прізвище Каміл Земан) [36, с. 214-226], належить виходити із значно ширшої історичної перспективи, котра б охопила всі ті державні утворення, у складі яких тривалий час перебували різноетнічні, різноконфесійні та різнокультурні предки сучасних мешканців Закарпаття.

Свої роздуми намагатимуся формулювати як відповідь молодому історикові Ернесту Гийделу, чиї критичні міркування щодо української історіографії Закарпаття, викладені на сторінках міжнародного історичного часопису «Україна Модерна» (2007) [18, с. 191-217], виглядають набагато суворішим вироком цілій армії провінційних історіописців, аніж критичні думки про Атлантів і Каріатидів зі «школи байкарів» ужгородського професора Олега Мазурка [44, с. 197-213], котрий від 1999 р. не втомлюється повторювати понад столітньої давності й нині актуальні слова сільського церковного історика зі Свалявщини о. Юрія Жатковича про те, що «...історію угро-русів, якщо брати до уваги вимоги сучасної історіографії, досі не написано» (1890) [44].

Назви сформульованих мною шкіць- проблем - «Я і «мій» Львів», «Мазурків Жаткович» та ««Аннібалова присяга» Михайла Драгоманова та Угорська (Підкарпатська / Закарпатська) Русь» - хотів би пояснити наступним чином. У першому випадку, гадаю, кожному сумлінному історику (ба навіть ширше - гуманітарію), «вирощеному» в умовах української дійсності, стати добрим істориком без конструювання «свого» образу Львова буде вкрай важко. Кожний, хто хоч трохи метикує в історії, в той чи інший спосіб був, є або мав би бути пов'язаний професійно з інтелектуальним середовищем львівської школи істориків.

По-друге, з усіх сучасних вітчизняних дослідників історії Закарпаття та закарпатської історіографії, попри маленькі успіхи у невеликих темах інших авторів, осібне місце займає своїм критичним поглядом професор Олег Мазурок, котрий ось уже добрих два десятка літ у циклі «жатковичіани» провокує до не менш критичних роздумів і оцінок регіональної (закарпатської) історії та історіографії, повноцінне вивчення якої, принаймні в контексті певних теоретичних конструкцій, без досліджень ужгородського історика вже не буде можливим.

І, нарешті, у третьому випадку глибоко переконаний, що справжнє наукове вивчення угро-руської історії з перспективи власне української історіографії і винятково в українській національній парадигмі історії починається від «Аннібалової присяги» російського україномана Михайла Драгоманова та його галицьких (Іван Франко, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський) та угро-руських (Юрій Жаткович, «ранній» Гіядор Стрипський, Августин Волошин) послідовників.

Тож, без урахування всіх трьох вище означених аспектів, гадаю, буде вкрай важко осягнути регіональний образ тисячолітньої «землі з багатьма іменами» в контексті історії тих держав і народів, з якими їй довелося ділити долю.

Я і «мій» Львів

Ось уже добрих два десятиліття, завдячуючи насамперед науковому керівникові професору Володимиру Задорожному, мої скромні взаємини з інтелектуальною спільнотою львівських істориків майже досягли конструктивної співпраці. На початках (взимку 1993 р.) це була рутинна робота в бібліотечних та архівних фондах Львова з моїм давнім приятелем Василем Керецманом, невдовзі (1 вересня 1993 р.) - знайомство з тодішнім директором Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії (ІІЦ ЛБА) о. Борисом Ґудзяком, а ще через рік - Ярославом Грицаком та Олегом Турієм з Інституту історичних досліджень Львівського державного (від 1999 р. - національного) університету ім. Івана Франка.

Саме завдяки цим виваженим львівським історикам я, хрещений священиком Російської православної церкви (РПЦ) християнин-неофіт у застійному 1970 р., назавжди визначив свої ratio et fides, пов'язавши їх із вивченням історії Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ), еклезіяльної, національної та культурної ідентичності її кліру і мирян, а невдовзі й усвідомивши особисту належність до Греко- католицької церкви (ГКЦ). Однак у цьому дослідженні-есеї, під впливом однієї неприємної обставини, яка не дає спокою моїй бентежній і грішній душі, відійду від своєї безпосередньої теми досліджень.

Багато років тому (2002 р.) на одній із секцій, де виступав професор Ярослав Грицак, якого я мав велике бажання чути під час роботи V-го конгресу Міжнародної асоціації україністів (МАУ), що проходив тоді в Чернівцях, її модератор Феодосій Стеблій після моєї коротенької репліки, виголошеної в обговоренні доповіді п. Ярослава, грізно зауважив: «Яке там у Вас, на Закарпатті, могло бути «національне відродження» (хоч у мене насправді йшлося про взаємини Олександра Духновича з галичанами, а не про «національне пробудження» - В. Ф.), коли його принесли Вам українці в часи Драгоманова і Франка, а ще більше у міжвоєнний час».

Як реагувати на зверхню поведінку сивочолого галичанського соборника, тоді я, звісно, й гадки не мав. Від того часу ці слова мене переслідують донині, адже ні до, ні після того ніколи подібної зневаги на адресу своїх покійних земляків я не чув ні від кого. Далі доцент Львівського університету змішав увесь процес пошуків національної ідентичності тогочасними угорськими русинами із сучасним «русинським сепаратизмом», перетворивши до того моменту наукову дискусію у політичну маніфестацію зі слиною і піною на губах. Тішить, що в тому товаристві, де я частенько бував (Українському Католицькому Університеті - УКУ) інтелектуальне середовище (коло моїх приятелів пізніше поповнилося чудовими істориками Ігорем Скочилясем та Вадимом Ададуровим) подібного екслюзивістського ставлення до Іншого не розділяло. Принаймні, я в це щиро вірив донедавна.

Однак тих кількох хвилин у серпневі дні 2002 р. виявилося цілком достатньо, щоб усвідомити свою «іншість» (ба, навіть, відмінність) до ближнього, хоч генетично і кровного за своїм походженням / родом (gente / genere) із моїми предками-земляками, нащадками середньовічної Русі, галицького русина-українця. Після того власне й зародилася думка з'ясувати, коли таки Русь, зокрема угорська, «стала» Україною, і яке значення в «українському завоюванні» Угорської, Підкарпатської та Закарпатської Русі відіграли підросійський українець-емігрант Михайло Драгоманов і галичанські «п'ємонтійці» із народовецького та радикального, а невдовзі ще й екстремістського, націоналістичного таборів?

Час ішов, а справа далі ницого бажання «помститися» за образу літньому галичанину з місця не сунулася. Сьогодні я тільки вдячний Богові, що тоді не погарячкував. Тісніша співпраця з науковцями УКУ мене лише поступово переконувала в тому, що так, як отой пан Феодосій, думають не всі. І вже пізніше, коли зі своїми студентами-магістрантами у 2005 р. на рідному факультеті, імітуючи «високу науку», ми «забавлялися» в академічний семінар на тему «Закарпаття в загальноукраїнських історичних дискурсах», я остаточно переконався в тому, що свої роздуми обов'язково слід опублікувати. Правда, не через те щоб «помститися», а через тверде переконання в обмеженості та примітивності знань більшості українських істориків історії, як вони пишуть, «Закарпаття», котрої вони, на щастя для мене - «закарпатця», геть не знають. На якийсь момент мені їх навіть стало шкода.

Останнім аргументом, котрий остаточно переконав мене завершити розпочатий у 2012 р. есей, після критичних роздумів Ернеста Гийдела у 2007 р., став нещодавній випадок, пов'язаний із застосуванням до моїх скромних публікацій цензури (!) з боку редакції Релігійно- інформаційної служби України (РІСУ), що у Львові. Спочатку, 26 січня 2013 р., редакція люб'язно розмістила у своєму Інтернет-виданні мою статтю під назвою «Мукачівський єпископ Андрей (Бачинський) і відновлення Галицької митрополії: деміфологізація однієї патріотичної легенди» [68].

В ній доводиться, що «реальне» кандидатство відомого мукачівського греко- католицького єпископа на владичий престол відновленої / заснованої у 1806-1808 рр. Галицької митрополії, з огляду на відомі історикам джерела, є не чим іншим, як патріотичним меседжем української, здебільшого церковної історіографії, яка не втомлюється шукати «спільні» сторінки історії Закарпаття, Галичини та України навіть там, де вони вочевидь не прочитуються, або прочитуються дуже непереконливо.

Спираючись здебільшого на висновки сучасних львівських істориків (Івана Паславського, Феодосія Стеблія, Вадима Ададурова) в моєму скромному дослідженні, за винятком кількох непрямих документальних натяків на кандидатуру щойно хіротонізованого мукачівського єпископа Андрея (Бачинського) у 1773 та у 1779 рр., як гіпотетичного претендента на ще невідомо коли відновлену / засновану в майбутньому Галицьку митрополію, підважується один із миліших серцю міф в українській (переважно церковній та краєзнавчій) історіографії - про церковне об'єднання Галичини і Закарпаття.

Невдовзі я відсилаю до РІСУ наступну публікацію під назвою ««Габсбурзька Церква?»: сучасний погляд на історію Мукачівської греко- католицької єпархії в австрійський період (17711918)». Однак після появи істеричної реакції на мою попередню публікацію рафінованого галицького русинофоба на Закарпатті Любомира Белея [12], котру одразу ж (7 лютого 2013 р.) поцупив на свій брудний сайт інший рафінований галицький «приятель» терпеливих закарпатців Олег Диба [13], редакція РІСУ перестає мене публікувати. Проте не без причин: «Ми отримали від проф. Любомира Белея статтю о. Атанасія Пекаря і його власну реакцію на публікацію доц. Володимира Фенича про єп. Андрія Бачинського. Публікуємо їх у рамках історичної наукової дискусії». Перепрошую, панове, але дискусії, тим більше «історичної наукової», не вийшло, та й не могло вийти.

Український філолог та різносторонній «фахівець з історії» за браком відповідної наукової кваліфікації не став дискутувати зі мною (для цього потрібно бути бодай елементарно обізнаним із джерелами та історіографією предмету дискусії) й нічого кращого, як запропонувати читачам «альтернативний погляд на цю проблему, представлений у статті видатного українського історика церкви о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ» [54, с. 314-320], не спромігся. Мабуть таки правду казали мудрі римляни - «barba non facit philosophum».

Невдовзі (13 лютого 2013 р.) мій колишній аспірант, а зараз колега по кафедрі історії України доцент Віктор Кічера отримує від РІСУ (п. Володимира Мороза) наступне повідомлення: «Дослідження п. Володимира Фенича, яке Ви надіслали, цікаве (мова йде про другу мою публікацію «Габсбурзька Церква?»... - В. Ф.). Одначе є прохання, щоб автор написав коротку передмову (4-5 речень). Річ у тому, що не всі читачі (а РІСУ читають не тільки науковці) розбираються у складній історичній термінології. Отож добре було б у передмові викласти: 1) кого Автор називає русинами; 2) який їх зв'язок із сучасними українцями (попередня самоназва яких також, як відомо, русини)? Тоді стаття була б зрозумілою не тільки фахівцям».

Визнавши, таким чином, некомпетентним, не фахівцем і не науковцем «історика» Л. Белея, редакція РІСУ позбавила мене обов'язку відповідати на його словоблудство, заквашене на суцільній ненависті до не / до української історії угорських, підкарпатських русинів, котрі до 1945 р., за винятком кількох непрямих епізодів, стосунку до історії справжньої України, як «країни молока і меду», не мали жодного. Проте це аж ніяк не звільняло мене від обов'язку відповісти на прохання п. В. Мороза, що я люб'язно й виконав 18 лютого 2013 р. Нижче пропоную дослівний текст моєї відповіді.

«Вельмишановна редакція РІСУ, найперше прошу вибачення, що так «довго» змусив чекати на свою відповідь, але всякі рутинні справи, пов'язані з організацією навчального процесу перед початком нового семестру, завжди відволікали.

Отож, на мою думку, русини і українці мають різне, часом відмінне етнічне походження, що добре ілюструється у працях О. Толочка, Н. Яковенко, С. Плохія і, особливо, Я. Дашкевича. Дехто воліє навіть ствердити про українське завоювання Русі, що розтяглося від XVII до ХХ ст. Нова окраїнна (= українська) ідентичність степового козацтва під загалом візантійськими гаслами "священної війни" підкорила середньовічну руську, тоді уніатську, ідентичність. Однак, оази (релікти) цієї Русі ще довго продовжували існувати в Галичині, Буковині, а ще довше в Угорській Русі (пізнішому невдалому терміні Закарпаття). «Українське завоювання» Галичини (вислів Станіслава Смольки), завдячуючи архітекторам проекту «українського П'ємонту» з підросійської України покоління М. Драгоманова, переконливо спостерігалося лише на початках минулого століття.

Сьогодні ж, коли ми прагнемо демонструвати свою європейськість, мусимо визнати, що під нацією слід розуміти спільноту громадян однієї країни, тоді як етнічна група (групи) жодним чином не монополізує свої претензії виступати тотожною нації. Тож, подібно до інших західних країн, всі 46,5 млн. жителів України, з цієї перспективи, є українцями. Однак, коли ми мислимо інклюзивними, а не ексклюзивістськими категоріями, що аж ніяк не шанується у цивілізованій Європі, не можемо заперечити того факту, що не всі українці за національною ідентичністю мають українську етнічну «прописку». А тому, якщо ми об'єктивні в питанні, що сучасні українці успадкували не лише козацьку, але й руську етнічну, релігійну, регіональну чи корпоративну ідентичність, так само зобов'язані поважати і тих, хто цю ідентичність, в рамках ширшої політичної / громадянської спільноти українців, плекає зберегти як руську (не плутати з російською).

Іншими словами, я цілком розділяю існування русинів як реліктової етнічної ідентичності в рамках української політичної спільноти. Інший шлях, який, на жаль, демонструє український політикум і велика армія українських ексклюзивістів, ні чим не відрізняється від того, який імперська Росія застосовувала щодо невизнаної України у ХІХ - на початку ХХ ст. - «запретить». Чим він закінчився для офіційних Петербурга і Москви, - всім відомо.

І останнє. Вступати в дискусії я ні з ким не збираюся, тим більше переконувати когось, або бути переконаним кимсь, а тим більше такими «всезнаючими» професорами-неофіта- ми, як Л. Белей. У питаннях термінології, я є категоричним противником їх усучаснення на догоду політичним, національним чи конфесійним дочасним амбіціям. Це саме стосується й огульної, часто сфальшованої, українізації історичного дискурсу сучасної України, котра, попри свою безсумнівно багату на спадщину українську візію, мала / має чималу неукраїнську історичну опінію. Як поєднати (примножити, збагатити) українське й неукраїнське в Україні - ось мій щирий намір, Альфа і Омега сучасної україністики, русистики, русиністики. Для цього треба небагато - переступити через національну гординю ексклюзивізму і навчитися, якщо не поважати, то бодай почути ближнього.

З повагою, Володимир Фенич».

Проте, незрозуміло з яких причин (хоча насправді навіть дуже зрозуміло, з яких) ані моєї статті, ані мого пояснення, якого просила від мене сама редакція, донині не опубліковано. Вважати це якось інакше, ніж так, що редакція РІСУ застосувала до мене цензуру (!), не можу. Цікаво, як би інформацію про те, що сталося, сприйняли в цивілізованому західному світі, куди Україну переконливо веде через різні науково-освітні проекти співпраці той-таки УКУ, структурним підрозділом якого є РІСУ, точніше - проект Інституту Релігії та Суспільства, очолюваного колишнім політв'язнем, відомим борцем за права людини Мирославом Мариновичем. З офіційного сайту відомо, що фінансову підтримку РІСУ надають National Endowment for Democracy, Програма демократичних грантів Посольства США в Україні, Фонд Bradley (Bradley Foundation) та організація «Допомога Церкві в Потребі» (Aid to the Church in Need). Редакційна політика РІСУ, як заявляє сама редакція, не залежить від її грантодавців та, відповідно, не обов'язково збігається з їхніми офіційними позиціями [4].

Отже, РІСУ не висловлює поглядів ні УКУ, ні будь-якої з релігійних організацій, у т. ч. й УГКЦ. А тому смію виснувати, що позиція РІСУ відносно моїх публікацій є її власною редакційною політикою, про яку, звісно, її західні грантодавці, в т. ч. й насамперед акредитоване в Україні посольство США і, мабуть, той-таки М. Маринович, нічого не знають. Тож і застосування невластивої для західного світу цензури є доказом існування серйозних проблем з ексклюзивним (галицько-українським) розумінням свободи слова та громадянського суспільства в найдемократичнішому і найсвободолюбивішому, як мені здавалося донедавна, українському університеті в Україні.

«Тоді» я, звісно, й гадки не мав, що «мораль галичанина» належить до «найбільш незвіданих таємниць європейської міфології і філософії». «З суміші і різноманіття моральних принципів всіх тих народів, що століттями творили феномен Галичини, - на думку начальника відділу інформації та зовнішніх зв'язків, викладача магістерської програми з журналістики в УКУ Володимира Павліва, - утворилася головна наша спільна морально- етична риса - особливе ставлення до не- галичан». Тож «сучасний Галичанин», на переконання відомого галичанського автономіста, «повинен ставитися до всіх інших або зі зневагою (до слабших), або з ненавистю (до сильніших). І головний принциповий пункт - не соромитися цього». Натомість соромитися годиться «неприязного ставлення до інших Галичан з огляду на їхню «нижчість» в будь-якій сфері. Оскільки уникнути цього, зрозуміло, не вдасться, то потрібно прикладати чимало зусиль, щоб цю ваду вміло маскувати» [55, с. 87].

Коментувати невластиве для європейської ідентичності ставлення співробітника УКУ «до не-галичан» сенсу не бачу жодного, принаймні в даному есеї. Але з власного досвіду можу лише підтвердити, що, на жаль, подібне сприйняття галичанами не-галичан не лише в Галичині, але й поза ним, а особливо на Закарпатті (поведінка Л. Белея і О. Диби - яскраве тому підтвердження), схоже таки на правду.

«Мазурків» Жаткович

Попри існування доброї сотні загальних історій України, більшість з яких насправді є лише історією титульної української політичної нації [29], і з них лише добрий десяток, перефразовуючи слова Володимира Винниченка, можна читати «без брому, без валеріанки або без доброї дози філософського застереження» [15, с. 122] (тобто вони не є шкідливими для здоров'я і психіки людини), історичний дискурс Закарпаття посідає все ще маргінальне (частіше - змаргіналізоване) місце в загальноукраїнській історіографії [33]. Його історія, як і історія Криму чи Буковини, Слобожанщини й Новоросії, в основному залишається сферою інтересів місцевих чи закордонних істориків, слабкодоступною для пересічного незаангажованого в різніізми вишуканого українського читача-інтелектуала.

Закарпаття лише епізодично виринає в національному гранд-наративі української історіографії, як колись Україна виринала, мов джин із бутля, в гранд-наративі російському чи польському: либонь лише щоб потвердити «віковічне прагнення до возз'єднання». Як дотепно зазначає з цього приводу Е. Гийдел, «це слабке зацікавлення цілком зрозуміле - тематика малореспектабельна, а потрібна для її опанування фахова підготовка за складністю для істориків в Україні поступається хіба що сходознавству. У результаті українська історіографія Закарпаття зводиться, по суті, до закарпатського краєзнавства, не виблискуючи ні оригінальністю тематики, ні поліфонією методологій та інтерпретацій» [18, с. 215].

На підтвердження свого висновку молодий автор, сам родом із колишньої «метрополії русинів» [63, с. 134-145], а від 1944 р. - закарпатського Мукачева, випускник історичного факультету Ужгородського національного університету (УжНУ), наводить у приклад найневдаліший за всі часи розвитку крайової української історичної думки пострадянський меґанаратив - тритомні «Нариси історії Закарпаття», написані під редакцією професора Івана Гранчака [53]. Водночас погодитись із апелюванням рецензента до загалом слушного зауваження корифея української мегаломанської історіографії Михайла Грушевського, мовляв, «література історії Угорської Русі не бідна титулами, бідніша своєю вартістю» (1905) [72, т. 2, с. 581], дотепно либонь частково.

Той факт, що великий український історик слабо знався на «літературі Угорської Русі» та її історіографії, до якої, на момент написання його репліки (початок ХХ ст.), належали не лише угро-руські (Д. Бабіля, Й. Базилович, І. Пастелій, М. Лучкай, О. Духнович, А. Добрянський, І. Дулішкович, І. Мондок, Т. Легоцький, Ю. Жа- ткович, «ранній» А. Годінка), але й (а) угорські (А. Ф. Коллар, А. Дейчі, А. Сірмаї, Й. Балайті, К. Мейсарош, Я. Корачоні), (б) австрійські (Ґ. І. Бідерман, Й. Фідлер, Н. Ніллес), (в) російські (І. Орлай, Ю. Венелін, А. Дешко, В. Терлецький, Г. Де Воллан, Г. Купчанко, І. Філевич, Є. Перфецький, В. Францев, «ранній» А. Петров) і (г) українські (Ю. Целевич, Ю. Пе- леш, В. Лукич (Левицький), В. Охримович, М. Драгоманов, В. Гнатюк, С. Томашівський) автори (не виділяючи тут окремо румунських (Я. Мігалі де Апша) і словацьких (В. Сасінек) дослідників), жодним чином не додає йому респекту як вченому, котрий і донині залишається найшанованішим в українській романтично-позитивістській пострадянській історіографії.

До речі, як і Е. Гийделу також. Безсумнівно слушно критикуючи тритомний «opus magna» закарпатських пострадянських істориків (за винятком кількох окремих сюжетів, що радше є в ньому винятком), випускник історичного факультету чомусь навів у приклад праці лише І. Лисяка-Рудницького, П. Р. Маґочія та ще трьох різних авторів (Д. Злепка, Р. Офіцинського і спомини В. Шандора), тоді як станом на 2007 р. (рік виходу статті «Рутенія uber alles») історіографія Закарпаття, після невдалого зауваження М. Грушевського, збагатилася працями А. Годінки («зрілого» та «пізнього»), А. Петрова («пізнього»), Д. Дорошенка, В. Пачовського, В. Гаджеги, І. Кондратовича, О. Мицюка, Д. Паппа, А. Пекаря, Барана, Й. Перені, І. Жеґуца, Л. Гараксима, М. Майєр, В. Проніна, С. Папа, І. Пірідьї, Удварі, Й. Ботліка, І. Попа, А. Пушкаша, Д. Данилюка, П. Р. Маґочія, Й. Тімковича, П. Шворца, О. Мазурка, Р. Офіцинського, К. Шевченка, написаними різними мовами, в різних стилях, із застосуванням різних методологічних підходів, у різних політичних обставинах, і присвяченими окремим періодам чи проблемам закарпатської історії.

Отож, висновок Е. Гийдела про те, що критика М. Грушевського «звучить зараз актуальніше, ніж століття тому» [18, с. 216], є свідомою маргіналізацією наукового доробку на «закарпатську тематику», хоч і не позбавленою логіки в тій її частині, де констатується, що «українська історіографія Закарпаття зводиться, по суті, до закарпатського краєзнавства». З цим висновком молодого історика сперечатися не доводиться: причому це стосується української історіографії як в, так і за межами сучасного Закарпаття. Однак щодо історії «Закарпаття» як «малореспектабельної тематики» в українській історіографії дозволю собі не погодитися. І «допоможе» мені в цьому своїми виваженими академічними висновками авторитетний ужгородський історик, професор Олег Мазурок.

У своїх численних публікаціях, присвячених життю і творчій спадщині оригінального угро-руського сільського церковного історика о. Юрія (Калмана) Жатковича (1855-1920), впродовж останніх двох десятиліть у різних виданнях [49], мій старший колега за ремеслом упевнено спростовує невідомий йому донедавна суворий «вердикт» Е. Гийдела, послідовно і наполегливо доводячи цілком достатню «респектабельність» українського за змістом характеру «закарпатської історії» другої половині ХІХ - початку ХХ століть в адміністративно-географічних кордонах чотирьох колишніх комітатів Угорщини: Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош.

Якщо спиратися на слово «респект» (букв. повага, шана) [14, с. 1027], «українська історія Закарпаття» в оцінці Е. Гийдела не є ані шанованою, ані поважаною власне українськими істориками в тій-таки, даруйте за тавтологію, українській історіографії. Така упередженість вітчизняних історіописців пояснюється тим, як слушно зауважує молодий дослідник, що «потрібна для її опанування фахова підготовка за складністю для істориків в Україні поступається хіба що сходознавству» [18, с. 215].

І це здебільшого схоже на правду, оскільки ж ідеться не лише про незнання українськими істориками багатомовних архівних фондів, пов'язаних із тисячолітньою історією поліетнічного, полікультурного та поліконфе- сійного краю під Карпатами, але навіть про суцільне незнання вже опублікованих збірок архівних документів і матеріалів [27], відсутність повного уявлення про історіографічний доробок з тієї чи іншої теми / проблеми місцевої історії [25]. А от Олег Сергійович так не вважає.

Пишучи у передмові до першої книги із циклу «жатковичіяни» про своє «неупереджене бачення минувшини Закарпаття» [48, с. 3], вчений зігнорував давньою прописною істиною, за котрою історик є упередженим вже від моменту вибору свого ремесла. Неупереджених істориків, як і їхніх історій, не буває: вони або є, або їх попросту немає. Чи ба хтось спростував мудрий вислів про те, що найкращий історик - це ненароджений історик? Впевнений - ні! Або хіба не правду казав талановитий Льюсьєн Февр про те, що «немає історії. Є історики»?! Тож у кожному конкретному випадку, конструюючи історію на свій лад, історик її так чи інакше реконструює. Питання тільки в тому, наскільки він це робить чесно і професійно, і як вчасно і часто він зізнається та кається у власних гріхах, спокутуючи їх у нових, переосмислених студіях.

Симпатична мені своїм мудрим поглядом на історію, історіографію та методологію історії професор «києво-могилянки» Наталя Яковенко у передмові до свого направду респектного «Вступу до історії» сором'язливо зізнається: «Намагаючись надати слово всім, автор цих рядків старався бути неупередженим, але від себе не втечеш, і якщо мені, приміром, більше до вподоби Тацит, ніж Полібій, то приховувати це, мабуть, годі» [76, с. 12-13]. Так і тут: закоханість ужгородського вченого у творчість о. Юрія Жатковича, а часом і в нього самого як особистість, достатньо зрозуміла.

Правда, як на мою суб'єктивну думку, ця платонічна любов пояснюється здебільшого тим, що від сільського пароха зі Стройного власне й починається саме українська візія історії Угорської (до 1918 р.), Підкарпатської (до 1945 р.) та Закарпатської (після 1945 р.) Русі. Тож пристрасне ставлення холмського за походженням ужгородського історика до надто довірливого та подекуди наївного греко- католицького священика із Березького комітату («свого Тацита») цілком очевидне.

Вибираючи між своїм «Тацитом і Полібієм» (своєю Сциллою і Харибдою), попри все багатство тисячолітньої традиції історичної думки, мені більше до вподоби настанови сором'язливого Лукіана із Самосати. У далеких 60-х роках ІІ ст. н. е. автор першого «методологічного посібника» з історіографії «Як слід описувати історію», крім інших корисних настанов тим, хто збирається нею займатися, зауважував, що «...у нього може бути тільки одне вірне мірило: рахуватися не з теперішніми слухачами, а з тими, хто внаслідок буде читати його книги...» [73, с. 42].

В цьому, власне, і бачу свою упередженість та гріховність. Адже й рахуватися, за незначним винятком, майже ні з ким, особливо коли йде мова про місце Закарпаття в загальноукраїнських історичних синтезах. Правда, це аж ніяк не стосується досліджень професора О. Мазурка, хоча й у вузькій, та все ж респектабельній, як на мене, царині місцями гіперболізованої в «націоналізованому» історіографічному дискурсі закарпатського краєзнавства «жатковичіани».

Разом з тим, не можу до кінця погодитися з однобічним розумінням ужгородським вченим часто цитованого ним уривку з листа о. Ю. Жатковича до Володимира Гнатюка від 16 грудня 1896 р. в якості заголовка кількох однакових за змістом Передмов до книг про сільського пароха та його багатогранну творчість. Вислів «Я по убежденію держу себе сыном мало-руського народа...» [40, с. 53; 64, с. 8, 16, 17], якого о. Ю. Жаткович, на думку О. Мазурка, немов життєвого кредо, «неухильно дотримувався протягом свого свідомого життя» [40; 48, с. 5], вважаю, варто тлумачити все ж у широкому контексті «руськості» ХІХ - початку ХХ століть, а не під вузьким, винятково етноцентричним кутом зору пізнішого кремлівського «прирощення» останньої оази Русі на захід від Карпат до складу СРСР.

Приналежність до малоросійської ідентичності в імперську добу, як це блискуче довели у своїх працях на численних прикладах з історії різних регіонів колишньої Русі І. Лисяк- Рудницький, З. Когут, Д. Сондерс, С. Величенко, А. Каппелер, А. Міллер, П. Р. Магочій, Р. Шпорлюк, Г. Касьянов, Я. Грицак, С. Єкельчик [34], не завжди віщувала успіх українському проекту, так само як і сама українська ідентичність не факт що конче потребувала своєї легітимації в ототожненні з ефемерним світом «мало-руського народа». Навпаки: вона намагалася щосили її якнайскоріше позбутися. Сьогодні вже ні в кого не виникає сумніву в тому, що рецидиви отієї «малоросійськості» на південному сході України якраз і заважають її носіям упевнено рухатися спільно з рештою країни до Європи [67].

Отож, «по убежденію держати себе сыном мало-руського народа» на рубежі ХІХ-ХХ століть у ментальній карті тогочасних етнічних русинів, які мешкали в передгір'ї Карпат, не завжди відповідало ототожненню себе зі ще дуже уявною та слабо вербалізованою, ба більше - абстрактною нацією українців, хоча «. найбільш учений і найбільш компетентний в етнографічних справах священик-русин у цілій Угорщині» (так о. Жатковича назвав восени 1905 р. український етнограф і антрополог Федір Вовк [71, т. 1, с. 537]) й уточнював: «того народа, который совсім так отдільньїй е от велико-русского, як, например, от польского или болгарского» [40; 48, с. 53].

Виходячи з однієї із засадничих тез творення модерних націй про нетотожність етнічної ідентичності національній самосвідомості (Макс Вебер) [8, р. 389, 923], з чого випливає інша теоретична засторога про те, що коли етнічна група може бути визначена щодо інших, нація мусить визначатися стосовно самої себе (Вокер Коннор) [3, р. 103], для більшості слов'янського населення на теренах майбутньої України ще в роки Великої війни та революцій (1914-1921) «проблема вибору ідентичності, - як вдало зауважує з цього приводу Я. Грицак, - полягала у відмові від соціальних (козаки, кріпаки, хлібороби), конфесійних (православні, греко-католики), регіональних (русини, малороси, поліщуки, бойки, гуцули) та інших самовизначень та у наданні переваги загальнонаціональному поняттю «українець». Національна свідомість існувала на найпримітивнішому рівні: вони знали, ким вони не є - католиками, росіянами тощо, бо відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях та ін. легко вгадувалися на побутовому рівні. Однак вони не знали, частиною якого більшого народу вони є» [20, с. 12].

Всупереч суворому вироку українській історіографії Закарпаття Е. Гийделом та ігноруючи досягнення сучасної історіографії в царині реконструювання етно-національних, етно-конфесійних чи етно-культурних ідентичностей у світі (чи бодай у Центрально- Східній Європі), мудрий і «неупереджений» професор методично й усвідомлено зукраїнізував історію «пізньої осені» Угорської Русі. Правда, належить визнати: зробив це Олег Сергійович, на відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, на високому науково-теоретичному рівні, як і належить академічному вченому- історику.

«Аннібалова присяга» Михайла Драгоманова та Угорська / Закарпатська / Підкарпатська Русь

Уважно стежачи за публікаціями професора Олега Мазурка, часом не позбавленими емоційності та суб'єктивних суджень [11, с. 34], з повною відповідальністю насмілюся заявити, що лише починаючи від «пізнього» Драгоманова, «зрілого» Франка і «раннього» Жатковича «...історію угро-русів, якщо брати до уваги вимоги сучасної історіографії...» [31, с. 133], не написано не тільки на той час, її не написано й донині. В тому числі її не написано й моїм старшим колегою за ремеслом [1, т. 1, с. 67] та цілою армією радянських і пострадянських інтеграціоністів- соборників, «збирачів» українських земель від Сяну до Дону [37, с. 90-94].

І причини такого жалюгідного стану місцевої української історіографії зводяться не лише до тих, про які на весь голос уже кілька років поспіль справедливо сурмить пан- професор, доречно підводячи практично всю краєзнавчу писанину, за винятком кількох імен, до писанини «школи байкарів» [44, с. 4-200; 45; 46, с. 197-213]. Причину бачу також у тому, що від часу російського україномана Драгоманова, галицького українофіла Франка та угро-руського «малороса» Жатковича історію Закарпаття українськими дослідниками свідомо і безсоромно зфальшовано на догоду імперській геополітиці Кремля та ідеї-фікс українських соборників-інтеграціоністів - «віковічного прагнення до возз'єднання». І погодьмося, що така історична візія не меншою мірою шкодить історичній науці, де править його величність міф від усюдисущих байкотворців, з чим, я переконаний, погодиться і мій шановний старший колега за ремеслом.

Подібно до своїх талановитих попередників - мудрого парафіяльного любителя історії о. Юрія Жатковича та блискучого професійного російського дослідника середньовічної та ранньомодерної історії угро- русів Олексія Петрова, професор О. Мазурок, шукаючи відповіді на питання, «якою має бути наукова «історія Закарпаття» і хто ж її напише?'» [44, с. 187-199], виснував, що «...власне українські історики повинні показати взірець справді наукового підходу до висвітлення історії Закарпаття з найдавніших часів до наших днів...» [44, с. 195]. Даруйте, колего, але маю з цього приводу цілком протилежну думку.

Українські історики, а під ними я розумію всіх авторів «opus magna» з історії українців та історії України, за винятком кількох імен українського (більше неукраїнського) походження (Н. Яковенко, С. Плохій, Я. Грицак, С. Єкельчик, Е. Вілсон, А. Каппелер, А. Міллер, Г. Касьянов, А. Портнов, П. Р. Магочій), зухвало етнізували історичний дискурс Закарпаття до таких масштабів, що почали його розглядати складовою частиною ексклюзивно українського гранд-наративу від королівської стоянки палеоантропів (1 млн. р. т.) і до сьогодення. Користі історичній науці це не принесло жодної: шкоди - ще й якої. І хоча дослідник справедливо застерігає висвітлювати історію всіх народів, що проживали чи проживають на Закарпатті, «без гніву, войовничого «фобства», національної винятковості, але й без принизливого для людської гідності рабського сервілізму» [44, с. 194], на жаль, саме під таким кутом зору і «репрезентовано» історію «землі з багатьма іменами» у більшості українських синтез.

Наразі ж дозволю собі залишити відкритою відповідь на «шосту основну умову» сформульованих ужгородським вченим завдань для написання «справжньої, наукової історії Закарпаття в найширшому розумінні цього слова, а не лише історії русинів Закарпаття» [44, с. 196]. На мою грішну думку, її може написати будь-хто, хто відповідатиме ідентичності історика в повному розумінні лише цього слова, і писати її буде, звісно, не з позицій русина, українця, угорця, росіянина, словака, румуна, греко-католика - православного, закарпатця - галичанина, європейця - азіата, східняка - західняка, «варяга» чи «тутешняка», на замовлення Львова, Києва, Москви чи Брюсселя і Вашингтона, а з позицій історика без батьківщини буде «розповідати все так, як воно було насправді» [42, с. 42].

Українські ж історики (Олег Сергійович, звісно, до них не належить [60]) - не те щоб «показувати взірець», вони навіть не впоралися із найпростішим: совісно і чесно вивчити історію передостаннього територіального «кандидата» на вступ до Радянської України - Угорської / Підкарпатської / Карпатської Русі - та вписати основні її сюжети до загальноукраїнського дискурсу належним чином, бодай у форматі шкільної історії [24]. Тож «вердикт» Е. Гийдела українській історіографії історії «землі з багатьма іменами» в цьому контексті повністю розділяю.

Хоч як не намагалася за роки незалежності пострадянська вітчизняна історична наука позбутися тягаря імперського та українського етноцентричного мислення, уникнути упереджених оцінок до відмінних за своїми історичними традиціями земель / територій, що в різний час та в не менш різний спосіб, за сценарієм імперської Москви, а не «матері городів руських» - Києва, опинялися в державних кордонах Радянської України від 1919 до 1954 рр., їй так це й не вдалося [62].

Тоді, у 2005 р., я вперше спіймав себе на думці про те, що регіональна історія (в конкретному випадку - Закарпаття) у загальних синтезах історії України, а точніше, одного титульного українського етносу, через її дуже віддалений стосунок, за висловом Н. Яковенко, до «українського історичного ядра» - козацької Наддніпрянщини [77, с. 17-19], ледь помітна. Всього 0,2% місця на сторінках 22-х найпоширеніших на той час синтез з історії України та української історії [51], гадаю, достатнє тому підтвердження. А ті її «дозовані» сюжети, котрі все ж випадково чи спеціально потрапили до «традиціоналістських» чи «ревізіоністських» наративів української історії або історії України, здебільшого настільки спотворено, етнізовано та міфологізовано, що спокійно можна робити висновок про відсутність української (як, зрештою, і угорської також [26]) візії історії Закарпаття на сьогоднішній день (з певними застереженнями в якості доброго взірця хіба що можуть слугувати - чехословацька візія історії Підкарпатської Русі від 1919 до 1945 рр. у викладі Петера Шворца, угорська - у викладі Йожефа Ботліка, московська - у викладі Андрія Пушкаша та українсько-угорська щодо періоду 1919-2009 рр. - у викладі колективу під редакцією Миколи Вегеша та Чілли Фединець) [7].

Таким чином, «Аннібалову присягу», яку дав собі, але не виконав, а тому поклав «на голови чисельних земляків» - галичан «перший Українець, одвідавший Угорську Русь» у 1875 і 1876 рр. Михайло Драгоманов, котру він слізно назвав «пораненим братом», зобов'язавши своїх адептів «прив'язати» її до «нашого національно- демократичного і поступового демократичного руху, в котрому лежить її єдиний порятунок» [16], успішно вдалося виконати лише за допомогою сторонніх, зовнішніх чинників, під які, цілою армією радянських і пострадянських історіописців - «визволителів» та «возз'єднува- чів», належало «підігнати» і історичний та історіографічний дискурс «землі з багатьма іменами».

В результаті драгоманівської турботи про «пораненого брата» галичанами (меншою мірою наддніпрянцями) українську ідею було спочатку транспортовано в Угорську, а відтак більш успішно вакциновано в Підкарпатській Русі [43, с. 42-50, 78-81, 138-141], де невдовзі за безпосередньої співпраці між українськими націоналістами з польської Галичини (екстремістську діяльність яких польське законодавство кваліфікувало як терористичну) [20, с. 197-201], керівництвом Третього Рейху і доморощених українофілів було підготовлено ґрунт для невдалого німецько-нацистського проекту Карпатської України у 1938-1939 рр. [35, с. 249-308]. Довершенням цього стало вдале використання геополітиками Кремля соборницьких настроїв частини місцевого населення «возз'єднатися з матір'ю-Україною» в успішно реалізованому радянсько-комуністичному проекті Закарпатської України 19441946 рр. [50], після чого тисячолітня оаза східного фронтиту європейської історії, окреслена І. Ольбрахтом як «земля з багатьма іменами», опинилася у складі євразійського велетня під назвою СРСР.

Однак зміни, що настали внаслідок застосованих щодо Угорської, Підкарпатської та Закарпатської Русі / України комеморативних практик з боку головних дійових осіб на європейській політичній шахівниці в першій половині ХХ ст., підсумком реалізації яких стало приєднання цієї території до української частини СРСР, призвели лише до чергового переписування історії «під себе», проте жодним чином не створили справжньої «націоналізованої» (української) візії історії Закарпаття, не кажучи вже про написання відстороненої від офіційного історіографічного канону / дискурсу історії «землі з багатьма іменами». Класичним «взірцем» того, як не потрібно писати історію не лише після 1991 р., але й узагалі, є згадувані нами тритомні «Нариси історії Закарпаття».

Ба більше: ті опуси, що були написані в радянську добу (винятком є загальні праці з історії Угорської Русі ХІХ - середини ХХ століть авторства істориків з різних країн, як, наприклад, Йожефа Перені, Івана Коломійця, Людовіта Гараксима, Івана Жегуца, Марії Майєр, Павла Роберта Маґочія [56], а також вдалі дослідження з більш локальних проблем Я. Штенберга, І. Шульги, В. Палька, В. Ілька, М. Тиводара, В. Задорожного, О. Мазурка), сьогодні не те щоб цитувалися, вони навіть не згадуються самими авторами у своїх новітніх дослідженнях і не надто рекомендуються ними студентам для написання курсових чи дипломних робіт.

Як написав нещодавно видатний британський історик Норман Дейвіс, «лише погані історики вдають, що вони об'єктивні - добрі ж історики свідомі своїх обмежень і охоче в них зізнаються». Головне, як каже (наче на продовження слів англійця) Ярослав Грицак, вчасно і часто каятися, причому робити це слід публічно, на перших сторінках своїх друкованих текстів. Добрі історики тим і схожі на добрих християн, що свідомі слабкості своєї натури [22]. На жаль, такий людський підхід до історії подібних собі людей під силу не багатьом «визначним» українським історикам, зокрема на Закарпатті.

Кінцевим поштовхом до написання даного есею-дослідження стали слова знаного сучасного дослідника української літератури, професора Гарвардського університету, засновника однойменних за назвами міжнародного часопису, видавництва та Інституту «Критика» Григорія Грабовича. У своєму недавньому інтерв'ю ужгородському журналісту Олександру Гаврошу на запитання «про рідне Закарпаття», після згадки про видання у видавництві «Критика» книжки закарпатського лауреата Шевченківської премії Петра Мідянки «Дижма», іменитий американський вчений зауважив: «Регіональні моменти в поезії, мові, культурі мають особливу цінність для цілості. Сам факт, що воно є інакшим, додає своїх барв до загальної мозаїки. Це треба берегти і шанувати». А ще Г. Грабович зізнався, що дуже хотів би побувати на Закарпатті, вважаючи, «що воно має привнести до України свої неповторні інтонації, тим самим збагативши її загальним європейським вектором» [19].

На жаль, приєднання Закарпаття до України (1945 р.), судячи з усього, не дуже допомогло «збагатити її загальним європейським вектором». Скоріше навпаки: східні ворота тисячолітньої Угорщини та двадцятилітній місток Чехословаччини зі слов'янським світом за менш як 50 років спільної з Україною історії вульгарно радянізувався, а отже, перейняв чимало візантійсько- бусурманських рис, генетично похідних від норовливої вдачі носіїв «православного джихаду» степового, «слобідного» козацтва [58], прямих «попєрєдніків» малоросійської ідентичності.

Однією з головних проблем вітчизняної історіографії залишається тема, пов'язана зі штучним «підкоренням» / «завоюванням» середньовічного, окцидентального за своїм походженням і змістом історичного дискурсу Русі, ранньомодерним, орієнтальним за своїм походженням і змістом історичним дискурсом України. З цього приводу вже не один раз висловлювалися І. Лисяк-Рудницький, І. Шевченко, Я. Дашкевич, А. Каппелер, Н. Яковенко, Ф. Сисин, С. Плохій, А. Портнов та інші [74].

Штучне вписування загалом орієнтальної української історії в окцидентальний європейський контекст іноді доходить до абсурду навіть в істориків з бездоганною репутацією. Так, слушно критикуючи на загал штучне «вписування» української історії в європейський контекст, відомий львівський історик Вадим Ададуров навіть не помітив, як припустився описки, говорячи про Мукачівський замок, про який, на його хибну думку, «в українських шкільних підручниках не згадується жодного разу» [9, с. 26], тимчасом як у подібних угорських аналогах він фігурує постійно. Насправді, згадується в підручнику з історії України для 7 класу [17, с. 247], але річ тут, звісно, не в тому.

«Перлина туристичної індустрії нинішнього Закарпаття», Мукачівський замок, був не лише родовим гніздом магнатського роду Ракоці та місцем ув'язнення поета Шандора Петефі, про що лише й згадує львівський історик. Мукачівський замок був також пов'язаний із подільським князем, литвином- католиком Федором Коріатовичем, який вважався його паном і власником, у ньому вели переговори посли гетьмана Богдана Хмельницького з трансільванським князем Георгієм І Ракоці та московського царя Петра І з трансільванським князем Ференцем ІІ Ракоці... [59, с. 56-79]. Та справа навіть і не в цьому.

Некоректне, як на мене, запитання В. Ададурова «Чиїми є замки України?» якраз і полягає у штучному вписуванні цього (та інших) замків в український історичний дискурс, «як важливу частину нашої культури», оскільки, на переконання історика, «це реальний спосіб інтегрувати українську історію в європейський контекст» [9, с. 27]. Правда, натомість, полягає в тому, що з приєднанням Закарпаття до СРСР (1945 р.) середньовічний, європейський, угорський Мукачівський замок, навпаки, «змінив» своє постійне місце проживання, ставши частиною Сходу. Не географічно, звісно, а ментально. Звідси і ставлення до нього - ексклюзивно українське.

Замок, який до середини ХХ ст. ніколи не знав, що він «покликаний» інтегрувати невідому йому до того українську (орієнтальну за походженням) історію в європейський контекст, впевнений, ніколи не робитиме цього і після 1991 р. Навпаки, завдяки таким замкам, як Мукачівський, європейську історію завжди прагнутимуть штучно інтегрувати в орієнтальний український контекст, безпідставно зараховуючи його, таким чином, як твердить В. Ададуров, до «важливої частини нашої культури», тоді як насправді донедавна (1945 р.) він був частиною угорської, європейської культури.

Такий підхід до історії «землі з багатьма іменами» можна назвати штучною «націоналізацією» (українізацією) історичного дискурсу там, де його вочевидь бракує. «Завоювання» розкиданих історією неукраїнських окраїн Русі до історичного ядра України - Подніпров'я, розтяглося в часі від кінця XVI - кінця XVII століть «на старті» «погодження конвенції» вибору власного імені (українізації Києва та його окраїн) і продовжувалося до середини ХХ ст. (українізації Підкарпатської, а невдовзі - Пряшівської Русі). Щоправда, Н. Яковенко чомусь стверджує, що фінішував цей «конкурс альтернативних пропозицій» на користь назви «Україна» вже наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть [75, с. 9, 31-32, 57].

Що з цього «шляхетного завоювання» зосталося після 1945 р., тут хоч і не місце говорити, але наслідки української радянізації Закарпаття (котре до того моменту чомусь у сприйнятті своїх мешканців та всіх європейців на захід від Карпат було Підкарпаттям), попри заснований в Ужгороді університет та ще кілька вагомих досягнень у сфері радянської модернізації краю, відомі всім: найвиразніші її рецидиви у вигляді візантійського та феодального менталітету, помноженого на суцільну клептоманію «політичної еліти», пожинаємо ще й нині після «Революції Гідності».

«Підкорення» ж Україною останніх оаз Русі - Галичини, Буковини і Підкарпаття - припало на кінець ХІХ - середину ХХ століть і відбулося у два етапи: а) підготовчий (інтелектуальний) етап «українського завоювання Галичини» (термін, ужитий польським істориком Станіславом Смолькою на початку ХХ ст.) російськими «україноманами» з покоління Михайла Драгоманова та його послідовників, внаслідок чого «ідею Великої України» галичанами було легко транспортовано до Буковини і значно важче - до Підкарпаття. Трагічною кульмінацією цього став нацистсько- український проект Карпатської України 19381939 рр. та завершальний (мілітаристський) етап закріплення цих територій за Радянською Україною танками «непереможної» Країни Рад у 1939 р. (Східної Галичини), 1940 р. (Буковини та Південної Бессарабії) та відповідно 1945 р. - Закарпаття [67; 69].