Україна в умовах розвитку промислового капіталізму і буржуазної трансформації двох імперій (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

У чітко виявленому намірі української інтелігенції йти своїм шляхом, творити власну національну культуру російська ліберальна інтелігенція вбачала загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, її мови і літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, постійно супроводжував російську інтелігенцію, тримав її у рамках підозри щодо українського політичного сепаратизму й намірах відмежування від імперії.

Зрештою російська інтелігенція здебільшого стояла на позиціях «общерусскости» і не хотіла бачити жодних «штучних», на її думку, спроб діячів кола «Основи» сприяти утвердженню української літературної мови. Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом М. Костомарова, яка, зрештою, була і її власним внутрішнім переконанням, попри деяку ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования Малорусского общего литературного языка, - кроме чисто-народных художественных произведений, - не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить Малороссийских художников от писания на русском языке», - писав найбільш визначний діяч слов'янофільського напрямку Іван Аксаков.

Попри проголошення першими слов'янофілами необхідності плекати національну культуру всіх слов'янських народів, І. Аксаков фактично не визнавав за українцями права на свій самостійний розвиток. Для нього українець - це лише складова «единого русского племени» і діяльність М. Костомарова та П. Куліша, інших учасників «Основи» лише накладала «путы племенного эгоизма» і заважала російській єдності. Зрештою І. Аксаков гостро виступив і проти основної політичної концепції діячів «Основи» - ідеї всеслов'янської федерації. «Для меня малоросс и великоросс - одно - русский, - писав І. Аксаков, - и потому никакого союза или федерации и т. п. тут не предлагаю». Зрештою і культурне «общерусское единство» слов'янофілов, і політична «единая неделимая Россия» ставали зброєю, спрямованою проти національного відродження українців, засобом їх упослідження, бар'єром проти повноправного і всебічного суспільно-політичного і духовного розвитку. Зокрема, саме І. Аксаков своєю діяльністю підготував злиття слов'янофільства з офіційною державною політикою.

Саме тому І. Аксаков обмежував застосування української літератури лише рамками початкової народної освіти. Вітаючи появу українських книжок священика В. Гречулевича, його освітніх проповідей (видані 1849 р. і перевидані П. Кулішем 1857 і 1860 рр. ), Аксаков вороже сприйняв «Чорну Раду» й інші твори, розраховані на освічену публіку. Для останньої, на думку Аксакова, мала бути лише одна мова - російська.

Підозрілість до діячів української культури, чимало з яких обіймали впливові позиції в російському науковому світі, негативно позначилася на проблемі свободи наукової діяльності. І виходила ця підозрілість не з боку російських державних кіл, а з ліберального наукового середовища. У багатьох московських істориків та археологів, наприклад, викликала занепокоєння діяльність О. Бодянського, редактора «Чтений» Московського історичного товариства, який значну частину цього видання присвятив публікації джерел української історії. Поглиблення й широка популяризація знань з історії, мови та літератури України, до якої спричинився О. Бодянський, видавалися образливими для тих московських науковців, які вбачали в цьому спеціальну інтригу з боку зайди-українця, що, мовляв, навмисно не друкує цікавіші матеріали з російської історії.

«Основа», а, власне, й увесь український літературно-суспільний рух зазнав невиправданих закидів з боку відомого російського славіста, історика і геополітика Володимира Ламанського. Останній висував ідею двох відмінних світів Європи - романо-германського і греко-слов'янського. Для В. Ламанського слов'янство становило єдиний цілісний організм, тому новий український літературний рух був, на його думку, не лише не потрібний, а й шкідливий. Аргументом для подібної позиції було те, що, мовляв, «наш (російський- Ю. Т. ) литературный язык нынешним своим видом обязан общим совокупным усилиям Велико-Мало-Руссов. Он есть плод исторической жизни всего Русского народа», - зазначає В. Ламанський. Він вважав, що, творячи власну літературну мову і відмовившись від «русской образованости», українці «вынуждены бы были примкнуть к Польской, с которою тоже словесность Малорусская не сравняется. Пока же Малороссы не создадут своей образованности, на своем наречии, до тех пор должны они учиться и писать или на Русском или на Польском языке». Подібна позиція позбавляла українців національно-культурної перспективи. Фактично вона змикалася з традиційною асиміляторською політикою російської держави і була чітко прочитана діячами «Основи». Вони цілком справедливо угледіли в такій позиції російських ліберально-слов'янофільських кіл погано прихований централістський намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Фактично російські слов'янофіли виступили спільно з централістами зразка Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Подібне лицемірство було викрите М. Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «Будьте логичны и верны себе, - писав він. - Откройте нам принцип ваш и действуйте с нами сообразно с ним. Либо станьте на точку государственной принудительности и действуйте заодно с ІІІ-им отделением, либо уважайте право Южно-Русского народа и не приказывайте ему молчать на своем языке и говорить на вашем. Позвольте ему самому решать свою судьбу, а не закладывайте ему на шею помочей, чтобы вести его; судите южно-русскую литературу по ее плодам, а не отдавайте под суд ее существование и не осуджайте ее на смерть за то единственно, что она имела несчастие родиться вблизи вас».

При цьому М. Костомаров показав генетичний зв'язок слов'янофілів з традиційною ксенофобською політикою Російської держави. «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже сказуется славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, - зазначав М. Костомаров. - Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа. . . О Москва! Как в нынешних чадах твоих зрятся отцы и деды их!»

М. Костомарову і діячам «Основи» довелося пояснювати своє бачення історичного процесу як розвитку народної думки, народних почувань і народних ідеалів, що цілком органічно поєднувалося з наміром творення української літератури, її високого духовного і суспільного призначення. Докір слов'янофілів і насамперед І. Аксакова, що українські діячі діють всупереч життю та історії, змусив М. Костомарова дати своє бачення як слов'янської проблеми так і історичного процесу в цілому. Як один з творців народницького напряму в українській історіографії і провідних теоретиків українського народництва, він насамперед продемонстрував своє різко негативне ставлення до централізму і бюрократичної державної системи, їх ролі в історичному процесі. «Вы находите, что стремление писать по малоруски и создать особую литературу противно Истории и Жизни, - писав він І. Аксакову. - Да против Истории. Но какой? Истории войн, трактатов, министерских распоряжений, кабинетских соображений, насильственных размежевок краев, составлению данных и купчих на миллионы человеческих душ, живущих и грядущих в земной жизни. Но оно не противно Истории народной мысли, народных чувствований и побуджений, следовательно, не противно и жизни. Коль скоро существует народ с собственною физиономиею, с своеобразными приемами, с собственным наречием, то не противно жизни и его своеобразное свободное развитие».

Особливо гострих звинувачень на свою адресу зазнав П. Куліш, який викликав бурю закидів з боку російської публіцистики за т. зв. Гоголівський епізод. Справедлива критика гоголівської подвійної національної ідентичності викликала низку звинувачень у національному шовінізмі П. Куліша та українських діячів, намаганні накласти пута «племінного егоїзму» тощо. Прагнення П. Куліша до чіткого національного означення українського літературно-суспільного процесу спричинило образливі, брутально-лайливі оцінки намірів учасників українського руху початку 60-х. «. Жалко видеть, - писав Аксаков у листі Кохановській, - что тупоумие Кулиша и прочих стремится добровольно ограничить развитие Малороссийской народности, указывая ей тесные племенные границы, сузить ее горизонт, лишить достояния, лишить доли в общем достоянии Российского самосознания. Наше общество (російське - Ю. Т. ) свободное от племенной узости, в какую непременно хотят упрятать себя Кулиш и К. »

Констатуючи певне загострення взаємин української інтелігенції з російською, слід, однак, зауважити, що багатьом українцям, учасникам і творцям української духовності, бракувало послідовності й чіткості у формуванні і визначенні своєї національно-культурної позиції. Не заперечуючи щирості і глибини їх почуттів до України, слід, однак, констатувати, що чимало з них не поділяли намірів діячів «Основи» утвердити самостійність української мови, літератури і науки, яка вела зрештою до окремішності політичної. Багато учасників українського національно-культурного відродження 30-60-х років ХІХ ст. подібно до М. Гоголя не могли вийти остаточно з полону «общерусскости», що було гальмом до утвердження самостійності українського культурного процесу.

Досить сказати, що Максимович, який невтомно працював у царині української історії, археології, літератури, археографії, залишався відчуженим навіть від «українофільства» діячів «Основи». Під час полеміки Костомарова і Погодіна Максимович підтримав останнього, попри свою критику погодінської теорії про «запустіння» Києва і міграцію місцевих жителів на терени Володимиро-Суздальщини. І Максимович у такій своїй позиції був далеко не самотній.

Справа в тому, що ранні народники, у т. ч. Максимович, діячі «Основи», насамперед П. Куліш, формували свою ідеологію під сильним впливом московських слов'янофілів. При цьому проблема українського національного відродження бачилась «українофілам» як проблема чисто культурницька й аполітична. Після катастрофи кирило-мефодіївців П. Куліш насамперед відмовляється від ідеї політичної незалежності українців, окремого самостійного життя нації. Саме ідеал етичний, високої моральності, чесності може врятувати людину і народ в цілому. «Спасет доброта и благость душевная», - зауважує П. Куліш. Ось чому саме їх слід поставити головною метою життя. В результаті врятування нації в умовах неможливості політичної боротьби в Росії 50-60-х років він бачить у реалізації ідеалів аполітичного і антидержавного культурництва, вбачає в ньому головне завдання українського громадянства. Саме проаналізувавши суспільну ситуацію в Росії, і Україні в тому числі, П. Куліш віддає пріоритет чисто «просвітницькій» праці, мистецтву, літературі, культивуванню духовних чеснот, моралі. Утвердження саме цих категорій в народній свідомості може вивести націю зі стану занепаду.

У своїй статті в «Основі», присвяченій І. Котляревському, він висловлює думку, що на зміну політичним прагненням нації висувається завдання оновлення її моральних сил, утвердження найвищого і найдосконалішого прояву національного духу, яким є культурництво.

«Конец их отдельной, хотя уже давно не самостоятельной жизни, в исходе ХУШ столетия был временем упада как польской, так и украинской народности, - писав П. Куліш. - Но когда, по-видимому погасла и последняя искра польского патриотизма и украинского козацкого духа, - в той и другой нации начали обнаруживаться признаки жизни, более могучей и верной, нежели существование политическое, часто подчиняющееся нравственным достоинствам и недостаткам одного лица - признаки своеобразной духовной жизни, определяющей, что вынес народ из свого прошедшего, счастливого и несчастного. Что касается Украинцев, то у них также вслед за уничтожением и последних остатков старинного своеобразного гражданского устройства, обнаружились попытки к выражению своей народности перед судом современного и будущего человечества. Мы говорим о начале письменной украинской словесности».

Як уже зазначалося вище, у московських слов'янофілів їхня ідейна позиція, яка базувалася на моральних засадах, зрештою трансформувалася в націоналістичний світогляд, в основі якого лежав російський експансіоністський імперіалізм. Куліш, як і чимало інших тодішніх діячів «українофілів», не бачив цієї трансформації і всупереч логіці проповідував культурницький аполітизм, зводячи нанівець можливість ефективної практичної діяльності.

На перший план висуваються народні інтереси, народ, якому властивий вищий розум і моральні чесноти, вже сам по собі випромінює душевне багатство, що протистоїть владі, зокрема національній. Неправедній владі Куліш протиставляє вічне добро народної душі, яка є єдиним реальним фактом історії, усе інше варте осуду. Ось чому й українська історія, боротьба козацтва за державність не знаходять його позитивної оцінки. Національна місія українського народу полягає не в осягненні власної державності, а в пошуках найвищої правди. Отже, здійснення політично-державницьких завдань виключалося Кулішем із суспільного процесу.

Негативне ставлення до своїх «панів», гетьманів, козацької старшини як носіїв зла взяте Кулішем із слов'янофільського протистояння «Стятої Русі» Європі. Правда, у нього «Свята Русь» - це Русь Київська, а місце Європи зайняла Московщина з її державними інститутами гноблення, яких не було в Україні.

Куліш доходить до заперечення власної державності, для нього це поняття розчиняється у поняттях етичних, по суті позачасових і позаісторичних.

Таке бачення було покладено в основу української народницької аполітичності, яка на довгі роки стала стрижнем суспільної позиції українського громадянства. Для українського народництва лише селяни й козаки були носіями українських національних рис.

Українська аристократія втратила свою національність, тому їй необхідно перейнятись інтересами народу, вивчати його мову, звичаї, фольклор. Аналізуючи історичне минуле, народники виключали аристократичну еліту (гетьманів, старшину, шляхту), трактуючи її як ворожу народу суспільну силу. Звідси - на довгі роки негативна оцінка українською історіографією державницьких змагань доби Гетьманщини та її найбільш визначних діячів. З часом П. Куліш докорінно змінив своє ставлення до власної творчості і несподівано запропонував громадянству незрозумілі для нього негативні оцінки творчості Т. Шевченка, М. Костомарова, змінив свою глорифікацію козацтва на цілковите заперечення його позитивної ролі в українській історії. Уся його подальша творчість характеризувалася складними і болісними пошуками адекватних шляхів національного відродження і призвела зрештою до ізоляції від українського громадянства.

Водночас з «Основою» група українських діячів почала видавати у Чернігові газету російською й українською мовами «Черниговский листок» під редакцією Л. Глібова.

«Громади» як суспільно-культурні товариства організовуються і в низці міст України - Полтаві, Чернігові, Харкові, Києві. Київська «Громада», яка утворилася у 1861 році, складалася з групи студентів-українців, переважно лівобережців, які працювали в «недільних школах» у Києві. Серед них - П. Чубинський, О. Стоянов, І. Касьяненко, брати В. та Є. Синєгуби, П. Житецький, В. Торський. Громадівці ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського загалу, зростання його національної свідомості. З цією метою вони втілювали в життя широкий спектр культурно-освітніх заходів - опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

Важливим суспільно-культурним явищем у цей час стало так зване хлопоманство, що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України наприкінці 50-х років. «Хлопомани» не поділяли поглядів шляхетського загалу на те, що відродження польської державності й відбудова історичної Польщі на українських землях поліпшать становище українців. Своїм громадським обов'язком вони вважали служіння народу, серед якого вони перебували, насамперед селянства (звідси «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо.

Лідером цього руху став В. Антонович, тоді студент Київського університету, згодом відомий український історик. Він згуртував навколо себе яскравих представників шляхетської молоді, серед них - визначного лінгвіста К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, економіста Т. Рильського (батька відомого українського поета М. Рильського) та ін. В. Антонович та його однодумці вважали, що саме поширення освіти й культури взагалі, а не революційний рух - єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. Конфлікт хлопоманів з польським шляхетським середовищем викликав численні звинувачення, погрози останнього. Врешті-решт В. Антонович і його найближчі співробітники Т. Рильський і К. Михальчук опинилися під таємним наглядом поліції, проте не припиняли своєї діяльності. Коли в середовищі польського студентства почалася підготовка до повстання, більшість «хлопоманів» порвала з польським громадянством й увійшла до київської «Громади». В результаті вже на початку 1862 р. київська «Громада» нараховувала понад 200 чоловік. В. Антонович вважався її загальновизнаним лідером. За дорученням «Громади» він виїздить до Петербурга і встановлює контакти з редакцією «Основи», з'являються статті й матеріали російською та українською мовами В. Антоновича, Т. Рильського, Б. Познанського, Ф. Панченка. В журналі «Основа» В. Антонович опублікував статтю під назвою «Моя исповедь», яка була відповіддю на звинувачення польського публіциста Зенона Фіша у зраді польських інтересів. В. Антонович вважав, що польська шляхта в Україні стоїть перед дилемою: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. «Я вибрав друге, - зазначав він, - і сподіваюсь, що трудом і любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, бо я готовий усе розділити з ним. Я сподіваюсь також, що згодом серед польського шляхетського суспільства, що живе в Україні, поворот до народу і усвідомлення необхідності працювати на його користь - раніше чи пізніше стане моральною потребою не тільки окремих людей, як тепер, а загалом усіх, хто матиме силу обміркувати своє становище і свої обов'язки». Сповідь Антоновича стала своєрідним кредо для кількох поколінь тих представників шляхетського стану Правобережної України, які поривали із своїм оточенням й приєднувалися до українського національного руху. Вливаючись в український рух, хлопомани (вчорашня шляхта) позбавлялися своїх класово-станових ознак, декласовувалися і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Потрібен був час і поява усвідомлення в шляхетському середовищі необхідності збереження себе як соціуму, всебічний досвід якого мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності дещо пізніше був започаткований В. Липинським.

Хлопомани відкидали шлях політичної боротьби, підкреслювали свою аполітичність і діяли легально, намагаючись уникнути підозри з боку уряду. Вони обходили питання національного визволення, відкидаючи звинувачення у «сепаратизмі». Для непідготовлених до політичних акцій і неграмотних у своїй більшості народних верств відокремлення України від Росії, на їхню думку, було не на часі. Хлопомани працювали у київській «Громаді», виконуючи розмаїту культурницько-освітню роботу. Чималого розголосу набули їхні просвітницькі мандрівки Україною, намагання краще пізнати свій народ, особливості його побуту, праці, духовності тощо. Після репресій царського уряду, пов'язаних з польським повстанням 1863 р. , валуєвського циркуляру хлопомани припинили свою діяльність як організаційно оформлена структура, однак продовжували свою працю в київській «Громаді».

Хлопомани, таким чином, сформували один із суспільних прошарків, який став складовою українського національного руху другої половини ХІХ ст. У цей час керівництво ним переходить до нової суспільної верстви - інтелігенції, яка формувалася як із шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління учасників українського руху вже не ідеалізувало козацтво, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги звернуло на народ, який, на їхню думку, потребував свободи, піднесення матеріального і духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався з селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. Отже, якщо попередня доба характеризувалася, насамперед, прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів. Світоглядні позиції нової суспільної течії були викладені у заяві найвпливовіших членів київської «Громади» й опублікованої в «Современной Летописи Русского Вестника» (ХІ, 1862). Серед підписантів були В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, П. Чубинський та ін. У документі наголошувалося, що обов'язок освічених людей полягає в тому, щоб «ужити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитись, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби й уміти їх заявити, одним словом - через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який його ставить закон. . . Одиноке діло справжніх друзів народу в теперішній час - допомагати розвитку народу, не вдаючись в політичні або соціальні балачки і дожидаючи терпеливо часу, коли народ буде не в стані говорити з нами про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні».

Ця заява невипадково була опублікована в часописі, який редагував рішучий поборник «українського сепаратизму» М. Катков. Автори документа рішуче відмежувалися від подібних звинувачень, назвавши їх «найбезглуздішим і наївнішим наклепом». Більш того, наголошувалося, що ніхто з підписантів «не тільки не говорить і не помишляє про політику, але усякий політичний рух, при теперішньому стані суспільства, здається нам до того смішним і дитячим, що не варто про це серйозно і говорити». Від 60-х років термін «народництво» увійшов у широкий суспільний вжиток.

Глорифікація «народу» відбувалася паралельно з культом рідної мови як душі нації, найбільш вагомого засобу виявлення народної свідомості. Власне саме народницька інтелігенція звернула увагу на мовну єдність усіх теренів, де мешкали українці. Це було важливим кроком на шляху утвердження ідеї «соборності» всіх українських земель.

Народництво від 60-х років повністю утвердилось в українському русі і поширило свої погляди на суспільно-гуманітарні дисципліни і літературну творчість. Народницька школа історіографії (Костомаров, Лазаревський, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле України, де домінантою були насамперед стихійні рухи народницьких мас, спрямовані на задоволення соціально-економічних інтересів. У дослідженнях козацької доби знецінювалась конструктивна державницька діяльність козацької старшини, інституту гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «черні», навіть часом відверто руїнницька.

Явною недооцінкою характеризувалося бачення української державності княжої доби і початків новочасної історії («литовсько-руський» період). Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним репрезентантом українського народу, рішуче виступила проти спроб традиційної української аристократичної верстви відігравати будь-яку самостійну політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню як її окремих суспільних груп, так і особистостей, до українського руху. Зрештою така поведінка відштовхувала від українського руху дуже вартісних для нього заможних і досвідчених політично і фахово мешканців України. Попри широкомовні апеляції до народу, український рух доби народництва не зумів донести свої ідеї до широких верств населення. Він виявляв себе у діяльності малочисельних гуртків, громад і не вийшов за рамки культурницьких змагань - творення національної літератури, поширення знань серед селян, навчання рідною мовою у школі тощо.

Поява народницької інтелігенції на суспільно-політичному обрії України не означала ліквідацію ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Зокрема, ідеї козацького автономізму, які утвердились остаточно в суспільній свідомості після перемоги старшинської аристократії над гетьманським монархізмом, залишилися без будь-якої альтернативи. Після певних поправок і врахування європейського позитивістського досвіду, вони виявилися головним політичним змістом усієї суспільної поведінки цієї верстви і отримали своє дальше життя у різних формах вияву впродовж усього XIX - початку ХХ ст. Не виробивши національного монархічного концепту, козацько-старшинська еліта виявилася, зрештою, позбавленою й послідовного бачення самостійницьких перспектив України.

Відсутність власної монархічної ідеї в суспільній свідомості українців не означала, що їм був властивий одвічний республіканізм і демократизм. Зовсім ні. Неспроможність української еліти виробити національну монархічну концепцію і прищепити її українському суспільству, хоча такі спроби і мали місце у різні часи, створювала відповідний вакуум у суспільній свідомості, який заповнював монархізм російський. Ця ситуація породила т.зв. принцип подвійної політичної ідентичності, де національні почуття химерно поєднувалися з вірнопідданством Російській імперії і російському монарху. Саме представники українського дворянства (шляхти), нащадки козацької старшини, долучившись до українського національного відродження, накинули українському руху автономістсько-федералістські погляди на державний устрій в контексті перспектив взаємин з Росією. Ці погляди були доповнені ідеями західного лібералізму, суспільно-політичними концепціями Кирило-Мефодіївського братства і стали центральними в ідеології українського народництва. Останнє тривалий час було визначальним в українському русі і характеризувалося непослідовністю і половинчатістю у підході до вирішення головної мети нації - здобуття державної незалежності.

Українські народники дали свою інтерпретацію поняттю «народ», який вони ототожнювали насамперед із селянством. Народники скептично ставилися до козаччини, особливо до її старшинської верстви, віддаючи перевагу соціальним інтересам селянських «низів». Важливим психологічним підґрунтям такої позиції народництва виявився своєрідний комплекс провини нащадків колишньої козацької старшини й українського шляхетства перед селянством і намагання спокутувати свою провину досягненням його емансипації, піднесенням соціального і культурного стану. Прагнення українського селянства до земельної власності, на заваді якому були польські і російські поміщики та зденаціоналізоване українське дворянство, розглядалося народниками як боротьба за національне визволення.

Попри суттєву національну трансформацію українського руху «народницької доби», пов'язану з участю у ньому «різночинних» верств, серед його чільних діячів та ідеологів залишалося чимало нащадків козацької старшини та українського шляхетства - носіїв традиційної української ідеології. Їх було багато і серед представників т.зв. інтелігентських професій: професорів, земців, учителів, службовців, студентів тощо, які складали основну масу активістів українського руху.

Народницька історіографія розглядала український історичний процес як низку народних рухів, спрямованих насамперед на задоволення соціальних потреб. У цьому процесі вони не бачили позитивної ролі української аристократичної верстви з її державницькими прагненнями. Прикметно, що безглузде звинувачення Петром І гетьмана Івана Мазепи у «польськості» було майже без спротиву прийняте українським суспільством у XVIII ст. і перейшло у свідомість української народницької інтелігенції ХІХ ст. На довгі роки в уяві останньої гетьман Іван Мазепа, а за ним і представники шляхетсько-старшинських кіл, культивувалися у суспільній свідомості як реакційна верства, ворожа народним масам, чужа їм як соціально, так і національно. Як зауважує Д. Дорошенко, протягом усього XIX ст. «погляди української історіографії на Мазепу не мали свого оригінального, опертого на самостійнім дослідженні джерел і їх безсторонній оцінці, характеру і були взагалі негативні».

Лише поява монографії Ф. Уманця «Гетьман Мазепа», яка вийшла друком у Петербурзі 1897 р. , започаткувала очищення постаті Мазепи від фальшивих уявлень і міфологем, що поширювалися під впливом упереджених оцінок як російської, так і української народницької історіографії ХІХ ст.

Аналізуючи «мазепин епізод» української історії, В. Липинський зазначає, що причиною його невдачі було те, що тривалий час гетьман «так само як і деякі теперішні провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежності, котрий був правда вже тоді у нього в серці, а не в ділах».

Ця політика Мазепи, яка тривала досить довгий період і була спрямована на зміцнення соціальних позицій нової української аристократії, поєднувалась із запобіганням «на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний)». У такий спосіб І. Мазепа «підрізав коріння у всіх “самостійників”, тоб-то тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху».

Москвофільська позиція Мазепи призвела до деморалізації того класу, до якого належав сам гетьман, і зрештою усього народу, розкладеного цією політикою гетьмана, позбавленою чітких національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів. В результаті справа Мазепи неминуче мала бути програна.

Перебіг історичних подій в Україні свідчив, що ідеали національної свободи і національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт народницького - «земля і воля», чи пізніше більшовицького - «земля селянам»). Ці ідеали необхідно оберігати і плекати у всіх класах і верствах народу, чого не хотіли чи не могли зрозуміти покоління учасників різних етапів українського руху аж до новітніх українських соціалістичних партій включно.

Попри досить скромні цілі українського народництва російська проурядова журналістика поширювала думку, що зусилля української інтелігенції творити власну національну літературу є небезпечними для Росії. «Мужицька мова, ставши мовою літературною, - стверджувалось в одному із дописів Каткова - впливового російського шовіністичного публіциста, - розколе імперію по самій серцевині», і тому український літературний «сепаратизм» страшніший для Росії, ніж польське збройне повстання, що тоді починалось. У свою чергу польське панство на Правобережжі панічно стверджувало, що українські книжки сіють серед селян бунтарські настрої, які можуть привести до нової гайдамаччини. Ось чому будь-яка суспільна праця на користь України, навіть чисто культурницька чи науково-просвітня, в умовах російської дійсності набувала гострого політичного звучання.

Лідери «Громад» неодноразово заявляли про відмову від політичної боротьби, засуджували прояви державницького сепаратизму, радикальні методи суспільної діяльності. Водночас і у «Громадах» не бракувало радикально налаштованих діячів, які виступали з ідеєю підтримки польського повстання і боротьби за політичні права України. Одним з них був В. Синьогуб, навколо якого гуртувалася група української молоді, що вела пропаганду серед селян. Учасник гуртка Пилипенко так характеризував форми й методи роботи Синьогуба у селянському середовищі: «Під приводом зближення з народом він прагне пізнати його дух, збираючи відомості про звичаї, одяг, пісні, він дізнається, хто з поміщиків і як поводиться з селянами, й між тим тлумачить їм, що треба відновити колишнє право Малоросії, щоб правління в ній було по вибору народу, без верховної влади».

Підполковник В. Красовський вів агітацію серед селян у Корсуні та Богуславі, де у квітні 1862 р. відбулися масові заворушення. Переодягнувшись в український національний стрій, він проводив бесіди з селянами, закликав молодь до організації виступів на підтримку польських повстанців. У червні 1862 р. Красовський був заарештований й засланий на каторгу у Нерчинськ. Аналогічну роботу проводив революційний гурток, створений викладачем київського воєнного училища Є. Мосаковським - сином священика з Волині. Учасниками гуртка були представники української, російської, польської молоді. Вони вивчали й поширювали позацензурні твори Шевченка, видання Вільної російської друкарні та інші, намагалися організувати допомогу польським радикалам.

У 1862 році у Петербурзі було засновано товариство «Земля і Воля», яке ставило за мету повалення самодержавства, встановлення республіканського ладу в Росії, експропріацію поміщицьких земель і передачу їх селянам. Популярність цієї організації та її лозунгів ширилася і в Україні. Відсутність власних політичних структур з радикальними завданнями зумовили наплив української молоді в російські і польські політичні організації. Зокрема до складу «Землі і Волі» увійшла військово-революційна організація у Варшаві, яку створили українець Андрій Потебня і польський революціонер Я. Домбровський.

Підготовка масового селянського повстання не дала практичних наслідків, натомість у січні 1863 року вибухнуло польське повстання. Воно готувалося Центральним Національним Комітетом, який висунув гасло збройної боротьби проти Росії і відновлення польської державності в межах 1772 року, ліквідацію станів з їх привілеями, передачі землі селянам (за викуп державою) та ін. Комітет трансформувався у тимчасовий національний уряд, який мав здійснювати революційну програму, підтримував зв'язки з польською еміграцією, зокрема в Парижі.

Сотні росіян, українців та білорусів бились у лавах повстанців за свободу Польщі. Серед них був і українець Андрій Потебня, який очолював військову організацію «Землі і волі». У бою під Піщаною Скалою він загинув як герой. Близько 20 польських повстанських загонів, що діяли в Україні, були розгромлені.

До польських повстанців долучилося чимало офіцерів російської армії, розквартированої на теренах Польщі, а також України, Білорусії та Литви. У Києві до повстанського комітету вступило чимало студентів Київського університету. Проте російська армія придушила повстання, сили якого складали не більше 20 тис. озброєних осіб. Розпочалися суворі репресії проти повсталих.

Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освітні цілі. Проте польське повстання 1863 р. змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу и нашу свободу», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали підозру у російського уряду щодо можливості сепаратистських намірів в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважали, що український культурно-національний рух призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до ослаблення останньої. Згаданий вище Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати на українське повстання.

Розпочалася кампанія проти українського руху, проти шкіл з українською мовою, української літератури. Царат особливо побоювався заворушень в армії, які могли бути організовані українськими діячами. Так само небезпечною він вважав агітацію членів «Громад» у селянському середовищі. Зрештою було проведено арешти серед української інтелігенції, розгромлено чернігівську і полтавську «Громади», чимало урядовців-українців знято з посад, низку діячів вислано за межі України. На далекій півночі опинились активні громадівці П. Чубинський, П. Єфименко, О. Кониський, С. Нос та ін. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад'ютант Мезенцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды». Було закрито недільні та інші школи з українською мовою навчання.

Репресії проти українського руху «увінчалися» циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою (1863). У листі до міністра народної освіти він писав: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути». Російський царизм демонстрував, що він переслідує не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.

Як уже згадувалося, польські патріотичні організації в Правобережній Україні прагнули залучити до участі у повстанні місцевих селян. Проте, оскільки більшість керівників повстання виступала за збереження поміщицького землеволодіння, намагалася включити Правобережжя до складу ймовірної незалежної Польщі, селянство в основній масі залишилося байдужим до їх закликів. Повстання знайшло підтримку лише певної частини громадськості Росії та України.

Придушивши повстання, царизм посилив утиски і репресії над учасниками українського національного руху, в результаті чого різко знизилася суспільно-політична активність українського громадянства. Паростки національного руху, що пережили своє піднесення наприкінці 50-х - на початку 60-х років, не стали надбанням усього українського суспільства, чимало його представників у складних умовах чергового наступу реакції були змушені приховувати національне обличчя, а подекуди ревно слугували уряду. Однак повністю приборкати український рух вже було неможливо. Важливого суспільного значення набувала позиція української шляхти. Чимало її представників залишалися на позиціях національного руху. Так, В. Тарновський-старший - друг М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша - був відомий як український історик, етнограф, громадський діяч і меценат, видавець Кулішевих «Записок о Южной Руси», «Чорної Ради» та інших творів. Діставши у спадщину чималі маєтності на Чернігівщині, він щедро надавав кошти на розвиток української культури. Його син В. Тарновський-молодший - чернігівський губернський предводитель дворянства, почесний член львівської «Просвіти» - заснував широковідомий український історико-етнографічний музей у Чернігові, сприяв виданню щомісячника «Киевская старина», який тривалий час був єдиним українським національно-літературним органом у Росії. Він глибоко шанував Т. Шевченка і допомагав йому.

У маєтках Тарновських у Качанівці збиралися визначні діячі української культури - М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, О. Лазаревський, В. Горленко та ін. Тут були зібрані унікальні українські історичні реліквії, такі, як шабля Богдана Хмельницького, гетьманські клейноди, козацькі прапори, речі Семена Палія, Івана Мазепи, Івана Скоропадського, кілька тисяч оригінальних документів ХУІ-ХІХ ст. Ці пам'ятки мали не лише мистецьке значення, вони суттєво впливали на національно-суспільну свідомість відвідувачів і давали підставу владі вбачати в них реалізацію «небезпечних ідей малоросійського сепаратизму». В середовищі лівобережної української шляхти невипадково культивувались ідеї відновлення Гетьманства, які були поширені там у першій половині ХІХ ст. У 1874 р. російський уряд отримав донос, в якому стверджувалося, що українці «прагнуть вільної Української республіки з Гетьманом на чолі». Кандидатом на гетьманство в середовищі української шляхти називали В. Тарновського. Поряд з Тарновським імовірним кандидатом у гетьмани називався інший представник козацько-шляхетського роду Григорій Галаган. Він володів великими маєтностями на Чернігівщині й Полтавщині і був загальновизнаним чільником української лівобережної шляхти, активним діячем, чиї зусилля були спрямовані на скасування кріпацтва. Г. Галаган був у тісних контактах з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, В. Антоновичем, багатьма учасниками громадівського руху, доклав багатьох зусиль до розвитку української культури.

Серед інших родин - нащадків козацько-старшинської, шляхетської верстви, чий внесок в український рух ХІХ ст. важко переоцінити, слід назвати родини Скоропадських, Милорадовичів, Миклашевських, Закревських та ін.

На відміну від російських і українських народників, представники цих кіл розгорнули активну діяльність в органах місцевого самоврядування - земствах, які займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров'я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею тощо. Ця розмаїта, життєво необхідна праця тісно перепліталася із завданнями протидії асиміляційній діяльності урядових установ, забезпечувала в земствах «наші симпатичні національні порядки», за висловом М. Драгоманова.

Ця діяльність поєднувалася з поширенням консервативних політичних настроїв, зокрема ідей відновлення Гетьманства і специфічних державницько-автомістичних традицій XVIII - початку XIX ст. Отже, суспільно-політична ситуація в Україні у другій половині XIX ст. продемонструвала надзвичайно складне переплетіння взаємин різних складових українського соціуму, їх суспільних позицій і ставлення до найбільш злободенних питань національного, соціально-економічного і політичного життя. Надзвичайно важливу роль, як бачимо, продовжували відігравати нащадки давньої козацько-старшинської і шляхетської верстви.

Їх суспільно-політична позиція виявилася неоднозначною і зазнала певних трансформацій. Значна її частина взяла активну участь у процесах національного відродження, при цьому вона рідко зберігала в ньому свою соціальну ідентичність. Для більшості цей процес супроводжувався розривом з власним аристократичним середовищем, втратою класового самоусвідомлення. Опинившись у демократично-народницькому таборі, українські поміщицько-землевласницькі елементи сповідували властиве останньому безоглядне «народолюбство», глорифікували стихію селянсько-козацьких повстань, гайдамаччину, скептично ставилися до державотворчих зусиль національної еліти (В. Антонович і «хлопомани», М. Костомаров, О. Лазаревський та ін. ).

Попри органічну відпорність значної частини «верхів» українського суспільства російському асиміляційному тиску, вони не виробили чіткого бачення перспектив української державності. Їх представники переважно сповідували традиційну для козацько-старшинської верстви автономістсько-федералістичну концепцію політичного розвитку України і, влившись в український національний рух, міцно прищепили її новітній українській інтелігенції. Такої ж позиції, в основному, дотримувалась і та частина українського дворянства, яка залишалася поза громадсько-політичними структурами українства XIX - початку XX ст.

Значну частину українського дворянства відлякував соціальний радикалізм народницької (згодом соціалістичної) інтелігенції, і вона залишалася поза українським рухом, представленим громадами, просвітами. Водночас ця частина українського дворянства взяла активну участь у діяльності земств, формуючи національну орієнтацію їх діяльності. Загалом консервативна частина української аристократії зуміла зберегти національну ідентичність і затримати її до вирішальної фази національно-визвольних змагань у 1917-1921 рр. Проте вона виявилася неспроможною протиставити українському народництву цілісну політичну програму, хоча часом виявляла досить гостру і цілком обґрунтовану критику його ідеологічних засад. Прикладом є діяльність Пантелеймона Куліша - одного з колишніх чільників Кирило- Мефодіївського братства, який намагався опозиціонувати народницьким уподобанням більшості тогочасного українського громадянства. Вже від часу своєї праці в «Основі» П. Куліш виявив критичне ставлення до козаччини. Він з дедалі більшою симпатією змальовує представників культурного прошарку козацької старшини, які були носіями державницьких тенденцій у козацькому середовищі, національної освіти й науки. Зокрема, у своїй поемі «Великі Проводи», видрукованій в «Основі», П. Куліш протиставляє освіченого й культурного Голку (Ю. Немирича) темним й затятим руїнникам - козацькій голоті. Це критичне ставлення до «руїнницьких» тенденцій козаччини Куліш переносить і на тих діячів, які безоглядно опікували козацтво, закриваючи очі на певні негативні риси його діяльності. Його ідеалом стає культура на противагу «козацькому руїнництву». Попри всі хитання й часом помилкові оцінки української історичної минувшини, зокрема козацтва, Куліш залишив надзвичайно цінну спадщину в царині слова, яка служила і слугуватиме поколінням української нації. Його правопис - «кулішівка» - застосовується тепер у всій Україні, його «Чорна Рада» і найкращі поетичні зразки залишаються окрасою української літератури. Блискучим майстром слова він виявив себе і в класичних перекладах світової літератури та Біблії, а історичні праці, попри прояви оцінкового суб'єктивізму низки подій і явищ, заклали основу української наукової творчості.

економічний реформа промисловий

Не перестала існувати київська «Громада», яка зі студентської організації перетворилася на загальну суспільну структуру з дуже прискіпливим і обережним добором членів. За своїм складом це були люди з університетського і літературно-наукового середовища, які інтенсивно працювали на ґрунті українських національних інтересів. В політичному контексті вони сповідували катедр-соціалізм, ліберально-демократичні погляди на суспільний процес. Після певного затишшя у київську «Громаду» наприкінці 60-х років влилося чимало енергійних і талановитих людей, серед яких виділявся приват-доцент Київського університету Михайло Драгоманов.

У 70-ті роки київська «Громада» переживала добу свого розквіту, в той час у ній працювали В. Антонович, В. Беренштам, Ф. Вовк, П. Житецький, М. Зібер, Л. Ільницький, М. Константинович, М. Левченко, М. Драгоманов, М. Ковалевський, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, К. Михальчук, Лоначевський, Ф. Панченко, С. Подолинський, В. Рубінштейн, Ол. Русов, М. Старицький, Ф. Трегубов, Ю. Цвітковський, П. Чубинський та ін. відомі діячі української науки і культури. Мережа громад поширилась по всій підросійській Україні, невдовзі охопивши найважливіші її центри.

У лютому 1873 р. зусиллями «Громади» в Києві було відкрито «Південно-Західний відділ Імператорського Російського Географічного Товариства», що фактично став легальним українським науковим осередком, який розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства та науково обґрунтував національну самобутність українського історично-культурного процесу. Головою було обрано згаданого вище Григорія Галагана, секретарем - видатного етнографа П. Чубинського. Активно працювали у товаристві визначні українські вчені і діячі культури - історики В. Антонович, М. Драгоманов, І. Лучицький, юрист О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, етнографи П. Чубинський, Ф. Вовк, Русов, письменник М. Старицький, композитор М. Лисенко та ін.

У 1873-1874 рр. товариство випустило два томи записок, де було вміщено низку цінних розвідок з української етнографії, економіки й статистики. Особливо широкий резонанс одержало двотомне видання «Исторических песен малорусского народа» за редакцією Антоновича і М. Драгоманова, яке справедливо назване М. Грушевським «однією з найзаслуженіших і найславніших українських наукових праць».

Поряд з виданням цих та багатьох інших наукових праць члени київської «Громади» почали друкування популярних книжок для народу, а також творів українських письменників. За ініціативою Південно-Західного відділу восени 1874 р. у Києві відбувся всеросійський археологічний з'їзд, який став своєрідною демонстрацією здобутків української науки і справив сильне враження на науковий світ.

У 1875 р. «Громада» викупила газету «Киевский телеграф», що була перетворена на її власний орган, на сторінках якого публікували свої статті Драгоманов, Подолинський, Зібер, Вовк та ін. Діяльність київської «Громади» сприяла активізації національного руху в Галичині, зокрема відновленню у 1872 р. видання журналу «Правда», в якому брали участь М. Драгоманов, Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський.

З розгортанням діяльності М. Драгоманова в громадському русі починається формування в ньому радикальної течії. Це, зокрема, стало відчутним в процесі активізації контактів громадівців 70-х років з галицькими українцями. У 1873 році в львівській «Правді» було видруковано «Одкритий лист з України», підписаний 31 членом київської «Громади» на чолі з В. Антоновичем, в якому висловлювалась незгода з політикою і програмою старорусинської «Руської Ради». Цей документ значною мірою базувався на ранньонародницьких народолюбських концепціях і слов'янофільських ідеях кирило-мефодіївців. Водночас він уже досить виразно демонстрував драгоманівське бачення федералізму, яке заперечувало прагнення галицьких політиків до «федералізму країв і рівноправності народностей» без дотримання «у питаннях політичних і соціальних основ свободи і народоправства, а у питаннях культурних - свободи розуму». В заяві вміщувалося драгоманівське бачення федералізму як «федералізму народностей і широкої самоуправи земської та громадської». Таким чином перекреслювалася традиційна політична вимога поділу Галичини на польську й українську частину і виділення останньої в окремий коронний край з широкими автономними правами. Водночас висловлювалась безоглядна критика ультрамонтанства, притаманного нібито галицьким політикам, «проти котрого малоруський народ бився енергічно у славніший період своєї історії, од котрого завсігди одвертався народ великоруський, і котре було й є ворогом всіх руських племен, складаючих Росію».

Цей «драгоманівський струмінь» київських «громадян» був спрямований не лише проти «Руської Ради». Насправді він ігнорував величезну за своїми масштабами діяльність української греко-католицької церкви в галицькому суспільному і національно-культурному житті. Це була позиція українського народництва, яка відчужувала національні аристократичні елементи від українського руху і нав'язувала таку саму позицію галицьким народовцям щодо греко-католицького кліру.

У цьому крилася небезпека, яка загрожувала консолідації галицького суспільства, в утвердженні якої таку важливу роль відігравали специфічні галицькі традиції, що плекались греко-католицькою церквою. На щастя, галицький політикум не сприйняв цієї вкрай шкідливої тенденції української ліберальної течії і греко-католицька церква завжди посідала чільне місце в галицькому національному, політичному і культурному житті.