Україна в умовах розвитку промислового капіталізму і буржуазної трансформації двох імперій (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Восени 1875 р. у середовищі київських «громадян» виникла думка видавати за кордоном вільний український друкований орган, який став би рупором національного руху. І хоча серед ініціаторів такого видання не було єдності щодо його політичного спрямування, ідея створення незалежного видання, яке висвітлювало б реальний стан справ в Україні перед європейським світом, друкувало все, що не дозволялось у Росії, дістало загальну підтримку. Це завдання було покладене на М. Драгоманова. У березні 1876 р. він виїхав за кордон, де невдовзі у Женеві організував вільне українське видавництво. У ньому вийшло п'ять громадсько-політичних і науково-літературних збірників під назвою «Громада», а також додатки - «Листок Громади» і «Вільна Спілка - Вольный Союзъ - La federation».

За кордоном починається надзвичайно важливий етап діяльності Драгоманова. Його значення як політичного діяча полягає в тому, що він вніс у національне відродження усвідомлення необхідності переходу українського руху до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.

За час перебування М. Драгоманова за кордоном йому вдалося здійснити низку політичних кроків у Галичині, де він завоював авторитет у радикально налаштованої молоді. Діяч дійшов до переконання, що традиційні галицькі політичні угруповання народовців і москвофілів не відповідають політичним, соціальним і культурним реаліям галицького суспільства. В другій половині 70-х років група молоді з москвофільського товариства «Академический кружок» виступила відкрито під прапором ідей соціалізму, викликавши на себе переслідування з боку влади і вороже ставлення старшого покоління української громади. Перебуваючи під впливом ідей Драгоманова, ця група прибрала назву «радикалів». Найбільш визначними її учасниками були Іван Франко, Михайло Павлик та Остап Терлецький. У «Листах на Надніпрянську Україну» М. Драгоманов зауважував, що народовці «перелякались страшно, коли в 70-ті роки молодші люди, підперши старі “українсько-хлопоманські” думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у маси народу, не боячись переслідувань, майже завше противозаконних у Австрії». М. Драгоманов активно співпрацював у друкованих органах нової радикальної течії і формував її ідейне обличчя, хоча й вважав передчасним формування на її ґрунті політичної партії.

У 1880 р. «Громада» була перетворена на періодичний двомісячник під назвою «Громада - українська часопись» за редакцією М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, який об'єднував українських діячів соціалістичного спрямування Галичини і Великої України. Всі видання Драгоманова у Женеві були пройняті різким антиурядовим духом, рішуче викривали кріпосницько-бюрократичну систему, режим політичного безправ'я і національного гноблення. Виступаючи проти російського поліцейсько-самодержавного централізму, Драгоманов висував програму еволюційного соціалізму анархічного напряму, спираючись головним чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська перебудова суспільства - об'єднання вільних громад, громад - у їх федерацію в межах України і, нарешті, створення федеративної спільноти народів Росії, слов'янської федерації і федерації народів світу. Проте у колах київських «громадян» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «Громади», появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 р. Драгоманов розірвав контакти з нею.

Діяльність Драгоманова не знайшла схвальної оцінки також як у російських, так і у польських соціалістичних гуртках. Багато хто з їх учасників не сприймали його концепцію федералізму, де виразно позиціонувались національні права українського народу, і не могли погодитись з визнанням цих прав українців. Критика поглядів як російських, так і польських соціалістів знайшла своє висвітлення у великій студії вченого «Историческая Польша и великорусская демократия». Російські соціалісти не сприймали Драгоманова не лише за його погляди на українську проблему, а й за те, що він вважав необхідним для Росії пройти ті ж самі стадії розвитку, що й Західна Європа, і що її найближчим завданням є здобуття конституції. Саме на цьому ґрунті Драгоманов зблизився з російськими ліберальними колами, які прихильніше ставилися до українського руху. Факт перебування України у складі інших держав ставив українських політиків у специфічне становище. Без впливу на політичні справи держави-поневолювача годі було здійснити щось реальне і для національного відродження власного народу. Безсумнівним є той факт, що працюючи все життя для України, Драгоманов зумів вписати своє ім'я в історію розвитку російської політичної думки. Він висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти самодержавної політико-адміністративної системи за свободу і децентралізацію. Однак його прагнення до тісних взаємин з російськими радикально-революційними та ліберальними колами не зустріли належного розуміння у їх середовищі. Російські соціалісти не сприйняли федералізму Драгоманова та його концепції політичної автономії України. Так само не сприймалися його погляди на еволюційний шлях суспільного розвитку Росії, яка, на думку українського діяча, мала пройти ті ж самі етапи, що й Західна Європа, форми боротьби із самодержавством. Альянс з російськими лібералами також виявився короткотривалим. Дуже швидко федералістські ідеї були відкинуті діячами російського Земського союзу, на кошти якого Драгоманов у 1882-1883 рр. видавав у Женеві газету лібералів «Вольное слово». Безперечно, російських лібералів не могло примирити з Драгомановим і його викриття російського панславізму як проурядової централізаторської позиції. Він зазначав, що держава, «в якій панує система насильницького обрусіння усіх невеликоруських елементів, поліцейська охорона, пануюча церква і немає найелементарнішої особистої недоторканості. . , не може ревно служити справі свободи і самоврядування слов'янських і неслов'янських племен навіть під Турцією».

Все ж пропаганда Драгомановим боротьби за політичну свободу як першого і найважливішого завдання в Росії мала загальноросійське значення. «Драгоманов перший з російських публіцистів дав російській демократії широку й ясну політичну програму», - зауважував один із стовпів російського лібералізму, редактор журналу «Освобождение» Петро Струве.

Надзвичайно важливу роль для дальшого утвердження українського руху мала діяльність Драгоманова, спрямована на ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). Відтоді ця праця стала складовою його багатогранної діяльності як науковця і політика. З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю «Nouvelle Geographie Universell», де у V томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.

І все ж політична доктрина Драгоманова за всіх її позитивних оцінках тим не менш не дала можливості молодому українському політикуму вирватись з цупких обіймів російського централізму. Вона не давала вийти на шлях творення самостійних політичних течій і зрештою позбавляла головної перспективи - необхідності послідовної боротьби за самостійну українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись, завдяки М. Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом у вигляді прудонізму, на довгі роки лягла в основу політичної програми українського руху.

Тим часом царський уряд вкотре вдається до репресій проти українського руху, вбачаючи в ньому небезпеку російській самодержавній системі. 27 серпня 1875 р. начальник III відділу генерал-ад'ютант Потапов повідомив відповідні державні установи, що імператор з огляду на прояви «украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке» утворив під головуванням міністра внутрішніх справ спеціальну нараду для розгляду справи. У прийнятті нарадою антиукраїнських дискримінаційних рішень головну роль відіграла провокаційна доповідь її члена, голови Київської комісії для розбору давніх актів М. Юзефовича. Його виступ фактично був прямим доносом на українських діячів Драгоманова, Чубинського, Куліша, Костомарова, Білозерського, Кониського, які були занесені у реєстри охранки. Додатком до інформації Юзефовича були відомості, одержані від Головного управління в справах друку про українські видання. На їх підставі нарада робить висновок, що «вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Києве».

18 травня 1876 р. імператор Олександр II, перебуваючи у німецькому місті Емсі, підписав так званий Емський акт, спрямований проти української культури. Він мав форму таємної інструкції, яка ніколи не була обнародувана. Імператорський акт забороняв ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, переклади і навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати нею сценічні вистави та публічні читання. Цей ганебний документ доповнився репресіями як проти окремих українських діячів, так і всього українського руху. У червні 1876 р. було закрито «Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства». Активні члени київської «Громади» Чубинський, Житецький, Беренштам, Міщенко, Цвітковський мусили залишити межі України, визначні вчені Зібер, Вовк, Подолинський емігрували за кордон, над багатьма «громадянами» було встановлено поліцейський нагляд. Наслідком дискримінаційного Емського акта, а також цілої низки доповнень до нього було те, що у наступні тридцять років за спеціальним дозволом вийшло лише кілька українських альманахів і збірників.

Розгорнулося безпрецедентне стеження за благонадійністю та цькування вчителів, яких запідозрювали в українофільських настроях. Так, директор Кам'янець-Подільської гімназії у списку неблагонадійних з відповідними характеристиками, поданому до Міністерства освіти у лютому 1877 р. , відмічав, що викладач російської мови і літератури Трохим Біленький розмовляє з малоросійським акцентом; з його приватного життя видно, що в душі співчуває українофільським тенденціям, але на службі обережний; для боротьби проти особливостей місцевої говірки учнів корисно було б замінити людиною походженням з Великоросії. Подібні ганебні випадки набули поширення по всій Україні.

Через 30 років після появи ганебного акта норвезький письменник Б. Б'єрнсон зазначав: «Усі чесні люди кожної цивілізованої нації вважають справу російського уряду відняти в 24 мільйонів українців їх мову, забороняючи друкувати українські газети, виголошувати українські промови на ювілеї великого українського поета (І. П. Котляревського - Ю. Т. ) найдурнішим указом, який можна було прийняти у сфері духовного життя».

Після вбивства Олександра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише чисто культурницьку і наукову аполітичну роботу, необхідну для обгрунтування окремішності українців серед інших народів. Ці настрої відбились у записці П. Житецького, поданій міністру внутрішніх справ Лоріс-Мелікову ще у 1880 р., виступах у російській періодиці М. Костомарова та ін.

Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства Нестора-літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи О. М. Лазаревського та В. Б. Антоновича за матеріальної допомоги українських меценатів - цукрозаводчика В. Ф. Симиренка та дідича В. В. Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Д. Багалій, О. Левицький, М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Єфименко, О. Лазаревський, І. Франко, П. Мирний, М. Коцюбинський та ін. Поряд з цим українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст, що свідчило про міцність національного руху, життєвість українських ідеалів.

На тлі посилення аполітичності в українському русі 80-90-х років важливе значення мала політична діяльність Драгоманова. Він прагнув внести в цей рух струмінь політичної свідомості, вивести його за межі вузькокультурницьких форм боротьби й надати йому політичного характеру. Драгоманов встановлює тісні зв'язки з радикальною молоддю в Галичині, де під його впливом у 1890 р. утворилася українська радикальна партія на чолі з І. Франком та М. Павликом, бере активну участь у журналі цієї партії «Народ», вміщує свої наукові праці у Франковому «Житті і слові». З його політичних творів того часу на особливу увагу заслуговують «Чудацькі думки про українську національну справу» і «Листи на Надніпрянську Україну», які, за висловом самого Драгоманова, дають «певну цільну систему думок про українську національну справу, громадську і літературну».

М. Драгоманов намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й української культури у всьому світі. Його діяльність вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь української інтелігенції. Уже з 80-х років серед студентської молоді час від часу виникають гуртки з відвертим українським політичним спрямуванням. До них, зокрема, належав гурток «українських соціалістів-федералістів» (1883-1888), який склався із студентів петербурзьких вищих шкіл. У його програмі висувалися завдання боротьби проти русифікації України, за всебічний національний розвиток українського народу, утвердження «повної національної автономії (самопорядкування) України, самоуправи на демократичних основах».

Отже, Драгоманов фактично продовжив автономістсько-федералістичну традицію і рішуче поборював «український сепаратизм» до кінця свого життя. Він намагався переконати українських політиків зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку І. Франка, М. Драгоманов як політик назавжди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії, - gente Ukrainus, natione Russus. Він не міг собі уявити Україну «без близького зв'язку з Росією». Для М. Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності і політичної волі, які заслоняли собою ідею національної самостійності. Така позиція впливала на позицію цілих поколінь українських політиків, які на довгий час опинились у полоні драгоманівського бачення національної проблеми, позбавлені чіткої перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, - зазначав І. Франко, - найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру і апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань»

Автономістсько-федеративне бачення місця України в системі Російської держави було акцептоване українськими соціалістичними і ліберальними партіями, від якого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Тривалий час воно було суттєвою перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.

Примат соціальних завдань в українському русі перед національними (байдуже, чи в інтересах «вищих верств» суспільства, чи його «низів») так чи інакше призводив до втрати його учасниками оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціальну дисгармонію в суспільстві, неспроможність досягнути консолідації, так необхідної для досягнення національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності зрештою давало ключ до вирішення і найважливіших соціальних проблем.

Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В. Липинський, щоб вивести український рух з глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, - писав він у листі до А. Лівіцького 16 жовтня 1919 р. , - тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об'єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх - людське життя».

В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу ні в якому разі не можна жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів.

Відсутність тривалий час в українській еліті чітких орієнтирів державницької самостійності України не могла, однак, перешкодити створенню потужного національно-культурного потенціалу, який був необхідним підґрунтям національно-визвольної боротьби. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.

Органічна відпорність значної частини «верхів українського суспільства», а також широких верств селянства російському асиміляційному тиску зрештою спричинили й появу самостійницьких течій в українському політикумі.

У 1895 р. один з діячів Української радикальної партії Ю. Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta», яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, засвідчила її оцінка у 1895 р. Іваном

Франком «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчута «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійснися».

Ще виразнішим виявом сприйняття І. Франком концепції української державної незалежності була його стаття «Поза межами можливого», опублікована у «Літературно- Науковому Віснику» 1900 р. Великий Каменяр висловлює тверде переконання, що «тисячні стежки», які ведуть до здійснення ідеалу національної самостійності, «лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція М. Міхновського, викладена ним у брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.

Водночас з усвідомленням необхідності самостійної української держави в українстві посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного і державного існування. У свою чергу, повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням.

Для М. Драгоманова розуміння необхідності переведення українського руху на рейки політичної боротьби не означало водночас його зречення основних ліберальних концепцій. Зокрема, це стосувалося і його поглядів на націю як на однорідний соціум, що ототожнювався з селянством. Вже за життя Драгоманов зазнав критики з боку тих діячів, які бачили українське суспільство диференційованим, з розвиненою класовою структурою, необхідною для модерної нації і державного існування. Саме в цій площині лежала критика І. Франком беззастережного «народолюбства» М. Драгоманова, яку доповнював перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції і відхід від тоталітарної марксистської ідеології.

Для М. Драгоманова, наголошує І. Франко, «суспільність, се властиво тільки продуктивна, робуча, в нашім краю хлопська маса; на ній стоїть розвій суспільності, її інтереси - се головні інтереси всякої суспільної праці».

Правда, зазначає І. Франко, М. Драгоманов знає, «що навіть у нашій суспільності між робучими є поділ на чорноробів та білоробів, але чи ті останні мають як окремий рід праці, чи мають якісь окремі права й обов'язки в суспільстві, в те він не входить». У М. Драгоманова «білороби», тобто вищі верстви суспільства, «ідентифікуються з експлуататорами і п'явками народу, і головне жадання, яке ставиться до них в ім'я етики, се присвятити всі свої сили праці та старанню про добро й емансипацію і просвіту народної, себто хлопської маси».

Обмежений погляд М. Драгоманова на місце і роль основних класів суспільства, його «мужикофільство», за висловом І. Франка, обумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації, як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко як воно ставиться у нас нині».

Подолання такого спрощеного погляду на українське суспільство висувало, таким чином, завдання більш високого рівня соціально-політичної і національної реанімації вищих прошарків суспільства українського походження, які досі стояли на ґрунті російської або польської національно-державної свідомості. Отже, на переломі ХІХ-ХХ століть було недостатньо «хлопоманства» В. Антоновича і його соратників, простого сповідування українською шляхтою (дворянством) народницьких ідей, потрібна була її повноцінна участь в українському русі зі збереженням своїх корпоративно-класових ознак, політичним досвідом, здатністю до державотворчої праці.

Своєю повноцінною участю в українському русі, усвідомленням власної виняткової суспільної ролі, належною оцінкою національної державотворчої традиції ця верства мала сприяти подоланню певної однобічності соціальних і політичних орієнтирів українського громадянства.

Протягом усього ХІХ ст. українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості і політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі і подолання «смертельної однобічності нації», за виразом В. Липинського, пов'язаної з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.

Під час перебування 1881 р. у Львові П. Куліша письменника відвідали А. Сапіга та Ю. Чарторийський і запропонували пожертвування значних грошових коштів на українські видавництва та освітні організації. Як згадує П. Куліш, один князь (прізвища не назвав) обіцяв організувати йому аудієнцію в австрійського імператора з тим, щоб добитись забезпечення певних освітніх і мовних пільг для українців. Князь Адам Сапіга дотримувався думки, що «поляк і русин не повинні винищувати один одного, але укласти між собою умови згідного співжиття».

Рішучий противник москвофілів, він водночас намагався впливати на народовецький рух у Галичині, підгримуючи патріархальні засади в ньому всупереч суспільному радикалізму. В такому ж переконанні виховував своїх синів Павла і Лева, які з розумінням ставилися до українського руху і потреб греко-католицької церкви.

У 1886 р. А. Сапіга встановлює приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав'язує контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». В результаті справа польсько-українського зближення опинилася в руках саме консервативних діячів обох сторін. На думку лідера громадівців В. Антоновича, Галичина мала стати своєрідним П'ємонтом для всього українського руху, який у Росії перебував під жорстоким пресом царського уряду.

У 1888 р. О. Барвінський відвідав Київ, де в той час в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення Київського королівства. Цей проект виник за ініціативою канцлера Німеччини Отто Бісмарка, який доручив його розробку відомому німецькому філософу Е. Гартману. Останній окреслив його у статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», в якій Російській імперії погрожувалося відторгненням її західних провінцій. Чільне місце відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об'єднати більшість української етнічної території.

Загроза військового конфлікту між Німеччиною та Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією - з другого, а також відкрите обговорення в європейській пресі питання про ймовірність відновлення української державності у свою чергу активізували самостійницькі настрої у польському русі. Польські «самостійники» намагались у цьому зв'язку також розіграти українську карту. Перед «наддніпрянськими» поляками, зокрема, де були сильнішими самостійницькі настрої, відкривалися реальні шанси відіграти визначну політичну роль, у чому вони могли сподіватися на підтримку антиросійськи налаштованих учасників українського руху. Під час однієї зустрічі О. Барвінського з громадівцями П. Житецький звернувся до нього з словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?» Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського - активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до А. Сапіги і навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами.

Факти свідчать, що вже в цей період окремими українськими діячами усвідомлювалося надзвичайно важливе значення повороту української історичної аристократії до своєї національності й участі в українському русі. Контакти з її представниками у справі польсько- українського примирення в Галичині були важливою ланкою цього процесу. Про це, зокрема, свідчить зауваження О. Кониського до програми часопису «Правда», який мав стати загальноукраїнським пресовим органом, причому за матеріальної підтримки князя А. Сапіги. «Програма демократична, але без боротьби проти аристократії, треба тільки радити перевертням, щоб вернулись назад до свого гнізда, але без лайки», - зауважував Кониський І. Франку, який був у складі редакції часопису. Не менш красномовно висловлюється відомий український літератор Корнило Устиянович у листі до князя Лева Сапіги (сина князя Адама) від 16 лютого 1886 р. : «. . . При вашій допомозі станемо на ноги швидше і завдячуватимемо за усе вам. Вірте мені, князю, що то є єдина дорога, що поєднає нас із сучасним нашим становищем; єдина сила, котра нас зобов'яже вам і віддалить чи скоріше відверне наші очі від всіляких блудних аспірацій (москвофільська «объединительная» політика - Ю. Т. ), котрі останніми часами - як ніби якісь примарні світила серед темної ночі починають нас вабити».

Подібні звернення до української аристократії ґрунтувалися на досить помітному зацікавленні останньою українськими справами і виразними виявами національного самовираження. Це стосувалося, насамперед, посвоячених княжих родин Сангушків і Сапіг, українські симпатії яких привертали увагу багатьох українських діячів. Зауважимо також, що дружина А. Сапіги Ядвіга з Сангушків взагалі вважала обидва роди українськими. «Ми - родини руські», - зауважувала вона в листі до чоловіка. Характерно, що в сім'ї князя у певні дні тижня спілкувалися лише українською мовою. Інша представниця роду Сангушків Марія Потоцька, дружина галицького намісника Альфреда Потоцького, за власною ініціативою посилала довірену особу до В. Антоновича, щоб з'ясувати ставлення учасників українського руху у Великій Україні до можливості угоди з поляками. Здавалося, що у частини української магнатерії знову ожила традиційна нехіть до централізації і намагання відігравати самостійницьку роль у політичному процесі. В цьому контексті цілком імовірним здається припущення сучасних дослідників, що саме сину князя А. Сапіги Леву Сапізі призначалася корона проектованого Київського королівства.

У 1888 р. завдяки В. Антоновичу та іншим громадівцям у галицький громадсько- культурний процес включається нащадок старовинного українсько-литовського роду, власник великих маєтків на Київщині граф М. Тишкевич. Граф згадував, що В. Антонович познайомив «його з О. Кониським (незвичайно симпатичним), з Вовком-Карачевським і з відомим польським істориком України О. Яблоновським. Через Антоновича я увійшов у зносини з “Просвітою” у Львові». Тишкевич засновує т. зв. «Михайлову премію» при Львівській «Просвіті», яка присуджувалася кращим творам з історичного минулого України, жертвує чималі кошти Науковому товариству ім. Т. Шевченка, активно підтримує український культурно-національний рух. Пізніше він надавав підтримку часопису «Przegl^d Krajowy» В. Липинського у пропаганді повороту правобережної шляхти до українства.

Отже, загострення загальної політичної ситуації на сході Європи, «привід» реанімації української державності не могли не вплинути на активізацію українофільства шляхетсько- аристократичної верстви по обидва боки Збруча. Це був час чи не найбільшого переслідування польського й українського руху в межах Російської імперії. Таким чином, виникало реальне підґрунтя створення польсько-українського союзу для боротьби проти спільного ворога - російського царизму. У цій ситуації український рух отримував ще один історичний шанс поступово повернути у матірне лоно свою полонізовану аристократію, брак якої так гостро відчувався у визвольній боротьбі. Ця можливість була тим імовірнішою, що шляхта ще не була пронизана польським шовінізмом, що стало характерним у пізніші часи загострення польсько-українських стосунків.

Одним з важливих завдань українського руху в цілому було відкриття української кафедри історії Сходу Європи у Львівському університеті, яку очолив М. Грушевський. Вирішення цього питання було одним з вагомих досягнень «нової ери» і значною мірою завдячує зусиллям О. Барвінського та його найближчих співробітників. «Коли б “нова ера” обмежилась лише цим досягненням, - писав у своїх спогадах О. Лотоцький, - то наслідки діяльності проф. М. Грушевського в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський».

Практичному проведенню цього задуму в життя активно сприяв щирий прихильник польсько-українського зближення князь А. Сапіга, який, за свідченням О. Барвінського, кілька разів брав участь у сходинах гуртка галицьких консерваторів «і вельми одушевився не тілько питанням засновання катедри історії України, але й покликаннєм на сю катедру проф. Антоновича».

Поряд зі створенням кафедри української історії зростала кількість інших українських кафедр у Львівському університеті. Напередодні вибуху Першої світової війни у ньому було вже 8 кафедр і 4 доцентури, зайнятих українцями. Т. зв. відручний лист імператора Франца- Йосифа у грудні 1912 р. передбачав заснування українського університету не пізніше 1916 року. Важливим наслідком політики «нової ери» було також заснування кількох українських гімназій, утраквізація учительських семінарій, розвиток народного шкільництва.

У 1892 р. за ініціативою «новоерівців» з Великої України В. Антоновича, О. Кониського була проведена реорганізація товариства ім. Шевченка у Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльну участь у цій перебудові взяв О. Барвінський, який був головою товариства до 1897 р. , відколи його очолив М. Грушевський. Нова установа фактично перетворилася на українську академію наук і мала отримати у недалекому майбутньому офіційне визнання у цьому статусі.

Зазначені досягнення мали загальнонаціональне значення. Вони були наслідком послідовних і настійних зусиль українського громадянства, в яких чільне місце належить ініціативам його консервативної течії на чолі з О. Барвінським. Навіть політичний противник останнього Є. Олесницький, який став в опозицію до «нової ери», визнав, що вона викликала «рішучий пролом у нашій політиці, якого наслідки тягнуться довший час. Під знаком “нової ери” стоїть на кожний спосіб ціле десятиліття 1890-1900 рр. »

Та однак усім без винятку ініціаторам «нової ери», у тому числі й громадівцям, довелося випити гірку чашу несправедливих звинувачень у «польськості», національній зраді тощо. Так, В. Антонович для багатьох українських діячів залишився «черезчур поляком» (вислів О. Лазаревського), хоча він, як зауважував М. Грушевський, «все життя і всю наукову працю присвятив власне виясненню історичної правди, котру український нарід витерпів від польської держави і польської шляхетської суспільности». М. Кордуба зазначав, що «докори та нетактовні напади» на вченого були причиною, «із за якої учений відмовився перебрати жертовану йому австрійським правлінням катедру української історії на Львівському університеті». Не уникнув подібних звинувачень і галицький ініціатор «нової ери» О. Барвінський. Фактично залишився самотнім у своїх діях і князь Адам Сапіга, не знайшовши розуміння у ширших колах польської шляхти.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував від участі у його структурах консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, а швидше - кроком, спрямованим на самозбереження і захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, хоча і відійшли від українського ліберально-радикального руху, але не втратили свого національного інстинкту, який виразно засвідчив про себе після лютого 1917 р. Яскравим прикладом у цьому плані можуть служити метаморфози національної ідентичності представників родини Кочубеїв. На початку ХІХ ст. один з них, затятий обруситель українців князь Віктор Кочубей демонстративно засвідчував зречення своєї національної ідентичності і ворожість до неї.

Але на початку ХХ ст. інші представники цього роду Василь, Михайло і Микола Кочубеї вже активно включилися в український гетьманський рух і були діяльними членами «Української народної громади», яка привела до влади гетьмана Павла Скоропадського. Микола Кочубей кілька років був головою Гетьманської Управи, активним послідовником В'ячеслава Липинського.

Живучість гетьманської традиції в Україні, яка спиралася на консерватизм обох основних соціальних компонентів українського села ХІХ ст. - дворянства і селянства, пізніше виявилась важливим соціальним підґрунтям для проголошення Гетьманату П. Скоропадського. Реалізація консервативними силами традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного у новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни. Отже, твердження про суцільну русифікацію української аристократичної верстви та її відхід від національних державницьких ідеалів потребують суттєвої корекції.

Період 80-90-х років не був безплідним для українського руху. Хоча він був зведений у межах підросійської України переважно до культурницької й літературної праці, він ховав у собі величезну потенційну силу. В цей період силами українських діячів нової генерації Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, А. Кримського, О. Кониського та інших було закладено підвалини могутнього суспільно-політичного руху, який розгорнувся в Україні на початку XX ст. Обмежувана в Росії вільна українська політична думка знаходить свій розвиток у Галичині, де за матеріальної підтримки наддніпрянських українців видаються журнали «Зоря», «Правда», «Життя і слово», «Народ» та ін. Частина українського громадянства підтримувала галицьких радикалів, зокрема М. Ковалевський, який організував матеріальну допомогу радикальним виданням «Народ», «Хлібороб» та ін.

Помірковане крило українського руху на чолі з В. Антоновичем більше схилялося до галицьких народовців. Спираючись на цю співпрацю, Олександр Барвінський, який співробітничав із наддніпрянськими вченими, започаткував видання «Руської історичної бібліотеки» у Тернополі. Протягом кількох років ним було видано близько двох десятків томів історичних монографій Антоновича, Костомарова, Дашкевича та ін.

Через підтримку Антоновичем галицьких діячів-народовців стався його розрив із «Старою Громадою», більшість якої підтримувала Драгоманова та його галицьких радикальних прихильників. В. Антонович за посередництва О. Барвінського і О. Кониського докладав чималих зусиль для досягнення польсько-українського порозуміння у Галичині, сподіваючись зробити з неї своєрідний український П'ємонт з огляду на посилення русифікаторської політики царизму.

Активна громадська діяльність Антоновича, незважаючи на її культурницьке забарвлення, мала, безперечно, політичне значення і викликала роздратування влади. Київський генерал-губернатор Чертков відверто висловлювався, що «украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц», маючи на увазі оселю Антоновича у Києві.

У середині 90-х років Антонович знову увійшов до київської «Громади». Разом з Кониським він став ініціатором створення всеукраїнської загальної організації, яка ставила за мету об'єднання усіх активних українців у межах Російської імперії. У 1897 р. у Києві відбувся установчий з'їзд цієї організації, яка мала бути суворо таємною і посилити інтерес до політичної діяльності серед українців. Кошти загальної української організації складалися в основному з пожертвувань українського промисловця В. Симиренка, який щороку сплачував їй через Антоновича 2 тис. карбованців. Діяльність організації сприяла встановленню регулярного зв'язку між «Громадами», їх створенню не тільки в губернських, а й у повітових містах України. До неї прилучилась у 1902 р. і «Стара київська Громада». У 1904 р. організація перетворилася на Українську демократичну партію. Таким чином, серед учасників українського руху зростало прагнення вивести його з вузьких меж культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних та національних прав для українського народу.

Размещено на Allbest.ru