Етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського в Південно-Західний край

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94 (477) «1869-1878»

Етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського в Південно-Західний край

А.Л. Котенко *

Анотація

етнографічний чубинський деполонізаційний

На основі невідомого раніше листування П.Чубинського пропонується новий погляд на етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західний край не лише як на захід в для збирання українського фольклору. По-перше, діяльність П.Чубинського слід розглядати в контексті тогочасної деполонізаційної політики Російської імперії, а його самого як виконавця важливого державного завдання. По-друге, П.Чубинський і старогромадівці під час експедиції переслідували ще й власну мету, котра, серед іншого, полягала в науковому вивченні обширів українського національного простору.

Ключові слова: Чубинський, етнографічно-статистична експедиція, Південно-Західний край.

Annotation

In this article the author based on previously unknown epistolary of P.Chubynskyi suggests a new view upon his ethnographical-statistical expedition to the SouthernWestern region of the Romanov empire. He argues that, first, the expedition has to be seen in the context of imperial depolonizing activity in its western borderlands, and that P.Chubynskyi himself first of all was carrying out an important state mission. Second, P.Chubynskyi and the group of Old Hromada activists around him simultaneously had their own aim for the expedition, which among other things was to establish scientifically the borders of Ukrainian national space.

Keywords: Chubynskyi, ethnographical-statistical expedition, Southern-Western region.

Незважаючи на те, що від написання вірша «Ще не вмерла Україна» минуло вже понад 150 років, його автор, Павло Платонович Чубинський, залишається одним із найменш вивчених українських діячів ХІХ ст. І хоча останнім часом про нього було видано аж три книги* Котенко Антон Леонідович доктор філософії, молодший науковий співробітник Центру історичних досліджень, Національний дослідницький університет «Вища школа економіки» (Санкт-Петербурґ, Російська Федерація)

E-mail: anton.kotenko@gmail.com Дойков Ю. Предтеча украинской свободы. -- Архангельск, 2007; Зиль А. Народознавець: Павло Чубинський і його доба. -- К., 2009; Чередниченко Д. Павло Чубинський. -- К., 2005., однак повної наукової біографії досі так і не з'явилося, а дослідження окремих епізодів його життя актуальне й сьогодні Досі здається вірним понад двадцятирічної давності зауваження В.Дудка про те, що «у вивченні життєпису і наукового, публіцистичного та літературного доробку Павла Чубинського [...] немає помітного поступу. [...] Автори загалом нечисленних новітніх публікацій звертаються переважно до вторинного джерельного матеріалу, та і той використовують далеко не повністю». Дотепер єдиною значною публікацією матеріалів про Чубинського залишається стаття Ф.Савченка (див.: Савченко Ф. Листи П.П.Чубинського до Я.П.Полонського (1860--1874) // За сто літ. -- Кн.6. -- Х.; К., 1930. -- С.134--144). Проте це листування, як і кореспонденція, видана В.Дудком та В.Шандрою (див.: Дудко В. Павло Чубинський і літературний фонд (1863 р.) // Київська старовина. -- 1991. -- №1. -- С.165--175; Шандра В. Листи П.П.Чубинського з Архангельська до О.І.Кістяківської (1864--1865) // Український археографічний щорічник. -- Вип.3/4. -- Т.6/7. -- К., 1999. -- С.458--464), стосується першої половини 1860-х рр. і пов'язана з арештом П.Чубинського та його засланням в Арханґельську Губернію восени 1862 р. Єдиними ж відомими матеріалами про П.Чубинського 1870-х рр., в яких ідеться, зокрема, про заходи щодо організації Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві, а також про видання редагованих ним «Праць етнографічно-статистичної експедиції», досі, здається, є публікації Г.Житецького та П.Попова понад півстолітньої давності (див.: Житецький І. П'ять листів П.П.Чубинського до М.І.Костомарова // За сто літ. -- Кн.4. -- Х.; К., 1929. -- С.55--59; Попов П. Лист П.Чубинського до М.Максимовича // Народна творчість та етнографія. -- 1969. -- №3. -- С.66--68), а також спогади Ф.Вовка (див.: Волков Ф. П.П.Чубинский: Отрывки из личных воспоминаний // Украинская жизнь. -- 1914. -- №1. -- С.43--60) та кілька листів П.Чубинського до О.Кістяківського, уведені в науковий обіг А.Зилем.. Одне із таких маловивчених питань -- історія «найкапітальнішої справи малоросійської етнографії», етнографічно-статистична експедиція П.Чубинського в Південно-Західний край, проведена ним за сприяння Російського географічного товариства (РГТ) впродовж 1869-1870 рр. Досі залишаються незрозумілими її мотиви, не описано організацію та проведення, як і не названо всіх причетних до цього заходу як із боку українофілів, так і петербурзького РГТ. Можливо, причина полягає саме в недоступності відповідних документальних матеріалів. Попередні автори писали про цю подію переважно або на основі розповіді про неї її керівника у вступній статті до першого тому праць експедиції Див., напр.: Куницкий А. Украинский этнограф Павел Платонович Чубинский (1839-1884) // Советская этнография. -- 1956. -- №1. -- С.77-85 (укр. пер. див.: Куницький О., Чубинська К. Перша етнографічна експедиція на Правобережну Україну // Народна творчість та етнографія. -- 1971. -- №6. -- С.66--70); Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина ХІХ ст.) // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. -- Вип.1. -- Л., 2008. -- С.435-- 458; Петрук Н. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в суспільно-політичному русі України у другій половині ХІХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук. -- К., 2002. -- С.43--47; ЧередниченкоД. Павло Чубинський. -- C.234--249; ЧорнаЛ. Південно-Західний відділ Російського імператорського географічного товариства і його роль в українському національному відродженні: Дис. ... канд. іст. наук. -- Ізмаїл, 2005. -- С.46--53., спогадів Ф.Вовка та листування П.Чубинського з М.Костомаровим Див., напр.: Зиль А. Народознавець. -- С.235--275; Коляда І. Науково-культурницька та громадська діяльність П.П.Чубинського (за матеріалами спогадів сучасників) // Краєзнавство. -- 2012. -- №1. -- С.66--73. Останній автор особливо наголошує на «широті ідей та ораторській майстерності П.Чубинського (див.: Там само. -- С.71)., або ж тогочасної періодики Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-- 1870 рр. -- Х.; К., 1930. -- С.10--13., а відтак тексти сучасних істориків не набагато відрізняються від статей столітньої давності, наприклад О.Пипіна чи А.Ярошевича Пыпин А. История русской этнографии. -- Т.3: Этнография малорусская. -- Санкт-Петербург, 1891. -- С.347--356; Ярошевич А. Памяти П.П.Чубинського // Рада. -- 1909. -- №12. -- 16 січня. -- С.2.. Нові відомості про експедицію, що можуть бути досить важливими не лише для історії української етнографії, але й загалом для історії українського руху та Росії 1870-х рр., можна знайти в кореспонденції П.Чубинського з петербурзьких архівів. Частину їх (17 листів до Л.Майкова Леонід Миколайович Майков (1839--1900 рр.) -- історик літератури, бібліограф, етнограф. У 1867--1870 рр. був секретарем, а в 1873--1886 рр. -- головою відділу етнографії РГТ. та лист до П.Семенова Петро Петрович Семенов-Тянь-Шанський (1827--1914 рр.) -- мандрівник, статистик, географ і державний діяч, із січня 1872 р. -- віце-голова РГТ, який від 1867 р. очолював комісію відділів етнографії та статистики товариства з підготовки та проведення етнографічно-статистичної експедиції у Західний край.) датовано періодом 5 грудня 1869 8 грудня 1878 рр., вони зберігаються у фонді 166 відділу рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) РАН. Решта кореспонденції П.Чубинського (32 листи, 2 телеграми до РГТ, Ф.Остен-Сакена Федір Романович Остен-Сакен (1832--1916 рр.) -- учений, мандрівник, державний діяч. У 1865--1871 рр. -- секретар РГТ., М.Венюкова Михайло Іванович Венюков (1832--1901 рр.) -- мандрівник, географ. У 1873--1874 рр. -- секретар РГТ., П.Семенова, Л.Майкова) зберігається у фондах 1-1870 та 1-1872 архіву РГТ. Цей епістолярний корпус становить найбільше відоме на сьогодні джерело з історії підготовки, проведення та підбиття підсумків експедиції П.Чубинського. Усі ці документи досі не було введено в науковий обіг Науково-технічна обробка фонду 166 відділу рукописів Інституту російської літератури почалася лише 1998 р., а вперше і востаннє справу 1089 у грудні 1963 р. переглядала І.Колесницька (1917--1994 рр.) -- фольклорист, доцент кафедри історії російської літератури Ленінґрадського державного університету. Так само ніхто не цікавився і справою 236 (опис 2) з фонду 166, в якій зберігається лист П.Чубинського до П.Семенова від 4 квітня 1872 р.. Здається, не бачив їх і автор найретельнішої праці з історії українського руху кінця 1860 початку 1870-х рр. Ф.Савченко.

Сподіваємося, що, спираючись на згадане листування, у цій статті нам удасться повніше описати події, пов'язані з П.Чубинським та організованою ним експедицією. Водночас ці документи дають змогу не просто відтворити кілька деталей із життя відомої людини, але й висунути важливі тези.

По-перше, вони дозволяють нам контекстуалізувати діяльність П.Чубинського. У 1869 р. він не просто випадково зайшов до своїх друзів у штаб-квартиру РГТ у провулку Демидова, прямуючи з Арханґельська в Бориспіль, і домовився з ними про фінансування й підтримку у збиранні українських пісень та обрядів. Експедицію слід насамперед розглядати як частину ширших імперських деполонізаційних заходів, що їх почали проводити у Західному краї Російської імперії після польського повстання 1863--1864 рр. Отже, своїми поїздками П.Чубинський виконував важливе державне завдання, а видані в результаті «Праці етнографічно-статистичної експедиції» стали не просто величезною колекцією українських народних пісень і звичаїв, але й недвозначною політичною заявою. По-друге, на нашу думку, ці листи також дозволяють припускати, що експедиція П.Чубинського могла бути замислена і проведена ним та його однодумцями в Києві не лише для збирання українського фольклору й доведення «російськості» населення на правому березі Дніпра, але й з метою української національної територіалізації. Якось С.Павличко зауважила, що в новітній період своєї історії Україна була уявлена у всіх її вимірах, окрім, можливо, географічного Павличко С. З інтерв'ю 1998 р. // Її ж. Фемінізм. К., 2002. С.260.. Насправді ж будь-яка національна територія є поняттям історичним, і діячі кожного національного руху другої половини ХІХ ст. приділяли надзвичайну увагу територіалізації своїх націй. Останнім часом ця їх діяльність цікавить дедалі більше дослідників абсолютно відмінних історичних контекстів, що лише підтверджує слушність цього твердження Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. -- К., 2001. -- С.212-221; Миллер А. Империя и нация в воображении русского национализма // Его же. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. -- Москва, 2009. -- С.217--240; Goswami M. Producing India: from colonial economy to national space. -- Chicago, 2004; Haslinger P. Nation und Territorium im tschechischen politischen Diskurs 1880--1938. -- Munchen, 2010; Herb G.H. Under the map of Germany: nationalism and propaganda 1918--1945. -- New York, 1996; Kotenko A. The Ukrainian project in search of national space, 1861-- 1914: PhD diss. -- Budapest, 2014; Paasi A. Territories, boundaries and consciousness: the changing geographies of the Finnish-Russian border. -- Chichester, 1995; Petronis V. Constructing Lithuania: ethnic mapping in tsarist Russia, ca. 1800--1914. -- Stockholm, 2007; Popova I. Nationalizing spatial practices: Hungarians and the Habsburg Empire, 1700--1848: PhD diss. -- Budapest, 1999; Weber E. In search of the hexagon // Idem. My France: politics, culture, myth. -- Cambridge, 1991. -- P.57--71; Winichakul T. Siam mapped: a history of the geo-body of a nation. -- Honolulu, 1994.. Розглядаючи сьогодні карту світу, ми бачимо там Україну, адже знаємо, де вона розташована, як виглядає її картографічне зображення. Головні герої нашої статті цього ще не знали, користувалися зовсім іншими репрезентаціями простору і творили свою мапу України, не будучи абсолютно впевненими, якою та зрештою стане. Саме через внесок у формування картографічного образу України експедицію П.Чубинського та її праці, видані 1872-1878 рр. у Петербурзі, на нашу думку, слід уважати одними з найважливіших історій українського національного руху другої половини ХІХ ст.

***

Плани щодо етнографічного дослідження Західного краю почали обговорювати в Російському географічному товаристві в 1860-х рр. У 1862 р. на хвилі реформ, або, можливо, під впливом національних міркувань держава підтримала цю ініціативу, виділивши для неї 10 тис. руб. Семёнов-Тян-Шанский П. История полувековой деятельности Императорского русского географического общества 1845--1895. -- Ч.1. -- Санкт-Петербург, 1896. -- С.375. Цікаво, що подання імператору про це робив міністр народної просвіти О.Ґоловнін, а не внутрішніх справ П.Валуєв, і кошти було виділено саме з бюджету освітнього відомства. За словами одного з відповідальних за експедицію, П.Семенова, значення цих досліджень полягало в тому, що вони «могли вказати на обставини, які перешкоджали розвитку [...] добробуту племені, що чисельно переважало у Західному краї (білорусів, литвинів, малоросів), а внаслідок цього полегшити урядові й пошуки способів для покращення цього добробуту» Там же. С.377.. При цьому імена можливих її учасників в Південно-Західному краї не обмежувалися названими в передмові до першого тому праць П.Чубинського О.Гільфердінґом, А. фон Бушеном та М.Кояловичем Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции. -- Т.1. -- Вып.1. -- СанктПетербург, 1872. -- dV.: в обговоренні проекту експедиції брав участь і М.Костомаров Staliunas D. Making Russians: meaning and practice of russification in Lithuania and Belarus after 1863. -- Amsterdam, 2007. -- P.110., а крім того, приблизно в той самий час (у лютому 1862 р.) до РГТ звертався і П.Куліш, котрий просив товариство про відкріпний лист, яким йому доручили б займатись етнографічними дослідженнями простолюду правого берега Дніпра, тим самим забезпечивши лояльність і співпрацю з боку місцевої влади 3 квітня 1862 р. товариство звернулося до міністра внутрішніх справ П.Валуєва з питанням, чи той не заперечує (див.: Архив Русского географического общества (далі -- АРГО). -- Ф.1-1862. -- Оп.1. -- №14).. Січневе повстання 1863--1864 рр. змусило РГТ змінити плани, проте воно ж зробило їх ще актуальнішими; цілий ряд державних інституцій одразу розпочали збирати статистичну інформацію про населення краю Staliunas. D. Making Russians. -- P.111., а 12 березня 1863 р. міністр народної просвіти О.Ґоловнін, зважаючи на нагальність розуміння етнічного складу населення цих територій, через брак інших джерел та відкладення експедиції навіть пропонував віце-голові РГТ терміново вдосконалити й перевидати етнографічну карту слов'ян П.Шафарика 1842 р. Малося на увазі врахування нових даних під час перевидання етнографічної карти європейської Росії П.Кеппена 1851 р. При цьому перша не задовольняла РГТ через те, що стосовно російських земель «була заснована на недостатньо точних даних» і «мала деякі важливі помилки» (наприклад, на думку товариства, невірно було показане польське населення Білостоцької області, а новгородців відділено від великоросів як окремий етнос); з іншого боку, карта П.Кеппена не демонструвала розподілу слов'ян на різні етноси, а росіян -- на велико-, малоі білорусів. Див. докл.: Российский государственный исторический архив. -- Ф.733. -- Оп.142. -- №23. -- Л.1--14; Семёнов-Тян-Шанский П. История полувековой деятельности. -- Ч.1. -- С.379--382. Для ініціаторів цих заходів проблема полягала в тому, що, незважаючи на росифікаторські акції держави після польського повстання 1830 р. і поступове розуміння різниці між «поляками» та «народженими у західних ґуберніях» за Миколи І Долбилов М. Поляк в имперском политическом лексиконе // Понятия о России: к исторической семантике имперского периода / Под ред. А.Миллера, Д.Сдвижкова, И.Ширле. -- Т.2. -- Москва, 2012. -- С.300., у Російській імперії Західний край усе ще сприймався як Польща. Так, наприклад, М.Драгоманов обурено згадував, що столична преса дуже мало знала про цю територію, наводячи як приклад статтю «Лист із Польщі» з другого числа «Паруса» І.Аксакова за 1859 р., надіслану з Житомира Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном крае // Вестник Европы. -- Т.4. -- 1875. -- С.172, прим.2.. Незважаючи на поступове введення в обіг після повстання 1860-х рр. ідеологеми про західні ґубернії як про «споконвіку російський і православний край», навіть тоді в уявленні влади ці території часом асоціювалися з «чимось на зразок заморських колоній західноєвропейських імперій» Долбилов М. Поляк в имперском политическом лексиконе. -- С.312, 320..

Вивчення заморських володінь було одним із головних мотивів виникнення в тогочасній Європі географічних товариств. Ці інституції споряджали наукові експедиції, координували діяльність їх учасників та знаходили фінансування. Специфіка Російського географічного товариства, створеного 1845 р. за підтримки Миколи І та міністра народної просвіти С.Уварова (у 1849 р. воно отримало статус імператорського), полягала в тому, що майже одразу між його членами почалися гарячі обговорення завдань та ролі установи. У результаті в дискусіях навколо статуту товариства 1848 р. гору здобула «російська фракція», котра прийняла досить патріотичну програму, за якою головною метою діяльності РГТ було дослідження саме власної держави, запобігання перетворенню Російського географічного товариства на «Географічне товариство в Росії»; російська ж етнографія поступово ставала «Volkskunde» (наука, мета якої полягає в дослідженні власного народу), а не «Volkerkunde» (вивчення неєвропейських народів) Семёнов-Тян-Шанский П. История полувековой деятельности... -- Ч.1. -- С.38--39; Knight N. Science, empire, and nationality: ethnography in the Russian Geographical Society, 1845--1855 // Imperial Russia: new histories for the empire / Eds. J.Burbank, D.L.Ransel. -- Bloomington, 1998. -- P.108--141; Staliunas D. Making Russians... -- P.111--112; Vucinich A. Science in Russian culture: a history to 1860. -- Stanford, 1963. -- P.351--352.. Патріотичне наукове знання про західні окраїни імперії могло допомогти практичному розвитку цих територій і вирішенню проблем, пов'язаних з їх «польськістю». Так, наприклад, саме РГТ стало в 1860-х рр. місцем експертного обговорення арґументів для визначення напряму проведення залізниць на півдні імперії: чи краще було прокласти їх з огляду на економічні міркування від Одеси через Харків на Москву (альтернативою був напрямок Таґанроґ -- Харків -- Москва), або через політичні мотиви тіснішого зв'язку Південно-Західного краю з центром все ж з Одеси на Москву через Київ? Див.: Известия Императорского русского географического общества. -- Т.1. -- 1865. Також див.: Rieber A. The debate over the southern line: economic integration or national security? // Journal of Ukrainian Studies. Vol.29. 2004. P.371-397. Відповідно, головною метою майбутнього етнографічного дослідження дев'яти ґуберній Західного краю в першу чергу мало стати розуміння загальної ситуації у цій частині імперії, актуальність можливого сепаратизму та проведення етнографічних меж між різними народностями, а не просто вивчення їх кількості та звичаїв Известия Императорского русского географического общества. Т.3. 1867. С.95.. На думку Д.Сталюнаса, політична мета цієї експедиції була очевидною з дискусії навколо неї в РГТ: під час її проведення вчені мали насамперед визначити, яка етнічна група переважала на цих територіях і яким був національний склад місцевих дворянства та чиновництва. Отримавши такі дані, влада могла використати їх для покращення становища білорусів, малоросів і литвинів та нової шкільної й церковної політики на цих землях Staliunas D. Making Russians... -- P.118--119.. Держава потребувала наукового знання про своє західне прикордоння, щоб довести його російськість, патріотична громадська організація РГТ була готова його надати, а тому проведення етнографічно-статистичної експедиції у Західний край загалом можна вважати вдалим прикладом співпраці громадянського суспільства, науки і влади в імперії Романових Про громадянське суспільство в Російській імперії, його співпрацю з державою та типовість цієї ситуації для тогочасної Європи див.: Bradley J. Voluntary associations in Tsarist Russia: science, patriotism, and civil society. -- Cambridge, 2009. -- P.86--127..

У жодному разі не применшуючи заслуг керівника експедиції, ми хотіли б підкреслити, що етнографічна діяльність П.Чубинського від самого початку була організована державою й тими урядовцями, які прихильно ставилися до ідеї співпраці з місцевими елітами Західного краю для підриву там «польського впливу». У січні 1865 р. РГТ почало обговорювати питання організації експедиції з ґенерал-ґубернаторами краю, проте у відповідь на запит товариства в березні того ж року міністр внутрішніх справ П.Валуєв не дозволив її проведення Известия Императорского русского географического общества. -- Т.1. -- 1865. -- С.144, 178.. Незважаючи на відсутність формального узгодження, у квітні 1866 р. на засіданні відділу етнографії РГТ було створено комісію з підготовки експедиції, у травні географи знову звернулися до очільника МВС і у червні отримали дозвіл та обіцянку сприяти всіма силами з боку міністерства Там же. Т.2. 1866. С.68, 72, 88.. Того ж року П.Чубинський здобув свою першу срібну медаль Російського географічного товариства за рецензію на «Опис Арханґельської ґубернії» М.Козлова Там же. -- С.130, 133.; у лютому 1867 р. за поданням відділу статистики його обрали членом-співробітником РГТ Там же. Т.3. 1867. С.3., а в березні 1869 р. П.Чубинський, секретар Арханґельського ґубернського статистичного комітету, став уже дійсним членом товариства Там же. Т.5. 1869. С.107.. Напевно, зважаючи на його досвід діяльності на півночі Росії та знання ситуації на півдні імперії, у Петербурзі вирішили обрати саме П.Чубинського для проведення запланованого дослідження Південно-Західного краю.

Ще до початку експедиції її опитувальники було опубліковано в офіційних виданнях усіх трьох ґуберній Південно-Західного краю, а також у «Подольских епархиальных ведомостях». Крім того, майже 500 примірників адресно розіслали тим, хто міг би надати експедиції важливу й цікаву інформацію. У результаті вже в березні 1869 р. самих пісень у П.Чубинського назбиралося близько 10 тис., а загальна кількість матеріалу невпинно зростала АРГО. Ф.1-1870. Оп.1. №31 (ч.2). Л.71.. Крім того, ще напередодні своєї першої поїздки П.Чубинський сам звернувся по допомогу до ґубернських статистичних комітетів Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции. Т.1. Вып.1. С.ХШ., а також попросив Ф.Остен-Сакена забезпечити йому сприяння міністерств просвіти, фінансів, державного майна та шляхів сполучень АРГО. Ф.1-1870. Оп.1. №31 (ч.2). Л.1.. На початку жовтня 1869 р. П.Чубинський нагадав Ф.Остен-Сакену про своє прохання, а також запропонував йому додатково звернутися до оберпрокурора Синоду, щоб той забезпечив співпрацю місцевих архієреїв, адже, наприклад, волинський архієпископ у відповідь на прохання про допомогу заявив П.Чубинському, що ця експедиція його не стосується і він співпрацюватиме з нею лише тоді, коли отримає відповідний наказ від церковного начальства Там же. Л.1 об.. 8 лютого 1870 р., уже під час другої поїздки, П.Чубинський учергове питав Ф.ОстенСакена, чи звертався той із проханням про допомогу до відповідних відомств Там же. Л.26..

У РГТ, здається, почали реагувати на листи П.Чубинського наприкінці 1869 на початку 1870 рр. Так, 12 січня 1870 р. київський ґубернатор М.Катаказі просив ґубернські рекрутські присутствія заповнити складені П.Чубинським таблиці про антропологічні дані рекрутів, набраних у ПівденноЗахідному краї Там же. Л.6. Самі таблиці див.: Л.7-11.. А 19 лютого того ж року віце-голова РГТ Ф.Літке звернувся до обер-прокурора Синоду та міністрів народної просвіти (Д.Толстого), фінансів (М.Рейтерна), державного майна (О.Зеленого) і шляхів сполучень (В.Бобринського) з повідомленням про експедицію та проханням сприяти їй із боку духівництва й службовців відповідних відомств Там же. Л.30-31 об.. 26 лютого 1870 р. канцелярія Д.Толстого повідомила Ф.Літке, що той написав київському, волинському і подільському архієпископам про співпрацю із П.Чубинським Там же. Л.36.. Того ж дня міністерство державного майна відповіло, що його очільник «віддав розпорядження забезпечити повну співпрацю з боку управлінь державним майном відрядженому до цих ґуберній Чубинському» Там же. Л.37.. 28 лютого РГТ отримало ноту з міністерства народної просвіти про те, що «зміст відношення Літке про запрошення службовців відомства МНП у Південно-Західному краї щодо надання допомоги Чубинському переслано попечителеві Київського навчального округу для вживання відповідних заходів» Там же. Л.38. Як згадував пізніше О.Русов, їх прогімназія отримала листа від РГТ із проханням про допомогу та співпрацю з П.Чубинським (див.: Русов А. Из воспоминаний о П.П.Чубинском // Украинская жизнь. 1914. №1. С.39).. Тим самим днем датовано й відповідь канцелярії міністра шляхів сполучень, в якій ішлося про те, що він «віддав розпорядження, щоб управління десятого округу шляхів сполучень і підвідомчі йому особи в південно-західних ґуберніях повідомляли Чубинському всі наявні у них статистичні дані» АРГО. Ф.1-1870. Оп.1. №31 (ч. 2). Л.39.. Останнім і, можливо, найважливішим у переліку державних високопосадовців, який забезпечив підтримку експедиції, був новопризначений ґенерал-ґубернатор Південно-Західного краю О.ДондуковКорсаков, якому 4 квітня 1870 р. Ф.Літке відправив листа з подякою за постійну допомогу експедиції Там же. Л.47., і котрий таким чином розпочинав свій експеримент загравання з українофілами, продовженням якого за кілька років стане відкриття в Києві Південно-Західного відділу РГТ⁴⁶.

Отже, у свою подорож П.Чубинський вирушив матеріально та морально підтриманий і протегований властями. Він виправдав сподівання всіх зацікавлених в експедиції сторін: імперської влади, петербурзьких географів та українофілів. З останньої своєї поїздки влітку 1870 р. П.Чубинський так описував попередні враження від побаченого:

«Любий Леоніде! Вибач, що досі тобі не писав. Безперервні роз'їзди та заняття цілковито поглинали мій час. Я спішив і спішу скористатися літом та зручними шляхами сполучення. Не досипаю й переважно сплю під час їзди, хоча сон на возі не особливо хороший.

Зі звіту ти побачиш, що роботи мої йдуть успішно, і я сподіваюся на збирання величезної колекції матеріалів. Сумне враження справляє Південно-Західний край. Чудова природа, розумне і поетичне російське (“русское” -- А.К) населення безжально експлуатується жидами та поляками. Смішно чути, що Південно-Західний край обрусів, це неправда. Поляк і жид залишаються тими ж замкнутими і ворожими всьому російському (“русскому” --

А.К.) станами-націями. Цікаво, що в Південно-Західному краї велика земельна власність належить полякам, капітал і промислове мистецтво -- жидам, праця -- російському (“русскому” -- А.К.) православному. Таким чином, кожна з груп населення вибрала собі особливу економічну роль, причому на долю російського (“русского” -- А.К.) населення випала найбільш невдячна -- вічної худоби. Спорядження експедиції в теперішній час досить доречне, як побачиш із надісланого звіту»⁴⁷.

При цьому П.Чубинський особливо вказував на дуже важливу різницю між католиками та поляками. Тут необхідно зазначити, що в Російській імперії до 1860-х рр. розрізнення між «католиками», «поляками», «малоросами», «росіянами», «литвинами» переважно робили за релігійним критерієм⁴⁸. За формулою Олександра ІІ: «Я повністю переконаний, що полонізм -- це католицизм», католики автоматично вважалися поляками, а православні -- росіянами⁴⁹. Питання ж про доцільність російщення костелу та про те, чи можуть росіяни бути католиками, викликало бурхливе обговорення в публічній сфері⁵⁰. Проте після польського повстання 1863--1864 рр. найпоширенішим критерієм для визначення етнічної належності того чи того населення поступово ставала мова. Саме її обрали головним маркером ідентичності й для запланованої експедиції РГТ⁵¹. Миллер А. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. -- Санкт-Петербург, 2000. С.153-172. Рукописный отдел Института русской литературы РАН (далі -- РО ИРЛИ). -- Ф.166. -- Оп.3. -- №1089. -- Л.24. Див., напр.: Эркерт Р. Этнографический атлас западнорусских губерниий и соседних областей. -- Санкт-Петербург, 1863. Етнографічна карта П.Кеппена 1851 р. була винятком із загального правила. Долбилов М., Миллер А. Западные окраины Российской империи. -- Москва, 2006. -- С.233. Долбилов М. Русский край, чужая вера: этноконфессиональная политика империи в Литве и Белоруссии при Александре II. -- Москва, 2010. -- С.460--479. Семёнов-Тян-Шанский П. История полувековой деятельности. -- Ч.1/3. -- С.376.

При цьому під «мовою» малася на увазі «рідна», тобто та, якою людина говорила від народження (адже «своєю» цілком могли називати й польську, що переважала у церковних практиках на цій території) Staliunas D. Making Russians... -- P.113. Цікаво, що мовні критерії відходили на другий план, коли йшлося про етнічну належність дворян: усіх католиків-шляхтичів Західного краю автоматично вважали поляками (див.: Ibid. -- P.117).. Один з активних діячів РГТ 1860-х рр. П.Бобровський у 1864 р. видав спеціальну статтю, в якій пояснював, що головним критерієм розмежування слов'янського населення Західного краю на «різні племена» необхідно вважати саме мову Бобровский П. Можно ли одно вероисповедание принять в основание племенного разграничения славян Западной России. -- Санкт-Петербург, 1864., критикуючи в лютому 1869 р. нову етнографічну карту Царства Польського за те, що її автор визначив місцеве населення за віросповіданням, «тоді як наука вважає головною етнографічною ознакою саме мову» Известия Императорского русского географического общества. -- Т.5. -- 1869. -- С.177. М.Долбілов додає, що подібний підхід був особливо дієвим у таких випадках, як описана П.Бобровським Гродненська Губернія, де на 54% православних припадало 34% католиків; використання ж критерію «народності» давало іншу пропорцію: 78% росіян і 10% поляків. На думку дослідника, «виводячи подібні цифри, влада готувала ґрунт для заходів, націлених саме на підривання такого впливу» (див.: Долбилов М. Русский край, чужая вера... -- С.189).. Такий підхід дозволяв зацікавленій стороні різко зменшити кількість «польського» населення Західного краю, довівши таким чином його «російськість». М.Коялович, один із найвідоміших тогочасних діячів, котрий брав активну участь у деполонізації західних окраїн Російської імперії, чітко вказував на це на прикладі праці згаданого П.Бобровського про Гродненську ґубернію: якщо за атласом Р.Еркерта 1863 р. головним критерієм розрізнення її населення була релігія, у ній проживало 270 000 поляків, то за описом П.Бобровського їх кількість становила лише 83 800 осіб Коялович М. О расселении племён Западного края России. -- Москва, 1863. -- С.11. РО ИРЛИ. -- Ф.166. -- Оп.5. -- №236. -- Л.1--1 об..

Саме на різницю між обома підходами авторитетно й науково вказував і П.Чубинський. 4 квітня 1872 р., опрацьовуючи результати експедиції, він писав П.Семенову:

«Я вже казав вашій достойності, що католик і поляк у цьому краї не тотожні. Виявляється, що з числа католиків менше однієї третини можуть бути названі поляками, решта -- малоруси й відрізняються від решти малоруської народної маси лише релігією.

Я вважав обов'язком зробити короткий нарис характеру культури місцевих поляків -- це буде багато у чому новим, -- так як питання про поляків було досі питанням політики чи публіцистики, а не етнографії. Узагалі я вживаю всі старання на розробку етнографічної статистики цього краю, хоча ревізійна комісія дорікнула мені за те, що я, зібравши велику кількість матеріалів, ухилився начебто від головного завдання експедиції. Я прошу вашу достойність після надсилання мною нарису поляків, наказати друкувати його вслід за нарисом євреїв» .

Звернімо увагу на частку «вже» з першого речення: здається, експедиція П.Чубинського мала довести гіпотезу, попередньо обговорену ще до його поїздок. Напевно, саме велике значення цього питання пояснює й те, чому серед інших причин перший випуск сьомого (!) тому праць експедиції, в якому містилася спільна стаття П.Чубинського та К.Михальчука про поляків, і котрий, за словами коментаторів, викликав «суспільний та політичний інтерес» Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном крае. -- С.133., вийшов уже в 1872 р., одночасно з першим томом праць (другий випуск сьомого тому, присвячений малоросам, з'явився лише 1877 р.): «об'єктивне» знання, здобуте в подорожах П.Чубинського, мало якнайшвидше стати доступним для читачів Чубинский Т. Труды этнографическо-статистической экспедиции. -- Т.7. -- Вып.1. -- СанктПетербург, 1872. С.213-291.. У самій же статті автори впевнено, на підставі отриманих знань, стверджували:

«Поняття “католик” і “поляк” у цьому краї часто змішувалися, і тому кількість поляків була досить великою. Цієї помилки не уникали і статистичні комітети під час складання списків населених місць, в яких число католиків і поляків тотожне. Водночас насправді це далеко не так. Щоб не припуститися подібної помилки, я, хоча й мав під рукою списки населених місць, проте вважав за необхідне вимагати з кожної католицької парафії окремо списки поселень, що належали до парафії, з позначенням у кожному прихожан за станами. Потім, під час поїздок краєм, я намагався дослідити, наскільки кожен стан католиків може бути зарахований до числа поляків, так як за однією релігією нерозважливо було б зараховувати до числа поляків тих, хто, за винятком релігії, ані за мовою, ані за вдачею, ані за свідомістю не може бути зарахований до складу польської національності цього краю» Там же. С.274..

За П.Чубинським, загалом у трьох ґуберніях Південно-Західного краю налічувалося 389 100 католиків. Ця кількість відрізнялась від попередніх даних статистичних комітетів (412 000), оскільки, за словами дослідника, він користувався парафіяльними списками, тоді як у статистичних комітетах базувалися на результатах діяльності поліції кожного повіту, які, своєю чергою, виходили з даних станових приставів і квартальних наглядачів, що виводили свої дані з інформації, наданої волосними правліннями і парафіяльними священиками; відповідно, проходячи через багато рук, з'являлися помилки Там же. С.280.. Але крім зменшення загальної кількості католиків, із них тепер, на думку П.Чубинського, поляками справді можна було назвати лише дворян-католиків (які складали дві третини всієї кількості поляків), невелику частину міщан (6400 з загальної кількості 62 987 міщан-католиків) і ходачкової шляхти (13 200 з 132 000 ходачкових шляхтичів-католиків), а також селян-мазурів, які переселилися у цей край (5060 зі 126 236 селян-католиків). У результаті, із 389 100 місцевих католиків поляками можна було вважати лише чверть, 91 000 осіб. Із цього П.Чубинський робив необхідний і, додамо, бажаний для влади висновок:

«Таким чином, серед католиків поляки далеко не переважають; вони складають усього 25%; решта 75% католиків -- малоруси, яких близько 298 000 душ, так що з православними малорусами, яких майже 4 450 000, усе малоруське населення Південно-Західного краю становить майже 4 750 000 душ обох статей. Серед цього численного населення поляки складають мізерний відсоток» Чубинский Т. Труды этнографическо-статистической экспедиции. -- Т.7. -- Вып.1. -- С.281-- 289. Ці головні тези П.Чубинського з'явилися також і в розрахованому на ширшу аудиторію виданні (див.: Календарь Юго-Западного края на 1873 год / Под ред. В.Борисова, П.Чубинского. -- К., 1872. С.58-66)..

Віддаючи зрозумілий пріоритет етнографічним критеріям визначення етнічної належності населення Західного краю, автори тогочасних описів також намагалися на його основі підважити ще один, найулюбленіший, арґумент польських інтелектуалів. У 1863 р. у своєму описі Гродненської ґубернії згаданий П.Бобровський писав, що

«в тому, що країна, яка складає сучасну Гродненську ґубернію, була і є справді російська, тобто населена переважно народом російським, котрий говорив непольською мовою та сповідував православну віру, у тому ми переконуємось: по-перше, з історичних пам'яток, що дійшли до нас, і по-друге -- з мови головної маси народонаселення, котра внаслідок історичних подій втратила лише частково первісну віру, але зберегла свою первісну мову -- мову дреговичів, деревлян, бужан та нарев'ян» Бобровский П. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Гродненская губерния. -- Ч.1. -- Санкт-Петербург, 1863. -- С.619-620..

Як можна бачити з останніх слів, крім мови та релігії свою роль у дискусії про належність Західного краю грали й історичні арґументи, завданням яких було «звести еру Речі Посполитої на цих землях до рівня задовгого сну історії» Долбилов М. Русский край, чужая вера... -- С.186. На думку дослідника, саме цим бажанням задавнити досліджувані етноси й пояснюються згадки П.Бобровським під час опису «білорусів», «чорнорусів» та «поліщуків» їхніх «пращурів» -- кривичів, дреговичів, деревлян і бужан, -- а також картографічне їх зображення автором опису Віленської ґубернії А.Коревою..

Скористався цим інструментом і П.Чубинський. У своїй доповіді про «малоросійське населення» краю під час представлення результатів дослідження у відділі етнографії РГТ 15 січня 1872 р. він наголошував, що

«збіжність наріч і говорів із поділами Нестора на окремі народці свідчить про давність населення Південноросійського краю.

Указані Нестором підрозділи існують і досі, незважаючи на всеможливі перевороти, як-от набіги печенігів, хозарів та половців, татарський погром, панування Литви й народну спустошливу боротьбу з поляками» Известия Императорского русского географического общества. -- Т.8. -- 1872. -- С.96..

Ті самі «несторові племена» фіґурували й у пізнішій статті К.Михальчука, яка ввійшла до другого випуску сьомого тому праць експедиції. На цьому ж робили наголос і автори публікацій у «Киевлянине» Киевлянин. -- 1872. -- №11. -- 25 января. -- С.2; 1872. -- №85. -- 18 июня. -- С.1.. На думку А.Зиля, своїми згадками про Нестора П.Чубинський хотів перш за все заперечити відому тезу М.Поґодіна про немісцеве походження малоросів Зиль А. Народознавець. -- С.267.. Проте наведені вище приклади П.Бобровського у випадку з Гродненською ґубернією та А.Кореви з Віденською дозволяють нам припускати, що головним для П.Чубинського було все-таки підважити саме польські історичні претензії на ці території.

Крім наукових текстів, важливим способом популяризації ідей про «російськість» Західного краю Російської імперії в 1860-х рр. стають етнографічні карти. Гарним прикладом застосування всіх описаних вище підходів можна вважати видання петербурзькою Археографічною комісією як додатку до «Документів, що пояснюють історію Західноросійського краю» трьох послідовних мап: Східної Європи ХІІ ст., Речі Посполитої 1772 р. (обидві були раніше опубліковані Й.Лелевелем) та сучасної етнографічної карти Західного краю. Редактори прагнули протиставити «справжню» історичну належність цих територій (безпідставним) вимогам поляків щодо повернення до новіших кордонів 1772 р., які були ще дивнішими з огляду на етнічний склад населення:

«Треба подивитися на третю додану нами карту Західної Росії -- етнографічну. Вона найкраще допоможе розсіяти сумніви, чи існують і чи у великій масі росіяни (“русские” -- А.К.) й литвини на тому просторі, котрий зазвичай замальовується польською фарбою як територія майбутньої польської держави. Порівнявши цю карту з картою Лелевеля 1772 р., не можна не погодитися, що як і польська держава, котра справді колись існувала, так і сучасні проекти майбутньої польської держави страшенно довільні в етнографічному розумінні. [...] Але ці природні, наглядні думки [.] отримають ще більшу силу, якщо порівняти сучасну етнографічну мапу Західної Росії з першою розміщеною нами картою Лелевеля 1139 р. Тоді з'ясується з вражаючою ясністю факт дивовижний, що етнографічні кордони російських племен Західної Росії нашого часу збігаються з державними кордонами Росії 1139 р. і лежать набагато далі на захід -- у Польщу й Австрію -- нинішніх державних кордонів Російської імперії. [.]

Чи відновляться коли-небудь етнографічні кордони російського племені, ми не знаємо й не беремося судити, але знаємо та вважаємо себе у праві сказати, що небагато держав Західної Європи можуть похвалитися, щоб наука етнографії так підтверджувала природність і законність їхньої державної території, як підтверджує вона законність та навіть скромність російської державної території у Західній Росії» Документы, объясняющие историю Западнорусского края и его отношения к России и к Польше. -- Санкт-Петербург,1865. -- O.CLXXVni--CLXXXVI..

У цьому контексті не дивно, що результати і свого дослідження П.Чубинський закріпив додатком до текстової частини -- «Картою католиків, а в тому числі й поляків, Південно-Західного краю». На ній різнонасиченим червоним кольором автор показав відсоткове співвідношення католиків і православних у всіх повітах, літерами позначив абсолютне число католиків у кожному з них, а штрихування вжив для того, щоб довести перевагу відсоткового співвідношення місцевих малоросів (звичайно, і католиків, і православних) до поляків. Локалізуючи останніх переважно в Подільській ґубернії (з найбільшою кількістю, до 40% загального населення, у Проскурівському повіті), П.Чубинський таким чином візуально доводив, що території Південно-Західного краю не польські, а російські. Можливо, саме через велике політичне значення цього питання він наполягав на тому, щоб підготовлені ним карти було виготовлено в якомога більшому масштабі. На питання про те, наскільки детальними він хотів би їх бачити, 16 червня 1873 р. П.Чубинський відповідав М.Венюкову:

«На Ваш лист від першого червня спішу повідомити наступне: я, звичайно, прагну найшвидше видати мої праці, але якщо карти будуть містити у собі менше подробиць, то, звичайно, викликатимуть й менше статистичного інтересу. Що стосується ціни видання карт, то я надрукував карту такого самого формату (про цукробурякові й рафінадні заводи) і за 500 екземплярів було сплачено 186 руб. Правда, карти про євреїв та поляків докладніші, а відповідно й коштуватимуть дорожче, але мені здавалося, що заради наукового інтересу не варто було б їх скорочувати. Хоча, якщо кошти товариства не дозволяють, то мені здається можливим видання карт у меншому масштабі, і у цьому випадку всілякі скорочення та зміни віддаю на розгляд Ваш та Петра Андрійовича Ґільтенбрандта, оскільки сам я, у теперішній час, не можу зайнятися цією справою» АРГО. Ф.1-1870. Оп.1. №31 (ч.2). Л.183..

Як відзначає Д.Сталюнас, тим часом представники влади в Петербурзі отримували повідомлення від чиновників на місцях про те, що поляки готували міжнародний конґрес із намірами порушити на ньому питання про «мученицьке становище 10 млн польського населення» Staliunas D. Making Russians... P.118.. Відповідно, зменшити їх кількість на території Західного краю та показати, що вони не складають тут переважної більшості населення, було вкрай необхідно не лише для внутрішньоімперського вжитку, але й для російської антипольської пропаґанди за кордоном. За припущенням В.Петроніса, саме тому, наприклад, сучасний організації експедиції етнографічний атлас Р.Еркерта вийшов двома мовами: французькою в 1863 р. і російською в 1865 р.; при цьому тоді як французька версія для зовнішнього використання показувала, що поляки не становлять етнічної більшості на цих територіях (відповідно, збільшивши кількість білорусів та малоросів), і мала протистояти польській пропаґанді, російська версія, навпаки, збільшивши кількість поляків у краї, мала привернути пильнішу увагу влади Petronis V. Constructing Lithuania. P.200-203.. Тими самими мовами -- російською та французькою -- було видано й згадані вище «Документи, що пояснюють історію Західноросійського краю», причому їх карти було оформлено винятково французькою мовою. На нашу думку, саме у цьому контексті треба розглядати й запрошення П.Чубинського на VIII Міжнародний статистичний конґрес у Петербурзі 1872 р. У листі до П.Семенова від 5 вересня 1872 р. П.Чубинський дякував йому за запрошення на конґрес і повідомляв, що уважно стежив за його діяльністю (див.: АРГО. Ф.1-1870. Оп.1. №31 (ч.2). Л.169 об.)., і участь видань його експедиції в ІІ Міжнародному географічному конґресі в Парижі 1875 р. Російський павільйон, який відвідувало до 12 000 осіб на день, став третім за кількістю експонатів на виставці, а найкращим представництвом міг похвалитися відділ етнографії.

При цьому книги, що містили картографічні матеріали, було розгорнуто саме на сторінках із мапами, щоб ті «впадали в очі, зацікавлювали відвідувачів» Майнов В. Антропология и этнография на Парижском конгрессе географических наук // Известия Императорского русского географического общества. -- Т.12. -- 1876. -- С.175. Звіт В.Майнова про виставку див.: Там же. -- С.1--27, 171--221, 281--313.. Сучасники відзначали успіх російської делеґації з її картами:

«Росіяни зробили все можливе, щоб справити гарне враження на паризькій виставці. Вони точно привезли кожну книжку, видану в Росії чи російською мовою від початку минулого століття. [...] Однією з найцінніших була ретельно підготовлена мовна карта Ріттіха. Вона надзвичайно чітко представила поступове поглинання дрібних національностей великою російською расою і впевнено показала, що недалекий той час, коли вся ця обширна імперія буде заселена одним народом, що розмовлятиме однією мовою» Ravenstein E. Statistics at the Paris Geographical Congress // Journal of the Statistical Society of London. -- Vol.38. -- 1875. -- P.428..

У Парижі «Праці етнографічно-статистичної експедиції» П.Чубинського було відзначено медаллю другого класу Congres international de sciences geographiques tenu a Paris du 1er au 11 aout 1875: Compte rendu des seances. -- T.2. -- Paris, 1880. -- P.420.. Натомість у Росії його вшанували нагородами Академії наук і Російського географічного товариства. Крім того, РГТ навіть незвично для себе, на думку О.Пипіна, у 1877 р. клопотало, щоб працю П.Чубинського зарахували йому як перебування на державній службі Пыпин А. История русской этнографии. -- С.352--353..

Таким чином, наш перший важливий висновок полягає в тому, що експедиція П.Чубинського та її результати були перш за все важливим державним проектом, головною метою якого стало доповнення вже існуючих робіт з етнографії та статистики Південно-Західного краю імперії, що у сумі мало доводити «російськість» цих територій. Саме тому, крім забезпечення сприяння місцевої влади, РГТ допомагало П.Чубинському ще в одному важливому аспекті -- фінансовому. Перед початком експедиції комісія з її організації вирішила асиґнувати йому 3000 руб.: напередодні першої поїздки П.Чубинському видали 1200 руб., за півроку він мав отримати 900 руб. і, нарешті, ще 900 руб. упродовж другого року роботи АРГО. -- Ф.1-1870. -- Оп.1. -- №31 (ч.2). -- Л.50.. Проте витрати П.Чубинського були прямо пов'язані з масштабами роботи, і тут слід нагадати, що спочатку територія, яку мала обстежити експедиція, логічно обмежувалася лише трьома цікавими РГТ та імперській владі ґуберніями Південно-Західного краю. Їх зображено й на згаданій вище мапі поляків із першого випуску сьомого тому. Але вже на початку своєї роботи П.Чубинський запропонував товариству розширити межі діяльності, додавши до названих територій південні повіти Гродненської та Мінської, а також західні повіти Люблінської й Седлецької ґуберній із Північно-Східною Бессарабією Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции. -- Т.1. -- Вып.1. -- С.ХІ.. У своїх спогадах про цей час Ф.Вовк особливо підкреслював, що

«П[авло] П[латонович] говорив багато про свої наміри широко скористатися правом вимагати сприяння з боку місцевої влади, але головним чином -- про необхідність використати цю експедицію якомога ширше, в інтересах етнографії всієї України, а не трьох тільки ґуберній так званого Південно-Західного краю»⁷⁸.