Проект "Козацького князівства" - історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проект «Козацького князівства» - історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини?

Чухліб Тарас Васильович

провідний науковий співробітник

Інституту історії України НАНУ,

Ранньомодерна Україна могла існувати не лише у вигляді автономного утворення на чолі з гетьманом, але й мати інші варіанти державно-політичного устрою, зокрема традиційного для європейських політичних систем князівства. Досліджуються теоретичні проекти його створення на теренах Війська Запорозького, а також неодноразові спроби їх практичного втілення впродовж другої половини XVII ст. - 60-х рр. XVIII ст. Основна увага звертається на особливості функціонування політичної думки за часів існування Української козацької держави, яка спиралася на світську та церковну традиції «пригадування старовини» княжої доби давньоукраїнської історії.

Ключові слова: козацтво, князівство, гетьманат, державно-політичний устрій, політичний проект.

Early modern Ukraine could have existed not only as the autonomous formation under the hetman, but to have the other versions of state-political system. Particularly traditional version of European political principality systems. The article researches the theoretical projects of Principality foundation on the Zaporozhian Army territory, and the reiterated attempts of its realization during first half of 17th - 60s of 18th centuries. The main attention paid to the features of political thought functioning during Ukrainian Cossack State, which based on the secular and ecclesiastical tradition of “age-old recalling" of princedom age of old-Ukrainian history.

Keywords: Cossacks, duchy, hetmanate, state and political system, political project.

Про те, як упродовж XYI-XYIII ст. українські козаки облаштовували свій самобутній державний устрій, написано не одну наукову працю Див., напр.: Липинський В. Україна на переломі 1657--1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. -- Відень, 1920; Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини // Український історик. -- 1965. -- №3/4. -- С.11--14; Мицик Ю. Політичні концепції Б.Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького / Відп. ред. В.Смолій. -- К., 1995. -- С.21--32; Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII-- XYIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. -- К., 1997; Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII--XYIII ст. -- К., 2000 та ін.. Однак цікавим та маловивченим на сьогодні питанням видається дослідження альтернативних варіантів розвитку доволі своєрідного як для східноєвропейського реґіону державно-політичного ладу ранньомодерної України. Адже, на нашу думку, він міг існувати не лише у вигляді автономного утворення на чолі з гетьманом, але й функціонувати як традиційне для європейських політичних систем васальне, протеговане або ж самостійне князівство. У цьому контексті не можемо цілковито погодитися з висловленою нещодавно В.Потульницьким у рамках дискусії про синтез української та світової історії тезою, нібито «Богдан Хмельницький став першим українським політичним діячем, який успішно замінив давню князівську-королівську форму династичного правління державою на нову -- гетьманську» Потульницький В. Щодо дослідницьких пріоритетів у справі створення нового академічного синтезу української історії в контексті історії світової // Український історичний журнал. -- 2014. - №1. - С.9..

Як відомо, політика персональних монархічних уній, династичні та спадкові проблеми, релігійні війни й інші військові конфлікти за доби пізнього середньовіччя та раннього модерну неодноразово викликали перерозподіли державних утворень, відчуження територій, змінювали кордони, що з часом призвело до виникнення на основі «удільних» володінь середньовічних князів великих об'єднаних королівств і могутніх імперій. їхні правителі оголошували себе суверенними володарями та розпочинали домінувати над меншими державними утвореннями, у тому числі й над «малими» державами на чолі з князями Очевидно, що праслов'янське слово «князь» було запозичене з праґерманської («kuningaz») або ж ґотської («kuniggs») мов, де воно означало «правитель». Первісно у східних слов'ян уживалося щодо військових і родових вождів. У письмовому вигляді як означення правителів Русі вперше з'явилося в тексті візантійсько-руського договору 911 р. (див.: Толочко А. Князья в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- К., 1992; Тимощук Б. Східні слов'яни VII--X ст.: полюддя, язичництво, початки держави. -- Чернівці, 1999; Толочко О., Ричка В. Князь // Енциклопедія історії України. - Т.4. - К., 2007. - С.368)., герцоґами, курфюрстами, господарями, гетьманами та іншими правителями, які зі свого боку змушені були визнавати себе залежними в різних політико-правових формах від сильніших монархічних дворів. Політичні проблеми міжнародного становлення та утвердження різних держав не обійшли стороною українські землі Речі Посполитої, на яких від кінця XVI ст. розпочався складний, неоднозначний та доволі стрімкий процес сепарування під козацьким проводом земель України-Русі від «дідичного тіла» Корони Польської.

Козацьке князівство: від політичної ідеї до «сумнівного» титулування та «пригадування старовини»

проект козацьке князівство

Думка про започаткування окремого Українського козацького князівства Ця назва умовна, адже на різних стадіях «Українське козацьке князівство» мало різні історичні, напівісторіографічні та історіографічні означення: «Задніпровське князівство», «Руське князівство», «Українське князівство», «Велике князівство Руське», «Сарматське князівство», «Малоруське князівство», «Малоросійське князівство», «князівство Русь», «князівство Українне», «Князівство Військо Запорозьке» тощо (див.: Сас П. Князівство Військо Запорозьке // Енциклопедія історії України. -- Т.4. -- С.367-368). зародилася в теоретичних розробках церковних інтелектуалів Речі Посполитої ще наприкінці XVI ст. Зокрема, цікавий проект Задніпровського князівства в 1596 р. було складено київським католицьким єпископом Йосифом Верещинським. Він передбачав створення на певній території козацького державного утворення на чолі з князем, яке, згідно з тогочасними правовими відносинами, перебувало б у васальних стосунках із Річчю Посполитою Сас П. С.Оріховський, Й.Верещинський: політико-правові концепції державного устрою // Польсько-українські студії. - Вип.І. - К., 1993. - С.66-67.. Цей проект довгий час був суто теоретичною розробкою й, по суті, на рубежі XVI-- XVII ст. залишався утопічною ідеєю Виникнення та функціонування таких ідей у ранньомодерній Україні означують як «утопічне державотворче мислення» (див.: Шевчук В. Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі // Його ж. Козацька держава. - К., 1995. - C.349-385)., адже не сприймався ані владною елітою Корони Польської, ані тогочасними провідниками Війська Запорозького. Хоча, як видається, на сьогодні повною мірою не досліджено вплив «князівського чинника» на інституційне становлення самого Війська Запорозького впродовж другої половини XVI ст. Про призначення королем Стефаном Баторієм у 1578 р. князя М.Вишневецького козацьким гетьманом див.: Брехуненко В. Гетьман чи старший? За лаштунками номенклатури козацьких провідників (XVI -- перша половина XVII ст.) // Наукові записки НаУКМА. -- Т.130: Історичні науки. - К., 2012. - С.4. Поза тим, доволі добре вивчено побутування «культу правителя» в козацькому середовищі XVI -- першої половини XVII ст., особливе місце в якому займало пошанування королівської влади Брехуненко В. Культ правителя в світобаченні християнських козацьких спільнот XVI -- середини XVII ст. // Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. -- К., 2010. -- С.337--353..

Ідея утворення на Задніпров'ї, історичній «малій Україні» Про поширення етноніма «Україна» та його побутування в політичних практиках останніх десятиліть XVI -- початку XVII ст. див.: Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назва української території між кінцем XVI і кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. -- Т.1: Ідентичність. -- К., 2009. -- С.57--95., окремого князівства козаків, «нового Запорожжя», стала найрадикальнішим проявом політичної теорії ранньонаціональної Української держави Антонович М. Студії з часів Наливайка. -- Прага, 1941. -- С.48--59; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI -- перша половина XVII ст.). -- К., 1998. -- С.270.. Порівнюючи владу гетьмана та князя над козацтвом, М.Антонович зауважував, що попри всю фантастичність задумів Й.Верещинського, він виявив більшу політичну зрілість, аніж переважна більшість тогочасних козацьких діячів та їхніх наступників Антонович М. Студії з часів Наливайка. -- С.59.. Адже об'єднання козацької території у формі князівства було більшим теоретичним досягненням, ніж розвиток влади гетьмана, над яким тяжіла не тільки залежність від монаршої влади короля/царя/султана, але й обмеження владних повноважень суто козацьким станом.

Однак, здавалося б, нездійсненна утопічна теорія вже в 1630-1640-х рр. раптово набула певного практичного втілення в межах українських володінь річпосполитського князя Яреми Вишневецького. Саме він свідомо чи несвідомо підтримав ідею (а, можливо, виступив ініціатором) створення нових адміністративно-територіальних районів в Україні -- реєстрових козацьких полків -- і таким чином частково втілив начебто нереальні плани Й.Верещинського, який передбачав започаткування полкових козацьких центрів на «волості».

Як влучно зауважила Н.Яковенко, Я.Вишневецький неодноразово мріяв «приміряти» на себе королівську корону Яковенко Н. Роль і місце князів у ментальності українського Середньовіччя // Її ж. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна. -- Вид. 2-ге. -- К., 2008. -- С.77., однак, щоб стати справжнім володарем Речі Посполитої чи хоча б номінальним «королевичем» України-Русі князеві необхідно було формувати й утримувати вірні війська, які забезпечували б його політичну спроможність. Такі військові підрозділи він почав набирати з місцевого українського люду, що пізніше дало підстави в одному з програмних документів гетьмана Богдана Хмельницького стверджувати (тут і далі підкреслення мої -- Т.Ч.):

«Оскільки князь й[ого1 міилістьі Вишневецький проти волі й наказу й[ого] королівської] м[илості] таку силу нашого козацтва розплодив, що тепер ми й самі не можемо їх перелічити, починаючи від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис, призначивши на службу його королівської] вел[ичності] і всій Речі Посполитій тільки гідних, здатних до цього молодців» Ідеться про «Пункти вимоги Війська Запорозького до його королівської милості пана нашого милостивого», складені в таборі під Зборовом 17 серпня 1649 р. (див.: Документи Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) / Уклад. І.Крип'якевич, І.Бутич. - К., 1961. - С.128-131)..

Із початком та розвитком Української козацької революції в 1648 р. жоден із представників українських/руських князівських аристократичних родів, а серед них найбільш «патріотичними» на той час були Острозькі та Заславські Див.: ЯковенкоН. Топос «з'єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (біля витоків української ідентичності) // Її ж. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. - К., 2002. - С.231-257., не підтримав її політичних гасел, одним з яких було проголошення або ж відновлення Руського/Українського князівства Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. - С.29. Пор.: Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII- XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. - С.53-54.. Проте на бік Війська Запорозького впродовж кінця 1640 -- першої половини 1650-х рр. перейшло дуже багато шляхтичів, які зайняли провідні місця не лише серед ґенеральної, але й полкової та сотенної старшини самопроголошеного на теренах східних воєводств Речі Посполитої державного утворення За підрахунками В.Липинського, у реєстрі Війська Запорозького 1649 р. серед козаків було записано 1324 шляхтича, які репрезентували 663 шляхетських роди з України-Русі (див.: Липинський В. Твори. Архів. Студії. - Т.2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького. - Філадельфія, 1980; див. також.: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - С.3). Натомість сучасний дослідник стверджує, що шляхтичів у козацькому реєстрі 1649 р. було вчетверо більше, тобто близько 4000 осіб (див.: Кривошея В. Українська козацька старшина: Персональний склад. - К., 1999)..

Гетьманські повноваження Б.Хмельницького неодноразово порівнювалися з князівськими, а влада гетьмана означувалася не інакше, як князівська. Зокрема, єврейський хронікер Натан Ганновер так описав в'їзд козацького провідника до Києва та прийом його місцевим людом і духівництвом у грудні 1649 р.: «Вони благословляли його на князя й провідника над ними та їхніми дітьми. І вони казали йому: “Ти князь Божий і визволитель”» Цит. за: Hanover N. Abyss of Despair (Yeven Metzulah). - New Brunswick; New York; London, 1983. - P.46..

Єрусалимський патріарх Паїсій Посідав патріарший престол упродовж 1645-1660 рр., до того був архімандритом одного з монастирів у Молдавському князівстві. величав Б.Хмельницького «ясновельможним князем» («illustrissimus princeps») Miaskowski W. Dyaryusz podrozy do Pereasiawia i traktowania tamtejszego z Chmielnickim // Jakuba Michaiowskiego wojskiego lubelskiego a pozniej kasztelana bielskiego Ksi^ga pami^tnicza. - Krakow, 1864. - S.377.. Це дало підстави історикам зробити висновок про те, що вищий православний ієрарх прирівнював українського гетьмана до сусідніх князів-господарів Молдавії та Волощини, тобто залежних володарів «малих» держав під протекторатом «великої» Плохій С. Гетьманські освячення // Його ж. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньо- модерній Україні. - К., 2006. - С.294.. Однак таке твердження потребує певного коригування, адже, наприклад, відомо, що члени польського посольства Адама Кисіля стверджували про величання гетьмана «князем Русі й Молдавії» Див.: Смолій В., Степанков В. Українська національна революція 1648--1676 рр. крізь призму століть // Український історичний журнал. -- 1998. -- №3. -- С.5.. Загальновизнано, що Б.Хмельницький намагався добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою правителя Молдавського князівства Василя Лупула -- Розандою Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. -- К., 1993. - С.317-319.. Але у цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів уважалися б «принцами крові» й могли б здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити суб'єктивні фактори (як-от убивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що й підтвердилося невдовзі, коли в 1653 р. було смертельно поранено гетьманича Т.Хмельницького.

Сучасники також порівнювали політико-правовий статус гетьманської влади в Україні з повноваженнями курфюрста Бранденбурґа, який хоча й перебував у ленній залежності від польського короля, але при цьому правив «осібно» Під час польсько-литовсько-московських переговорів у Бресті 18 лютого 1657 р. литовський гетьман П.Сапега заявляв московитам:

«І йому, Хмельницькому, володіти б із коронних воєводств воєводством Волинським, воєводством Подільським та всіма містами тих воєводств. І бути б йому, гетьману, під твоєю, великого государя, високою рукою осібно, не підданим, так само, як був у польського короля бранденбурзький курфюрст осібно, не підданим» (цит. за: Федорук Я. Віленський договір 1656 р.: Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII ст. - К., 2011. - С.507).. Упродовж кінця 1640-х рр. постійно ширилися чутки, що Б.Хмельницький «князем київським і руським титулується» Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1965. - С.43.. У «Дискурсі про сьогочасну війну козацьку або хлопську», написаному невідомим польським шляхтичем 21 травня -- 23 вересня 1648 р., відзначалося: «Козаки тим небезпечніші й зухваліші будуть, коли виб'ються з підданства Корони Польської та собі річпосполиту нову козацьку або князівство Руське (яке, мабуть, хтось нав'язує) утворять» Dyskurs o terazniejszej wojnie Kozackiej albo chiopskiej (21.VI - 23.IX.1648) // Pisma polityczne z czasow panowania Jana Kazimierza Wazy 1648-1668. - T.1: 1648-1660. - Wroclaw, 1989. - S.9..

Додаткового дослідження потребує теза про те, чи надавав турецький султан Мегмед IV Авджи українському гетьману титул «короля» або ж «князя» Згідно з дослідженнями О.Пріцака, гетьмана Б.Хмельницького в османських документах часто означали саме як «короля Русі» (див.: Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. - Вип.2. - К., 1993. - С.182).. Із цього приводу В.Смолій та В.Степанков стверджували, що Б.Хмельницький не тому відмовлявся від пропозицій іноземних володарів проголосити себе князем, що не хотів встановлення монархічної влади, а керувався розумінням того, що в козацькій Україні немає соціально-політичної опори для князівської влади Смолій В., Степанков В. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть. - С.5.. Хоча, як відзначав Я.Федорук, «державотворча діяльність гетьмана, чи, інакше кажучи, політичні плани, скеровані на проголошення Війська Запорозького, за тодішньою термінологією, удільним князівством, була похідною від його боротьби з Яном Казимиром» Федорук Я. Українсько-московська угода 1654 р. в історико-правових дослідженнях кінця ХІХ -- початку 50-х рр. ХХ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип.4. -- К., 2004. -- С.403..

«Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovien Pr. Electus Belli Servilis autor Rebelliumo Cosaccorum et Plebis Ukrainen dux» Українське козацтво: Мала енциклопедія. -- К.; Запоріжжя, 2002. -- С.509. - такий напис латинською мовою залишив 1651 р. під найбільш достовірним портретом гетьмана голландський художник В.Гондіус. «Bohdan Chmielnicki, dux Cohor. Zaporow.» - саме так Б.Хмельницький почав підписувати свої латиномовні листи до шведського короля Карла Х Ґустава (від 14 і 16 листопада 1656, 18 січня і 21 червня 1657 рр.) Документи Богдана Хмельницького (1648--1657 рр.). -- С.595. та бранденбурзького курфюрста Фрідріха Великого (21 червня 1657 р.) Там само. -- С.596.. «Theodatus Chmielnicki, dux una cum Exercitu Zaporoviensi Moscorum» Там само. -- С.575. -- цю титулатуру зустрічаємо під охоронним універсалом українського гетьмана 1657 р. австрійським послам. «Bohdan Chmielnicki, dux cum universa Cohorte Zaporoviana» Там само. -- С.578. - читаємо підпис у листі до імператора Священної Римської імперії німецької/австрійської нації Фердинанда ІІІ від 18 квітня 1657 р. Як відомо латинське слово «dux» в європейських країнах означало «володар», «князь», «герцоґ» тощо. Так само в листуванні з молдавським і волоським господарями Б.Хмельницький як відповідник українському титулуванню «гетьман» уживав латинське «princeps», що означало «принц», «князь», «господар» Там само. -- С.289--290, 484--485, 591--592.. Окрім того, у своїх латиномовних листах до іноземних володарів він інколи застосовував ще титул «campiductor» («воєначальник», «польний гетьман») Там само. -- С.99--101. Пор.: Плохій С. Гетьманські освячення. -- С.294.. Тобто, як бачимо, у відносинах з іноземними володарями Б.Хмельницький постійно «шукав» відповідне титулування, яке відображало б його реальні владні повноваження та було прийнятним для інших правителів.

Можна стверджувати, що Б.Хмельницький у відносинах з окремими сусідніми володарями інколи називав себе князем, а також ототожнював свою гетьманську владу з князівською, тобто з таким державним правлінням, яке передбачало владарювання не тільки над однією (у даному випадку - козацтвом) верствою, але й над іншими станами. Про це, зокрема, переконливо свідчать його численні універсали про охорону православних монастирів, а також окремі привілейні акти щодо захисту прав міщан та руської шляхти, яка визнала його владу. Поза тим, запровадження в політичну практику князівського титулу порушило б, по-перше, внутрішньополітичну ситуацію в повсталій Україні, адже основні гасла виступу було спрямовано саме проти князів-«крулев'ят» та шляхти Відомі красномовні висловлювання Б.Хмельницького про річпосполитських «корольків, шляхту, дуків і князів», записані сучасниками в 1649 р.: «Король королем нехай буде, таким, щоб карав і стинав шляхту, і дуків, і князів -- аби мав волю: згрішить князь -- урізать йому шию, згрішить козак -- те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути -- як ся йому видить»; «[...] мені загинути з усім Військом Запорозьким, чи усій польській землі, усім сенаторам, князям, королькам і шляхті» (див.: Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трёх томах. -- T.II: 1648--1651 гг. -- Москва, 1953. -- С.106; Грушевський М. Історія України-Руси. -- T.VIII. - Ч.3. - К., 1995. - С.145)., а по-друге -- нівелювало б зовнішньополітичні здобутки з огляду на ту обставину, що вживання гетьманом князівського титулування йшло всупереч із його прагненнями залучити на свій бік московського царя: спочатку за допомогою обрання його на королівський трон Речі Посполитої (як відомо, ще з 1649 р. Б.Хмельницький хотів бачити Олексія Михайловича королем польським і «великим князем руським» Див.: Воссоединение Украины с Россией. -- Т.ІІ. -- С.139.), а з 1654 р. -- визнання військового захисту та політичного протекторату Москви.

Потрібно відзначити й таку важливу ідеологічну складову політичного правління того чи іншого гетьмана Війська Запорозького: усі вони, починаючи від Б.Хмельницького й закінчуючи І.Мазепою та П.Орликом, неодноразово за певних обставин апелювали до історичної спадщини «руських княжат» Див., напр.: Шевченко Ф. Історичне минуле у сприйнятті Б.Хмельницького // Доба Богдана Хмельницького. -- С.94--109; Затилюк Я. «Спадкоємці», «власники» та «охоронці» києво-руської спадщини в уявленнях мешканців Гетьманщини другої половини XVII ст. // Український історичний журнал. - 2011. - №5. - С.28-43.. Не викликає сумніву, що за допомогою такого «пригадування старовини» правителі Гетьманщини хотіли бачити свою владу більш легітимною не тільки в очах підлеглого їм населення, але й іноземних володарів. Сучасники неодноразово оцінювали Військо Запорозьке як продовжувача давньоруських часів, зокрема у воєнному мистецтві «Ми тепер маємо справу не з тією давньою Руссю, яка з луками й рогатинами вступала в бій, а з небезпечним, озброєним вогнепальною зброєю військом», - писав 31 травня 1648 р. брац- лавський воєвода А.Кисіль до ґнезненського архієпископа М.Лубенського (див.: Воссоединение Украины с Россией. - T.II. - С.26, 29).. Однак, припускаємо, що в уявленнях гетьманів та їхнього оточення про стародавніх правителів Русі поряд із великими руськими князями ХІ--ХІІ ст. (найбільш згадуваним серед козацької верхівки був «святий рівноапостольний великий князь Володимир» Саме в такому «статусі» князь Володимир «пригадується» в універсалі гетьмана І.Самойловича Київському Братському монастиреві від 7 липня 1672 р. (див.: Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Упор. І.Бутич, В.Ринсевич, І.Тесленко. - К., 2004. - С.637).) усе ж таки більшою мірою увиразнювалися «княжата» не такого вже й давнього Київського/ Руського князівства, коли воно у вигляді автономного адміністративно-територіального утворення існувало в межах Великого князівства Литовського та було скасоване лише 1471 р. Останнім із київських князів постдавньоруського періоду, очевидно, треба розглядати Федора (1331-1362 рр.) (див.: Русина О. Україна під татарами і Литвою. - К., 1999; Войтович Л. Князі і традиції державності // Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. - Л., 2000).

У тексті «Пунктів головних, за якими Військо Запорозьке іменем всього народу руського вольності просить...», що їх 1675 р. гетьман П.Дорошенко надіслав королеві Речі Посполитої Янові ІІІ Собеському, в одному з пунктів ішлося про те, що колись «старі княжата руські й литовські» надавали автономні права для «греко-руської церкви», тобто православних:

«Усілякі привілеї й листи на знищення прав і вольностей церков віри греко-руської та благочестивих її визнавців належних, і на знищення тих в минулі сейми послані й зареєстровані та [з] канцелярії коронної видані, також листи всілякі й конституції сеймові, вольностям військовим і народові руському шкідливі та противні, щоб було скасовано й навічно в ніщо обернено, а справи всі, як у свідоцтвах старих княжат руських і литовських привілеї, декрети, обмеження, комісії, також привілеї давні та теперішні королів їх м[илості] на церкви, монастирі й уряди церковні, на високому рівні про унію нічого не згадуючи, віри греко-руської людям надані, і зараз терміново, яких Військо Запорозьке потребує, аби обговорені, підтверджені та зміцнені були» Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie, Archiwum Zamoyskich. -- Rkps.1807. -- S.138- 139; Чухліб Т. Ідея відновлення Гадяча 1658 у політичній діяльності П.Дорошенка (60-ті -- перша половина 70-х рр. XVII ст.) // Гадяцька унія 1658 р.: Зб. наук. праць. -- К., 2008. -- С.264--265..

Доволі цікаво виглядає своєрідне «привласнення» у середовищі ґенеральної старшини Війська Запорозького не тільки політичної та церковної спадщини «старих княжат руських», але навіть заміна їхньої «самоназви». Так, у прочитанні київського полковника Василя Дворецького «руські князі» перетворюються на «малоросійських» («православні князі малоросійські київські» Див.: Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича. -- С.870.), що, з одного боку, може свідчити про наявність у козацької еліти проявів патріотизму, а з іншого -- добре знання ними історії власного краю, адже впродовж XV-XVI ст. назва «Мала Росія»/«Мала Русь» неодноразово використовувалася для означення приєднаних до Великого князівства Литовського територій давньої Русі.

Несподіваний (?) проект «Великого князівства Руського»

У контексті дослідження проектів упровадження в Україні князівської влади важливою проблемою залишається розгляд намагань козацьких інтелектуалів утілити в Гадяцькій угоді 1658 р. (ратифікована сеймом Речі Посполитої вже наступного року) ідею Руського князівства. Історикам ще потрібно дослідити мотиваційний механізм «винайдення» у середині XVII ст. такого начебто неприродного та несподіваного для козацького «плебсу» проекту, як «Велике князівство Руське», і відповісти на запитання, що це було: намагання використати позитивний досвід автономного перебування у складі Речі Посполитої Великого князівства Литовського, чи все ж таки творці цього ранньомодерного політичного конструкту спиралися на історичну пам'ять Про формування історичної свідомості в ранньомодерній Україні див.: Сас П. Історична думка // Історія української культури. -- Т.2: Українська культура XIII -- першої половини XVII ст. -- К., 2001. -- С.678--679. про існування давньої Русі або ж традицію великокнязівської влади в Києві впродовж XV ст.? Із приходом до влади в Києві 1432 р. литовського князя Свидриґайла відбулося відновлення «великого княжіння руського», адже, згідно з літописним записом: «Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швидригайла на великоє княженьє рускоє» (цит. за: Івакін Г. Історичний розвиток Києва ХІІІ -- середини XVI ст. -- К., 1996. -- С.65). Див. також: Русина О. Традиція князівського правління на Київщині // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. -- Вип.3. -- К., 1993. -- С.172--176.

Поза тим, як нам видається, на кінець 1650-х рр. ця ідея виглядала доволі розмитою та несформованою ідеологічно. Зокрема, у самому тексті Гадяцької угоди лише один раз згадувалося про «князівство Руське» в такому контексті:

«Уся Річ Посполита народу польського й Великого князівства Литовського та Руського, і належних до них провінцій відновляється цілком такою, як була перед війною, себто ці три народи мають зіставатися непорушно, як були перед війною у границях своїх і при свободах своїх згідно з законами -- у радах, судах і вільному виборі панів своїх -- королів польських, литовських і руських» ВіЬІкЛека Ksiqzqt Czartoryskich, Oddzial Muzeum Narodowego w Krakowie (далі -- BCz). -- Rkps.402. - S.282-283, 299-300; Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.Х. - К., 1998. - С.354- 364; Ugody polsko-ukrainskie w XVII w. - Krakow, 2002. - С.48-63..

Тобто, бачимо, що у цьому випадку володарем Великого князівства Руського мав бути правитель Речі Посполитої -- «король польський, литовський і руський», який, отже, і був великим князем руським. Не йшлося про повноваження гетьмана Війська Запорозького як руського князя, який, з одного боку, мав управляти лише козацьким військом, але з іншого -- обиратися «станами воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського». Адже, як стверджувалося в документі:

«Для підтвердження та більшої певності цього договору гетьман військ руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ руських і першим сенатором воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана, тобто стани воєводства Київського, Брацлавського та

Чернігівського оберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть гетьманство, не віддаляючи від того уряду рідних братів вельможного гетьмана руського» BCz. - Rkps.402. - S.283..

Отже, до владних повноважень гетьмана додавалися ще й сенаторські, які хоча й поширювалися на некозацьке населення згадуваних воєводств, але, вочевидь, були меншими від князівських. Символічне втілення цих прероґатив І.Виговського набуло в одному з головних його владних атрибутів-«інсиґній» -- печатці, де містився напис: «Іван [...] Виговський воєвода [ґ]енерал київський гетьман великий князівства Руського староста чигиринський» Крипякевич І. З козацької сфрагістики // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Т.123/124. - Л., 1917. - С.4-14..

Гадяцьку угоду було поновлено у Чуднівському договорі 1660 р. між Короною Польською та гетьманом Юрієм Хмельницьким. Концепт «Великого князівства Руського» тут замінило положення про «Вольності Війська Запорозького» BCz. - Rkps.402. - S.351-353.. Це, передусім, мало означати, що всі прероґативи «гадяцького» «князівства Руського» повинні були закріплюватися за козацьким автономним державним утворенням.

Незважаючи на те, що у Чуднівському договорі 1660 р. Див.: Степанков В. Чуднівський вибір: втрачені можливості козацької старшини // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. -- К., 2007. -- С.187--195; Kaczmarczyk J. «Dzialo si§ w obozie pod Cudnowem dnia 17, octobra anno 1660» // Z dziejow Europy Srodkowo-Wschodniej. -- Bialystok, 1995. - S.221-226. вже не згадувалося про «Велике князівство Руське» на чолі з «гетьманом військ руських», наступні козацькі реґіментарі неодноразово звертали увагу на долю цього політичного проекту. До того ж це підживлювалося тією обставиною, що королі Речі Посполитої, з огляду на існування в межах їхньої держави Руського воєводства як адміністративно-територіальної одиниці, титулувалися «великими князями руськими». Так, в одному зі своїх листів до короля Міхала Корибута Вишневецького гетьман Петро Дорошенко Див.: ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя та політичної діяльності. -- Нью-Йорк, 1985; Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. -- К., 2011. проіґнорував відповідну частину титулування, що було порушенням дипломатичного етикету. Утім, мотиви таких дій провідника Війська Запорозького, очевидно, крилися в тому, що тоді він намагався отримати такий самий титул від турецького султана Мегмеда IV Авджи Чухліб Т. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665--1676 рр.) // Український історичний журнал. -- 2007. -- №1. -- С.39--60. та, вочевидь, московського царя Олексія Михайловича Промовиста у цьому контексті заява П.Дорошенка московському послові П.Шереметєву наприкінці 1668 р.:

«За моїм старанням не тільки сей бік України, де [...] ми нині проживаємо, під його царської величності руку віддано буде, але ще й усе належне поки [в] державі (в оригіналі “panstwo” -- Т.Ч.) чи князівстві Руському кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Володимир, ті головні міста князівства Руського.

Маю в Бога моїм надію, аж по них [кордон] обмежений буде, то князівства Руського богоспасенного города Києва» (див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі -- Акты ЮЗР). -- T.VI. -- Санкт-Петербург, 1869. -- С.233).. Однак у відповідь на зауваження великого коронного канцлера Анджея Ольшевського про порушення етикету, у листі від 15 березня 1670 р., П.Дорошенко нагадав урядовцеві, що дедалі частіше представники Речі Посполитої говорять лише про «Корону Польську» і «Велике князівство Литовське», а «Русь викидають за плоти», зазначивши: «Писати його королівську милість князем руським і водночас не хотіти у станах Речі Посполитої згадувати князівство Руське, яка ж тоді у цьому справедливість?» BCz. -- Rkps.166. -- S.335--337. Див. також: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... -- С.291-- 292; Степанков В. Острозька комісія 1670 р.: передумови, хід, наслідки // Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. -- С.485..

У жовтні 1670 р. П.Дорошенко все ж вислав своїх представників -- Я.Петрановського та М.Харлана -- на черговий сейм, надавши їм спеціальну інструкцію. Однак конституцією 22 грудня було затверджено домовленості з противником правобережного гетьмана -- Михайлом Ханенком Volumina legum. -- T.V. -- Petersburg, 1860. -- Р.30. Див. також: Степанков В. Острозька комісія 1670 р.: передумови, хід, наслідки. -- С.481--512; Чухліб Т. Острозька угода 1670 // Енциклопедія історії України. -- Т.7. -- К., 2010. -- С.688--690; Його ж. З історії політичної боротьби в Українській державі у 60--70-х рр. XVII ст.: діяльність правобережного гетьмана Михайла Ханенка // Середньовічна Україна: Зб. наук. пр. -- Вип.2. -- К., 1997. -- С.171--184.. До Чигирина привезли королівський лист із поясненням причин відмови у задоволенні вимог П.Дорошенка на Острозьку комісію (які, нагадаємо, базувалися на положеннях Гадяцької угоди), а також сейми 1669 і 1670 рр. Серед іншого відзначалося, що скасування унії в Україні не залежало від світської влади, а виокремлення для Війська Запорозького особливої території неможливе, адже тоді, на думку Міхала Корибута Вишневецького, знову постало б Руське князівство, від якого козаки відмовилися згідно з положеннями Чуднівської угоди. Власне, сам король засвідчив прагнення П.Дорошенка до «удільної» князівської влади в Україні такими словами: «Бо в такий спосіб князівство або господарство Руське (яке дехто має на думці й до цієї мети спрямовує всі свої поради та дії) мало б постати» Цит. за: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко... -- С.275. У січні 1671 р. польський король Міхал Корибут Вишневецький вимагав від Петра Дорошенка не тільки зречення турецької протекції, але й ліквідації «Господарства Українського» (див.: Там само. -- С.278)..

Очевидно, що П.Дорошенко все ж таки набув князівського титулу, але за допомогою Османської імперії. У фермані (грамоті) турецького султана Мегмеда IV Авджи український гетьман означувався титулом «каган»/«гакан»/«хакан», що в османській політичній культурі було відповідником «короля» або ж «великого князя» Туранли Ф. Османський документ про дипломатичну діяльність гетьмана Петра Дорошенка // Український археографічний щорічник. -- Вип.8/9. -- К., 2001. -- С.334.:

«Я наділив його потрібною владою та повелів також, що він, після важких днів, призначений каганом на території трьох вищезгаданих країн (ідеться про Правобережну, Лівобережну Україну й Запорозьку Січ -- Т.Ч.) та урядів і завданням його є насамперед оборона. Народи, котрі перебувають під політичним управлінням, повинні найкращим чином підготуватися і вжити заходів на вирішення існуючих проблем» Цит. за: Там само. -- С.337..

Хоча, можливо, що таке титулування пристосовувалося до реально вживаного на той час П.Дорошенком, тобто було тюркським замінником титулу «гетьман». Очевидно, що в контексті сприйняття владного статусу українського гетьмана слід також звернути увагу на процедуру отримання П.Дорошенком «князівських» атрибутів влади від турецького султана. У листопаді 1672 р. він одержав від Мегмеда IV Авджи грамоту-«нісан» на підтвердження прав щодо Правобережної України у статусі османського підданого Dorosenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko a jego turecka politika. -- Praha, 1933. -- S.39- 40; Флоря Б.Н. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы (1672--1681 гг.) // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. -- Ч.2. - Москва, 2001. - С.110.. Також «володар усіх володарів» особисто вручив П.Дорошенкові золоту булаву й каптан Wolinski J. Wojna polsko-turecka w swietle relacji rezydentow austriackich w Turcji // Studia i Materiaiy do Historii Wojskowosci Polskiej. - T.VII. - Cz.2. - Warszawa, 1961. - S.326.. Удруге на прийомі у султанському шатрі гетьман побував у вересні 1674 р. поблизу Умані, коли османський правитель на знак своєї приязні подарував йому каптан, оксамитову соболину шапку, кількох породистих коней, а також чергову булаву із золота (за іншими відомостями -- зі срібла) Крикун М. Турецький похід на Правобережну Україну 1674 р. // Його ж. Між війною і радою: Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII ст. - К., 2006. - С.388; Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко... - С.526-527..

Отримавши наприкінці 1674 р. звістку про те, що Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, П.Дорошенко відмовився від ідеї укладення угоди з Річчю Посполитою на користь скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка оголосила б гетьмана «князем України» під подвійною протекцією Туреччини й Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монарха- ми Biblioteka Zakiadu Narodowego im. Ossolinskich we Wrociawiu. -- Rkps.355. -- S.19--20; Wolinski J. Krol Jan III a sprawa Ukrainy 1674--1675. -- Warszawa, 1934. -- S.17; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... -- С.533--534.. Турецьке покровительство (до речі, як і будь-яке інше) було необхідне П.Дорошенкові лише для того, щоб, за відомостями зі Львова від липня 1675 р., «мати для себе удільне князівство» Materiaiy do dziejow wojny polsko-tureckiej (1672--1676) // Studia i Materiaiy do Historii Wojskowosci. - T.X. - Cz.1. - Warszawa, 1964. - S.280.. У королівській канцелярії в той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем» BCz. - Rkps.423. - S.241; Wolinski J. Krol Jan III a sprawa Ukrainy 1674-1675. - S.20.. Власне, це означення якнайкраще підходило П.Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» правителем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Хоча з початком османського протекторату ідея відновлення Руського князівства набувала нового звучання, гадяцький проект козацького «Великого князівства Руського» впродовж кінця 1650 -- початку 1660-х рр. зазнав краху. Основною причиною цього стала позиція влади Речі Посполитої, яка не бажала визнавати політичні претензії Війська Запорозького та його провідників на управління частиною території України-Русі Докл. див.: Чухліб Т. Гадяч 1658 р. та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті - початок 1680-х рр.). - К., 2008.. Окрім того, упровадженню Українського козацького князівства не сприяла поступлива політика окремих гетьманських урядів (насамперед М.Ханенка), які не бачили або не розуміли можливості існування в межах Польсько-Литовської держави національного територіального утворення за прикладом Великого князівства Литовського.

Князювання Юрія Хмельницького в контексті османської та православної політичних традицій

Ще під час переговорного процесу щодо укладення Гадяцької угоди 1658 р. керівник посольства Корони Польської Станіслав Беньовський висловив у сенаті таку думку: «Самоуправління Русі як окремого князівства також довго не протримається. Козаки, які нині про це думають, вимруть, а їхні спадкоємці вже не так гаряче обстоюватимуть це, і поступово все повернеться до колишнього стану» Kubala L. Wojny dunskie i pokoj Oliwski 1657-1660. - Lwow, 1922. - S.252-253. Див. також: Кролль П. Коронна шляхта і Гадяцька унія // Гадяцька унія 1658 р. - К., 2008. - С.166-167..

Передбачення польського дипломата майже здійснилися б (адже князівські претензії гетьманів І.Виговського та П.Дорошенка так і не набули свого логічного завершення), якби з 1676 р. за допомогою турецького султана Мегмеда IV Авджи, по суті, не розпочалася реанімація Гадяцького проекту в його османському варіанті.

Князювання сина Б.Хмельницького на території Правобережної України впродовж 1676-1681 рр., яке відбувалося згідно з положеннями турецько-польських договорів (Журавненський мир 1676, константинопольські угоди 1677-1678 рр.) та за рішеннями Високого Дивану, ще не стало предметом наукових зацікавлень. Утім, певні напрацювання щодо вивчення окремих аспектів діяльності Ю.Хмельницького у цей період вже є Див.: Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого // Монографии и исследования Костмарова. -- Т.12. -- Санкт-Петербург, 1872. -- С.155--306; Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. -- К., 1994. -- С.237--250; ЧухлібТ. Правобережне Військо Запорозьке у геополітичних планах Османської імперії (1676--1685 рр.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. -- К., 1997. -- С.171--182; Його ж. Український князь з козацького роду (Юрій Хмельницький. 1676--1681) // Його ж. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663--1713). -- К., 2004. -- С.135--148; Луняк Є. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини XVII ст. // Український історичний журнал. -- 2012. -- №1. -- С.143--152; Rawita-Gawronski F. Ostatni Chmielniczenko: 1640--1679. -- Poznan, 1919.. Розгляньмо невеликий «неокнязівський» відтинок минулого України крізь призму новітніх методологічних підходів до політичної історії. Яким, наприклад, був «турецький» церемоніал князівського призначення й висвячення гетьманського сина та чи відрізнявся він від усталених на той час політичних традицій і дипломатичного протоколу? Як Ю.Хмельницький уявляв свої князівські повноваження та як його владу сприймали іноземні сучасники, а також різні верстви населення України?

Припускаємо, що проголошення Ю.Хмельницького у столиці Османської імперії князем України-Русі відбувалося за всіма канонами тогочасної політичної культури. При цьому султан Мегмед IV Авджи пристосовувався до «європейсько-християнських» церемоніальних традицій, про що свідчила участь у звільненні молодшого сина Б.Хмельницького з ув'язнення вищих православних ієрархів -- єрусалимського Досифей ІІ Нотара (1641--1707 рр.) був представником Єрусалимської православної церкви в Молдавському князівстві, митрополитом Кесарії Палестинської, єпископом. У 1669 р. висвячений на патріарший престол. Із 1676 р. проживав у Константинополі (Стамбулі), потім -- у Молдавському та Волоському князівствах. Написав «Історію єрусалимських патріархів» (Бухарест, 1715 р.). Виступав проти підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, підтримував стосунки з гетьманськими урядами П.Дорошенка, І.Самойловича та

I. Мазепи (див.: Каптерев Н.Ф. Сношения иерусалимского патриарха Досифея с русским правительством (1669--1707 гг.) -- Б.м., б.д. -- С.8--12). та константинопольського Парфеній IV Могилал Хумхум неодноразово займав престол Константинопольської православної церкви: 1657--1659, 1665--1667, березень -- вересень 1671, 1675--1676, 1684--1685 рр. патріархів.

Тут потрібно зазначити, що відносини між гетьманами Війська Запорозького та вищими ієрархами православної церкви мали велику традицію. Власне, від часів правління Б.Хмельницького Вселенська патріархія не тільки пильно стежила за тим, що відбувається у повсталій Україні, але й за допомогою власної дипломатії намагалася суттєво вплинути на зовнішню та внутрішню політику гетьманських урядів. Так, єрусалимський патріарх Паїсій, колишній константинопольський предстоятель Афанасій ІІІ Пателар, назаретський митрополит Гавриїл і коринфський митрополит Йоасаф відіграли важливу роль у виборі Б.Хмельницьким московського царя як основного протектора Ченцова В. Источники фонда «Сношения России с Грецией» Российского государственного архива древних актов по истории международных отношений в Восточной и Юго-Восточной Европе в 50-е гг. XVII в. // Русская и украинская дипломатия в Евразии: 50-е годы XVII в. -- Москва, 2000. -- С.154--155.. Під час відвідин із дипломатичною місією Стамбула в 1670 р. козацький старшина Р.Ракушка-Романовський за наказом гетьмана П.Дорошенка з метою політичного тиску на константинопольського патріарха Мефодія ІІІ Мороніса Займав патріарший престол із 5 січня 1668 до березня 1671 рр. провів таємні переговори з каймакамом Каймакам -- один із найвищих членів уряду, друга особа після великого візира Османської імперії. і майбутнім великим візиром Османської імперії Кара Мустафою Про вплив турецької політики на православних ієрархів див.: Панченко К.А. Османская империя и судьбы православия на Арабском Востоке (XVI--XIX в.). -- Москва, 1998; Его же. Ближневосточное православие под османским владычеством: Первые три столетия: 1516--1831. -- Москва, 2012., після чого українські посланці зустрілися з предстоятелем, який благословив на Львівську православну єпископію гетьманського протеже Див.: Чухліб Т. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський -- військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII -- початок XVIII ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Skripta Manent: Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. -- Вип.21. -- Л., 2012. -- С.787--801..

Як засвідчував секретар французького посольства у Стамбулі де ла Круа, саме константинопольський патріарх після отримання на початку 1676 р. звістки про зречення П.Дорошенка від гетьманської булави запропонував турецькому урядові призначити новим очільником Правобережної України Ю.Хмельницького:

«Патріарх на ім'я Парфеній [...] відправив із ним (ідеться про А.Маврокордато -- Т.Ч.) цього священика, щоб той міг детально та якнайточніше розповісти великому візирові про перехід Дорошенка (під владу московського царя -- Т.Ч.). [...] Цей піп сказав йому, що у Семи Баштах сидів колись чернець, син князя Хмельницького, начальника козаків, ув'язнений багато років тому, який колись уже командував цими людьми після смерті свого батька, і було нескладно їх привести під його владу» Цит. за: Луняк Є. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини XVII ст. -- С.147--148..

Спочатку Ю.Хмельницький, пригнічений довгими роками ув'язнення, відмовлявся від пропонованої йому ролі, окрім всього, розуміючи, що в разі згоди буде змушений стати залежним правителем та постійно рухатися в руслі османської політики. Однак за деякий час у результаті наполегливих умовлянь Парфенія IV Могилала та під загрозою смерті (котра, очевидно, ішла з вуст турецького драгомана) «він дослухався до переконань патріарха й товмача, які повідомили йому, що він не може порушити наказ великого правителя, не прирікши себе на смерть, а грецьку церкву -- на велике приниження» Там само. -- С.150..

Не зовсім зрозуміла у справі повернення Ю.Хмельницького на політичну арену роль Александроса Маврокордато - дипломата Османської імперії грецького походження Народився А.Маврокордато (1637--1709 рр.) в Константинополі (Стамбулі), у родині заможного грека-фанаріота, який торгував шовком. В університетах Рима й Падуї студіював філософію, право та медицину. Був професором риторики у грецькій школі Стамбула. Мав лікарську практику. Знав грецьку, турецьку, латинську, італійську та французьку мови. У 1673 р. обійняв посаду драгомана (перекладача) при Високому Дивані. Брав участь у дипломатичних місіях, зокрема Карловицькому конгресі 1698--1699 рр. (див.: Camariano N. Alexandre Mavrocordato le grand drogman: son activite diplomatique 1673--1709. -- Thessalonique, 1970; Cernovodeanu P., Caratasu M. Correspondence diplomatique d'AIexandre Mavrocordato l'exaporite: 1676--1703 // Revue des Etudes Sud-Est Europeennes. - 1982. - №1).. Виступав він суто як перекладач при розмовах Парфенія з Ю.Хмельницьким чи виконував інші функції? Якими були повноваження драгомана Високого Дивану у цій справі? Що за священик був разом із константинопольським патріархом та А.Маврокордато під час процедури звільнення молодшого сина Б.Хмельницького (згідно із записами де ла Круа -- «грецький священик родом з України» Луняк Є. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини XVII ст. - С.147.)? Ці питання залишаються поки що відкритими.