Проект "Козацького князівства" - історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини?

Інший сучасник тих подій, шотландець на російській службі Патрик Ґордон, у своєму щоденнику залишив такі свідчення:

«Цієї весни ми отримали такі відомості: великий султан [...] звелів патріархові єрусалимському дати дозвіл Юрасеві Хмельницькому покинути монастир, підніс його у князі України та гетьмана, віддав йому всіх полонених, узятих у 1674 р., коли [султан] захопив Умань і Ладижин. Із ними, кількістю 5000, Хмельницький перейшов Дністер і мав отримати з Кам'янця гармати та бойові припаси» Цит. за: Гордон П. Дневник 1677-1678. - Москва, 2005. - С.112..

Слова П.Ґордона вказують на причетність єрусалимського патріарха Досифея ІІ Нотара (на той час проживав у Константинополі) до звільнення українського бранця. Наскільки можна довіряти цій інформації? Адже сам її автор не був присутній на той час у турецькій столиці й невідомо, якими джерелами він керувався, згадуючи про єрусалимського патріарха. Поза тим, можна припустити, що цей ієрарх брав участь у процедурі висвяченні Ю.Хмельницького на князювання в Україні, адже саме тоді він прибув з Єрусалима до Константинополя Бернацкий М. Досифей // Православная энциклопедия. - T.XVI. - Москва, 2007. - С.75.. Зрозуміло, що це питання потребує додаткового документального наповнення. Опосередкованим джерелом можуть служити слова секретаря французького посольства: «Він зажив у прекрасному сералі, отримуючи пошану, приймаючи візити та подарунки від турків і найповажніших греків, які під час його перебування в немилості були глухими до всіх його скарг і прохань» Див.: Луняк Є. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини XVII ст. - С.150.. Власне, якщо вважати, що єрусалимський патріарх Досифей і константинопольський Парфеній були на той час «найповажнішими греками» в османській столиці, то під їхньою «пошаною» можна зрозуміти саме церковне висвячення. Тим паче, що всі свої універсали до українського населення Ю.Хмельницький підписував титулом, який починався словами «Милістю Божою», що прямо свідчило про легітимацію його влади тогочасними церковними ієрархами.

Світська процедура призначення Ю.Хмельницького на князівство в Україні відбувалася за участі другої особи в османській політичній ієрархії -- великого візира Фазиля Агмеда Кьопрюлю-заде (за іншими даними -- Кара-Мустафипаши Межифонлю Призначений великим візиром 5 листопада 1676 р. (за ст. ст.), а до того виконував обов'язки каймакана (заступника) Фазиля Агмеда Кьопрюлю-заде (див.: Чухліб Т. Кара-Мустафа // Енциклопедія історії України. -- Т.4. -- С.107).). Саме за його наказом, як свідчать джерела, молодшого сина Б.Хмельницького було звільнено з ув'язнення (як писав де ла Круа: «Перший міністр наказав негайно звільнити того й поновити його панування у своєму князівстві» Луняк Є. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини XVII ст. -- С.148.). Власне, доволі несподіваною видається згадка сучасника про «поновлення панування» Ю.Хмельницького у «своєму князівстві». У даному випадку ця інформація, по-перше, могла засвідчувати тотожність сприйняття гетьманської влади як князівської (адже до 1676 р. Юрій уже двічі обирався гетьманом в Україні), а по-друге - відображати уявлення османського уряду щодо політико-правового статусу козацьких провідників від 1648 р.

Як засвідчує турецька хроніка Рашида-Ефенді, Ю.Хмельницького, «убраного в оксамитовий ковпак і шубу, підшиту соболями, було запрошено до великого візира» [Sqkowski J.]. Collectanea z dziejopisow tureckich rzeczy do historyi polskiey sluz^cych. -- Warszawa, 1825. -- T.II. -- S.124.. Де ла Круа стверджував, що османський сановник закликав співрозмовника:

«Зберігати вірність Порті, подарував йому каптан з оленя, прикрашений золотом і соболями, чотири кожухи, два латинського покрою та два суконних, спорядженого коня та двісті цехінів.

Цей царедворець збільшив йому щоденну платню вполовину й наказав виґравіювати печатку, яка б містила його ім'я» De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie par le sieur de la Croix, sy-devant secretaire de l'ambassade de France a la Porte. -- Paris, 1689. -- P.112--113; Луняк Є. Доля Юрія Хмельницького за свідченнями французького дипломата де ла Круа // Література та культура Полісся. -- Вип.67. -- Ніжин, 2011. -- С.86..

Великий візир Фазиль Агмед Кьопрюлю-заде вручив Ю.Хмельницькому від імені султана Мегмеда IV Авджи владні інсиґнії: булаву, бунчук, корогви, бубон, а також письмовий привілей на право володіння правобережною частиною України. Можна говорити про подібність процедури становлення османцями на господарство в Молдавії та Валахії місцевих правителів, а також князя у Трансильванії. Про це, зокрема, свідчать записи ще одного француза-сучасника - Франсуа-Поля Делерака: «Турки, здобувши ці провінції, поставили там вождем місцевого жителя, названого князем України, котрий залежав (від Османської імперії -- Т.Ч.), як і господарі Валахії, Молдавії та Семигорода» Делерак Ф.-П. Спогади про Україну (публ. Ю.Мицика) // Хроніка-2000. -- Вип.2/3. -- К., 1995. -- C.95..

Слід відзначити, що один із важливих владних атрибутів Ю.Хмельницького -- печатка -- значно відрізнялася від клейнодів попередніх гетьманів. На ній було зображено вершника з булавою в піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір'ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак із мушкетом і навколо напис: «Печать князівства Малоруського» Rawita-Gawronski F. Ostatni Chmielniczenko: 1640-1679. -- S.124.. Згідно з повідомленнями польського резидента у Стамбулі С.Процького, на цій печатці був такий напис: «Юрій Хмельницький князь удільний руський» BCz. - Rkps.175. - №10. - S.97-98.. Києво-печерський архімандрит Інокентій (Ґізель) засвідчував, що Ю.Хмельницький використовував атрибути давньоруської князівської влади: «Щира правда, що Хмельницький сприйняв князівство малоросійське й гетьманство запорозьке цієї сторони Дніпра [його] справжній універсал, говорять, написано по-руськи, а печатка в нього старовинних князів руських» Акты ЮЗР. - T.XIII. - Санкт-Петербург, 1884. - С.101..

Очевидно, що в І.Ґізеля та інших сучасників із печатками «старовинних князів руських» асоціювалася саме Погоня. Хоча, у даному випадку, слід звернути увагу на те, що впродовж XVI--XVII ст. на землях України-Русі продовжувала існувати традиція використання Погоні як елементу родових князівських гербів. Зокрема, зображення вершника було присутнє в долішній частині герба Четвертинських (Святополк-Четвертинських), ним також послуговувалися Корецькі Однороженко О. До історії української генеалогії та геральдики: княжі роди XIV-XVII ст. // Генеалогічні записки. - Вип.8. - Л., 2010. - С.8-9, 12.. До речі, поряд із так званою Погонею литовською (лицар на коні) у князівських гербах неодноразово використовувалася Погоня руська, на якій зображено св. Юрія верхи на коні, що перемагає змія. Можливо, що саме Юрій- Змієборець став головним прототипом ідеологічного наповнення печатки молодшого нащадка Б.Хмельницького -- Юрія.

Окрім того, не треба забувати й про великий період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, коли на воєводських, земельних та повітових печатках використовувалася Погоня як головний елемент державного герба Однороженко О. Українська земельна геральдика XVI-XVIII ст. за сфрагістичними джерелами // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - Вип.11. - Ч.1. - К., 2004. - С.147-164.. Зокрема, у Статуті 1566 р. було внормовано зовнішній вигляд земельних печаток: «Даем под гербом того панства нашого Великого князства Литовского, Погонею, печать, до каждого повету» Цит. за: Цітов А. Сфрагістьїка і геральдыка Беларусі. - Мінск, 1999. - С.46.. Вершник із мечем становив основу земської печатки Київського воєводства впродовж 1614-1645 рр. Однороженко О. Українська земельна геральдика... - С.163.

Очевидно, що розробники печатки Ю.Хмельницького, розміщуючи на ній кіннотника з булавою (замість меча чи списа) спиралися не стільки на «пригадування» давньоруської старовини, як на більш сучасну для них литовську та русько-князівську сфрагістичні традиції, до яких сміливо впроваджували козацьку «новизну». Як відомо, князівська печатка Ю.Хмельницького якимось чином (у другій половині 1681-1682 рр.?) потрапила до військової канцелярії Івана Самойловича, а той «при собі [її] затримав, не відсилаючи до в[еликого] г[осударя], на якій погоня та князівство Малоруське зображено» Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. -- Ч.1. -- Москва, 1858. -- С.304.. Цікаво, що згодом, у 1687 р., невідправлення цієї «державно-князівської» печатки сина Б.Хмельницького до Москви інкримінувалося лівобережному гетьманові як намагання утворити самостійне, «удільне», князівство.

Після смерті Ю.Хмельницького з політичної арени зникли всі інститути Українсько-руського князівства, однак ідея його відновлення спорадично відживала під час суспільних катаклізмів кінця XVII--XVIII ст. як у Лівобережній, так і Правобережній Україні.

Проекти утворення національного князівства на Запорожжі, Правобережжі та Лівобережжі (1690-1760-ті рр.)

Дивним чином ідея утвердження Українського князівства відродилася на початку 1690-х рр., коли з Батурина на Січ утік опозиційно налаштований до політики гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи писар Петро Іваненко (Петрик). Частина запорожців, які не погоджувалися з діями центрального гетьманського уряду, за підтримки хана Селіма І Ґірея обрали його своїм гетьманом. 26 травня 1692 р. він підписав із Кримом військово-політичний договір («Статті вічного миру з ясновельможним ханом і з усією державою Кримською удільного Київського та Чернігівського князівства й усього Війська Запорозького Городового та народу малоросійського») Див.: Оглоблин О. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р. // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Багалія. -- К., 1927. -- С.741--744. Див. також: Його ж. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). -- К., 1929. -- С.17--23; Шевчук В. Політичний ідеаліст другої половини XVII ст. Петро Іваненко (Петрик) // Його ж. Козацька держава. -- К., 1996. -- С.152--166; Станіславський В. У чому суть угоди про дружбу і братерство, укладеної Петром Іваненком з Кримом у 1692 р.? // Крим: шлях крізь віки: Історія у запитаннях і відповідях. -- К., 2014. - С.161-164..

Свого часу О.Оглоблин відзначав, що цей трактат механічно поєднував ідею державності Війська Запорозького з ідеєю Українського князівства Оглоблин О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). -- С.17.. Власне, сама його назва переконливо свідчила не лише про «пригадування старовини» колишнім козацьким канцеляристом Петриком, але й політичні претензії на великокнязівську спадщину давньої Русі, а отже -- «удільне» (самостійне) управління всім Військом Запорозьким разом із «народом малоросійським». Цю ідею було маніфестовано не лише в назві, а також у першій статті договору. До речі, в історії вітчизняної політичної думки означення «удільне князівство» вперше вживалося в тексті міжнародної угоди.

Як стає зрозумілим із тексту українсько-кримської угоди 1692 р. «Київське та Чернігівське князівство» також об'єднувалося більш широким понятійним означенням -- «Малоросійське князівство» (п.2: «випаде кримським військам іти на оборону якогось неприятеля князівства Малоросійського»; п.5: «Чигиринський бік (Правобережна Україна -- Т.Ч.) з усіма містами має бути під володінням Малоросійського князівства»). Причому означення «князівство Малоросійське» кореспондувалося з означенням «Малоросійська Україна» (п.3: «для відібрання Малоросійської України від московської влади»). Своєю чергою, під «Малоросійською Україною», як можна зрозуміти з тексту договору, розумілася «Малоросійська держава» (п.4: «мають бути два полки, Охтирський та Сумський, зі всіма угіддями своїми залишені під володінням Малоросійської держави»). Цікаво, що в п.13 стосовно назви тогочасної України також уживався хоронім «Русія», тобто «Русь».

У даному випадку, на нашу думку, автори угоди (передбачаємо, що в написанні тексту Петрикові допомагали запорозькі писарі) вибудовували струнку політичну ідеологему («Військо Запорозьке» -- «Русія/Русь» -- «Чернігівське та Київське князівство» -- «Князівство Малоросійське» -- «Малоросійська Україна» - «Малоросійська держава» - «малоросійський народ»), яка мала дати зрозуміти не лише кримському ханові, але й іншим східноєвропейським монархам, що Військо Запорозьке не є «військом» у первісному значенні цього слова, а повноцінною державою-князівством. Власне, у п.6 договору 1692 р. так і писалося: «Війську Запорозькому й усьому народові Малоросійського князівства удільного Київського та Чернігівського». При цьому територія цього «уявлюваного» Українського князівства мала поширюватися не лише на землі Київщини та Чернігівщини, але й «обидві сторони» Дніпра, тобто на весь обшир Правобережної та Лівобережної України в межах, «поки Хмельницький завоював з ордами від ляхів». Очевидно, найбільш вражаючим для сучасників був п.9, де нарешті відверто (чого не дозволяли собі всі попередні гетьмани у стосунках з іноземними володарями) було проголошено прагнення стати незалежною державою: «Малоросійському князівству й усьому Війську Запорозькому, коли дасть Господь Бог вільну державу, щоб було вільно учинити собі природне право та порядок, який полюбиться» Див.: Оглоблин О. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р. -- С.742.. У 16 пунктах українсько-кримського договору 1692 р. «князівство» як термін, що означав ранньо- модерну Українську державу («Військо Запорозьке», «Малоросійську Україну», «Русію»), зустрічається 17 разів.

Улітку 1693 р. кримська орда разом із невеликим козацьким військом гетьмана-князя П.Іваненка намагалася оволодіти територією Брацлавщини, але цей похід закінчився поразкою. Згодом Петрик оселився на землях Білгородської орди, а потім так званої Ханської України Див. докд.: Чухліб Т. Виникнення Ханської України як прояв опозиції орієнтації Батурина на Москву // Його ж. Козаки і монархи: Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. - К., 2009. - С.383-393., і надалі будував плани щодо опанування території всієї козацької України з метою впровадження там свого князівського проекту.

Історики вже неодноразово звертали увагу на той факт, що під час повстання гетьмана І.Мазепи в 1708-1709 рр. проект впровадження князівської форми правління набув нового звучання Див.: Андрусяк М. Зв'язки Мазепи з Станіславом Лещинським і Карлом XII // Записки НТШ. - T.CLII. - Л., 1933. - С.35-61; Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник. - Т.1. - Варшава, 1938. - С.25-41; Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994. - С.26-29.. Власне, більшість дослідників цитували відоме висловлювання царя Петра І про бажання українського правителя стати «великим князем» і таким чином «відторгнути» Україну від Росії:

«Аби неприятель не виконав волі своєї й не відторгнув би настільки великознатний малоросійський народ від держави нашої, що може бути початком усіх наших негараздів [...]. Король Карл і самозванець Лещинський залучили до волі своєї [...] гетьмана Мазепу, які клятвами зобов'язалися між собою [.] учинити князівство окреме під владою його (І.Мазепи -- Т.Ч.), де йому бути великим князем» Дневник военных действий российских войск под Полтавой (26 июня 1709 г.) // Труды Императорского русского военно-исторического общества. -- Т.3: Документы Северной войны: Полтавский период (ноябрь 1708 -- июль 1709 г.). -- Санкт-Петербург, 1909. -- С.279--315..

Стосовно прагнення І.Мазепи перетворити у цей час Військо Запорозьке на Українське князівство згадували також інші його сучасники Французький дипломат Жан де Балюз (1648--1718 рр.) після відвідин Батурина залишив такий запис: «З Москви я приїхав в Україну, країну козаків, де я був гостем князя Мазепи, котрий займає в пій країні найвищу посаду» (цит. за: Борщак І. Мазепа: Людина й історичний діяч // Записки НТШ. - T.CLII. - С.28-30).. Про це ж переконливо свідчить відтворений за щоденниками шведських офіцерів текст угоди між королем Карлом ХІІ та І.Мазепою 1709 р. Див.: Adlerfeld G. Leben Carls des XII, Konigs von Schweden. -- Bd.1-3. -- Frankfurt; Leipzig, 1740--1742 (перевид.: Idem. Histoire militaire de Charles XII, Roi de Suede. -- Amsterdam, 1940)., в якій, зокрема, ішлося:

«[...] п.3: Князь і стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього; п.4: Іван Мазепа законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством, по його смерті, яка -- треба сподіватися -- не наступить ще довго, стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами стародавніми законами; п.5: Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України, й[ого] королівська] в[еличність] не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб; п.6: Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і стани передадуть й.к.в. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч» Універсали Івана Мазепи (1687--1709). -- Ч.І. -- Л., 2002. -- С.66; Борщак І. Договір Карла XII і Мазепи // Стара Україна (Львів). -- 1925. -- №1/2..

У контексті політичних планів І.Мазепи утворити «удільне» князівство необхідно звернути увагу на той факт, що ще за кілька років до укладення українсько-шведського договору, у 1707 р., австрійський імператор Йосиф ІІ за сприяння московського двору надав українському гетьманові титул «князя Священної Римської імперії німецької нації». Відомий також тогочасний лист І.Мазепи до імператора Австрії, підписаний «Війська Запорозького князь і вождь» Mackiv T. Mazepas Furstentitel im hichte seines Briefes an Kaiser Josef I // Archiv fur Kulturgeschichte. -- 1962. -- №3. -- S.354--356. Див. також: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687--1709. -- Мюнхен, 1988.. Цікаво, що в даному випадку можна простежити подібність із титулуванням Ю.Хмельницького впродовж 1676--1681 рр. як «князя й вождя» Війська Запорозького.

Власне, прагнення до утвердження князівства в Україні на початку XVIII ст. можна також пов'язати з планами І.Мазепи та ґенеральної старшини відновити положення Гадяцької угоди 1658 р. про утворення в межах Речі Посполитої національного князівства на зразок Литовського Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті - початок 1680-х рр.). - К., 2008. - С.84-85.. Як засвідчував Д.Апостол, у 1707 р. на старшинській раді в Києві І.Мазепа ознайомив присутніх зі змістом адресованих йому універсалу польського короля Станіслава Лещинського та листів руського воєводи С.Яблоновського й литовського під-канцлера С.Щуки. Зокрема, у королівському універсалі йшлося про надання «Україні вольностей як у Короні Польській, так і Великому князівстві Литовському» Цит. за: Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упор. С.Павленко. - К., 2007. - С.410..

Дивним чином ідея запровадження козацько-князівського устрою проявила себе під час так званої Коліївщини 1768 р., коли в містах і селах Київського та Брацлавського воєводств створювалися традиційні для гетьманату органи управління. Згідно з реляцією сучасника, шляхтича С.Крушельницького, керівник повстання Максим Залізняк написав лист, де «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер» Opisanie rzezi Umanskiej w roku 1768. przez Stanisiawa Kruszelnickiego // Moscicki H. Z dziejow Hajdamaczyzny. - Cz.II. - Warszawa, 1905. - S.12.. Інші очевидці тих подій, шляхтичі Тучабський і Квасневський, стверджували, що повстанці обрали М.Залізняка «гетьманом і князем смілянським», а «полковником і князем уманським» -- Івана Ґонту Bunt Haydamakow na Ukrainie r. 1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych. - Poznan, 1854. - S.61.. Відомо, що у ході повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів» Moszczenski А. Pami^tniki do historii polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych St.Poniatowskiego. - Warszawa, 1905. - S.120. Див. також: Иваницкий С. Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г. // Учёные записки ЛГПИ им. А.Герцена. - Т.11: Факультет исторических наук. - Ленинград, 1938. - С.246.. За показаннями на допиті запорозького козака Лавріна Кантаржея, «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб всі під його наглядом були [...] і за всім виходячим від нього порядком залишалися під його владою» Архив Санкт-Петербургского института истории РАН. - Ф.200. - Оп.3. - №215. - Л.22 об. - 23.. Тобто, ішлося про бажання встановлення на Правобережжі такого устрою, який би наслідував традиційні як гетьманські, так і князівські форми політичного життя.

Дослідження історії впровадження/невпровадження у суспільну практику раннього модерного часу проекту «козацького князівства» було б неповним без згадки про «нав'язливу» ідею багатьох гетьманів започаткувати спадкове правління Верба І. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (друга половина XVII- XVIII ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Мат. респ. іст. читань. - К., 1991. - С.79-84.. На нашу думку, це переконливо засвідчувало прагнення до монархічного режиму (що було відзначено В.Липинським В.Липинський, зокрема, зазначав, що «прояв самодержавних, монархічних устремлінь Б.Хмельницького починає не лише позначатися на політичному розвитку Української козацької держави, але й формувати у свідомості її населення зародок ідеї національного монархізму» (див.: Липинський В. Україна на переломі 1657-1659... - С.20). та В.Степанковим Степанков В. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) // Український історичний журнал. - 1995. - №4. - С.14-33.). Бачити свою владу спадковою, а отже -- монархічно-князівською, хотів не тільки Б.Хмельницький, який ще за життя передав свою булаву молодшому синові Юрієві, але його наступники -- І.Виговський, П.Дорошенко, Д.Ігнатович (Многогрішний), І.Самойлович, І.Мазепа та К.Розумовський.

Власне, претензії на династичну, «монархічну», гетьманську булаву й стали тією остаточною краплею, яка переповнила чашу терпіння російської імператриці Катерини ІІ та змусили її скасувати автономне гетьманське правління в Лівобережній Україні 1764 р. Див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація гетьманщини 1760-1830. - К., 1996. - С.89-96. Див. також: Путро О. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення XVIII ст.). - Ч.1. - К., 2008. Цікаво, що у так званій Глухівській петиції Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в 1764 г. // Киевская старина. - 1883. - №6. - С.317-345., де козацька старшина заявляла про свої права на політичну самостійність у межах Російської імперії, у пункті про вимогу спадкового обрання після смерті К.Розумовського на гетьманський уряд України його сина, згадувався прецедент 1657 р. з успадкуванням Юрієм булави від свого батька, Богдана Хмельницького.

Як бачимо, навіть через такий великий історичний проміжок часу (понад 100 років) політична еліта України-Гетьманщини не тільки добре пам'ятала про запровадження (хай і короткочасне) монархічної форми правління, але й намагалася ввести її у практику політичного життя як одну з головних ознак своєї окремішності у взаємовідносинах із центральною імперською владою впродовж другої половини XVIII ст.

Таким чином, князівський політичний проект проіснував понад півтора століття, від 1590-х до 1760-х рр., та був частково втілений за гетьманування Б.Хмельницького (1648-1657 рр.), його сина Юрія (1676-1681 рр.), а також правління І.Виговського (1657-1659 рр.) та І.Мазепи (1707-1709 рр.). Цікаво, що ідею побудови власного князівства в Україні намагалися відродити козацькі інтелектуали під час повстання П.Іваненка (Петрика) 1692 р., гетьманування К.Розумовського в 1754-1764 рр., а також за Коліївщини 1768 р.

Плани утворення Українського козацького князівства, з одного боку, можна вважати певною альтернативою розвитку ранньомодерної національної держави у формі гетьманату (тут можна погодитися з висновками В.Потульницького Див. прим.2.), однак, з іншого - оцінювати його як «паралельно-доповнюючий» політичний проект у межах тогочасної Української держави.

Уважаємо, що гетьман Б.Хмельницький та його наступники прагнули не до заміни «князівсько-королівської форми династичного управління) як такої, а до відродження на основі гетьманських владних повноважень цієї форми правління як більш притаманної для державно-політичних систем Центрально-Східної, Східної й Південно-Східної Європи.

Размещено на Allbest.ru