Листи до влади жертв політичних репресій як прояв соціальної мімікрії (на прикладі Чернігівської області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людмила Аскерова Аскерова Людмила Суліддінівна - кандидат історичних наук, молодший науковий редактор Комунального закладу «Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів "Книга Пам'яті" та "Реабілітовані історією"» Чернігівської обласної ради.

У статті досліджується практика написання клопотань жертвами терору, проаналізовано зміни, що відбувалися в різні хронологічні відрізки в діалозі «індивід - влада». Листи до представників владних структур розглядаються як складова частина реалій радянського суспільства. Аналізується мотивація громадян при поданні прохань. Схарактеризовано основні теми, що висвітлювали автори листів. Звертається увага на використання «радянських символів» у зверненнях до вищого партійно-радянського керівництва.

Ключові слова: листи, влада, тоталітарна система, радянське суспільство, терор, репресії, «ворог народу».

В статье исследуется практика подачи прошений жертвами террора, проанализированы происходившие в различные хронологические отрезки изменения в диалоге «индивид - власть». Письма представителям властных структур рассматриваются как составная часть реалий советского общества. Анализируется мотивация граждан при подаче ходатайств. Охарактеризованы основные темы, освещаемые авторами писем. Обращается внимание на использование «советских символов» в обращениях к высшему партийно-советскому руководству.

Ключевые слова: письма, тоталитарная система, советское общество, террор, репрессии, «враг народа».

клопотання лист жертва політична репресія

The author studies the characteristic features of petitions written by victims of terror, she analyses the changes taken place at different chronological periods of time through the dialogue «individual - authority». The letters to the authorities are considered to be a part of the reality of the Soviet society. The motivation of people presenting petitions is analysed. The main items covered by the authors of the letters are characterized.

The attention is paid to the use of «Soviet symbols» in petitions to the Supreme Party and Soviet Leadership.

Key words: letters, authority, totalitarian system, Soviet society, terror, repressions, «enemy of the people».

Доля жертв каральної радянської машини відома: заслання або смерть. Проте загальні відомості, наведені в архівно-кримінальних справах на репресованих осіб, не дають уявлення про душевні переживання громадянина, котрий отримав тавро «ворога народу». Відповідь на питання, що відчувала людина, вилучена з суспільства та позбавлена громадянських прав, можна знайти в листах, адресованих до представників органів влади. Лише такі документи в повній мірі передають всі поневіряння, яких зазнали репресовані. Особливості лексики та стилю, наявні в них факти дозволяють ширше поглянути на трагедію радянського суспільства та окремої людини. Як влучно зазначила О. Делія, постійне доведення політичної благонадійності, відданості режиму стало невід'ємною атрибутикою діалогу у системі «індивід-влада»:

«Оволодіння особливою манерою спілкування, таким собі "виправдовуючим" стилем мови, використання політичних кліше, визначених більшовицькою догматикою, у зверненнях до представників влади та апелювання до пролетарських символів стали масовими формами виживання, одним із шляхів адаптації до нових соціально-політичних умов» Делія О.В. «...Відмовтесь від батьків в пресі...»: стратегії виживання у 2030-х роках ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя, 2013. - Вип. XXXVI. - С. 150..

Потрапивши до виправно-трудового табору, людина втрачала будь-які права, навіть звернення «товариш» до неї більше не застосовувалося, і це також додавало нових страждань. Репресовані в більшості випадків уважали, що «помилка» сталася внаслідок недбалості або й злого умислу місцевих органів НКВС, та сподівалися, що шляхом написання скарг до вищого партійно-державного керівництва «справедливість переможе».

Практика написання листів, скарг, прохань із різних питань була загальноприйнятою в радянському суспільстві. Влада позитивно ставилася до цього феномену, адже, по-перше, мала можливість дізнатися думку громадськості, а по-друге - це створювало ілюзію уваги до голосу «маленької людини» Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.): У 2 кн., 3 ч. - Кн. 1, ч. 1/2 / Відп. ред. В. М. Даниленко. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. - C. 154, 158.. Крім того, незадоволення людей, висловлене в письмовій формі, розцінювалося як безпечне «випускання пари» та навіть заохочувалося. Н. Верт трактував це як своєрідну стратегію режиму Верт Н. Террор и беспорядок: Сталинизм как система. - М., 2010. - 447 с.. Це стосувалося індивідуальних звернень. До групових скарг ставилися з підозрою, як наслідок - колективні звернення радше виняток, аніж правило. Листи до представників влади були своєрідним каналом зв'язку народу та держави. Тому, природно, що людина, опинившись у скрутному становищі (в'язниця, виправно-трудовий табір), намагалася «достукатися» до вищого керівництва саме шляхом подання клопотань.

Попри існування великої кількості наукових студій, присвячених різним аспектам сталінського терору, ця історіографічна лакуна ще залишається незаповненою. Побіжно питань ментальності громадян «країни Рад», схильних як до написання доносів, так і клопотань, торкалися Р. Конквест Конквест Р. Большой террор. - Рига, 1991. - 413 с., Н. Верт Верт Н. Террор и беспорядок: Сталинизм как система. - М., 2010. - 447 с., Ш. Фіцпатрик ФицпатрикШ. Повседневный сталинизм: Социальная история Советской России в 30-е годы: город. - М., 2008. - 335 с.. Особливе місце в дослідженнях останньої займали аспекти повсякденного життя людей у радянському суспільстві, для яких страх арешту та заслання був невід'ємним атрибутом щоденних практик. Е. Епплбаум Эпплбаум Э. ГУЛАГ: Паутина Большого террора. - М., 2006. - 608 с. детально розглянула функціонування таборів і постійні труднощі, з якими стикалися репресовані, що дає краще уявлення про психологічну напругу, в якій вони перебували.

Серед вітчизняних дослідників слід виокремити працю Т. Вронської Вронська Т.В. Репресії проти родин «ворогів народу» в Україні: ідеологія та практика (1917-1953 рр.): Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. - К., 2009. - 42 с., присвячену питанням репресій проти родин «ворогів народу», де авторка, зокрема, торкнулася проблематики написання звернень жертвами терору. Аспекти адаптаційного процесу радянських людей до соціально-економічного та суспільно-політичного життя 1920-1930-х рр. дослідила О. Делія Делія О.В. «.Відмовтесь від батьків в пресі.»: стратегії виживання у 2030-х роках ХХ ст. - С.149-151., зупинившись на вивченні стратегій виживання різних груп населення в реаліях СРСР. Н. Гогохія Гогохія Н. Суспільство і діти // Українське радянське суспільство 30-х рр. ХХ ст.: нариси повсякденного життя / Відп. ред. С. В. Кульчиць- кий. - К., 2012. - С. 751-785. висвітлила проблему виховання радянських дітей, формування «нової генерації», що цікаво у зв'язку з дослідженням листів дітей «ворогів народу».

Звернення жертв репресій розширюють інформаційний простір періоду радянського терору, дають змогу відтворити психологічну атмосферу тих часів, передати напругу людей. Можна виділити декілька періодів подання клопотань: 1) 1920-ті - перша половина 1930-х рр.; 2) кінець 1930-х - 1940-ві рр.; 3) дру- га половина 1950-х - 1960-ті рр. Ця періодизація обумовлена еволюцією радянської каральної системи.

Політв'язні 1920 - початку 1930-х рр. мали дещо більше прав, про що свідчить хоча б діяльність Московського політичного Червоного Хреста, роботу якого було відновлено 1918 р. З цього часу, згідно з декретом наркома юстиції, ця організація набула офіційного статусу. В її статуті зазначалося, що створено її «з метою моральної й матеріальної допомоги особам, позбавленим волі за політичними мотивами, без уваги на їхні партійну належність та сповідувані переконання» «Дорогая Екатерина Павловна...»: Письма женщин и детей: Письма в их защиту: 1920-1936: По документам фондов: «Московский Политический Красный Крест», «Е. П. Пешкова. Помощь политическим заключенным» / Сост. Л. Должанская, И. Осипова. - СПб., 2005. - С. 24..

З червня 1922 р. назва цієї організації змінилася, відтепер це була Допомога політичним ув'язненим. На прохання родичів її працівники займалися пошуком місцезнаходження в'язнів, надавали їм матеріальну підтримку, подавали клопотання щодо звільнення. У 1937 р. її було ліквідовано.

Скарги 1920 - середини 1930-х рр. були нечисельними. Можемо припустити, що це пояснюється незначними термінами покарання, як правило, обвинувачені отримували до 3-х років заслання, часто умовно. Крім того, ще одним фактором, який впливав на процес подання клопотань, була невелика частка грамотного населення, а отже людині, щоб подати прохання, спершу треба було знайти освічену особу. Інтерес становлять групові архівно-кримінальні справи, в яких містяться клопотання одразу щодо декількох осіб. Характерно, що часто текст цих звернень дублювався. Із цього можна зробити висновок, що люди (як правило, мешканці одного села) або ж збиралися на «нараду» і разом писали прохання, або ж їх писала одна людина на замовлення Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 8108.. Для листів цього періоду характерна певна свобода висловлювань, що зникає вже наприкінці 1930-х рр.

Масове подання клопотань від репресованих та членів їхніх сімей припадає на період 1939-1940 рр., тобто після «Великого терору». З початком німецько-радянської війни ця тенденція, з об'єктивних причин, ущухла. І лише з середини 1950-х рр. - новий сплеск подачі листів до влади. Після ХХ з'їзду КПРС (1956 р.) уся відповідальність за терор покладалася одноосібно на Й. Сталіна, а відтак і акценти в листах було розставлено по-іншому. Так, одна жінка писала М. Хрущову (тут і далі збережено правопис та стиль оригіналів): «Много вреда нашему народу принес и культ личности Сталина. Тогда и у нас случилось большое горе!» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4889, арк. 40-41 зв..

Усі звернення за змістом можна поділити на дві групи: перша - клопотання про повернення людини із заслання (зверталися як самі засуджені, так і члени їхніх родин); друга - прохання про зняття судимості вже після відбуття покарання. За стилем написання - улесливі, в яких чітко проступає бажання догодити адресатові, а отже й собі не нашкодити, та звернення з чіткими аргументами на свою користь, з вимогами поновити справедливість, із доріканнями, ледь уловимим протестом проти свавілля влади. Проте, слід зазначити, протест авторів листів не виходив за межі звинувачень місцевих апаратів правоохоронних органів у «перевищенні службових повноважень» та норм законності, прояву обурення та образ за власне становище тощо. В умовах тоталітарного режиму інший варіант був неможливим.

Форми звертання до адресатів були в переважній більшості схожими, люди вдавалися до гіперболізованих прославлянь здобутків і чеснот чиновника, аби отримати його прихильність. Звертаючись до вищого партійно-радянського керівництва, громадяни часто послуговувалися загальноприйнятими доброзичливими фразами, бажали здоров'я та довголіття. Свого апогею хвалебні оди досягали у зверненнях безпосередньо до Й. Сталіна.

Листи, як правило, мали такі складові: біографія, короткий виклад справи, іноді з аргументацією (захистом) щодо кожного пункту обвинувачення, описання умов перебування у засланні й, насамкінець, прохання допомогти - переглянути справу, ухвалити «справедливе» рішення. Важливим уважалося наголосити на «відданості радянській Батьківщині», підкресливши чи то участь у громадянській війні на боці більшовиків, чи то роботу з розбудови колгоспів, або просто вчасно сплачені податки й т. п. Стиль листів, сама їх конструкція дозволяє створити типологію авторів, в якій можна виділити освічених та малописьменних. Першій групі притаманна краща орієнтація у соціально-політичних реаліях та вміння користуватися конкретними риторичними формулами радянського лексикону.

Часто люди в повсякденному житті змушені вдаватися до адаптивного способу поведінки, аби, з метою виживання, пристосуватися до встановлених вимог, приписів та норм суспільства. На нашу думку, саме такі прояви соціальної мімікрії можемо простежити в листах жертв радянського терору до представників влади. Описуючи своє життя, автори звернень намагалися відгородитися від «класово ворожих елементів», натомість підкреслювали походження «з пролетаріату» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4022, арк. 32-34.. А якщо все ж таки визнавався родинний зв'язок, наприклад, із куркульською сім'єю, то прагнули всіляко пом'якшити цей факт: «Преданной работой в колхозе, я думаю, что искупил вину, смыл пятно твердоздавца» Там само, спр. 9379, арк. 14..

Зазначалася участь у громадянській війні на боці більшовиків, служба у лавах Червоної армії. Така героїзація свого минулого використовувалася як ще один доказ відданості радвладі. Як аргумент для помилування вказувався факт наявності поранень або ж набутої людиною інвалідності під час бойових дій. Ще один доказ боротьби за радянську владу - перебування у ворожому полоні. Інші вказували на загрозу смертних вироків, що ухвалювалися «кулаками и деникинской бандой» Там само, спр. 11466, арк. 38-39. та спроби замаху на їхнє життя з боку односельців. Таким чином, пережиті страждання «борців за владу Рад» мали послужити їм пом'якшуючою обставиною.

Використання знакових дат і подій (революція, колективізація тощо) як «другого народження» людини була улюбленим прийомом у радянській риториці ФицпатрикШ. Повседневный сталинизм: Социальная история Советской России в 30-е годы: город. - С. 93.. Не дивно, що цю тему розвивали автори листів, ілюструючи свій перехід від «старого» життя до «нового»: «Только октябрьская революция дала нам на жизнь, уничтоживши эксплуататоров и угнетателей трудящих» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 11466, арк. 40-41..

Неодмінно підкреслювалася вдячність державі. Саме з приходом більшовиків до влади люди асоціювали початок свого повноцінного життя.

У зверненнях зустрічаємо непоодинокі випадки ототожнення індивіда з радянською країною, коли людина сприймала себе як частину чогось великого, грандіозного («как сын своей родины» Там само, спр. 1602, арк. 27-30 зв., «советская власть это есть наша власть трудящих» Там само, спр. 11466, арк. 40-41., «вести агитацию против своей по плоти и крови Советской Власти будь где я не вел, и вести не мог» Там само, спр. 1602, арк. 27-30 зв.).

Одним з аргументів була лояльність до радянської влади. У листах вказувалася робота на селі під час колективізації, активна участь репресованого в антирелігійних кампаніях. «Червоною лінією» проходить бажання працювати на користь радянського суспільства. І це не дивно, оскільки однією з провідних тем радянської пропаганди була праця як засіб перевиховання людини. Праця в радянських умовах уважалася силою, що здатна змінити будь-кого, оскільки була колективною та мала спільну мету. За соціалізму саме праця наповнювала життя сенсом ФицпатрикШ. Повседневный сталинизм: Социальная история Советской России в 30-е годы: город. - С. 94.. Ця тема обговорювалася на шпальтах газет, періодично друкувалися історії трудового перевиховання порушників законності. Тиражувалася ідея, що кожна людина має шанс виправитися, незалежно від її минулого, тому автори листів так наполегливо зверталися до цієї рятівної тематики. Важливим було наголосити на бажанні повернутися до лав трудящих («возвратиться в семью рабочего класса, и остаток своих сил вложить в общее дело построения коммунизма в нашей стране» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 3032, арк. 43-44 зв.). У кожному зверненні зустрічаємо детальний опис трудової діяльності, з наголосом на виконанні завдань, отриманні премій, стажі роботи тощо. Не менш важливим було вказати на таку ж сумлінну працю й у виправно-трудових таборах, що мало засвідчити: людина не затаїла образи за своє ув'язнення, а продовжує плідно трудитися на благо держави.

Спільним для всіх клопотань було апелювання до «соціалістичної справедливості» Там само, арк. 40-41.. Не менш популярним стало підкреслювання віри в радянську законність. Дописувачі зверталися до положень Конституції 1936 р., що формально гарантувала громадянські права, зокрема свободу слова та зібрань, посилалися на інші норми тогочасного законодавства. Поряд із цим автори дорікали на бездіяльність та байдужість до їхніх звернень, а також відзначали бюрократичну тяганину при розгляді клопотань. Наприклад, якщо скарга подавалася на ім'я прокурора СРСР, то, як правило, її направляли до спецвідділу того регіону, де було засуджено людину, і її розгляд іноді міг тривати декілька років. Автори листів, аби довести свою правоту, цитували, зокрема, і такі широко розтиражовані слова Й. Сталіна, як «сын за отца не отвечает» Там само, арк. 43-44 зв..

Серед осіб, що скаржилися на свавілля органів НКВС, окрему групу становлять священнослужителі, до яких, унаслідок специфіки їхньої діяльності, застосовували взагалі абсурдні формулювання обвинувачень. Так, Хома Новицький зазначав: «В тюрьме мне начальник НКВД просто сказал: "За то, что ты молился и пел, мы тебе споем вечную память"» Там само, спр. 9415, арк. 41-44..

Засуджені священнослужителі, посилаючись на слова Й. Сталіна, намагалися довести, що лише за фактом наявності духовного сану не можна автоматично зараховувати їх до контрреволюціонерів. Йосип Преображенський Преображенський Йосип Георгійович, 1880 р. н., м. Новозибков Новозибковського р-ну Брянської обл., росіянин, освіта середня. Проживав у смт Радуль Ріпкинського р-ну, без певних занять. Заарештований 27 листопада 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 29 листопада 1937 р. за «проведення контрреволюційної агітації» ув'язнений до ВТТ на 8 років. Реабілітований 15 травня 1989 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 1605)., засуджений 1938 р., писав: «Не все священники - контрреволюционеры, как сказал дорогой наш Вождь Сталин в проекте Сталинской Конституции» Там само, арк. 25-25 зв..

Далі автор листа висловив гіперболізовану надію: «Надеюсь на справедливый Советский Суд, который больно бьет, но в то же время, где следует, и милует» Там само..

Можна лише уявити душевний стан людей, доведених до відчаю несправедливими вироками та змушених писати такі листи. Священнослужителі у зверненнях намагалися відстояти легальність своєї діяльності. Із цього приводу Х. Новицький писав: «По разъяснению Совнаркома от 1932 г., если служитель платит налоги, зарегистрирован, хотя и закрыта церковь, имеет право совершать требы» Там само, спр. 9415, арк. 41-44..

Священик указував на лояльне ставлення до колективізації. Як доказ наводив своє бажання вступити до колгоспу, у чому йому відмовили, виставивши умову відмовитися від релігії та повідомити про це через пресу Там само.. Відкидаючи звинувачення в ледарстві, своє звернення автор підсумував словами: «Я не думаю, чтобы советская власть за религию судила, да еще на 10 лет» Там само..

У листах відчувається образа за безправне становище, за несправедливість, яку чинила влада. Жертви репресій постійно зверталися з розпачливими питаннями, за що їх покарано? Репресований Борис Онопко Онопко Борис Антонович, 1901 р. н., с. Велика Дівиця Малодівицького (нині Прилуцького) р-ну, українець, освіта середня. Проживав у м. Прилуки, касир. Заарештований 4 листопада 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 21 листопада 1937 р. за «проведення антирадянської агітації» ув'язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований 23 березня 1957 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 3032). намагався це з'ясувати: «В чем моя ответственность, в чем мои преступления перед Советской властью, до сих пор для меня являются неизвестными. Врагом Революции никогда не был, я верил в силу, в прогресс рабочего класса, в его Мировую революцию. И с самого возникновения Советской власти в нашей стране я был на ее стороне» Там само..

Репресовані аналізували причини, що стали приводом для арешту. Дехто вбачав корінь своїх поневірянь у «родственной связи с чуждым для советской власти элементом».

Але одразу ж виправдовувався: «эта родственная связь нисколько не оказала влияний на мои мировоззрения» Там само, спр. 3211, арк. 41-41 зв..

Інші вказували на можливі помилки в роботі Там само, спр. 8108, арк. 213.. Своє небажання вступати до колгоспу також розцінювали як імовірний привід до арешту. Засуджені вже як належне сприймали факт ув'язнення через належність до «куркульського стану». Ув'язнений Петро Помісячний Помісячний Петро Олексійович, 1895 р. н., с. Жовідь Щорського р-ну, українець, малописьменний. Займався теслярством. Заарештований 22 серпня 1937 р. Того ж дня за постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. за «проведення контрреволюційної діяльності» ув'язнений на 10 років. Відбував покарання в Біломоро-Балтійському ВТТ. Реабілітований 30 серпня 1991 р. (див.: Там само, ф. Р-8840, оп. 3, спр. 11828). писав:

«Кулаком, при всем желании, я бы не мог быть, таким образом получается: политического преступления я не совершил. За что же я так сурово наказан? За старую судимость? По существующим законам, за одну вину двух наказаний не бывает» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 11828, арк. 42-43 зв..

Люди писали про відсутність мотиву злочину. Дехто навіть зазначав, що «по своему низкому культурному уровню» Там само. не міг скоїти злочинів, котрі б підпадали під дію ст. 54 Кримінального кодексу УРСР, що передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду Батьківщини».

Якщо більшість засуджених повністю відкидали факт будь-якої «контрреволюційної діяльності» або ж агітації, то були й такі, що визнавали факт злочину, але трактували його інакше. Ось один з яскравих прикладів: обвинувачений Іван Рудик Рудик Іван Давидович, 1904 р. н., м. Прилуки, українець, освіта вища. Без постійного місця проживання, безробітний. Заарештований 2 березня 1937 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 8 червня 1937 р. за «висловлювання терористичних настроїв» ув'язнений у ВТТ на 5 років. Реабілітований 25 березня 1965 р. (див.: Там само, спр. 12453). визнавав факт «терористичних висловлювань» на адресу Й. Сталіна, але пояснював їх побутовою сваркою з дружиною та бажанням від неї «відірватись» Там само, арк. 85 зв. - 86.. А тому, зустрівши на вулиці міліціонера, розповів про свої «терористичні наміри»: «В тюрьме меня называли добровольцем, и мне было стыдно признаваться за что я попал в тюрьму, и что минутным своим настроением испортил свою жизнь» Там само, арк. 88..

Звертаючись до представників влади, дописувачі намагалися якомога конструктивніше подати суть справи, аби досягти бажаного результату. Такі звернення містили чіткі аргументи за кожним пунктом обвинувачення, як правило, вони належали освіченим людям, котрі добре знали особливості бюрократичної системи радянської держави. Так, колишній партієць, голова Носівського райвиконкому Костянтин Пузиревський Пузиревський Костянтин Адамович, 1898 р. н., м. Гродно, Білорусь, росіянин, освіта вища. Член ВКП(б) до 1937 р. Проживав у м. Носівка Носів- ського р-ну, голова райвиконкому. Заарештований 19 жовтня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 21 вересня 1938 р. ув'язнений у ВТТ на 10 років за підозрою у «шпигунстві». Реабілітований 19 травня 1956 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2144). скрупульозно підійшов до написання клопотань. Він указував кількість поданих ним скарг та зазначав, що почав їх писати ще в період слідства, яке «велось неправильно, явно тенденциозно, с извращением фактов и объективной действительности, в процессе следствия грубо нарушались элементарные права обвиняемого» Там само, арк. 94-95..

Репресований скаржився, що жодної відповіді на заяви не отримав. Далі йшов детальний опис звинувачень та контраргументи на свій захист. Автор намагався показати всю абсурдність ситуації, в яку потрапив: «На митинге в Носовке, состоявшемся по поводу смерти Серго Орджоникидзе, я выступил в прениях. Говоря о том, что троцкисты, шпионы, диверсанты и вся эта контрреволюционная банда - не сможет остановить победоносного шествия социализма, я сказал, что как бы они не маскировались, они все равно будут разоблачены, что их работа в кавычках будет разоблачена» Там само, арк. 96-97..

К. Пузиревський підкреслював, що саме з цими «кавычками» пов'язані всі його подальші поневіряння, адже слідчий зробив висновок, що у цьому «заключается уже целая троцкистская концепция» Там само.. Автор листа наводив ще один факт, який було використано проти нього слідством. Виступаючи на зібранні безпартійного активу райцентру з доповіддю про лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 р., він, говорячи про насиченість радянської держави «шпигунами» та «диверсантами», удався до приказки: «Ну что ж, с волками жить, по-волчьи выть» Там само..

Як далі пояснив автор: «Этим хотел сказать, что с этой фашистской агентурой надо расправляться, как с волчьей стаей, по их же волчьим законам, беспощадно» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2144. арк. 96-97..

Ці два дріб'язкових випадки лягли в основу кримінальної справи та стали приводом для звинувачення в «антирадянській агітації». Далі автор листа доходить висновку, що «не за конкретные преступления против партии, против советского народа репрессирован» Там само, арк. 98 зв. - 99 зв..

Про свою невинуватість та безпідставність звинувачень К. Пузиревський писав й до дружини: «Мне стало ясно, что так жестоко должен поплатиться только за то, что мать моя была полька и что я родился в Гродно» Там само, арк. 142-143 зв..

Розуміючи всю безвихідь ситуації, що склалася, автор із болем підсумовував: «[...] только в этом заключается все мое преступление перед Советской страной» Там само..

Паралельно прохання переглянути цю справу подавала і його дружина. Цікаво, що у приватному листуванні з дружиною К. Пузиревський рекомендував, що та як треба писати. Отже, люди сподівалися бути почутими, тож розробляли стратегію подання клопотання. Утім, так і не дочекавшись вирішення своєї справи, К. Пузиревський помер у таборах. Лише 1955 р. його син - Юрій - поновив спроби добитися справедливості. У зверненнях він традиційно вказував на необхідність реабілітації батька для свого власного майбутнього:

«Для меня, человека, воспитанного ленинским комсомолом и моей матерью, являющейся членом КПСС, совершенно очевидно, что пересмотр дела моего отца, и, если окажется возможным, восстановление его доброго имени, имеет очень важное значение в моей дальнейшей жизни» Там само, арк. 149-151 зв..

Іноді у сім'ях виникали розбіжності щодо доцільності звернень до влади. На небажання чоловіка подавати заяву його дружина в листі до нього реагувала вкрай емоційно. Зворушливими були й слова маленької донечки, яка чи то з власної волі, чи за підказкою матері зробила власний припис до листа, в якому також прохала батька подати клопотання про помилування Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 12387, арк. 126.. Подібні листи датуються 1929 р., коли репресії ще не досягли свого апогею, і люди сподівалися на пом'якшення вироків.

Ще одне звернення належить молодому викладачеві Ніжинського інституту народної освіти Петрові Одарченку Одарченко Петро Васильович, 1903 р. н., с. Римарівка Гадяцького р-ну Полтавської обл., українець, освіта вища. Проживав у м. Ніжин, викладач. Заарештований 1 жовтня 1929 р. За постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 1 лютого 1930 р. як «антирадянський елемент» висланий до Казахстану на 3 роки. За постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 11 січня 1931 р. звільнений достроково. Заборонено проживання в м. Ніжин на термін, що залишився. Реабілітований 24 серпня 1989 р. (див.: Там само, спр. 10092)., якого 1930 р. було вислано до Казахстану на 3 роки. Перш за все він наголошував на безпідставності звинувачень:

«Мне было предъявлено тяжелое, незаслуженное обвинение в принадлежности к контрреволюционной организации, "ставящей себе целью свержение Советской Власти и восстановление самостийной Украины"» Там само, арк. 40-41 зв..

Категорично відкидаючи це, як аргумент на свій захист, наводив плідну наукову та громадську діяльність, використовуючи традиційну радянську лексику: «В то время, когда я, вооруженный марксистско-ленинской методологией и проникнутый искренним желанием все свои силы, всю свою энергию, все свои знания и приобретенный опыт отдать научно-педагогической работе в педагогическом ВУЗе, приступил к исполнению своей ответственной работы - неожиданный арест внезапно прервал мою деятельность на фронте культурного строительства» Там само..

Заявник звертав увагу й на свій молодий вік та на бажання всі сили віддати на благо держави. Уже 1931 р. заслання йому було замінено на заборону проживання в місті Ніжині та інших визначених місцевостях. Ця людина уникнула подальших репресій, емігрувала до США та не змогла забути реалій радянського минулого. Вже в поважному віці (94 роки) він звернувся із проханням ознайомитися з копіями протоколів допитів, постанов, власних праць та інших документів, наявних в архівно-кримінальній справі, які автор означив так: «дорогі моєму серцю архівні матеріали» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 10092, арк. 67..

Нині загальновідомі факти кричущого порушення прав заарештованих, до яких застосовувалися протизаконні методи ведення слідства. Не оминали цю тему в листах і автори клопотань. Характерним для реалій радянського суспільства кінця 1930-х рр. було наступне зауваження ув'язненого:

«Под репрессивными мерами воздействия написал заявление, полное нелепости, подобное детскому лепету, и подписал протокол в редакции, преподнесенной мне следователем. Так из меня сделали преступника» Там само, спр. 3211, арк. 63-64..

Протоколи допитів свідчать, що людині, яка опинялася під слідством, постійно нагадували про існування так званих «матеріалів», що нібито «викривали» її перед радянською владою. Проте з цими документами заарештований не міг ознайомитися. На всі спроби виправдатися він отримував шаблону відповідь: «Вы лжете, нужно сознаться» Там само, арк. 34-37..

І такий сценарій ведення слідства спрацьовував, люди не витримували. Ось як це описав у листі Петро Огієнко Огієнко Петро Миколайович, 1892 р. н., м. Ніжин, українець, освіта вища. Проживав у Ніжині, викладач. Заарештований 3 жовтня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 1 грудня 1937 р. ув'язнений у ВТТ на 10 років за «проведення антирадянської агітації». Відбував покарання в Онезькому ВТТ. Загинув 28 листопада 1945 р. Реабілітований 19 жовтня 1957 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 3211).: «От морального и физического переутомления на допросах я ко всему стал относиться безразлично. Чтобы закончить следствие и прекратить вызовы, нужно было сказать - да, я виновен» Там само, арк. 34-37..

В результаті тиску під час допитів він підписав «зізнання», що в період 1918-1919 рр. мав «націоналістичні настрої». Як далі пояснив автор листа: «Если бы я даже и был виновен, то это дело уже далекого прошлого и моя девятнадцатилетняя работа честная и добросовестная будет доказательством, что я не националист, не враг, а друг народа» Там само..

У листах указувалося на упередженість органів розслідування. Так, заарештований Семен Позняк Позняк Семен Григорович, 1884 р. н., с. Красилівка Олишівського (нині Козелецького) р-ну, українець, освіта початкова. Проживав у смт Козелець Козелецького р-ну, чорнороб. Заарештований 27 листопада 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 29 листопада 1937 р., за «проведення антирадянської агітації, скерованої на підрив колгоспного будівництва», ув'язнений на 10 років. Відбував покарання у Волзькому ВТТ. Реабілітований 16 травня 1989 р. (див.: Там само, спр. 1602). на свої аргументи щодо непричетності до «антирадянських висловлювань» отримав відповідь слідчого: «Говорил ли ты или нет, это меня не интересует» Див.: Там само, арк. 27-30 зв..

Далі автор листа робив висновок: «Из этого видно, что не допрос производился, а лишь спешное оформление акта на лишение меня свободы, на лишение меня жизни, как человека» Там само..

Репресії 1930-х рр. набирали обертів, а отже від органів НКВС вимагалась оперативна робота з оформлення справ підозрюваних, винесення вироків та подальшого їх виконання. Конвеєрний метод ведення слідства описав у листі засуджений 1938 р. Федір Нечай Нечай Федір Антонович, 1910 р. н., с. Нова Рудня Любецького (нині Ріпкинського) р-ну, українець, освіта початкова. Проживав у с. Нова Рудня, колгоспник. Заарештований 9 грудня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 10 грудня 1937 р., за «проведення антирадянської агітації, скерованої на підрив колгоспного будівництва», ув'язнений на 8 років. Відбував покарання в Онезькому та Архангельському ВТТ. Реабілітований 18 серпня 1989 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 9379).: «Следствие было закончено одним допросом в течении четверти часа, и меня отправили в тюрьму» Там само, арк. 15..

Репресований Зіновій Пирковський Пирковський Зіновій Юхимович, 1882 р. н., с. Прохори Комарівського (нині Борзнянського) р-ну, українець, малописьменний. Проживав у с. Прохори, одноосібник. Заарештований 22 жовтня 1930 р. За постановою судової «трійки» при колегії ДПУ УСРР від 6 листопада 1930 р., за ст. 54-10 КК УСРР висланий до Північного краю на 5 років. Заарештований 4 вересня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 7 жовтня 1937 р., за «проведення антирадянської агітації, скерованої на підрив заходів партії», ув'язнений на 10 років. Відбував покарання у Локчимському ВТТ. Реабілітований за обома справами - 13 червня 1989 р., 26 травня 1989 р. (див.: Там само, спр. 2902, 1744). так розмірковував над усією системою ведення слідства: «Удивляться приходится тому обстоятельству, как это можно обвинить человека в том, в чем он совсем не повинен. Как можно так неряшливо обвинять человека без указания факта, без указания свидетелей?» Там само, спр. 1744, арк. 35-35 зв..

Авторів листів обурював той факт, що часто протоколи допитів навіть не зачитувалися обвинуваченим, а одразу пропонувалося їх підписати Там само.. На думку репресованих, такий швидкий розгляд справ і спричиняв «помилки». Піддавалася сумніву й законність винесення вироків, оскільки більшість їх у 1930-ті рр. ухвалювали позасудові органи («трійки», «двійки», «особливі наради») без участі обвинуваченого. Часто лише прибувши на місце відбуття покарання людина дізнавалася свій вирок і термін ув'язнення.

Методи слідства не змінилися й після періоду «Великого терору». Як влучно зазначав Р. Конквест, якщо єжовщина була надзвичайною операцією проти народу, то потім Л. Берії вдалося впорядкувати каральну систему та, у дещо пом'якшеному вигляді, терор став постійним методом управління Конквест Р. Большой террор: В 2 т. - Рига, 1991. - Т. 2. - С. 168.. У листі викладача-історика Петра Сміяна Сміян Петро Кіндратович, 1918 р. н., м. Борзна Борзнянського р-ну, українець, освіта вища. Проживав у м. Красноярськ Красноярського краю, доцент Красноярського педінституту. Заарештований 27 травня

1950 р. За постановою Особливої наради при МДБ СРСР від 19 травня

1951 р., за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР позбавлений волі на 10 років. Відбував покарання в Усольському ВТТ. За постановою Центральної комісії з перегляду справ осіб, які засуджені за контрреволюційні злочини, від 16 травня 1955 р. справу закрито (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2б87)., засудженого в 1951 р. за «антирадянську агітацію» до 10 років виправно-трудових таборів, бачимо все ті ж нарікання на фальсифікацію справи: «Следствие прикрепило к делу только лишь ложные, фальшивые "материалы" и "выводы"» Там само, спр.2687, т. 2, арк. 225..

Він уже традиційно пояснив згоду підписати протокол: «За полтора года заключения и незаконного следствия, с больным здоровьем я еще больше заболел и физически так ослаб, что согласился на все» Там само..

Під час підписання арештантом останніх документів слідства, йому було обіцяно розгляд справи у судовому порядку, але, як пише автор: «И в этом отношении, и здесь меня снова обманули» Там само. Там само.. Справедливо зауважив: «Чтобы не разоблачать себя на суде, они не подали мои "материалы", даже усердно ими состряпанные, на суд, а подали их на особое совещание, чтобы осудить меня заочно»⁷⁶.

П. Сміяна було реабілітовано в 1955 р. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2687, т. 2, арк. 225.

Особливу групу репресованих становлять члени сімей «зрадників Батьківщини». Російська абревіатура «ЧСИР» («член семьи изменника Родины») з'явилася в добу «Великого терору» та стала реальністю життя радянського суспільства. Коло людей, що потрапили під це визначення, було доволі широким, але найбільше все ж страждали найближчі родичі, серед яких, звісно, дружини та діти «зрадників». Дружин без будь-яких конкретних обвинувачень карали тільки за те, що вони мешкали під одним дахом зі своїми чоловіками. Т. Вронська для пояснення цього феномену, використовує поняття «сімейне заручництво», коли шляхом погроз та репресій державні органи намагались добитися від людей тих або інших моделей суспільної поведінки Вронська Т.В. Репресії проти родин «ворогів народу» в Україні: ідеологія та практика (1917-1953 рр.): Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. - К., 2009. - С. 18.. Початок цьому процесу поклало включення 8 червня 1934 р. до кримінальних кодексів РСФРР і союзних республік статей про «зраду Батьківщини» та встановлення карної відповідальності для членів родин військовослужбовців Там само. - С. 32.. А вже наказ НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р. детально регламентував репресії проти дружин та дітей «зрадників» Там само. - С. 21..

Ця категорія репресованих найбільш повно відчувала всю несправедливість ситуації, в якій опинилася. У зверненнях жінки підкреслювали, що їм особисто не було пред'явлено жодних звинувачень, що вони засуджені лише як члени сімей «зрадників Батьківщини» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2860, арк. 24-25.. Традиційно вказували на сором та бажання повернутися до сім'ї: «Как советская гражданка и советская мать, я рассматриваю мою изоляцию от общества и отрыв от сына как величайший и незаслуженный позор» Держархів Чернігівської обл., ф Р-8840, оп. 3, спр. 2860, арк. 24-25..

Вони намагалися використати на свій захист будь-які аргументи, зокрема зазначали й короткочасність перебування у шлюбі, а в разі відсутності офіційно зареєстрованих відносин указували й на цей факт, як такий, що повинен їх реабілітувати. Утім усе було марно, каральні органи не зважали на жодні обставини. Так, із матеріалів архівно-кримінальної справи дізнаємося про випадок, коли вагітну жінку було засуджено як члена сім'ї «зрадника Батьківщини» на 9 років, і дитина, народжена у в'язниці, фактично відбувала покарання в таборі разом із матір'ю Там само, спр. 2997, арк. 40..

Цікава архівно-кримінальна справа репресованої жінки-лікаря Марії Плескач Плескач Марія Леонтіївна, 1902 р. н., с. Терешківка Сумського р-ну Сумської обл., українка, освіта вища. Проживала у м. Чернігів, лікар. Заарештована 28 жовтня 1937 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 27 грудня 1937 р. як «член сім'ї зрадника Батьківщини» ув'язнена у ВТТ на 8 років. За постановою від 14 жовтня 1944 р. термін покарання знижено на 10 місяців. Реабілітована 6 січня 1956 р. (див.: Там само, спр. 2388)., засудженої як член сім'ї «зрадника Батьківщини». Знаходимо тут клопотання адміністрації виправно-трудового табору про зменшення терміну ув'язнення. Керівництво давало детальну характеристику роботи ув'язненої. Зокрема зазначалося, що прибувши на місце відбуття покарання в 1938 р., засуджена почала працювати в дитячому містечку лікарем і добре себе зарекомендувала Там само, арк. 28.. Указувалося й на наявність нагород за сумлінну працю. У 1944 р. Особлива нарада при НКВС СРСР переглянула цю справу й було ухвалено рішення «за высокие производственные показатели и отличное поведение в быту» зменшити термін покарання на 10 місяців. М. Плескач, отримавши свободу, чекала реабілітації до 1956 р.

Під час Другої світової війни та після її завершення репресії не вщухали, за звинуваченням у «співробітництві» з німцями на окупованій території було засуджено нових жертв радянської системи. Тривала й практика покарання дружин «зрадників Батьківщини». Ніна Пархоменко Пархоменко Ніна Пилипівна, 1921 р. н., с. Волосківці Менського р-ну, українка, освіта початкова. Проживала у с. Волосківці, колгоспниця. 29 квітня 1944 р. взята на підписку про невиїзд. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 15 лютого 1946 р. як «член сім'ї зрадника Батьківщини» вислана до Північно-Казахстанської обл. на 5 років. Реабілітована 23 липня 1991 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 11765)., котру як дружину поліцейського на 5 років із дворічною дитиною було вислано до Казахстану, серед аргументів на свій захист наводила нетривалість перебування у шлюбі та непричетність до будь-яких дій свого чоловіка, а рішення вийти заміж пояснювала погрозами з боку останнього. Жінка намагалася виправдатися: «Сознавая свою вину как жена полицейского, и чувствуя гнет пятна, которое морально лежит и давит меня, но учитывая свою молодость, и глупость, и трусость перед полицейским, я надеюсь на милость Советского Правительства» Там само, арк. 19-19 зв..

Обіцяла в подальшому бути чесною громадянкою та працювати на благо суспільства.

Окремий інформаційний пласт становлять звернення родичів репресованих осіб. Вони, як правило, дублювали основні моменти біографії, знакові події з життя репресованого, які традиційно озвучували й самі засуджені. Автори прохань, мабуть, не мали впевненості, що з їхніми зверненнями принаймні ознайомляться, оскільки в деяких листах зустрічаємо прохання читати заяву до кінця. У клопотаннях люди намагалися подати повний спектр інформації («Я ничего не скрыла, рассказала все как есть» Там само, спр. 1475, арк. 52-52 зв.), сподіваючись, що така відвертість допоможе швидше вирішити питання. Для дружин та батьків головним було показати людину з найкращої сторони - вказувалося на «правильне» виховання «в духе большевизма» Там само, спр. 11466, арк. 40-41.. Родичі засуджених повсякчас висловлювали переконання, що особи, які зі зброєю в руках «відстоювали» інтереси радянської держави, не могли бути «ворогами», а отже людей, котрі «горою» стояли за радянську владу Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4022, арк. 32-34., тримати у в'язниці неприпустимо. Намагалися виправдати рідних. Так, дружина засудженого за «контрреволюційне трактування» Основного закону так пояснювала дії чоловіка: «Непонимание духа и социалистической сути конституции, но признаков контрреволюционной агитации, безусловно, здесь не было» Там само, спр. 3032, арк. 40-41..

Рідні використовували й сюжети з власного життя, ілюструючи свою безпорадність та зубожіння унаслідок втрати одного з членів сім'ї (чоловіка, сина, доньки). Так, мати засудженої писала, що ані квартири, ані будь-яких засобів до існування не має, і єдина надія на забезпечену старість - це повернення доньки з таборів Там само, спр. 8033, арк. 50 зв.. Жінки часто вказували на свою невизначену ситуацію: «Я у разбитого корыта: не вдова, не имею мужа» Там само, спр. 887, арк. 185-186., - писала Євгенія Потапова, чийого чоловіка Потапов Григорій Іванович, 1901 р. н., м. Київ, росіянин. Член ВКП(б). Проживав у м. Чернігів, завідувач культпропвідділу. Заарештований 31 серпня 1938 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 29 жовтня 1939 р., за «участь у діяльності антирадянської правотроць- кістської організації» ув'язнений у ВТТ на 8 років. Реабілітований 25 червня 1955 р. (див.: Там само, спр. 887). репресували у 1938 р.

Чи не в кожному листі зустрічаємо звинувачення в наклепах та заздрощах. Не дивно, що у суспільстві, де викриття «ворогів народу» стало майже «спортивним змаганням», родичі осіб, які отримали терміни за звинуваченням у «контрреволюційних діяннях», намагалися в листах указати на «справжніх ворогів»: «Могло быть, враги народа старались озлобить такую революционную семью, как наша, и сослать человека, совсем невиновного, и этим самым озлоблять народ, но они просчитались» Там само, спр. 11466, арк. 38-39..

Найбільш емоційні, по-юнацькому наївні звернення дітей репресованих. Це було вже зовсім інше покоління «радянських людей», вихованих у найкращих традиціях комунізму, які вірили у «справедливість» тоталітарної системи. У радянському суспільстві діти позиціонувались як «нові люди» Гогохія Н. Суспільство і діти. - С. 753., а отже - головна мета політичного виховання полягала в переконанні зростаючого покоління щодо правильності та справедливості більшовицької політики Там само. - С. 763.. Діти зазначали, що саме репресовані батьки заклали в них підвалини комуністичної свідомості: «Он прививал нам честность и правдивость, любовь к своей Родине, к рабоче-крестьянской власти. Он всегда желал, чтобы мы, дети, прошли пионерскую закалку, готовились стать комсомольцами. В этом отношении его мечты полностью сбылись» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4022, арк. 32-34..

Уже традиційно звертались до героїчних сторінок із життя батьків. У листі син репресованого Степана Росола Росол Степан Наумович, 1892 р. н., с. Жабчичі (нині с. Полісся) Городнянського р-ну, українець, освіта початкова. Проживав у с. Жабчичі, продавець. Заарештований 18 лютого 1938 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 19 квітня 1938 р., за «проведення антирадянської агітації» застосовано вищу міру покарання. Розстріляний 9 травня 1938 р. у м. Чернігів. Реабілітований 7 березня 1959 р. (див.: Там само, спр. 4022). згадував службу батька з відомим героєм того часу: «Мой отец был активным участником гражданской войны. Мне вспоминается, как наш отец рассказывал нам, детям, о гражданской войне, о встречах с Щорсом, в дивизии которого он воевал» Там само, арк. 32-34..

У зверненнях діти намагалися виправдати батьків, звертали увагу на найменші дрібниці біографії. Так, донька Степана Під- вербного Підвербний Степан Митрофанович, 1883 р. н., с. Лукашівка Чернігівського р-ну, українець, малописьменний. Проживав у м. Чернігів. Заарештований 21 вересня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 21-28 вересня 1937 р., за «проведення контрреволюційної агітації» ув'язнений у ВТТ на 10 років. Реабілітований 22 лютого 1964 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 1741). зазначала: «Он ни в чем не был повинен, неграмотный человек, ни в каких организациях не участвовал. Найманым трудом не пользовался, даже были такие времена, ходил сам на заработки» Там само, арк. 26..

У листах до представників влади діти «ворогів народу» обирали довірливий, дружній стиль спілкування, ніби зверталися до добрих знайомих, але шанованих та авторитетних людей. Саме таким було звернення сина репресованого Володимира Мороза Мороз Володимир Трифонович, 1891 р. н., с. Стольне Березнянського (нині Менського) р-ну, українець, освіта вища. Проживав у с. Стольне, учитель. Заарештований 28 лютого 1938 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 23 квітня 1938 р., за «участь у діяльності контрреволюційної есерівської організації» передбачено вищу міру покарання. Реабілітований 24 серпня 1988 р. (див.: Там само, ф. Р-8840, оп. 3, спр. 8108)., студента Київського медичного інституту Михайла, датоване 1940 р.: «Дорогой Никита Сергеевич! Нужда и горе заставили меня обратится к Вам за помощью» Там само, арк. 213..

Далі йшов короткий виклад справи. Головний акцент листа - скрутне становище родини: «Мать работать в колхозе не в силах, надеяться не на кого и жить не с чего. А ведь мы с сестрой учимся и хочем учиться. Вскоре мне придется бросить институт и идти работать, чтобы прокормить себя, мать и сестру. Очень тяжело у меня на сердце, Никита Сергеевич» Там само..

Свого листа хлопець завершував словами: «Простите мне, моей пылкой юношеской страсти к правде, Никита Сергеевич, ибо только горе заставило меня обратиться к Вам» Там само..

Як свідчать документи, у перегляді справи було відмовлено, а батька, за якого клопотав юнак, розстріляли ще в 1938 р. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 8108, арк. 197. Справедливості у цій справі родичам довелося чекати аж до 1957 р.