Листи до влади жертв політичних репресій як прояв соціальної мімікрії (на прикладі Чернігівської області)

Усі листи дітей «ворогів народу» об'єднує почуття сорому. Син Василя Охріменка Охріменко Василь Олексійович, 1901 р. н., с. Стольне Березнянського (нині Менського) р-ну, українець, освіта початкова. Проживав у с. Стольне, одноосібник. Заарештований 8 січня 1933 р. за ст. 54-10 КК УСРР. 31 січня 1933 р. справу припинено. На час другого арешту - робітник радгоспу Данилівської сільради Менського району. Заарештований 22 вересня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 17 листопада 1937 р., за «проведення антирадянської агітації, скерованої на підрив колгоспного будівництва», ув'язнений у ВТТ на 10 років. Реабілітований за обома справами - 27 лютого 1998 р., 8 лютого 1960 р. (див.: Там само, спр. 4320; Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБ України), м. Чернігів, спр. 9734-п; ). писав: «Из рассказов матери, отец был как будто бы невиновен, работал и все. Но для меня, молодого человека, пятно, как говорится, черное и на сегодняшний день не стерто. Мне стыдно быть сыном отца - изменника Родины» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4320, арк. 22-23..

Звертаючись із проханням переглянути справи батьків, люди намагалися якомога ширше описати заслуги, свої та рідних, перед радянською державою. Так, Микола Росол, подаючи клопотання генеральному прокуророві СРСР у 1958 р., зазначав, що сам він - учасник Великої Вітчизняної війни, майор, член партії, має нагороди, крім того, усі члени родини «честно трудятся на различных участках народного хозяйства» Там само, спр. 4022, арк. 32-34.. Далі автор писав: «Никто из нашей большой семьи ни малейшим образом, за все время, не запятнал звания советского гражданина. Однако все- таки иногда приходится ощущать, что случившееся с нашим отцом бросает тень на наше имя. Пусть за это нас никто не презирает, нам не ставят в вину, но сама жизнь нет-нет, да и напомнит об этом, и неприятная горечь постоянно омрачает нашу жизнь. Нам всем хочется верить, что наш отец был честным, а не врагом Советской власти, и если это при расследовании установится, то с нас будет навсегда смыто неприятное и горькое для каждого из нас пятно позора за нашего отца» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4022, арк. 32-34..

Серед документів архівно-кримінальних справ зустрічаються й поодинокі колективні клопотання. Таке звернення односельців одного з червоноармійців, заарештованого 1927 р., містить ряд аргументів у безпідставності звинувачень. Зокрема вказувалося, що, перебуваючи на селі, Леонід Овчаренко Овчаренко Леонід Григорович, 1894 [1895] р. н., с. Калюжниці Варвинсь- кого (нині Срібнянського) р-ну, українець, освіта середня. Командир Севастопольського 7 відділення батальйону ОВ. Проживав за місцем служби. Заарештований 20 вересня 1927 р. за ст. 58-13 КК РСФРР. 4 листопада 1927 р. взятий на підписку про невиїзд. 1 грудня 1927 р. справу припинено. На час другого арешту - командир 123 сп 41 сд, полковник. Заарештований 23 травня 1937 р. За вироком ВК ВС СРСР від 14 вересня 1937 р. за ст.ст. 54-1 «б», 54-8, 54-11 КК УРСР засуджений до вищої міри покарання. Позбавлений військового звання. Розстріляний 15 вересня 1937 р. у м. Дніпропетровськ. Реабілітований за обома справами - 27 листопада 1997 р., 15 червня 1957 р. (див.: Там само, спр. 4920; ГДА СБ України, м. Чернігів, спр. 6530-п). роз'яснював «правильність» радянської політики, завжди брав участь у громадських зборах, на яких виступав із закликами «стати на захист робітничо-селянського уряду» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 4920, арк. 77-78.. Цю людину було звільнено достроково за амністією. Проте так легко своїх жертв каральна машина радянської влади не відпускала: уже 1937 р. Л. Овчаренка засудили до вищої міри покарання.

Гаврила Резніченка Резніченко Гаврило Дмитрович, 1889 р. н., с. Хрещате Козелецького р-ну, українець. Проживав у с. Хрещате, одноосібник. Заарештований 19 квітня 1920 р. За постановою колегії Чернігівської губНК від 2 березня 1921 р., за службу в гетьманських військах направлений до концентраційного табору на 3 роки. За постановою колегії Чернігівської губНК від 15 червня 1921 р., прийнявши до уваги клопотання громади, застосовано амністію, звільнений із-під варти достроково. Реабілітований 19 грудня 1994 р. (див.: Там само, спр. 12172)., направленого 1921 р. колегією губернської НК за службу в гетьманських військах до концентраційного табору на 3 роки, було достроково звільнено тією ж колегією з наступним формулюванням: «Принимая во внимание ходатайство общества, применить амнистию, освободить из-под стражи досрочно» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 12172, арк. 22.. Серед документів цієї справи знаходимо й те саме клопотання сільської громади. Це звернення оформлене як витяг із протоколу сходу села, в якому взяли участь 232 особи. На цих зборах було вирішено «ходатайствовать об освобождении т. Резниченко из концентрационного лагеря» Там само.. Документ має підписи голови та секретаря зібрання. Таким чином, це колективне звернення належить усій сільській громаді, яка на початку 1920-х рр. ще мала старі традиції, коли всі питання села вирішувалися на сходах.

Як відомо, каральна радянська машина не оминала й самих співробітників НКВС. Природно, що в листах їхніх рідних увага адресата, перш за все, спрямовувалася на послужний список вірного «агента» радянської системи: спочатку служба у Червоній армії, потім безпосередньо в органах держбезпеки. Як і тисячі інших жінок, їхні дружини нічого не знали про долю своїх чоловіків.

«Уйдя с совещания на обед, больше не вернулся, и стало известно, что он арестован, вот все, что мне известно и до настоящего времени о судьбе своего мужа» Там само, спр. 12450, арк. 182-183 зв., - писала дружина засудженого Михайла Редька Редько Михайло Михайлович, 1900 р. н., смт Короп Коропського р-ну, українець. Член ВКП(б) з 1921 р. Проживав у м. Ленінакан (нині Ґюмрі) Ширакської обл., Вірменія. Заступник начальника особливого відділу 20 ксд, ст. лейтенант держбезпеки. Заарештований 2 червня 1938 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 9 жовтня 1938 р., за «участь у діяльності антирадянської організації» визначено вищу міру покарання. Реабілітований 24 грудня 1957 р. (див.: Там само, спр. 12450)., яка після арешту останнього залишилася без квартири та роботи.

Під час та після «Великого терору» рідні не завжди мали інформацію щодо того, де утримували репресованого. Родичам осіб, до яких було застосовано вищу міру покарання, повідомляли, що їх засуджено до 10 років без права листування. Таке формулювання вироків практикувалося з 1939 р. Із цього приводу дружина засудженого Дмитра Холявка Холявко Дмитро Олексійович, 1901 р. н., с. Березна Менського р-ну, українець, освіта середня. Проживав у с. Березна, інспектор Держбанку. Заарештований 29 березня 1938 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 23 квітня 1938 р., за «участь у діяльності української контрреволюційної націоналістичної організації» застосовано вищу міру покарання. Розстріляний 10 травня 1938 р. у м. Чернігів. Реабілітований 7 грудня 1957 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 8108). обурювалася: «Это наказание не только для них, а еще больше для родных. Вот уже 4 месяца я не имею сведений о нем, жив ли, здоров ли. А ведь таких, как я, тысячи» Там само, арк. 213..

Пізніше родичам видавали довідку із загсу з інформацією, що смерть ув'язненого настала в таборі від загального захворювання. Ці нововведення було офіційно закріплено 1955 р. вказівкою № 108сс, ухваленою Комітетом держбезпеки.

Деякі зміни для «ворогів народу» та членів їхніх родин відбулися після того, як з'явилася спільна постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства», яка засуджувала практику масових репресій Вронська ТВ. Репресії проти родин «ворогів народу» в Україні: ідеологія та практика (1917-1953 рр.). - С. 24.. Це ознаменувало нові надії для репресованих. Крім того, із призначенням Л. Берії наркомом внутрішніх справ СРСР у листопаді 1938 р. розпочалося згортання «Великого терору», що також спричинило короткочасну ілюзію відновлення справедливості для безпідставно засуджених і висланих. Саме на 1939-1940 рр. припадає найбільша частка клопотань.

У цей період невелика кількість людей отримала пом'якшення вироків, із формулюванням обмежитись строком відбутого покарання, що для них означало довгоочікуване звільнення. Але це ще була не повна реабілітація. Проте набагато частіше в архівно-кримінальних справах містяться відмови на клопотання: «жалобу как не заслуживающую внимания отклонить» Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 1732., «в жалобе осужденного, как безосновательной, отказать» Там само, спр. 1502, арк. 36..

В архівно-кримінальній справі Степаниди Сахно Сахно Степанида Михайлівна, 1901 р. н., с. Вересоч Куликівського р-ну, українка, освіта початкова. Проживала у м. Чернігів, без певних занять. Заарештована 1 жовтня 1937 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 14 листопада 1937 р., за «розповсюдження провокаційних чуток» ув'язнена на 8 років. Покарання відбувала в Онезькому ВТТ. Звільнена 15 вересня 1939 р. Реабілітована 30 березня 1998 р. (див.: Там само, спр. 12455). міститься цікавий документ - висновок заступника начальника слідчої частини УНКВС по Чернігівській області, датований 1939 р., в якому вказується, що після подання засудженою прохання було здійснено перегляд справи, у ході якого з'ясувалося, що один свідок ув'язнений, а інший пояснив свої показання тиском із боку органів розслідування Там само, спр. 12455.. Таким чином, у зв'язку з відсутністю достатньої кількості доказів жінку відпустили.

Лист Юрія Пернеровського Пернеровський Юрій Петрович, 1889 р. н., с. Балинці Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., українець, освіта середня. Проживав у м. Остер Остерського (нині Козелецького) р-ну, юрист. Заарештований 28 серпня 1937 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 10 грудня 1937 р. за «проведення контрреволюційної діяльності» ув'язнений у ВТТ на 10 років. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 29 листопада 1939 р. термін покарання знижено до фактично відбутого. Реабілітований 30 квітня 1958 р. (див.: Там само, спр. 3347)., звільненого 1939 р., містить, поряд зі звинуваченнями «органів» у перевищенні службових повноважень, і своєрідну хвалебну оду на адресу «радянської справедливості». Для повноцінного життя в тодішньому суспільстві самого факту припинення справи було замало. У подальших зверненнях автор намагався домогтися зняття судимості та повного виправдання. Утім, цього йому довелося чекати не одне десятиріччя.

Якщо в 1930-1940-х рр. головним проханням, з яким зверталися до органів влади, було звільнення засудженого, то у другій половині 1950 - на початку 1960-х рр. це були клопотання про зняття судимості, реабілітацію. Їх подавали як самі репресовані, так і їхні родичі - зазвичай дружини та діти. Колишні в'язні, повернувшись із таборів, не полишали надії поновити своє добре ім'я. Поодинокі кроки у цьому напрямі здійснювали ще на початку 1950-х рр. Так, Клеопатра Окопна Окопна Клеопатра Олексіївна, 1906 р. н., с. Сміле Роменського р-ну Сумської обл., українка, освіта початкова. Проживала у смт Козелець Козелецького р-ну, бібліотекар. Заарештована 29 січня 1938 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 7 липня 1938 р. як «член сім'ї зрадника Батьківщини» ув'язнена на 5 років. Відбувала покарання в Караґандинському ВТТ. Звільнена 29 січня 1943 р. Реабілітована 7 червня 1958 р. (див.: Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, спр. 3437). в листі (1951 р.) прохала зняти з неї судимість, оскільки її наявність заважала поїхати зі своїм колективом у відрядження на будівництво, тобто жити повноцінним життям. Свого листа жінка завершувала словами: «Снимите с меня судимость, которая приносит мне много моральных страданий. Разве не достаточно того горя и позора, что я перенесла» Там само, арк. 32..

Проте якісно новий етап в історії подання клопотань було пов'язано з ухваленням 27 березня 1953 р. Президією Верховної Ради СРСР указу про амністію, що стало початком масової реабілітації. Утім, вона не торкнулася осіб, ув'язнених за «контрреволюційні злочини». Для жертв політичного терору точкою відліку на шляху відновлення справедливості стала постанова ЦК КПРС від 4 травня 1954 р. Тоді почали створюватися обласні комісії, що наглядали за ходом перегляду справ на осіб, засуджених саме за «контрреволюційними статтями». Правовою основою діяльності обласних комісій став спільний наказ генерального прокурора, міністрів юстиції та внутрішніх справ, голови КДБ при Раді Міністрів СРСР від 19 травня 1954 р. Природно, це подало надію на реабілітацію сотням тисяч засуджених Коваленко О., Подкур Р. Політичні репресії радянської доби на Чернігівщині (кінець 1930-х - 1980-ті рр.) // Реабілітовані історією: У 27 т.: Чернігівська область. - Кн. 2. / Упор. О. Б. Коваленко, Р. Ю. Подкур, О. В. Лисенко. - Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2010. - С. 31-32.. Володимир Савицький Савицький Володимир Казимирович, 1894 р. н., Галичина, освіта середня. Проживав у с. Калинівка Бахмацького р-ну, завідувач приймального пункту. Заарештований 3 грудня 1937 р. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 26 грудня 1937 р., за «проведення контрреволюційної діяльності» ув'язнений на 10 років. Відбував покарання в Усть-Вимському ВТТ. Звільнений 3 червня 1947 р. Реабілітований 19 червня 1956 р. (див.: Держархів Чернігівської області, ф. Р-8840, оп. 3, спр. 2113)., маючи поважний вік, до останнього намагався отримати таке бажане рішення: «Мне исполнилось 60 лет. И близится конец моей жизни. Я хотел бы умереть человеком не с арестантским прошлым, чтобы дети мои никогда не думали о том, что их отец - преступник перед государством, так как я не был таким» Там само, арк. 46..

Дружини засуджених упродовж багатьох десятиліть продовжували вірити в невинуватість своїх чоловіків. Так, дружина Олександра Кислого Кислий Олександр Іванович, 1902 р. н., смт Березна Менського р-ну, українець, освіта вища. Проживав у смт Березна, учитель. Заарештований 29 березня 1938 р. За постановою «трійки» при УНКВС по Чернігівській обл. від 23 квітня 1938 р., за «участь у діяльності української контрреволюційної націоналістичної організації» застосовано вищу міру покарання. Розстріляний 10 травня 1938 р. у м. Чернігів. Реабілітований 7 грудня 1957 р. (див.: Там само, спр. 8108). писала: «Я с ним прожила 14 с лишним лет и не только не замечала за ним никакой контрреволюционной деятельности, а, наоборот, видела всегда самое преданное отношение к советской власти» Там само, арк. 217-217 зв..

Таких жінок гнітило становище «дружин ворогів народу». Як аргумент на свою користь вони традиційно наводили приклади сумлінної праці та відданості радянському суспільству Там само..

Листи жертв терору не можна оцінювати однозначно. З одного боку - це спроба висловити протест проти свавілля влади. З іншого - пристосуванство до радянських реалій. Звертаючись до представників влади з проханням скасувати вирок, більшість в'язнів таборів сподівалися відновити справедливість. Ними керувало, у першу чергу, бажання повернутися до рідних, до сімей. Не менш суттєвим для людей було відновлення своїх громадянських прав, можливість позбутися дискримінації, зняти з себе тавро «ворога народу» або «ЧСИР». Ці листи - своєрідний феномен радянської країни. Із метою завоювання довіри адресата люди змушені були вдаватися до соціальної мімікрії, повсякчас використовуючи у соціальній комунікації маскувальні словесні коди.

Порівнявши листи хронологічно, за тематикою та стилем написання, доходимо наступних висновків: усім їм, незважаючи від часу написання, притаманна наповненість «правильними» радянськими моментами, у той час як аргументи захисту особи, присутні в більш ранні періоди, зникають у листах 19501960-х рр. Це можна пояснити кількома факторами. По-перше, мало хто з ув'язнених пережив роки заслання та повернувся додому, головними авторами клопотань ставали їхні родичі, які могли й не знати всіх нюансів справи; по-друге, через об'єктивні причини з плином часу така аргументація ставала менш актуальною. Водночас період «відлиги» наклав свій відбиток на листи, вони стали більш «вільними» за стилем висловлювання, а виклад суті прохань був стриманішим, лаконічнішим. Звичайно, за традицією, сформованою роками жорсткого комуністичного виховання, люди продовжували використовувати у своїх зверненнях радянські символи, запевняючи в лояльності до влади.

Можна впевнено стверджувати, що процес реабілітації не був пов'язаний з інтенсивністю та кількістю поданих прохань. Так, наприкінці 1930 - на початку 1940-х рр. перегляд справ здійснювався формально, клопотання в більшості випадків відхиляли. Проте це не охолоджувало бажання людей писати листи до органів влади. Нові можливості для реабілітації відкрилися навесні 1953 р. У цей час активізувалися сподівання на перегляд справ засуджених за «контрреволюційні злочини».

У 1956-1959 рр. в УРСР було реабілітовано понад 250 тис. осіб Коваленко О.,Подкур Р Політичні репресії радянської доби на Чернігівщині (кінець 1930-х - 1980-ті рр.). - С. 33.. Нова хвиля реабілітації жертв політичних репресій розпочалася з ухваленням 1989 р. указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи щодо відновлення справедливості до жертв репресій, які мали місце в період 1930-1940-х і початку 1950-х років» Там само. - С. 40.. Процес реабілітації постраждалих від тоталітарної системи продовжився й на початку 1990-х рр. ухваленням Верховною Радою УРСР 17 квітня 1991 р. закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Там само. - С. 43.. Він триває до сьогодні.

Размещено на Allbest.ru