Запорізькі місцеві органи влади в роки нацистської окупації: рівень повноважень та сфера діяльності (за матеріалами періодичних видань і спогадами очевидців)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Запорізькі місцеві органи влади в роки нацистської окупації: рівень повноважень та сфера діяльності (за матеріалами періодичних видань і спогадами очевидців)

Тетяна Заболотна, к.і.н., н.с.,

Анотація

Дана розвідка присвячена аналізу процесу формування місцевих органів влади Запоріжжя в роки нацистської окупації. Основним джерелом стали матеріали газети «Нове Запоріжжя». Вони дозволили сформувати уявлення про діяльність Запорізької управи в адміністративній та економічній сферах, відтворити особливості соціальних заходів щодо місцевого населення у регіоні, з'ясувати характер діяльності освітніх, культурних, релігійних організацій упродовж нацистської окупації. Позитивну риторику окупаційної преси розвінчують спогади очевидців.

Ключові слова: Друга світова війна, нацистська окупація, Запоріжжя, міська управа, районна управа.

Annotatіon

Tetiana Zabolotna,

PhD (history), researcher, Institute of History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine

(Kyiv) Ukraine

Zaporizhzhia local authorities during the Nazi occupation: the level of authority and sphere of activity (based on newspaper and magazine articles and eyewitness memoirs)

The aim of this paper is to analyze the process of formation of local authorities in Zaporizhzhia during the Nazi occupation. Our main source is the articles from the newspaper Nove Zaporizhzhia. They enable us to form an idea about the activities of the Zaporizhzhia Executive Council (uprava) in the administrative and economic spheres, to recreate the peculiarities of social measures relating to the local population in the region, to discover the nature of activities of educational, cultural, and religious organizations during the Nazi occupation. The positive rhetoric of the occupation press is dispelled by eyewitness accounts.

Keywords: Second World War, Nazi occupation, Zaporizhzhia, city, executive council, district executive council.

Друга світова війна та нацистська окупація продовжують цікавити пересічних українців. Не зменшується інтерес до цієї проблематики і з боку дослідників. Доволі перспективним виглядає вивчення життя населення окупованих територій крізь призму діяльності місцевих окупаційних органів влади.

Пропонована розвідка має на меті проаналізувати особливості формування місцевих органів влади м. Запоріжжя та їх повноваження щодо вирішення нагальних питань життя містян.

Підокупаційний соціум Запоріжжя вже був предметом вивчення вітчизняних істориків. Однак ретельного аналізу потребує процес формування міської та районної управ, службові повноваження місцевих управлінців і їх вплив на повсякдення населення окупованого міста. Дослідження цієї теми здійснено із залученням матеріалів окупаційної періодики. Запропоновано поглянути на цю проблему з точки зору окупаційної влади, як шляхом позитивного висвітлення діяльності управи окупанти намагалися вплинути на лояльність населення міста. Основою дискурсу окупаційної періодики була боротьба з ворогами («жидівським більшовизмом» і «міжнародною плутократією»), перші шпальти газет рясніли промовами «визволителя Гітлера», переважно на останніх сторінках вміщувалася інформація про відбудову життєдіяльності міста (заходи в економічній, культурній, медичній, освітній сферах тощо). Для повнішого відтворення повсякденних практик цивільного населення у роки нацистської окупації залучено спогади очевидців, і територіальні рамки дослідження розширено до Запорізького регіону.

Для з'ясування функцій місцевих управлінців, їх повноважень і напрямків діяльності застосовувався метод порівняння. Методи аналізу, синтезу, узагальнення й системного аналізу дозволили з'ясувати сутність явища нацистської окупаційної політики, труднощі щодо формування управлінської системи краю, роль місцевої адміністрації у життя пересічних мешканців Запоріжччини.

Окупація м. Запоріжжя тривала від 4 жовтня 1941 р. до 14 жовтня 1943 р. Територія Запорізької області була поділена між генеральними округами «Дніпропетровськ» та «Крим» («Таврія»). Лівобережна частина області була прифронтовою зоною, і до 1 вересня 1942 р. до складу Райхскомісаріату «Україна» входила лише правобережна частина області.

Особливістю управління міста Запоріжжя у роки нацистської окупації, порівняно з іншими великими містами Райхскомісаріату «Україна» (далі РКУ), стало те, що від початку окупації воно перебувало у військовій окупаційній зоні, відповідно окупаційний апарат влади на території області був представлений органами німецької військової адміністрації. Їм належали всі владні повноваження адміністративного, військово-поліційного та господарсько-економічного характеру. Лише після включення цього регіону до складу РКУ влада перейшла до німецької цивільної адміністрації. Саме ж місто Запоріжжя як великий промисловий центр в межах Райхскомісаріату «Україна» був виділений в окремий округ. Спочатку Запоріжжям управляв фельдкомендант (воєнний комендант), що підпорядковувався тиловому командуванню Вермахту. З кінця літа 1942 р., після включення області до складу РКУ, Запоріжжя було підпорядковане представнику цивільної окупаційної адміністрації штадткомісару (цивільному коменданту міста).

Цю посаду обіймав німець доктор Гілле. Апарат штадткомісара складали два німці (військові радники Гастауер і Клюге). За наймом у штадткомісаріаті працювали 13 фольксдойче і три українці. Загалом залучення фольксдойче до управлінського апарату заохочувалося (на думку німців, ця категорія населення заслуговувала на політичну довіру за етнічною ознакою), не стало виключенням і Запоріжжя.

Наступна своєрідність Запоріжжя виявилася в тому, що місто поділялось на дві частини. Правобережна частина довоєнного Запоріжжя в роки окупації не входила до складу міста й стала частиною гебіту Запоріжжя. У свою чергу, лівобережжя складалося з старої і нової частини міста, межа між якими пролягла по балці річки Капустянка. Старе місто охоплювало територію на схід і південь від балки довоєнний Сталінський район. «Нова частина міста» знаходилась на лівому березі Дніпра, іншою його назвою було «Запоріжжя-Нове». У Старій частині в роки нацистської окупації була утворена міська управа (офіційна назва «Запорізька Українська Допоміжна Управа»). Життєдіяльністю нової частини Запоріжжя й прилеглих селищ опікувалася районна управа («Запорізька Українська районна Допоміжна Управа нової частини міста»), яку контролювала міська управа. Обидва ці органи місцевої влади підпорядковувались нацистським управлінцям. Після 1 вересня 1942 р. районні та міські управи, що були створені на території колишньої Запорізької області в межах зони військової адміністрації, були передані до складу РКУ Новостворені крайсгебіти (Запоріжжя, Оріхів, Кам'янка-Дніпровська, Гальбштадт, Пологи, Бердянськ, Акимівка, Мелітополь) перейшли у підпорядкування відповідних гебітскомісаріатів та ортскомендатур і проіснували до моменту визволення краю у вересні-жовтні 1943 р. Запорізька міська управа і районна управа нової частини міста потрапили під контроль новоствореного штадткомісаріату й припинили свою діяльність у жовтні 1943 р.

Місцеві управи на чолі з бургомістрами зосереджували у своїх руках управління діючими підприємствами, міським житловим господарством і транспортом, торговельними й медичними закладами, освітніми та мистецькими установами. Управи відповідали за наповнення бюджету через фіскальну функцію (збір місцевих податків і зборів); функціонування міської інфраструктури, соціальне забезпечення населення тощо. Для виконання цих завдань при Запорізькій управі були створенні різні відділи. За твердженням дослідника В. Орлянського, «...через кілька днів після початку окупації міська управа вже функціонувала як повноцінна в організаційноуправлінському, а головне у фінансовому плані, структура. Власне кажучи, структурно, кількісно і функціонально Запорізька міська управа повторювала структуру міськради радянського зразка». Станом на 1 січня 1942 р. у міській управі діяли відділи: загальний; фінансовий, міського комунального господарства; житловий, соціального забезпечення; охорони здоров'я; ветеринарний; торговельний; промисловий; сільськогосподарський; транспортний; будівельний; освіти. На 1 лютого 1942 р. у всіх відділах міської управи працювало 2028 службовців і робітників. Переважну більшість персоналу склали технічні й допоміжні працівники (двірники, робітники-будівельники тощо). Найбільше працівників було у транспортному відділі 256 і сільгоспвідділі 160, натомість у відділі народної освіти й охорони здоров'я працювало тільки по 4 службовця.

Запорізька районна управа станом на грудень 1942 р. складалась з 10 відділів, в яких працювало 733 особи. Станом на 18 грудня 1942 р. головою районної управи був А. І. Шилов. Керівником міської управи Запоріжжя був Генріх Вібе, а бургомістром Ново-Запоріжжя меноніт Ісаак Йоганн Реймер. З 1 грудня 1942 р. Вібе вийшов у відставку і надалі працював в апараті штадткомісара. Повідомлялось, що відставка Вібе була пов'язана виключно з тим, що на чолі міської управи повинен стояти українець. Того ж дня штадткомісар призначив новим бургомістром С. Т. Колесникова.

На практиці відділи міськуправи працювали під керівництвом відповідних відділів штадткомісаріатів і фактично були виконавчими допоміжними структурами, які мали сприяти ефективній, з точки зору окупаційної влади, експлуатації захоплених територій. Вони володіли певним рівнем самостійності, але тільки у вирішенні питань, які не перетинались з інтересами окупаційної влади. Паралельне функціонування комісаріату й управи міста призводило до дублювання окремих функції цих органів, однак управа була підлеглою комісаріату, що впливало на ухвалювані нею рішення. Для мешканців Запоріжжя до певної міри було байдуже, хто керував містом, вони більше переймалися як вижити в складних умовах окупаційного буття.

Напрямки діяльності міської управи Запоріжжя можна відстежити за матеріалами окупаційної періодики. Остання вміщувала основні нормативно-розпорядчі документи, ухвалені як військовими органами управління, так і міською управою. Остання почала працювати раніше, ніж з'явилося перше число газети «Нове Запоріжжя», тому початковий етап її діяльності неможливо відтворити за цим часописом.

Риторика окупаційної преси була просякнута антирадянською пропагандою й вихвалянням і подякою «визволителям». У першому номері газети вміщувалася пропагандистська стаття антирадянського характеру, де йшла мова про те, що населення Запоріжжя проживало в умовах шаленого терору радянської влади, зазнало утисків і переслідувань, й тепер змогло звільнилися від цього тиску завдяки Німецькій армії. «...Український народ зітхнув на повні груди. Скільки радості на обличчях тих мешканців Запоріжжя, що переховувались, уникаючи мобілізації. Вулиці ще вчора порожнього міста заповнені людьми. З приємністю і почуттям подяки запоріжці милувались за останнім словом техніки фізично здоровими людьми. Зав'язались дружні розмови через людей, що хоч трохи знають німецьку мову. З'явилась упевненість, що минулому страхіттю, більшовицькій чумі прийшов кінець. На руїнах старого народилось нове Запоріжжя... Український народ, звільнений Німецькою Армією від більшовицько-жидівських кайданів, здатний зробити все». Закінчувалася стаття зверненням до українців: «Отже до праці, брати! Відбудовуйте свій край. Будуйте нове життя в містах і селах. Пильнуйте за тим, щоб сталінські недобитки самі і через своїх агентів не перешкоджали нам. Викривайте їх, щоб якнайскоріше покласти край їх кривавим витівкам, до яких їх привчили жиди й кривавий пес-мерзотник Сталін. Німецька зброя на захисті вас...!».

З початком окупації органи влади вживали заходів до налагодження системи життєзабезпечення міста, відновлювали функціонування водогону, електропостачання, діяльність транспорту тощо. Порівняно з іншим великими українськими окупованими містами, у Запоріжжі в доволі стислі терміни вдалося виконати зазначені роботи. За матеріалами окупаційної преси, постачання водою було відновлено вже на третій день після зайняття міста німецькими військами. Окупаційна влада закликала містян ощадливо використовувати воду та електроенергію.

Трамвайний рух у місті відновився з травня 1942 року. Перші місяці руху на коліях працювало 4 потяги (кожний з 2 вагонів), які перевозили пересічно 230 тисяч пасажирів щомісяця. Пізніше працювало 8 потягів, що перевозили за місяць 530 тисяч чоловік. «Зв'язок між старим та новим містом покращено відбудовою бетонного мосту через залізничну колію. Відбудова цього мосту провадилась в тяжких умовах і вимагала значних сум, але все виконано власними силами за допомогою німецьких керівників»11.

Окупаційна влада вимагала від працівників міської управи налагодити облік населення міста у стислі терміни, сприяти підтриманню режимних заходів (комендантської години, режиму світломаскування, документування населення тощо). У Запоріжжі заборонялося перебування на вулиці з 20 годин 30 хвилин вечора до 4 години ранку. Вартові мали право стріляти в тих, хто порушував це розпорядження. Саме розпорядження про комендантську годину публікувалося у пресі. Порушення передбачало суворі покарання, що підтверджувалося свідченнями очевидців. Так, К. І. Біла пригадувала: «До мене хлопець ходив вже я встрічалася з парнєм. А був запрет тіки до двенадцяти (тоді комендантська година). А він надіне платок бабин і іде до мене на свіданіє. Так його як упіймали, чуть не вбили! Прив 'язали до ослона животом угору, били пльотками. Признали, шо він партизан. Поки на утро прийшов з його улиці староста, наш був білянський19», і врятував хлопця. М. Ф. Менкова наголошувала, що: «Немцы вообще не разрешали, шоб мы выходили ночью на улицу. Потому шо, это, ракеты пускали. Освещали все село, так, шо страшно было. Они не разрешали почему, потому шо, шоб никаких знаков, может, кто-то думает какой знак дадут. Шоб не стреляли, понимаешь? Выгоняли нас, ругали, шоб мы на улицу ночью не выходили».

Одним з напрямків діяльності управ став тотальний контроль за населенням. Тому паспортно-реєстраційні заходи (переписи населення, постійні зміни у видачі документів, що засвідчували особу) стали невід'ємним атрибутом їх роботи. Мешканці міста повинні були дотримуватися ухвалених режимних заходів (реєструватися в органах влади, у тому числі й на біржі праці, мати дійсні документи, що підтверджували особу, дозвіл на проживання, дозвіл на переміщення в інші населенні пункти тощо).

У рамках реалізації цієї політики вже у жовтні 1941 р. був проведений перепис населення, за яким станом на 18 жовтня у місті мешкало 89 252 осіб. Перепис дозволив з'ясувати соціально-вікову структуру населення, його національний і освітній склад. Реєстрація населення виявляла усіх новоприбулих, маючи на меті віднайти радянських шпигунів, партизанів тощо. Такі перереєстрації здійснювалися час від часу. Так, 4 березня 1942 р. у газеті повідомлялося, що всі іногородні громадяни, що прибули в Запоріжжя після 1-го січня 1941 року повинні в 5-денний термін з'явитись у паспортний відділ для перереєстрації.

У сфері документування містян було ухвалено низку законодавчо-нормативних актів, згідно яких необхідно було довести своє право на проживання в місті, отримати дозвіл для осіб, які до війни мешкали в іншому регіоні, актуалізувати особисті документи шляхом отримання належних відміток, печаток; при потребі отримати дозвіл на проїзд в інший населений пункт тощо. Так, міська управа у початковий період видавала дозволи на поселення тільки за крайньої потреби, проводила облік всього населення, яке раніше не проживало в м. Запоріжжі й застерігала таких осіб, терміново отримати дозволи на виїзд із міста. Подальша публікація у пресі розпорядчих документів, що визначали порядок оселення у місті, свідчив про порушення містянами режимних заходів і про спроби міської влади налагодити порядок у цій сфері. Так, за розпорядженням Запорізької міської управи від 28 листопада 1941 р. постійно оселитися на мешкання в Запоріжжі можна було лише з дозволу управи, наданого в паспортному столі. «Хто після 10 грудня 1941 року без дозволу залишиться мешкати в м. Запоріжжі, будуть оштрафовані на суму до 10.000 карб, і позбавляться своїх продуктів харчування»25. Кошти з штрафів за порушення встановлених правил видачі паспортів, прописки поповнювали місцевий бюджет.

За наказом польової комендатури та постановою міської управи м. Запоріжжя всі громадяни до 1-го березня 1942 року повинні були одержати особисті посвідки. Керівник паспортного відділу Орлов застерігав запоріжчан: «Одержуючи ці посвідки, громадяни повинні пам'ятати, що особиста посвідка не замінює пашпорта і без пашпорта буде не дійсна, також як і пашпорт без цієї посвідки буде не дійсний. Особиста посвідка це є обов'язкова вкладка в пашпорт на час військового періоду. Здавати документи для одержання особистих посвідок можуть члени сім'ї або знайомі, але одержувати їх повинен кожен особисто або за дорученням, завіреним державною установою. Слід відмітити байдуже ставлення деяких громадян до своїх документів. Нагадую, що особи, які після 5 днів зі дня здачі документів не заберуть їх назад, будуть штрафуватись»26. Для одержання паспорту до паспортного відділу необхідно було особисто подати заяву, довідку про місце проживання, засвідчену житловою конторою, квитанцію про вилучення паспорту, або квитанцію про втрату документа від редакції газети, метричну виписку або диплом навчального закладу (профспілковий чи військовий квиток). Якщо зазначених у переліку документів не було, необхідно було надати підтвердження від 4 поручителів, 2 з яких повинні були з'явитися особисто в паспортний відділ. Так само через цей відділ можна було отримати дозвіл на пересування в інші населенні пункти. Але намагаючись обмежити міграційні потоки чи курсування цивільного населення, владні органи такі дозволи видавалися у випадках крайньої потреби, для виконання службових обов'язків (ветлікар, агроном, лікар), особам, яких викликано в зв'язку з хворобою члена сім'ї, особам, що переїжджали з міста до села для забезпечення його кваліфікованою силою тощо. Цивільному населенню заборонялося користуватися залізничним транспортом без спеціального дозволу.

Облік населення дозволив з'ясувати його соціально-демографічну структуру та визначитися окупаційній владі з можливостями експлуатації працездатного населення й терміново використати ці можливості. За ухиляння від праці, обтяжене іншими порушеннями законів, передбачався розстріл. Окупаційна преса з цього приводу повідомляла: «В м. Запоріжжі викрито ряд осіб, що своїми вчинками порушували налагодження громадського життя. Замість чесної праці, скерованої на піднесення економіки та добробуту країни, вони вели паразитичне життя, займались крадіжками, проституцією, а деякі з них потурали крадіжкам та проституції, утримуючи їх притоки. Слідство встановило вину цих осіб. За законами військового часу їх засуджено до розстрілу»30. Розпорядження та оголошення про реєстрацію працездатного населення часто закінчувалися погрозами на адресу тих, хто не збирався їх виконувати, до саботажників передбачалося застосування найсуворіших заходів покарання за умовами воєнного часу розстріл.

Важливою ланкою діяльності військової адміністрації на окупованих землях стало замирення території й забезпечення спокою в тилах Вермахту. У цьому напрямку вживалися заходи по боротьбі з партизанами і підпільниками. Польова комендатура Запоріжжя обіцяла грошову винагороду особам, які повідомлять в органи влади про тих, хто переховує «зброю і амуніцію. 2. Російських офіцерів та солдатів, що переховуються. 3. Пограбовані, сховані, притаєні або вкрадені машини, запасні машинні частини, інструмент і т. інш. 4. Пограбовані, сховані, затаєні або вкрадені російські акти, плани та карти. 5. Пограбовані, сховані, затаєні або вкрадені різні продукти харчування та фуражу, паливо, горюче, масло і т. інш. 6. Акти саботажу або задумані плани опору німецьким наказам, Німецькому Командуванню або про небезпеку, що загрожує майново-товаровим цінностям, або про змову щодо таких злочинів. Винагороду до 10.000 крб. одержить той, за чиїми відомостями буде заарештовано злочинця, або виявлено і відібрано розтягнені, притаєні чи вкрадені речі. ... Комендант Польової Комендатури».

Запровадження і підтримання режиму здійснювалися репресивними заходами. Так, порушення режимних розпоряджень чи постанов окупаційної влади передбачало покарання: від штрафу до смертної кари. «8-го лютого 1942 р. воєнний польовий суд розстріляв за відмовлення від роботи, саботаж та підбурювання Єфіма Курельного, що працював у Запорізькому заводі № 6 і проживав по Жуківській вулиці № 57. Кожен, хто вчиняє акти саботажу проти осіб або споруд німецької військової влади та українського господарства, а хоч задумує їх чи має відомості про запланований саботаж і мовчить, розглядається, як ворог німецької військової влади та противник відбудування України. Це стосується також тих, хто чинить опір німецькій владі та представникам української влади або з кимсь про цей опір домовлюється. До таких осіб буде вжито відповідних заходів. Кожен українець зобов'язаний негайно сповістити бургомістра або найближчу комендатуру про всяку підозрілу особу».

Намагаючись виявити партизан і злочинців, окупаційна влада застосовувала систему заручництва й колективної відповідальності. Якщо обставини не дозволяли швидко встановити конкретних виконавців, то використовувалися масові насильницькі дії. Так, В.Л. Патлах свідчила: «А тоді на нашій вулиці убили німця, і сказали, що партизани появилися. І шо ж вони думали? Усіх, усіх, вплоть до того, шо не з пєльонок мужиків зібрали в селі, і заперли в сараї, там, на краю. А тоді вже, скіки там днів пройшло, я не можу сказать. А тоді вивели, вистроїли, і п'ятий чоловік одбирали: «П'ятий, п'ятий». Ці живі осталися, а тих ями викопали і побили. За того одного партизана...»34. М.М. Ракельська також підтвердила, що партизани своїми діями викликали репресії окупантів щодо цивільного населення: «Тіки оці ж партизани таке «велике» дєло зробили нємця якогось піймали і вбили, і в колодязь укинули. А нємці обнаружили і за того нємця двадцять восім человік розстріляли сєльських. Яких мужиків піймали малолєтка ілі старик, ілі хто, вони вистроїли в ряд: раз, два, три, а четвертого стріляли. Ото у нас є могила, братська могила, там вони тоже лежать». Т.О. Важненко свідчила: «Розстріляли 28 чоловік, німці. Це заложників узяли, убитий був німець чи шо, це ми вже були вакуірувані, і заставили викопать яму для себе. 129-й хлопець був малий, попав по счету, отсчитали, зігнали. Вистроїли їх, отсчитали 28 чоловік і ото викопали яму і їх побили». Однак систему колективної відповідальності застосовували й до осіб, які порушували режимні заходи. Так, Г.Я. Пазюк розповідала, що батько у роки нацистської окупації переховувався від німців у спеціально викопаній ямі. «Він тоді вийшов утром і німці об'явили, шо хто де остався, шоб вийшли. І він вийшов тоже, побоявся вже, шо його можуть і вислідкувати і так дальше. Я вже не знаю скільки чоловік зібралося, по-моєму, около ста, більше, мабуть більше, і десятого розстріляли. Посчітають десять і одинадцятого чи десятого, я вже не знаю, іростріляли. За те, шо ховалися од німців, не хотіли евакуіроваться з німцями. Це перед відступом. І був розстреляний тоді якраз і мій соученик. Це ж представте, це було йому десь років тринадцять-дванадцять і його розстріляли тоже»31.

Окупанти фізично карали місцеве населення за будь-які провини: «Німці до нас ставилися як до рабів Божих. Дисципліна в їх жорстка була, де що не так, пльоткою одпоров». Смертна кара передбачалася за злочини (крадіжки, вбивства тощо), особливо вчинені проти німецької влади та її представників. Так, М.М. Пензій згадувала: «А було німець поставе велисопед, або мотоцикл, вони ж тільки їздили. Хай сутки стоїть, ніхто не візьме. Хай тільки хто візьме зразу розстріляють». Г.М. Хижняк розповідала, що її батько вчинив крадіжку, в такий спосіб рятуючи родину від голодної смерті, його заарештували і мали стратити, але односелець, який розмовляв німецькою мовою, допоміг йому уникнути розстрілу. А.А. Дорохін наголошував, що румуни також карали винних, які і німці: «Мать взяла ведро ячменя, да, там амбар был, мы тогда жили не тут. Ну, наверное, кто-то доказал, там была мамка и еще одна женщина, и румыны, вот этим шомполом, тогда у мамки на спине и рубцы такие были. Да били». Нацистські окупанти не зважали й на вік злочинця, карали як дорослих, так і дітей. Зі слів Г.К. Білич дізнаємось: «Ну в мене брат менший. Німці стояли... Ну босі ж ходили. Він у німця вкрав ботінки. А ті ж «додули», хату спалити. Мати впала, плаче та ноги цілує. Ну якось одмолилася, пройшли» 43. М.К.Танцюра розповідав: «Офицеры, они ж жили по хатам, и в бабушки были, стояли два офицера. И рядом там стояли два офицера. Он уходит, куда они уходили я не знаю, но они переночуют и уходят. А на столе бросают все, конфеты там, печенье, ну, такие ласощи... И наверно или пересчитают их, не знаю. Приходят уже когда вечером, зажигают карбидку (тогда свет такой был у них) и значит видно: «Киндер, зовет, иди сюда!» Даст конфету. Это, наверное, потому, что я ничего не украл у них. А если бы я украл, он меня побил бы тогда, конечно, наверное. У меня брат двоюродный, Иван, рядом который, немножко меньше меня был, тот чтото украл, чи конфеты, чи не знаю что... Так они его отлупили добре, били почем попало и как попало, пацана буквально малого»44. З його ж слів трапився такий випадок: «Был случай, стрелял немец, но не застрелил, убежал парнишка.... Приехал какой-то немец на машине, помыться, руки помыть, снял часы и повесил на ручку, на машину. А этот Андрей подсмотрел, подбежал, схватил эти часы и тикает. Там возле конторы такие дикие груши росли, заросли... А он увидел и с пистолета в негоразов десять выстрелил наверное, не попал. Вот такой случай помню. За воровство они карали очень здорово, здорово. Наверняка, если что-то украл, то так и знай, что или расстреляют, или в лучшем случае отлупят, так сказать».

Окупаційна влада боролася з будь-якими проявами радянського режиму, широко використовуючи можливості періодики. Риторику таких застережень відтворює наступне звернення фельдкомендатури міста Запоріжжя: «Вже минуло 5 місяців, як Німецька Армія звільнила місто Запоріжжя від більшовицького панування. З 1-го дня приходу визвольної армії ворожі елементи поширюють чутки про нестійкість Німецької Армії та повернення більшовиків. Ці безглузді базікання впливають на моральний стан місцевого населення та заважають нормально працювати. В газеті «Н.З.» вже пояснювалось, що Німецька Армія настільки сильна й так твердо запроваджує в життя свої плани, що навіть ніяких натяків не може бути на її небоєздатність. Отже, Фельдкомендатура, закликаючи населення не прислухатися до цих божевільних чуток і працювати як слід, одноразово з цим попереджує, що всіх тих, хто розповсюджує ці чутки або знає й приховує поширювачів їх, буде притягнуто до відповідальності зі всією суворістю законів військового часу»41.

Наступним важливим для окупаційної влади напрямком функціонування Запорізької управи була її господарська діяльність й економічна експлуатація регіону. Основні документи, ухвалені міськими органами у цій царині, стосувалися виявлення та інвентаризації майна підприємств, обліку працездатного населення і залучення його до роботи, налагодження діяльності місцевої промисловості та сільського господарства, виконання функцій фіскального органу тощо.

Відновлення місцевої промисловості та сільського господарства було передумовою вирішення складної ситуації з продовольчими й промисловими товарами. І хоча, в першу чергу, отримана продукція йшла на задоволення потреб Вермахту й окупаційної адміністрації, замирення територій передбачало забезпечення населення певним мінімумом товарів. Саме такі завдання від початку стояли перед відновленими підприємствами та ремісниками регіону. За матеріалами преси, вже 24 жовтня 1941 року було відновлено виробництво на території колишнього авіаційного заводу № 29, де, крім виконання низки замовлень для потреб військового командування, виготовлялася сільськогосподарська продукція.

У сфері управління місцевої влади перебували ремісничі (кустарні) підприємства. Приватна ініціатива, стримувана у радянські часи, пожвавилася у роки нацистської окупації. Станом на 1 березня 1942 р. до підвідділу приватної промисловості Запорізької міської управи було подано до 200 заяв на право відкриття приватних підприємств. 150 осіб отримали дозволи кваліфікаційної комісії на зайняття приватним ремеслом, що було підтверджено видачею свідоцтв. За профілем діяльності відкривалися такі підприємства: «1. Столярні майстерні по ремонту меблів. 2. Колісниці. 3. Чемоданні. 4. По ремонту машин точної механіки (друкарські, швейні машини та інш.). 5. Художні. 6. Кравецькі. 7. Шевські. 8. Майстерні по лагодженню взуття та інш.»

Міське господарство відчувало гостру потребу в електроенергії. З грудня 1941 р. окупанти намагалися відновити гідроелектростанцію, залучаючи до роботи найманих працівників, військовополонених, мешканців навколишніх сіл. Так, К. Монько із с. Мала Білозірка Василівського району Запорізької області пригадувала: «Їздила даже на плотіну з колхозу визначали.... Плотіна була надірвана край от правого берега. І ми ото йшли отією тунелью через Дніпро по плотіні, в середині. Як не боялись, а йшли туди. Пішки йшли на правий берег і там работали. Там все було побито. І дамбу насипали, застилали тим брезентом, не знаю для чого воно. Там таке страхіття було... Провода по всій долівці от так. Їхав чоловік бричкою всіх коней побили ці провода. А чоловік живий на бричці. Працювали, наверно, неділь дві». Наприкінці квітня 1942 р. запрацювала одна гідротурбіна. У вересні 1942 р. під час інспекційної поїздки по Райхскомісаріату Дніпробуд відвідав райхсміністр А. Розенберг. У грудні 1942 р. вдалося запустити дві гідротурбіни.

Запроваджувані окупаційною владою заходи не дали належних результатів. Їй не вдалося використати потужності таких великих підприємств Запоріжжя, як «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», алюмінієвий завод, завод фероспалів тощо.

«Новий» режим застосовував у Запоріжжі радянські традиції вшанування передовиків виробництва. Влітку 1942 року було засновано особливу відзнаку для «народів Сходу» орден «Відзнака за відвагу та заслуги». Нею нагороджували представників народів СРСР, які служили зі зброєю в руках на боці Німеччини (медаль з мечами), а також цивільні особи за особливі досягнення «на трудовому фронті». У вересні 1943 року з нагоди річниці «визволення» Запоріжжя від більшовиків» 11 працівників міської управи та керівників комунальних підприємств були нагороджені бронзовими медалями 2-го класу орденів для народів сходу. Вшанування нагороджених відбувалося під час урочистих зборів за участю генералкомісара, Клауса Зальцнера і штадткомісара доктора Гілле на «зборах громадськості» у літньому театрі Міського саду. Ця інформація підтверджується спогадами очевидців: «Помню, якось так, шо якийсь празник був, шо приїхали до нас оці ж, мотоциклами пригреміли. Зігнали сходку всю. Ну, і кому-то там чи премію давали, шо двум мужикам вішали крести. А за шо, уже я не припомню точно. Так ці мужики отакі короваї попечені на рушнику лежать, підносе він до цього бургомістра (а ми ж так же ш наблюдали), уклоняється так за ето самоєразів три ... І не один. А їх мабуть брати були, брати. Так один був поліцаєм. Другийучительом був, директором школи».

Особливе місце в геостратегічних планах Третього райху відводилося сільському господарству, за рахунок якого планувалося вирішити сировинну та продовольчу проблеми. Хоча Запоріжжя було містом, але специфікою його забудови була наявність приватного сектору й сільськогосподарських угідь. Відповідно у складі міської управи функціонував сільськогосподарський відділ. У початковий період окупації у цій галузі збереглася довоєнна структура колгоспи і радгоспи, які були для окупантів ефективним засобом експлуатації сільськогосподарських ресурсів, й зручними для контролю та нагляду за робітниками і селянами. 15 лютого 1942 р. А. Розенберг видав наказ про ліквідацію колгоспного устрою на окупованій території України, в якому проголошувалося скасування колгоспної системи і запровадження «нового земельного ладу». Згідно передбачених ним змін і реформ селяни мали отримати землю у приватну власність. Але в першу чергу, вони мали сумлінно виконувати трудову повинність у громадських господарств, хліборобських спілках чи державних маєтках. Насправді, створення незначного прошарку заможних селян-одноосібників, які б підтримували окупаційну владу й склали основу запровадженого на селі «нового порядку», носив виключно пропагандистський характер.

Газета «Нове Запоріжжя» вміщувала чимало публікацій, що стосувалися сільськогосподарської сфери. Так, друкувалися повідомлення, якими німецька влада заохочувала місцеве населення до співпраці. Земельні наділи й грошові премії обіцяли особам, які сприяли боротьбі з партизанами. Риторика окупаційної преси зводилася до того, що селяни повинні сумлінно працювати у колгоспах, збільшуючи свою працездатність і врожайність вирощуваних культур, т.ч. допомогаючи німецькій владі знищити більшовизм. Особливо благодатною з пропагандистської точки зору стала тема нового земельного ладу, де декларувалися наміри окупаційної влади надати селянам у приватну власність землю. Ці положення так і не були реалізовані. Очевидці тих подій відзначали, що суттєво ситуація в сільському господарстві не змінилася, порівняно з радянським часом. «Колхоз так і работав. ... А німці нічого не змінили, колхози були тоді. І работали в колхозі. ... Люди ж думали, шо вернеться та жизня, що колись, як самі жили, без колхозу...»60. Г.В. Макаюк свідчила: «На другий год ми робили, конєшно. А шо ж, вони тоже заставляли робить, заставляли конечно. Ми робили на табакові, табак виращували німцям, а шо ж робить. Ну да, вони ж своє [насіння] давали, все чисто. Я не знаю, де насіння те брали, но знаю шо сіяли вже при німцях. Працювали, табак німцям вирощували. Під ногайкою все зробиш». «У війну хазяйство я держала: і корова була, і свині були, все було... Німці не забирали. Брали таке: яічка... оце таке... Німці брали, бо шо ж вони голодні будуть, чи шо? Їхнє ж право, їхнє все. Ну, і мовчали, а що ти зробиш?»62

Крім роботи у сільськогосподарських підприємствах селян Запорізького краю залучали й до інших видів робіт. Так, Є.М. Сердюк пригадувала, що вони копали ями для поховання німців: «При німцях всі колгоспи, що були, називались общинами і мали номера. Був і начальник общини. Ну, назначили воно свогоруководітеля. Були хороші, а були й дурнуваті. Заставляли нас з сусідкою яму копать, два на два для німецького солдата. Кажуть, шо це наші визволителі. І ми копали. Викопали сьогодні, викопали завтра... і так цілий місяць ходили»63.

Політика нацистських окупантів у сфері сільського господарства спрямовувалася на максимальну експлуатацію сировинного і трудового потенціалу краю. Хоча слід відзначити, що навіть при високих ставках реквізицій, передбачених до виконання, у селян більше залишалося продуктів харчування для власних потреб, ніж у радянські часи, бо вони, навчені попереднім сумним досвідом, вміло приховували лишки врожаїв.

Містяни могли отримати ділянку під городи із розрахунку 0,15 га в середньому на кожну сім'ю. Порядок розподілу та отримання земельних ділянок визначався спеціальною постановою Запорізької міської управи від 31 грудня 1941 року. Агроном сільськогосподарського відділу управи закликав бажаючих отримати ділянки подати заявки до 1 березня 1942 р. і подбати про насіннєвий матеріал для майбутньої посадки, своєчасно засаджувати отримані ділянки. Очевидці тих подій розповідали про поділ землі, техніки, худоби: «Поділили на десятки десятихатки називали. Десять дворів, оце хазяйнуйте. У вас на десять дворів там три-чотири коняки є. Дали бричку чи дві, дали «полінку» (як тепер культиватори називають, трактор тягає по полю кукурудзу, подсолнух, а тоді конями, коняку запрягають, з двома ручками така). Ото дали інвентар там який. І люди хазяйнували. Дали землю каждому. Начали люди сіять у степу. Я вже не помню, поскіки дали землі. Каждий сіяв, шо хотів. Хто бахчові культури сіяв, хто ячмінь, хто кукурудзу»6*.

Управа через окупаційну пресу інформувала мешканців Запоріжжя, що бажано розпочати висадку громадських садів і садків на індивідуальних садибах, надаючи перевагу культурним плодовим деревам.

У роки нацистської окупації на міську управу покладалася фіскальна функція. Основою для формування податкових зборів стало розпорядження райхскомісара «України» від 21 жовтня 1941 р. Місцеві органи влади на підпорядкованій їй території запроваджувалися податки і збори, визначені цим документом, за основу бралися збори, які існували в радянські часи. 23 жовтня 1941 р. «командувач Запорізької області» визначив види обласних (державних) та общинних (місцевих) податків. До державних належали: податок з обігу, з прибутку, в т.ч. на заробітну плату, на потреби житлового будівництва, на благодійну справу, з кооперативних підприємств та інших громадських організацій, грошовий прибутковий податок з колгоспів, із сільського господарства, зі спадщини, дарчий та податок з печаток. Серед місцевих запроваджувалися понад двадцять податків, серед них: податок на будівлі, державна рента на земельні ділянки, що не підлягали сільськогосподарському оподаткуванню, податки на транспортні засоби, на худобу, з розваг, на собак, на тоталізатори, кіно і промисли. Кількість і ставка податків змінювалася упродовж нацистської окупації. Податки лягли важким тягарем на плечі місцевого населення. Очевидці пригадували, що окупанти запровадили податки, які важко було сплачувати й за браком грошей доводилося фізично відробляти на визначених місцевими посадовцями видах робіт. К.В. Чигирин відзначала: «Як прийшли німці, налоги великі наклали: по 200 яєчок, 40 кг м 'яса, 600 літрів молока, 800 рублів з каждого двору на год. Де хочеш, там і бери. Вирощували кролів, продавали і вторговували. А хто не міг виплатити, рабами наймали і відробляли. Багато відробляли. Скажуть місяць робить трьом чоловікам, а немає трьох чоловік у сім'ї один будеш відроблять, тільки вже три місяці. Що робили? У казармах їх вичищали, то стірали, то машини їх мили, робили ремонт техніки їхньої»11.

Окупаційна влада планувала за допомогою місцевої адміністрації максимально використати економічний потенціал підпорядкованих їм територій, зокрема експлуатувати працездатне населення. У першу чергу, місцева адміністрація вимагала, щоб усі працівники повернулися на попередні місця роботи. Орієнтуючись на документи німецьких окупаційних органів влади у цій царині, Запорізька міська управа запроваджувала обов'язкову трудову повинність, створювалося Управління праці, де все населення міста віком від 14 до 60 років мало негайно зареєструватись. 11 грудня 1941 р. польовий комендант міста вимагав, щоб всі працездатні безробітні (віком від 15 р.) обов`язково з'явились на біржу праці (вул. Карла Лібкнехта, 174) для реєстрації та одержання роботи. Усім роботодавцям заборонялося брати на роботу осіб, які не мали направлення від біржі. За порушення постанови був передбачений штраф до 1000 райхсмарок. За невиконання робітниками або службовцями обов'язку реєструватись, за відмову від роботи без причин позбавляли свободи та продуктів харчування. Міська управа й штадкомісаріат відстежували зміни у складі працездатного населення, контролювали його працевикористання шляхом проведення реєстрації упродовж всього періоду нацистської окупації, інформуючи населення про такі заходи через окупаційну періодику.

Окупаційна адміністрація розгорнула широку пропагандистську кампанію, закликаючи молодь м. Запоріжжя добровільно їхати на роботу до Німеччини. Така праця декларувалася як «велике благо», адже містяни могли розширити свій світогляд, побачити європейські країни, здобути знання і навички за рахунок освоєння професій. Особлива роль в агітації покладалася на окупаційну пресу.

У грудні 1941 р., за підрахунками К. Беркгофа, 6400 безробітних Запоріжжя в пошуках роботи і тікаючи від голоду добровільно виїхали до Німеччини. Надалі кількість добровольців суттєво зменшилась. Окупаційна влада запроваджувала примусові методи мобілізації, хоча преса продовжувала закликати містян дотримуватися нормативних документів щодо працевикористання, актуалізації робочих карток, порядку зміни місця роботи тощо .

Для багатьох осіб, які пережили нацистську окупацію, яскравим маркером спогадів про ті часи стало вивезення на роботу в Німеччину. Більшість очевидців відзначали примусовий характер мобілізацій на роботу до Третього райху, згадували, що вивезення здійснювалося у кілька етапів, наголошували, що вони обирали практики ухиляння й переховування. Так, Є.О. Голобородько розповідала, як вона та її сестри вдавали з себе хворих і таким чином уникли вивезення в Німеччину: «А вже останній набір всіх, уже всю молодь підбирали. Ну знов нас батько виручили. Вони щось, чимось нам понамазували руки і ноги, ну якась мазь, ну я не знаю, шо вони, шо в нас ото короста. А таких у Германію уже не брали. Вони ж коросту туда везти не будуть. І спочатку ми проходили медогляд, а тоді ото з туберкульозом, ото з такими заразними хворобами, вони не брали. Ну ми в Хортицю поїхали і нас вернули в село, з виразками, з коростою, з тим усим. Так ми в Германію і не попали. Нас п'ять було, і ніхто з нас туда не попав, відвернуло, відвернуло»7&. Серед стратегій використовували фіктивний шлюб, про що свідчив І.І. Татара: «Хто жонатий не забирали. Договорилися заміж вийти. Тепер гражданський брак називається чи як, ну, й тоді. Ото вийшла, щоб же ж в Германію не попасти осталася»19. У спротиві цій складовій «нового порядку» брали участь власне призначені до вивезення; їхні близькі, які допомагали переховуватися; медпрацівники, що видавали фіктивні довідки про погане здоров'я; окремі співробітники окупаційної адміністрації, що попереджали про набори та облави, підробляли документи. Жителі Запорізького району Н. Амелькіна, О. Бабаченко, Г. Демченко розповідали, що молодь ховалася, тікала під час етапування на залізничну станцію, ранила себе, щоб уникнути вивезення. За спогадами У. Чмир та її доньки Катерини староста с. Мала Білозерка Василівського району з початком масового вивезення молоді до Німеччини оповістив селян про небезпеку та видавав фальшиві документи з неправильними роками народження. Направленим на комісію допомагав лікар Крижанівський, який «бракував» майже усіх. Тому з села, як відзначала його жителька М. Головенко, забрали мало людей.

Окупаційна преса інформувала мешканців Запоріжчини про початок і проведення вербувальних заходів, дати відправлення транспортів з робітниками, адреси Бірж праці й пунктів запису, друкували репортажі із залізничних вокзалів під час відправки поїздів. Окрім цього, часописи публікували пропагандистські статті про почесний обов'язок праці у Третьому райху та листи остарбайтерів.

Таким чином, господарська діяльність Запорізької міської управи була спрямована на забезпечення життєдіяльності міста шляхом налагодження роботи основних міських служб. Функціонування промислових і сільськогосподарських підприємств регіону визначалася економічними потребами Третього райху й мало вигляд експлуатації як виробничих потужностей, так і працездатного населення. Газета «Нове Запоріжжя» декларувала активну діяльність міської адміністрації в економічній сфері, інформуючи населення про відбудову економічного життя, досвід німецьких підприємств, наголошувала на необхідності сумлінної праці для прискорення перемоги у війні над радянським військом тощо. Окремою складовою економічної політики стало примусове вивезення на роботу до Третього Райху.

Нацистська окупаційна влада намагалася контролювати роботу місцевих посадовців, вимагаючи від них щомісячних звітів, інформувати про будь-які надзвичайні події на місцях, узгоджувати з військовими комендантами / гебітскомісарами нормативні документи і ухвали місцевих управ. Сфери життєдіяльності поселень, де інтерес окупантів був мінімальний, залишалися у компетенції місцевих адміністрацій, саме у цій царині проявився до певної міри самоврядний характер діяльності управ. Щодо нормативних документів, які визначали повсякдення мешканців Запоріжжя, слід вести мову про ухвали у сфері житла, харчування, охорони здоров'я, соціального забезпечення, задоволення потреб в освітній і культурній сферах. Виживання містян у складних умовах окупаційного буття визначалися рівнем безпеки і охорони здоров'я, забезпеченості житлом, комунально-побутовими послугами, можливостями працевлаштування, рівнем заробітної плати, цінами на основні продукти харчування і промислові товари тощо.

Рівень безпеки безпосередньо залежав від окупаційного режиму, який підтримувався карально-репресивними заходами, про що йшлося вище.

Містян особливо турбувало продовольче становище. І хоча порівняно з такими містами як Харків і Київ, це питання не набуло такої гостроти, завдяки тому, що відступаючи радянська влада не встигла вивезти все сільськогосподарське збіжжя, та все ж проблеми з продуктами харчування існували. Зважаючи на те, що окупаційна влада планувала активно використовувати працездатне населення, вона пропонувала місцевій адміністрації забезпечити мінімальний рівень життя працюючим містянам. У початковий період окупації саме так і було, продовольством постачалися тільки працюючі. Від родин, які мали певний запас продуктів, окупаційна влада вимагала зареєструвати їх в міській управі. Для потреб працюючих при установах і підприємств була відновлена діяльність громадських закладів харчування. Станом на 2 листопада 1941 р. у місті було відновлено роботу 13 їдалень. За даними запорізьких істориків, у їдальнях підприємств Запоріжжя у серпні 1942 р. харчувалося 36 тис. робітників, що склало 40% населення міста, а станом на 30 червня 1943 р., за матеріалами окупаційної преси, регулярно харчувалися в їдальнях вже 45 тис. осіб.

І якщо в окупованому Києві, наприклад, заборонялося привозити продукти з сіл для продажу, то в Запоріжжі навпаки місцеві посадовці заохочували мешканців ближніх сіл постачати сільськогосподарську продукцію, у такий спосіб сприяючи вирішенню продовольчої проблеми містян. Власне й селяни були зацікавлені щось продати й отримати хоч якісь гроші, бо у громадських господарствах платили за відроблені трудодні у кінці року, й часто сільськогосподарською продукцією. Так, В.Д. Філоненко розповідала: «...Тоді трудодні були. Аж у кінці году там гроші давали, а то трудодні були. І по трудодню і по два давали, і по півтора, ну в кого яка робота і скільки зробив вобщем. Трудодні тоді були. А гроші у кінці году, за це і не скажу, не помню я. Ну обходилися, обходилися ж, і не торгували так як оце сейчас. Був базар у нас тут, мисочку картошки винесе хазяйка яка, чи молока, чи сиру, чи сметани чи шо. І в город їздили і пішки ходили, табаком торгували, і мали...».

Окупаційна влада декларувала наміри систематично постачати населення Запоріжжя продовольством. Для окремих категорій громадян, визнаних окупаційною владою, передбачалося сприяння у забезпеченні продуктами харчування, вони отримували лімітований набір продуктів у торгівельній мережі за картками. Порядок видачі та забезпечення продуктовими талонами контролювала міська управа, інформуючи населення через пресу. Доволі неймовірним видається, що система мінімального забезпечення продовольством населення Запоріжжя (працюючих та їх утриманців) охоплювала 65 447 мешканців. Також неординарним явищем як для нацистської окупації було забезпечення продовольчими пайками сільського населення. На осінь 1942 р. по Веселівській районній управі нараховувалося 1036 одержувачів пайків, з яких 342 працюючі і 694 утриманці. Пайок складався з 16 кг пшениці для працюючих і 10 кг для утриманця. Навесні 1943 р. списки одержувачів пайків збільшилися за рахунок «евакуйованих», які були прирівняні до службовців. За самовіддану працю передбачалася винагорода у вигляді продуктів харчування. Так, до Різдва сумлінним працівникам за довідками з підприємств і установ надавали наряд на цукор. Цукор видавався за плату в найближчій їдальні.

Очевидці відзначали, що не все так добре було, як намагалася показати окупаційна влада. Так, А. Пащенко пригадувала, що хоч і корову мали, а все одно відчували голод. «У 1941-му і 1942-му опять голод був. Тоже жили голодували щітай. Уже я замужем була, в мене хлопці були. Корову з мамою та братом держали на пополам. То я оце іду, беру корову, два дні подоїла, молока назбирала, напарила, відвезла в Запорож'є. Продам, а там куплю то висівки то макухи отієї бавовняної. Везу додому дітей годувать. Мама бувало кажуть: «Що ти оце робиш, подивись, ти вже опухла». А тоді два рази повезла, попродала. Купила вже висівки, купила пшона стаканів скіки. Це ж хоч який суп та сварить було. Хлопці кажуть: «Маму, всипте нам хоть побільше води». А масла не було, так, було, вершок із молока знімеш, та заправиш, і то ж воно вкусніше»100. Власне й функціонери окупаційної влади, зокрема голова міста Колесников, відзначав, що проблема харчування потребувала пильної уваги: «Харчування населення, з одного боку, здійснюється відпусканням обідів з їдалень (або сухих пайків для тих, що за характером своєї праці не можуть відвідувати їдалень), а також видачею деяких продуктів за певними встановленими нормами (хліб, борошно, пшоно, сіль, рослинна олія). Інші продукти, що є на ринку й не нормуються, можуть вільно купуватись населенням. Чи можна сказати, що питання харчування населення цілком вирішене й закінчене? Звичайно, ні. Всі зусилля скеровані на покращення його, але, звичайно, не скоро ще можна буде налагодити справу харчування так, щоб не залишити місця для критики. Війна лишається війною».

Отже, окупаційна влада намагалася частково вирішити продовольчу проблему цивільного населення Запоріжжя. Документи органів влади й матеріали окупаційної преси створюють ілюзію практично повного забезпечення населення міста мінімальним набором продуктів, натомість свідчення очевидців доводять, що продовольча проблема була складною навіть у мешканців приватного сектору, які тримали худобу й мали підсобне господарство, де вирощували овочі й фрукти. Зрозуміло, що краще було особам, які працювали, отримували зарплатню, пайок, харчувалися у їдальнях за місцем роботи.