Запорізькі місцеві органи влади в роки нацистської окупації: рівень повноважень та сфера діяльності (за матеріалами періодичних видань і спогадами очевидців)

Можливість вирішення продовольчої проблеми залежала від купівельної спроможності населення, отже від рівня зарплати. 1 грудня 1942 р. Запорізька міська управа на підставі розпорядження райхскомісара України ухвалила «Постанову про регулювання умов оплати та роботи для всіх українських службовців, що працюють у німецьких установах», відповідно до якої службовці ділилися на 8 груп. Перша група (у цій градації вона була найвищою) включала наукових та технічних службовців з вищою освітою, як і рівноцінних наукових, технічних, торговельних та інших працівників (керівників українських управ при обласному комісарі, бургомістрів, головних лікарів та ін.). Їхня місячна платня становила 1200 крб. Остання група службовці, що виконували технічну роботу (в канцелярії, реєстратурі, касах, бухгалтеріях та інших внутрішніх службах), посильні та хатні домробітниці одержували 280 крб. Передбачалася додаткова платня службовцям за знання німецької мови. Рівень зарплати залежав від посади, спеціальності, сфери діяльності. У першому кварталі 1942 р. середня зарплата по транспортному відділу Запорізької міської управи склала майже 500 крб, найвищою вона була у начальника транспорту 900 крб, найнижчою у прибиральниці-розсильної 175 крб. При цьому ціни на основні продукти харчування на ринках міста були доволі високі, наприклад, взимку 19421943 рр. картопля коштувала 15 крб за 1 кг, капуста, буряк і морква по 5 крб, цибуля від 3 до 6 крб, олія 400 крб, риба 30-40 крб, масло вершкове 600 крб, молоко 25-30 крб, борошно 100 крб, 1 десяток яєць 100 крб. Зрозуміло, що влітку овочі й фрукти коштували дешевше: картопля 1,0 крб за 1 кг, буряк 40 коп., морква 90 коп., капуста 1,80 крб. Місцева влада намагалася вплинути на ціноутворення, запроваджуючи «тверді» ціни на основі продукти харчування й послуги, інформуючи про це населення через окупаційну пресу. Однак на рівень цін впливали як попит і пропозиція, так і ситуація на німецько-радянському фронті, що зводило нанівець зусилля міської адміністрації в цій царині.

У сільському господарстві важка праця практично не оплачувалася грошима. М.А. Кравченко свідчила: «Йдуть у бригаду, і там бригадір. Він із наших. Ну, а німці тоже ш присутствують, од німців. Ну, дає наряд: «Оце ти то...» Ну, як у колгоспі. «Ти туди іди, а ти туди іди, ти туди іди». І робили ми. А куди оте дівалось? Чи цей хліб на фронт слали? А куди це ж чи до німців, чи до красних? Я вже не знаю, до кого той хліб. Робили ми, а платили на трудодні. Трудодні -1,25. А тоді жди. У півгода, може, шось дадуть. Ну, як мені один год, який саме не запомнила, шо за півгоду так не вродило! І нам заплатили по сто грам на трудодень! Шо я сім кілограм жита получіла. Ото такі заробітки були. Ото тіки жили із своїх огородів. Шо огороди ото. В городах ми сіяли: жито, пшеницю, картопельку такі овощі. Отаке. Шо сіяли, тим і жили. Ну, тримали корову, порося, курей тримали»107. Натомість, Н.Т. Петриченко свідчила, що у роки радянської влади вона практично працювала безкоштовно, тоді як у роки нацистської окупації вона отримувала на місяць по 25 кг ячнєвої крупи на себе й утриманців при виконанні встановлених норм. «Троє у мене було батько, і мати, і син маленький був. А! Так давали тільки одну паличкупоставлять, а то нічо, даром робили. Да, це в колхозі, а при німцях як я робила, давали на іждівенців по 25 кілограмів ячневоїмуки. ... На одну душу 25 кілограм. Вони іждівенці були мої. А я вже получала те, за що трудодні були. На день, на то шо я пророблю... Не помню вже, скільки, чи кіло, чи скільки було... А на їх получу я 75 кілограм. Так вони й не поїдять [нерозбірливо]. А за трудодні, ну, два кіло... Гроші тоже платили. Вот я не помню які... Вот за гроші я не буду брехати, бо я не помню чи нам тільки муку давали, а гроші не давали?! Шось я за гроші нічого не помню...»108.

За свідченням очевидців, окупанти взагалі могли не платити за роботу. Так, К.М. Гаркуша пригадувала: «Організували всю молодьож, вистроїли і жінок, нас і ми не знаєм куда. Пригнали в цю Попову балку, по кватирях розпреділились «Будете строїть дорогу!» І ото ми там дорогу клали. Аж у Кривий Ріг! І ото та Попова балка, із города, і ото аж у Кривий Ріг. Вона і досі та дорога, да, да. Німці зробили дорогу. У них строго було. Шоб оце сів отак отдихать? Боже сохрани! Не можна було! Роби і роби, а тіки так: по-малу, помалу, по-малу. А шоб так як це ми дома робимо, робимо, ще десь робимо, сіли отдихнули, цього немає. Строго на щьот цього у них було! Вони нам нічого не платили, нічього не платили. Ото ми робили, от. Було на виходний прийдем додому, наберем харчів...»19.

Натомість матеріали окупаційної преси декларували підвищення життєвого рівня населення. «Піклування про населення відчувається кожного дня. Крім того, що кожній дорослій людині забезпечено місце праці, пайок харчових продуктів та харчування в їдальнях, останнім часом багато уваги приділялося створенню нормальних умов праці. На заводах і підприємствах запроваджено необхідні міроприємства по техніці безпеки. Всі підприємства приведено до належного санітарного стану. На заводських подвір'ях насаджено дерева та квіти. Щоб запобігти шлунковим захворюванням, керівники підприємств зобов'язані робітників забезпечувати кип'яченою водою. По всіх підприємствах обладнано душові установки. На підприємствах, підпорядкованих Штадткомісару, введено відрядну оплату, що збільшило заробіток в середньому на 30%. Вже почав надходити і спецодяг, який видано кращим робітникам. В липні 20% всіх і робітників, крім пайка, одержали по 1 літру олії та 10 кг борошна. Для робітників, що працюють на тяжких роботах, організовано спецхарчування»П0. Насправді, навіть такі «умови» не приваблювали населення. У цьому ж випуску газети було вміщено статтю голови міста Запоріжжя, де відзначалося, що окремі містянибезвідповідально ставилися до роботи, самовільно залишали місце праці, переховувалися від реєстрації в Управлінні праці з метою уникнення залучення до участі в окопних роботах, саботували роботу, видаючи з себе хворих, займалися спекуляцією замість роботи тощо.

Окупаційна німецька влада з метою соціального маневрування вживала певних заходів щодо поліпшення становища вразливих категорій населення міста: інвалідів, сиріт, пенсіонерів, осіб, репресованих радянською владою. У складі міської управи був організований відділ соціального забезпечення, який здійснював роботи з призначення та виплати всіх видів соціальних допомог. Для фінансування соціальних заходів, окупанти запровадили спеціальний «соціальний податок» з працюючого населення, який становив 6% із зарплатні робітників і службовців. Насамперед передбачалася виплата допомоги з тимчасової непрацездатності в розмірі 75% середнього заробітку, якщо застрахований пропрацював у даного наймача упродовж 1 місяця. При хворобі більше 2-х місяців допомога виплачувалася за спеціальним дозволом контори лікарняної допомоги. Допомога жінкам при вагітності і пологах (за 35 днів до пологів і за 28 днів після) виплачувалась у розмірі 100% середнього заробітку за умови безперервної роботи в наймача протягом 4 місяців. Допомога при народженні дитини виплачувалося в сумі 50 крб. Через місяць надавалася одноразова допомога 45 крб. Матеріальна допомога на поховання сплачувалася у разі смерті застрахованого або членів його сім'ї: на дорослого 70 крб, на дитину 45 крб. що звичайно не покривало витрат на похорон.

Завдяки проведеному перепису було виявлено осіб, які потребували соціальної допомоги, саме їм нараховувалися пенсії і допомоги (інвалідам із загальних, професійних захворювань та нещасних випадків; «інвалідам імперіалістичної війни» І-ї, ІІ-ї, ІІІ-ої груп; сім'ям, що втратили годувальників; пенсіонерам за старістю і вислугою років; сім'ям евакуйованих та забитих під час боїв; сім'ям мобілізованих. Було розроблено тимчасове положення про пенсії, яке затверджував штадкомісаріат. Відділ соціального забезпечення проводив роботу з організації надання допомоги потерпілим від військових дій, вибухів, «репресованих совєтами», переселенцям. На цей відділ покладався обов'язок організації допомоги родинам, члени яких виїхали на роботу до Німеччини. Нарахування здійснювалися після обстеження матеріально-побутових умов проживання утриманців, формувалися відповідні списки тощо. Станом на січень 1942 р. відділ соціального забезпечення

Міської управи виплатив 135 000 крб допомоги: 50 000 крб родинам репресованих та мобілізованих, 75 000 крб інвалідам і родинам, що втратили годувальників, до 7 000 крб родинам німців, що загинули. Для отримання виплат необхідно було пред'явити документи: паспорт, пенсійну книжку, контрольну картку та хлібну картку. При відділі функціонувала комісія, яка визначала підстави для призначення пенсій тим чи іншим особам. При нарахування пенсії за основу брався її довоєнний розмір. Розмір пенсії по старості складав мізерну суму 60-100 крб. Хоча міська управа робила певні кроки у сфері запровадження пенсійного забезпечення, однак брак фінансування та юридичні перепони завадили реалізувати ці наміри. Адже декларовані міською окупаційною владою соціальні гарантії у вигляді пенсійного забезпечення надавалися далеко не всім, хто того потребував. І якщо на початку окупації преса вміщувала повідомлення про виплати пенсій, то в подальшому такої інформації в пресі автором не виявлено. Такі соціальні заходи радше були пропагандистським кроком, ніж турботою про населення. У подальшому німецька окупаційна влада суттєво обмежила фінансування таких витрат і вони були перекладені на Комітет допомоги, який самотужки шукав шляхи наповнення фондів допомоги.

Комітет допомоги був створений при міській управі. На нього покладалося завдання допомоги незахищеним і вразливим категоріям населення Запоріжжя (дітям-сиротам, інвалідам, людям похилого віку, військовополоненим, з 1942 р. родинам тих, хто виїхав на роботу в Німеччину). Фонд допомоги формувався з 5 відсотків відрахувань із зарплатні діючих підприємств і установ, а також добровільних пожертв населення, громадських організацій. У 1943 р. для збільшення коштів у фонді Комітету, постановою Міської управи тимчасово запроваджувалася надвишка на квитки до кіно і театру на 1 крб., збільшення базарного збору та відшкодування 2,5 відсотків з вартості проданого краму в комісійних крамницях. Станом на початок 1943 р. на обліку в Комітеті перебувало 6 239 осіб, які потребували сприяння. Їм надавали грошову допомогу (у вигляді призначення пенсій чи одноразових виплат), продовольство, талони для харчування у спеціалізованих їдальнях, одяг, предмети домашнього вжитку, безкоштовну медичну допомогу тощо. Для працездатних інвалідів створювалися робочі місця.

Комітет допомоги опікувався дитячими садками, фінансуючи їх на 70 відсотків, будинком сиріт і глухонімих, будинком для людей похилого віку. Діяльність комітету розповсюджувалася й на осіб з поселень, підпорядкованих Запорізькій сільській Райуправі, для потреб яких станом на 16 червня 1943 р. вдалося зібрати 136 тис. крб. Пізніше на базі Комітету було утворене товариство «Самодопомога», під егідою якого продовжили роботу дитясла, дитсадки, будинок сиріт, будинок перестарілих, школа глухонімих, грязе-електро-водолікарня.

Окупаційні газети інформували населення про існуючі новини й зміни в цій сфері: оголошення про діяльність допомогового комітету, види й розміри допомог, категорії осіб, які могли розраховувати на їх отримання тощо. У спогадах очевидців, на жаль, нам не вдалося віднайти інформацію про надання соціальної допомоги місцевому населенню, що може свідчити про незначне охоплення нею містян.

Житлове питання були предметом уваги для запоріжчан переважно у сфері комунальних зручностей. Так як у місті не відбувалося масштабних бойових дій, житло не зазнало значних руйнувань. Частина помешкань була реквізована окупаційною владою для власних потреб. Так, Катерина Чмирь свідчила: «Нємци зразу по хатах. Нас вигнали з хати, в нас штаб організували. Нас повиганяли всіх із хати. Де хто причепився, там і жив».

Житловий фонд певною мірою вивільнився за рахунок евакуйованих і євреїв. На початку окупації «вільні» квартири містяни займали самочинно, прагнучи покращити свої житлові умови, пізніше оформляли відповідні документи в міській управі, або отримували відмову на ордер з певних міркувань. Остаточне рішення житлових проблем перебувало у віданні німецької комендатури, яка санкціонувала дозвіл на зайняття колишніх єврейських квартир. Так, німкеня Н. Моріц 8 жовтня 1941 р. звернулася в комендатуру щодо надання їй житла, де отримала відповідь «знайти квартиру, що раніше займали євреї й зайняти її». Схожа відповідь була надана запоріжчанину, в житло якого влучила бомба «зайняти будь-яку вільну жидівську квартиру». Потому це питання було передано у відання міської управи, яка отримала право розпоряджатися й управляти всім житловим фондом міста, а також розпродавати «безгосподарче» майно з вивільненого житла, контролювати нарахування квартирної плати та її внесення. Після проведення обліку й інвентаризації квартир і будинків та майна, виявленого в них, відбувався його розподіл. У першу чергу, житлом забезпечувалися містяни, для яких ця потреба була доволі нагальною (ті, що проживали у малопридатних помешканнях землянках, вологих підвалах), також могли розраховувати на покращення житлових умов великі родини, які проживали у маленьких квартирах або кімнатах. Так, станом на 14 грудня 1941 р. було видано 2000 ордерів.

Безгосподарче майно міська управа переважно продавала. Особи, які самочинно захопили таке майно, повинні були його повернути у міську управу або до 10 грудня 1941 р. оформити право володіння на нього, сплативши визначену суму. За приховування награбованого майна передбачалося покарання розстріл.

Низова частина Запоріжжя у період весняної повені була підтоплена. Для постраждалих родин передбачалося надання придатного житла, транспорту для перевезення майна, що за браком машин і коней навіть для міських служб було розкішшю для інших окупованих міст.

На житло в Запоріжжі претендували переселенці й біженці з інших регіонів (Харкова, Криму, Північного Кавказу й Дону), внутрішні переселенці (в межах міста й навколишніх сіл). Поширеним було розміщення таких осіб в упорядкованих приміщеннях заводських бараків, які звільнилися внаслідок евакуації їх робітників. Однак зазначені приміщення не змогли розмістити всіх бажаючих, тому міська влада вимагала раціональніше використовувати житлову площу.

У пошуках кращої долі містяни спрямували свої погляди на приватний сектор міста та на ближні села. Щоб врятувати родини від голодної смерті переїжджали у сільську місцевість, де ситуація з продовольством була кращою. О.Г. Шевченко розповідала: «Багато до нас [у війну людей] із города наїхало, землянки копали. Ось я вам покажу, де там ось будем іти, дві землянки ховалися городські люди, обикновєні труженики, прості люди. Мужиків на фронт забрали, а ето діти і жінки ото так. Ну, уже война, мабуть, даже в городі і була, а вони ото якось добиралися степами. Щоб вижить, так у селі ж легше. А тоді вже яке война пройшла, тоді вже вони поїхали...».

Були випадки, що мешканці приватного сектору Запоріжжя й навколишніх сіл втратили житло внаслідок того, що повернулися його попередні власники родини осіб, які у 30-ті роки вимушено залишали своє житло, відмовившись вступати в колгосп і, шукаючи порятунку від колективізації134 або помешкання виселених у той період до Сибіру135. Так, М.М.Татара розповідала: «У нас там недалеко жила сім'я. І шо ж ви думаєте, вони вернулися. З тієї конюшні, де стояли коні, зробили двері, зробили вікна поселилися жить, бо це їхнє дворище, їхня земелька. Так шо ж, наші приїхали і вигнали. Наші! Совєти вигнали їх. Вони тоді куди? Прийшли до нас, до моїх батьків, і просяться: «Можна ми, ну, нема де, даже ночувать нема де...» Їх даже їхні родичі, їхні, шо їх ото вигнали, не хотіли брать. «А то, кажуть, прийдуть і ще нас розстріляють, шо ми вас держимо»136. Отже, переважно, після повернення радянської влади такі особи знову втрачали своє житло.

Як і в радянські часи, містяни мали сплачувати за користування житлом. Окупаційна преса інформувала населення про розмір плати і про зміни у цій царині. Тарифи залежали від розміщення житла, наявності електроенергії, води, каналізації, центрального опалення137. Водопостачання й опалення у роки нацистської окупації потрапили до розряду розкоші. Переважно квартири не опалювалися, а воду містяни набирали з колонок, які теж не скрізь функціонували138.

Важливим елементом забезпечення життєдіяльності населення регіону стало стабільне функціонування системи охорони здоров`я. Медичними закладами опікувались створені при міських і районних управ відділи охорони здоров'я. З початком нацистської окупації працівники останніх інвентаризували все майно медичної галузі, здійснили облік медичних кадрів і залучали їх до роботи, розпочали роботу з відновлення мережі лікувальних установ. Однак у своїй діяльності вони не були самостійними, більшість питань узгоджувалися з штадткомендатурою. Тактика німецької адміністрації у цій царині спрямовувалася на відкриття уцілілих медичних установ та доукомплектування їх необхідним інвентарем за рахунок інших профільних установ. Проте найбільш забезпечені обладнанням і медикаментами, висококваліфікованими спеціалістами заклади охорони здоров'я обслуговували німців. Запити місцевого населення у медичній сфері розглядалися окупантами як другорядні й необхідні з точки зору підтримання працездатності населення. Тому типовим явищем стали тіснота і скупченість хворих у стаціонарних відділеннях лікарень, брак найнеобхіднішого обладнання та інструментарію, гостра нестача ліків і перев'язувальних матеріалів тощо.

Складна санітарно-епідеміологічна ситуація окупованих територій була предметом пильної уваги окупаційної влади. Остання вимагали від місцевих управ ретельно слідкувати за станом захворювання населення, особливо на інфекційні хвороби, формувати мережу медичних установ таким чином, аби запобігти появі та поширенню епідемій. Особлива увага приділялася боротьбі з поширенням венеричних захворювань.

Окупаційна преса повідомляла, що вже 16 листопада 1941 р. у Запоріжжі «відновили роботу 6 лікарень: хірургічна, терапевтична, інфекційна, акушерсько-гінекологічна, туберкульозна та венерологічна, всього на 745 ліжок, почала працювати лікарня на 6-му селищі на 200 ліжок. Зважаючи на те, що окремі селища розташовувалися далеко від центру, амбулаторно-поліклінічна мережа лікарських установ була доведена до 17 одиниць В місті діяло 7 поліклінік, 5 амбулаторій і 5 медичних пунктів». За сприяння німецького військового командування, яке надало 3 санітарних автомашина вдалося відновити діяльність станції швидкої медичної допомоги. Мережа лікувальних установ не була стабільною упродовж окупації. Так, на червень 1942 р. до вже існуючих додалися санбакінститут, малярійний інститут, міськсанбюро аптеки, молочний пункт для штучного годування новонароджених. Дещо пізніше у зв'язку із загостренням проблеми укомплектування та забезпечення медичних установ їх кількість значно скоротилась. Наприкінці окупаційного періоду на території Запорізької міської управи до послуг населення працювали 4 поліклініки, венерична поліклініка, 7 амбулаторій, 3 лікарні (терапевтична, хірургічна, міська інфекційна лікарня), 2 аптеки, міська швидка допомога, дезінфекційна станція, санітарна станція, малярійна станція, санітарно-бактеріологічна лабораторія та міський пункт щеплення. В окупаційній пресі відзначалося, що незважаючи на брак інструментарію, медикаментів, працівникам охорони здоров'я міста «вдалося провести роботу з профілактичної імунізації основних груп населення проти черевного тифу, дизентерії, віспи, що дало можливість знизити ряд інфекційних захворювань» Запобігати інфекційним захворюванням населення мало дотриманням санітарно-гігієнічних заходів, з цією метою в місті функціонували: міська лазня, пральня, душова, дезкамери.

У Запоріжжі, як і в інших містах Райхскомісаріату «Україна» було запроваджено надання медичних послуг на платній основі. Зав. відділом охорони здоров'я міської управи В. Камищний повідомляв про ціни: прийом у лікаря коштував від 3 до 5 крб вдень і від 6 крб до 10 крб вночі. Виклик лікаря додому від 6 крб до 10 крб вдень, від 12 до 16 крб вночі. Додаткові маніпуляції оплачувалися окремо 60 коп. за кожну.

Важливим елементом нормального функціонування системи медичного забезпечення місцевого населення було відновлення діяльності аптечної мережі. Однак, розпродавши запаси ліків з радянських аптек і з приватних аптечних установ, котрі належали євреям, частина їх припинила роботу. Окремі аптеки поповнювалися лікувальними медикаментами з Німеччини. Міська влада пропонувала населенню замість ліків використовувати засоби народної медицини. В окупаційній періодиці вміщувалися статті, де розповідалися особливості збирання і застосування лікувальних трав.

Систематично здійснювалися профілактичні заходи щодо попередження захворювань на черевний тиф та малярію, серед них: аналізи питної води, обстеження службовців харчової промисловості, щеплення проти

черевного тифу, окурювання підземних приміщень, створення малярійних станцій тощо. Міська влада контролювала підтримання належного санітарного стану на міських ринках, у голярнях, лазнях, заїжджих дворах. Місцеві управи для попередження розвитку шлунково-кишкових захворювань серед населення міста інформувала через газети про небезпеку вживання сирої води, про обов'язкове використання в адміністративних та лікувальних установах перевареної охолодженої води. Заходи з подолання негараздів у санітарному стані наштовхувалися на об'єктивні перешкоди відсутність гарячої води, миючих засобів тощо. Очевидці свідчили, що окупанти дуже переймалися своїм здоров'ям, були вимоглими й прискіпливим до санітарного стану приміщень, в яких вони мешкали тощо. К.М. Пазюк відзначала, що: «А німці сміття, грязноти вони дуже боялися, вони були чистоплотні люди. А у нас в те время було у каждого вошви повно. Це воші це як закон. Було баби сідають, це ж я дівчиною була, а на вулицю вийшли баби гулять, це зразу: «Давайте [скатьця], дівчата». І ото каждий комусь та воші шукають, це точно, шукають воші. Вошви в людей було уйми. .. .».

В умовах окупаційного режиму профілактичні заходи, проведені нацистською владою, виявились недостатньо ефективними. Тому на території РКУ періодично фіксувались випадки виникнення інфекційних захворювань, таких, як тиф, малярія, туберкульоз, дифтерія, скарлатина. Для лікування хворих на малярію в м. Запоріжжі станом на листопад 1941 р. організували 2 малярійних кабінети, які були забезпечені відповідними медикаментами. З метою запобігання рецидиву навесні, у зимовий період під керівництвом малярійної станції було проведено обстеження та облік осіб, що хворіли на малярію за останні два роки, щоб навесні провести серед них протирецидивне лікування. Окупанти приділяли увагу санітарному стану поселень, спонукали місцеву владу до запровадження заходів щодо очищення міських територій від сміття, до покарання осіб, які порушували розпорядження у цій царині тощо.

Зважаючи на брак медикаментозних засобів боротьби з інфекційними хворобами, окупаційна влада пропонувала місцевій адміністрації зосередитись на санітарно-роз'яснювальній роботі з населенням. Це завдання покладалось на сестер-гігієністок, які мали ходити по помешканням, виявляти збудників хвороб, фіксувати хворих та оперативно повідомляти лікаря, щоб максимально швидко нейтралізувати поширення інфекційних хвороб. У цьому ж напрямку у пресі публікувалися повідомлення про найбільш небезпечні хвороби, їх ознаки, особливості й методи лікування, можливості попередження захворювань153, зокрема: малярії154, паразитарних тифів155, черевного тифу156 та інших.

Упродовж усього періоду окупації відчувалась проблема кадрового забезпечення медичних закладів, оскільки значна частина медиків була евакуйована на схід СРСР, а лікарям єврейської національності було заборонено вести навіть приватну практику. Для усунення дефіциту фахівців у цій сфері було організовано фельдшерську школу, фармацевтичний технікум для підготовки кадрів середнього медичного персоналу157, медичну і зуболікарську школи158. За браком медичних працівників, особливо в сільській місцевості Запоріжжчини, цивільне населення зверталося за допомогою до німецьких лікарів. А.М. Бугарь розповідала, що їй допоміг військовий лікар: «Кажен день виганяли на окопи, окопи копать, а їсти ж хочеться, а нема ж нічого. Тоді мені плохо було з серцем. А провіряли там, це ж мар'ївська каже: «Знаєш шо, Тоня, тобі плохо, тут врач провіряє, він тобі дасть справку, хоч на окопи не будеш ходить». ... Сначала боялась, думала отпоре, ну, думаю, шо буде вже! Пішла, він прийняв мене, провірив, каже: «Да, плохо у вас з серцем, вам плохо, вам нельзя работать», значить і всьо. Сам німець, да, а говорив хорошо по-нашому. І дав справку мені, шоб мене не трогали на окопи, понятно?»159 А.В. Бугарь розповідала, що німецький лікар давав ліки її хворій матері: «Був у нас в хаті один врач німецький. А в моїй мами такий кашель був, ну як ото «кашлюк». Мама як закашлялася, і він дав одну таблетку мамі. Каже: «Мамка, завтра уже будуть «рус», «рус». Значить, ваші вже будуть. Дав мамі таблетку і от цієї таблетки у мами більше кашлю не було.

Упродовж усього періоду нацистської окупації Запорізькій міській управі так і не вдалося налагодити безперебійну роботу системи охорони здоров'я. Зусилля місцевих посадовців у цій царині наштовхувалися на обмежені повноваження та брак фінансів, не сприяла функціонуванню системи медичного забезпечення й політика нацистів щодо місцевого населення, спрямована на визиск трудових ресурсів окупованої території.

Громадянськість міста Запоріжжя, за підтримки місцевої адміністрації, розгорнула роботу з відновлення закладів освіти й культури. При обласних та районних управах створювалися відділи й інспектури освіти. На них покладалися завдання: облік і залучення до навчання дітей шкільного віку; організація роботи навчальних закладів, облік і відбір вчителів; нагляд і контроль за роботою освітніх установ, розробка методичних вказівок освітнім установам; організація дитячих садків, притулків, дитячих будинків і контроль за їх діяльністю та інші.

Вже у жовтні 1941 р. розпочався навчальний процес у більшості шкіл. У пресі повідомлялося: «Вчителів працює в школах 285 чоловік, з них в 1-4 класах 167 чол., а в 5-10 кл. 118 чол. Навчається учнів 6945 чолов. в 220 класах, з них в 1-4 класах 3400 учнів, в 5-10 класах 3545. Учительство нової частини міста Запоріжжя велику організаційну роботу пов `язало з методичною та виховною роботою школи. В місті організовано секційну роботу учителів. На секціях переглянули старі підручники з ідеологічного боку, спланували роботу, розібрали проекти нових програм»162. На початок грудня у місті працювало 39 шкіл (15 середніх, 15 неповних середніх і 9 початкових), з них: українських 31, німецьких 3, російських 5. У цих школах було 407 класів та 14 317 учнів. Повідомлялося, що за перший місяць інспектура міської управи «провела велику організаційну роботу не лише у місті, а і в навколишніх селах: завершено комплектування шкіл учителями й учнями, переглянуто старі підручники й програми та подані вказівки, як ними користуватися, створено авторитетні комісії для складання програм з Закону Божого, німецької мови, історії, рідної мови та інших предметів. З метою розвантаження міста та допомоги селу декілька десятків кваліфікованих учителів направлені на роботу в сільські школи. Перед учителями шкіл Запоріжжя стоїть зразу першочергове завдання: довести до свідомості учнів, а через них і їх батьків, що Німецька Армія це армія визволителька від більшовицько-жидівського ярма та свавілля...».

На відміну від інших регіонів РКУ, в доволі короткий термін у місті відновили роботу професійні школи, серед них політехнічна школа (з хімічним, механіко-будівельним, будівельно-шляховим, електротехнічним відділами), комерційна середня школа. Згортання великих підприємств і розвиток дрібної промисловості й ремісництва у роки нацистської окупації активізував відкриття ремісничих шкіл за напрямками підготовки слюсарів-механіків, ливарників, столярів, ковалів та інших. Для дівчат передбачалося відкрити школу текстильного фаху. Функціонували школи для фольксдойче. Здійснювалися заходи з відновлення педагогічного інституту.

Особливо активно взялися до роботи прихильники національної освіти, які сподівалися у роки окупації здобути підтримку «визволителів» і виховувати юних українців справжніми патріотами. Вони сподівалися налагодити роботу середньої та вищої освітньої ланки. Такі надії живилися тим, що в початковий період нацистські окупанти особливо не втручалися у діяльність навчальних закладів і освітяни по-своєму вбачали завдання виховання учнів. Однак вже наприкінці 1941 на початку 1942 рр. ситуація кардинально змінилася й окупанти почали відстежувати ситуацію в освітній сфері окупованих територій і впливати на освітній процес. Прагнення окупаційної влади обмежити вплив націоналістів на освіту призвів до суттєвого згортання національних ідей. Розпорядженням райхсміністра східних територій А. Розенберга про шкільництво на окупованій території від 8 грудня 1941 р. були чітко визначені навчальні заклади, дозволені для діяльності на окупованих теренах: початкові школи, технічні, сільськогосподарські та лісові професійні школи, курси професійного навчання жінок з домашнього господарства, крою та шиття, медицини та гігієни тощо. Натомість заборонялося функціонування вищих навчальних закладів, гімназій, ліцеїв, середніх шкіл. Уже відкриті такі навчальні заклади необхідно було терміново закрити.

Законодавство щодо діяльності шкіл часто змінювалося. Так, наприклад, попередні директиви щодо шкільної освіти місцевого населення в Райхскомісаріаті «Україна» від 15 серпня 1942 р. передбачали, що загальну освіту населення можна надавати в чотирирічних народних школах, а взимку 1941-1942 р. розпорядження райхскомісара Е. Коха вимагало «тимчасово» припинити роботу початкових шкіл у багатьох регіонах РКУ через брак ресурсів. Відповідно до цих законодавчо-нормативних документів освітня мережа м. Запоріжжя зазнала змін. Невизначеність і непослідовність керівних діячів Третього Райху щодо освіти місцевого населення в райхскомісаріаті «Україна» заважали уніфікації освітнього процесу й разом з тим створювали умови для певної свободи дій місцевих органів влади, що визначило специфіку в освітній галузі не тільки на рівні областей, районів, але й окремих населених пунктів. Про це свідчить той факт, що в 1942 р. у Запоріжжі функціонували 7-річні (українські народні) школи.

Вчителі м. Запоріжжя вибудовували свою роботу згідно програм, затверджених на рівні окремого міста чи округу («гебіту»), інструктивних матеріалів Генерального комісаріату «Дніпропетровськ»). Так як в початковій школі суспільні предмети не викладалися, програми практично не зазнали змін, порівняно з довоєнними. Відмінною рисою шкільного навчання у роки нацистської окупації стало включення до навчальних програм Закону Божого. У школах дозволялося користуватися радянськими підручниками й посібниками, «очищеними» від більшовицьких ідеологем. При формуванні педагогічних колективів перевага надавалася «благонадійним» особам, лояльним до «нового» режиму, з антирадянськими поглядами, після спеціальної перевірки. До них висувалися певні настанови щодо навчання й виховання дітей.

Як зазначалося вище, окупаційний режим передбачав запровадження тотального контролю за життям місцевого населення, у тому числі й дітей. Відвідування шкіл для дітей віком від 8 до 14 років було обов'язковим. Якщо діти без поважних причин пропускали заняття в школі, їх батьків могли притягнути до судової відповідальності

Регламентація охоплювала не лише навчальний процес, а й вільний час учнів. З цієї метою були ухвалені «Правила поведінки учнів та дітей шкільного віку поза школою», якими заборонялося дітям палити, смітити, брутально поводитись, гратися на вулицях і тротуарах, займатися спекулятивною торгівлею, тощо. Через рік у пресі була оприлюднена аналогічна постанова. У червні 1942 р., «з метою усунення байдикування підлітків на вулицях», фельдкомендатури видавали розпорядження, за якими: «...Учні до 13 років повинні були знаходитися під наглядом вчителів; учні від 13 років допомагати в сільському господарстві, в ремісництві, торгівлі, промисловості; літні канікули відкладалася на час збирання врожаю з 1 по 31 серпня». У період весняних та літніх канікул учнів широко залучали до роботи у сільському господарстві. Про поєднання навчання і праці в часи нацистської окупації свідчила Н.Т. Бережна: «При нємцах школи були. У нас був учитель, по німецькій він харашо розгаварював, він сам учитель німецької мови, преподаватель німецької мови, от. І ото він, я знаю, у нас був керівником, в якому класі, чи шостий чи сьомий, уже переростки були... Ми в школу ходили. Все время то колхоз, то в колхоз на роботу їздили після уроків. Оце із Канєвського приїжали, там який сад був, черешні, от, так воєнні присилають свої підводи, нас забірають прямо з школи. Бо так немає ж в колхозі такої сили шоб привозили, понімаєте? А ото воїнські часті стоять і в їх єсть оце підводи, це я помню добре, вони приїжали... А тут у Бєлєнькій пішки ходили, аж на гору, на степ, пішки. Даже було до часу ночі, поки місяць світе, ми носимо снопи, тоді вже темно, ідемо додому і пішки ідемо. Школьники. А утром опять на заняття, і які там уроки! Коли вже ж, шо запомниш, шо в школі читали... ». Г.В. Макаюк розповідала: «Всі такі хлопчики, дівчатка, й при німцях ми робили. Заставляли ж німці, табак садили, виращували їм. Ой! Багато людей робили, усі робили. Тоді не було такого. Я ж кажу, тоді остаться дома на один раз... Мама в город поїхали і кажуть мені: «А ти останься дома, хоч отдихни». Осталася я дома отдихнуть, а не бачила, шо бригадір іде. А я вийшла, і брігадір, і-і-і! Куди мені ховаться? На город, у бур'яни!»119

М. Білий повідав цікаві факти про свої навчання у період перебування окупантів: «Це ж при німцях зовсім друге стали преподавать. Ну то як? Німецьке начали... Ми побросали [нерозбірливо]. Стали трошки бить нас. Ми ж балувані були, а нас бить начали... і вчителя, і нємці приходили. Вчителя ж залишилися. Ну да, да. Ті самі були. Ну та, конєшно же, їх заставляли. Викладали трошки німецьку мову, може, шоб ми ж хоть шо-небуть знали там. А так нічого. Раньше, вообщє-то, більше... про совєтське преподавали, а тоді про німецьке стали: як німці живуть, як те... Як надо німців любить... Удухє воспитувать...»180. Не склалося навчання у І.О. Коваля. «З школи мене вигнали [сміється]. Трошки провинився... Виколов глаза Гітлерові на портреті (це як німці прийшли). І за це вигнали. Трошки спасіба, благодаря, шо знакомий був батьковий директор школи, і так ото... Це мені було шістнадцять год»181.

Шкільна програма передбачала виховання учнів у потрібному для окупантів руслі. Однак виконання цієї мети наштовхнулося на брак підручників і навчальних посібників. Тому було ухвалене рішення використовувати радянські підручники з виправленнями. Так, О.О. Хижняк розповідала, що завдання з очищення підручників від радянських ідеологем покладалося на них. «А то вже ми малі, в школу ходили, я ходила у 5-й клас, да, у 5-й. Черкали-черкали, черкали ото вождів, усе закреслювали, а тоді закрили школу при німцях»182. Про використання підручників і релігійне виховання згадувала Г.В. Шевченко: «При німцях школа трошки шось там [поробила], місяць, може два, ілі... Книжки ж в нас осталися, то начали портрети зачеркувать, заставляли вчителя ж які були. Закон Божий начали в нас учить. Був у нас тут Непечій Антон, вчитель історії, Закон Божий читав, так шо ми співали. А священників не було. Була церква, но в школі не було. Ну а то трошки ето, начали Закон Божий учить, а тоді школу закрили. Ну начальні класи, по-моєму, були, а ми вже пішли у п'ятий клас, ці класи позакривали»183. Т.І. Хоменко відзначала: «[При немцах школа в селе работала]. Работала сразу. А потом, мне кажется, только начальные классы. А, потому что я семь классов окончила, при немцах я училася, вот в восьмом классе, при немцах. Вот это я училася. [Нерозбірливо]. ..Некоторые учителя те ж самые, а некоторые другие были. Был у нас, как он, физруком что ли, [сміється] ...не знаю. Ну, он... придурочный был, да и все! Придурочный! Ну, он мог на уроке и ударить ученицу ...»

Необхідність залучити до праці якомога більшу кількість населення Запоріжжя, зокрема жінок, змусила окупантів дозволити діяльність дошкільних закладів. Запорізькі освітяни взялися налагоджувати їх роботу. За матеріалами преси, у дитсадку № 1 по вул. Франка виховувалося 100 дітей, на 6 висілку у дитячому садку № 2 120 дітей; у дитячому садку №3 по вул. Благовіщенській 105 дітей. У 1942 році були відкриті дитячі садки на 7, 8 і 12 висілках.

Таким чином у Запорізькому регіоні упродовж нацистської окупації функціонували переважно дитячі садки, початкові народні школи й незначна кількість семирічних шкіл. Прагнення українських освітян відновити роботу в гімназіях і вузах наштовхувалися на перешкоду з боку нацистської цивільної адміністрації. І якщо у працівників відділу освіти Запорізької міської управи існувало розуміння необхідності розгортання роботи різнотипних освітніх закладів, вони не могли відкрито протистояти своєму німецькому керівництву і відстоювати позиції і прагнення українських освітян. Отже, нацисти зруйнували радянську систему освіти у регіоні й зберегли лише ті її фрагменти, які відповідали інтересам Німеччини.

Для задоволення культурних потреб міста місцева адміністрація здійснювали заходи з відновлення закладів культурної сфери. Означені завдання організаційно-господарського характеру покладалися на підвідділ культури, організований при відділі освіти Запорізької міської управи, натомість загальне керівництво закладами культури здійснювалося німецькими органами влади. А з осені 1942 р. всі заклади культури підпорядковувалися відділу пропаганди німецької цивільної адміністрації.

Упродовж окупації налагодили роботу міський театр, колектив якого сформувався з артистів театру ім. М. Заньковецької. Перша вистава для цивільного населення відбулася 25 грудня 1941 р. Потому, театр обслуговував військових («SOLDATEN-THEATER») і місцеве населення.

Окупаційна преса повідомляла про репертуар Запорізького театру. Зазначалося, що готувалися музичні опери «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Дай серцю волю, заведе в неволю» та інші.

Міський драматичний театр відкрив театральний сезон для цивільного населення виставою «Запорожець за Дунаєм». У плані постановок на 1942 р. цього закладу були: «Вій», «Циганка Аза», «Степовий гість», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Наталка-Полтавка», «Назар Стодоля» та інші. Станом на 25 грудня 1941 р. у театрі працювало 50 акторів і 15 музикантів, а вже 1 березня 1942 р. персонал театру збільшився до 58 артистів, 17 музикантів і 44 працівники адміністративно-допоміжного персоналу.

У лютому 1943 р. за погодженням із міською владою у приміщенні Запорізького театру розпочав роботу колектив Ленінградського театру ім. Ленради на чолі з С. Радловим під назвою Петроградський драматичний. У постановках переважав довоєнний репертуар: «Без провини винуваті», «Безприданниця», «Г амлет», «Ідеальний чоловік», водевілі А. Чехова та багато інших. З відступом німецьких військ трупа була евакуйована до Берліну. Там колектив театру було поділено на три трупи, які обслуговували радянських робітників, вивезених на роботи до Райху.

Через газету «Нове Запоріжжя» населення міста інформували про можливість створення драмгуртків, діяльність яких не була б пов'язана з більшовицькою ідеологією. До постановок рекомендувалися п'єси Л. Українки, І. Франка, М. Кропивницького, Т. Шевченка та інших.Окупаційна влада розраховувала використати кінотеатри як потужний засіб ідеологічної обробки цивільного населення, тому вимагала від місцевої адміністрації налагодити роботу цих закладів. З публікацій у періодиці відомо, що міська управа виконала це завдання. Вже 7 грудня 1941 р. відбувся перший кінопоказ для військовиків фільмом «Бісмарк», цивільне населення змогло переглянути першу стрічку «Наша дівчина доктор» через тиждень, 14 грудня

У кінотеатрах м. Запоріжжя демонструвалися німецькі фільми, переважно комедії та мелодраматичні стрічки німецькою мовою, щотижневі німецькі хроніки. Відвідування кіно стало для місцевого населення доступною розвагою, оскільки квитки коштували від 6 до 10 крб. Так, два кінотеатри міста щомісячно на початку 1942 р. відвідували близько 32 тис. глядачів, а виручка становила майже 100 тис. крб. Вистави в драмтеатрах переглянуло близько 3 тис. осіб. Окупаційна преса, підбиваючи підсумки роботи у мистецькій галузі, відзначала діяльність «Українфільму», «який перед глядачами міста і села продемонстрував понад кілька десятків кінофільмів. За допомогою цих кінокартин українські глядачі змогли досить широко ознайомитись з кіномистецтвом нашої визволительки -- Німеччини. Незабутнє враження на всіх справили такі картини як «Батьківщина», «Любов матері», «Подорож до Тільзіта» та багато інших».

Отже, не зважаючи на військовий час мешканці Запоріжжя могли відвідувати театри й кінотеатри. І хоча, санкціонуючи діяльність культурних установ, окупаційна влада керувалася прагматичними цілями (пропагандистський вплив на населення і культурне дозвілля для німецьких вояків), однак містяни у такий спосіб змогли відволіктися від воєнного будення.

Нацисти дозволили на окупованих територіях відновити діяльність церковних установ, сподіваючись використання потужний соціальний і духовний ресурс церковних організацій для посилення впливу на місцеве населення. Релігійна сфера швидко стала однією з найбільш спекулятивних у пропагандистсько-агітаційній роботі окупантів. Відновлення релігійного життя не вимагало особливих організаційних напружень та матеріальних затрат і, водночас, підривало ідеологічну площину супротивника радянської влади. «Допомога» німців частіше обмежувалася елементарним дозволом масових богослужінь та діяльності релігійних громад,неперешкоджанням відкриттю храмів і церковних управлінь. Повернення відібраного, як акт справедливості, примножувало пропагандистський ефект від заяв окупантів про волю віри.

Хоча головним ініціатором і рушієм релігійного відродження у Запорізькому регіоні стали віряни, однак і місцева влада не залишалася осторонь у відбудовних процесах, допомагаючи віднайти придатні для богослужінь приміщення чи повернути церковні будівлі, використовувані в радянські часи не за призначенням (сховища, склади, музеї, клуби тощо). Завдяки прагненням і активній діяльності громадськості та вірян до кінця 1941 р. вдалося відновити значну кількість православних громад м. Запоріжжя. Окупаційна преса відзначала, що населення міста одержало змогу задовольнити свої релігійні запити: «організувались релігійні громади різних віровизнань, що здійснюють богослужіння в своїх храмах та молитовних будинках». Часопис «Нове Запоріжжя» вміщував публікації про переслідування церков у радянські часи та про церковне відродження в Україні за часів німецької окупації.Очевидці окупаційного буття у своїх розповідях про ті події відзначалися, що саме в роки нацистської окупації відновилася діяльність церков, вони отримали можливість відвідувати богослужіння і долучитися до традиційних релігійних звичаїв і обрядів. М.В. Кругляк вдячна була німцям саме за те, що вони дозволили діяльність церков. «Ми ж тут скіки годів, десь із 30-го году, десь з 31-го, навєрно, шо церкви позакривалися, порозоряли. Ото наше церква, Хрествоздвиженська, то осталось хоч трохи стін. А там, то називалась Пантелеймонська, там он Вознесенська камня на камні не осталось. Ну оце тіки вони і зробили»203. К.І. Біла пригадувала: «У війну ходила я в церкву. І дівчиною ходила. І німці все хвалили дуже. Вони не заперечували, дуже похвально до цього односились, шо йдеш у церкву. «Молодець», показують»204. К.М. Гаркуша наголошувала: «А при німцях була церква. Можна було ходить вони не забороняли. Бо вони ж вєрующі. Німці вєрующі. А наші вже як німці одступили, так наші ото розбомбили й церкву, комуністи»205. В.І. Порада свідчила: «А при німцях була церква. Була там у центру на горі, тіки тоже, дом красний. Обрали і ото там паску святили, ходили там откривали, була. Релігійні свята, святкували. ... І ото ж, як на Паску, як Троїця, як там Різдво, як шо в церкві полно. До церкви ходити ніхто не забороняв. Хочеш іди, як справиться, іди. У такі святкові дні вона вся більше, а в суботу, як закон [нерозбірливо], як німець був, як закон у суботу, кажну суботу. У школі, шоб сміявся хтось, чи казав, шо не йдіть там, ні цього не було».

Окупаційна влада вміло використовувала релігійні настрої населення. Аби підсилити почуття вдячності німцям як «визволителям від безбожників» фельдкомендант м. Запоріжжя генерал-майор Гауль оголосив святковими днями Страсну п'ятницю та Великдень 3 і 5 квітня 1942 р. й дозволив не виходити на роботу 4 квітня у суботу. Однак у розпорядженні зазначалося, що «негайне виконання важливих у військовому відношенні робіт ні в якому разі не повинно затримуватись через свята. Де з загальнозаводських та технічних причин недоцільним є проведення робіт у суботу, 4 квітня 1942 року, можна також святкувати й цей день. Але його треба компенсувати неділею 12 квітня 1942 року, коли треба працювати повний день». Не зважаючи на комендантську годину населенню дозволилиходити містом до півночі у ніч з четверга на п'ятницю, а в ніч з суботи на неділю всю ніч. Німецька польова комендатура дозволила дзвонити у церковні дзвони.

Поверталися обряди хрещення немовлят, церковних шлюбів, поховань за участю священиків.

Однак релігійний ренесанс тривав недовго. Суттєво обмежило створення нових громад і діяльність існуючих «Розпорядження про правові відносини релігійних організацій», ухвалене райхскомісаром України Е. Кохом 1 червня 1942 р. Воно вимагало повної залежності релігійного життя від окупаційної влади. З другої половини 1942 р. почалося поступове згортання тимчасової релігійної свободи. 8 травня 1943 р. Запорізька районна управа розіслала усім посадникам циркуляр за підписом шефа району наступного змісту: «У зв'язку з польовими роботами і нестатком робочої сили Гебітскомісар повідомляє, що відправлення богослужіння в робочі дні може відбуватися не раніше, ніж з 5 г[одини] вечора». Окупаційна влада заборонила відправляти богослужіння у свята, які припадали на буденні дні, навіть у випадках великих свят. Недільні богослужіння скасовувалися або їх змушували завершувати до 8-ї години ранку чи проводити після 5-ї 6-ї години вечора.

Отже, політика німецької окупаційної влади змінювалася від дозволів на відновлення релігійних громад і богослужінь на початку окупації до обмежень і заборон у 1942-1943 рр. Враховуючи сумний досвід більшовицького антицерковного експерименту, німці використовуючи церкву у власних політичних цілях, сподівалися добути прихильність мешканців Запоріжжя санкціонуючи активне релігійне життя. Згортання «прихильності» окупантів до церкви було викликане економічною політикою окупантів (вивезенням працездатного населення на примусові роботи і браком робочої сили у Запоріжжі), несприятливою ситуацією на фронті, посиленням комуністичного і націоналістичного рухів Опору тощо.

Таким чином, матеріали газети «Нове Запоріжжя» та спогади очевидців дали змогу відтворити діяльність місцевих окупаційних органів влади Запоріжжя. Вдалося з'ясувати, що були створені «Запорізька Українська

Допоміжна Управа» й «Запорізька Українська районна Допоміжна Управа нової частини міста». Вони доволі швидко сформували штат і розгорнули роботу. Порівняно з іншими великими містами України, окупованими гітлерівцями, місцеві управи Запоріжжя до осені 1942 р. підпорядковувалися військовим органам влади, тому володіли певним рівнем самостійності в ухвалень рішень, що стосувалися місцевого населення й не перетиналися з інтересами завойовників. Управи сприяли окупаційній владі шляхом запровадження режимно-обмежувальних заходів, експлуатації населення у промисловості й сільському господарстві.

Соціальна політика місцевої влади проявилася у початковий період нацистської окупації й спрямовувалася на допомогу соціально незахищеним категоріям, пізніше, за браком фінансування, ця діяльність була перекладена на громадські допомогові організації.

Функціонування Запорізької районної і міської управи у сфері задоволення духовних запитів населення (освіта, культура, релігія) наштовхувалося на заборони німецької окупаційної адміністрації, яка намагалася підпорядкувати собі населення міста у будь-який спосіб.

Дискурс газети «Нове Запоріжжя» спрямовувався на створення позитивного іміджу окупаційних органів влади й виконання замовлень влади щодо пропагандистського впливу на місцеве населення. Однак саме матеріали цієї газети, доповнені спогадами очевидців, дозволили відтворити діяльність управ регіону у всіх сферах повсякденного життя населення, сформувати хронологічно-подієве полотно підокупаційного буття.

влада запоріжжя нацистський окупація

References

1. Berkhof, K. (2011). Zhnyva rozpachu. Zhyttia i smert' v Ukraini pid natsysts'koiu vladoiu. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

2. Boiko, A. (Ed.). (2008-2010). Usna istoriia Stepovoi Ukrainy: Zaporizkyi krai (Vol. 1-8). Zaporizhzhia: Tandem. [in Ukrainian].

3. Ihnatusha, O.M. (2013). Relihijne zhyttia Zaporiz'koho kraiu pid chas nimets'koi okupatsii (1941-1944 rr.) Naukovi pratsi istorychnoho fakul'tetu Zaporiz'koho natsional'noho universytetu Scholarly Works of the Faculty of History, Zaporizhzhia National University, (XXXVI), 151-169. [in Ukrainian].

4. Martin, Din (2015). Radians'ki etnichni nimtsi i Holokost u Rejkhskomisariati Ukraina, 1941-1944. In Reia Brandona & Vendi Lauer (Eds.) Shoa v Ukraini: istoriia, svidchennia, uvichnennia. Kiev: Dukh i Litera. [in Ukrainian].

5. Kostryby, P. M. (Ed.) (1963). Nimets'ko-fashysts'kyy okupatsiynyy rezhym na Ukrayini. 1941-1944 rr. Zb. dokumentiv i materialiv. Kyiv: Derzhpolitvydav URSR. [in Ukrainian].

6. Orlians'kyj, V. & Tedeiev, O. (2010). Mistsevi orhany upravlinnia vperiod nimets'koi okupatsii na Zaporizhzhi (1941-1943 rr.). Kyiv: Tsentr uchbovoi literatury. [in Ukrainian].

7. Orlians'kyj, V. (2009). Diial'nist' Zaporiz'koi mis'koi upravy v oblasti osvity j okhorony zdorov'ia v period nimets'koi okupatsii (1941-1943 rr.) Hileia : naukovyj visnyk. Zbirnyk naukovykhprats' (19), 24-31. [in Ukrainian].