Великий візир Рамі Мехмед-паша і російсько-турецькі переговори щодо пограбування грецьких купців українськими козаками в 1701 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Великий візир Рамі Мехмед-паша і російсько-турецькі переговори щодо пограбування грецьких купців українськими козаками в 1701 р.

В'ячеслав Станіславський

В 1701 р. запорозькі козаки пограбували грецьких купців, які були підданими султана. Відтак, цей випадок протягом кількох років був постійною темою у взаєминах між Росією і Туреччиною. Український гетьман та кримський хан також приділяли значну увагу цьому питанню. Ця тема мала велике значення і в комплексі з іншими політичними проблемами. У цій статті реконструйовано та проаналізовано хід дипломатичних відносин під час урядування великого візира Рамі Мехмед-паші. Основою дослідження стали документи російського посольства, які відносяться до 1703 року.

Ключові слова: Османська імперія, Росія, грецькі купці, запорозькі козаки, Петро Толстой, Рамі Мехмед-паша, Досифей II Нотара, Іван Мазепа, дипломатичні переговори.

туреччина росія відносини дипломатичний

Stanislavskyi Viacheslav

GRAND VIZIER RAMI MEHMED PASHA AND RUSSIAN-TURKISH TALKS ON THE ROBBERY OF GREEK MERCHANTS BY UKRAINIAN COSSACKS IN 1701

In 1701 Zaporozhian Cossacks robbed Greek merchants who were subjected to the sultan. Thus, this case for several years was a constant theme of the relationship between Russia and Turkey. The Ukrainian Hetman and the Crimean Khan also devoted considerable attention to this issue. This topic has great significance also in combination with other political problems. In this article, the author reconstructs and analyzes the course of diplomatic relations during the administration of the great vizier, Rami Mehmed Pasha. The basis of the study became documents of the Russian embassy, which relate to 1703.

Ця розвідка є третьою у хронологічному порядку цикла з чотирьох статей, які висвітлюють взаємини російської дипломатії з турецькою владою з приводу пограбування в 1701 р. запорозькими козаками грецьких купців Інші три статті циклу вже опубліковані: Інструкції російському послу Петру Толстому для переговорів з представниками турецького уряду щодо пограбування грецьких купців (1702 р.) // Україна в Центрально-Східній Європі. -- К., 2017. -- Вип. 17. -- С. 170-189; Великий візир Далтабан Мустафа-паша і російсько-турецькі переговори щодо пограбування грецьких купців українськими козаками в 1701 р. // Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Істо-ричні науки. -- Кам'янець-Подільський, 2017. -- Вип. 10. -- С. 500-513; Великі візирі Каваноз Ахмед-паша та Морали Дамат Хасан-паша і російсько-турецькі переговори щодо пограбування грецьких купців українськими козаками в 1701 р. // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні науки. -- Кам'янець-Подільський, 2018. -- Т. 28. -- С. 188-203.. Під час правління Рамі Мехмед-паші (січень-серпень 1703 р.) російською стороною було продовжено виплату відшкодування постраждалим купцям. Також у ході дипломатичних відносин питання про пограбування тісно пов'язувалося з іншими проблемами двосторонніх взаємин, особливо політичними зносинами Січі та Бахчисарая, прикордонними конфліктами, будівництвом нової російської фортеці поблизу кордону з імперією. Все це і буде розглянуто далі.

Отже, отримання від російської сторони компенсації за пограбування купців стало питанням, яке було одразу поставлене Рамі Мехмед-пашою. Правда, це сталося на зустрічі, зініційованій послом. 20 січня 1703 р. за запрошенням нового великого візира Петро Толстой їздив до нього на розмову. На клопотання посла про детальні перемовини з представниками османської влади візир пообіцяв наступного дня прислати до нього Александроса Маврокордатоса . І 21 січня 1703 р. той приїжджав на двір до П. Толстого. Спочатку мова йшла за темами, заданими російським дипломатом, зокрема, П. Толстой висловив бажання, щоб султанським указом татарам було суворо заборонено вступати у з'єднання з запорожцями чи якимось способом їх захищати. Посол наголошував на тому, що татарське збурення наблизило руйнування мирних угод, бо татари можуть спільно з низовими козаками прийти війною на царську сторону. А якби такий напад і не було здійснено, то навіть дозвіл Порти на з'єднання запорожців з татарами перекреслив би мирний стан. У відповідь на це А. Маврокордатос сказав, що доповість великому візиру про запорожців, але достеменно знає, що Порта тих козаків не прийме і з' єднатися їм з татарами не дозволить Российский государственный архив древних актов (далі -- РГАДА). -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 32, 35 об.-36. Там же. -- Л. 37-37 об..

Після цього А. Маврокордатос звернувся до проблеми виплати відшкодування постражданим купцям: він сказав, що потрібно негайно виплатити пограбованим грекам усю суму компенсації «і тим би більше звеселити» великого візира. На це П. Толстой відповів, що буде писати до царя, і якщо той скарб буде присланий, то, не зволікаючи, оголосить про це візиру Там же. -- Л. 38.. Певно, така відповідь не дозволяла сподіватися на швидке сповнення бажання османської сторони. Тому вже наступного дня, 22 січня 1703 р., за пропозицією А. Маврокордатоса, переданою його посланцем, російський посол посилав до нього перекладача Мойсея Арсеньєва. Повернувшись, перекладач розповів, що А. Маврокордатос рекомендував П. Толстому всяким чином старатися, аби негайно здійснити всю виплату грекам, пограбованим запорозькими козаками. Це потрібно було зробити для того, щоб «сповільненням того платежу і цього візира не привести в супротивні думки». Поки ж візир «противності ніякі не мислить», очікуючи, що платіж незабаром буде здійснено. Але якщо з виплатою буде затримка, то «буде від того знову багато зла, і увійде те і в султанські вуха», а вже тоді «буде дуже погано» Там же. -- Л. 40 об. Там же. -- Л. 40 об.-41..

Хоча ці слова були сказані А. Маврокордатосом, їх можна сприймати по-різному: або як пряму пораду від секретаря, або як непряме попередження від візира, передане через секретаря. І, відповідно, А. Мавро- кордатос міг бажати уникнення загострення у відносинах, а Рамі Мехмед- паша висловити погрозу, пом'якшену тим, що її висловлював секретар як ніби-то своє особисте передбачення розвитку подій. В обох випадках на тлі занепокоєння П. Толстого відносинами з імперією, які видавалися йому критичними через події у Кримському ханстві, таке попередження повинно було значно активізувати російську дипломатію і владу. Особливу увагу звертає на себе факт представлення прямого зв'язку між реалізацією Москвою своєї обіцянки про відшкодування та станом двосторонніх турецько-російських відносин, який свідчить про значущість справи.

Вочевидь, роздуми про те, як пояснити туркам затримку з виплатою і підготувати їх до того, що компенсації доведеться очікувати ще певний час, призвели до появи ідеї у посла щодо необхідності офіційної, санкціонованої Портою відправки спеціального посланця від П. Толстого до російського уряду. Вже 23 січня 1703 р. він відправив до А. Маврокор- датоса свого перекладача Мойсея Арсеньєва, який, у відповідь на рекомендацію секретаря негайно виплатити грекам всю суму відшкодування, мав переказати, що російський посол ще не писав до царя про присилку того «скарбу», оскільки не було з ким передати таке послання. Коли ж Порта дозволить послу відправити свою людину до Москви, тоді він і напише, а про отримання тих матеріальних ресурсів без затримки повідомить великому візиру. Повернувшись, перекладач повідомив, що А. Маврокордатос вислухав його і сказав, що П. Толстой має докласти всіх зусиль, аби той скарб був швидко присланий, бо для цього настав дуже придатний час .

Змальовуючи ситуацію, яка склалася, 30 січня 1703 р. в листі до Ф. Головіна П. Толстой інформував, що новий великий візир, враховуючи оголошення при колишньому візирі про повну та одночасну виплату компенсації пограбованим грекам, висуває претензії щодо негайної реалізації цього зобов'язання. На той час уже й до самого султана донеслася інформація про рішення російської сторони оплатити збитки греків, яке він сприйняв з «великою надією». В таких обставинах дипломат просив негайно прислати ті гроші, аби від затримки з виплатою турецька влада не почала знову сумніватися в добрих намірах Москви Там же. -- Л. 46-46 об.. Варто зауважити, що характеристика цього візира російським послом була зовсім інакшою -- дуже позитивною, на відміну від характеристики його попередника. У цьому ж листі П. Толстой писав, що Рамі Мехмед-паша «вступив в урядування дуже до усіх ласкаво і розсудливо, оскільки людина вельми розумна» Там же. -- Л. 45 об.; Документы: «Тайные статьи» и «отписка» на них П.А. Толстого; Выдержки из донесений П.А. Толстого Ф.А. Головину // Русский посол в Стамбуле (Петр Андреевич Толстой и его описание Османской империи начала XVIII в.). -- М., 1985. -- С. 106..

А у своїх відповіддях на царські статті, відправлених до Москви навесні 1703 р., російський посол також не раз схвально відгукувався про Рамі Мехмед-пашу. Він писав, що цей великий візир «людина дуже розумна і політична», оскільки під час переговорів щодо мирних договорів спілкувався з представниками християнських держав і навчився «доброї політики»; маючи на увазі внутрішньополітичну боротьбу і вплив на султана, П. Толстой зазначав, що цей очільник уряду «вже силу візирську звичайну взяв і чинить дуже розумно та владно»; описуючи бездіяльність султана Мустафи ІІ як державного діяча, дипломат зауважував, що той «всі свої справи поклав на свого крайнього візира (котрий нині дуже розумний і тямущий)»; оцінюючи перспективи розв'язання Стамбулом воєнних дій проти якоїсь із сторін, російський дипломат писав про Рамі Мехмед-пашу, що це «людина розумна і розсудлива, бачиться, що без розгляду великої справи не почне» Документы: «Тайные статьи» и «отписка» на них П.А. Толстого; Выдержки из донесений П.А. Толстого Ф.А. Головину. -- С. 40, 42, 47, 64..

Відомо, що до призначення великим візиром Рамі Мегмед-паша двічі займав посаду реіс-ефенді і в цьому статусі брав участь у Карловицьких переговорах, а під час перебування на посаді великого візира пробував здійснити часткові адміністративні реформи, які були спрямовані на впорядкування фінансово-економічного становища держави, значну увагу приділяв розвитку мануфактурного виробництва, будівництву флоту АруноваМ.Р., Орешкова С.Ф. Примечания // Русский посол в Стамбуле... -- С. 127-128..

Узагальнену характеристику ситуації знаходимо в посланні до Івана Мазепи від 30 січня 1703 р., у якому П. Толстой повідомляв, що справа про пограбування визначилась тим, що російська сторона пообіцяла виплатити одразу всю компенсацію за збитки греків. Обіцянка ця була

зроблена при правлінні колишнього великого візира як вимушений і крайній захід, спрямований на те, щоб відвернути його від ворожих планів щодо царської сторони. «Однак Бог зруйнував його злий намір своїми праведними судьбами припиненням життя його», -- зауважив посол. А після цього продовжував, що про «грецьку справу» і новий візир, і всі турецькі «міністри» не припиняли говорити. І вже й до самого султана було донесено про повне розорення купців. Порта наполягала на негайній і повній виплаті грекам, «чого вже й оминути неможливо», резюмував російський дипломат РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 48 об..

Тим часом турецька сторона заявила про дотримання мирних домовленостей, запевняючи, що не має намірів привернення на свій бік Війська Запорозького Низового. 4 лютого 1703 р. на двір до П. Толстого приїжджав А. Маврокордатос, який переказав султанську відповідь на звернення посла стосовно запорожців: «тих козаків султанова величність у підданство прийняти не зволив і указав їх зовсім відкинути, і татарам кримським і ногайським захищати їх не указав» Там же. -- Л. 49-49 об.. Зрозуміло, що така позиція укріплювала й рішучість турків у вимогах у справі про пограбування.

8 лютого 1703 р. до П. Толстого надійшов лист Федора Головіна з Москви від 16 грудня 1702 р., у якому містилися вже явно застарілі настанови у справі по пограбування: вони стосувалися пропозицій царської сторони про виплату грекам компенсації за рахунок запорозького жалування, страти заарештованих козаків. Разом з тим у зашифрованій частині листа містилася інформація про можливу згоду царя, «у самому крайньому разі і по багатьом розмовам» посла з наближеними до султана людьми, на оплату збитків зі свого скарбу. А далі йшлося про безрезультатне звернення запорожців до Петра І з проханням пробачити їхню провину, подальші підбурювання низовими козаками кримського хана, звернення хана до султана з інформацією про російську загрозу. Ф. Головін знову зазначав, що першопричиною неспокою стало бажання запорожців уникнути наслідків свого розбійництва шляхом провокування війни між царем і султаном. На переговорах з представниками османської влади дипломат мусив запевнити їх, що російська сторона міцно дотримується мирних відносин Там же. -- Л. 49 об .-51 об..

Вже наступного дня, 9 лютого 1703 р., у відповідь на це послання в листі до Ф. Головіна російський посол насамперед інформував, що багато разів говорив з представниками турецького уряду про запорожців, які, злочинно діючи, з'єдналися з татарами і хотіли перейти під зверхність султанської держави, аби під захистом татар і спільно з ними приходити війною на царські сторони. За словами П. Толстого, він з просторими доказами говорив туркам, що від усього світу буде їм велике безслав'я, «якщо такого малого числа людей, а більше того, і не потрібних ні до чого шахраїв порадіють придбанню не на довгий час, і з царською величністю постановлений мир порушать». А нещодавно заледве отримав від Порти відповідь, усно оголошену через А. Маврокордатоса, що султанова величність наказав зовсім «відкинути» запорожців і повелів татарам їх не захищати .

Згадуючи ж грецьких купців, П. Толстой використав два способи передачі інформації. Спочатку він зазначив відкритим текстом, що вже багато разів писав боярину про пограбованих запорожцями греків і поки нічого нового повідомити не може. А далі, в зашифрованій частині тексту, висловив велике прохання, аби весь «скарб», призначений для виплати купцям, був негайно присланий, «оскільки теперішній час того вимагає» Там же. -- Л. 53. Там же. -- Л. 53 об.. Таким чином, з точки зору посла, російське керівництво могло не турбуватися поточним станом відносин з турками, але мирний стан належало стверджувати, одним із способів чого була вже задекларована виплата за збитки купців.

25 лютого 1703 р. від єрусалимського патріарха Досифея ІІ Нотари до посла надійшов зашифрований лист Ф. Головіна з Москви, датований 20 січня. Боярин повідомляв, що цар, заслухавши листи від посла від 2 листопада та 18 грудня попереднього року, наказав писати до П. Толстого, що оголошений послом платіж за запорожців буде реалізований і вже підготований. Причому рішення було прийнято без достеменного з'ясування того, чи дійсно греки втратили задекларовану ними кількість товарів. Тут же робилася й обмовка в дужках -- «хоча було і не годилось царській величності за таких своєвольців і шахраїв таке велике число платити». Також Петро І хотів, щоб і султан навзаєм звелів оплатити збитки, вчинені татарами його підданим. Але проголошувати таке побажання рекомендувалося лише у разі впевненості, що воно не зашкодить російсько-турецьким відносинам. Інакше з розмовою на цю тему треба було зачекати до сприятливого часу. Платню за греків рекомендувалося передати в Україні у І. Мазепи або десь на кордоні царських володінь уповноваженим Мустафою ІІ людям. Виплата мала відбутися соболями «по самій справжній ціні без усякого применшення і прибавки або іншою м' якою рухлядью», якою забажають турки, «без усякого ціною обтяження», або «московською монетою російськими грошима» з додат- ком левків, скільки їх знайдеться. Щодо виплати червоними золотими, зазначалося в листі, то це буде дуже важко зробити, оскільки неможливо знайти одразу потрібної їх кількості. Червоні золоті пропонувалися як додаток до соболів чи російських грошей. Саме такий спосіб оплати мав відстоювати дипломат на перемовинах з представниками османської влади. Що ж до негайної присилки платежу, як того просив П. Толстой, то поки невідомо було, як і з ким посилати ті матеріальні цінності. По- перше, існувала небезпека пограбування їх татарами, які могли вчинили так само, як запорожці, за чиєюсь наукою. По-друге, ризик був і у зв'язку з «замішанням у задніпровських козаків». У листі ці козаки, які асоціювалися з Палієм та Самусем, прирівнювалися до запорожців. Також говорилося про загрозу від «своєвільних шахраїв ще всіх гірше поляків, у котрих, якщо щось зроблять, ніколи ні на кому знайти можливо буде». У крайньому разі, якби османська сторона не погодилася на викладені пропозиції російської влади, П. Толстой мав позичити необхідне у грецьких купців, а відшкодування купці отримали б у Москві. Підставою стало те, що раніше Омелян Українцев багато позичав у греків. Російський дипломат мусив заспокоювати турків, докладно доводячи, що царська сторона діє без затримки, але на другий раз не хоче мати даремного збитку. Також він мав інформувати представників османської влади, що в разі приїзду від них посланця по жалування у межі царських володінь, цій людині буде забезпечено достатнє утримання та надані підводи Там же. -- Л. 63-64..

Невдовзі російський дипломат отримав пакет документів від свого уряду, які містили інформацію й вказівки з цілого блоку проблем: про позицію Петра І щодо збитків на кордонах, які завдавалися людьми з османського боку, що підкріплювалося міцним фундаментом зводу даних про ті шкоди; про дії запорожців задля створення союзу з татарами Кримського ханства, розпорядження про з'ясування цієї інформації та представлення Мустафі ІІ побажання Москви щодо дій турецької влади в разі її підтвердження; про передачу українським гетьманом турецькому представнику царської платні, яка надавалася запорожцям за два роки, та пропозиції І. Мазепи щодо продовження такого способу розрахунку; про переговори запорозьких козаків з татарами й досягнення ними домовленостей про спільні дії проти Росії; погіршення ставлення до російських купців у Керчі. Розглянемо їх у тій послідовності, як вони представлені в документації посольства.

Отже, 6 березня 1703 р. з Москви до П. Толстого приїхав піддячий Іван Антонов з низкою документів. У одній з привезених ним царських грамот, датованій 5 жовтня 1702 р., нагадувалося попереднє розпорядження про представлення великому візиру та наближеним до султана людям претензій про «образи та грабежі», які вчинили «кримці та кубанці» царським підданим після укладення мирного тридцятилітнього договору. Основою аргументації російського дипломата мали стати прислані з цим же піддячим «книги про образи». У грамоті зазначалося, що «кримці» і «ногайці» безперервно чинять образи, під царські «міста і місця підходять по-розбійницьки і розорюють, і грабують, і б'ють, і людей в полон захоплюють, і скотину відганяють». Посол мусив наполягати, аби султан повелів розслідувати ті випадки, покарати винних та повернути полонених без викупу і майно, а також видав укази про заборону таких дій Там же. -- Л. 68 об., 70 об .-71 об..

Коментуючи пересилку копій листів від І. Мазепи «про запорозьку поведінку», російське керівництво давало розпорядження послу таємно провідати, чи дійсно від козаків приїжджали посланці до кримського хана і уклали з ним союз. Якби інформація з гетьманських листів підтвердилася, П. Толстой мав домагатися, щоб Мустафа ІІ заборонив хану приймати запорожців під свою зверхність і заступатися за них Там же. -- Л. 71-72..

І. Антонов передав послу також копії двох листів українського гетьмана, які стосувалися справи про пограбування. У першому листі І. Мазепи, адресованому царю, який було отримано у російській столиці 8 жовтня 1702 р., оповідалося про передачу турецькій стороні запорозької платні в рахунок пограбованих товарів у греків та велася мова щодо того, як продовжувати цей процес. Гетьман писав, що вів справу щодо грецьких пожитків з Асан-агою так само, як раніше з двома його попередниками, які приїжджали з того ж питання. А при від'їзді Асан-ага виявив бажання побачитися з українським правителем. На тій зустрічі, по багатьох розмовах, ага зволив прийняти запорозьке жалування за два роки в рахунок купецьких втрат, але з умовою меншої оцінки цього жалування у порівнянні з оцінкою, яка була вказана у розписі, зробленому в приказі Малої Росії. Гетьман же, хоча і з немалими труднощами, зумів віддати запорозьке жалування за вартістю в 10 тис. левків, а за грецьким рахунком -- 20 мішків. При цьому до царського скарбу «за вірністю своєю» І. Мазепа додав 640 рублів Там же. -- Л. 72-72 об..

Тоді Асан-ага також висловив бажання, щоб було прислане жалування і за третій рік, але не такими товарами, як за ті два роки, а грошима -- 2,5 тисячі рублів або «м'якими товарами» на цю суму. Він був готовий протягом двох місяців чи довшого часу зачекати на наступне жалування, однак гетьман відправив Асан-агу з тим, що вже було надано. При цьому І. Мазепа дозволив, щоб ага залишив у Ніжині очікувати на наступне жалування двох своїх людей -- турка та грека. В зв'язку з таким ходом справи він звертався до Петра І з клопотанням про швидку присилку того жалування, остерігаючись, щоб за тим від сераскер-паші не приїхав ще якийсь посланець, бо на них вже було витрачено багато грошей з військової скарбниці. Український правитель просив, щоб жалування було надане грошима чи «м'якими товарами» Там же. -- Л. 72 об.. Тобто, в такому вигляді, як забажав Асан-ага.

В другому листі -- до боярина Ф. Головіна -- гетьман теж писав про передачу Асан-азі жалування і грошей, зазначаючи, що додаткові гроші, які він віддав за грецькі пожитки, були зібрані з перевозу у Переволочні. І. Мазепа просив донести Петру І, аби в наступні роки з царського скарбу замість «сукон, отласів, камок» жалування присилалося готівкою або «якимось м'якими товарами». До того ж, на думку гетьмана, перевезення сукон з Москви до малоросійських міст завдавало збитків царському скарбу. Крім цієї проблеми, керуючись настановами царської грамоти, гетьман виговорював Асан-азі про порушення мирного договору з османського боку -- про збитки, які кримські татари завдали мешканцям великоросійських слобідських міст Там же. -- Л. 72 об.-73. Там же. -- Л. 83..

Наступні документи стосувалися запорозько-кримських відносин. Першим подано лист І. Мазепи до царя від 20 вересня 1702 р., в якому гетьман писав, що запорожці доносили про свою доброзичливість, а за своїм злим наміром чинили інше. Все це мали достеменно висвітлити додані до гетьманського послання папери . Другим подано коротенький лист полтавського полковника Івана Іскри до українського правителя від 14 вересня 1702 р., який сповіщав про пересилку відомостей про наміри запорожців і кримчан Там же. -- Л. 83 об.. Третім є запис розповіді полтавського купця Антона Шарпеленка від 14 вересня. Купець приїхав з Криму і розповів про приїзди в той час до хана запорозьких отаманів з проханням про допомогу проти Москви, яка нібито хотіла захопити Січ; укладення договору між козаками і Ордою, зокрема, про те, щоб спільно діяти проти російських сил у Кам'яному Затоні та спільно йти на великоросійські слободи після замерзання річок. обіцянку хана платити запорожцям, які будуть з ним у поході, та надавати їм харчування; дозвіл хана на заснування нової Січі у Прогноях в разі вимушеного відступу козаків з тодішнього запорозького центру Там же. -- Там же. --. Ці показання були повністю повторені виходцем з полону, товаришем Полтавського полку на прізвище Шестаковський, який долучився до А. Шарпеленка десь у полі за Дніпром.

Четвертим документом є лист кошового отамана Костянтина Гордієнка до гетьмана з вибаченням за злочин Низового Війська; з проханням повідомити, чи варто очікувати звільнення запорозьких посланців, які їздили по звичайне монарше річне жалування до Москви, і за яких клопоталося Військо, а на той час перебували при І. Мазепі; з запереченням інформації про перехід Війська під ханську зверхність і заклики запорожців до татар спільно воювати проти російських сил, які прямували до Кам'яного Затону Там же. -- Там же. -- Там же. --. При цьому в додатку до листа кошовий писав про тривогу запорожців через прихід князя Івана Кольцова-Масальського зі значними силами до Кам'яного Затону, збір козаків у зв'язку з цим та загострення відносин з князем через збитки, які він вчинив запорожцям, та вбивства кількох козаків. К. Гордієнко просив у гетьмана заступництва та одночасно попереджав про помсту князю, якби той не захотів зняти свою варту, яку поставив на запорозькому перевозі у Кодаку .

П'ятим -- лист з Полтави до І. Мазепи з повідомленням про розповідь полтавчанина Пархома, який на свято Воздвиження повернувся з торгової поїздки до Криму. Той розповів, що після тижневої наради в полі під Карасевим татарами було ухвалене одноголосне рішення про прийняття під ханську оборону Війська Запорозького Низового. Тоді три представники Січі від імені всього Війська присягнули Кримській державі у свої постійній вірності чи у підданстві, чи у союзі, а хан пообіцяв надавати запорожцям щорічно продовольство та гроші. Козаки й татари мали намір вигнати росіян з Кам'яного Затону і розорити слобідські міста, на які збиралися йти після замерзання польових річок. В разі наступу російських сил на Низове Військо Орда мала негайно прийти йому на допомогу.

Ще одним документом у справі про прикордонні шкоди з османського боку була царська грамота від 5 листопада 1702 р., адресована І. Мазепі. Грамота апелювала до восьмої статті мирного договору, в якій говорилося про покарання підданих султана з «татарських народів і орд», якби вони шкодили у російських володіннях, та повернення награбованого. Султанській стороні закидалося, що «від кримських і від ногайських татар, і від кубанців» чинилися безперервні образи царським підданим: «під наші царської величності міста і місця підходять по-розбійницькому і розорюють, і грабують, і б'ють, і людей в полон захоплюють, і скотину відганяють». Обвинувачення ж у бездіяльності спрямовувалося на Бахчисарай: «а зі сторони його ханової величності стримування тим злочинцям і розслідування немає» .

Для засвідчення масштабності порушень з вказівками, «які і кому, і в який час, і від кого які образи вчинені», були складені «книги про образи» (в оригіналі -- «обидные книги»), які й відправлялися до гетьмана. Такі ж матеріали відправлялися з І. Антоновим до російського посла для представлення їх Мустафі ІІ. П. Толстой повинен був, згідно з супутньою до «книг про образи» царською грамотою, говорити візиру і наближеним до султана людям про потребу розслідування тих злочинів, повного повернення всього забраного та покарання злочинців на смерть для прикладу іншим. І. Мазепі наказувалося відправити з достойною людиною отримані ним екземпляри «книг про образи» до кримського хана. Причому український правитель мав не просто переслати ці матеріали, але й написати до Селім Гірея І свого листа, а гетьманський посланець повинен був аргументовано говорити хану і його ближнім людям про необхідність віднайдення і покарання своєвольців; повернення полонених, худоби та людського скарбу; заборону татарам, які жили при кордонах, діяти так надалі.

В статейному списку за 1703 р. «книги про образи» повністю скопійовано. Це великий матеріал, який займає понад 160 аркушів, враховуючи звороти. Тут є дані з липня 1699 до жовтня 1702 р.

Той же посланець -- І. Антонов, який приїхав 6 березня 1703 р., передав П. Толстому цікаву для нашої теми царську грамоту від 27 жовтня 1702 р., адресовану І. Мазепі. Звертаючи увагу на вільну дворічну торгівлю в Азові підданих обох государів -- російського і турецького, грамота відзначала погіршення ситуації в цьому плані, вказуючи на непривітне ставлення, з яким зустрілися того року російські купці, які приїжджали з Азова до Керчі. Російська сторона припускала, що такі ускладнення викликані підозрами турків щодо намірів Москви, які розголошували запорожці. Через своїх посланців до Криму вони поширювали інформацію, що нібито царські війська великими силами йдуть на османські володіння, незважаючи на мир. Москва твердила, що таким чином козаки намагалися збурити Крим, аби уникнути наслідків своїх розбійницьких дій, «збуваючи свого злочину» -- пограбування підданих Там же. -- Л. 87-87 об. Там же. -- Л. 87 об .-89 об. Там же. -- Л. 89 об .-172 об. султану греків, під час якого, як свідчили самі потерпілі, вони втратили багато товарів Там же. -- Л. 170-170 об..

Далі грамота запевняла, що цар не має намірів порушувати мир та інформувала, що П. Толстому наказано говорити наближеним до султана людям про реальні причини активності запорожців. Він повинен був казати, «що таку брехню ті шахраї заради порятунку свого сплітають». Тут же роз'яснювалося, що поява трьох суден в Азові не повинна непокоїти турків, бо вони призначені для звичайних прикордонних завдань. І. Мазепі доручалося донести зазначену позицію Москви своїм листом до кримського хана, а азовський воєвода, якому доносилася така ж інформація, мав, відповідно, писати до кафинського паші Там же. -- Л. 170 об.-172 об..

Таким чином, розглянутий пакет документів значно збільшував арсенал дипломатичної аргументації П. Толстого на майбутніх переговорах з представниками імперії. Цілий масив фактів міг бути використаний у ході розмов, інші дані поглиблювали обізнаність посла щодо того, як виникали і розвивалися проблеми, які він мав обговорювати, в тому числі і в комплексі зі справою про пограбування. Найбільш масштабними були матеріали про прикордонні конфлікти, а саме: про образи, завдані царським підданим від султанських. Непересічне значення мали дані про запорозько-татарське зближення і можливі наслідки їхніх спільних дій. Прикладне значення мала інформація про переговори в Батурині і виплату там частини компенсації за втрати купців. Особливу увагу привертають матеріали, які показують причинно-наслідковий зв'язок між пограбуванням грецьких купців і погіршенням стану торгівельних відносин Росії з Османською імперією, що проявилося в Керчі, підґрунтям чого були підозри турецької влади щодо намірів Москви розпочати війну.

Тим часом до посла знову надійшов сигнал від єрусалимського патріарха щодо необхідності рухати питання про виплату відшкодування за грабіж купців. При цьому Досифей ІІ Нотара давав росіянину важливі настанови щодо того, де треба здійснювати виплату та яким чином отримати документальні підтвердження про її реалізацію. 11 березня 1703 р. єрусалимський патріарх надіслав П. Толстому свого листа, в якому рекомендував або заплатити грецьким купцям певну суму, або чимось їх обнадіяти («дайте що небудь») та робити, що наказано. Але він радив не говорити туркам знову, щоб їхній представник їхав разом з купцями до Києва чи Черкас, «аби взяти речі», бо це могло викликало сумніви османської верхівки стосовно намірів росіян здійснити виплату. А в тому разі, якщо посол мав указ нічого не давати грекам, то, за рекомендацією патріарха, він повинен був знайти для цього інші причини. Досифей ІІ Нотара пояснював, що турки не можуть відправити свою людину на царські терени, хоча й обіцяли. Якщо ж П. Толстой мав указ реалізувати виплату, то він не повинен був побоюватися, щоб купці «потім не заперлися», тобто не стали стверджувати, що нічого не отримали. Патріарх радив взяти у цих греків підтверджувальні листи з «добрими свідками», або ще краще -- закликати до себе наїпа чи сповістити Порту, і вона пришле таку людину. Досифей ІІ Нотара припускав, що може прийти навіть така велика людина, як А. Маврокордатос, або хтось від кази- аскера, щоб передача компенсації відбулась перед цієї особою. І тоді представник Порти склав би детальний опис переданого послом, після чого відповідного документа надав би і кази-аскер. Все це, узагальнював патріарх, гарантувало би надійність у передачі матеріальних цінностей: «і таким чином не може в тому бути ніяка хитрість». Далі він знову повернувся до питання поїздки при греках турка для отримання виплати за пограбоване. Патріарх повторював, що це може призвести до підозр, а до того писав про можливі великі витрати на того турецького представника .

Того ж 11 березня 1703 р. П. Толстой відправив листа Досифею ІІ Нотарі. Він з «клятвою» підтверджував те, що писав раніше, «не вдаванням яким, але самою істиною» сповіщав, що йому на місці надати купцям «великі і малі речі неможливо і заборонено», а якби зміг зайняти гроші, то дав би половину, але на той час вже і того зробити не було можливості, оскільки за домовленістю з Портою писав до царя, що до Києва по гроші приїде ага. Зауважуючи, що в таких обставинах вже не міг вчинити інакше, П. Толстой, прислухавшись до поради патріарха, не збирався знову говорити турецьким урядовцям про таку поїздку. Він закликав повірити, що компенсація насправді і невідкладно буде передана грекам. Однак привезти її до Туреччини вважав неможливим і не знав, що з тим діяти, бо мав багато труднощів через ту справу від «непостійності» купців .

Вже за кілька днів російський дипломат ініціював зустріч з представником Порти. Оскільки перебування П. Толстого мало за основну мету збереження мирних відносин Росії з Туреччиною, то і в цьому випадку при змалюванні стану справи про пограбування він спрямував всі аргументи на те, щоб представити позицію царя максимально миролюбною. Навіть дії запорожців мали виглядати як зумовлені чи спровоковані зовнішніми обставинами -- діями людей, підвладних султану. Там же. -- Л. 174-175 об. Там же. -- Л. 175 об.

Крім того, важливо було не тільки довести справу до завершення, але й використати її на користь Москви, усуваючи інші несприятливі чинники або запобігаючи утворенню нових ускладнень.

15 березня 1703 р. до посла за його запрошенням приїжджав А. Мав- рокордатос як представник Рамі Мехмед-паші. Тоді П. Толстой, виконуючи вимоги отриманого ним царського указу, повів мову про те, що царські піддані -- запорозькі козаки, «бачачи себе у важкій біді» через монарший гнів, який вилився на них «за непотрібну їх, зухвалу справу», що вони «намовою очаківського паші і кримських татар, без волі начальних своїх» вчинили образи підданим султану грекам. І, не маючи можливості жодним чином уникнути того гніву, запорожці схилилися до ще більшого злочину -- «з подібними собі легковажними кримськими татарами утвердившись клятвою», вирішили йти війною на царську сторону. А реалізація цього задуму, за словами П. Толстого, була би з боку Порти прямим порушенням мирних договорів, які цар завжди міцно оберігав Там же. -- Л. 177 об.-178..

Тому, продовжував російський дипломат, якщо султан бажає зберігати мирні відносини, то належить запорожців «відкинути» від Порти «як непотрібних шахраїв», не приймати їх у підданство, не допускати до з' єднання з татарами і не веліти татарам їх захищати. Під захистом малася на увазі ситуація, коли би внаслідок рішення царя якось «вгамувати» запорожців вони стали шукати притулку під владою султана. В такому випадку Москва була зацікавлена в тому, щоб цим козакам «заради уникнення царської величності гніву ніде ніяке місце ні на малий час не далося» Там же. -- Л. 178-178 об..

Порта не повинна була виявляти жодної прихильності до запорожців, особливо тому, що від початку цар спрямував свій гнів на низових козаків за пограбування греків, вдовольняючи сторону султана. Посол наголосив, що, бажаючи, аби «дружба і любов» між обома монархами зростала і множилась, цар надмірно вдовольняє сторону султана, наказавши пограбованим грекам за їх же пропозицією, не з' ясовуючи її правдивості, оплатити одразу усі збитки зі свого скарбу «соболями і московською монетою російськими грошима». 20 мішків того платежу вже було віддано, а інше незабаром мало бути прислане до Києва. Що ж до безпечного перевезення того скарбу до Туреччини, то для цього ще потрібно було спільно віднайти придатний спосіб Там же. -- Л. 178 об.-179..

Після цього П. Толстой знову акцентував увагу на тому, що цар не шкодує свого скарбу заради дотримання мирних угод. Монарх здійснив такий крок, не приділяючи значної уваги розслідуванню справи; незважаючи на злочин самих греків; не відкидаючи запит османської сторони, з покликом на те, що «пройдисвіти» запорожці вчинили пограбування за настановою очаківського паші; ігноруючи багато інших обставин, які заперечували можливість такої виплати. Так само, наголошував дипломат, належало чинити й стороні султана, вдовольняючи російську сторону: відшукати і повернути скривдженим підданим царя, без затягування часу, награбоване у них кримськими і ногайськими татарами, кубанцями та іншими. А за те, чого би не вдалося віднайти, мала бути здійснена аналогічна виплата з султанського скарбу. При цьому П. Толстой зазначив, що має прислати до Порти письмовий опис «кривд і грабежів», завданих татарами у різні часи після укладення миру .

Про все заявлене російськими представником А. Маврокордатос пообіцяв донести великому візиру, потім і надати відповідь, а також поцікавився чи запорожці одні чинять супротив царю і з татарами об'єднуються, чи вся Мала Росія, і з яким ханом об'єднуються -- з колишнім чи теперішнім. На це П. Толстой заявив, що супротив чиниться лише запорожцями, а вся Мала Росія вірно служить царю, а об' єднувалися низові козаки з колишнім ханом. Тоді секретар зауважив, що того хана вигнали з Криму, а тому об'єднуватися козакам уже ні з ким. Але росіянин не погодився, зазначивши, що в Криму залишилися мурзи і татари, які потурали запорожцям, і він не знав, чи будуть вони слухати нового хана, і чи новий хан не буде прихильником їхнього злого починання Там же. -- Л. 179-179 об. Там же. -- Л. 179 об.-180..

Запис цих переговорів чітко показує занепокоєння Москви можливістю втілення запорозько-татарських домовленостей у реальні воєнні дії чи без згоди, чи зі згоди вищої влади імперії. Обидві ж сторони природно сприймали будь-які негаразди у володіннях потенційного противника як дуже бажані, оскільки негаразди послабляли, зменшували як можливості для його агресії, так і його опору при обороні. Перехід же Січі під зверхність хана і султана призвів би до значної кризи у російсько-турецьких взаєминах. Інша справа, що Порта не бажала таких змін. Але у російської сторони не могло бути повної впевненості у цьому. А новий можливий військовий конфлікт під час протистояння зі Швецією видавався царській владі критично небезпечним.

Це занепокоєння не пройшло повз увагу А. Маврокордатоса. Його запитання про потенціал спротиву царській владі в Україні було обумов- лене, вочевидь, тим, що й Порта зважала на небезпеку з боку Росії, бачачи її військові приготування на Азовському морі та отримуючи відомості про перебіг збройного конфлікту на теренах Речі Посполитої. Рішення ж Петра І про покарання запорожців, виплату компенсації пограбованим ставали аргументами для запевнення в його прагненні до миру. Заговорив посол і про можливість доставки царського скарбу до Туреччини.

Патріарх же продовжував підштовхувати посла до швидшого розрахунку за пограбовані козаками товари. 17 березня 1703 р. до П. Толстого надійшов лист Досифея ІІ Нотари, написаний попереднього дня. Патріарх зазначав, що затягування справи про пограбування грецьких купців як самому послу не додавало честі -- «і там, де ім'я твоє чесне є -- і в Порті, і у християн, і в самого султана -- від того починається деяке засудження і деяка й огуда», так і не було на користь царським справам. При цьому патріарх писав, що не знає, чому проблема не вирішується, і відкидав думку про свою особисту, зокрема матеріальну, зацікавленість Там же. -- Л. 182..

Тим не менше зусиллями російського дипломата справа рухалася. 25 березня 1703 р. П. Толстой взяв у Адріанополі в борг у підданого султану грека Павла Іванова 1520 левків турецькими монетами «на справи великого государя». За розрахунком грек мав особисто їхати до Москви, а там зайти з листом від російського дипломата у Посольський приказ до боярина Ф. Головіна з товаришами. За царським указом П. Іванову мали видати гроші «московською монетою» за узгодженим з П. Толстим курсом -- за левок по 45 копійок. Наданий греку лист був завірений підписом і печаткою російського посла Там же. -- Л. 184-184 об.. У такий спосіб посол готував ресурси для виплати пограбованим купцям.

29 березня 1703 р. П. Толстой відправив листа єрусалимському патріарху, в якому зазначив, що, скільки міг, робив добро грекам і мав робити й надалі, але замість вдячності вчорашнього дня був засмучений «вельми неправим і лукавим їх вчинком», через що очікував від греків певних супротивних дій і надалі. Посол не знав, чи вони це роблять з власної волі, чи хтось їх навчає і заохочує. А головним у цьому повідомленні було висловлене росіянином сподівання, що, незважаючи на всі грецькі «неправди», того дня справа буде зроблена Там же. -- Л. 186-186 об.. В чому суть того вчинку, П. Толстой не зазначив.

Далі в статейному списку поміщено докладний запис про розрахунок з пограбованими купцями. Згідно з ним, той розрахунок відбувся 29 березня з підданими султану греками Христом Георгієвим та Мануї- лом Івановим з товаришами. Загалом грекам була компенсована половина вартості втрачених ними товарів -- 60 турецьких мішків, в кожному з яких було по 500 левків, а всього 30 тис. левків. При цьому малися на увазі всі здійснені відшкодування, а не тільки виплата, що відбулася того дня. Як зазначено у документі, спочатку, після пограбування, було віднайдено і повернуто постраждалим частину їхніх речей загальною вартістю 1308 левків, а також гетьман І. Мазепа надав їм 10 тис. левків. А вже 29 березня 1703 р. для доповнення до половини греки отримали від російського посла 18692 левка. П. Толстой передав купцям ті левки, які він отримав з продажу царського «скарбу». Серед цих товарів названо різні види хутра, а також ікла моржів. Після роздачі грошей на інші цілі залишилося 17172 левка, які, як зазначено в документі, за царським указом віддано турецьким «міністрам» як платіж за пограбованих запорожцями греків. Для того ж, щоб вистачило грошей для половини виплати, російський посол позичив 1520 левків у грека Павла Іванова Там же. -- Л. 186 об.-188 об..

Для завірення здійсненої виплати П. Толстой отримав листа від Порти за підписом і з печаткою кази-аскера. Цей лист в статейному списку відсутній, бо він був написаний турецькою мовою, перекладача з якої російський дипломат не мав. Натомість є отриманий послом за султанським указом лист від Христа Георгієва з товаришами з їх підписами і печатками, написаний грецькою мовою, який було перекладено і внесено до списку Там же. -- Л. 189..

На початку цього документа зазначено, що піддані султану купці- греки Христ з усіма товаришами за указом від Порти передали його російському послу 27 березня 1703 р. Дата, як бачимо, на два дні розходиться з датою розрахунку, поданою послом, що, вочевидь, є механічною помилкою або обумовлювалося якимись усними домовленостями. В загальних рисах у документі описано хід розрахунку з повернення вартості пограбованого запорожцями, що оцінювалося в 120 мішків: за дозволом султана, греки їздили у царську сторону, де, за указом російського монарха, отримали у Малій Росії, від гетьмана І. Мазепи 20 мішків грошей -- 10 тис. левків; а того дня в Адріанополі П. Толстой дав їм 40 мішків -- 20 тис. левків (до чого зараховувалися віднайдені й раніше передані грекам речі). Загалом це складало половину домовленої компенсації. За другою половиною купці мали їхати з однією людиною від російського посла і з його ж листом до Малої Росії. Виплата мала бути здійснена «московськими» грошима, тобто копійками, або соболями, в залежності від царського указу; вона мала реалізуватися по курсу, домовленому раніше, -- один левок оцінювався в 45 копійок. Після повної виплати купці зобов'язувалися не бити чолом і не докучати ані султану, ані царю. Лист був підписаний та завірений печатками Х. Георгієва та М. Іванова Там же. -- Л. 189-190. Крылова Т.К. Русская дипломатия на Босфоре в начале XVIII в. (1700-1709 гг.) // Исторические записки АН СССР. -- М., 1959. -- Т. 65. -- С. 253-254..

В історичній літературі існує коментар щодо здійсненого дипломатом в березні 1703 р. розрахунку. Пишучи про виплату тоді за розпорядженням Ф. Головіна 18,5 тис. левків, що разом з уже наданим відшкодуванням склало 30 тис., Т. Крилова називала її компромісом з турками, на який пішов П. Толстой, відкинувши дві перші з їхніх вимог -- ліквідації Азовського флоту, знищення фортеці в Кам'яному Затоні, призначення змішаної комісії для уточнення російсько-турецького кордону . На це варто зауважити, по-перше, що рішення про відшкодування за пограбовані у греків товари було прийняте Петром І, а не послом, а, по-друге, що це рішення було прийняте ще в 1701 р., і тоді ж про нього повідомили турецькій стороні.

За даними цієї ж дослідниці, гроші на виплату в березні 1703 р. П. Толстим пограбованим запорожцями грекам частини відшкодування були отримані з продажу соболів, привезених послу російськими купцями з Азова до Стамбула восени 1702 р. Там же. -- С. 254.

2 квітня 1703 р. дипломат відправив листа в Азов до думного дворянина Степана Ловчикова, в якому згадав про оголошення від представників османської влади, що запорожці не будуть прийняті під султанську владу і татари їх обороняти не будуть; про страту Далтабана Мустафи- паші; про зняття з посад і ув'язнення кримського хана та калги. Причому П. Толстой недвозначно приписував собі важливу роль у цих змінах, які забезпечили збереження миру РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 197 об.-199 об..

А далі бачимо дві сентенції про виникнення ускладнень, які могли призвести до протистояння Туреччини з Росією, і про заходи, за допомогою яких небезпека виникнення конфлікту була ліквідована. В першій запорожцям відведено ключову і провідну роль, як супротивній силі, яка проявляла активність, зрозуміло, більшою мірою через конфлікт з Москвою, що виник як наслідок пограбування 1701 р.: «всі минулі збурення і противності вчинилися злочинними діями запорозьких козаків». А в другій вирішальне значення віддано російському уряду, реалізувавши рішення якого про оголошення відшкодування за постраждалих грецьких купців Порті, посол посприяв знищенню серцевини конфлікту, що набирав значної сили, і по якому ще залишалися невеликі рештки: «і як я розсудливий великого государя указ про ту справу прийняв, за премудрим донесенням боярина Федора Олексійовича Головіна, і Порті про те запропонував, аби ту грецьку з запорозькими козаками справу закінчувати з задоволенням бажання їхнього тим, як насиллям води загасився згаданий вогонь, який розгорівся великим полум'ям, і молю Господа Бога, щоби допоміг мені і останні іскри притоптати, які затаїлися в печалі, аби від обох сторін безпека мирного життя і тиші зростала і процвітала» Там же. -- Л. 200..

Таким чином, справа про пограбування представлена П. Толстим як причина конфлікту між Російською державою та Османською імперією, яка могла призвести і до масштабного зіткнення, а тому, відповідно, з розв'язанням проблеми зникли й підстави для протистояння обох сторін і знову переважили мирні взаємини. А в основі виникнення конфлікту і його припинення лежала, за його словами, справа про пограбування низовими козаками підданих султану купців.

Свою ж роль у справі дипломат подав доволі вміло -- як обов'язок, який він ретельно намагається виконати: «оскільки майстерність посольська, щоби між великими монархами виклопотати мир, а підданим їх спокійне життя влаштовувати, чого нехай допоможе десниця Божа і мені зробити» Там же..

4 квітня 1703 р. П. Толстой написав Ф. Головіну про здійснений розрахунок з купцями. Передамо найважливіше з написаного, по-можли- вості, уникаючи повторів з уже викладеною нами інформацією. Отже, посол доповідав, що оплатив половину позову, а за другу половину домовився, що її видадуть соболями у Києві, за котрими незабаром мали їхати люди від Порти. Причому П. Толстой був за те, щоб турецькі посланці довго в Києві не затримувались. Приймати соболів вони мали по московській ціні при вартості левка у 15 алтин. Для вже здійсненої виплати купцям посол грошей не займав (за виключенням взятої у П. Іванова безпроцентної позики, за що мало бути виплачено цьому купцю у Москві за левок по 15 алтин московськими копійками), бо це призвело би до великих збитків через необхідність виплати процентів. Натомість постраждалим було видано гроші, виручені з продажу товарів, присланих від Федора Апраксіна. Тримати тривалий час у себе ті гроші послу не було сенсу і небезпечно, а відіслати їх до Москви не видавалося жодної можливості, бо існували певні перешкоди на шляху. Через це П. Толстой просив Ф. Головіна поговорити з Ф. Апраксіним, аби той не гнівався на нього Там же. -- Л. 207 об .-208.. Ближче до кінця свого великого листа посол помістив дуже оптимістичну для царя звістку про обіцянку турецького уряду знову дозволити купцям з царських володінь вести торгівлю через Чорне море, що мало стати наслідком завершення справи про пограбування: «як я в грецькій справі вчинив закінчення, по тому і московським торговим людям обіцяли дати свободу їхати через моря в Азов» Там же. -- Л. 210..

В цьому ж документі російський дипломат сповіщав про зусилля османського уряду, спрямовані на підтримання мирних взаємин з Москвою, а саме про відправку Портою суворих указів на кордони до пашів та начальників інших рівнів з розпорядженнями про ретельне дотримання угод. Більше того, були схоплені та посаджені до в'язниці в Адріанополі підлеглі тих пашів, про яких П. Толстой доповідав Порті, що вони «живуть необачно і чинять певні образи» царським підданим Там же. -- Л. 208 об..

За словами російського посла, він говорив представникам турецького уряду, аби султан навзаєм наказав виплатити зі свого скарбу компенсацію за всякі шкоди, які були вчинені татарами й кубанцями царським підданим. І на це він отримав відповідь через А. Маврокордатоса, що за прикладом царської сторони буде діяти й сторона султана. Але на той час П. Толстой вважав недоречним наполягати на таких виплатах, оскільки мав розпорядження свого уряду про недопущення сварок з турками Там же. -- Л. 209 об.-210. Там же. -- Л. 210..