Великий візир Рамі Мехмед-паша і російсько-турецькі переговори щодо пограбування грецьких купців українськими козаками в 1701 р.

Дипломат чув, що татари вже втихомирилися, але ще достеменно не знав, чи зайняв свою посаду новий хан. На той час османські азійські війська, котрі колишній візир спрямовував на Дунай нібито проти татар, вже були повернуті додому, а османські європейські раті, які дислокувалися на Дунаї, за чутками, мали бути незабаром розпущені чи відправлені проти іверян після прибуття хана до Криму і набуття ним своєї влади .

Треба згадати також про заходи російського керівництва, спрямовані на те, щоб, як писав Микола Костомаров, «умиротворити Україну». В умовах війни з Швецією, повстання на Правобережній Україні, налаш- тованості Січі на союз з татарами «нерозсудливо було залишати запорожців у роздратуванні проти московської влади». Тому до Низового Війська було направлено стольника Федора Протасьєва, який мав оголосити догану, але й сповістити про царське прощення за безчинства козаків. У той же час було відпущено запорозьку делегацію на чолі з Герасимом Крисою та Лук'яном, затриману раніше в Москві за вчинене

Військом пограбування купців. 5 травня 1703 р. стольник був на Січі, де роздав царське жалування Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. -- К., 1991. -- Т. 3. -- С. 243-247; Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы // Исторические монографии и исследования. -- СПб., 1885. -- Т. 16. -- С. 191-193..

Не знаючи про здійснений послом розрахунок, український правитель робив свої кроки, спрямовані на виплату компенсації. 12 квітня 1703 р. до П. Толстого надійшов лист від І. Мазепи, написаний 24 лютого у Бату- рині. Гетьман інформував, що царгородські греки домовилися з ним, що вдовольняться компенсацією за пограбовані товари і витрати на харчування протягом тривалого часу в розмірі 100 мішків левків. Вони вже прийняли 20 мішків у вигляді царського жалування запорожцям за два роки, і їм залишалося прийняти з царського скарбу виплату за 80 мішків соболями та іншими товарами, а залишок левками. При отримані усього відшкодування греки зобов'язалися надати І. Мазепі вірчий лист зі своїми підписами та зазначенням імен «усього свого товариства», яке перебувало в Царгороді. В тому документі мало бути вказано, що пограбовані купці, як і їхні близькі та далекі грецькі родичі, і володарі Оттоманської Порти надалі не будуть бажати й нагадувати про більшу винагороду. Український правитель зазначив, що він уклав з греками таку постанову на своїй території тому, що в той час на Правобережній Україні діялося велике «замішання» між Палієм, Самусем та поляками. І в таких обставинах не видавалося можливим не тільки когось так далеко посилати зі значними матеріальними цінностями, а й одному гінцю на коні проїхати. А от грекам з товарами і грошима з монаршого скарбу потрапити до кордону з Османською імперією було легше. Наприкінці листа І. Мазепа пропонував П. Толстому за царським указом і при потребі говорити про ці нові обставини справи про пограбування при Порті РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 215-217..

Всі ці кроки, зрозуміло, робилися і мали робитися надалі за узгодженням з московською владою. Відомо, що в листі Ф. Головіна від 16 квітня 1703 р. зі Шліссельбурга до гетьмана згадувалося про виплату грекам «копійками за товарним числом» з умовою, що греки нададуть достеменне свідчення про дозвіл прийняти ту виплату. В цьому ж листі говорилося про листи до П. Толстого щодо прийняття пограбованими купцями компенсації в Україні Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690-1709 гг. / Рук. проекта и сост. Т.Г. Таирова-Яковлева. -- СПб., 2014. -- С. 49.. 5 квітня 1703 р. боярин писав звідти ж дякам Посольського приказу, аби вони негайно повідомили, якщо буде інформація стосовно греків, які домовилися з гетьманом про сплату за пограбування, уступивши 10 мішків, і поїхали до нового візира Письма и бумаги императора Петра Великого. -- СПб., 1889. -- Т. 2: (1702-1703). -- С. 514.. А 6 травня 1703 р. Ф. Головін наказував дякам у іншому посланні: «Як гетьман буде писати про прислання за запорожців платежу чи кому повелить прийняти своєму на Москві, чинити за тим його листом негайно» Там же. -- С. 545..

Отримавши інформацію від українського правителя, російський дипломат вирішив довести її до відома турецької влади задля коригування стратегії своїх дій. Через кілька днів -- 17 квітня 1703 р. П. Толстой зустрічався з А. Маврокордатосом, якому говорив, що отримав повідомлення про домовленість греків, «котрі на пустих степах від недбальства свого розграбовані», з І. Мазепою, згідно з якою вони були згодні вдовольнитися отриманням за всі свої збитки 50 тис. левків, що складало 100 турецьких мішків. А йому -- П. Толстому -- від Порти представляли, нібито купці втратили товарів на 120 мішків, тобто на 60 тис. левків. За словами дипломата, таке розходження було явною ознакою того, що греки вчинили неправдиво -- написали значно завищену ціну своїм товарам. І за цю брехню вони удостоїлися не нагороди, а дуже жорстокого покарання. Однак цар, бажаючи мати непорушну «любов і дружбу» з султаном, наказав до виданої платні у 60 мішків додати за бажанням греків ще 40 мішків. Для отримання виплати султан не мав нікого відправляти до визначеного раніше місця -- до Києва, бо все мало бути виплачено згаданим грекам. Потрібен був лише лист від Порти для завірення того надання. Вислухавши росіянина, А. Маврокордатос сказав, що передасть слова посла Порті та повідомить про її реакцію РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 218-218 об..

І вже наступного дня -- 18 квітня 1703 р. -- А. Маврокордатос сповістив П. Толстому про відповідь від Порти. Від неї було заявлено про неприйняття домовленості, укладеної з гетьманом, бо греки, які були в І. Мазепи, «не суть сущі пани тих розграбованих товарів, але раби тих панів». І вони не могли укладати ніякої постанови чи договору у тій справі, бо Порта заборонила це робити не тільки тим «рабам», а й власникам товарів. А це було зроблено тому, що греки багато заборгували великому візиру та іншим вельможам. Відповідно той скарб не має бути переданим до рук греків, а його належить віддати Порті. В тому ж разі, коли «грецькі робітники», тобто представники власників товарів, підуть під примусом в царській стороні на якийсь договір, Порта вірити тому не буде, оскільки послу вже давно сказано, що грекам не слід давати того скарбу. І якщо від царської сторони відбудеться якесь зменшення виплати, то це призведе до погіршення відносин -- «і те буде більше схилятися до неприятельства». Надалі Порта відмовлялася вести розмови на цю тему і заявляла, що в разі неповної виплати другої частини компенсації їй «нанесеться озлоблення» з царського боку. Тому якщо цар зволить повністю вдовольнити Порту, то другу половину -- 60 мішків -- слід віддати негайно без усякого заперечення Там же. -- Л. 218 об.-219..

Виклавши все це, А. Маврокордатос зауважив, що більше ні про що Порта не наказувала йому говорити з російським послом, і покинув місце зустрічі, не вислухавши відповіді П. Толстого Там же. -- Л. 219..

За таких обставин російський дипломат мусив узгодити свої подальші кроки з українським гетьманом. 21 квітня 1703 р. П. Толстой відправив листа до І. Мазепи. Спочатку схваливши домовленість гетьмана з пограбованими греками про вичерпність компенсації з наданням їм ста мішків, він, однак, висловлював прохання, щоб грекам, які на той час перебували при українському правителі, не давати жодного левка. А пояснював це тим, що хоча греки були раді взяти й 50 мішків і укласти угоду, але Порта тим не вдовольниться, а тому користі з переданого грекам скарбу не буде. Зацікавленість купців хоча б у частковій, а турецького керівництва -- у повній виплаті пояснювалася, за словами російського посла, тим, що останнє вирішило забрати її собі: «і вже цей скарб входить у руки міністрів турецьких, мимо тих греків, а тому ті греки і малому числу раді». Незважаючи на це, за словами П. Толстого, він представив справу Порті згідно з гетьманським посланням, з ґрунтовними доказами, що збирався робити й надалі, хоча й вважав, що Порта не схилиться до нового варіанту розрахунку, оскільки ще до отримання послання від І. Мазепи, в березні вчинив з турками постанову щодо повної виплати за пограбо- ване Там же. -- Л. 219 об.-220 об.. Російський дипломат мав на увазі розрахунок за першу половину компенсації, здійснений 29 числа того місяця.

Як вказано далі в листі, посол отримав від Порти вірчого листа щодо прийняття половини виплати в розмірі 60 мішків, що дорівнювало 30 тис. левків, за підписом руки кубе-візира. Також, за наказом турецьких «міністрів», свого вірчого листа дали греки. Причому в цьому випадку свої підписи й печатки поставили саме власники товарів -- «котрі в тій справі сущі пограбованим товарам пани». Для отримання другої половини виплати -- ще 60 мішків у вигляді соболів по «московській ціні» при курсі за 1 левок по 45 копійок «московської монети» від Порти до

Києва вже мала поїхати певна людина. Але сталася затримка, спричинена пропозицією російського дипломата за листом від І. Мазепи Там же. -- Л. 220 об..

В таких обставинах П. Толстой просив гетьмана відправити до Москви запит «кому належить», чи стверджуватися йому у тій позиції, щоб більше 100 мішків не давати. При позитивній відповіді посол став би говорити турецькій стороні про додачу 40 мішків. При цьому П. Толстой підкреслив, що Порта «вельми на тому наполягає», аби було надано ще 60 мішків, і навів аргументацію османського уряду, яку назвав відмовками, про те, яким саме грекам насправді належать пограбовані товари. Турки говорили навіть, щоби грекам, які були в гетьмана, не віддавати й тих 20 мішків, які їм були дані раніше, а віддати тій людині, яка буде прислана для прийому скарбу від Порти до Києва. Однак П. Толстой цим не переймався, бо в листі від Порти було записано, що 60 мішків уже прийнято. Тому якби І. Мазепа зволив віддати грекам 20 мішків, то за це не потрібно було турбуватися. Але, на думку російського дипломата, більше того гетьман не мав давати, і користі з того би не було Там же. -- Л. 220 об.-221..

Наприкінці листа посол просив негайно сповіщати про те, що йому буде звелено чинити у справі. До надходження листа від українського правителя він не збирався робити подальших кроків, навіть якби його стали примушувати, а мав намір за можливості відбуватися відмовками Там же. -- Л. 221..

У одній з доданих до листа цидулок П. Толстой звернув увагу гетьмана на справжні причини готовності Москви компенсувати втрати грецьких купців: «ця справа чиниться не для того, аби вдовольнити греків, але щоб стан миру був неушкодженим, заради того належить вдовольнити Порту, а не греків». Тому посол дуже просив І. Мазепу чітко сповістити про це тим, кому належить. Спеціального листа до Москви П. Толстой тоді не відправляв через труднощі проїзду та навіть не сподівався, що й це його послання надійде до гетьмана Там же. -- Л. 221 об. Можливо, саме цей лист згадується у виписці змісту листа П. Толстого до І. Мазепи за квітень 1703 р., опублікованій у вже згаданому виданні «Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690-1709 гг.». -- С. 50: «про справу греків, які пограбовані, і що в тій справі вчинив з ними мир»..

1 травня 1703 р. до П. Толстого надійшов лист від Ф. Головіна (копія листа в статейному списку датування не має). І хоча дані з листа вже не могли згодитися послу для продовження справи, але вони є матеріалом для з'ясування того, як міг відбутися розрахунок у разі, якби справу вів І. Мазепа. Боярин інформував, що від гетьмана до Москви 17 лютого був присланий гонець з листом, у якому повідомлялося про пропозицію українського правителя грекам щодо зменшення суми компенсації. Заради швидкого вирішення проблеми греки погодилися уступити 20 мішків, 20 вони взяли, а тому до повної виплати залишалося надати їм ще 80 мішків. Причому греки подали гетьману перелік, в котрому зазначалося, які товари, скільки і за якою ціною вони хотіли отримати в рахунок цих 80 мішків. Вступ до переліку можна сприймати як його заголовок, який виглядав так: «1703-го лютого в 11-де розпис і пам'ять в договорі та згоді, що вчинили ми з ясновельможним гетьманом скільки має дано бути нам за збиток наш зі скарбу царської величності...». Отже, купці заявляли, що хочуть отримати 20 тис. рублів. Ця сума розподілялась так: 8 тис. рублів готівкою, але не копійками, а левками, яких мало бути 16 тис.; одну коробку соболів -- 10 сороків ціною 2700 рублів; другу коробку соболів -- 10 сороків ціною 2300 рублів; 5 сороків соболів ціною 1000 рублів; лисиць ленських 4 тис., десяток яких оцінювався в 15 рублів. При цьому ціна соболів мала відповідати якості, і лисиці мали бути не змішані, а «добрі і ленські». З метою інформування про таку пропозицію греки відправили свого представника до султанського двору . Ф. Головін же писав І. Мазепі 9 травня 1703 р. про потребу дочекатися від Порти підтвердження щодо виплати грекам .

4 травня 1703 р. у своєму листі П. Толстой сповіщав боярина про надходження до нього в Адріанополь 12 квітня листа від українського гетьмана з інформацією про домовленість з греками щодо передачі їм за втрачені товари та інші збитки 100 мішків, тобто 50 тис. левків, та пропозицією повідомити Порті про досягнуту угоду. Окремо додавався запис про те, як саме була сформульована послом ця пропозиція, і як від- реагував османський уряд РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 226 об.-227 об. Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690-1709 гг. -- С. 54. РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 229 об..

Далі російський дипломат висловлював прохання негайно прислати указ щодо його позиції на переговорах з представниками турецької влади про видачу лише 100 мішків. Посол був готовий відстоювати таку постановку питання, але зауважував, що за налаштованостю турків він бачив, що вони жодним чином з таким підходом не погодяться. Тим не менше, після отримання гетьманського листа П. Толстой притримав людину, яку турки призначили в поїздку для прийому скарбу до Києва. Він вважав, що ту людину не відправлять до того часу, поки з Москви не надійде указ у справі. При цьому П. Толстой повторював клопотання, щоб грекам, які тоді перебували при гетьмані, не давали жодного левка, зазначаючи, що користі з того не буде. Наприкінці дипломат зауважив, що йому з великими клопотами вдалося добитися згоди від турецького уряду на включення до загальної суми виплати і тих 20 мішків -- 10 тис. левків, які були надані грекам від гетьмана Там же. -- Л. 229 об.-230..

В шифрованій цидулці до цього ж листа російський дипломат пропонував розглянути підступний задум пограбованих греків. Отже, побачивши, що виплачувана їм компенсація переходить «у руки міністрів турецьких», купці наче уступали 20 мішків, що московськими грошима складало 4500 рублів. Однак цю уступку вони частково компенсували собі грою на обмінному курсі, оцінюючи один левок як полтину. При такому підході 100 мішків московськими грошима оцінювалися у 25 тис. рублів. А при оцінці левка у 15 алтин 120 мішків рівнялися 27 тис. рублів. Таким чином виходило, що греки уступали всього 2 тис. рублів. Але й тих дві тисячі купці відшкодовували з великим прибутком товарами, оскільки хотіли брати ленські лисиці по 15 рублів за десяток. А в Туреччині на той час таких лисиць могли купити по 5 левків за одиницю. Також значний прибуток греки мали отримати і за соболів Там же. -- Л. 231-231 об. Там же. -- Л. 231 об.-232..

Найбільше ж значення мало те, що виконання пропозиції купців призвело б й до ускладнень у відносинах з Портою, оскільки П. Толстой домовився з нею, що при виплаті й 120 мішків левок буде коштувати 15 алтин, а виплата мала здійснюватися московськими копійками чи соболями -- як вирішить цар. Така умова була зініційована російським послом для того, щоб купці не бажали брати соболів за низькою ціною. Якби вони захотіли взяти соболів задешево, то цар наказав би здійснити виплату копійками. Брати ж московські гроші було ризиковано, бо греки не змогли б ними скористатися в тому разі, якби їх не пустили до Москви. Тому купці були б змушені брати виплату соболями, але за реальною ціною. Таким чином, сподівався дипломат, і цар не зазнав би збитків, і Порта була б задоволена. А якби скарб, котрий греки хотіли тоді взяти, був присланий до посла, то він розраховував би на немалий прибуток для царя з його продажу, як зробив це з раніше надісланим скарбом. При закінчені опису проблеми П. Толстой ще раз просив повеліти нічого грекам не давати, бо вони б все витратили, а Порта тому не повірить. Вже тоді товариші пограбованих купців почали говорити, що ті були примушені до поступки .

А 9 травня 1703 р. П. Толстой відправив листа до Ф. Головіна, в якому шифром повідомлялося, що Порта негативно поставилася до договору, укладеного греками з І. Мазепою, і бажала, щоб виплата була здійснена саме їй, а грекам ані малого, ані великого надання не було, а також хоче, щоб для прийняття скарбу була відправлена людина від Порти до Києва, як про те вже було домовлено з російським послом. Менше 120 мішків турецьке керівництво брати не хотіло, натомість греки на той час були «і мале число раді взяти», бачачи, що виплата має потрапити не до них, а до рук турецьких «міністрів». А що греки візьмуть і витратять без узгодження з Портою, зазначав посол, то Порта в те не повірить, і виникнуть нові труднощі. Дипломат просив негайного розпорядження щодо подальшого ведення справи Там же. -- Л. 350-350 об.. З цим листом П. Толстой надсилав копію листа з цидулкою від 4 травня, оскільки попередній лист був відправлений з московськими торговими людьми, а вони могли затриматися в дорозі, і донесення про зустріч з А. Маврокордатосом 17 квітня та відповідь секретаря, надану наступного дня Там же. -- Л. 351. Там же. -- Л. 353-353 об..

Тим часом вирішив отримати відшкодування за свою позику грек Павло Іванов. 12 травня 1703 р. посол відпустив цього грека до Москви, аби той отримав гроші замість позичених П. Толстому. П. Іванов їхав з двома робітниками та певною кількістю товарів. Він мав заїхати до І. Мазепи з окремим листом, у якому російський дипломат висловлював прохання без затримок відправити грека до російської столиці .

У листі до Ф. Головіна, який повіз П. Іванов, було зазначено, що за зайняті у грека 1520 левків той має отримати розрахунок у російській столиці московськими копійками -- по 15 алтин за левок. П. Толстой підкреслював, що по такій ціні зайняти левки було б неможливо, якби не допомогла та єдина обставина, що на той час, згідно з царським указом, грекам було заборонено їздити до Москви у торгових справах. Тож П. Іванов і дав послу гроші по зазначеному курсу, щоб мати можливість поїхати до російської столиці за товарами. Однак, наголошував дипломат, він грека «в тому не обнадіював, і слова про те ніякого не було». І якби цар виявив милість, то наказав би дозволити П. Іванову купити товари заради того, щоб надалі за його прикладом при необхідності й інші купці давали послу гроші. А при відмові царя надати дозвіл купцю на покупку товарів той не мав надокучати, бо «жодного слова він про те зі мною не говорив», зазначав посол, а лише просив надати проїжджого листа до Москви Там же. -- Л. 353 об .-354 об.. Певно, мета купця була настільки зрозумілою, що її можна було й не обговорювати. Однозначною виглядає й позиція П. Толстого, який хотів, щоб П. Іванов отримав дозвіл на придбання російських товарів.

Дещо про те, як складалася подорож грека-позичальника, дізнаємося з листа Ф. Головіна до Петра І від 31 серпня 1703 р., в якому інформація про П. Іванова займає значне місце. Ф. Головін писав про приїзд до Москви цього грека від посла з листом про позику 1520 левків і з зазначенням вартості левка в 15 алтин. Дяки Посольського приказу пропонували П. Іванову гроші, але той їх не взяв, а висловив прохання, щоб за надану позику йому дозволили купити товари в російській столиці; щоб його товари були пропущені з українських міст до Москви (боярин зазначив, що ті товари були затримані гетьманом згідно з царським указом стосовно греків); щоб після здійснення торговельних операцій його пропустили назад без податків. Це російська сторона мала зробити, «аби йому та іншим грекам це чинити в Царгороді допомогу послу нашому і давати гроші в борг було звичайно». Причому грек, всупереч свідченню посла, стверджував, що П. Толстой його обнадіяв у такому способі вирішення питання. Ф. Головін просив розпорядження царя про дії в такій ситуації. Він сумнівався, що грека варто пропускати без податків, бо це могли взяти за приклад інші. А з іншого боку, його турбувало й становище посла, який в майбутньому міг знову потребувати допомоги від грецьких купців: «А не пропустити і не дати в торгівлі дозволу, -- щоб надалі їх не відігнати від Петра Толстого» Письма и бумаги императора Петра Великого. -- Т. 2. -- С. 648-649..

Про дотримання османським урядом зобов'язання в справі усунення причин для непорозумінь на кордонах свідчить розпорядження, яке спрямовувалося до правителя ханства. 28 травня 1703 р. посол писав Ф. Голо- віну, що після звернення до Порти за листом з Азова від воєводи С. Ловчикова щодо нападу кубанців на калмиків з Адріанополя до хана було відправлено указ, щоб «беззастережно кримців і кубанців, і всякий рід татарський від таких непотрібних справ утримувати» РГАДА. -- Ф. 89. -- Оп. 1. -- 1703. -- Д. 3. -- Л. 360..

30 травня 1703 р. до П. Толстого надійшов зашифрований лист від Ф. Головіна зі Шліссельбурга, датований 10 квітня. Боярин запитував, чи посол отримав надіслані йому в двох попередніх листах векселі, по яких у царській стороні вже було здійснено виплату. Він також повторював попереднє повідомлення про готовність до виплати компенсації, реалізації якої перешкоджали незгоди між поляками, татарами і козаками у Правобережній Україні, -- «відправити її жодним чином не можна» Там же. -- Л. 360 об .-361..

В цьому ж документі знаходимо свідчення використання ситуації з пограбуванням 1701 р. задля аргументації на переговорах про фортецю у Кам'яному Затоні. За інструкцією Ф. Головіна щодо позиції П. Толстого на зустрічах з представниками османського уряду з даного питання посол мав стверджувати, що нові укріплення призначалися виключно для контролю над Низовим Військом, а аргументом було саме пограбування: «Про будівництво нового місця поблизу, вище Січі по Дніпру, біля Кам'яного Затону, почате ні в який інший образ, але для своєвільних запорожців, щоби втримати їх від шалених грабіжницьких справ підданим же султанової величності, що і недавно вчинили, і тим було в обох сторонах призвели до порушення миру». При цьому мало бути згадано, що російський монарх повелів виплатити компенсацію постраждалим, незважаючи на збитки свого скарбу і на те, що цього робити було не слід Там же. -- Л. 361 об.. Тобто поява нового міста мала виглядати цілком закономірною у світлі такої аргументації: постраждали піддані султана, завдано втрат царському скарбу, та й загалом ситуація зашкодила мирним відносинам між обома державами. А загрожувати османській стороні, як твердила Москва, фортеця аж ніяк не могла. Та й розміщалася вона не на забороненому мирним договором місці.

Від російського керівництва ж були прислані вказівки, які передбачали два можливих способи передачі пограбованим грекам компенсації -- товарами в Україні або грошима в Стамбулі. 2 червня 1703 р. до П. Толстого надійшов шифрований лист від Ф. Головіна із Шліссельбурга, датований 17 квітня. Боярин писав, що було б дуже добре передати грекам компенсацію на Україні; найбільше підходили для передачі товари, а не гроші. Переправити скарб до П. Толстого аж ніяк не випадало через небезпеки від козаків, поляків і татар. Ф. Головін позитивно оцінював можливість виплати послом грошей, взятих у борг у мультянського господаря. А надалі за виникнення такої потреби боярин радив робити так, як раніше чинив О. Українцев -- брав у борг у греків і давав перевідні листи навіть з деяким перевищенням взятої суми. Позичальникам могли бути видані гроші за договором, якби вони не захотіли отримати борг товарами Там же. -- Л. 365-365 об..

Ще одним окресленим у листі питанням, яке мало відношення до справи про пограбування, було питання про будівництво нової фортеці в Кам'яному Затоні. Першим доказом правомірності такого будівництва з боку московського керівництва було те, що вона розташовувалася на давніх землях запорозьких козаків, вище Січі, далеко від турецьких володінь і не в обумовлених мирним договором незаселених місцях; другим доказом -- те, що «не для них (турків. -- В.С.) та маленька фортеця чиниться, але заради своєвільних запорожців, що такі грабежі чинять їх же підданим, що й нині змушені ми платити це даремно» .

Разом з цим листом до П. Толстого надійшли інструкції -- «статті», написані шифром, про те, що він мав говорити представникам турецької влади з приводу зведення фортеці у Кам'яному Затоні. У них зазначалося, зокрема, що цю будову почали робити на віддалі від кордону, визначеного мирним договором, що вона потрібна лише для утримання від своєвільної поведінки «старих шахраїв» запорожців, аби вони не могли чинити обом державам великих збитків своїми грабежами, як це трапилося недавно зі значним пограбуванням підданих султану греків, за що цар зволив заплатити. При цьому підкреслювалося, що від запорожців могли очікуватися не тільки такі, але й «державні великі до ворожнечі зруйнування миру» справи. Якби ж вже почате будівництво залишити без діла, то надалі такі грабежі стримати би не вдалося. Як приклад потріб- ності нової фортеці згадувався збудований раніше, при польській владі, поблизу Січі замок Кодак, призначений для «вгамування запорозького розбійництва» Там же. -- Л. 364 об .-365. Там же. -- Л. 365 зв .-366.. Цієї настанови російський посол і дотримувався під час перемовин з А. Маврокордатосом 5 і 27 червня 1703 р. (при урядуванні Рамі Мехмед-паші), з Асан-пашею 20 і 25 лютого та з А. Маврокордатосом 19 березня 1704 р. (при урядуванні Морали Дамат Хасан-паші). Як обговорювалася поява фортеці і як вона пов'язувалася з пограбуванням буде детально розглянуто в ході цього дослідження згідно з хронологією подій.

У першому випадку 5 червня 1703 р., коли на посольський двір приїжджав присланий великим візиром А. Маврокордатос, мова йшла спочатку про надто велику затримку російської сторони з відповіддю на турецькі запити, серед яких одним з основних був пункт про нову фортецю. Отже, секретар нагадував П. Толстому, що за перебування діючого великого візира на посаді реіс-ефенді той мав зустріч з російським послом, від часу якої вже йшов сьомий місяць. Тоді послу були запропоновані статті, потрібні для дотримання мирних взаємин, -- про розмежування кордонів, московські кораблі та новозбудоване місто на Дніпрі, а через чотири місяці ці запити були передані послу у письмовому вигляді. Турецька сторона бажала, щоб П. Толстой звернувся до Петра І за негайною відповіддю, однак досі жодної реакції від російської влади не було. Візир знову вимагав відповіді Там же. -- Л. 372 об.-373. Там же. -- Л. 373 об., 375 об..

На це посол відповідав, що після отримання згаданих письмових пропозицій і надання Портою дозволу відправити свою людину до Москви він одразу відіслав листа до царя, а тривале зволікання з відповіддю, припускав росіянин, могло бути пов'язане з труднощами проїзду через волоську землю, через збурення в тамтешніх народів, та великі відстані.

Тим не менше, П. Толстой очікував на швидке надходження царського указу .

Далі дипломат заявляв, що нова маленька фортеця будується не на заборонених мирним договором місцях, а у глибині царської держави, по Дніпру вище Січі та інших місць, на землях, якими здавна володіли запорожці, де й раніше, під час польської зверхності, була фортеця Кодак, призначена для утримання запорозьких козаків від усякого своєвільства. На тих же місцях і тепер, твердив П. Толстой, споруджується мала фортеця не для чого іншого, а з тією ж метою: «щоб запорожців стримати від своєвільства, аби підданим султанової величності не чинили (яких образ і грабежів, як і недавно від них діялося, за що царська величність не як належало, але вдовольняючи сторону султанової величності, указав заплатити зі свого царської величності скарбу, і тим зробився царській величності великий збиток)» Там же. -- Л. 374-374 об. Там же. -- Л. 374 об..

До цього дипломат додав і функцію стримування татар від розбійницьких наїздів на царську сторону, охарактеризувавши обидві -- запорозьку і татарську -- спільноти як порушників миру, що прагнуть до розбійництва, а тому й виступають проти існування фортеці у Кам'яному Затоні: «і заради того ті обидва народи, як запорозькі козаки, так і кримські татари, усіляко стараються, щоб у тому місці ніякої фортеці не було, аби вони без перешкоди могли розбійницького свого звичаю вживати». А отже будівництво цього укріпленного осередку -- «царської величності премудре діло» -- не може викликати підозри, а належить до зусиль, спрямованих на дотримання миру .

Стосовно ж ставлення турецької влади до греків, які були у гетьмана, і до місця майбутнього розрахунку П. Толстой написав Ф. Головіну шифром 4 червня 1703 р., що греки, котрі уклали договір з І. Мазепою, дозволу у Порти на те не запитали, а Порта хоче завершити справу за попередньою домовленістю -- прийняти другу половину компенсації у

Києві. Через це посол просив негайного розпорядження про свої дії у такій ситуації Там же. -- Л. 368 об .-369..

Невдовзі, 12 червня 1703 р., до П. Толстого надійшов лист з Азова від воєводи С. Ловчикова з описом кривд, завданих з османського боку татарами в цьому і в минулому роках: взяття в полон рибалок, солдата, інших людей; пограбування російських посланців, які їздили до татар Там же. -- Л. 378 об.-380. Там же. -- Л. 380 об.-381. Там же. -- Л. 382.. Вочевидь, така інформація могла згодитися дипломату як доказ нових негараздів на кордонах з вини підданих султана, що продовжувалися й після заборон, які туди надсилалися.

За кілька днів сама Порта ознайомила росіянина з інформацією подібного роду, хоча й зроблено це було ніби й ненавмисно. 16 червня 1703 р. А. Маврокордатос звертався до П. Толстого з проханням про допомогу в перекладі листа І. Мазепи, присланого до кримського хана і пересланого до Порти. За допомогою людей, відправлених послом, того листа було перекладено, а відповідно й посол довідався про його зміст. Йшлося про те, що азовський воєвода та воєводи інших міст багато разів писали в різні місця імперії, в тому числі й до хана в Крим, щодо розслідування образ, завданих татарами, ногайцями та кубанцями мешканцям великоросійських та малоросійських міст, але розслідування не було проведено.

Певно, за проханням посла 16 червня єрусалимський патріарх написав, а 17 червня адресат отримав листа з порадами про те, що говорити туркам щодо нової фортеці. П. Толстой мав твердити, що у споруджені фортеці винні самі татари, котрі «вивели козаків запорозьких з розуму», через що ті «вчинилися відступниками». Тому цар вжив заходів для їхнього втихомирення, зволивши побудувати місто перед самою Січчю («перед самим Запорогом»), яке миру не шкодить, а «тільки є вуздечкою запорожцям».

Російський посол використав запропоновану схему в своїй заяві турецькій стороні, щоправда, значно її розширивши і прикрасивши. Вже невдовзі, 27 червня 1703 р. А. Маврокордатос завітав до П. Толстого і сказав, що присланий великим візиром з запитанням, чи отримав посол указ від царя на передані турецькою стороною письмові пропозиції. Посол відповів, що хоча прямого указу на ті пропозиції не має, але має розпорядження щодо позиції російської влади. Ця відповідь стосувалася трьох піднятих турками питань -- фортеці в Кам'яному Затоні, кораблів в Азові і Таганрозі та розмежування кордонів. Першим пунктом у відповіді було питання саме про фортецю. Почавши з того, що місто зведене не в заборонених мирними договорами місцях, посол звинуватив в його появі кримських татар. Така позиція пов'язувалася зі справою про пограбування. Ланцюжок подій було вибудувано російською стороною у такій послідовності: запорозькі козаки своєвільно пограбували підданих султану греків; цар, міцно дотримуючись мирних угод і вдовольняючи султанську сторону, вилив на запорожців свій гнів, наказавши багатьох з них покарати на смерть, чим водночас бажав утримати їх від подальших розбійництв; кримські татари скористалися ситуацією і «багатьма своїми до запорозьких козаків посилками звабили їх і вчинили бути їм царській величності у непокорі»; цар, аби стримати своєвільників-запорожців від тієї «злотворної їх непокори», щоб їх супротивні дії не зашкодили миру і щоб дружба з султаном була непорушною, наказав побудувати на березі Дніпра, в Кам'яному Затоні, фортецю і ввести в неї певну кількість своїх військ. Таким чином, фортеця була призначена для того, щоб «запорозькі козаки, бачачи поблизу себе царської величності раті, своєвільного свого звичаю і всякого неподобства не могли застосовувати». Після цього знову говорилося про зведення фортеці на значній віддалі від кордону, а також згадувалася Кодацька фортеця. Все це означало, продовжував П. Толстой, що спорудження нового укріпленого осередку не може викликати підозри, а достойне великих похвал. До цього додавався аргумент про великі витрати царського скарбу на будівництво і на виплату пограбованим грекам. Використовуючи образний вислів Досифея ІІ Нотари, П. Толстой підсумовував: «І щоб надалі таких даремних платежів не було, зволив царська величність на тих своєвільних накласти міцну вуздечку» .

7 липня 1703 р. російський посол отримав листа від Ф. Головіна, датованого 22 травня. Боярин повідомив про надходження до нього листів П. Толстого з Адріанополя від 4 і 7 квітня, негайне донесення про них царю і про те, що у справі виплати грекам вирішено діяти за рекомендацією посла. Незабаром до Києва мали бути відправлені царський указ і соболі для здійснення платежу. Боярин також рекомендував, аби посол при зручній нагоді, вже після того, як буде здійснена повна виплата компенсації, говорив наближеним до султана людям, що виплата -- «недостойний платіж» за греків, «явних шахраїв» -- зроблена з немалими витратами, на що не варто було йти, але це здійснено задля утримання миру. При цьому посол мав запропонувати, щоб турецька сторона зробила аналогічний крок -- заплатила за збитки від татар як за своїх підданих Там же. -- Л. 384 об .-385 об. Там же. -- Л. 394-395.. Того ж дня в листі до Ф. Головіна П. Толстой просив надати царський указ щодо його подальших дій у справі про пограбування, бо турецькі міністри постійно говорили, що її потрібно негайно завершувати.

Вочевидь, інформація від боярина сприяла тому, що вже за кілька днів російським дипломатом і турецькою стороною знову було узгоджене питання про передачу другої половини компенсації на території України. 12 липня 1703 р. П. Толстой писав Ф. Головіну, що незабаром від Порти до Києва буде відправлений певний грек для прийняття соболів, в рахунок компенсації за пограбування. Це була стороння людина, а не з числа пограбованих. Для цієї поїздки обрали саме грека, бо представники цього народу краще орієнтувалися в ціні на соболів, ніж турки. Посол не заперечував цьому рішенню, бо вважав, що з греком значно зручніше розрахуватися, а, крім того, для грека не потрібно було витрачатися на утримання («корми») й на підводи. Турки хотіли, щоб при від'їзді грека до Києва П. Толстой відправив туди ж свого товмача, аби товмач оголосив місцевому губернатору чи іншій вповноваженній на те особі про приїзд грека за султанським указом від Порти задля прийняття того скарбу. П. Толстой збирався виконати побажання турків, відправивши з греком свого товмача, але з наказом, аби грек після прийняття скарбу у Києві дав розписку в тому, що він його прийняв згідно з договором російського посла з Портою. Той грек повинен був особисто везти прийнятий скарб, а якби в дорозі соболі були з якихось причин втрачені, то на нову виплату він не мав розраховувати. Дипломат припускав, що замість вимоги про таку розписку буде просити запевнювального листа від Порти відповідного змісту .

Тим часом нова політична ситуація змусила російського представника просити Москву про завершення справи. Він також повідомляв про зміну ставлення турецької влади до способу розрахунку. 25 липня 1703 р. посол писав Ф. Головіну в зашифрованому листі про сум'яття в Турецькій державі, під час якого «всі міністри їх повсякчас в смертному страху перебувають», та зазначав, що турецька влада дуже тисне на нього, аби друга половина компенсації була невідкладно виплачена ображеним грекам. П. Толстой не знав, що з цим робити, оскільки турки підозріло ставилися до того, що для прийняття скарбу комусь потрібно було їхати до Києва. Грека, який раніше був призначений у цю поїздку, вони утримали. Разом з тим росіянин збирався працювати над проблемою, аби вирішити її без збитку для царя, і просив, щоб скарб у Києві був готовий для передачі Там же. -- Л. 398. Там же. -- Л. 402-402 об. Там же. -- Л. 416 об.-417..

Вочевидь, труднощі з розрахунком у Києві змусили росіянина клопотатися про допомогу правителя Валахії, для чого вже існували сприятливі передумови. Того ж дня -- 25 липня 1703 р. -- П. Толстой відправив листа до мультянського господаря Костянтина Бринковяну з проханням про присилку 60 мішків левків. Аби здобути ці гроші, посол вирішив скористатися побажанням господаря, почутим від Спіліота, про отримання певних речей з Росії. Посол повідомляв господарю, що має проблему з невідкладною виплатою Порті вказаної суми, просив по можливості її прислати, а також пропонував вигідний для господаря спосіб повернення позиченого. Господар міг сповістити П. Толстому про те, що і у який спосіб бажає отримати з російського боку. За словами дипломата, на той час він вже коротко написав Петру І про пропоновану господарю угоду, а з надходженням письмового повідомлення від господаря обіцяв писати ще раз, більш детально. П. Толстой був готовий «з усякою радістю» надати такий документ про взяту позику, який був потрібний господарю .

Ще один контакт з представником Порти щодо виплати відшкодування при правлінні Рамі Мехмед-паші відбувся 18 серпня 1703 р., коли за наказом великого візира до П. Толстого приходив посольський пристав Асан-ага говорити «з великим примусом» про негайну виплату грекам другої половини компенсації, бо Порті, як це мав бачити й сам дипломат, «безмірно» потрібні гроші. На це посол відповів, що має домовленість з Портою про передачу зазначеного скарбу в Києві соболями чи московськими копійками. І, згідно з цією угодою, скарб приготовано, а турки можуть відправити до Києва своїх людей для його прийняття, коли захочуть. В Туреччині ж віддавати його послу не належить, і турецьких монет у нього немає, і домовленості порушувати він не буде Там же. -- Л. 418-418 об. Там же. -- Л. 423 об.-424..

* * *

Розглянувши хід дипломатичних зносин та заходи, вжиті російською стороною щодо виплати постраждалій стороні компенсації за пограбованих підданих Османської імперії, яка з попередніми виплатами склала 50% від визначеної суми збитків, зупинимося на коротких висновках щодо політичної сторони проблеми. При цьому виходимо з положення, що дії російської дипломатії в даному питанні визначалися стратегічними напрямами політики Москви і корегувалися тодішніми реаліями.

Найперше про позицію турецької сторони. Питання про негайну виплату було одразу поставлене турецьким урядом при початку правління Рамі Мехмед-паші. Ця вимога супроводжувалася застереженням щодо можливого погіршення двосторонніх відносин. Російський посол не був готовий до настільки швидкого завершення справи, як того хотіла турецька сторона, і в зверненнях до свого керівництва просив якнайшвидше посприяти її залагодженню шляхом відправки необхідних матеріальних цінностей.

Російська сторона, виплачуючи компенсацію, намагалася ліквідувати можливий привід для війни з Османською імперією. Одночасно вона намагалася переконати Стамбул у своїй налаштованості на мирні взаємини. За вказівками свого уряду російський посол твердив, що цар демонструє добру волю, здійснюючи виплату компенсації, робить це без з'ясування, чи реальним є розмір задекларованого купцями збитку. Навіть частина вини у пограбуванні греків перекладалася росіянами на представника регіональної влади імперії -- очаківського пашу та на кримських татар, за намовою яких нібито й стався той інцидент.

Велику увагу російська влада спрямовувала на ліквідацію загрози, яка могла виникнути внаслідок домовленостей Січі і Бахчисарая. За настановами Москви і з подачі П. Толстого справа про пограбування виглядала як причина міжнародного конфлікту. Запорожців обвинувачували у підбурюванні кримського хана заради уникнення наслідків свого злочину шляхом провокування війни, що призвело до звернення хана до султана щодо загрози з боку Москви. При цьому російська сторона переконувала турків, що сама міцно дотримується миру, а свій гнів цар спрямував на запорожців для того, щоб вдовольнити султанську сторону щодо пограбування.

У зв'язку з цим до Стамбула висувалися претензії щодо політичного майбутнього Запорозької Січі, що мали нагальний характер, оскільки їх реалізація сприяла збереженню вкрай необхідного тоді Москві миру. Російський уряд хотів, аби султан не приймав запорожців у підданство, заборонив татарам взаємодіяти з запорожцями і надавати їм захист чи допомогу.

Поряд з цим низку претензій можна оцінити як такі, що носили символічний характер, мали репутаційне значення для російського уряду. Такими виглядають обвинувачення прикордонного населення Османської імперії в завдані шкоди царським підданим, підкріплені великим фактичним матеріалом. Таким виглядає бажання царя отримати компенсацію за збитки, завдані людьми з османського боку його підданим. Згідно з цим, султан мав розпорядитися про розслідування нападів з його боку, покарання винних, повернення захоплених людей та матеріальних цінностей і загалом заборонити чинити такі дії надалі, а також здійснити аналогічні царській виплати за втрачені матеріальні цінності з султанської скарбниці.

Реакція турецької влади виявилася насамперед у запевненні про відсутність у неї планів прийняття у підданство запорозьких козаків, а відповідно, і про заборону чинити це Бахчисараю. Сам російський посол сповіщав в Москву про накази Стамбула представникам влади на прикордонні, зокрема, кримському хану, про дотримання мирних угод.

Поряд з проблемами, які створило для неї пограбування, Москва спромоглася здобути з ситуації й певні політичні зиски. Представлення запорожців як слабко контрольованої спільноти, здатної на грабежі, стало одним з суттєвих аргументів для доведення османському керівництву необхідності спорудження на південному кордоні царських володінь нового укріпленого осередку. При тому, що Стамбул цілком резонно розглядав фортецю в Кам'яному Затоні як ще одну базу для наступу на османські землі. Можна припустити, що й контакти з господарем Валахії теж були для російської влади позитивним моментом, з перспективи підтримання сталих відносин з цим залежним від султана правителем.

References

1. Arunova, M. R., & Oreshkova, S. F. (1985). Primechaniya [Notes]. In Russkij posol v Stambule (Pyotr Andreevich Tolstoj i ego opisanie Osmanskoj imperii nachala XVIIIv.) (pp. 115-148). Moskva: Nauka. [in Russian].

2. Dokumenty: «Tajnye stat'i» i otpiska na nix P. A. Tolstogo; Vyderzhki iz donesenij P. A. Tolstogo F. A. Golovinu. [1985]. In Russkij posol v Stambule (Pyotr Andreevich Tolstoj i ego opisanie Osmanskoj imperii nachalaXVIIIv.) (pp. 37-114). -- Moskva: Nauka. [in Russian].

3. Kostomarov, N. (1885). Mazepa i mazehincy. Istoricheskie monografii i issledovaniya (Vol. 16). Sankt-Peterburg. [in Russian].

4. Krylova, T. K. (1959). Russkaya diplomatiya na Bosfore v nachale XVIII v. (1700-1709 gg.). Istoricheskie zapiski ANSSSR, 65, 249-277.

5. Pis'ma i bumagi imperatora Petra Velikogo. (1889). (Vol. 2: 1702-1703). Sankt-Peterburg. [in Russian].

6. Stanislavs'kyj, V. (2017). Instruktsiyi rosijs'komu poslu Petru Tolstomu dlya perehovoriv z predstavnykamy turets'koho uryadu schodo pohrabuvannya hretskykh kuptsiv (1702 r.). Ukrayina v Tsentral'no-Skhidnij Yevropi, 17, 170-189. [in Ukrainian].

7. Stanislavs'kyj, V. (2018). Velyki vizyri Kavanoz Akhmed-pasha ta Moraly Damat Khasan-pasha i rosijs'ko-turetski perehovory schodo pohrabuvannya hretskykh kuptsiv ukrayins'kymy kozakamy v 1701 r. Naukovi zapysky Kam'yanets'- Podil's'koho natsional'noho universytetu imeni Ivana Ohiyenka: Istorychni nauky, 28, 188-203. [in Ukrainian].

8. Stanislavs'kyj, V. (2017). Velykyj vizyr Daltaban Mustafa-pasha i rosijs'ko- turetski perehovory schodo pohrabuvannya hretskykh kuptsiv ukrayins'kymy koza- kamy v 1701 r. Visnyk Kam'yanets'-Podil's'koho natsional'noho universytetu imeni Ivana Ohiyenka: Istorychni nauky, 10, 500-513. [in Ukrainian].

9. Tairova-Yakovleva, T. G. (Comp.). (2014). Baturinskij arxiv i drugie doky- menty po istorii Ukrainskogo getmanstva 1690-1709 gg. Sankt-Peterburg: Dmitrij Bulanin. [in Russian].

10. Yavornyts'kyj, D. I. (1991). Istoriya zaporoz'kykh kozakiv (Vol. 3). Kyiv: Naukova Dumka. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru