Україна у Другій світовій війні: теоретико-методологічний аспект

Слід зауважити, що «українська тема» гостро постала на міжнародній політичній арені напередодні Другої світової війни, а саме у 19381939 рр., що було безпосередньо пов'язано з подіями у Чехословаччині, зокрема щодо визначення статусу Карпатської України, і відтоді почала набувати суспільного резонансу. Конфліктогенність цієї теми на тлі назрівання нової війни та нового перерозподілу світу добре усвідомлювали тогочасні політичні діячі і аналітики, а отже і в німецькій Райхсканцелялії і в радянському керівництві. Так, відомо, що Вінстон Черчиль, після нападу Німеччини на Радянський Союз наголосив на тому, що відтепер буде пильно відстежувати політичні дії Адольфа Гітлера щодо України, адже «якщо Фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні -- Велика Британія переможе» Цит. за: Кралюк Петро. Українці і Друга світова війна [Електронний ресурс] // День. -- 17 червня. -- 2011. -- Режим доступу: http://incognita.day.kyiv.ua/ukrayinczi-i- druga-svitova.html (останній перегляд: 04.11.2019)..

Однією із тих ключових фігур, хто напередодні Другої світової війни неодноразово намагався привернути увагу широкої громадськості до «української теми», був Ланселот Лоутон -- відомий британський громадський діяч, журналіст-міжнародник, вчений. На його думку, напередодні Другої світової війни саме «українське питання» стало головною проблемою Європи. У квітні 1934 р., на сторінках британського видання «The Fortnightly Review» ним було опубліковано статтю під назвою «Пригноблена Україна» (ориг. «The oppressed Ukraine»), у якій він висвітлив деякі сторінки української історії та, зрештою, констатував, що незалежна Україна вкрай необхідна для європейського економічного прогресу і світового миру Кот Сергій. Непохована країна та її відкривач. Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну [Електронний ресурс] // День. -- 26 серпня. -- 2011. -- Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/nepohovana-krayina-ta-yiyi- vidkrivach (останній перегляд: 04.11.2019). Кот Сергій. Непохована країна та її відкривач. Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну [Електронний ресурс] // День. -- 26 серпня. -- 2011. -- Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/nepohovana-krayina-ta-yiyi- vidkrivach (останній перегляд: 04.11.2019).. У лютому 1935 р., щойно створений Англо- український комітет, одним із співзасновників якого став Ланселот Лоутон і до складу якого увійшли деякі британські парламентарі, громадські діячі, журналісти, вчені, оприлюднив заяву, де, зокрема, наголошувалося, що особливо пильної уваги світової громадськості потребує становище українців у Східній Галичині, а також на тому, що досі не встановлено справедливості стосовно українців і продовження ігнорування цієї складної теми може вкрай негативно позначитися на подальшій долі усієї Європи та ін. Примітним є те, що цю заяву підписали, окрім Ланселота Лоутона, окремі члени Палати громад і Таємної ради Великої Британії, відомі науковці Р. Сетон-Вотсон і Г. Гуч та ін. Крім цього, 29 травня 1935 р., під час публічних слухань в Палаті громад Великої Британії, що були проведені з ініціативи Англо-Українського комітету, Ланселот Лоутон виступив із доповіддю «Українське питання». Головною метою доповіді стало знову ж таки привернення уваги до «української теми», її актуальності в тогочасній системі міжнародних відносин тощо. Зокрема у доповіді йшлося про розчленування України після Першої світової війни, закріпленого Версальською системою мирних договорів, польсько-українське протистояння в Східній Галичині у 20-х -- 30-х рр. ХХ ст. та політику полонізації, впроваджувану польською владою, Голодомор в Україні 1932-1933 рр. та інші аспекти української історії. Ланселот Лоутон зауважував: «Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир і дипломатію; в той самий час, із нею тісно пов'язані життєво важливі британські інтереси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут закорінена причина європейських чвар усієї першої чверті століття. Не дивно, що про цю країну досі так мало було чути: гноблення української нації постійно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навіть самого існування українців. Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважалося, що якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих i забутих націй» Лоутон Ланселот. Українське питання / [упоряд., наук. ред., авт. передм. С. Кот; відп. ред. В. Горбик]. -- Київ; Лондон: «Спадщина» ЛТД, 2006. -- 49 с.. Також він наголошував: «Українська нація -- це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, щоб утвердити свою незалежність..,» Там само..

В даному контексті є показовою доповідь Ланселота Лоутона «Україна: найбільша проблема Європи» (Лондон, 1 лютого 1939 р.). Її текст було опубліковано на сторінках британського видання «East Europe and Contemporary Russia», головним редактором якого він був. В доповіді, зокрема, йшлося про таке: «Упродовж останніх кількох місяців Україна -- зовсім невідома Заходові країна -- опинилася в центрі світової уваги. Гадаю, що більшість людей можуть сказати, що знають мало або й нічого не знають пр. неї. Це не їхня провина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навіть її існування. Дуже важко уявити собі щось більше гідне осуду, ніж замовчування народу, котрий за давнім правом належить до родини європейських націй. Але неконтро- льовані події тепер вивели Україну на міжнародну арену. Попри загальну, хоча й зрозумілу непоінформованість у цій справі, переважає думка, що від вирішення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання» Там само.. На користь своїх тверджень Ланселот Лоутон наводить багато аргументів, зокрема: «На сьогодні Німеччина -- єдина потужна держава, яка цікавиться тим районом. Демократичні держави перебирають і дуже обережно обирають тих, кого наділяють своєю симпатією, і не завжди вона дістається тим, хто її набільше потребує». У цьому ж контексті він зауважив, що «Україна має всі ті сировинні ресурси, яких потребує Німеччина» Там само..

Відтак, не менш резонансною подією стала публікація 14 березня 1939 р. на шпальтах популярного американського видання «Look» статті під назвою «Наступна європейська війна почнеться в Україні» («The next European War will start in the Ukraine») разом з ілюстрованою картою «Наступна європейська війна почнеться в Україні» [Електронний ресурс] // Історична правда. 21 березня. -- 2016. -- Режим доступу: www.istpravda.com.ua/ аПіс^/2016/03/21/149023/ (останній перегляд: 05.11.2019).. На карті, зокрема у правому верхньому куті, позначено «Україна -- мета Гітлера. Це 328 тис. квадратних миль, що охоплюють частини Чехосло- ваччини, Румунії, Польщі та Радянської Росії», а також показано два ймовірних шляхи до здійснення цієї мети: перший -- через Польщу, другий -- через Угорщину та Румунію. Саму ж статтю подано у двох частинах. В першій частині під назвою «Російська Україна... наступна мета Гітлера» без конкретного авторства наголошується на тому, що справжньою метою Німеччини є заволодіння природними ресурсами і промисловим потенціалом радянської України і заради цього Берлін намагатиметься створити 40-мільйонну маріонеткову українську державу на територіях Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР, а отже йдеться про реальність німецько-радянської війни і що з Червоною армією німці будуть змушені воювати, адже Радянська Росія -- це не Чехословач- чина «Наступна європейська війна почнеться в Україні» [Електронний ресурс] // Історична правда. 21 березня. -- 2016. -- Режим доступу: www.istpravda.com.ua/ аНіс^/2016/03/21/149023/ (останній перегляд: 05.11.2019). Там само.. Авторство другої частини статті під назвою «Чи зможе російська армія зупинити Гітлера?» належало американському воєнному аналітику, журналісту і письменнику Джорджу Філдінгу Еліоту, який виклав свої думки щодо потенційного німецько-радянського конфлікту та його стратегічних аспектів. Зокрема, він порівнював воєнний потенціал Німеччини і Радянського Союзу на користь останнього, наголошував на тому, що шанси Німеччини на успіх залежатимуть від позиції Польщі та Румунії. Відтак, незважаючи на те, що в цілому стаття відображала хибні уявлення про тогочасну політику Німеччини, її головний «український акцент» виявився цілком слушним у світлі тих подій, які відбулися напередодні і після 1 вересня 1939 р.

Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових дій Німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Саме тут відбулася переважна кількість (майже половина) вирішальних військових баталій радянсько- німецького фронту, який став основним в усій системі фронтів Другої світової війни, а бойові дії тривали найдовше, з 22 червня 1941 р. по 28 жовтня 1944 р. Активна стадія бойових дій тривала 680 діб, упродовж січня 1943 -- жовтня 1944 рр. Так, у 1941 р. тут відбулися такі широкомасштабні операції, як танкова битва в районі Луцьк-Ровно-Дубно- Броди (червень), оборонні битви Київська (липень-вересень) та Одеська (серпень-жовтень), у 1942 р. -- Харківська (травень), а також наступальні операції 1943-1944 рр. -- Донбаська (серпень-вересня 1943 р.), форсування Дніпра (серпень-грудень 1943 р.), Житомирсько-Бердичівська (грудень 1943 -- січень 1944 рр.), Нікопольсько-Криворізька (січень- лютий 1944 р.), Одеська і Миколаївська (березень-квітень 1944 р.), Кримська (квітень-травень 1944 р.), Львівсько-Сандомирська (липень-серпень 1944 р.), Корсунь-Шевченківська (січень-лютий 1944 р.), Ровенсько- Луцька (січень-лютий 1944 р.), Східно-Карпатська (вересень-жовтень 1944 р.) та ін. Беззаперечним є факт, що у ході боїв найбільш масштабною стала «битва за Дніпро» -- чотиримісячна військова операція радянської Червоної армії, в результаті якої було майже повністю звільнено окуповану німцями територію Лівобережної України і в якій, з обох сторін, брало участь близько 4 млн. осіб, а кількість загиблих становила від 1,7 до 2,7 млн. осіб Героїчний штурм і тисячі смертей: 74-та річниця визволення... [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: https://www.5.ua/kyiv/heroichna-epopeia-tysiachi-smertei- 5оЬо4т-74а-псЬпу15т-ууэто1епта-ку1еуа-уШ-па15убЬу- 158392.html (останній перегляд: 05.11.2019)..

Не можна обійти увагою і наявну статистику щодо кількості діючих на українських теренах німецьких установ, де катували і знищували людей. Так, відповідно до інформації, вміщеній у «Довіднику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944)» -- це були 2 концтабори класичного типу (Янівський у Львові (у нім. джерелах «Zwangsarbeitslager Lemberg-Janowska») і Сирецький (у нім. джерелах «Kiev-West») у Києві), 78 виправно-трудових таборів і таборів примусової праці для євреїв (за ступенем суворості режиму були наближені до концтаборів), 7 виправно-трудових таборів, 15 таборів примусової праці, 304 гетто, 23 пересильні табори, 66 гестапівських тюрем, 242 табори для військовополонених тощо Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (19411944) / Упоряд. М. Г. Дубик. -- К.: [б.в.], 2000. -- 304 с.. Згідно з сучасними дослідженнями цієї проблеми, тільки кількість загиблих в такий спосіб військовополонених оцінюється в 1,8 млн. осіб Друга: світова війна в історичній пам'яті України. (За матеріалами Українського інституту національної пам'яті) / Упоряд.: Л. Герасименко, Р. Пилявець. Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010. -- С. 112..

Слід зауважити, що хоча Німеччина й виробила чіткий політичний курс стосовно України як території, населеної расово неповноцінними людьми, з початком воєнної кампанії проти Радянського Союзу у середовищі представників її владних структур з'явилися дещо інакші думки з цього приводу, а саме допускалася можливість певної української автономії і в цьому також вбачався успіх справи. Головний політичний курс закріплено в багатьох офіційних документах, наприклад інструкції від 1 червня 1941 р. під назвою «12 заповідей поведінки німців на Сході і їх поводження з росіянами» (стосується усього слов'янського населення), де, зокрема, зазначено: «З огляду на те, що щойно приєднані території повинні бути надовго закріплені за Німеччиною і Європою, багато залежатиме від того, як ви зарекомендуєте себе там. Ви повинні усвідомити, що ви на цілі століття є представниками великої Німеччини і прапороносцями націонал-соціалістичної революції і нової Європи. Тому ви повинні з усвідомленням власної гідності впроваджувати найжорстокіші і найнещадніші заходи, яких потребуватиме від вас держава... Не бійтеся рішень, які можуть виявитися помилковими. Стосовно росіян слід наполягати навіть на помилці, допущеній німцем.» Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: Военные преступления. Преступления против человечности. Сборник материалов в 3-х томах. Т. 2. -- М.: Юрид. лит., 1966. -- С. 158-159, 160.

Кашуби -- етнічна група поляків, яка компактно проживає у польському Помор'ї (на північному заході Польщі).

Гуралі -- етнографічна (етнокультурна) група, трактована по-різному: і як субетнос поляків і як субетноси чехів і словаків. Найбільше гуралів проживає на півдні Польщі, півночі Словаччини і в районі Тешинська Сілезія у Чехії.

Сорби (нім. Sorben) -- ті ж самі лужичани або лужицькі серби -- представники західнослов' янської народності, які проживають на Південному Сході Німеччини. Венди -- (нім. Wenden) або вінди -- середньовічна збірна німецька назва сусідніх німцям слов'янських племен. Зараз ця назва закріпилася за полабськими слов'янами. Інший документ, про який вже йшлося, а саме так званий Меморандум Гросса від 28 листопада 1940 р., проголошував наступне: «Ми вищою мірою не зацікавлені в тому, щоб населення Сходу становить єдине ціле, а, навпаки, зацікавлені в тому, щоб воно було розчленоване на якомога більшу кількість груп і народностей. Вже найближчими роками. через 4-5 років, приміром, саме поняття «кашуби», повинно стати невідомим, оскільки на той час більше не існуватиме кашубської народності. В дещо більш віддалені терміни на нашій території повинно стати можливим зникнення українців, гуралів і лемків як народів. В такому випадку після послідовного здійснення цих заходів упродовж найближчих десяти років населення буде складатися із решти місцевих мешканців, визнаних неповноцінними, і населення, переміщеного із східних провінцій, а також із областей Німеччини, в яких іще є подібні расові і національні особини (наприклад, із областей, де мешкають сорби і венди )» Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: Военные преступления. Преступления против человечности. Сборник материалов в 3-х томах. Т. 2. -- М.: Юрид. лит., 1966. -- С. 151-152..

Після створення на підставі наказу Адольфа Гітлера «Про цивільне управління на окупованих східних територіях» від 17 липня 1941 р. Міністерства окупованих східних територій на чолі з Альфредом Розенбергом в офіційній німецькій політиці щодо «українського питання» з'явилися нові тенденції. Слід зауважити, що ці нові ідеї не були реалізовані на практиці, оскільки постійно наражалися на жорстку критику з боку інших представників німецької влади та головне були відхилені самим Адольфом Гітлером. Вперше їх було викладено у «Записці з українського питання № 1», поданої на розгляд Адольфу Гітлеру 2 квітня 1941 р. Отже, в розділі «Україна (Окраїнна область)» зазначалося: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ упродовж довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московської історіографії... Політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху. До тієї частини, що в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області... аби послабити і одночасно мати проти неї постійну противагу... На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї області»⁴⁸.

Відтак, план Альфреда Розенберга передбачав збереження етнічного складу, ввірених йому східних територій (за винятком Прибалтики), створення навколо Росії низки ворожих їй національних державних утворень, залежних від Німеччини і, насамперед, України -- найбільшої територіально і найпотужнішої економічно. Однак, план Альфреда Розенберга був відхилений Адольфом Гітлером. Зокрема, в Меморандумі Розенберга Адольфу Гітлеру від 16 березня 1942 р. «Стосовно методів окупаційного режиму в Україні» (в документі вказано, що це «Офіційна примітка для Фюрера») йшлося: «На майбутнє звідси витікають певні жорсткі урядові заходи із забезпечення німецьких інтересів залежно від обставин і відповідно до поведінки населення... Тепер на основі цієї точки зору деякі особи дійшли висновку, щоб вона по можливості скрізь висловлювалася в різкій формі, як, наприклад, «з колоніальним народом слід поводитися за допомогою батога, як із неграми». На мою думку, подібні висловлювання не послуговують німецьким інтересам, а шкодять їм. В результаті моїх подальших спостережень я дійшов висновку, що німецька політика може дотримуватися певної думки щодо властивостей підкорених народів, але, що завдання німецьких політичних представників -- не вживати заходів і не ухвалювати рішень, які, зрештою, можуть призвести до тупого відчаю підкореного населення, замість того, щоб викликати потрібну продуктивну напругу виробничих сил» Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: Военные преступления. Преступления против человечности. Сборник материалов в 3-х томах. Т. 2. -- М.: Юрид. лит., 1966. -- С. 204-205. Секретна інструкція Розенберга Еріху Коху, райхскомісару України (18 листопада 1941 р.). [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://textbooks.net.ua/content/view/ 1117/17/ (останній перегляд: 05.11.2019).. У цьому контексті чітко простежується позиція Альфреда Розенберга стосовно німецької окупаційної політики на українських теренах, а саме те, що він ні у якому разі по суті не заперечував її основних засад, а лише пропонував змінити деякі методи її впровадження. Дуже виразним підтвердженням на користь цієї думки є інструкція Альфреда Розенберга від 18 листопада 1941 р., в якій він окреслював деякі правила управління окупованими українськими територіями у сфері спілкування з місцевими жителями. Зокрема, рекомендувалося ухилятися прямих відповідей на запитання українців про їх подальшу долю і відповідати таким чином, що остаточне рішення ухвалюватиме Фюрер, беручи до уваги загальну ситуацію і ставлення самих українців, пояснювати українцям, що Німеччина своїми діями рятує Україну від Москви, оскільки без цього українці були б винищені. Також необхідно було наголошувати на тому, що заради порятунку й українці повинні бути готовими до певних жертв, наприклад, поступитися власними територіями, позаяк німецький народ, який проживає в значно тісніших умовах, ніж центрально- і східноєвропейські нації, власною боротьбою заслужив собі право на розширення свого життєвого простору.

Слід зауважити, що чи не головним опонентом Альфрефа Розенберга в «українському питанні» став гауляйтер (нім. Gauleiter) Східної Прусії Еріх Кох, якого 20 серпня 1941 р., згідно з наказом Адольфа Гітлера було призначено головою -- райхскомісаром (нім. Reichskommissar) райхско- місаріату «Україна» (нім. Reichskommissariat Ukraine) -- адміністративно- територіальної одиниці німецького цивільного управління, яка діяла на окупованих українських (за винятком кількох областей Західної України) і білоруських (зокрема, частині Брестської, Гомельської, Пінської і Поліської областей) територіях зі штаб-квартирою в м. Ровно (в статусі адміністративному існував від 20 серпня 1941 р. до 15 листопада 1944 р., а як територіальна одиниця -- з 1 вересня 1941 р. до кінця квітня 1944 р.) Себта Т. Райхскомісаріат Україна [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 9: Прил-С / Редкол.: В. А. Смолій ('олова) та ін. НАН України. Інститут історії України. -- К.: В-во «Наукова думка», 2012. -- С. 126-128. -- Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Rajkhskomisariat_U (останній перегляд: 04.11.2019).

Мова йшлася про створення райхскомісаріату «Московія», до якого мали увійти території Центральної Росії (до Уралу). Однак, ці плани не були реалізовані і окуповані Німеччиною області Росії не мали єдиної цивільної адміністрації та уніфікованого управління.. Відомо, що Альфред Розенберг був проти кандидатури Еріха Коха на посаду райхскомісара України, адже бачив його на аналогічній посаді в Росії, де передбачалося встановлення значно жорсткішого режиму, що, на його думку, більш відповідало як його поглядам, так і особистим якостям.

Відтак, режим Еріха Коха на ввірених його владі територіях вирізнявся винятковою жорстокістю. У цьому контексті примітним є факт, що після капітуляції Німеччини у травні 1945 р. й арешту головних німецьких військових злочинців, серед них і Еріха Коха у травні 1949 р. представниками британської контррозвідки, радянська сторона не стала вимагати його екстрадиції і судити за злочини проти українського народу, а натомість передала Польщі, де його судили за злочини, які він вчинив, перебуваючи на посаді гауляйтера Східної Прусії. Під час розгляду справи Еріха Коха в суді, останній наголошував на своїй прихильності до Радянського Союзу, а також зауважував про те, що саме йому належить заслуга у протидії планам Альфреда Розенберга щодо української автономії і це, своєю чергою, викликало у громадськості підозри у тому, що Еріх Кох насправді був радянським таємним агентом.

Отже, впродовж року після початку Німецько-радянської війни, Німеччиною, по суті, було окуповано всю територію України. Відомо багато свідчень про те, що на початковому етапі німецької окупації чимало українців, особливо сільських мешканців, незадоволених політикою радянської влади (зокрема, колективізацію 20-х -- 30-х рр., репресіями, голодом 1932-1933 рр.), прихильно поставилися до окупантів, сподіваючись на їхню допомогу у знищенні радянської системи. Та вже після перших каральних операцій, проведених СС та їх підрозділами на українських теренах, настрої змінилися і прихильність заступили розчарування і ненависть, розпочався активний спротив діям окупантів. Дії регулярної армії поєднувалися із партизанським рухом, саботажем з боку представників усіх верств населення, підпільною боротьбою тощо.

Відтак, військову операцію по звільненню українських терен від німецької окупації було завершено 28 жовтня 1944 р. Через сімдесят років Український інститут національної пам'яті в особі його голови Володимира В'ятровича висловив своє бачення щодо вживання терміну «визволення» в оцінці результату зазначеної операції. У заяві йшлося про те, що 2014 р. Україна відмовилася від вшанування пам'яті про Другу світову війну у межах радянської концепції Великої Вітчизняної війни, наголошувалося, що після 28 жовтня 1944 р. Україна не стала вільною державою, тому термін «визволення» є історично некоректним. Тому Український інститут національної пам'яті запропонував використовувати термін «вигнання» нацистських окупантів з України» замість «визволення» України від фашистських загарбників». Варто зауважити, що з цією пропозицією важко не погодитись.

Отже, майже через півроку після звільнення України Німеччина остаточно програла війну, Акт про капітуляцію було підписано 7 травня (набув чинності 8 травня) у французькому м. Реймс представниками Верховного командування Вермахту з одного боку і Верховного командування союзних експедиційних сил та Радянського Союзу -- з іншого. На вимогу радянської сторони Акт було підписано повторно в ніч з 8-го на 9-е травня в передмісті Берліну Карлсхорсті.

Безперечно, перемога Радянського Союзу в Німецько-радянській війні 1941-1945 рр. мала позитивні наслідки для українського народу, що визначається його геополітичними надбаннями, а саме -- об' єднанням (соборністю) етнічних територій на основі рішень Тегеранської (28 листопада -- 1 грудня 1943 р.), Кримської (4-11 лютого 1945 р.) і Потсдамської конференцій (17 липня -- 2 серпня 1945 р.) лідерів країн Антигітлерівської коаліції, а також Паризької мирної конференції (29 липня -- 15 жовтня 1946 р.), які стали гарантами територіальної цілісності України. Не менш важливим результатом перемоги стало також входження України 30 квітня 1945 р. до складу Організації Об'єднаних Націй як країни-засновниці і це твердження, на нашу думку, є беззаперечним навіть з огляду на ті цілі, які переслідував Радянський Союз, порушивши це питання вже під час першого засідання Установчої конференції даної організації, а також на те, що суверенітет УРСР у складі Радянського Союзу завжди був суто формальним.

Німецько-радянська війна 1941-1945 рр. стала однією з найбільш кривавих сторінок Другої світової війни. Існує багато версій щодо кількості загальних людських втрат з боку Радянського Союзу у цій війні, ця цифра коливається в проміжку від 7 до 46 млн. осіб (найменший показник був наведений в офіційному радянському виданні -- журналі «Большевик» за 1946 р., найбільший -- сучасним російським дослідником Борисом Суворовим) Большевик. -- 1946. -- № 5. -- С. 3; Соколов Б. В. Потери Советского Союза и Германии во второй мировой войне: методы подсчетов и наиболее вероятные результаты // Серия «АИРО» -- научные доклады и дискуссии темы для двадцать первого века. -- М., 2011. -- Вып. 29. -- 128 с.. Офіційна цифра людських втрат з боку Німеччини становила близько 13 млн. осіб. Стосовно статистики людських втрат у цій війні, Олександр Лисенко зазначає: «Офіційна кількість втрат з боку Німеччини залишається незмінною -- 13 млн. осіб. Радянський Союз одразу по війні заявив про 7 млн. жертв, проте найбільше експлуатувалася цифра в 20 млн., хоча вона й була взята «зі стелі». За Горбачова з'явилася нова цифра -- 26-27 млн. жертв війни. Очевидно, точну кількість загиблих уже ніхто не зможе назвати, адже системний облік втрат не вівся навіть серед військовиків. Скажімо, не вдалося впровадити солдатські медальйони: червоноармійці через марновірство вважали їх своєрідними провісниками смерті, одягнувши які, обов'язково загинеш» Лисенко Олександр. Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас [Електронний ресурс]. -- Українська правда. -- 2011. -- 9 травня. -- Режим доступу: http://www.istpravda.com.Ua/articles/2011/05/9/38272/ (останній перегляд: 05.11.2019).. В будь-якому разі саме дії, які розгорталися на німецько-радянському фронті Другої світової війни, в порівняльному контексті, принесли найбільшу кількість людських втрат.

Відтак, стосовно людських втрат саме серед українського населення у Німецько-радянській війні 1941-1945 рр., Олександр Лисенко зазначив наступне: «За нашими підрахунками, в лавах Червоної армії загинуло 3,54 млн. українців, у партизанських формуваннях -- від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА -- понад 100 тис. Близько 200 тис. переміщених осіб (військовополонених, в'язнів концтаборів, остарбайтерів) залишилися в Європі. Не повернулися до України й чимало тих, хто під час евакуації виїхав у східні регіони СРСР. Тож прямі людські втрати України ми оцінюємо у 8-10 млн., а демографічні -- в 10-13 млн. осіб» Там само.. Стосовно демографічних втрат в «Енциклопедії історії України» повідомляється: «Демографічні втрати від 1 січ. 1941 до 1 січ. 1945 становлять понад 13,5 млн. осіб. Серед них -- загиблі, ті, хто залишив Україну (біженці, «переміщені особи», «остарбайтери») і не повернувся, та нена- роджені» Лисенко О., Муковський І. Втрати людські України в Другій світовій війні [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. -- К.: В-во «Наукова думка», 2003. -- С. 666-667. -- Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Vtraty_vijskovi (останній перегляд: 04.11.2018).. У порівняльному контексті, втрати українського народу в німецько-радянській війні становили 40-44% загальних людських втрат Радянського Союзу, в ній загинув кожен п'ятий чи шостий українець В войне погиб каждый пятий украинец. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу:

https://republic.com.ua/article/25257-v-voyne-pogib-kajdyy-pyatyy-ukrainec.html (останній

перегляд: 05.11.2019)..

Варто наголосити на тому, що німецько-радянська війна 1941-- 1945 рр. завдала економіці України катастрофічного масштабу руйнувань, значно більших, ніж економіці будь-якої іншої європейської країни. За статистичними даними, наведеними радянськими вченими, безпосередні збитки становили 285 млрд. крб. Дубик М. Матеріальні збитки України в Другій світовій війні // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. Історичні нариси. У двох кн. Кн. 2. -- К.: Наук. думка, 2011. -- С. 785. Відтак, на українських теренах зазнали руйнувань різного ступеня близько 700 міст і 28 тис. сіл (250 із них спалено разом із мешканцями), а також спалено близько 319 тис. господарств Наслідки Другої світової війни і Україна [Електронний ресурс]. -- Режим

0%Б4%В0%БЛ%00%Б8_%В0%94%В1%80%01%83%00%Б3%00%БЕ%01%97_%Б 1 %81%00%Б2%01%96%01%82%Б0⁰/оВЕ⁰/о00%Б2%В0%БЕ%В1%97_%В0%Б2%В 1%9 6%В0%Б9%В0%БВ%В0%В8_%В0%В4%В0%ВБ%В1%8Е_%Б0%Л3%00%БЛ%01%8 0%В0%Б0%В1%97%В0%ВВ%Б0%Б8 (останній перегляд: 05.11.2019).. Найбільшої руйнації зазнали великі промислові центри і столиця -- м. Київ, де, зокрема, було зруйновано 940 споруд державних і громадських інституцій, 1742 комунальних приміщень, 3,6 тис. приватних будинків, а також знищено усі мости через Дніпро, виведено з ладу міській водогін, каналізацію, транспортне господарство та ін. Там само. Також був зруйнований Дніпрогес та кілька інших електростанцій (Штерівська, Курахівська, Зуївська, Сєвєродонецька тощо), що спричинило енергетичний колапс. Виведено з ладу понад 5,5 тис. мостів, зруйновано 33 тис. навчальних (мова йдеться саме про школи і технікуми) і 18 тис. медичних закладів тощо Там само.. Станом на 1945 р. сиротами залишилися близько 125 тис. дітей, з яких 21 тис. іще тривалий час залишалися безпритульними Там само.

В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина, за підтримки Німеччини, розпочала війну проти Карпатської України (з 22 листопада 1938 р. по 15 березня 1939 р. -- автономія у складі Чехословаччини (до 30 грудня 1938 р. -- Підкарпатська Русь), з 15 березня і до кінця травня 1939 р. -- формально самостійна держава, президентська республіка), яка тривала до 7 липня 1939 р. і в результаті якої Карпатська Україна була.

Отже, масштабність людських втрат і руйнувань упродовж Німецько- радянської війни 1940-1945 рр., і особливо з українського боку, спонукає сучасних істориків до переосмислення багатьох питань, пов'язаних із нею. Зокрема, український історик Володимир В'ятрович, який донедавна очолював Український інститут національної пам'яті, стверджує: «В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов'язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні.

Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року»анексована Угорщиною. Під час захисту Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб, насамперед бійців організації народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС). Тогочасні львівські видання («Нова Зоря», «Жіноча воля» тощо), коментуючи цю подію, зазначали, що, в той час, коли 8 млн. чехів без будь-якого спротиву віддали свою незалежність Німеччині, кілька тисяч українців боронилися до останнього. З початком німецько-радянської війни саме Галичина і Західна Волинь стали осередками формування антинацистського руху Опору.