Хиткі образи нового віку: ідеали й обрії прийдешності у візіях українських інтелектуалів кінця ХІХ - початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Хиткі образи нового віку: ідеали й обрії прийдешності у візіях українських інтелектуалів кінця ХІХ - початку ХХ ст

Олексій Ясь

У проекціях тодішніх поколінь рубіж ХІХ--ХХ ст. уявлявся як свого роду вікопомна межа, котра обіцяла чи передвіщала дуже багато. А найголовніше, прийдешній вік у суспільних і культурних опініях вимальовувався як незвичайний, ба навіть фантастичний та зовсім інший історичний і соціальний час, аніж перейдені сторіччя.

Дев'ятнадцяте століття з його неймовірними трансформаціями світу разюче контрастувало з надбанням попередніх віків. Воно немовби заповідало у спадок тогочасним ґенераціям нечувані темпи економічного розвитку, технологічні досягнення й наукові прориви, велетенські соціальні колізії, обнадійливі суспільно-політичні тенденції, культурні новації, духовні експерименти та масові ідеології, освячені ідеєю невпинного й начебто всепереможного, усесильного поступу. Метаморфози ХІХ ст. нібито підтверджували сподівання та надії на ґран- діозність і велич сценаріїв ближчого й віддаленого майбутнього, котрі вимальовувалися в уяві інтелектуалів культурної доби, названої у західноєвропейській традиції «Fin de Siиcle» (із фр. «кінець століття»), а в російській версії -- «Срібним віком». Приміром, І.Франко доволі точно й виразно окреслював світовідчування, котрі огортали його сучасників (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше - Авт.): «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалюван- ня границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть взглядно (порівняно -- Авт.) легким до виконання»Франко І. Поза межами можливого [1900] // Його ж. Зібрання творів: У 50 т. -- Т.45: Філософські твори. - К., 1986. - С.277..

Та попередній вік приніс не тільки неймовірні здобутки і зміни, а й надзвичайну строкатість, розмаїтість укладів, середовищ, просторів людського буття. Тож на зорі ХХ ст. світ поділявся численними лініями розломів, очевидних демаркацій і незримих лімітацій. Це був час великих імперій та їхніх колоній, індустріальних центрів-твердинь і відсталих околиць-пери- ферій, домінуючих націй і пригноблених народів, високого технологічного розвою, машинної індустрії та архаїчних сировинних господарств, великої трансатлантичної імміґрації й потужних внутрішніх переселень, швидкої урбанізації та буму масових споживчих товарів, що повсюдно витісняли напівкустарні вироби, невеликих прошарків висококваліфікованих спеціалістів і багатомільйонних мас визискуваного робітництва, космополітичних настроїв та національних почувань, виточеної культури і спрощених культурних патернів, зорієнтованих на соціальні низи тощо.

Конфронтація великих держав за колонії, ринки збуту та сфери впливу, нещадне економічне змагання, швидкоплинне набуття сили масовими ідеологіями, політичними й національними рухами намічали, окреслювали новітні виклики, соціальні, політичні, культурні та цивілізаційні розломи величезного й такого розмаїтого світу. Водночас географічні межі немовби «звузилися», принаймні стали ближчими з огляду на небачене піднесення технологій, зв'язку, транспорту.

У деяких інтелектуалів ці суперечності, як і зростаюча впевненість у найближчому осягненні не тільки світу природи, а й законів суспільного розвитку, продукували дедалі більше сумнівів та пересторог. Скажімо той самий І.Франко відзначав, що «в світі передових борців нашого часу можна, навпаки, зауважити деколи певне переоцінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що границь можливості загалом нема ніяких...»2. Окрім того, він закликав звернути увагу «на ту характерну зміну, яка в кінці ХІХ в. зайшла в розумінні движучих сил у історії людства. Особливо останнє десятиліття ХІХ в. можна назвати епохою реакції против одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму».

Заманливо, боязко й так захопливо було спробувати зазирнути чи бодай частково спроектувати/вгадати/відчути невідому майбутність нового століття, хоча б з обмеженої та локальної перспективи. Тим паче, що ХХ ст. вирізнялося зростаючим темпом соціальних перетворень, ба навіть прискореністю історичного часу, котру відчували тодішні покоління. «Стоючи перед надзвичайно складною картиною сучасного руху й боротьби за кращі форми громадсько-державного устрою, картини поки що без перспективи й відповідного освітлення - так спокусливо одгорнути бодай краєчок завіси, що криє з-перед очей нашу майбутність, щоб хоч “яко зерцалом в гадании побачити, на що маємо сподіватись», -- наголошував С.Єфремов у дописі 1906 р.Єфремов С. Велика навчителька і мізерні учні // Нова громада. -- 1906. -- №6. -- С.129.

Бажання й устремління заглянути за межу невідомого, уявити чи окреслити обриси нового віку були надто великими та поманливими, зокрема спонукали багатьох інтелектуалів до всіляких футуристичних проекцій. Певна річ, кожен із візіонерів будучини конструював чи уявляв майбутнє з власної культурної перспективи, національної позиції, політичного становища, фахових зацікавлень або предметної області. Один із найпопулярніших німецьких філософів того часу Ф.Брентано сподівався на високу політичну культуру нового віку. Він рішуче обстоював думку про те, що у ХХ ст. філософія впевнено посяде місце «теоретичної королеви»Брентано Ф. О будущем философии // Его же. О будущем философии: Избранные труды / Пер. с нем. Р.А.Громова. -- Москва, 2018. -- С.89--90.. Правник А.Менґер, брат К.Менґера -- засновника знаменитої австрійської економічної школи, висунув концепцію переходу від тодішнього типу держави до «народної держави праці». Він гадав, що саме ця держава стане «образом майбутнього устрою громадянства», хоч звичайно не уникнув низки закидів щодо плекання утопічних проекцій і фантазійЛозинський М. Антін Менгер і його соціяльно-політичні твори // Нова громада. -- 1906. -- №7. -- С.79.. Французький філософ Ж.Ґюйо намагався спроектувати релігійну прийдешність у річищі утилітарних запитів, зокрема обороняв концепцію безвір'я, котра мала в майбутньому заступити тодішні релігійні формиГюйо Ж.М. Иррелигиозность будущего / Пер. с фр.; под ред. В.М.Фриче; 2-е изд. -- Москва, 2011. -- 402 с.. Його співвітчизник соціолог і психолог Ґ.Лебон дотримувався думки про появу нової сили -- «могутності мас», з якою неодмінно доведеться рахуватися суспільствам ХХ ст.8 Український літературознавець А.Ніковський писав про поезію будучності, котру «ми не годні тепер зрозуміти, але в неминучий прихід якої мусимо вірити і перед віщунами тої прийдешности, перед теперішніми поетами футуристами, мусимо схилити голови»9.

Утім інші автори прагнули сконцентрувати свої прогностичні конструкції на більш практичних площинах, як-от господарство чи майбутня війна. Саме таку назву мала багатотомна студія російського банкіра й економіста єврейського походження І.Бліоха10, витяги з якої передрукувала газета «Киевлянин»11. Щоправда праця продукувала не надто оптимістичні висновки та передбачення. Так, ще 1898 р. автор передрікав зіткнення велетенських армій, мобілізацію десятків мільйонів людей, важку позиційну війну, неможливість досягти швидкої перемоги, тривалі та спустошливі бойові дії на виснаження, котрі призведуть до крайнього суспільного напруження у вигляді епідемій, голоду, великих внутрішніх потрясінь.

Звісно, не бракувало передбачень і щодо господарського розвою Російської імперії та її нібито блискучих перспектив. Побутували прогнози й щодо піднесення українських земель, які у цій державі називали «Південною та Західною Росією». Скажімо, ще на початку 1870-х рр. київський економіст М.Яснопольський досить точно передбачив потужний економічний переворот на обширах підросійської України («Південної Росії»), котрий матиме розмаїтті наслідки загальноімперського масштабу12. Час доволі швидко підтвердив прогнози фахівця. Ба більше, у його двотомній студії, опублікованій упродовж 1890-х рр., уже йшлося про надмірне обтяжування й очевидну нерівномірність у розподілі прибутків і видатків між столичними центрами та місцевою периферією. Причому до останньої він включав територію України у загальноімперському господарстві. Насамкінець М.Яснопольський висував питання щодо економічного майбутнього як цілої імперії, так і окремих ґуберній, зокрема акцентував увагу на тому, що «кількість і якість того, що будь-яка держава отримує від кожної своєї частини і того, що вона віддає їй, не може не спричиняти сильного впливу на її економічну (курсив М.Яснопольського -- Авт.) долю»13. Таким чином, автор намічав одну з очевидних економічних суперечностей імперського господарства на ґрунті Лебон Г. Психология толп // Психология толп [Лебон Г., Тард Г.] / Сост. А.К.Боковиков. -- Москва, 1998. - С.126. російсько-українських взаємин, про яку дедалі частіше згадували в наступні роки Див., напр.: Соколов Н. Украина в государственном бюджете России // Украинский вестник. -- 1906. -- 28 мая. -- №2. -- С.97--103; Гехтер М. Значіннє України в економічнім житті Росії // Літературно-науковий вістник. -- 1909. -- Кн.11. -- С.288--301; Стасюк М. Економічні відносини України до Великоросії і Польщі // Записки Українського наукового товариства у Києві. - Кн.9. - К., 1911. - С.86-120..

Урешті-решт кінець ХІХ -- початок ХХ ст. був часом інтелектуальних і культурних порахунків із минувшиною, які сполучалися зі спробами домислити прийдешність нового віку. Власну палітру таких уявлень продукувала й українська суспільно-політична та історична думка, розділена імперськими кордонами, відмінними соціо- й етнокультурними передумовами. На межі століть провідні позиції в національному русі переходили від старих грома- дівців, метафорично кажучи від ґенерації В.Антоновича, М.Драгоманова, народженої впродовж 1820-1840-х рр., до покоління, котре з'явилося на світ у 1850-1860-х рр. Найяскравішими репрезентантами його були І.Франко та М.Грушевський. Водночас на культурну і громадську авансцену входило також наймолодше, що з'явилося в останні десятиріччя ХІХ ст., покоління, представлене гроном таких яскравих імен, як-от Д.Дорошенко, Д.Донцов, С.Єфремов, В.Липинський та ін. Отож спроби осягнути становище українства на перехресті століть та запропонувати власне бачення його перспектив робили різні інтелектуали. Вочевидь, політизація українства висувала нові завдання, котрі волею-неволею пов'язувалися з очікуваною прийдешністю, зокрема з розширенням культурно-громадських практик.

Приміром той факт, що чимало осіб українського походження ввійшли до російського революційного руху, зокрема до лав народників-терорис- тів, спричинився до ретроспективних спостережень і рефлексій. Зокрема І.Франко риторично запитував та відповідав:

«Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам'ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім иншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!» Франко І. З кінцем року [1896] // Його ж. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. - Т.54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. - К., 2010. - С.810..

Натомість М.Грушевський розглядав прийдешність у річищі здобутків українського відродження ХІХ ст. і його гаданих перспектив у новому столітті. Не випадково перейдений вік історик сприймав як час розгортання національного відродження, ба навіть своєрідний пролог майбутнього роз- вою. На його думку, «спеціально для нашої українсько-руської суспільності слово “століття” особливо багате надіями, перспективами. Молодечими очима, повними ждання, дивиться воно перед себе.

Хоч українсько-руський нарід не належить до дуже молодих в історії народів -- в Східній Європі се найстарший історичний нарід і початками свого історичного життя, й його інтенсивністю він випередив взагалі всіх безпосередніх своїх сусідів, -- але, як всі знаємо, історичні обставини зложилися так нещасливо для нього, що перервали його історичний розвій, підірвали його сили й привели на край національної смерті.

Щойно закінчене століття було першим віком його відродження з того занепаду, з того страшного летаргу (сну -- Авт.): на його початки припадають перші симптоми, на його кінець -- перші успіхи того відродження, і се каже йому рватися в нове століття - за новими здобутками свого відродження» Грушевський М. На порозі століття (Присвячено перемиській українсько-руській громаді) [1901] // Його ж. Твори: У 50 т. - Т.1. - Л., 2002. - С.208..

Водночас історик не цурався й компаративних аспектів, а саме щодо під- австрійської та підросійської України. Останні здебільшого не були конкретними, проте продукували сподівання на кращу будучину для українців загалом і галичан зокрема. За його словами:

«Хоч як дорога й цінна нам участь земляків з інших частин України-Русі, але річ очевидна, що ся участь вже есенціональ- ного (суттєвого -- Авт.) значіння в розвою нашої національної роботи не має: Галичина, взагалі австрійська Русь в найгіршім разі може стояти своїми власними силами. Отже, які б сумні гороскопи не складали песимісти про будучність інших українсько-руських земель, українсько-руська нація від національної смерті забезпечена - смерть перелетіла над нею...

Для песимістичних гороскопів я, зрештою, оправданих підстав не бачу, противно -- надіюся повного відродження й успішного розвою в однім спільнім, органічнім процесі всіх частин України-Русі, але сконстатувати спроможність для тутешнього українця великої українсько-руської землі навіть про найгіршу евентуальність (можливість -- Авт.) остоятися власними силами -- річ не зайва -- для певності. Та сконстатована мусить бути не тільки повна надія -- не вмерти, але й спроможність жити гідно, розвиватися успішно» Там само. - С.215-216..

Перспективи та здобутки українства наприкінці ХІХ ст. оцінювали, переосмислювали і противники українського руху, насамперед імперські ло- ялісти. Приміром, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук, відомий славіст і візантолог, декан історико-філологічного факультету київського Університету св. Володимира Т.Флоринський розглядав діяльність

Наукового товариства імені Шевченка як апріорі шкідливу, зокрема оцінював її як культурний і літературний сепаратизм. Він наголошував, що М.Грушевський як «керівник літературно-сепаратистського руху в Галичині» виявив «дивовижну енергію» та впродовж шести років перебування у Львові «написав величезну кількість праць із південно-російської історії». Позиція Т.Флоринського щодо невизнання української мови та культури була симптоматичною. Вона сповна виявилася в гострій полеміці навколо участі галицьких учених у роботі ХІ Археологічного з'їзду в Києві у серпні 1899 р., які мали намір виголосити свої реферати українською мовою. Відзначимо, що блокування Т.Флоринським українськомовних наукових викладів викликало гостре роздратування навіть російської академічної преси. На перший погляд, таку вимогу вважали «безглуздою опозицією» осіб, котрі звикли змішувати науку й поліцейський розшук Див.: Б-ский В. [Боцяновский В.] Записки Наукового Товариства імени Шевченка Т.ХХХІ и ХХХІІ. Львів (Львов, Австрийская Галиция) // Вестник всемирной истории. -- 1901. -- №5. -- С.251.. Утім вона мала також і чимало прихильників. Імперські лоялісти сприймали будь-які українські культурні, літературні та наукові проекти на теренах підавстрійської Галичини, що не вписувалися у прокрустове ложе москвофільства, як очевидну загрозу для Російської імперії.

Оптимістичну налаштованість М.Грушевського щодо горизонтів майбутнього не вповні поділяли інші українські діячі. Натомість вони намагалися акцентувати увагу переважно на політичних аспектах уявної прийдешності, аніж на культурно-громадських і літературно-наукових практиках. Скажімо, галицькі інтелектуали 1899 р. заснували у Львові суспільно-політичний часопис «Будучність» Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816--1916. -- Х., 1930. -- С.114., сама назва якого виказувала очевидні устремління засновників. Співвидавцями були радикали Є.Левицький, І.Труш, В.Охримович. Останній був також редактором видання. Програмна стаття пропонувала нав'язати дискусію щодо ідеалу українців, точніше українсько-руської національної ідеї. У широкому розумінні проект «Будучності» відображав тогочасні політичні метаморфози, пов'язані з виокремленням лівого соціалістичного крила з середовища радикалів і спробами окреслити національно-демократичну течію Химка Ж.-П. Український соціялізм у Галичині (до розколу в Радикальній партії 1899 р.) // Journal of Ukrainian Graduate Studies. -- 1979. -- Vol.4, no.2. -- P.48--49.. Вістря критики було скеровано на ревізію драгоманівської концепції, котра орієнтувалася на здобутки західної цивілізації, однією з яких уважався тодішній соціалізм. Передусім у програмній статті обстоювалася думка про відсутність українського національного ідеалу, зокрема ініціювалося обговорення шляхів його вироблення. Більше того, обґрунтовувалася теза, що саме ідеал, точніше його усвідомлення й осягнення, пришвидшить формування політичної нації.

«Розуміючи, що суспільність наша мусить поволи війти в стадію ідейної консолідації та перейти процес перетворювання єя з етнографічної маси в народ в політичнім значінню, ми хочемо процес той в тій нашій розбитій масі виробити спільний ідеал політично-національний, хочемо вияснюван- нєм всіх важнійших подій народного житя зі становиска також політично-національного ідеалу витворити в ній спільну критерію, спільні та однакові елементи політичного думаня, витворити той кит моральний (тобто моральну зв'язку -- Автї), що лучив (єднав -- Авт.) би нашу суспільність в одну цілість, в оден організм, свідомий своєї ціли і средств, що до тої ціли провадять. Бо в тім ми бачимо для нашого народу “путь і живот”» Цит. за: Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи 1848--1939 рр.: Історико- бібліографічне дослідження: У 3 т. - Т.1: 1848-1900 рр. - Л., 2001. - С.686..

Такий запит у чомусь начебто наслідував первісну пропозицію М.Драгоманова, котрий свого часу оцінював становище українців як «плебейський стан нашої національності» Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Його ж. Вибране / Упор. Р.С.Міщук; прим. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. - К., 1991. - С.543.. Та насправді ця проекція підважувала його культурно-просвітницькі практики й навіть закидала М.Драгоманову захоплення загальноросійськими проектами. До того ж фундатори часопису концентрували увагу на одному-єдиному питанні -- українсько-руському національному ідеалі.

Зауважимо, що публікація «Будучності» майже відразу призвела до гострої полемічної відповіді І.Франка, котрий рішуче не погоджувався зі своїми опонентами, позаяк тримався думки про хибність їхньої вихідної тези про те, що українці не мають національного ідеалу. Натомість він намагався розширити поле полеміки, зокрема апелював не так до національного ідеалу чи його певної варіації, як до «ідейного капіталу», здобутого українцями впродовж відродження ХІХ ст. І.Франко гадав, що«той ідейний капітал, згромаджений нашими політичними проводирями, потребує ненастанної провірки і доповнювання, мусить бути ненастанно в живім обороті, в крові і думках нації -- бо се й є її політичне життя. Але твердити нині, що у нас того капіталу, того національного ідеалу зовсім нема, -- се, по нашій думці є робота pour le roi Prusse (із фр. “на користь прусського короля” -- Автї), се значить гнати воду на млин тих наших сусідів з одного і другого боку, котрі й досі позволяють собі експериментувати на нашім народнім організмі, як in anima vili (з лат. “у ницій душі” -- Автї), котрі й досі не перестали вважати нас сирою етнографічною масою»Франко І. Будучність, суспільно-політична часопись для українсько-руського народу // Його ж. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. - Т.54. - С.238-239..

Більше того, І.Франко стверджував, що походження цієї «недуги» має історичне коріння, котре пов'язане з набутою суспільною спадщиною попередніх часів. На його думку, «українці перейняли свою організацію, зрештою, подиктовану нещасним географічним положенням, від поляків, і разом з Польщею впали під ноги державам з сильною цивільною адміністрацією. Не маючи сеї адміністрації в своїх руках у жадній часті своєї території, українська нація тим самим не має й політичної сили. Не брак національної ідеї, а брак власної адміністрації є причиною нашої національної слабости.

В міру того, як ми можемо мати хоч найменший вплив на адміністрацію краю, ми робимося політичним чинником, росте й наша політична ідея котра й не є нічим иншим, як тільки свідомістю своєї політичної сили» Франко І. Поза межами можливого. -- С.284..

За великим рахунком, І.Франко обстоював тезу, що політична ідея/іде- ал потребує таких впливів, практик, орієнтирів і прикладів, які можливі лише за активної участі українців в адміністративних справах. Тож він розглядав національний ідеал у світлі горизонту реальних політичних можливостей, культурних потреб, зацікавлень, устремлінь тодішнього українства, розділеного імперськими кордонами. Загалом дотримувався думки, що «усякий ідеал -- се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Міі einem Stich ins Unmцgliche (з нім. “поза межами можливого” -- Авт.), -- як каже Чемберлен, -- ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо. Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого»21.

Така позиція вмотивовувалася досвідом підавстрійської Галичини, де точилися неабиякі політичні змагання навколо крайового сейму у Львові. Адже на початку ХХ ст. галицьким інтелектуалам, наприклад С.Томашівському, здавалосяТомашівський С. Пояснення й доповнення // Сеньобо Ш. Австрія в ХІХ ст. / З фр. пер. С.Томашівський. -- Л., 1901. -- С.102., що тодішня Австро-Угорщина прямує до демократизації конституційного устрою, котрий мав наблизитися до сподіваної федерації народів.

Загалом проект «Будучності» протривав лише півроку -- останнє, одинадцяте, число побачило світ 15 грудня 1899 р.Яковлев Ю. Часопис «Будучність» (1899) [Електронний ресурс]: https://zbruc.eu/node/90229 Але часопис відіграв свою роль, оскільки порушив ті питання, котрі тією чи іншою мірою адресувалися до майбутніх проекцій української ідеї.

Утім наступні роки нав'язали такий динамізм суспільно-політичного життя, що біжучі події, як-от змагання за український університет на Галичині, поразка імперії Романових у війні з Японією, російська революція 1905 р., перенесення ряду наукових, культурно-громадських проектів до Наддніпрянської України, виборчі кампанії й урядові заходи, спад суспільно- політичної активності, пошуки політичних союзників часто-густо формували поточний обрій очікувань і рефлексій. Тож часи мріяння про «кращу будучи- ну», за висловом одного з героїв драми письменника А.КрушельницькогоКрушельницький А. Демон: Драма (2--12 листопада 1900) // Літературно-науковий вістник. - 1902. - Кн.4. - С.66., заступила доба політичних, громадських та культурних змагань.

Отож українська ідея поставала в найрізноманітніших, але здебільшого утилітарних чи актуалізованих контекстах тодішньої сучасності, від яких перекидався місток до майбутнього. Наприклад, письменник і публіцист П.Стебницький обстоював думку про природний і майже стихійний характер майбутнього розвою української ідеї. Ця теза дисонувала з відомими закликами до «поступової» праці.

«В організованій роботі вся будучина української культури, -- се вже стало труїзмом. Особливо яскраві ілюстрації сього труїзму дають спостереження над організаціями, які зовсім не мають в основі нічого спільного з національною ідеєю, а проте ся ідея зростає в їх житті самосівкою, як природний продукт певного ґрунту, клімата, атмосфери. Треба тілько сонця та дощу - і в сих умовах неодмінно виникне з ґрунту відповідна флора, - національне почуттє і помалу виросте в національну свідомість» Смуток П. [Стебницький П.] З російсько-українського життя (За останні місяці) // Там само. - 1909. - Кн.1. - С.211..

Суголосні думки та спостереження віднаходимо й у текстах М.Грушевського. Щоправда, він апелював не так до природного плину, як до містичного та ірраціонального розуміння української ідеї, котра дозволила вижити народу/нації за найнесприятливіших умов ХІХ ст. Автор «Історії України-Руси» підкреслював:

«Сама українська ідея мала дуже мало продуманий, більше - зверхньодекораційний характер. Вся сила її заступників лежала в ентузіастичнім, молодечім запалі для сеї ідеї, вся вага сього руху була в тім, що він вірно відгадав значіння й жизненість народно-національного елементу, його ролю як одинокої основи, на якій може розвинутися не тільки національне, а й суспільно-економічне визволення поневолених українських мас. Заслугою тих людей було, що, не зражаю- чись (не зневірюючись -- Авт.) своїми слабшими силами, не зражаючись страшним образом денаціоналізації й прострації російської України, вони не тратили своєї містичної віри в потенціальні сили українського народу і неустанно довбили свою суспільність, проводячи ідею народності. Тепер живі ще репрезентанти сього покоління можуть з вдоволенням сказати собі, що вони не марно трудилися й послужили ділу справді сильному, могутньому, з великою будучністю»Грушевський М. На українські теми: «Кінець рутенства!» [1907] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. - Л., 2005. - С.51..

Зауважимо, що означення М.Грушевського про «жизненість народно-національного елементу», «містичну віру», «потенціальні сили» у чомусь нагадують віталістичні складові, застосовані до представлення буття народу/на- ції у часі та просторі. Тим паче, що тодішня філософія життя дедалі більше позбувалася інтуїтивізму, котрий почасти заступали устремління в річищі «натуралістичного біологізму»Риккерт Г. Философия жизни / Пер. с нем. -- К., 1998. -- С.338.. Мабуть, саме в контексті таких культурних й інтелектуальних перетворень варто сприймати наведену сентенцію.

Утім М.Грушевський розглядав національний ідеал і як усеукраїнську ідею, що мала причинитися до тісного «галицько-українського контакту»Грушевський М. З новорічних думок [1910] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. -- С.124. або всеукраїнської солідарностіГрушевський М. Час не жде! [1908] // Там само. -- Т.3. -- Л. 2005. -- С.58.. Відзначимо, що ідею солідарності поширив і спопуляризував на рубежі століть засновник паризької соціологічної школи Е.Дюркгайм. Він тлумачив солідарність як вислід колективного зв'язку, що притаманний як традиційному (механічна солідарність), так і модерному (органічна солідарність) суспільству. Такий спектр означень української ідеї в писаннях М.Грушевського демонструє, що її традиційну основу поступово видозмінювали модерні складові та впливи, котрі помітно розширювали як продуковані смисли, так і змістовну локалізацію.

Ще один тип проекцій української ідеї постав навколо її персоналізації, тобто ототожнення з визначними постатями національної минувшини та їх історичними звершеннями. Такі схеми доволі часто вибудовувалися з полярних політичних позицій і відмінних ідеологічних міркувань. Меморіальні практики, пов'язані із заходами щодо вшанування пам'яті Великого Кобзаря, зґенерували відповідні проекції української ідеї, котра набувала символічного підтексту. У певному сенсі вони причинилися до її дальшої персоналізації, закладеної формуванням культу Т.Шевченка як національного символу, про який згадував ще М.ДрагомановДрагоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Його ж. Вибране. -- С.332.. Скажімо, М.Гехтер відзначав: «[...] кажемо “українська ідея”, а не “пам'ять Шевченка”, бо в по- слідніх часах трудно вже стало розріжняти сі два поняття. Хто жертвує на пам'ятник Шевченкови, eo ipso (з лат. “цим самим' - Авт.) розписується в прихильности до української ідеї - й навпаки. Сю істину, між іншим, добре зрозуміли чорносотенці й “націоналісти”, які небезпідставно добачають у справі з пам'ятником Шевченкови маніфестацію української солідарности й свідомости»Гехтер М. Українське житє в 1911 році // Літературно-науковий вістник. -- 1912. -- Кн.4. - С.142-143.. Зрештою, 1914 р. взаємопов'язаність української ідеї та Великого Кобзаря як національного символу простежувалася в низці закликів майже викінченої форми. «Шевченко є нашим духовним батьком, що пробудив Україну до нового життя, коли вже українська ідея вийшла з-під сільської стріхи на широкий європейський світ», - зазначалося у відозві ювілейного комітету до канадських українцівВідозва ювілейного комітету до українців Канади // Рада. -- 1914. -- 11 березня. -- №57. -- С.3. Савенко А. Мысли и впечатления. XVII. Откровенность украинцев и наивность благодушных людей // Киевлянин. -- 1914. -- 16 февраля. -- №47. -- С.3..

Однак на символічну персоналізацію звертали увагу і противники українства. Наприклад, голова Київського клубу російських націоналістів А.Савенко наголошував: «Орган партії, що стоїть на чолі революційного руху в Росії і обслуговуючої інтереси войовничих інородців, визнав, що справа стосується зовсім не поета, а відомого “символу”»39. Якщо взяти до уваги, що органом «революційної» партії у згаданій публікації названо кадетську газету «Речь», то впадає в око очевидна гіперболізація. Та найбільше А.Савенка непокоїв той факт, що урядова позиція стосовно відзначення 100-ліття Т.Шевченка зґенерувала незадоволення принаймні частини поміркованих лібералів. Тож автор завершував свій допис із випадами супроти українського руху та його союзників метафоричним резюме: «Ворог біля воріт, ворог пробрався до самої цитаделі російської державності».

Певна річ, побутували й інші персоналізації національної ідеї, приміром із «мазепинством», які здебільшого простежуються в публікаціях імперських лоялістів -- противників українського руху, насамперед на шпальтах газети «Киевлянин», а також у московській пресі. Подібні тенденційні проекції зазвичай пов'язувалися зі звинуваченнями у «сепаратизмі», котрі закидалися українським діячамЧеркасенко С. З українського житя // Літературно-науковий вістник. -- 1912. -- Кн.9. -- С.379.. Водночас вони мали вповні прагматичну мету -- запропонувати таку ціннісну шкалу, котра розділила б українство за культурними й політичними ознаками. Так постала відома контраверсія дореволюційної доби -- «мазепинство»/«богданівство». Українські інтелектуали здебільшого неґативно реагували на таку персоналізацію, позаяк розуміли її подвійний сенс. Скажімо, М.Грушевський відзначав, що

«“мазепинство” для означення теперішніх ревнителів “малороссийского отечества” -- назва досить-таки припадкова, котру з історичного становища можна б приймати тільки cum maximo grano salis (із лат. “з певною долею скепсису” -- Авт.). Мазепу зробили українським героєм, представником українського патріотизму тільки урядові нагінки на його ім'я і на його пам'ять, наперекір фактам і дійсним поглядам, і настроям українського суспільства, і всякі дальші заходи коло того, щоб зогидити се ім'я, окрити його соромом і жахом як символ української “изменыЫ' - тільки незмінно далі утверждати- муть і ширитимуть пієтизм до нього, культ його як представника всього того, що непомірковані спасителі російського единства підтягали і підтягають під поняття “измены''» Грушевський М. «Мазепинство» і «богданівство» [1912] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. -- С.201..

В іншій розвідці М.Грушевський, полемізуючи з Ю.Кулаковським уже за воєнних часів, підкреслював, що «послідовні представники національної української ідеї мають надто мало спільного з цією історичною постаттю. І прізвисько “мазепинців”, яке засвоюють останнім часом і публіцисти навіть не дуже правого штабу, б'є повз ціль, не зачіпаючи тих, кому адресоване»Грушевський М. Тлінний прах [1915] // Там само. -- Т.3. -- С.422--423..

Звісно, українська ідея переломлювалася не тільки в персональних проекціях, а й у контекстах різноманітних політичних, громадських, культурних, освітніх та інших практик. Скажімо, її згадували в оглядах виборчої кампанії до Державної думиВибори у Лубенському повіті // Громадська думка. -- 1906. -- 15 квітня. -- №85. -- С.2--3;

Виборець. Українство на виборах до Четвертої Думи // Рада. -- 1913. -- 31 мая / 13 чер

вня. -- №123. -- С.1., у вітаннях «перших українських професорів на українських кафедрах Російської України»Лист до редакції. ІІ // Рада. -- 1907. -- 21 грудня. -- №286. -- С.4., при визнанні передової ролі Галичини у плеканні національного ідеалу впродовж кількох десятиліть урядових утисків та обмежень у Наддніпрянській УкраїніЗ Новим роком // Там само. -- 1910. -- 1 января / 14 січня. -- №1. -- С.2. та в інших ракурсах.

Різноманітні потрактування української ідеї посідали помітне місце в полемічних дописах і публіцистичних писаннях, які адсорбували новітні політичні тенденції, культурні новації й духовні устремління. Більше того, чимдалі сильніше давалися взнаки модерні політичні та ідеологічні впливи, котрі транслювалися до української суспільно-політичної думки, зокрема нав'язували компаративні паралелі й контексти. Приміром, публіцист М.Лозинський, відомий як прихильник анархо-комунізму, запропонував власну проекцію української ідеї. Він дотримувався думки, що «ідеалом нації, як громадської одиниці, являється такий політичний лад, у якому вона могла б сама, самостійно й незалежно від кого іншого, заспокоювати всі свої потреби. Що до форми (курсив М.Лозинського - Авт.), сей ідеал був би досягнений політичною незалежністю нації»Лозинський М. Українська школа в Галичині // Нова громада. -- 1906. -- №10. -- С.96.. У процитованому пасажі привертає увагу продукований смисл, який добре артикульований у тезі про «політичну незалежність» та задоволенні своїх потреб. Адже М.Лозинський сприймав націю як «громадську одиницю». Тож він наголошував на очевидних соціальних полюсах цієї «одиниці», а також звертав увагу на ворожу державну зверхність щодо українців:

«Одначе нація в сучасному ладу не творить гармонійної громадської одиниці, серед неї йде повсякчасна боротьба окремих громадських класів, і ми бачимо, що й при політичній незалежності нації не вона власне заспокоює всі свої потреби, але заспокоюють їх, відповідно до своїх інтересів, багаті, пануючі класи нації, накидаючи свою волю всім членам нації. І тому, щодо змісту, сей ідеал буде досягнений аж тоді, коли всі члени нації будуть рівні проміж себе й однаково вільні. Для багатьох націй сей ідеал, щодо форми (курсив М.Лозинсько- го -- Авт.) став уже дійсністю, але для вкраїнської нації він і являється тільки ідеалом. Українська нація, навіть у формальному значінню, не заправляє сама своїми ділами, бо порядкують ними ті, що панують над нею. А що держави, під яких пануванням живе вкраїнська нація, се найреакційніші сучасні держави, то й те порядкування наскрізь реакційне, вороже робочому народові».

Зрештою сам факт констатації ворожості соціокультурного оточення щодо українства як у підавстрійській, так і в підросійській Україні свідчив про дальшу політизацію українського руху. Проте одночасно така налаштованість виказувала становлення нового горизонту гаданого майбутнього.

На початку ХХ ст. споглядаємо дедалі частіше своєрідні спроби порахунків з українофільськими варіаціями національної ідеї, котрі заступалися більш модерними проекціями. Наприклад, М.Грушевський у некролозі, присвяченому О.Пипіну, відзначав, що «він не розумів української національної ідеї так широко, як розуміємо її тепер ми, сього, розуміється, йому ніхто не повинен брати за зле»Грушевський М. Олександр Пипін (некролог) [1904] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.11. -- Л., 2008. - С.314..

Власне, саме розрізнення новітніх потрактувань української ідеї як більш широких, порівняно з вузькими, переважно культурницькими уявленнями українофілів, доволі промовисте. Тим більше, що М.Грушевський із часом висловлювався про останніх більш жорстко, хоч і визнавав незаперечні здобутки тогочасних діячів. На його думку, «старше покоління українських патріотів, т. зв. українофіли, всю свою енергію уживали, аби “удавати, що їх нема”, і дійсно дійшли в тім до такої віртуозності, що й справді їх не було ні по чім знати, й дійсно так, як би їх не було. Відкинувши всякі політичні постулати й проголосивши, що українська ідея повинна розвиватися виключно на культурнім ґрунті, вони і в сій культурній сфері так старанно пообліплювали її фіговими листками, так міцно забинтували її всякими “главотяжами й убрусцами”, укриваючи й вирівнюючи все, що могло б разити око репрезентантів офіціальної народності, що бідна українська ідея могла не розвиватися, а тільки завмирати, та й дійсно завмирала в сій сфері з року на рік, дійшовши до того, що в кругах людей, які поставили головною метою українства дослід і піддержання історичної традиції, приходилося констатувати, що української історіографії нема -- й нема кому навіть зладити оказійної (принагідної -- Авт.) статті з історії або написати відзив про етнографічну збірку»Грушевський М. На руїнах [1905] // Там само. - Т.1. - С.316-317..

Та М.Грушевський не був поодиноким автором, який наголошував на розширенні українства «вглиб» і «вшир». Подібні висловлювання побутували в С.ЄфремоваЕфремов С. Бытописатель пореформенной Украины: К 35-летнему юбилею литературной деятельности И.С.Нечуя-Левицкого // Киевская старина. -- 1905. -- №1. -- С.115. та інших українських діячів. Більше того, останній указував не тільки на архаїзм, а й очевидну суперечливість означення «українофільство», котре

«філологічне і просто логічне непорозуміння, -- філологічне тому, що любов українця до України не можна виставляти справді як якусь характеристичну прикмету; логічне тому, що сама любов не говорить ще нічого про людей, поки ясно й виразно не поставлено, що то за любов і чого вона вимагає. Тому-то цей термін у наші часи українською молодшою генерацією залишено, її члени звуть себе просто “українцями”, розбиваючись на партії відповідно до економічних та політичних поглядів. Але й досі животіють ще пережитки із старих часів і знаходяться люди, що -- одні зі щирим серцем, другі навіть із пихою -- прикладають до себе те, як на мій погляд, не дуже то почесне ім'я якихось зайшлих людей на рідній землі, чужих найпекучішим потребам свого народу.

В великій мірі це люди, яких старі традиції, звички та спомини зв'язують ще з давно минулими часами; багато між ними добродушних Манілових, що непорушно стали на першій стадії українства і не змогли консеквентно (послідовно -- Авт.) перейти через усі фази розвитку української ідеї, або не додумались до неминучих, конечних виводів із первісної позиції»Сергій [Єфремов С.] Відгуки з життя та письменства. II. Ще про українську пресу. Епігон «українофильства» на милицях, або Старі до молодих не підгортайтесь. Хаотична критика // Нова громада. -- 1906. -- №3. -- С.104--105..

Зауважимо, що ця в'їдлива сентенція продукувала не тільки дошкульні смисли, а й вирізняла відмінні стадії чи фази української ідеї. У метафоричному сенсі національний ідеал С.Єфремов уміщував на своєрідну часову шкалу, оцінював з очевидних позицій темпоральності. Крім того, автор по- трактовував саме розуміння українства, позаяк цю назву-означення на початку ХХ ст. вживали в доволі різних контекстах. Він запропонував навіть самобутнє іронічне означення новітніх метаморфоз:

«Одно слово, українство, в корені глибоко демократичне, бо має на увазі інтереси широких народних мас, починає всякі паростки від себе пускати. Одні тільки з землі виклюнулись і далі їм нема ходу, інші на аршин підросли, ще інші буяють та рвуться все вгору та вгору, на вільніше повітря, до живущого сонечка ближче. І відповідно до цього починають спеціалізуватись завдання тих ріжних паростків, починає розходитись і праця їхня й змістом своїм і методом...»Єфремов С. З нашого життя // Рада. -- 1909. -- 4 января / 17 січня. -- №3. -- С.3..

Порахунки зі старими тлумаченнями національної ідеї побутували й у текстах наймолодшого покоління українських інтелектуалів, які формулювали її з власної перспективи. Наприклад, М.Євшан наголошував, що інтелі- ґенція ХІХ ст. здобула «сумну заслугу для майбутніх поколінь, що утруднила їм справедливий погляд на подвижників української ідеї»Євшан М. Козаччина в українській поезії [1908] // Його ж. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. -- К., 1998. -- С.423..

Початок ХХ ст. увінчався дальшим розвоєм політичних рухів, практики й концепції яких чимдалі частіше привертали увагу інтелектуалів. Одним із таких питань була зміна поглядів європейських соціалістів, особливо німецьких та австрійських, щодо національного питання, порівняно з тими, котрих дотримувалися фундатори марксизму. Таким чином, на перехресті відмінних мотиваційних потоків й устремлінь опинилася національна ідея та непорушний догмат адептів «пролетарського вчення» -- інтернаціоналізм робітництва й усіх «пригноблених мас».

Ця метаморфоза політичних практик західних діячів привернула увагу літературознавця Б.Грінченка, який переклав українською мовою статті А.БебеляБебель А. Патріотизм та інтернаціоналізм / Пер. із нім. і передм. Б.Грінченка // Нова громада. -- 1906. -- №1. -- С.56--58., Е.ПернерсторфераПернерсторфер Е. Національна та інтернаціональна ідея / Пер. і додаток Б.Грінченка // Там само. -- №2. -- С.89--108. - лідерів німецької й австрійської соціал-демократії. Крім того, він написав цікаву передмову та додаток до розвідки останнього, в яких намагався проаналізувати нові концептуальні пропозиції згаданих діячів щодо національної ідеї на тлі західноєвропейської суспільно-політичної думки. На думку Б.Грінченка, засновники марксизму дотримувалися поглядів, що «опріче поляків, москалів, а також слов'ян турецьких, жоден слов'янський народ не має будущини, бо не має найпотрібніших історичних, географічних, політичних та промислових умов, що самостійно істнувати і розвиватися»Грінченко Б. Передмова [до статей А.Бебеля та Е.Пернерсторфера] // Там само. -- 1906. -- №1. -- С.42.. Водночас автор-перекладач наголошував на політичній умотивованості поглядів К.Маркса, Ф.Енґельса та К.Лібкнехта, котрі іґнорували становище інших слов'янських народів, зокрема українців:

«Бо й справді: обстоюючи за державну незалежність Польщі, німецькі соціял-демократи завсігди розуміли Польщу не етнографічну, а історичну, а се значило, що право на незалежне національно-політичне життя признавано тільки за польським народом, але віднімано його в тих народів, що колись були частками історичної Польщі - у литовців, білорусів, українців... І дивна річ: згадані соціял-демократи в польському питанні мов би навмисне заплющували очі на факти» Там само. -- С.44..

Проте політичні передумови й обставини кінця ХІХ -- початку ХХ ст. призвели до того, що німецькі та австрійські соціалісти почали суттєво переглядати колишні позиції. Адже невизнання права націй на автономію, приміром в австрійській соціал-демократії, могло ініціювати її розкол на низку самостійних партій у межах імперії Габсбурґів.

Зазначимо, що культурно-національна автономія була одним із чільних орієнтирів українського національного руху початку ХХ ст. Більше того, від 1906 р. ідея автономії набувала рис своєрідного суспільного ідеалу на найближчу прийдешність, зокрема в річищі устремлінь вітчизняної соціал- демократіїД.Д. [Дорошенко Д.] Украинская пресса // Украинский вестник. -- 1906. -- 4 июня. -- №3. -- С.182.. За таких передумов, обставин і суспільних настроїв незаперечна зміна, принаймні істотна еволюція поглядів західних соціалістів, була дуже цікавим та злободеним орієнтиром, особливо на теренах підросійської України. Своєрідним свідченням таких перетворень стала перекладена Б.Грінченком стаття Е.Пернерсторфера щодо ставлення соціалізму до національної ідеї, автор котрої дотримувався думки, що

«кожна ж культура є національна. Вона починається в окремому народі і в своїй найвищій формі -- і саме в їй найдужче -- виявляє дуже виразно національний характер. Дарма, що при цьому буде тисячу впливів збоку. Чуже береться не просто без одміни - коли так трапляється, то виходить щось неживе, минуще, що завсігди й почувається як чуже, - ні, воно перетворюється, всякає в національний організм і таким робом стає засобом, щоб зміцнити його. Отож соціялізм і національна ідея не тільки одне одному не суперечуть, але конче зв'язані докупи. Кожен захід зменшити силу національної ідеї, - як що тільки він сього досягає, - зменшує багатство людського роду»Пернерсторфер Е. Національна та інтернаціональна ідея. -- С.93..

Причому автор наголошував, що для соціалістів, на відміну від буржуазії, національна проблема є «питанням мирного порозуміння».

Такі метаморфози збуджували надії та сподівання українських інтелектуалів як на лібералізацію політичного життя в імперії Романових, так і на можливу корекцію позицій лівих російських партій. Не випадково дехто навіть метафорично означував тодішню ситуацію як «сфінкс непевної майбутності»Ситковецький С. З російського життя // Нова громада. -- 1906. -- №3. -- С.125.. Та політичні передумови розгорталися за іншим сценарієм, який був несприятливим для плекання загального національного ідеалу, особливо після 1907 р. Ба більше, тодішня конфіґурація політичних подій та обставин зґенерувала суттєву переоцінку й корекцію уявлень щодо ближчої прийдешності. Найяскравіше ця метаморфоза простежувалася в дописах М.Грушевського, котрий був украй занепокоєний суспільною стаґ- нацією українства. Громадські, культурні, просвітницькі практики помітно підупали на тлі загального згасання суспільної активності, а українська преса переживала доволі складні часи й заледве животіла. Зауважимо, що автор розглядав тогочасне становище як доволі загрозливе. На його думку, «як ми не заложимо сильних і широких підстав для того національного життя тепер, скоро, в найближчім часі, то потім буде вже пізно, і про університети і всякі такі інші речі вже не можна буде й думати, а прийдеться навіки обмежитися популярною літературою, дрібненькою белетристикою “для домашнего употребления”, боротьбою про права горожанства (тут: громадянства -- Авт.) української мови в народній школі й тихо й помалу угасати з усім своїм українським життям на своїй українській землі, уступаючи місце “настоящій” культурі - російській»Грушевський М. На українські теми. При кінці року [1907] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. - С.7..

Саме змагання в культурній і мовній сферах наразилися на надзвичайно сильний опір, оскільки сприймалися як зазіхання на загальноросій- ський культурний шарДив., напр.: Т.Ф. [Флоринский Т.] Нужны ли «украинские кафедры»? I. // Киевлянин. -- 1907. -- 17 июня. -- №165. -- С.2.. Показовою у цьому сенсі була концепція колишнього марксиста й ліберала П.Струве, котрий на початку ХХ ст. поступово перемістився до правого табору російських консерваторів. Він посів доволі жорстку позицію стосовно «українського питання»Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм // Русская мысль. -- 1912. -- №1. -- С.65--86.. Американський історик і політолог Р.Пайпс розглядаючи погляди П.Струве щодо українства, слушно відзначав те виняткове значення, що його останній надавав «єдності російської культури» для майбутнього Росії як «великої країни». Із такої перспективи будь-які національні практики в культурній площині сприймалися надзвичайно болісно й розглядалися як «культурний сепаратизм», котрий часом уважався навіть більш загрозливим, аніж очевидні політичні устремлінняPipes R. Peter Struve and Ukrainian Nationalism // Harvard Ukrainian Studies. -- 1979-- 1980. -- Vol.3/4, part 2. -- P.676..

Думки П.Струве в тому чи іншому вигляді корелювалася, хоч здебільшого в доволі спрощеній подобі, із поглядами багатьох імперських лоялістів. Не випадково С.Єфремов, дискутуючи щодо роздвоєних національних мотивів у творчості письменника М.Гоголя, на яких зосереджувалися тодішні критики українського національного руху, влучно називав місцевих монархістів «ашантіямиАшанті -- держава на території сучасної Ґани (Західна Африка), наприкінці ХІХ ст. вела війни з англійцями, а на початку ХХ ст. потрапила під британський протекторат, тобто ввійшла до складу африканських колоній Великобританії. російської держави»Єфремов С.О. Між двома душами [1909] // Його ж. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і прим. Е.С.Соловей. -- С.143.. Видається, що якраз тому культурно-громадські практики опинилися під постійним тиском в умовах спаду революційних настроїв, які в наступні роки обернулися суспільною стагнацією.