Хиткі образи нового віку: ідеали й обрії прийдешності у візіях українських інтелектуалів кінця ХІХ - початку ХХ століття

Так чи інакше, та ці трансформації спричинилися до суттєвого перегляду перспектив прийдешності, котрі М.Грушевський оцінював доволі песимістично, особливо коли їх порівнювати з його недавніми й досить оптимістичними сподіваннями щодо українства на порозі ХХ ст.

«Життя не питає тебе, чому ти не маєш сили -- чи ти її пропив, чи з'їли їх незалежні від тебе перешкоди; але коли ти не маєш сил вибороти собі місце в життєвій боротьбі -- спускайся на дно.

І я дуже боюся, що як українці будуть так легенько трусити собі підтюпцем далі, потішаючи себе, що вони все-таки не стоять на місці, а поступають наперед, хоч і спізнюються й відстають від усіх потягів - кур'єрських, почтових і товарно-пасажирських, котрими їдуть інші люди, то вони можуть незадовго зістатися за флагом (тобто залишитися за бортом, зазнати поразки, програти - Авт.) зовсім і безповоротно. Боюсь, що на се не треба буде навіть цілого століття, а вистане, коли занедбано буде кількадесят літ -- коли протягом одного покоління українство не стане нацією, то воно може стратити сю можливість назавсіди. Події йдуть не однаковим темпом, і енергія життя не рівна. Процеси соціальні, політичні, так само і національні, для яких іншими часами треба було б століть, іншими часами розграються в границях десятиліть» Грушевський М. На українські теми. При кінці року. -- С.6..

Передусім у цій образній замальовці М.Грушевського привертає увагу істотна переоцінка темпоральності, зокрема усвідомлення нового ритму історичного процесу на початку ХХ ст. Причому авторське сприйняття майбутнього в певному розумінні нагадує діагноз, в якому віднаходимо віталістичні впливи («життєва боротьба», «енергія життя»). Ці елементи засвідчували очевидну модернізацію його поглядів, адже він формулював свою позицію у вигляді дихотомії: або станемо нацією впродовж однієї ґенерації, або можемо назавжди позбутися такого історичного шансу.

Утім на початку 1914 р. перспективи українського майбутнього М.Грушевський оцінював у більш стриманій тональності. Імовірно, давалася взнаки інша часова перспектива, зокрема усвідомлення відмінності темпу буття між революційною добою та за періоду суспільного спаду. Проте побутували й інші міркування, котрі спонукали М.Грушевського до переоцінки передвоєнної ситуації. Передусім ідеться про розуміння спільності низки за- садничих проблем українства у змаганнях за демократизацію суспільно-політичного життя в Російській імперії, які тією чи іншою мірою збігалися з устремліннями інших політичних гравців. У цій ситуації був виплеканий новий політичний проект Товариства українських поступовців, що об'єднав демократів-радикалів і частину соціал-демократів. Саме на цьому полі вибудовувалося сприйняття лівого крила конституційно-демократичної партії як можливого політичного союзника. Недаремно М.Грушевський дотримувався думки, що «забезпечення основ політичної свободи зістається підставою всіх інших постулатів нашого життя, і здійснення правдивого парламентаризму лишається етапом, який не може бути поминеним в нашім поході до кращої будучності нашого народу, як кождого іншого народу чи краю Росії. Але, без сумніву, шанси сього походу виграють і вигляди його на успіх підіймаються, коли усвідомляються його умови, недоці- нювані або навіть і не завважувані перед тим. З тим можемо мати більше надій дійти до своєї мети простішою дорогою, без зайвих блукань між етапами сього походу, наміченими без зрозуміння всього складного змісту нашого життя самими “упрощеними” кличами даного моменту»Грушевський М. На українські теми. Нова хвиля [1914] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. -- С.235-236..

Національні виміри або проекції стосовно майбутнього українства не були єдиними та визначальними векторами щодо передбачення й конструювання будучини. Певна річ, вони здебільшого розгорталися навколо громадських, культурних, освітніх, політичних та інших практик, а також відповідного горизонту подій. Однак початок ХХ ст. був часом потужних і швидкоплинних соціо- й етнокультурних трансформацій, які з різною інтенсивністю проникали до всіх куточків імперій Габсбурґів і Романових. Із поширенням цих процесів дедалі частіше запити до майбутності містили соціо- культурні та міжнаціональні контексти. За великим рахунком, ішлося про гаданий соціо- й етнокультурний світ українства, котрий динамічно, хоч і нерівномірно, змінювався, позаяк зазнавав розмаїтих перетворень.

На думку М.Грушевського, українське суспільство перебувало в перехідному становищі, коли демаркація між станами, верствами, класами була досить розпливчастою, а їх самосвідомість часто-густо утримувалася в полоні інонаціональних впливів і стереотипів. До того ж побутували суттєві відмінності культурного життя не тільки між людністю різних реґіонів, а й соціальних спільнот, містом та селом, аграрних місцевостей і країв із розвинутою індустрією, українців в імперіях Габсбурґів та Романових тощо. Звісно, така розмитість соціальних, культурних, господарських укладів, середовищ і структур не давала можливостей для повноцінного перебігу суспільної еволюції, зорієнтованої на національні взірці. Отож, підбиваючи підсумки невтішного 1907 р., М.Грушевський обстоював тезу про необхідність «вдихнути в безформенний все ще і пасивний етнографічний елемент українських мас дух національного життя, зв'язати почуттям національної одності суспільні верстви й класи та ріжні територіальні часті української землі й утворити ту національну підставу, на якій кождий нарід, кожда нація сучасна розвиває свою культурну чи суспільну еволюцію. У нас ще нема її. У нас, в переважній часті нашої людності, народне, національне живе як пережиток, як останок старого життя, а культурна чи суспільна еволюція приноситься в формах чужих і розвивається не на основах національного життя, а поруч них, нищачи й ослабляючи їх: просвіта розповсюджується в формі російської шкільної науки, яка винаро- довлює (денаціоналізує -- Авт.) молодіж»Грушевський М. На українські теми. При кінці року. -- С.4. Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок [1910] // Там само. -- С.123..

На цьому ґрунті й постала ідея М.Грушевського про український універсалізм як своєрідний рецепт майбутньої консолідації національного життя як на Галичині, так і Наддніпрянській Україні. Він гадав, що «задержання стичності і органічної зв'язі обох частин України дає опору, власне, такому всеукраїнському універсалізмові, одностайності»13. У практичному сенсі гасло українського універсалізму історик намагався реалізувати в редакційній політиці «Літературно-наукового вістника» як органу «всеукраїнського поступово-демократичного руху і життя»Грушевський М. До наших читачів у Росії [1908] // Там само. -- С.329..

Щоправда, М.Грушевський зазвичай потрактовував універсалізм у територіально-просторовому чи соціокультурному сенсі як підпорядкування обласних відмінностей загальнонаціональній меті. Насамперед, він наголошував на необхідності сполучення українства, розділеного імперськими кордонами:

«Тісне єднання з Галичиною, таким чином, являється незвичайно важним і корисним фактором українського життя Росії; тісне єднання з Україною потрібне для Галичини. Всеукраїн- ство, або український універсалізм - тісне єднання всіх частин української землі і підпорядкування всіх ріжниць, які їх ділять, спільній і єдиній цілі - національному розвоєві, являється кінець кінцем не тільки бажаним само для себе - ідеально, так би сказати, але й для потреб місцевого життя її частин, для їх ближчих цілей і завдань. Занедбання, тим більше свідоме збільшування ріжних розколин нашого національного організму являється тяжким гріхом перед будуч- чиною українського народу: сі розколини безмірно тяжче буде вигладити потім, тим більше, що вони й самі собою мають тенденцію збільшатися стихійною силою -- розвоєм життя в ріжних напрямах, коли розірвана органічна зв'язь»Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок. -- С.126..

Такі погляди М.Грушевського щодо всеукраїнського універсалізму спиралися на його концепцію національного відродження, новий етап якого проектувався на прийдешню перспективу. Крім того, історик був переконаним прихильником еволюційного представлення як світу минувшини, так і майбутнього. Він був упевнений, що «колесо» суспільної еволюції поступово, проте невпинно перемелює архаїчні залишки та рудиментарні пережитки.

Та, незважаючи на телеологічну спрямованість своєї концепції українського відродження, котра постулювала апріорі визначену мету, М.Грушевський відводив поважне місце «колективному або громадському чоловіку» на авансцені історії. Водночас він тією чи іншою мірою сприймав тезу Е.Дюркгайма про «органічну солідарність», притаманну розвинутим суспільствамДив.: Гофман А.Б. Социология Эмиля Дюркгейма //Дюркгейм Э. Социология: Её предмет, метод, предназначение / Пер с фр., сост., послесл. и прим. А.Б.Гофмана. -- Москва, 1995. -- С.325--329.. соціокультурний макроконтекст метаморфоза інтелектуал

Доволі складно оцінити, наскільки узгоджувалися такі масові чи колективі проекції в концепції М.Грушевського щодо уявного майбутнього, котре він конструював як нову добу українського відродження. Тим паче, що він досить специфічно сприймав еволюційний розвиток, зокрема іноді називав його «фатальним колесом», яке поглинало сили творчих одиницьГрушевський М. Злобна напасть [1907] // Його ж. Твори: У 50 т. - Т.3. - С.42.. Але заразом історик згадував про «колесо» Наукового товариства імені Шевченка, котре обернулося впродовж року, себто віддавав данину громадській і культурній енергіїГрушевський М. [Виступ на Звичайних загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка 19 цвітня 1905 р.] // Там само. - Т.7. - Л., 2005. - С.535..

У широкому розумінні «колесо» історичного або загалом людського життя було для М.Грушевського не тільки метафорою щоб представити багатоманітну та суперечливу суспільну еволюцію, а й своєрідним способом осягнення темпоральності. Остання раптово набувала сили бурхливої течії, а часом майже завмирала у своєму плині чи поділялася на декілька річищ. У світлі такої рецепції часу майбутність не була однозначно визначена, а уявлялась як динамічна, строката та суперечлива палітра можливостей і перспектив, контури якої ледь-ледь вимальовувалися в той чи інший момент буття.

Видається, що саме з цієї перспективи варто оцінювати й розглядати міркування М.Грушевського як стосовно минувшини, так і майбутнього, зокрема в розрізі давніх традицій взаємин народу й інтеліґенції попередніх часів, а саме ХІХ ст.:

«Майбутнє, якщо про нього можна було мріяти в таких умовах (для величезної більшості “тверезо” мислячих це були справді лише “безглузді мрії'), могло базуватися на умовах радше зовнішніх, стихійних, під впливом яких могло б у майбутньому витворитися нове українство, як новий світ із первозданного хаосу. В цьому сенсі уявлення про величезну масу українського племені, її надзвичайну стійкість, етнографічну однорідність і, разом з тим, багатий етнографічний зміст, про велику українську територію та колонізаційну енергію українського племені - давали чи не єдиний просвіток у майбутнє»Грушевський М. Україна і українство [1912] // Там само. - Т.3. - С.131..

Однак М.Грушевський, хоч і був інтелектуалом, вихованим у традиціях позитивістського вишколу, проте від кінця ХІХ ст. засвоював або переломлював різноманітні модерні віяння. Він добре усвідомлював, що соціокультурні передумови, зокрема зростаючий темпоритм початку ХХ ст., хоч-не-хоч підважують, розмивають начебто незаперечні досягнення народу/нації, котрі вбачалися в «колонізаційній енергії», «етнографічній однорідності» та «великій території». Мабуть, М.Грушевський не був повністю готовий відмовитися від таких традиційних мірил цінності для конструювання народного/національ- ного буття. Та самодостатність колективного й майже «вічного» героя, яким був народ/нація в його історичному наративі, видавалася йому вже не такою беззастережною, як до революції 1905 р. Зазначимо, що застереження М.Грушевського, ретроспективно повернуте до ХІХ ст., було сформульоване в компромісному дусі: «Під впливом ідей романтичного народництва, що поширилися в українському суспільстві з особливою силою з огляду на згадані вище умови, це суспільство схильне було перебільшувати самодостатність й імунітет народного життя, - дозволю собі такий вислів»80.

Ці рефлексії М.Грушевського, зокрема міркування щодо можливого ступеня «самодостатності народного життя», значною мірою формували його запити до будучини. Застій суспільного та громадського буття після 1907 р. спонукав ученого оцінювати становище українства в Російській імперії у світлі міжнаціональних і міжкультурних взаємин, які дедалі частіше вводилися до уявних проекцій прийдешності.

Показово, що у цьому сенсі М.Грушевський виявляв очевидну стриманість, хоч і волів не загострювати наявні проблеми та суперечності з огляду на можливу співпрацю. На його думку, «не слід перебільшувати цю гармонію і будувати перспективи національної ідилії в майбутньому. Серед національностей Росії існують свої спірні ділянки, спірні питання, свої тертя і загострення. Але їх, з іншого боку, не потрібно й роздувати і показувати національні стосунки у вигляді безнадійно заплутаного клубка» Грушевський М. Нові гасла [1914] // Там само. -- С.203. Грушевський М. З національної тематики. До питання про національно-територіальну автономію [1913] // Там само. -- С.158..

Загалом вектор уявлень щодо майбутніх міжнаціональних взаємин у межах імперії Романових переважно визначався тодішньою політичною метою, котра вбачалася в досягненні національно-територіальної автономії як українцями, так й іншими народами. Тим паче, що відповідна полеміка було доволі злободенною та гострою в передвоєнні роки, хоч часом порушувала вповні конкретні аспекти про можливий устрій, територіальні межі, правовий статус тощо. Приміром М.Грушевський гадав «цілком зайвим винаходити якісь граничні розміри для автономних областей Росії, а клопоти про “другий поверх', якби він виявився потрібним, ми також сміливо можемо віддати майбутньому»82. Більше того, він зазначав, що «наявність серед народів Росії національності цілковито безтериторіяльної, якою в цей час є євреї, вносить у вирішення національного питання не так практичні, як психологічні ускладнення».

Зауважимо, що М.Грушевський усвідомлював масштаб інонаціональних впливів, зокрема в багатьох містах Наддніпрянської України, де позиції української громади були доволі слабкими. Проте він покладав очевидну надію на розгортання потужних соціально-економічних процесів. Останні причинилися не тільки до чималих переселень української людності до віддалених реґіонів Російської імперії, як-от Сибір, Середня Азія, Далекий Схід, а й до міґрації сільського населення до великих міст і промислових центрів, що відбувалася з розширенням ринку праці. З огляду на зростаючу інтенсивність таких міґрацій М.Грушевський гадав, що впродовж ближчої прийдешності можлива суттєва зміна соціо- й етнокультурних обрисів великих міст підросійської України. Тому він обстоював думку, що

«чужорідність великого землеволодіння й міського населення, оскільки йдеться про майбутнє, не є чимось незмінним, що має в усі часи складати противагу корінній селянській масі. Велике землеволодіння взагалі стоїть під знаком питання, з огляду на неминучість аграрних реформ, а чужорідний характер міст може зберігатися лише за відсталості й пригнобленості економічного життя. З розкріпаченням Росії економічне життя повинно піднестися, а разом із цим неминучий приплив “корінного” населення в міста й містечка, що надасть їм характеру, значно наближенішого до загального національного обличчя краю»84.

Варто відзначити, що це переконання М.Грушевського тією чи іншою мірою поділяли й чимало інших українських інтелектуалів соціалістичного та ліберального спрямування. Наприклад, соціаліст М.Порш, полемізуючи з сумнозвісною тезою П.Струве про «російську мову капіталізму» в Україні, наголошував, що «висока російська культура уступає і уступить місце низькій українській, некультурне українське село візьме гору над культурним зросійщеним містом. І що більше і швидче поступатиме розвиток капіталізму в нашому краю, то швидче наближатиметься сей тріумф української культури. Поки ще розвиток капіталізму йде доволі мляво, зросійщене місто встигатиме вправлятися з русіфікацією повільно прибуючого українського населення з сел та містечок. Але тоді, коли капіталізм поступатиме на Україні нинішнім суто американським темпом, коли міста, як Київ (з 237 тис. в 1897 р. до 500 тис. в 1911 р.), виявлятимуть шалений зріст, - тоді в буйній повідї (повені -- Авт.) капіталізму наші міста заливатимуться українською людністю, а мійські (міські -- Авт.) островки потопатимуть в українському морі»85.

Звісно, М.Грушевський, як і М.Порш, сподівався, що суттєві диспропорції між зросійщеним містом та українським селом тимчасові, позаяк велика кількість сільської людності в довгостроковій перспективі неминуче схилить терези на бік українства. Він стверджував:

«І якщо нечисленність українського елементу в місцевих культурних міських центрах і різноплемінність їхнього населення посилюється культурною та національною слабкістю цього елементу, в результаті якої міська інтелігенція, буржуазія і навіть пролетаріат, втрачаючи етнографічний характер, вельми часто втрачають і усвідомлення своєї народності, що, своєю чергою, відображається вельми несприятливо на культурній і національній динаміці, то, з іншого боку, ця міцна національна структура території та її сільського населення є безумовною запорукою майбутнього, в силу глибокої залежності міських центрів від загального характеру території»Грушевський М. Україна і українство. -- С.135..

Однак, на відміну від М.Порша, М.Грушевський не був у захваті від швидкого піднесення капіталізму, убачаючи в ньому своєї загрози та виклики, котрі кидалися народу/нації. Адже такий розвій неминуче спричиняв суцільну модернізацію всіх суспільних сфер, але залишав відкритим питанням про те, хто саме володітиме чи контролюватиме цей величезний простір людського буття.

Побутували й досить архаїчні погляди щодо соціо- та етнокультурних обрисів українства, котрі однозначно пов'язували його майбутнє з народною колонізацією віддалених територій. Скажімо, земський статистик із Полтавщини В.Кошовий розглядав успіхи народної колонізації як найважливішу передумову будучини українства. На його думку, «в національному українському організмі відбуваються два процеси: “относительно” зменьшенє українського елементу в городах, і колонізація селянами нових територій, -- причим в сьому ділі селяне виявляють велику природню стихійну силу: без огня і меча вони завойовують нові сумежні землі, оселючись на них хуторами й селами і тим значно поширяючи українську посілість і кольонізацію на сході і півдні. Коли перший процес свідчить про якийсь недуг, хоробу національного організму, то другий навпаки свідчить про стихійну силу народа -- неорганізовану, але дужу, що виконує подію історичного значіння для майбутніх поколінь. Перше свідчить про слабість української інтелігенції, можливо, про невелике число культурних українців, свідомих своїх національних обов'язків, друге - про силу титана, що робить своє діло без проводирів - несвідомо, але таке діло, яке тепер культурні народи намагаються робити по пляну - здобути територіяльний запас для виявлення національної енергії майбутніх поколінь»Ко-ий [Кошовий] В. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії // Літературно-науковий вістник. -- 1907. -- Кн.12. -- С.465--466..

З одного боку, така позиція В.Кошового була реакцією на ті масштабні переселення, що набули чималого розмаху наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. Тож статистичні дані пропонували начебто обнадійливі проекції, коли їх розглядали в однобічному світлі. Адже колонізація територій, віддалених від етнічних земель, суттєво розпорошувала українську людність, яка опинялася на перехресті інонаціональних культурних впливів і соціо- культурних перетворень. У тривалій перспективі такі метаморфози продукували низку очевидних проблем та загроз. З іншого боку, ця візія засвоїла відомий архаїчний стереотип про самодостатність народного/національного буття («силу титана»), хоч і дещо видозмінений у річищі нових соціокультур- них запитів. Зауважимо, що погляди В.Кошового про значення «народної колонізації» або стихійну національну «силу», «енергію», «потенціал» почасти поділяли й інші українські інтелектуали.

Подібні мотиви віднаходимо навіть у публіцистиці М.Грушевського, котрий, попри перестороги та сумніви, волею-неволею сподівався на самодостатню «силу» й «енергію» народу/нації. Більше того, історик акцентував увагу на низці національних прикмет, що їх розглядав як важливі, ба навіть засадничі для тодішнього суспільного буття.

«По-перше, стійкість корінного населення, яке дуже зростає і висилає назовні свої надлишки, які не вкладаються у нинішню економічну структуру, натомість вельми слабко приймає сторонні домішки й дуже асимілює їх, а по-друге, своєрідність і яскраво виражену оригінальність народної культури, ії завершеність і стійкість. Ця загальна переконлива картина України підтримується і посилюється, коли ми звертаємося до історичної еволюції, динаміки народного українського життя. Важкі історичні обставини, що обертали проти населення усі ті географічні умови, котрі з точки зору його нинішнього та майбутнього ми розглядаємо як запоруку успіху і розвитку, - вони, з іншого боку, розкривають перед нами у всій яскравості надзвичайну силу, наполегливість і екстенсивну енергію української народної стихії»Грушевський М. Україна і українство. -- С.136..

Ці слова М.Грушевського яскраво демонструють самобутній сплав в одному тексті традиційних уявлень про «стихійну силу» народу/нації та модерних складових, як-от «екстенсивна енергія», «стійкість населення», «асиміляція», котрі формують уявний горизонт прийдешності.

Ще однією ключовою рисою проекцій майбутнього, які ширилися в довоєнні роки, була підвищена зацікавленість роллю класів, станів, верств і прошарків. Такі інтенції інтелектуалів промовисто вказували на зростаючий процес соціальної диференціації в підросійській Україні, котрий пришвидшився на початку ХХ ст. Але водночас чимдалі проявлялися як впливи молодої науки соціології, що її фундатором уважають одного із засновників позитивізму О.Конта, так і домінуючі уявлення про суспільство як складне утворення («соціальний організм»). Тож на початку ХХ ст. класовий дискурс посів чільне місце у практиках і текстах інтелектуалів різної політичної орієнтації, особливо лівосоціалістичного спрямування.

У світлі таких пізнавальних запитів, які вмотивовувалися різноманітними політичними, культурними, науковими та іншими міркуваннями й зацікавленнями, циркулювали відмінні концепції. Передусім побутували доволі традиційні погляди стосовно особливої ролі та значення інтеліґенції для національної будучини. Наприклад, публіцист Ф.Матушевський обстоював думку, що «задержка для вільного розвою українства і як один із вельми шкодливих факторів, що калічать цілу націю і величезною шкодою відбиваються на матеріяльнім і моральнім її обличчі і добробуті, то про се нема що й казати. Але не в них вся сила і вони далеко не були б такі страшні для нас, для сучасности і для будучини нашого народу, якби українство так тяжко не слабувало на одну велику ганж (ваду - Авт.) в тім, що являється “мозком і душею нації', - в її інтелігенції. З давніх давен відомо, що справжньої української інтелігенції жменька»Матушевський Ф. З українського життя // Літературно-науковий вістник. -- 1908. -- Кн.3. - С.631-632..

Тож Ф.Матушевський побоювався, що із застоєм культурного та громадського життя від 1907 р. національна інтеліґенція й далі втрачатиме свої позиції. Схожі мотиви представлено в публіцистичних дописах Б.Грінченка, котрий наголошував, що у «всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі становища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості. Теоретично український інтелігент признає все те, чого треба, щоб забезпечити національне життя його народу; але скоро діло доходить до практики, зараз і видно, що дві душі живуть у його грудях.. .»Грінченко Б. Тяжким шляхом. ІХ // Рада. -- 1906. -- 21 листопада. -- №58. -- С.1..

Та поза тим побутували й новітні проекції будучини, в яких чільне місце відводилося великим соціальним спільнотам -- класам. Приміром, молодий публіцист О.Скоропис-Йолтуховський обстоював думку про майбутнє домінування робітничого класу:

«Кожному мусить бути тепер ясно, що вся дотеперішня боротьба з царством, яка велася ріжними гуртами інтелігентів, представниками і заступниками інтересів ріжних груп і кляс населення, до заступників “пролетарських інтересів” включно, мусить уступити перед дальшою боротьбою, яку вестимуть за свої життєві інтереси самі пролєтарії. Ми мусимо рішучо підкреслити сей переломовий момент боротьби народів Росії проти всеросійського ката тим, що сей момент наперед і з неминучою конечністю віщує кінець боротьби. Кляса пролєтаріїв - кля- са будуччини. Її розвитку не спинити жадною людською силою (а значить, і силами самодержця), бо розвиток і зріст пролєтаріяту полягає на тих основних економічних підвалинах усеї сучасної культури, які панували, панують і ще довго пануватимуть над цілою людськістю»Вишневський Ол. [Скоропис-Йолтуховський О.] На переломі // Літературно-науковий вістник. - 1905. - Кн.3. - С.205..

Якщо взяти до уваги дальшу політичну еволюцію О.Скорописа- Йолтуховського, котрий здолав шлях від автономіста до самостійника, а за революційних часів -- і до відомого діяча гетьманського руху, то його погляди щодо соціальної будучності, висловлені 1905 р., сприймаються як рефлексії політика-початківця. Проте вони загалом уписуються до відомих схем еволюції майбутніх консерваторів, котрі від демократичних і соціалістичних позицій рухалися у праву частину політичного діапазону.

Вочевидь, думки стосовно майбуття робітництва неодмінно продукували проекції, пов'язані з будучиною «класу капіталу», що його марксистське вчення подавало як «непримиренного антагоніста» пролетаріату. Скажімо, згаданий вище М.Порш обстоював тезу про конституювання сільської буржуазії на обширах підросійської України. На його думку,

«капіталізм в селянському господарстві творить селянську буржуазію, котра не знає іншої мови, опріч української.

По містечках, містах і селах нашого краю з місцевої людности виростає дрібна і середня торгова і промислова буржуазія.

І перепис 1897 р. при всіх його хибах, особливо з національного погляду, показав, що й серед української людности є чимало -- правда відносно мало -- особ, котрі живуть з доходів від капіталів, від торгових підприємств і т. и. Хай ще не численні кадри сіх капіталістів серед української нації, але вони не пережитки минулого, а зародки майбутнього великого і впливового класу капіталістів українців»Порш М. П.Струве в українській справі. -- С.332-333..

У довоєнні часи з'являлися пропозиції, в яких автори намагалися переглянути або переосмислити ролі старих верств і станів. Однією з них стала спроба В.Липинського по-новому висвітлити й осягнути призначення спо- лонізованої шляхти у соціокультурних реаліях початку ХХ ст. У 1909 р. він звернувся з публічним закликом до давньої аристократії:

«Ми зобов'язані повернути нагромаджений в нас віками капітал народних тяжких зусиль і народної праці цьому народові. А коли майбуття цієї спільної для нас і для нашого народу культури ми зробимо нашим майбуттям, тоді з цієї землі нас не вирве жодна сила, бо ми вже будемо не тягарем, не болячкою, а органічною частиною -- не пустоцвітом, а плодом нашої землі і зерном, що запліднює цю нашу рідну землю, бо, спираючись на виконані суспільні обов'язки, -- матимемо право, сильніше за будь-які параграфи»Липинський В. Шляхта на Україні: її роль в житті українського народу на тлі його історії [1909] // Його ж. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я.Пеленський. - Т.1: Суспільно- політичні твори (1908-1917) / Ред. І.Гирич, О.Проценко. - К.; Філадельфія, 2015. - С.225..

В.Липинський пропонував власну версію уявного майбутнього спольще- ної аристократії, пов'язавши її з українським народом/нацією. Та згадана пропозиція, хоч і справила вплив лише на невеликий гурт прихильників політичного мислителя, але відіграла помітну роль у плеканні його майбутньої концепції «класократичної монархії». Недаремно Д.Дорошенко гадав, що в особі В.Липинського та його товаришів-однодумців «традиція повороту споль- щеної шляхти до української народності», започаткована В.Антоновичем, здобула не лише продовження, але й певне завершенняДорошенко Д. Пам'яті В'ячеслава Липинського (Сторінка з моїх споминів) // Краківські вісті. - 1943. - 3 липня. - №141. - С.4..

Зрештою горизонт проекцій українських інтелектуалів стосовно прийдешності, хоч і був досить розмаїтим, але демонстрував очевидні сподівання на дальшу структуризацію соціуму, зокрема на новий розподіл соціальних, економічних, політичних і культурних ролей. Більше того, швидкі темпи соціо- й етнокультурних перетворень продукували вдосталь матеріалів для оптимістичних прогнозів, обнадійливих рефлексій щодо будучини українства, котре в найближчі десятиліття мало-таки позбутися ореолу «плебейської нації». Та не так сталося, як гадалося - розпочалася Велика війна, що обернулася першою світовою катастрофою для багатьох народів, зокрема й українців.

Війна є тією екстремальною трансформацією, до наближення якої завчасно готуються, начебто передбачають і навіть передчувають, але вона все одно заскочує зненацька. Війни не тільки суттєво перекроюють політичну мапу, а й кардинально трансформують плин історичного часу, котрий набуває шаленого прискорення. Воєнне протиборство й тотальна суспільна напруга призводять до знакових метаморфоз, ба навіть загального перефор- матування свідомості. Проте найбільше війна перевертає світ уявлень, коли звичні демаркаційні лінії та неписані конвенції людського буття стираються лавиною руйнівних подій.

Про можливості великого збройного зіткнення в Європі замислювалися ще в ХІХ ст. Так, про «грядущу» війну з Австро-Угорщиною чи навіть Німеччиною неодноразово писала російська пресаДив., напр.: Крестовский В.В. Наша будущая война. (Военно-политические письма). I. На Западе // Исторический вестник. - 1882. - №4. - С.155-167.. Дехто з українських інтелектуалів в останні десятиліття ХІХ ст. гадав, що невдала війна Російської імперії, скажімо з Австро-Угорщиною, подібно до програної Кримської 1853-1856 рр., спричиниться до пом'якшення політичного клімату в державі. М.Драгоманов ще 1873 р., розмірковуючи про перспективи та можливості сполучення розділеного українства, зауважив, що «єдність політичного життя галичан і малоросів можлива тільки або внаслідок важко уявленої міжнародної катастрофи, або як результат довготривалого життя, котре, можливо, змінить і малоросів, і галичан так, що вони не будуть схожими на теперішніх»Драгоманов М.П. Русские в Галиции: Литературные и политические заметки [1873] // Его же. Политические сочинения / Под ред. И.М.Гревса, Б.А.Кистяковского. - Т.1: Центр и окраины. - Москва, 1908. - С.322..

Кілька десятиліть по тому катастрофа, яку складно було навіть уявити М.Драгоманову та його сучасникам, стрімко насувалася на Європу. Передчуття «швидкої війни» простежується в багатьох тодішніх публікаціяхДив.: Мартинов В.Л. Майбутнє без оптимізму: міжнародні протиріччя на теренах Центральної та Південно-Східної Європи на сторінках російських часописів (1910--1911 рр.) // Ґілея. - Вип.127. - К., 2017. - С.156.. Дехто з авторів навіть «прозорливо» передбачав, що за перші два роки майбутнього великого зіткнення імперія Романових має витрати 6 млрд руб.Щербатов А.Г. Государственно-народное хозяйство России в ближайшем будущем. -- Москва, 1910. - С.59. Утім справжня ціна війни виявилася набагато страшнішою, ніж уявляли найкращі теоретики, а реальні витрати в багато разів перевищили довоєнні оцінки.

Згадували про можливість початку загальноєвропейської чи австрійсько-російської війни й українські часописиПолітичний огляд 1912 року // Рада. -- 1913. -- 1 січня. -- №1. -- С.3; Ставка на переляк // Там само. -- 24 августа / 6 вересня. -- №193. -- С.1--2.. її привид прискорив важливі метаморфози в національному русі, де поміж домінуючих прихильників автономії з'явилися переконані самостійники. Наприклад, на березневій 1911 р. нараді наддніпрянських політичних еміґрантів у Львові, на якій ішлося про створення надпартійного об'єднання, позицію беззастережного самостійника посів В.ЛипинськийЖук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20-ліття «Союзу») [1934] // Молода нація: Альманах. -- Вип.3. -- К., 2002. -- С.138.

Назріваюча війна волею-неволею виразно окреслила ще один вододіл українства -- на проавстрійську та проросійську орієнтації, хоч у тому чи іншому вигляді цей поділ побутував і раніше. 7 грудня 1912 р. українські політичні партії Галичини задекларували однозначну підтримку Австро- Угорщини на випадок війни з Російською імперією. Майбутній ідеолог ін- теґрального націоналізму Д.Донцов ретроспективно оцінював передвоєнні події як початок змагання нової української ідеї з яґеллонською в політичних колах АвстріїДонцов Д. Історія розвитку української державної ідеї [1917] // Його ж. Вибрані твори: У 10 т. / Відп. ред. О.Баган. -- Т.2: Культурологічна та історіософська есеїстика (1911--1939 рр.). -- Дрогобич; Л., 2012. -- С.56.. Натомість на шпальтах редагованого М.Грушевським «Літературно-наукового вістника» спільна позиція українських партій Галичини розглядалася як помилкова. Причому автором публікації, в якій не- ґативно висвітлювалася ця подія, був один із відомих учнів М.Грушевського -- І.ДжиджораIgnotus [Джиджора І.]. З австрійської України. В сіти лєгенди // Літературно-науковий вістник. -- 1913. -- Кн.6. -- С.556--557.. Зауважимо, що сам М.Грушевський оцінював впливи передвоєнної напруги як на російську, так і українську суспільну думку доволі відверто: «Питання внутрішньої еволюції, якогось полагодження внутрішніх суперечностей відступили на другий план перед усякими рахунками і спекуляціями, обчисленими на катастрофічні зміни, і передчуття можливості зовсім отвертої борні ще більше “увільнили” методи і засоби внутрішньої боротьби від стримуючих культурних моментів»Грушевський М. Після Балканської війни [1913] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.2. -- С.454..

Однак серед українських інтелектуалів передвоєнного часу віднайшлися й голоси, котрі закликали не дотримуватися ані проросійської, ані про- австрійської позицій у наступній війні. Одним із них став В.Липинський, який 1912 р. пропонував «в майбутній австро-російській війні не ставати свідомо, виразно і голосно ні по стороні Австрії, ні, тим більше, по стороні Росії»Липинський В. Меморіал до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі // Його ж. Повне зібрання творів, архів, студії. -- Т.1. -- С.516..

В окремі місяці 1913 р. військово-політична напруга між Австро- Угорщиною й Росією сягала майже граничної межі. Огляди біжучих подій добре передають тодішні настрої й почування. Як зазначалося в лютневому допису газети «Свобода»:

«В парі з тими воєнними приготованнями виринають надії на освобожденє нашого народу з під московського ярма, а може й на самоуправу України... І ті великі надії приневолюють майже кождого горячково інтересуватися кождою вісткою, котра стоїть в зв'язи з майбутньої війною. Хотя й в часописах говориться про сподіваний мир, то в каварнях, реставраціях (ресторанах -- Авт.), молочарнях, на зборах і в приватних розмовах говориться про війну. І приготовляються до тої війни все: і держава, і населене. В Галичні роблять поляки приготованя на велику скалю (у великому обсязі -- Авт.)...

Наші Січи та Соколи, оскільки їх не здекоплетовано через покликання до резерви, починають також воєнні приготовання між собою. Одним словом: кождий день може принести нам несподіванку»Українські справи в Австрії (Відень, дня 11. Лютого 1913) // Свобода (Джерсі-Сіті). -- 1913. - 27 лютого. - №9. - С.6..

Початок війни, яка вибухнула наступного року, практично відразу паралізував українське культурне та громадське життя в Російській імперії -- воно опинилося під потужним урядовим тиском. «Удар, завданий цією жахливою катастрофою нашому народному життю, звичайно, також перевершив усі найпохмуріші сподівання. Війна застала нас зненацька, і спустошення, яких вона завдала нашому життю, набули цілком несподіваних розмірів», - підкреслював М.ГрушевськийГрушевський М. У річницю війни [1915] // Його ж. Твори: У 50 т. - Т.3. - С.416..

Світова війна «запустила» і своєрідну «програму» перетворень на ниві суспільно-політичної та історичної думки. Розпочалися руйнація звичного масштабування минулого, несподіване розширення уявних меж й орієнтирів, спроби первісного осягнення світу у фокусі нових можливостей і метаморфоз, плекання та апробування інших концептуальних пропозицій, урешті- решт випробування останніх на міцність травматичним воєнним досвідом. Приміром, один із найвідоміших концептуалістів на теренах австрійської соціал-демократії Е.Пернерсторфер обстоював тезу, що велика війна продемонструвала очевидну перемогу нового націоналізму над інтернаціоналізмом і космополітизмомПернерсторфер Е. Про новітній націоналізм / Пер. з нім. за дозволом автора. -- [Б. м.], 1915. - С.11-12.. За висловом соціаліста В.Левинського, «війна ідеологій, народів поставила все догори ногами. Що вчора було білим, нині є чорним і навпаки»Левинський В. Причина світової війни (про імперіялізм). -- Scranton, 1916. -- С.3..

Найпомітніше нові устремління проступали в писаннях галицьких інтелектуалів, котрі сприймали Першу світовову війну як руйнівний, але у цілому обнадійливий процес, що формував новий горизонт перспектив і можливостей для майбуття українства. Такої позиції, наприклад, дотримувався С.Томашівський. Він порівнював Велику війну з попередніми війнами й навіть висловлювася про надмірність її означення як світовоїТомашівський С. Війна і Україна // Вістник СВУ. -- 1915. -- Ч.29/30. -- С.2--3.. Не випадково в одній зі статей воєнної доби історик пророче зауважив: «Якщо в сій світовій війні прийде хоч до частинного розв'язання українського питання в користь України, то се буде виключно на західних її землях і ся розв'язка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виїмаючи Київа, Чернигова, Полтави й Одеси»Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло. -- 1916. -- 23 цвітня. -- №104. -- С.2.. Відтоді галицька апологія, котра у зародковому вигляді час від часу проступала в текстах С.Томашівського ще довоєнної пори, перетворилася на наріжний, точніше установчий, концепт історичної візії. Таким чином, неоромантична проекція «галицького П'ємонту» та його виняткової ролі для майбутнього українців набула нового імпульсу за воєнної доби. Саме у воєнні часи вималювалася первісна концептуальна пропозиція С.Томашівського щодо ревізії минувшини та передбачення ближчої будучини Галичини як підмур'я українського національного проекту. Адже саме з Галичиною автор пов'язував «першу основу» української національної ідеїТомашівський С. Галичина: Політично-історичний нарис з приводу світової війни. 2-ге вид. -- [Б. м.], 1915. -- С.23--24.. Більше того, він гадав, що «Галичина була головною ціллю війни з боку Росії», а «знищення українства було головними мотивом сього кроку».

Вочевидь, ґлорифікація ролі Галичини в конструкції С.Томашівського, котра пізніше дратувала деяких наддніпрянських інтелектуалів, спиралася на сподівання про більш-менш прийнятні наслідки Першої світової війни для українства. Проте його проекції, як і погляди низки українських мислителів стосовно майбутності, хоч і не витримали «зіткнення» з повоєнною й пореволюційною реальністю, проте відіграли поважну роль в українській суспільно-політичній та історичній думці перших десятиліть ХХ ст.

Переддень Лютневої революції 1917 р. українські інтелектуали сприймали по-різному. М.Грушевський наголошував на трагічній долі «народів, у котрих лінія фронту пройшла всередині, по живому національному тілу»Грушевський М. Новий рік [1916] // Його ж. Твори: У 50 т. -- Т.3. -- С.447.. В.Дорошенко, підбиваючи підсумки 1916 р., стверджував, що «велика будучність» української ідеї можлива лише з «поразкою російського абсолютизму»Дорошенко В. Російська Україна в 1916 році: Стаття з кругів СВУ // Діло. -- 1917. -- 10 січня. - №6. - С.1..

Зрештою війна та післявоєнні часи відкинули чимало переднакрес- лень прийдешності. Хибними виявилися припущення тих, хто вважав, що внаслідок сплетіння економічних взаємин й інтересів світова війна не зможе тривати більше 3--6 міс. Не справдилися також начебто слушні прогнози економіста І.Бліоха про більшу міцність і сталість Російської імперії, як переважно землеробської країни порівняно із західними індустріальними державами, у майбутньому великому та виснажливому зіткненніБлиох И.С. Будущая война... -- Т.2. -- С.828.. Ці передбачення спростувала безжальна революційна дійсність. За влучним спостереженням філософа М.Шлемкевича, «тодішня українська провідна верства -- ліберально-поступова і соціялістична інтелігенція -- стояла на європейському рівні духовости. Вона була породженням 19 і початку 20 віку. В її мріях і на її революційних прапорах стояли гасла свободи одиниці і свободи коаліцій людських одиниць. Те покоління мислило ідеальне суспільство як сукупність товариств свідомих людей, що зберігають свою свободу, право індивідуального самовизначення. Збільшувати, примножувати свободу і усувати її законні і традиційні перешкоди й обмеження було бойовим кличем тих часів. Історія несподівано поставила перед українською провідною верствою протилежне завдання».

Із висоти часу проекції інтелектуалів кінця ХІХ -- початку ХХ ст. щодо майбуття українства сприймаються доволі своєрідно, що вмотивовується багатьма обставинами, чинниками, передумовами. Насамперед варто взяти до уваги очевидний темпоральний синкретизм їхніх уявлень, що сполучали елементи звернення до минувшини й реагування на злободенну та актуальну сучасність. Окрім того, проступала позитивістська інерція мислення, пов'язана з надзвичайною вірою у суспільний поступ, силу знання та «правдиву впевненість» у кращій будучині «людськости»Чопівський І. Чи надовго вистарчить мінерального палива? // Літературно-науковий вістник. -- 1914. -- Кн.3. -- С.538..

Початок ХХ ст. кинув нові виклики українству, сформував інший горизонт уявлень, який хоч-не-хоч змушував інтелектуалів засвоювати модерні візії й новації, як-от віталістичні орієнтири, ідеї органічної солідарності, усеукраїнського універсалізму, осмислювати національну ідею в контекстах масових ідеологій, політичних доктрин і практик, зокрема у світлі вимог інтернаціоналізму, космополітизму, ліберальної свободи особистості, конституційних прав, міжнаціональних взаємин, самоврядування громад тощо. Крім того, рубіж століть виявився часом порахунків зі старим українофільством та архаїчними шарами мислення, котрі досить швидко витіснялися новими концепціями, що пояснювали потужні соціокультурні трансформації, передусім причинилися до поширення класового дискурсу.

Отож період війни став не тільки критичною добою у життєвих історіях більшості українських інтелектуалів, а й великим зламом світосприйняття -- стадією перегляду, переосмислення, ревізії чи корекції передвоєнних візій і концепцій, з якими довелося вступити в революційну пору.

Література

1. Brentano, F. (2018). O budushchem filosofii. Izbrannye trudy (P.A.Gromova, trans.). Moskva: Akademicheskij proekt. [in Russian].

2. Dontsov, D. (2012). Istoriia rozvytku ukrainskoi derzhavnoi idei. In O.Bahan (ed.), Dontsov D. Vybrani tvory (vol.2, pp.31-64). Drohobych; Lviv: Vidrodzhennia. [in Ukrainian].

3. Drahomanov, M.P. (1991). Chudatski dumky pro ukrainsku natsionalnu spravu. In R.S.Mishchuk (comp.), Drahomanov M.P. Vybrane (pp.461--558). Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

4. Drahomanov, M.P. (1991). Shevchenko, ukrainofily i sotsializm. In R.S.Mishchuk (comp.), Drahomanov M.P. Vybrane (pp.327--429). Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

5. Franko, I. (2010). Buduchnist, suspilno-politychna chasopys dlia ukrainsko-ruskoho narodu. In Ye.K.Nakhlik (ed.), Franko I. Dodatkovi tomy do zibrannia tvoriv u 50-y to- makh (vol.54, pp.237--242). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

6. Franko, I. (1986). Poza mezhamy mozhlyvoho. In Ye.P.Kyryliuk (ed.), Franko I. Zibrannia tvoriv. (vol.45, pp.276--285). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

7. Franko, I. (2010). Z kintsem roku. In Ye.K.Nakhlik (ed.), Franko I. Dodatkovi tomy do zibrannia tvoriv u 50-y tomakh (vol.54, pp.801--811). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

8. Giujo, Zh.M. (2011). Irreligioznost budushchego. (V.M.Fryche, trans.). Moskva: Librokom. [in Russian].

9. Gofman, A.B. (1995). Sotsiologiya Emilya Dyurkgejma. In A.B.Gofman (comp.), Dyurkgejm E. Sotsiologiya. Ee predmet, metod, prednaznachenie (pp.307--344). Moskva: Kanon. [in Russian].

10. Hrushevskyi, M. (2005). Chas ne zhde! P. Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.58--61). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

11. Hrushevskyi, M. (2005). Do nashykh chytachiv u Rosii. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.327--331). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

12. Hrushevskyi, M. (2005). «Mazepynstvo» i «bohdanivstvo». In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.199--206). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

13. Hrushevskyi, M. (2002). Na porozi stolittia (Prysviacheno peremyshlskii ukrainsko- -ruskii hromadi). In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.1, pp.208--216). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

14. Hrushevskyi, M. (2002). Na ruinakh. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.1, pp.312-320). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

15. Hrushevskyi, M. (2005). Na ukrainski temy: «Kinets rutenstva!». In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.50-60). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

16. Hrushevskyi, M. (2005). Na ukrainski temy. Nova khvylia. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.235--242). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

17. Hrushevskyi, M. (2005). Na ukrainski temy. Pry kintsi roku. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.3--9). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

18. Hrushevskyi, M. (2005). Na ukrainski temy. Z novorichnykh dumok. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.115--126). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

19. Hrushevskyi, M. (2005). Novi hasla. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.200-203). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

20. Hrushevskyi, M. (2005). Novyi rik. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.447-450). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

21. Hrushevskyi, M. (2008). Oleksandr Pypin (nekroloh). In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.11, pp.314-315). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

22. Hrushevskyi, M. (2005). Pislia Balkanskoi viiny. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.2, pp.453-463). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

23. Hrushevskyi, M. (2005). Tlinnyi prakh. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.418-423). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

24. Hrushevskyi, M. (2005). U richnytsiu viiny. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.415-417). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

25. Hrushevskyi, M. (2005). Ukraina i ukrainstvo. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.130-143). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

26. Hrushevskyi, M. (2005). [Vystup na Zvychainykh zahalnykh zborakh Naukovoho to- varystva im. Shevchenka 19 tsvitnia 1905 r.]. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.7, pp.535--538). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

27. Hrushevskyi, M. (2005). Z natsionalnoi tematyky. Do pytannia pro natsionalno-tery- torialnu avtonomiiu. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.144--160). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

28. Hrushevskyi, M. (2005). Zlobna napast. In P.Sokhan (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.3, pp.39-43). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

29. Khymka, Zh.-P. (1979). Ukrainskyi sotsiializm u Halychyni (do rozkolu v Radykalnii Partii 1899 r.). Journal of Ukrainian Graduate Studies, 4 (2), 33--51. [in Ukrainian].

30. Lebon, G. (1998) Psikhologiya tolp (pp.15--256). In A.K.Bokovikov (comp.), Psikhologiya tolp. Moskva: KSP+. [in Russian].

31. Lypynskyi, V. (2015). Memorial do Ukrainskoho [Informatsiinoho] Komitetu pro nashe stanovyshche suproty napruzhenoi politychnoi sytuatsii v Yevropi. In I.Hyrych, O.Protsenko (eds.), Lypynskyi V. Povne zibrannia tvoriv, arkhiv, studii (vol.1, pp.514518). Kyiv; Filadelfiia: Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian].

32. Lypynskyi, V. (2015). Shliakhta na Ukraini. Yii rol v zhytti ukrainskoho narodu na tli yoho istorii. In I.Hyrych, O.Protsenko (eds.), Lypynskyi V. Povne zibrannia tvoriv, arkhiv, studii (vol.1, pp.128--235). Kyiv; Filadelfiia: Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian].

33. Pipes, R. (1979--1980). Peter Struve and Ukrainian Nationalism. Harvard Ukrainian Studies, 3/4, 675-683.

34. Rikkert, G. (1998) Filosofiya zhizni. Kiev: Nika-Tsentr. [in Russian].

35. Romaniuk, M.M., Halushko, M.V. (2001). Ukrainski chasopysy 1848-1939 rr.: Istoryko-bibliohrafichne doslidzhennia (vol.1). Lviv: Svit. [in Ukrainian].