Діяльність В'ячеслава Чорновола у Верховній Раді України (1990-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДІЯЛЬНІСТЬ В'ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ (1990-1991 рр.)

Кульчицький Станіслав (м. Київ)

Доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

Kulchytsky Stanislav (Kyiv)

D.Sc., prof., ch.sc. Institute of History of Ukraine of NASU

Viacheslav Chornovil's Activity in the Verkhovna Rada of Ukraine (1990-1991)

чорновол україна незалежність

The Ukrainian historiography has not yet given a detailed answer to two questions: why the communist majority of the Verkhovna Rada of the Ukrainian SSR of the 12th (1st) convocation proclaimed Ukraine's independence on August 24, 1991; and why the communist majority of the Presidium of the Verkhovna Rada banned the Communist Party of Ukraine on August 30?

The answer is related to the clarification of the general legitimacies of the collapse of the Soviet Union. The disintegration had begun long before the president of Russia B. Yeltsin, the president of Ukraine L. Kravchuk, and the chairman of the Supreme Soviet of Belarus S. Shushkevich in Belovezhskaya Pushcha in December 1991 declared that the Soviet Union no longer exists as a geopolitical reality.

The constitutional reform which legally abolished the dictatorship of the Communist Party committees in December 1988 should be considered the point of no return in the Perestroika policy of Kremlin reformers. For the first time since October (1917) coup the population of the Russian-Soviet empire restored by the Bolsheviks became sovereign, that is capable to elect their representatives to the authorities independently, without the clue of the Communist Party committees. However, the process of the real removal of the CPSU-CPU leadership from the structures of power was delayed for 2.5 years till the prohibition of the party itself after the failure of the coup attempt.

Between May 1990 and August 1991, a struggle between the communist majority of people's deputies and Narodna Rada (opposition) for the adoption of two fundamental documents of the national state-building -- the Declaration on State Sovereignty of Ukraine and the Act of Declaration of Independence of Ukraine continued in the highest legislative body of the republic. Due to the powerful support of the society that followed this struggle on TV, a group of radical deputies subordinated to V. Chornovil managed to convince initially their colleagues from Narodna Rada, and then, after the SCSE coup, almost all parliamentarians in the possibility and expediency of achieving Ukraine's state independence.

The aggravation of the political crisis paralyzed the communist majority in the Presidium of the Verkhovna Rada and directly in parliament. The pressure of a few radical deputies, who relied on a powerful surge of the liberation movement, forced the numerically dominant Communist-Soviet nomenclature in the legislative body of Ukraine to support the Declaration of Independence of Ukraine and prohibit the activities of the CPU.

Key words: Viacheslav Chornovil, Mikhail Gorbachev, Volodymyr Ivashko, Boris Yeltsin, Stanislav Hurenko, Ivan Plyushch, Leonid Kravchuk, the 1988 constitutional reform, the 1990 free elections, the Galician referendum, the Act of Declaration of Independence of Ukraine.

Кульчицкий Станислав (г. Киев)

Доктор исторических наук, профессор, главный научный сотрудник

Института истории Украины НАН Украины

Деятельность Вячеслава Черновола в Верховной Раде Украины (1990-1991 гг.)

Украинская историография ещё не дала развёрнутого ответа на два вопроса: почему коммунистическое большинство Верховной Рады УССР 12 (1) созыва провозгласило 24 августа 1991 г. Независимость Украины; почему коммунистическое большинство Президиума Верховной Рады запретило 30 августа Коммунистическую партию Украины?

Ответ связан с выяснением общих закономерностей распада Советского Союза. Распад начался задолго до того, как в декабре 1991 г. президенты России Б. Ельцин и Украины Л. Кравчук, а также глава Верховного Совета Беларуси С.Шушкевич заявили в Беловежской пуще, что Советский Союз как геополитическая реальность более не существует.

Точкой невозврата в перестроечной политике кремлёвских реформаторов следует считать конституционную реформу, которая в декабре 1988 г. юридически ликвидировала диктатуру компартийных комитетов. Впервые после октябрьского (1917 г.) переворота население реставрированной большевиками русско-советской империи стало суверенным, т.е. способным самостоятельно, без подсказки компартийных комитетов выбирать своих представителей в органы власти. Однако процесс реального отстранения руководства КПСС-КПУ от структур власти затянулся на 2,5 года, вплоть до запрета самой партии после провала попытки государственного переворота.

С мая 1990 г. и до августа 1991 г. в высшем законодательном органе республики продолжалась борьба между коммунистическими большинством народных депутатов и Народной радой за принятие двух основополагающих в национальном государственном строительстве документов -- Декларации о государственном суверенитете и Акта провозглашения независимости Украины. Вследствие мощной поддержки общества, которое следило за этой борьбой с экранов телевизоров, организационно подчинённая В. Черноволу группа радикальных депутатов смогла убедить в возможности и целесообразности достижения государственной независимости Украины сначала своих коллег в Народной раде, а после путча ГКЧП -- практически всех парламентариев. Обострение политического кризиса парализовало коммунистическое большинство в Президиуме Верховной Рады и непосредственно в парламенте. Давление немногочисленных радикальных депутатов, которые опирались на мощный подъём освободительного движения, заставил численно господствовавшую в законодательном органе Украины компартийно-советскую номенклатуру поддержать Акт провозглашения независимости Украины и запретить деятельность КПУ.

Ключевые слова: Вячеслав Черновол, Михаил Горбачёв, Владимир Ивашко, Борис Ельцин, Станислав Гуренко, Иван Плющ, Леонид Кравчук, конституционная реформа 1988 г., свободные выборы 1990 г., Галицкий референдум, Акт провозглашения независимости Украины.

Українська історіографія ще не дала розгорнутої відповіді на два запитання: чому комуністична більшість Верховної Ради УРСР 12-го скликання (Верховна Рада України 1-го скликання) проголосила 24 серпня 1991 р. незалежність України; чому комуністична більшість Президії Верховної Ради заборонила 30 серпня Комуністичну партію України?

Відповідь пов 'язана із з 'ясуванням загальних закономірностей розпаду Радянського Союзу. Розпад розпочався задовго до того, як у грудні 1991 р. президенти Росії Борис Єльцин і України Леонід Кравчук, а також голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич заявили у Біловезькій пущі, що Радянський Союз як геополітична реальність більше не існує.

Точкою неповернення у перебудовній політиці кремлівських реформаторів слід вважати конституційну реформу, яка в грудні 1988 р. юридично скасувала диктатуру компартійних комітетів. Уперше після жовтневого (1917 р.) перевороту населення реставрованої більшовиками російсько-радянської імперії стало суверенним, тобто спроможним самостійно, без підказки компартійних комітетів обирати своїх представників у органи влади. Однак процес реального відсторонення керівництва КПРС-КПУ від структур влади затягнувся на 2,5 роки, аж до заборони самої партії після провалу спроби державного перевороту.

Від травня 1990 р. і до серпня 1991 р. у вищому законодавчому органі республіки тривала боротьба між комуністичною більшістю народних депутатів і Народною радою за прийняття двох основоположних у національному державотворенні документів -- Декларації про державний суверенітет і Акту проголошення незалежності України. Внаслідок потужної підтримки суспільства, яке слідкувало за цією боротьбою з екранів телевізорів, організаційно підпорядкована В 'ячеславу Чорноволу група радикальних депутатів спромоглася переконати у можливості і доцільності досягнення державної незалежності

України спочатку своїх колег у Народній раді, а після путчу ГКЧП -- практично всіх парламентарів.

Загострення політичної кризи паралізувало комуністичну більшість у Президії Верховної Ради і безпосередньо в парламенті. Тиск нечисленних радикальних депутатів, які спиралися на могутній сплеск визвольного руху, змусив чисельно пануючу в законодавчому органі України компартійно-радянську номенклатуру підтримати Акт проголошення незалежності України і заборонити діяльність КПУ.

Ключові слова: В 'ячеслав Чорновіл, Михайло Горбачов, Володимир Івашко, Борис Єльцин, Станіслав Гуренко, Іван Плющ, Леонід Кравчук, конституційна реформа 1988року, вільні вибори 1990р., Галицький референдум, Акт проголошення незалежності України.

Ім'я В'ячеслава Чорновола в період його діяльності у Верховній Раді України тісно пов'язане з національно-визвольним рухом на Галичині. Цей рух відрізнявся набагато більшою наповненістю і різноманітністю форм від проявів громадянської активності в інших областях України. Галичина перебувала під руйнівним впливом радянської влади два покоління, а не три, і зв'язок між поколіннями не переривався.

У цій статті кілька разів згадуватиметься інтерв'ю з В. Чорноволом, взяте Мартою Коломієць 10 березня 1996 р. Варто розпочати його з такого запитання Марти: «Хто мав найбільший вплив на Ваше особисте становлення: батьки, школа, церква, політична партія або громадсько- політична організація, окрема особистість, література або щось інше?». Чорновіл відповів вичерпно: «Я не галичанин, щоб увібрати з молоком матері інерцію тієї політичної боротьби, збройної боротьби. В нас це було задушене, в родині було багато репресованих: був розстріляний дядько в 37-му році, як ворог народу. Батька тягали в КГБ після війни, тому що на нього писали доноси, що він український націоналіст, тому що він добре викладав українську мову і літературу. Батько мій боявся слово сказати, щось таке, щоб мене, не дай Боже...» [9, с. 601].

Чорновіл народився на Черкащині і поступив у 1955 р. в Київський університет. Великий вплив на нього, як і на всіх інших шестидесятників, здійснив ХХ з'їзд КПРС. Однак, на відміну від переважної більшості шестидесятників, він поставився вкрай критично до оточуючої дійсності, чому сприяло його перебування у Львові в 1960-1963 рр.: зустрічі з місцевими інтелектуалами та українцями з діаспори, «самвидав», діа- спорна література. Шестидесятник став дисидентом і в 1967 р. вперше був заарештований. З останнього заслання в Якутії його звільнили у квітні 1985 р.

Звільнення В. Чорновола збіглося з оголошеним М. Горбачовим курсом на перебудову. Останній генеральний секретар ЦК КПРС мав мужність визнати необхідність реформ і зробив спробу переконати в цьому партапарат і суспільство. Горбачов розумів, що реформи мають бути радикальними, коли став генеральним секретарем ЦК, і ще більше переконався у цьому протягом першого року перебування при владі. «Перебудова -- містке слово, -- заявив він під час поїздки на Далекий Схід у липні 1986 р. -- Я б поставив знак рівності між словами -- перебудова і революція... Це справжня революція в усій системі відносин у суспільстві» [4, с. 36]. Проте реформи М. Горбачова не мали системного характеру, хоч і були радикальними. Вони радше нагадували інстинктивне реагування на конкретні кризові ситуації, що виникали.

На запитання Марти Коломієць «Як політика перебудови та гласності Михайла Горбачова, розкриття злочинів комуністичного режиму вплинули особисто на Вас?» Чорновіл так відповідав: «Я не вірив горба- човській перебудові, і викриття це було дуже помірковане. Ми вже знали більше, ніж викривали. Ми з 60-х років уже знали більше, ніж вони офіційно сказали у 80-ті роки. Просто ми вважали, що добре, що є така політика, бо вона розхитувала імперію і розхитувала комуністичну ідеологію, але намагання побудувати щось там на піску, на базі тої самої ідеології, лібералізувавши її, що намагався зробити Горбачов, -- було безперспективним, і ми це чудово розуміли, але ми підтримували це, тому що воно працювало на нас» [9, с. 612].

Повернувшись з Якутії до Львова, В. Чорновіл став ініціатором утворення Української Гельсінської спілки (УГС), керівником її інформаційної служби, співголовою Львівського обласного «Меморіалу» і головою Української незалежної видавничо-інформаційної спілки. Найбільше зусиль він приділив розбудові осередків Народного руху за перебудову (НРУ) на Львівщині. У вересні 1989 р. на установчих зборах НРУ його обрали членом Великої ради.

У ситуації краху, що наближався, М. Горбачову довелось зробити наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну платформу, штучно створену у свій час під політичний режим, а навпаки, -- на пристосуванні режиму під нову ситуацію, що формувалася після Другої світової війни: входження міжнародної економіки в постіндуст- ріальну фазу. Генеральний секретар ЦК КПРС уперше з 1917 р. наважився торкнутися важелів влади. Під його тиском січневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС висловився за обрання делегатів на партійні з'їзди і конференції із застосуванням альтернативних кандидатур та обранням поміж них одного делегата таємним голосуванням. Одночасно йшлося про те, щоб залишити за Комуністичною партією «керівну і спрямовуючу» роль в суспільстві, але позбавити її диктаторських функцій і зосередити всю повноту влади в радах, утворюваних шляхом вільних виборів. «Керівна і спрямовуюча» роль партії мала реалізуватися шляхом обрання партійних функціонерів до рад та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Тобто у кожній ланці управління апарат ставився під контроль не тільки ланки, яка стояла над ним відповідно з принципами «демократичного централізму», а й виборців. Розрахунок був на те, що КПРС як монопольно існуюча політична сила витримає випробування вільними виборами, збагатиться новими управлінцями, висунутими населенням, і посилить свій вплив на суспільство.

ХІХ конференція КПРС (червень-липень 1988 р.) схвалила перехід до «повновладдя Рад», а позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад- грудень 1988 р.) затвердила цю конституційну реформу. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917 р. право наділяти владою своїх керівників. КПРС набула рис політичної партії, тобто перестала бути державною структурою. Вона ще зберігала зовнішні ознаки диктаторської влади, але тільки за інерцією. Найбільш далекоглядні партійні функціонери вже поспішали здобути високі посади в радянській вертикалі влади.

Напередодні виборів до Верховних Рад союзних республік і місцевих рад в Україні сформувався Демократичний блок, до якого увійшли 43 громадські організації та групи (осередки НРУ, «Меморіал», УГС та ін.). В його виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи, рівноправність усіх форм власності, розробка нової Конституції УРСР.

Перші вільні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад відбулися 4 березня 1990 р. Вони відзначалися високою активністю виборців: на виборчі дільниці з'явилися 85% тих, хто був занесений до виборчих списків. Верховна Рада 12-го скликання оновилася на 90%. Дві третини з 450 депутатських місць здобули представники партійного і радянського апаратів, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах. Вибори засвідчили, що український парламент, до якого формально перейшла вся повнота влади в республіці, тепер на 85% складався з членів КПРС, тобто на 16,5 пункти більше, ніж було комуністів у Верховній Раді 11-го скликання [8, с. 11]. Комуністи, здавалося б, одержали цілковиту перемогу. Однак у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85% виборців, і комуністичні депутати опинилися в опозиції. У Галичині виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

Проте в ситуації «революції знизу», на яку почала перетворюватися після конституційної реформи 1988 р. задумана як «революція згори» горбачовська перебудова, перемога комуністів виявилася ілюзорною. В опублікованих газетою «Комуніст» (Київ) 9 серпня 2001 р. спогадах перший секретар ЦК Компартії України (1990-1991 рр.) С. Гуренко відзначав: «Уже в середині квітня [1990 р. -- С.К.] ми в ЦК відчули різницю між перемогою партії і перемогою представників партії». У спогадах, опублікованих у червні 2010 р. колишнім заступником голови Верховної Ради (з грудня 1991 р. -- головою) І. Плющем, говорилося: «Не дивлячись на те, що в складі депутатів 12 (1) скликання вищого законодавчого органу було 373 члени Комуністичної партії (85 відсотків), суттєво вплинути на прийняття рішень з позиції цієї політичної сили вони не могли»

[5, с. 20].

Як ніхто інший, В. Чорновіл відчував, що в суспільстві відбувається перехід від «революції згори» до «революції знизу». На запитання Марти Коломієць «Чому Ви вирішили взяти участь у виборах до Верховної Ради 12-го скликання? Чи Ви вважали, що суспільство готове сприйняти Ваші ідеї, переконання, точку зору?» він відповідав так: «Ми вважали, суспільство дозріло і до того, щоб проголосити незалежну Українську державу, і до демократичних принципів, так. Так що я цілком свідомо йшов з метою прийти у Верховну Раду, якщо не більшість там створити, то, принаймні, потужно впливати на оцей процес переходу України з імперії в незалежну державу» [9, с. 615].

Верховна Рада України 12-го скликання вперше почала працювати в постійному режимі з 15 травня 1990 р. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли вона була декоративним псевдопарламентом, який штампував підготовлені апаратом закони, тексти яких перед тим розроблялися або схвалювалися в секретаріаті Компартії України. Одразу після відкриття сесії В. Чорновіл запропонував здійснювати пряму трансляцію її роботи по радіо і телебаченню, а також встановити телефонну «гарячу лінію», щоб дати громадянам можливість реагувати на те, що відбувається в залі [1, с. 24]. Комуністична більшість народних депутатів змушена була погодитись на першу пропозицію. Як наслідок, дискусії в парламенті почали безпосередньо впливати на настрої в суспільстві. Своєю чергою процеси, що відбувалися в суспільстві, впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.

Представники Демократичного блоку, які становили чверть депутатів парламенту, висунули кандидатуру В. Чорновола на посаду голови Верховної Ради. Чорновіл відмовився від участі в цих виборах на користь І. Юхновського [6, с. 242]. Однак комуністична більшість народних депутатів прогнозовано обрала на посаду голови першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Посади заступників голови обійняли І. Плющ і

В. Гриньов. Представники Демократичного блоку запропонували на посаду заступника голови І. Юхновського, вважаючи, що опозиційна меншість має бути представлена в керівних органах парламенту. Та компартійно-радянська більшість депутатів не була налаштована на співробітництво.

Демократична опозиція 6 червня організаційно оформилася як Народна рада. Головою її став І. Юхновський, заступниками -- Л. Лук'я- ненко, Д. Павличко, О. Ємець і В. Філенко. До Народної ради увійшли 125 депутатів, які представляли депутатські групи 21 області і Києва. Найбільше депутатів в опозицію дали Львівська (24), Івано-Франківська (11) і Тернопільська (8) області.

Беручи активну участь у роботі Верховної Ради, В. Чорновіл все-таки більше уваги приділяв роботі у Львівській області, оскільки його обрали 9 квітня головою обласної ради. Перша сесія облради схвалила написану ним «Відозву до народу». «Склалася ситуація, -- говорилося у «Відозві», -- яка матиме величезне значення не тільки для нашого краю, а й для всієї України: влада на Львівщині реально переходить від партапарату до обранців народу. Волею історії Львівщина стає своєрідним островом свободи, на якому ми покликані довести спроможність народних рад назавжди покінчити з тоталітарною системою, з дискримінацією громадських прав людини, із згубним економічним механізмом, з узурпацією влади компартією. Віднині Львівщина реально стає на шлях революційних змін, стає місцем вироблення механізмів і принципів здійснення одвічної мрії нашого народу про незалежну, демократичну Українську державу» [6, с. 199].

І справді, В. Чорновіл ініціював немало рішень обласної ради, які послужили пізніше зразком для законодавчих актів, у тому числі після здобуття Україною політичної незалежності: про національну символіку і національні свята, запровадження багатопартійності, департизацію органів влади та місцевого самоврядування, декомунізацію підприємств та організацій, повернення призовників України з «гарячих точок» в інших регіонах СРСР, акціонування підприємств, виведення підприємств з-під союзної власності, розпаювання колгоспної землі тощо [7, с. 90-91].

Демократичні перетворення на Львівщині, а також в Івано-Франківській і Тернопільській областях, з якими В. Чорновіл підтримував мало не щоденний зв'язок, одержали розголос в усій Україні. До Львова приїжджали немало представників демократичних сил, які змушені були діяти в обласних радах з комуністичною більшістю. 28-29 липня у Дніп- родзержинську відбулася нарада представників Демократичного блоку, на якій утворилася Асоціація демократичних рад України. До неї увійшли, поряд з галицькими обласними радами, міські ради Житомира,

Києва, Донецька і представники демократичних сил в інших міськрадах України. Своїм головою Асоціація обрала В. Чорновола [9, с. 135].

Диктаторська влада КПРС здавалася непорушною, але тільки тому, що партійні функціонери звикли керувати, а радянські чиновники -- бути керованими. Комуністична ідеологія, яка завжди була важливою підпорою диктатури, справляла все менший вплив на суспільство. Межі гласності розширилися, люди почали захлинатися під зливою сенсаційної інформації про злочини сталінської, а згодом -- і ленінської доби, дізнавалися про реальне становище в своїй країні порівняно з країнами, які вони звикли називати капіталістичними.

Компартійно-радянська номенклатура у Верховній Раді України кількісно переважала, але не панувала. Делегати від НРУ і члени КПРС, обрані за списками Демократичного блоку, вміло використовували методи парламентської боротьби, щоб пропагувати свої цілі і нав'язувати їх політичному супротивнику, який перебував у стані паніки. Номенклатура у Верховній Раді не мала стратегічної лінії і пристосовувалася до швидкоплинних змін у вируючому суспільстві, аби зберегти владу. За згодою більшості лідери опозиції взяли під свій контроль парламентські комісії з прав людини, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильську, науки та освіти, економічної реформи. В. Івашко навіть включив кількох депутатів від опозиції до складу Президії Верховної Ради, що не сподобалось багатьом опозиціонерам: вони побоювалися створення в парламенті керованої опозиції. Невдоволені створили 15 червня всередині Народної ради депутатську групу «Радикали», на чолі якої поставили В. Чорновола. Група заявила, що не має принципових розходжень з рештою Народної ради, оскільки у всіх опозиціонерів одна мета -- досягнення цілковитої незалежності України, але в тактичних питаннях може ставати на відмінні позиції [6, с. 242]. В. Чорновіл, зокрема, був переконаний, що обраний у березні склад Верховної Ради не може діяти ефективно і треба наполягти на дострокових перевиборах парламенту, тому що пануючі в ньому комуністи нездатні добиватися повної державної незалежності України як єдиного надійного порятунку від економічної, екологічної та духовної катастроф [2, С. 50, 56].

Така позиція В. Чорновола справді була радикальною, але чи можна вважати її реалістичною? Лідер групи «Радикали» орієнтувався на настрої, які панували на Галичині, однак вони істотно відрізнялися від настроїв у решті України. Дострокові вибори в парламент не змогли б істотно змінити склад депутатського корпусу. Інша річ, що сама думка про можливість дострокових виборів гнітюче діяла на компартійну більшість у Верховній Раді. Радикалізація українського суспільства під впливом системної кризи комуносоціалізму, яка дедалі більше поглиблювалася, і зростаюча некерованість країни під впливом боротьби між загальносоюзним і російським центрами влади в Москві вселяли непевність в дії комуністичної більшості у Верховній Раді України, змушуючи її йти на поступки демократичній опозиції.

Хоч і не відразу і не без боротьби, але М. Горбачов змушений був відмовитися на позачерговому Третьому з'їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. від зафіксованого у шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Найбільш далекоглядні представники номенклатури почали розуміти, що треба шукати іншу, ніж КПРС, опору для особистої кар'єри.

Конституційною реформою М. Горбачов і його команда реформаторів довели, що готові йти на далекосяжні поступки, аби зберегти за собою політичну владу. Проте в галузі міжнаціональних відносин вони не були готові до поступок. Ідеал національно-державного устрою втілювався для Горбачова в афоризмі «сильний центр -- сильні республіки». Явно не йшлося про перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію, тобто на державу, де регіони мали б чітко окреслені конституційні повноваження, непідвладні центру. Радянські конституції, в тому числі чинний Основний закон 1977 р., демагогічно стверджували, що СРСР є федерацією. Проте вони не залишали суб'єктам федерації реальних прав, здійснюваних суверенно, без звертання за дозволом до центральних відомств. Притиснутий до стіни, це визнав і Горбачов. Виступаючи в Литві у січні 1990 р., він сказав: «Треба дати можливість кожному народу реалізувати свій потенціал, у всій повноті наповнити федерацію новим, реальним змістом» [17, с. 119].

Небажання Центру поступитися часткою влади викликало протест у регіональних ланках компартійно-радянського керівництва. Дбайливо випещена московським центром периферійна номенклатура відчувала принизливість становища, коли її «наділяли» владою в політбюро ЦК КПРС. Прагнення регіональних політичних еліт до суверенітету особливо виявлялося в республіках Балтії, Закавказзя і в Україні. У цих регіонах каталізатором катастрофічних для наддержави відцентрових тенденцій став національно-визвольний рух.

На позачерговому Третьому з' їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. запровадженням «під себе» посади президента СРСР, яка була чужою для радянської політичної системи, М. Горбачов зменшив небезпечне хитання влади між двома центрами -- партійним і радянським. Однак саме тоді вибори народних депутатів у союзних республіках породили одразу 15 нових центрів влади, і один з них -- безпосередньо у Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова -- Борис Єльцин.

Парадоксально, але прагнення до суверенізації найбільш яскраво проявилося не в національних республіках, за винятком республік Балтії і Грузії, а в Російській Федерації. Становище Росії у складі Радянського Союзу завжди залишалося двозначним. Росія була державоутворюючою республікою, і загальносоюзний центр відстоював передусім її інтереси. У неофіційній «табелі про ранги» росіяни були титульною нацією в масштабі всього Союзу, а не тільки Російської Федерації. Це означало, що вони не ставали національною меншиною в будь-якій союзній або автономній республіці. Радянський Союз на Заході часто називали Росією, і ніхто не виступав зі спростуваннями. Проте Російська Федерація була політично ущемленою, бо Кремль не міг собі дозволити існування двох рівновеликих центрів влади в Москві -- союзної і російської.

З проголошенням політики перебудови Росія висувалася в авангард демократичного руху. У боротьбі з горбачовською «агресивно-слухняною» більшістю на всесоюзних З'їздах народних депутатів оформився блок керованих А. Сахаровим демократичних сил з номенклатурними функціонерами другого ешелону, який очолював Єльцин. Горбачов і його команда зі зростаючим занепокоєнням спостерігали за активізацією політичного життя в Росії. Голова Ради міністрів СРСР М. Рижков на засіданні політбюро ЦК КПРС 9 листопада 1989 р. зауважив: «Треба боятися не Прибалтики, а Росії і України. Тхне загальним розвалом» [17, с. 99].

Б. Єльцин не відмовився від можливості скористатися закладеними в Конституції СРСР і конституціях союзних республік нормами, щоб усунути від влади союзний компартійно-радянський центр і в такий спосіб ліквідувати двовладдя, що виникло в Москві після березневих виборів 1990 р. З іншого боку, компартійно-радянська номенклатура в національних республіках перестала розраховувати на підтримку Москви, де точилася боротьба між Горбачовим та Єльциним. Частина її стала розуміти, що вже залежить не стільки від Кремля, хто б в ньому не сидів, скільки від власних виборців. Тому у середовищі номенклатурних працівників України почали множитися так звані суверен-комуністи. Вони розглядали діячів Народного руху та інших опозиційних депутатів Верховної Ради не як противників, а як ситуативних союзників у справі суверенізації республіки. Суверен-комуністи гуртувалися навколо Леоніда Кравчука, який робив карколомну кар'єру в партійній вертикалі влади: у 1988 р. він був завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, в 1989 р. став секретарем ЦК з ідеологічних питань, а в червні 1990 р. здобув пост члена політбюро і другого секретаря ЦК Компартії України.

«Парад суверенітетів», як назвав М. Горбачов прагнення периферійних еліт звільнитися від задушливих обіймів загальносоюзного центру, було започатковано у чотирьох регіонах країни ще до перших вільних виборів у Верховні Ради союзних республік та місцеві ради, тобто до появи в радянських органах влади позаноменклатурних громадських діячів, найбільш рішуче налаштованих здобути незалежний статус для своїх народів. 16 листопада 1988 р. Верховна Рада Естонії прийняла Декларацію про суверенітет Естонської РСР, в якій проголошувалося верховенство республіканських законів на її території порівняно із загальносоюзними законами. З ідентичними ініціативами виступили 26 травня 1989 р. Литовська РСР, 28 липня -- Латвійська РСР і 23 вересня 1989 р. -- Азербайджанська РСР. В усіх чотирьох випадках мова не йшла про вихід з Радянського Союзу, хоча в радянських конституціях, що приймалися після утворення СРСР, зберігалася норма про вихід без процедури її можливої реалізації.

Після виборів до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад 4 березня 1990 р. в країні склалася нова суспільно-політична ситуація. Верховна Рада Литовської РСР 11 березня прийняла Акт відновлення незалежності Литовської держави. 4 травня Верховна Рада Латвійської РСР прийняла Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки, яка складалася з двох головних пунктів:

«2. Оголосити декларацію Сейму Латвії від 21 липня 1940 року «Про вступ Латвії в Союз Радянських Соціалістичних Республік» як таку, що не має законної сили з моменту її прийняття.

3. Відновити дію прийнятої Установчими зборами 15 лютого 1922 року Конституції Латвійської Республіки на всій території Латвії» [5, с. 166].

Не менш радикальну постанову з проголошенням виходу зі складу СРСР 8 травня прийняла Естонська РСР.

Парламентарі республік Балтії мали рацію: ці держави були включені до складу СРСР на підставі таємного пакту Ріббентропа-Молотова, наявність якого визнав і засудив у грудні 1989 р. Другий з'їзд народних депутатів СРСР. Після проголошення незалежності три країни Балтії понад рік залишалися у невизначеному статусі. Президент СРСР М. Горбачов все-таки змушений був визнати їх незалежність 6 вересня 1991 р.

12 червня 1990 р. з'їзд народних депутатів РРФСР ухвалив Декларацію про державний суверенітет Росії. За два тижні до цієї історичної події Б. Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ґрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна у всьому, і рішення її повинні бути вище союзних» [16, 31 травня]. В Декларації проголошувалася «рішучість створити правову державу у складі оновленого Союзу РСР», а також про об' єднання Росії з іншими республіками на основі договору. Разом з цим Єльцин залякував загальносоюзний центр присутньою в радянських конституціях пропагандистською нормою про вихід зі складу СРСР: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованому на ньому законодавстві» [10, с. 342].

Коли парламенти республік Балтії, маючи підтримку Центральних комітетів своїх компартій, приймали декларації про вихід з Радянського Союзу, Верховна Рада України виступала з їх засудженням. Однак російський приклад радикалізував українських парламентарів. У спогадах, написаних у червні 2010 р., тодішній завідувач відділом національних відносин ЦК КПУ і голова парламентської комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин Микола Шульга підкреслював, що Україні був кинутий виклик іззовні -- від Верховної Ради Російської Федерації, і зсередини: «Кожен із щойно обраних до парламенту депутатів витримав шалену конкуренцію в своєму окрузі. Суперники в округах слідкували за кожним його кроком, за кожною помилкою, обмовкою. Виборці з ранку до ночі слухали трансляції з Верховної Ради, вони знали за голосами майже кожного депутата. Залежність депутатів від виборців була в той час найбільшою за всі роки незалежності України. Тому кожен з депутатів у процесі роботи над Декларацією намагався якомога повніше передати ті сподівання, ті ідеї, які поділялися його виборцями» [5, с. 30-31].

Від 19 до 23 червня 1990 р. в Києві проходив ХХVШ з'їзд Компартії України. Не маючи фізичної змоги одночасно керувати Верховною Радою і компартійною організацією республіки, В. Івашко відмовився від посади першого секретаря ЦК на користь Станіслава Гуренка. З'їзд ухвалив постанову про спрощення структури апарату ЦК, і з вересня відділ національних відносин був ліквідований [14, с. 144]. Національне питання на з'їзді не розглядалося. Коли Верховна Рада почала з 28 червня обговорювати питання про державний суверенітет України, до деяких народних депутатів потрапила від імені партійного з' їзду таємна інструкція про те, під яким кутом зору це питання треба розглядати. Через кілька днів після початку обговорення 63 народних депутата на чолі з В. Іваш- ком, які були делегатами ХХVШ з'їзду КПРС, поїхали в Москву. Головуючим на сесії Верховної Ради залишився заступник голови Іван Плющ.

5 липня на обговорення парламенту винесли зведений проект Декларації, підготовлений на підставі кількох проектів у розпорядженні Президії Верховної Ради і пропозицій народних депутатів, внесених у попередні дні. Більш-менш рутинне обговорення з внесенням нерідко протилежних поправок у зміст документу збурив виступ редактора львівської газети «Молода Галичина» Михайла Батога. Він звернувся до І. Плюща з іронічним запитом, який стосувався комуністичної більшості парламенту: «Якісь злі язики весь час сіють смуту і чвари в наші парламентські лави. Хтось намагається, на мою думку, скомпрометувати в очах виборців депутатську групу “За радянську суверенну Україну” [назва створюваної якраз тоді парламентської більшості -- С.К.], яку очолює Станіслав Іванович Гуренко [насправді її очолив у кінцевому підсумку О. Мороз -- С. К.]. Сьогодні і вчора ввечері поширилася така чутка, що нібито вчора в Центральному комітеті Компартії України були зібрані координатори цієї групи і що там вони отримали сувору вказівку провалити в тому проекті, який ми обговорюємо -- Декларації про державний суверенітет України такі положення:

а)про те, що Прокурора України призначає Верховна Рада України;

б)про республіканські Збройні сили;

в)про власну республіканську фінансово-банківську систему.

І остання вказівка -- підтримати ідею негайного прийняття нового Союзного договору.

Я думаю, ми всі розуміємо, що суверенітет без таких істотних ознак державної незалежності, без власних грошей, прокурора, армії -- це не суверенітет, а “фільчина грамота”. Переконаний, що це чудово розуміє керівництво ЦК КПУ. І хотів би попросити керівництво групи “За радянську суверенну Україну”, щоб виступили товариші і спростували ті чутки, які поширилися вчора серед депутатів. Переконаний, що всі члени цієї групи, яка про суверенітет України сказала навіть у своїй назві, теж розвінчають цю плітку і голосуватимуть за справжній суверенітет, в тому числі з грішми, армією і прокурором» [5, с. 321].

І. Плющ запевнив народного депутата, що ані сном, ні духом нічого не знає про зустріч в ЦК КПУ і про документ, який поширюється від імені компартійного з'їзду. Тут же виступив один з координаторів більшості О. Мороз і повідомив, що він справді був на цій зустрічі, але нічого подібного, про що повідомив Батіг у своїй «провокаційній» заяві, там не відбувалося. Однак слово взяв В. Чорновіл, який відзначив: «Відносно провокаційних нібито заяв депутата Батога. В залі розповсюджено, правда, не всі одержали, але групи депутатів одержали, такий документ: “К вопросу о государственном суверенитете Украинской ССР”... Так от, це документ, де сказано про “отношение партийной организации республики к суверенитету Украинской ССР”. У цьому документі заперечуються не тільки власні Збройні сили, але й органи безпеки, Прокуратура, митна служба, до речі, вона вже створюється, республіканські дипломатичні та економічні відносини з іншими державами. Написано: “думается, что такой подход нереален”. В цьому документі заперечується приватна власність як одна з форм власності: “прежде всего надо изучить мнение народа”. Далі йдеться про те, що це призведе до відродження експлуатації найманої праці і демонтажу системи соціальної захищеності. Чому? Не зрозуміло. Ми сьогодні не маємо якраз соціальної захищеності. Далі. Оспорюється необхідність власної банківської і фінансово-кредитної грошової системи: “кажется, что это, по крайней мере, нецелесообразно”. Ось цей документ, розповсюджений від імені Компартії. Я й запитую Президію і присутніх депутатів, я хочу знати, хто розповсюдив цей документ, який збігається з тим, про що говорив депутат Батіг» [5, с. 325].

Поки Чорновіл виступав, Плющ попросив парламентських службовців з'ясувати, звідки взявся документ, який циркулює серед народних депутатів. Службовці вручили йому цей документ на шести сторінках і повідомили, що ні Президія, ні секретаріат, ні постійні комісії Верховної Ради до нього непричетні. Одночасно було з'ясовано, що деякі народні депутати, які виступали у першій половині дня, використовували з нього цілі фрази.

Відповідаючи після обідньої перерви на запитання депутатів, коли ж парламент зможе проголосувати хоча б у першому читанні за Декларацію про державний суверенітет, І. Плющ заявив, що існує кворум для обговорення внесеного комісією з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин проекту Декларації, але нема кворуму для результативного голосування. Тому головуючий запропонував продовжити обговорення проекту, після чого передати його на апробацію в постійні комісії парламенту. Його підтримав депутат від більшості, прізвище якого в стенограмі не було позначене: «Я бачу, на столи розклали, крім цієї Декларації, яку ми отримали в комісіях, ще документи, які ми не обговорили, бо тільки сьогодні ранком їх роздали. Це -- резолюція ХХУІП з'їзду, ми ж її в комісіях теж повинні обговорити». Натомість В. Чорновіл звинуватив головуючого у затягуванні голосування і запропонував сьогодні закінчити обговорення поданого М. Шульгою зведеного проекту, а завтра постатейно його проголосувати, якщо буде кворум [5, с. 327-328].

І. Плющ проігнорував пропозицію В. Чорновола з об' єктивної причини: він точно знав, що народні депутати з Москви ще не повернуться. З В. Івашком він зв'язувався 4 липня, і той повідомив, що не зможе приїхати, тому що його обрали головою редакційної комісії партійного з'їзду.

Робота парламенту вранці 6 липня почалася з виступу В. Чорновола, якого Народна рада уповноважила зробити таку заяву: «Народна рада констатує, що вдруге на тривалий час робота сесії Верховної Ради

України паралізована через відсутність значної частини членів парламенту -- комуністів, які без дозволу сесії вибули на з'їзди КПУ і КПРС. У їх числі -- Голова Верховної Ради і його заступник. Це абсолютно неприпустимо, особливо в умовах політичного і соціального напруження в республіці, і свідчить, що вузькопартійні інтереси поставлені вище інтересів народу України... У зв'язку з цим пропонуємо:

Перше. Негайно відкликати всіх депутатів УРСР, делегатів з'їзду КПРС, для участі в роботі Верховної Ради України.

Друге. У випадку ігнорування цієї вимоги і подальшого саботажу роботи сесії Верховної Ради поставити перед Верховною Радою УРСР і народом питання про зміну керівництва Верховної Ради.

Третє. Закликаємо виборців дати належну оцінку діяльності своїх депутатів, що ігнорують у цей відповідальний момент роботу сесії» [5, с. 353-354].

Заяву Народної ради підтримало немало народних депутатів з ще офіційно не структурованої більшості (В. Філенко зазначив, що має інформацію про створення групи комуністів «За радянську суверенну Україну» у кількості 239 осіб, але її поіменних списків не бачив). Генеральний директор комбінату «Придніпровський» В. Веретенніков заявив, що йому соромно бути присутнім на сесії, яка тиждень розглядає питання і жодного рішення не виносить. Працівник проектно-будівельного об'єднання «Дніпрометробуд» В. Сметанін поставив вимогу, щоб керівник парламенту і всі до одного депутати у понеділок (тобто 9 липня) зібралися в парламенті. Військовослужбовець В. Ізмалков вказав, що він уже ставив на координаційній раді депутатської групи «За радянську суверенну Україну» питання про термінове відкликання депутатів з Москви, а зараз просить всіх присутніх проголосувати за те, щоб «працювати тут по суверенітету». Голова колгоспу «Більшовик» Білгород- Дністровського району на Одещині П. Гальцев був категоричний: «У понеділок на 10-ту годину необхідно викликати всіх сюди і стати до роботи». Переважною більшістю голосів оголошена В. Чорноволом заява Народного фронту була підтримана [5, с. 355-356].

Одразу після перерви В. Чорновіл запропонував перейти до «різного», оскільки обговорювати текст Декларації про державний суверенітет без людей, які потім голосуватимуть -- абсурдно. І. Плющ поставив цю пропозицію на голосування, і вона набрала більшість голосів [5, с. 375].

Коли І. Плющ відкрив ранкове засідання 9 липня, В. Чорновіл запитав, як виконується рішення парламенту про відкликання його голови та інших депутатів з партійного з'їзду. Плющ повідомив, що літак з делегатами вже приземлився в Жулянах, після чого зачитав привезений тими депутатами, які прилетіли раніше і вже знаходилися в сесійній залі, підписаний С. Гуренком і Л. Кравчуком лист до Верховної Ради. «Рішуче не можемо погодитися з твердженням Народної ради, -- писали секретарі ЦК КПУ, -- нібито ми, беручи участь у роботі з'їзду, ставимо вузько- партійні інтереси вище інтересів народу України. Кожній неупередженій людині ясно, що на з'їзді, до якого прикута увага всього світу, вирішується подальша доля не лише партії, а й нашої держави. І ми відстоюємо тут життєві інтереси своєї республіки, її народу, перш за все утвердження державного суверенітету, соціального захисту трудящих при переході до ринкових відносин, відродження духовності і культури, ліквідації наслідків чорнобильської аварії» [5, с. 386].

Цей лист показовий під кутом зору вжитої у ньому лексики. Позбавлені конституційною реформою 1988 р. диктаторської влади, партійні керівники продовжували прикидатися вершителями долі радянських народів. Вони вже розуміли, що партія перетворюється на маргінальну політичну силу, але підтримали на з'їзді кандидатуру М. Горбачова на пост генерального секретаря ЦК КПРС, оскільки той став президентом СРСР.

Перший секретар Кагарлицького райкому КПУ В. Швець, який прибув з Москви раніше, ніж інші делегати з' їзду, заявив одразу після того, як І. Плющ зачитав лист секретарів ЦК КПУ: «За дорученням групи народних депутатів, делегатів ХХУШ з'їзду КПРС, хотів би висловити наше глибоке обурення заявою, яку зробив 6 липня від імені Народної ради депутат Чорновіл. Ми рішуче відкидаємо, як безпідставні і надумані звинувачення на адресу депутатів-комуністів у тому, ніби вони саботують і паралізують роботу сесії Верховної Ради УРСР... Делегація Компартії України проводить на з'їзді велику роботу. І відстоює вона там не якісь вузькопартійні інтереси, як стверджує депутат Чорновіл, а інтереси республіки, народу України, і це набуває особливої ваги в умовах політичної і соціальної напруженості» [5, с. 387].

Депутати від Народної ради популярно роз'яснили комуністам, що вони живуть і діють уже в іншій політичній реальності. Відповідаючи на лист Гуренка і Кравчука, які стверджували, що проблема суверенітету України вирішується в Москві, на ХХУІІІ з'їзді КПРС, С. Головатий зазначив: «Тоді давайте поставимо собі запитання -- хто є сувереном на українській землі -- український народ чи КПРС і її бойовий загін КПУ? Якщо КПРС-КПУ, то нічого нам, депутатам, тут робити і вирішувати питання державного суверенітету». У відповідь на заяви Швеця з приводу Чорновола О. Сугоняко сказав: «Вибачте, але ж шоста стаття Конституції там, на З'їзді [народних депутатів СРСР -- С.К.], Верховною Радою СРСР уже відмінена. Ми говоримо про те, що сьогодні влада має переходити від КПРС до Рад, і ми з вами зараз бачимо, як цей процес гальмується тими силами, які мали б відстоювати інтереси нашого народу». Д. Захарук запропонував у виступі від мікрофону негайно поставити на поіменне голосування питання про позбавлення Івашка обов'язків голови Верховної Ради [5, с. 389-391]. Завершуючи дискусію, що виникла стихійно, І. Плющ поставив на голосування пропозицію приступити до обговорення Декларації про державний суверенітет України. Голосами 206 депутатів з присутніх у залі 364 пропозиція була прийнята [5, с. 392]. Після обговорення проект Декларації був прийнятий за основу і переданий в комісії для остаточного доопрацювання. З 11 липня доопрацьований проект виносився на пленарне постатейне обговорення.

Ранкове пленарне засідання 11 липня почалося з сенсаційної події: І. Плющ зачитав підписану 9-м липня заяву В. Івашка про відставку з посади голови Верховної Ради. Дійсні причини відставки Івашко не вказав. Щоб розвантажити себе від партійних справ і зосередитися на обов'язках президента СРСР, М. Горбачов запропонував Івашку заснований ним пост заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Загальносоюзна посада в деградуючій партії показалася Івашкові більш вагомою, ніж повноцінний пост лідера республіканського парламенту. Вважаючи атаку кращою формою оборони, він знайшов для своєї відставки інший аргумент. «За мій негайний приїзд до Києва, -- писав він у заяві до Верховної Ради, -- проголосувало понад 200 членів партії, на найвищому форумі якої я присутній не тільки як делегат, але і як член Політбюро Центрального Комітету. Не можу не звернути увагу і на незрозуміло пасивну позицію у всій цій справі представників ЦК Компартії України, що входять до складу народних депутатів. Зважаючи на все сказане, приходжу до висновку, що зараз не маю у Верховній Раді УРСР надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України, як я її собі розумію. Оголошую про свою відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР» [5, с. 508-509].

Політичне капітулянтство В. Івашка шокувало українське суспільство, деморалізувало комуністичну більшість у парламенті й полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет України. Враховуючи історичне значення документу, депутати багато разів зважували кожне слово Декларації, а за їхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст Декларації був схвалений майже усіма депутатами. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Після прийняття Декларації парламент розглянув заяву свого голови і задовольнив його прохання про відставку. Постало питання про вибори нового очільника Верховної Ради України -- суверенного органу законодавчої влади на всій території республіки. Політична і психологічна ситуація, в яку потрапила КПУ після відставки В. Івашка, не дала змоги першому секретареві ЦК С. Гуренку взяти участь у балотуванні. За цих умов більшість депутатів, які представляли інтереси номенклатури, віддала перевагу публічному політику Л. Кравчуку.

У зв'язку з прийняттям республіканських декларацій про державний суверенітет Союзний договір 1922 р. втратив правову основу. Тому команда М. Горбачова розробила і розіслала в союзні республіки проект нового договору. Цей документ визнавав республіки суверенними державами, які мали всю повноту влади на своїй території, але проголошував верховенство законів Союзу над республіканськими. Разом з тим друга сесія Верховної Ради 23 жовтня прийняла закон «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного закону) Української РСР», Ним скасовувалася ст. 6 про керівну роль Комуністичної партії в житті суспільства, закріплялися основи діяльності політичних партій. Велике значення для утвердження суверенітету України мала зміна ст. 71, що проголосила верховенство законів республіки на території України.

Блискавичний візит Б. Єльцина у Київ 19 листопада 1990 р., який ознаменувався підписанням українсько-російської угоди, істотно підвищив особистий авторитет Л. Кравчука, посилив позиції суверен-комуніс- тів і послабив вплив ортодоксів, які гуртувалися навколо С. Гуренка.

Втрачаючи владу, М. Горбачов почав звільнятися від реформаторів і оперся на консерваторів, які наполягали на зміні політичного курсу. На Четвертому з'їзді народних депутатів СРСР у листопаді 1990 р. було ухвалене рішення про всесоюзний референдум у питанні про збереження СРСР. Верховна Рада СРСР винесла на референдум, що мав відбутися 17 березня 1991 р., підступне формулювання запитання, яке адресувалося народу: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Словосполучення «оновлена федерація», «повною мірою», «суверенні республіки» не мали правового наповнення і тільки заколисували громадян. Позитивна відповідь на сформульоване таким чином запитання вщент руйнувала республіканські декларації про державний суверенітет. Розуміючи небезпеку, республіки Балтії, Вірменія, Грузія і Молдова відмовилися брати участь у референдумі. Україна взяла участь, і треба зрозуміти, чому так сталося.