Діяльність В'ячеслава Чорновола у Верховній Раді України (1990-1991 рр.)

Щоб зрозуміти це, треба ще раз звернутися до співвідношення політичних сил в законодавчому корпусі: між Народною радою і «групою 239», яка обрала головою парламенту секретаря ЦК КПУ Л. Кравчука, а всередині парламентської більшості -- між суверен-комуністами Л. Кравчука і ортодоксами С. Гуренка.

Декларація про державний суверенітет України була революційною дією. Справді, державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені всього населення України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. Україна мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності -- запровадити власну грошову одиницю. Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, право самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався також намір України стати у майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Попри всю революційність, основоположні норми Декларації формулювалися у вигляді побажань, а не в наказовий спосіб: «намір створити», «намір забезпечити», «намір стати у майбутньому», «має право» тощо. Основними авторами Декларації були два народні депутати: Олександр Коцюба, який очолював комісію з питань законодавства та законності і був обраний за списком Народної ради, але в парламенті солідаризувався з комуністичною більшістю, а також голова комісії з питань державного суверенітету, міжрегіональних і міждержавних зв'язків Микола Шульга, який належав до «групи 239». Обидва, як і положено було за парламентськими посадами, зводили суперечливі пропозиції депутатів в цілісний документ. Готуючи остаточну редакцію Декларації для постатейного голосування в сесійній залі, вони запозичили лексику, якою користувався М. Горбачов, коли торкався відносин між загальносоюзним центром і республіками: за формою -- все, а по суті -- майже нічого. Українські громадяни відчували таку тональність з особливою силою. У 1988 р. талановитий співак львівського кабаре-театру «Не журись!» Андрій Панчи- шин прославився своєю гостро сатиричною піснею «Я маю право мати право».

Стурбована подіями в Москві, настроями власних громадян і своєю долею у найближчому майбутньому, «група 239» проголосувала за Декларацію про державний суверенітет майже в повному складі, але надалі заблокувала зусилля Народного руху та інших опозиційних сил втілювати в життя її революційні норми. Тільки під сильним тиском громадськості Верховна Рада спромоглася ухвалити рішення про повернення в Україну для продовження служби солдат радянської армії, призваних з території України. Протистояння між «групою 239» і Народною радою заблокувало прийняття необхідних законодавчих актів і навіть постанов про символіку відроджуваної національної державності. У тих випадках, коли нове законодавство все-таки ставало чинним, його саботували ще контрольовані КПУ виконавські структури влади. Будучи складовою і невід'ємною частиною КПРС, Компартія України виступала як дисциплінований виконавець волі союзних структур.

Представники компартійно-радянської більшості в парламенті намагалися вбити клин в опозицію, протипоставляючи рішуче настроєних дисидентів більш поміркованим шестидесятникам. В. Чорновіл, який був безсумнівним лідером опозиціонерів у Верховній Раді, хоч не займав в ній, як голова Львівської обласної ради, офіційних посад, відзначив таку підступну лінію керівників «групи 239», але вказав на її безрезультатність. М. Коломієць поставила йому досить нескромне запитання: «Якими були стосунки дисидентів, обраних до Верховної Ради, з тими українськими діячами, які не зазнали таких утисків в комуністичні часи?». Він відповів з усією щирістю: «Коли комуністи розповсюджували листівочки по залу, сесійному залу: де там вірші Павличка про Комуністичну партію, про Леніна -- вони поширювали, вони на цьому спекулювали, -- ми ніколи не дорікали ні Драчеві, який колись писав, що він дихає Леніним, ні Павличку, ні кому-небудь іншому. Ми пішли своїм шляхом, вони трохи іншим шляхом, де могли і вони намагалися, навіть в ті часи робити щось корисне для України. І тому тут якраз Народна рада цінна тим, що там не було тієї внутрішньої суперечності і не виясняли, хто звідки прийшов» [9, с. 615].

Співвідношення між суверен-комуністами і ортодоксами в «групі 239» змінювалося на користь послідовників Л. Кравчука, але в 1990 і першій половині 1991 рр. тон все-таки задавали ортодокси. Власне, й сам Кравчук перебував на роздоріжжі між суверен-комуністами і ортодоксами. Через це Верховна Рада прагнула підтримувати діалог з центральною владою, яка уперше після 1920-х рр. була охоплена внутрішніми чварами.

лютого 1991 р. керівництво Народного руху і парламентської Народної ради влаштували прес-конференцію, на якій обговорювалося питання про участь України в референдумі. М. Горинь і Д. Павличко висловилися за те, щоб замінити всесоюзний референдум на республіканський, у якому визначити ставлення населення до утворення незалежної України. Л. Лук'яненко запропонував провести одночасно два референдуми: за бюлетенями М. Горбачова і Народного руху. У результаті багатоденних дискусій в парламенті сформувалися дві точки зору. Президія Верховної Ради висунула ідею помістити в одному бюлетені два запитання, щоб з'ясувати не лише майбутнє Радянського Союзу, але й право України брати участь у його реформуванні. Комуністична більшість схилялася до підтримки формули М. Горбачова. Л. Кравчук врахував неправомірність включення однією з республік додаткових запитань у бюлетень, запропонований Верховною Радою СРСР. У результаті визріла пропозиція провести одночасно із загальносоюзним референдумом республіканське опитування населення за формулою: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 р. громадяни України дали позитивну відповідь на обидва запитання переважаючою більшістю голосів. Це означало, що горбачовський референдум не зупинив процес дезінтеграції радянської наддержави, хоч ствердну відповідь на поставлене Верховною Радою СРСР запитання дали 70,2% громадян, які взяли участь у голосуванні. Адже в республіканському опитуванні 80,2% громадян підтримали Декларацію про державний суверенітет України.

16 лютого 1991 р. В. Чорновіл скликав об'єднану сесію Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей, яка дістала назву Галицької асамблеї. Об'єднана сесія на його пропозицію вирішила провести, поряд з всесоюзним референдумом і республіканським опитуванням місцевий референдум з винесенням на суд мешканців Галичини запитання про незалежність України. 17 березня ствердно відповіли на запитання галицького бюлетеня 89,3% громадян, які взяли участь у голосуванні. Позитивну відповідь на запитання республіканського опитування дали тільки 30% громадян, а на запитання союзного референдуму -- 18%. У Львівській області за незалежність України висловилися 89,6% громадян, а на підтримку союзної держави -- лише 15% [6, с. 211]. Відповідаючи на запитання М. Коломієць «Як Ви оцінюєте значення березневого референдуму 91-го року?», В. Чорновіл зауважив: «Не зовсім наші демократичні сили зорієнтувалися, коли так активно підтримували кравчуківський варіант референдуму і нав'язували його й Галичині. Тоді зібралася перша Галицька асамблея, прийняли рішення провести свій референдум, причому законний, бо його проводили за рішенням трьох обласних рад, про повну незалежність України. І уявляєте, в умовах Союзу ми, три галицькі області, 17 березня проголосували, понад 90 відсотків проголосували за незалежну Українську державу» [9, с. 617].

Переконливе підтвердження Декларації про державний суверенітет громадянами України справило величезне враження на компартійно- радянську номенклатуру республіки. В «групі 239» почали множитися лави суверен-комуністів й відповідно скорочувалася кількість ортодоксів, які в кар'єрних розрахунках спиралися на загальносоюзний центр.

У перший половині 1991 р. ситуація в Радянському Союзі стала надзвичайно гострою і водночас непевною. Перехід влади від компартійних органів до радянських, який був наслідком конституційної реформи 1988 р., відбувався непросто, часом в болючій формі, хоч в більшості випадків партійна номенклатура пересідала з партійних крісел в радянські без особливих ускладнень. Найбільш складною виявилася проблема визначення головного носія влади в тій політичній системі, яка мусила прийти на зміну компартійній диктатурі.

До конституційної реформи головним носієм влади був генеральний (в часи М. Хрущова -- перший) секретар ЦК КПРС. За такої конфігурації влади найвищий керівний орган в радянській частині тандему «партія -- ради» міг бути тільки колективним. Після здійсненої Й. Сталіним у 1936 р. реформи радянської владної вертикалі колективним органом ставала Президія Верховної Ради СРСР і президії Верховних Рад союзних республік. Голова Президії Верховної Ради СРСР вважався найвищою посадовою особою у державній владі. Адже партія на чолі з генеральним секретарем ЦК у перших радянських конституціях взагалі була відсутня, а в сталінській Конституції 1936 р. вона з'явилася в декларативно- абстрактній формі -- як «керівна і спрямовуюча сила» без окреслених повноважень.

Після зруйнування тандему «партія -- ради» влада в радянській вертикалі мусила стати індивідуалізованою. Президія Верховної Ради СРСР і президії Верховних Рад союзних республік могли зберігатися і справді певний час зберігалися. Але голови президій, які були виразниками їхньої колективної волі, трансформувалися в голів Верховних Рад. Однак голови парламентів були носіями лише законодавчої влади. Тимчасом відсутність всепоглинаючої диктатури компартійних вождів руба ставила питання про реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, тобто про запровадження поста президента, який незалежно від обсягу наданих йому повноважень мусив об'єднувати всі гілки влади.

У березні 1990 р. М. Горбачов подбав про заснування поста президента СРСР і пересів в його крісло з крісла голови Верховної Ради СРСР. Проте він припустився фундаментальної помилки, прагнучи дістати найвищі повноваження в найпростіший спосіб -- через вибори на З'їзді народних депутатів СРСР. Б. Єльцин провів через всеросійське опитування під час березневого (1991 р.) Всесоюзного референдуму рішення про заснування посади президента Російської Федерації, який мав обиратися всім населенням республіки. У червні 1991 р. він виборов цей

пост у гострій боротьбі на загальних виборах. Це дало йому велику перевагу у відносинах з Верховною Радою РРФСР. Усенародне обрання мало вирішальне значення внаслідок конституційної невизначеності президентських повноважень в умовах переходу влади від партії до рад. Приймаючи через три тижні після президентських виборів у Росії ідентичний закон про заснування поста президента України, голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук теж наполіг на прямих виборах. 3 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Вибори призначалися на 1 грудня 1991 р.

«Парад суверенітетів» підірвав основи Союзного договору 1922 р. У контрольованій М. Горбачовим Верховній Раді СРСР почали розробляти нові варіанти цього документу, на підставі якого СРСР мусив продовжити своє існування. Перший з нових варіантів зберігав колишню абревіатуру в назві держави, але прикметник «соціалістичний» замінили більш актуальним: «суверенний» (Союз суверенных советских республик). У наступних варіантах абревіатура була скорочена до трьох літер (Союз Суверенных Республик). До робочої групи з розробки Союзного договору президент СРСР намагався підключити провідних осіб республік, і в першу чергу -- України. Однак Л. Кравчук поставився до цих спроб обережно. Офіційна делегація від України сформована не була, а до участі в розробці договору відрядили з Києва другорядних осіб -- голову однієї з комісій Верховної Ради М. Шульгу і заступника голови Ради міністрів УРСР А. Статинова [12, с. 266].

Негайно після референдуму 17 березня 1991 р., результати якого розглядалися в Кремлі як перемога, М. Горбачов розпочав переговори з республіками про укладення нового Союзного договору на підставі варіантів, розроблених у Верховній Раді СРСР. 23 квітня 1991 р. він зібрав в урядовій резиденції Ново-Огарьово під Москвою керівників дев'яти союзних республік. Були відсутні очільники Латвії, Литви, Естонії, Вірменії, Грузії і Молдови, тобто союзних республік, які не взяли участь в референдумі. Зустріч, яка започаткувала так званий новоогарьовський процес, стала можливою завдяки відмові Горбачова від протистояння з Єльциним. Обидва лідери мали спільний інтерес: уберегти Радянський Союз від розпаду. У підсумковій заяві учасники зустрічі підкреслювали необхідність відновлення конституційного порядку і дотримання союзних законів.

Тимчасом у Верховній Раді України відносини між комуністичною більшістю і опозицією загострилися. Першим поштовхом послужило студентське голодування у Києві в жовтні 1990 р. з вимогою відставки уряду. Скориставшись провокацією, комуністична більшість парламенту у листопаді дала дозвіл на арешт депутата від Народної ради Степана Хмари. Після цього В. Чорновіл оголосив, що до звільнення Хмари з-під арешту і депутатського розслідування вчиненої провокації він не братиме участі у пленарних засіданнях парламенту. Одночасно лідер парламентських радикалів запропонував всім депутатам від Народної ради припинити роботу в сесійній залі і організувати паралельний парламент, з участю Асоціації демократичних рад і демократичних блоків у радах республіки [15, с. 466]. Заручившись підтримкою обласних рад Галичини, В. Чорновіл зобов'язався забезпечити фінансування діяльності альтернативного парламенту, який дав би можливість громадянам зробити вибір між Народною радою і компартійно-радянською номенклатурою у Верховній Раді.

Пропозиції В. Чорновола були схвалені Великою радою Народного руху України, але не знайшли відгуку серед Народної ради. З ними погодилися тільки два народні депутати -- Б. Бойко і В. Колінець [6, с. 244]. Навіть радикали в її складі вважали, що таке протистояння в законодавчому органі сприятиме посиленню позиції ортодоксів в комуністичній більшості. Особиста згода Л. Кравчука на зняття депутатської недоторканності з С. Хмари не позначилася на його популярності. У зв'язку з візитом Б. Єльцина в Київ і підписанням українсько-російського договору від 19 листопада 1990 р. становище голови парламенту зміцнилося. Врешті-решт, у травні 1991 р. С. Хмара був звільнений, і В. Чорновіл повернувся в парламент.

Остаточний проект Союзного договору у Верховній Раді України зустріли без ентузіазму. Депутати, які брали участь в обговоренні, підкреслювали, що його зміст у принципових питаннях розходиться з прийнятою парламентом і схваленою під час Всеукраїнського опитування 17 березня Декларацією про державний суверенітет. Верховна Рада вирішила повернутися до його розгляду після 1 вересня. Кабінет міністрів УРСР і Академія наук УРСР мали підготувати економічні розрахунки і правові висновки щодо входження України до Союзу Суверенних Республік (Держав).

Підписання Союзного договору планувалося на З'їзді народних депутатів СРСР у вересні-жовтні 1991 р. Однак 29 і 30 липня в Ново-Огарьово відбулися таємні зустрічі М. Горбачова з Б. Єльциним та Н. Назарбаєвим, де було вирішено, що Росія і Казахстан підпишуть Союзний договір 20 серпня, щоб поставити інші республіки перед фактом. Горбачову довелося погодитися з вимогою Єльцина включити в Договір таку формулу оподаткування, яка залишала у розпорядженні російського уряду левову частку бюджетних доходів, утворюваних на її території. Не менш важливим було те, що всі підприємства союзного підпорядкування на території Росії переходили під юрисдикцію російського уряду. Про досягнення домовленості з Росією, Казахстаном і Узбекистаном М. Горбачов повідомив по телебаченню 2 серпня, після чого поїхав в Крим відпочивати.

У ніч на 19 серпня в Москві був утворений Державний комітет з надзвичайного стану (російська абревіатура -- ГКЧП). До складу заколотників, які ізолювали М. Горбачова в Криму, увійшли перші особи загальносоюзного центру -- віце-президент Г. Янаєв, прем'єр-міністр

Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов та ін. Першим державним актом ГКЧП став датований 18-м серпня указ про те, що віце-президент СРСР Янаєв приступає до виконання обов'язків президента СРСР на підставі статті Конституції СРСР, якою передбачалося виконання таких обов'язків віце- президентом у випадку тяжкої хвороби діючого президента. Напередодні заколоту, 18 серпня голова Верховної Ради СРСР А. Лук'янов виступив із заявою, в якій йшлося, що остаточний текст проекту Договору про створення Союзу Суверенних Республік не врахував позиції союзної делегації, уповноваженої Верховною Радою СРСР брати участь у ново- огарьовському процесі. Заява закінчувалася словами, які розкривали головну мету заколотників: перешкодити підписанню 20 серпня Союзного договору керівництвом СРСР, Російської Федерації, Казахстаном і Узбекистаном. Лук'янов стверджував: «Союзний договір не зможе повною мірою виражати волю радянського народу щодо збереження Союзу РСР -- великої країни, покликаної слугувати інтересам громадян усіх національностей і яка справляє серйозний вплив на міжнародну ситуацію в усьому світі» [15, с. 487-488]. Висловлюючись більш приземлено, мова йшла про те, щоб попередити знецінення службових посад, які займали члени ГКЧП.

Головні події в Україні відбувалися в Києві. Вранці 19 серпня командувач Сухопутних військ СРСР генерал В. Варенников у супроводі

Гуренка і місцевих генералів прибув до голови Верховної Ради УРСР і попередив його, що спроби невиконання наказів путчистського органу влади призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Не контролюючи розміщені в Україні Збройні сили СРСР, Л. Кравчук зайняв обережну позицію. Виступаючи на телебаченні і радіо 19 серпня за дорученням Президії Верховної Ради, він підкреслив: «Хочу висловити сподівання, що ми будемо єдині у своїх діях в ім' я демократії, громадянського миру, які стануть надійною передумовою утвердження і розвитку суверенітету на Україні. Саме наша єдність стане запорукою нездійсненності будь-яких спроб із будь-якого боку діяти попри Конституції, повернути суспільство до такого роду владних чи інших структур і в центрі, і на місцях, які могли б стати над законом» [18, с. 104]. Публічний виступ голови парламенту був поміркований, на відміну від розмови з Варенніковим, яка відбувалася на підвищених тонах. Під час розмови Гуренко не промовив жодного слова, але вже сама його присутність у почті повноважного посланця ГКЧП була красномовною.

ЦК КПУ, під впливом якого до початку путчу залишалася переважна частина депутатів Верховної Ради,19 серпня зберігав мовчання.

С. Гуренко виступив по радіо і телебаченню тільки 20 серпня, обмежившись заявою про те, що виступ голови Верховної Ради 19 серпня «є основою нашої позиції» [13, с. 270].

Кількагодинне обговорення ситуації на Президії Верховної Ради серпня виявилося безрезультатним. Кворуму у відпускний період цього дня не вдалося зібрати. Однак суть справи полягала не у відсутності кворуму. Ключові українські політики гостро відчули свою безпорадність перед загальносоюзними силовими структурами, розміщеними на території України. У розпорядженні командувачів військовими округами, розташованими в Україні, перебувало 6,5 тис. танків, понад 7 тис. БМП, 1,5 тис. бойових літаків, близько 780 тис. військовослужбовців [13, с. 14].

Більш рішучим виявився обраний всім населенням Росії президент Б. Єльцин, який за відсутності М. Горбачова взяв на себе функції президента СРСР. За перші два дня путчу виявилося небажання армії, КДБ і МВС СРСР брати участь в розпалюваній путчистами громадянській війні. На третій день, коли виявилося, що за організаторами путчу ніхто не стоїть, вони визнали свою поразку.

Для В'ячеслава Чорновола, на відміну від інших ключових фігур на політичній арені України, путч не виявився несподіванкою. Проаналізувавши пресу, В. Деревинський знайшов два його висловлювання, у львівських газетах «Ратуша» від 1 грудня 1990 р. і «За вільну Україну» від січня 1991 р., які свідчили, що лідер галицьких демократів передбачав таку можливість [6, с. 245, 376]. 18 серпня 1991 р. Чорновіл був у Запоріжжі на фестивалі «Червона рута». На запитання Марти Коломієць про свою участь в подіях 19 серпня він так відповідав: «Мене уже було визначено, як кандидата в президенти центральним проводом Руху, і ще деякі організації уже приєднувалися до цього, Асоціація демократичних рад, зокрема... Вранці мене розбудили стуком у двері і повідомленням про те, що путч. Не пригадую, хто це зробив, хтось з журналістів. Я йому спокійно відповів, що, мабуть, путч несерйозний, якщо ось тут зараз досипаю, дивлюсь якийсь сон, а не знаходжусь десь в тюремній камері, тому що, коли такий класичний путч, то спочатку ізолюють своїх основних політичних опонентів, а потім уже оголошують, там, чи вводять війська чи що. Коли ми сиділи, я пам'ятаю, і снідали перед тим, як вилетіти, бо ми швиденько вилітали на Київ. Перед тим, як вилетіти на Київ, передавали по радіо ці повідомлення, то ми навіть сміялися -- отаким було відчуття несерйозності цього путчу» [9, с. 619].

Перед тим, як вилетіти, В. Чорновіл зв'язався з Львівською обласною радою і дав указівку засудити путч в найбільш гострій формі. Заява облради була оприлюднена о 10-тій годині ранку і виявилася першою реакцією на ГКЧП як імперський прокомуністичний заколот. Майже одночасно зібралася Львівська обласна організація Української республіканської партії, яка закликала населення до масових актів громадянської непокори. Богдан Горинь на цьому засіданні вимовив пророчі слова: «Україна може скористатися ситуацією і стати незалежною» [3, с. 253].

Чорновіл з аеропорту попрямував до готелю «Київ», де влаштував свою депутатську штаб-квартиру. За його прикладом депутатські штаб- квартири були облаштовані в демократичних комісіях Верховної Ради (О. Ємець, Д. Павличко), готелі «Київ» (Л. Танюк), а також в інших містах -- Львові, Донецьку, Тернополі, Івано-Франківську. У приміщенні Спілки письменників України в Києві була створена штаб-квартира Народного руху, яка налагодила зв'язок з Москвою, республіками Балтії, зарубіжними організаціями і кореспондентами. У середині дня столиця республіки вкрилася відозвами, що закликали до громадянської непокори і вимагали зібрати надзвичайну сесію Верховної Ради [9, с. 72].

В. Чорновіл з' явився на скликаному у неповному складі засіданні Президії парламенту, але Л. Кравчук не дозволив йому взяти участь в обговоренні як не члену цього керівного органу. Тоді Чорновіл передав члену Президії Павличку отриману телеграфом заяву Львівської обласної ради з характеристикою ГКЧП, яку той зачитав на засіданні [6, с. 245].

20 серпня ситуація в країні ще залишалася невизначеною, але ставало зрозумілим, що заколотники не можуть щось протипоставити зростаючому громадянському опору. Центром подій у Києві став Будинок письменників України. Тут відбулися засідання Народної ради, Асоціації демократичних рад, Народного руху, політичних партій і організацій демократичного спрямування, дві прес-конференції.

Колективне керівництво Верховної Ради цього дня ще не виробило спільної позиції щодо ГКЧП. О 14-й годині з'явилася тільки «Заява сімох». Семеро членів Президії (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський, В. Яворівський) висловили в ній підтримку демократичним силам Російської Федерації і запропонували громадянам України вдатися до масових акцій непокори в разі загрози державному суверенітету республіки.

Після засідання Президії Верховної Ради Л. Кравчук у телефонній розмові з головою Президії Верховної Ради СРСР А. Лук'яновим попередив його, що позачергова сесія українського парламенту не визнає ГКЧП. Пізно ввечері ідентичну заяву оприлюднила Президія Верховної Ради України [3, с. 255].

Відчувши перелам у подіях в столиці республіки, В. Чорновіл зранку 21 серпня опинився уже у Львові. Склалася сприятлива ситуація для здійснення того, що незабаром стали називати департизацією, тобто для ліквідації осередків КПРС-КПУ в містах, на підприємствах, в установах і організаціях. Хоч офіційно влада в державі перейшла від партії до рад наприкінці 1988 р., секретарі парткомів усіх рівнів, пересідаючи з партійних крісел в радянські, не збиралися ліквідовувати структури КПРС. Не робили вони цього навіть після того, як у березні 1990 р. пленум ЦК КПРС під шаленим тиском громадськості порекомендував вилучити, а позачерговий Третій з'їзд народних депутатів СРСР вилучив статтю Конституції СРСР 1977 р., яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Осередки КПРС-КПУ й надалі прагнули керувати суспільним життям, а суспільство, яке у трьох поколіннях звикло бути керованим, з величезним трудом брало свою долю у власні руки.

Чорновіл так розповідав Марті Коломієць про своє перебування у Львові 21 і 22 серпня: «Коли вже відчувалось, що путч захлинається, відразу виникла думка, що це ж можна Компартію... (сміється). Те, що Єльцину прийшло в голову, нам раніше спало на думку. Ми раніше за нього Компартію анульовували.

У Львові уже у нас був Комітет громадянської згоди, мною створений, ще тоді, коли ввели війська в 90-му році спочатку у Вільнюс, і в Ризі були ці події. Тоді ж збиралися до Львова -- нас придушити, ось ми й створили такий Комітет громадянської згоди. І навіть намітили методи, якими будемо захищатися: що робити підприємствам, як блокувати військові частини, як там, можливо, якісь барикади робити тощо.

21-го числа в нас уже був закритий перший на Україні райком Комуністичної партії Це зробив Михайло Бойчишин, він тоді був головою Шевченківської районної ради. Хтось повідомив, що секретар райкому закрився в кабінеті, не пускав нікого і щось там палив, так що деякі документи, які свідчили про причетність, очевидно, цього райкому, чи взагалі Компартії до путчу, були знищені, їх Бойчишин не знайшов. Наступного ранку ми взяли обком партії. Напередодні ми все добре обмізкували, як це зробити, а вирішили так, тому що ми ж знали Київ. У Києві Компартія при владі. І тому ми зробили таким чином, що Комітет громадянської згоди ввів нібито без відома обласної ради людей в усі кабінети обкому. А ми потім, щоб нічого не було знищено, попросили всіх вийти, ніби їх рятували, і опечатали всі кабінети. І створили одразу комісію, нам головне було документи захопити...

В обкомі була спеціальна кімната для нищення всіх непотрібних уже чи секретних документів після ознайомлення. Так ось, там було два мішки тої тирси, все було завалене опилками, на дрібненьку таку тирсу це різалося, вони таки попрацювали добре.

І все-таки ми багато чого знайшли. І найголовніше, що ми знайшли там документ, який підтверджував причетність ЦК КПУ, Компартії України до путчу. Оте знамените розпорядження, телефонограму за підписом Гуренка, яка давала вказівку всім парткомам, райкомам, обкомам -- підтримати ГКЧП. Хлопці, яким було доручено перевіряти обком, знайшли оцю шифрограму, якимсь чудом вона збереглася. І знайшли викинутий неповний шифр, пом'ятий, пожмаканий, і вони зуміли відновити шифр -- то фахівці були, і розшифрувати на ранок 23-го оце розпорядження» [9, с. 620-622].

Датована 18-м серпня шифрограма містила в собі такі інструкції: «Оперативно сориентировать партийный актив, народных депутатов, руководителей предприятий, колхозов, совхозов, организаций и учреждений на необходимость обеспечить повсеместно спокойствие, твёрдый конституционный порядок и дисциплину, чёткую, бесперебойную работу всех предприятий, организаций и служб, от которых зависит жизнедеятельность общества. В этой обстановке важнейшее значение имеет пресечение экстремистских настроений, недопущение любых противозаконных действий, которые могут вызвать беспорядки, гражданское неповиновение, повлечь за собой кровопролитие. Всякие демонстрации, митинги, манифестации, забастовки должны быть исключены. Необходимо широко разъяснять трудящимся положение Закона СССР от 28 марта 1990 года “О правовом режиме чрезвычайного положения”, в соответствии с которым органы государственной власти и управления могут, в зависимости от конкретной обстановки, применять весьма строгие меры для обеспечения порядка и спокойствия в тех или иных регионах. Нельзя допустить, чтобы где-либо в республике экстремистские, безответственные элементы своими безрассудными действиями вынудили вооружённые силы, органы внутренних дел и государственной безопасности прибегнуть к этим мерам» [9, с. 95-96].

Впродовж 19-20 серпня вісім обласних виконавчих комітетів, які контролювалися Компартією України (Вінницький, Дніпропетровський, Житомирський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Ужгородський і Чернігівський), а також Кримська АРСР визнали ГКЧП, причому не під тиском, оскільки надзвичайного стану в Україні не було запроваджено, а з ідейних переконань [8, с. 442]. 23 серпня, тобто після провалу путчу політбюро ЦК Компартії України зробило марну спробу «відмитися», публікуючи документ, в якому засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту» і критикувався ЦК КПРС, який «своєчасно не дав оцінки цим подіям, не інформував про їх суть партійні комітети на місцях» [11, с. 348].

23 серпня Президія збиралася у приміщенні Верховної Ради неодноразово (стенограми не велися) під акомпанемент повідомлень з надзвичайної сесії російського парламенту -- про арешт В. Івашка, перепід- порядкування Радянської армії російському керівництву (очевидно, і в кордонах України), опечатування приміщень ЦК КПРС тощо. В інтерв'ю голові Асоціації народних депутатів України Олександру Барабашу від 6 липня 2011 р. Л. Кравчук розповів про атмосферу, яка панувала на цих обговореннях, що передували відкриттю позачергової сесії парламенту [9, с. 15]: «Я сам не був готовий до департизації. Я не був переконаний, що цей крок приведе до полегшення ситуації в країні, а не стане причиною загострення конфлікту, в тому числі у Верховній Раді. Тому для мене була важливою думка Президії Верховної Ради, щоб це не було спонтанно, щоб це було системно і проговорено. І коли на Президії Верховної Ради одержали документи, як ЦК підтримувало ГКЧП... На Верховній Раді тоді документів не було, коли ставилось це питання [мова йде про засідання Президії 22 серпня, стенограма якого існує -- С.К.]. А тут Чорновіл приніс зі Львова, десь йому вдалося там якось дістати телеграму, яку надіслав ЦК Компартії України в усі обкоми партії. Вони [члени Президії Верховної Ради -- С.К.] побачили, що оприлюднена така зрадницька стосовно України позиція, і страшенно перелякалися. І коли я зачитав цей документ, тут і Чорновіл сидів на Президії, я побачив, що вони просто злякалися.

Викликали ми на це засідання, наскільки я пам'ятаю, з Ради міністрів Масика, інших людей, міністра внутрішніх справ, тоді був Василишин. Ми їх викликали, вони розповідали, що відбувається в Україні, які йдуть процеси, що обкоми партії перебувають під серйозним тиском, що хочуть штурмувати приміщення ЦК Компартії України, про передачу їх у власність Верховної Ради, всі відчули, що справа набуває дуже складного характеру. Отут вони злякалися».

У цьому невеликому уривку про перебіг засідання Президії Верховної Ради Л. Кравчук тричі вжив дієслово «злякалися» на адресу колективного керівництва парламенту. Але злякалися не тільки керівники, а й усі депутати комуністичної більшості. Поділ її на суверен-комуністів і ортодоксів був не ідеологічним, а суто кон'юнктурним. В ситуації радикальних заходів, що їх вживав Б. Єльцин до керівників ЦК КПРС, вони бажали відгородитися від Москви. Становище у власній республіці, як вони сподівалися, ще залишалося під контролем компартійно-радянської номенклатури.

24 серпня о 10-й годині відкрилася позачергова сесія Верховної Ради УРСР. Президія внесла на обговорення питання «Про політичну ситуацію». З доповіддю мав виступити Л. Кравчук, зі співдоповідями -- О. Мороз від більшості парламенту та І. Юхновський -- від меншості.

Пропозиції Л. Кравчука були суто практичні: наповнити реальним змістом проголошену парламентом і схвалену українським народом Декларацію про державний суверенітет, тобто негайно створити Раду оборони України, Національну гвардію України, прийняти закони про департизацію правоохоронних органів, статуси військ, розташованих на території республіки, Комітету державної безпеки та Міністерства внутрішніх справ. Всі силові органи, підкреслив він, мусять підпорядковуватися виключно українській владі, тобто не входити в будь-які союзні структури. Закінчив він таким висновком: «Враховуючи докорінні зміни, що сталися зараз у країні, ми маємо також переглянути наші позиції відносно змісту Союзного договору. Україна може вступити лише в такий Союз, перебування в якому виключало б найменшу можливість зазіхань будь-кого на наш державний суверенітет» [8, с. 413].

Співдоповідь О. Мороза була емоційною, але беззмістовною. Натомість І. Юхновський виступив з уже напрацьованими пропозиціями Народної ради: негайно оголосити Україну незалежною демократичною державою, доповнити й зміцнити оголошення незалежності Всеукраїнським референдумом, який провести одночасно з виборами президента України, зупинити діяльність КПРС на території республіки.

Після перерви одним з перших виступив В. Яворівський, який запропонував проголосити незалежність України. Текст відповідного документу в основних рисах був підготовлений ввечері 23 серпня, за спогадами народного депутата Валерія Івасюка (вони не суперечать іншим спогадам) -- п'ятьма народними депутатами: В'ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Іваном Зайцем, Левком Лук'яненком і Сергієм Головатим [9, с. 499-500]. Припиняючи дискусію, що почалася й мусила бути нескінченною, Л. Кравчук зауважив: «народні депутати вважають, що потрібно подумати і вивчити, а не так одразу поставити на голосування і не проголосувати», після чого оголосив перерву на одну годину [8, с. 456]. Ця година виявилася вирішальною у зміні позиції суверен- комуністів (ортодоксів, мабуть, в стінах парламенту вже не залишалося). Була усунута також озвучена І. Юхновським ідея пакетного голосування постанов про незалежність України і заборону діяльність КПРС на її території.

Юхновський пішов до Кравчука з текстом Акту проголошення незалежності України, прихопивши з собою Чорновола і Головатого [9, с. 499-500]. Вони домовилися, тому що проект Акту опинився в руках Кравчука, коли він зустрічався з лідерами регіональних депутатських груп і викладав їм своє бачення ситуації, що складалася в Україні, Росії і Радянському Союзі в цілому. Про ці зустрічі він розповів журналісту Віталію Портнікову, з яким зустрівся у травні 1997 р. Портніков, який 24 серпня 1991 р. весь день знаходився у приміщенні Верховної Ради, ближче до вечора побачив в кулуарах голову парламенту і запитав, яких результатів голосування слід чекати? Той відповів: «Я вже все вирішив. Я вже з усіма домовився». Нагадавши про цю розмову в інтерв'ю з Л. Кравчуком у травні 1997 р., журналіст запитав: «Коли Ви встигли провести ці консультації?».

Пропозиція пакетного голосування була необережною, тому що гарантовано відстороняла єдино легітимний законодавчий орган республіки від прийняття рішення про незалежність України. Л. Кравчук, який уже схилявся тоді до ідеї проголошення незалежності, так поясняв через шість років свою позицію В. Портнікову [9, с. 558]: «Я запрошував до себе на зустрічі, перш за все, тих лідерів, за якими справді стояла більшість, це по-перше. По-друге, я тоді орієнтувався не стільки на фракції, яких не було, не стільки на групи, яких також не було, і Народна рада існувала суто номінально, адже організаційно вона не була позначена, тим більше, що в ніяких документах Верховної Ради це не передбачалося. А я орієнтувався на регіональні депутатські групи, тобто кожна область мала свого лідера, без винятку. І я запросив всіх лідерів областей -- 25, і сказав їм, що склалася така ситуація: ми маємо голосувати. І не робіть того, що вам рекомендують, навіть коли говорив з львів'янами, з івано-франківцями, тому що це -- безглуздя, це -- провокація. Тому що таким чином хочуть -- одні, виконуючи якусь, будемо говорити, політичну акцію або позицію, а інші за непорозумінням -- можуть не проголосувати за історичний акт, який ось у мене. Я його їм в загальних рисах прочитав -- познайомив, і вони всі сказали, що будуть голосувати за цей акт».

Поставлений на голосування, Акт проголошення незалежності України був прийнятий конституційною більшістю голосів: 346 народних депутатів «за», 4 -- «проти» при незначній групі тих, хто утримався. Референдум на підтвердження Акта призначався на 1 грудня 1991 р.

Верховна Рада України також прийняла в цей день постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування. Окремою постановою Верховна Рада припинила діяльність осередків політичних партій в усіх органах влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

Перед завершенням роботи позачергової сесії Верховної Ради В. Чор- новол запропонував внести в сесійну залу пам'ятний український прапор, який був на танку, що захищав Верховну Раду Російської Федерації від путчистів. Пропозиція була зустрінута оплесками. На цьому позачергова сесія парламенту завершила свою роботу.

26 серпня Президія Верховної Ради видала указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а також про опечатування і взяття під охорону службових приміщень компартійних комітетів для того, щоб забезпечити збереження майна і документів від розкрадання, руйнування і знищення. 30 серпня, коли створена Президією Верховної Ради комісія довела участь партапарату в підготовці та здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності КПУ. Цим закінчилася насичена історичними подіями остання серпнева декада 1991 р.

Джерела та література

Бюлетень Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Перша сесія. -- К., 1990. -- № 1.

Бюлетень Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Перша сесія. -- К., 1990. -- № 23.

Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку / О.Д. Бойко. -- К., Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2002. -- 306 с.

ГорбачовМ.С. Перестройка неотложна, она касается всех и во всём / М.С. Горбачов // Сборник материалов о поездке М.С. Горбачёва на Дальний Восток, 25-31 июля 1986 года. -- М.: Изд-во политической литературы, 1986.

Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. -- Житомир: Рута, 2010. -- 868 с.

Деревинський В.Ф. В'ячеслав Чорновіл: журналіст, борець, державотворець / В.Ф. Деревинський. -- Тернопіль: Астон, 2013. -- 387 с.

Деревинський Василь В'ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика / В.Ф. Деревинський. -- Тернопіль: Джура, 2011. -- 224 с.

Здобуття незалежності України, 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. -- У двох томах. -- Том 1. -- Житомир: Рута, 2011. -- 752 с.

Здобуття незалежності України, 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. -- У двох томах. -- Том 2. -- Житомир: Рута, 2011. -- 896 с.

История России ХХ века. Под ред. А.О. Чубарьяна. -- М.: Просвещение, 2003. -- 352 с.

Кульчицький Станіслав. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі / С.В. Кульчицький. -- В трьох книгах. -- К.: Темпора, 2013. -- Кн. 3. -- 388 с.

Литвин Володимир. Політична арена України. Дійові особи та виконавці / В. Литвин. -- К.: Абрис, 1994. -- 495 с.

Литвин В.М. Україна: утвердження незалежної і суверенної держави (1991-- 2004 рр.) / В. Литвин. -- К.: Лі-Терра, 2005. -- 368 с.

Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918-1991) / В.С. Лозицький. -- К.: Генеза, 2005. -- 368 с.

Політична історія України ХХ століття. -- У шести томах. -- К., Генеза, 2003. -- Том 6. -- 696 с.

Советская Россия (Москва). -- 1990.

Союз можно было сохранить. Белая книга. Документы и факты о политике М.С. Горбачёва по реформированию и сохранению многонационального государства. -- М.: АСТ, 2007. -- 526 с.

Хроника опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчиненого так званим ГКЧП у серпні 1991 року. -- К., 1991.

References

Biuleten' Verkhovnoi Rady Ukrains'koi RSR dvanadtsiatoho sklykannia. Persha sesiia. -- K., 1990. -- № 1. [in Ukrainian].

Biuleten' Verkhovnoi Rady Ukrains'koi RSR dvanadtsiatoho sklykannia. Persha sesiia. -- K., 1990. -- № 23. [in Ukrainian].

Bojko O.D. Ukraina v 1985-1991 rr.: osnovni tendentsii suspil'no-politychnoho rozvytku. -- K., Instytut politychnykh i etnonatsional'nykh doslidzhen' NAN Ukrainy, 2002. -- 306 s. [in Ukrainian].

Gorbachov M.S. Perestrojka neotlozhna, ona kasaetsja vseh i vo vsjom. -- Sbornik materialov o poezdke M.S.Gorbachjova na Dal'nij Vostok, 25 -- 31 ijulja 1986 goda. -- M., Izd-vo politicheskoj literatury, 1986. [in Russian].

Deklaratsiia pro derzhavnyj suverenitet Ukrainy. Istoriia pryjniattia, dokumenty, svidchennia. -- Zhytomyr, «Ruta», 2010. -- 868 s. [in Ukrainian].

Derevyns'kyj V.F. V'iachekslav Chornovil: zhurnalist, borets', derzhavotvorets'. -- Ternopil', «Aston», 2013. -- 387 s. [in Ukrainian].

Derevyns'kyj Vasyl' V'iacheslav Chornovil. Narys portreta polityka. -- Ternopil', «Dzhura», 2011. -- 224 s. [in Ukrainian].

Zdobuttia nezalezhnosti Ukrainy, 1991. Istoriia proholoshennia, dokumenty, svidchennia. -- U dvokh tomakh. -- Tom 1. -- Zhytomyr, «Ruta», 2011. -- 752 s. [in Ukrainian].

Zdobuttia nezalezhnosti Ukrainy, 1991. Istoriia proholoshennia, dokumenty, svid- chennia. -- U dvokh tomakh. -- Tom 2. -- Zhytomyr, «Ruta», 2011. -- 896 s. [in Ukrainian].

Istorija Rossii ХХ veka. Pod red. A.O. Chubar'jana. -- M., «Prosveshhenie», 2003. -- 352 s. [in Russian].

Kul'chyts'kyj Stanislav. Chervonyj vyklyk. Istoriia komunizmu v Ukraini vid joho narodzhennia do zahybeli. -- V tr'okh knyhakh. -- K., Tempora, 2013. -- Kn. 3. -- 388 s. [in Ukrainian].

Lytvyn Volodymyr. Politychna arena Ukrainy. Dijovi osoby ta vykonavtsi. -- K., Abrys, 1994. -- 495 s. [in Ukrainian].

Lytvyn V.M. Ukraina: utverdzhennia nezalezhnoi i suverennoi derzhavy (19912004 rr.). -- K., Li-Terra, 2005. -- 368 s. [in Ukrainian].

Lozyc'kyj V.S. Politbiuro TsK Kompartii Ukrainy: istoriia, osoby, stosunky (1918-- 1991). -- K., «Heneza», 2005. -- 368 s. [in Ukrainian].

Politychna istoriia Ukrainy XX stolittia. -- U shesty tomakh. -- K., Heneza, 2003. -- Tom 6. -- 696 s. [in Ukrainian].

Sovetskaja Rossija (Moskva). -- 1990. [in Russian].

Sojuz mozhno bylo sohranit'. Belaja kniga. Dokumenty i fakty o politike M.S. Gorbachjova po reformirovaniju i sohraneniju mnogonacional'nogo gosudarstva. -- M., AST Moskva, 2007. -- 526 s. [in Russian].

Khronyka oporu. Dokumenty, inshi ofitsijni materialy, svidchennia presy pro sprobu derzhavnoho perevorotu, vchynenoho tak zvanym HKChP u serpni 1991 roku. -- K., 1991. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru