Політика Кремля щодо ісламу у Кримській АСРР (1921-1928 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика Кремля щодо ісламу у Кримській АСРР (1921-1928 роки)

Політика Кремля щодо релігій в роки так званого «соціалістичного будівництва» була наступально-репресивною, але набула істотних особливостей під час здійснення кампанії коренізації радянської влади на півострові, котра могла здійснюватися тільки у формі татаризації, тобто привернення на бік радянської влади мусульманського населення. У 1920-х рр. керівництво РКП(б) розраховувало залучити Туреччину до своєї сфери впливу, сподіваючись на розгортання світової комуністичної революції на мусульманському Сході. Із цією метою воно відокремило Кримський півострів від радянської України, створило автономну республіку і зробило спробу перетворити її на взірець для народів Сходу. Залишаючись по суті антирелігійною, політика Кремля щодо ісламу набула специфічних рис, які розглядаються у цій статті. Коли сподівання на «світову революцію» зникли, а відносини з Туреччиною стали прохолодними, реальна татаризація у Кримській АСРР припинилася звичним для Й.Сталіна способом: репресіями проти провідних кримськотатарських діячів. У науковий обіг уперше запроваджено документальні матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим, які встановлюють, чому політика, спрямована проти мусульманського духівництва, відрізнялася від політики, яку радянська держава впроваджувала проти представників усіх інших релігійних конфесій.

Питання, пов'язані з релігійною політикою радянської влади, що впроваджувалася у Криму в 1920-х рр., тісно переплетені з питаннями як внутрішнього, так і зовнішнього курсу уряду СРСР упродовж цього періоду. У радянській історіографії антирелігійна політика Кремля щодо мусульманського населення півострова розглядалася без урахування нюансів, специфіки ісламу й особливостей укорінення влади в його середовищі: постійно підкреслювалася «реакційна роль» мусульманського віровчення та духовенства . Тим часом у перші роки нової економічної політики створена на півострові Кримська АСРР та її корінне населення користувалися особливою увагою Москви, що позначалося певною мірою й на ставленні до релігійних почуттів. Стратегічною метою В.Леніна та інших більшовицьких вождів було перетворення Криму на зразкову радянську республіку - як взірець для населення Сходу, що мусило піднятися, як вони сподівалися, на «комуністичну революцію». Незважаючи на те, що кримські татари ще в дореволюційні часи були різними способами перетворені на національну меншину на своїй Батьківщині, політика коренізації у формі татаризації проводилася на півострові з 1921 р., тобто задовго до офіційного затвердження курсу на коренізацію влади в національних реґіонах СРСР ХІІ з'їздом РКП(б). Було б дивно, якби радянська влада почала добиватися свого укорінення на півострові шляхом загострення боротьби з релігійними почуттями населення.

Натомість у другій половині 1920-х рр., коли сподівання на «світову революцію» стали примарними, ставлення Кремля щодо релігії корінного населення Криму «нормалізувалося», тобто перетворилося на звичне для нього -- нищівно наступальне. Одночасно процес татаризації, не втрачаючи своїх зовнішніх ознак, згорнувся. Відмовляючись від нової економічної політики, Й.Сталін відмовлявся й від співробітництва з кримськотатарськими представниками в уряді Кримської автономії, причому характерним для себе способом -- нагнітанням репресій. Поворот у політиці Кремля щодо Криму був позначений розстрілом у 1928 р. за надуманими звинуваченнями найбільш популярного у середовищі кримських татар керівника Кримської АСРР -- Велі Ібраїмова.

Після 1991 р. почали з'являтися публікації, в яких об'єктивно розглядалася релігійна політика московського центру, що проводилася на території Кримської АСРР. Найбільш активно у цьому напрямку працювали дослідники М.Муртазін і А.Нуруллаєв . Розглядаючи становище мусульман у Російській Федерації, вони часто заглиблювалися в історію, у радянські часи, у тому числі торкалися життя кримських татар.

Великий внесок у вивчення ставлення радянської влади до ісламу та історії кримських татар зробив Р.Музафаров . У його праці висвітлено всі аспекти кримськотатарського життя. Чимало місця відведено канонам ісламу та взаємовідносинам мусульманського населення з владою. Різноманітні питання життя населення Криму в 1920-х рр. розглядалися у студіях Д.Урсу, Ю.Ганкевича, Г.Кондратюка, І.Рибака, Р.Хаялі .

Пов'язана з мусульманським духівництвом тема вимагає деяких пояснень. Воно поділялося на дві категорії: вище (муфтій, каді-єскер, повітові кадії) та нижче (хатіпи, імами, мулли, шейхи, муедзини). До служителів мечетей також зараховувалися фераші . За наявності одного з приходських звань до духівництва приєднувалися також і викладачі вищих (медресе) та нижчих, початкових (мектебе) мусульманських навчальних закладів. До 1914 р. більша частина мектебе майже повністю втратила попередній конфесійний характер. Шляхом запровадження загальноосвітніх і професійних дисциплін вони перетворилися на школи загального типу, де можливо було викладати правопис татарської мови, історію релігії, арифметику, а іноді географію та геометрію.

Проміжною ланкою для підготовки до конфесійних медресе стали мектебе-руштіє. Навчальний план цих шкіл передбачав вивчення основ мусульманської релігії, російської і кримськотатарської мов, арифметики, історії, географії та природознавства, креслення й геометрії. Арабська, перська мови вивчалися з метою розуміння учнями релігійних понять.

Основна маса татарських дітей навчалася в конфесійних мектебах і медресе. У 1914 р. на півострові нараховувалося майже 360 таких навчальних закладів з охопленням 11 тис. учнів .

Радянська влада почала реалізовувати заміну релігійної ідеології комуністичною. Антирелігійність була основною зброєю більшовиків у боротьбі з культурою, що будувалася на засадах людяності. Релігія завжди допомагає народу зберігати власні традиції й культуру, а кримські татари були народом релігійним і відданим шаріату . Саме тому загарбники намагалися послабити вплив ісламу й місцевих традицій.

Така політика не була чимось новим. Російська імперія проводила на півострові політику російщення, утиску прав мусульманського духівництва й поширення православ'я. Це було природним для царського уряду, котрий розумів, що будь-яка інша політика не зможе підірвати міцних мусульманських традицій. У 1831 р. було скасоване духовне підпорядкування мусульман Криму османському султану. Новостворений муфтіят контролювався міністерством внутрішніх справ Російської імперії . Призначали на посади муфтіїв лише лояльних уряду кандидатів.

Репресивна політика приносила свої плоди. У 1783 р. на півострові існували 1518 мечетей із 8411 мусульманськими духовними особами . У середині ХІХ ст. залишилося 1460 мечетей . З огляду на хвилі еміґрації кримських татар, спричинені шовіністичними діями російського уряду, у 1859 р. кількість «магометанського» духівництва, за оцінкою Г.Левицького, скоротилася до 3284 осіб .

Для управління мусульманським населенням півострова в 1871 р. було утворено Таврійське магометанське духовне зібрання. Воно мало виконувати державну перевірку богословської підготовки служителів віри, яких обирали місцеві мусульмани. Результати перевірки відправлялися до ґуберн- ського управління, і лише після цього той, кого перевіряли, міг отримати дозвіл на служіння в мечеті.

На півострові не будувалися нові мечеті, натомість з'являлися православні церкви. Якщо у 1783 р. тут нараховували 51 православну церкву (27 412 вірних) , то в 1871 р. -- понад 200 церков і будинків для моління, з яких 11 були соборними . Упродовж 1791-1905 рр. зведено 6 соборів - 3 на честь Олександра Невського (кафедральний у Сімферополі, а також у Феодосії та Ялті), Адміралтейський у Севастополі та 2 на честь Святого Миколая -- у Бахчисараї, Євпаторії . Збільшилася й кількість православних прихожан: з 436 239 осіб у 1871 р. до 922 537 у 1895 р.

Події революції та громадянської війни пожвавили релігійне життя на півострові. У 1917 р. було всенародно обрано кримського муфтія, яким став Ч.Челебієв. Спираючись на засади ісламу, він докладав багато зусиль для реформування Таврійського муфтіяту та перетворення його на демократичну установу. Трагічна загибель не дала можливості досягти більших висот у цій справі. Але закладені Ч.Челебієвим засади допомогли, за словами його сучасника Алі Боданінського, добитися того, що авторитет Таврійського муф- тіяту зріс «не тільки в очах кримських мусульман, але й в очах мусульман всієї Росії» .

Для комуністичної ідеології будь-яка релігія була конкурентом. Говорячи про російський комунізм, М.Бердяєв зазначав: «Він тоталітарний, а тому питання релігійності для нього дуже важливе. Це -- ідеократія, псевдоморфоза теократії... Цим уже пояснюється неминучість заперечення свободи сумління й думки, неминучість релігійних утисків» . Більшовики почали боротися з конкурентами, виявляючи надзвичайну лють щодо інших ідеологічних учень.

Коли більшовицький режим утвердився, В.Ленін почав рішучий наступ на іслам, виправдовуючи насильство «активною контрреволюційною позицією» цього віровчення. У тезах до VII Всеросійської конференції РСДРП(б) з національного й релігійного питань навесні 1917 р. він писав: «Необхідна боротьба з духівництвом та іншими реакційними й середньовічними елементами, які мають вплив у відсталих країнах; необхідна боротьба з панісламізмом і подібними течіями, які намагаються з'єднати визвольний рух проти європейського та американського імперіалізму зі зміцненням позиції ханів, поміщиків, мулл і т. п.» .

Негайно виступити з репресіями проти ісламу та його проповідників (як це сталося щодо православної церкви) В.Ленін усе-таки не наважився. На відміну від християн, для мусульман релігія залишалася не тільки нормою духовного життя, але й основою політичної, правової, моральної, побутової та просвітницько-культурної системи. Якби більшовицька влада відразу заборонила іслам і скасувала ці його функції, це призвело б до того, що всі мусульмани виступили б на боротьбу з більшовиками, намагаючись повернути природний для них спосіб життя.

Перші постанови більшовицької партії стосовно ісламу мали компромісний характер. Але все-таки партійні діячі слабко розуміли той світ, у життя котрого втручалися. Це переконливо проявилося в декреті «Про свободу совісті, церковних і релігійних громад» від 2 лютого (20 січня) 1918 р., підготовленому В.Леніним. З одного боку, мусульманам надавалися свободи. З іншого -- духовне життя відділялося від світського, що в умовах специфіки ісламу означало й від загальнонародного. Мусульманські присяги і клятви, які да-валися ім'ям пророка та мали юридичну силу, відтепер скасовувалися. Було заборонено шаріатські суди, що мали величезне значення для мусульман. Це стало втручанням не тільки до релігійної, але й до світської сфери життя, адже ці суди були уособленням юридичного права. Релігійні організації відсторонювалися від участі в державних справах, а всі акти цивільного стану (народження, смерть, шлюб та ін.) тепер переходили до відання світської влади. Школа відділялася від духовного управління, у ній заборонялося викладання ісламу. Релігійні громади всіх ранґів позбавлялися прав на володіння майном. Відтепер майно, яке їм належало і складалося з того, що жертвували мусульмани (вакуфи, храми, будівлі медресе й мектебів тощо), переходило у власність світських установ і фондів . Такі дії викликали гли-боке обурення мусульман та призвели до протестів: спочатку усних, а потім і збройних. Вони охопили не тільки Кримський півострів, але й Середню Азію.

Перед партією більшовиків постало питання, яким чином переломити спротив мусульман. Нещодавно завершилася світова війна, на руках у населення було чимало зброї, яку воно могло спрямувати проти більшовицького режиму. Основу мусульман складали «народні маси», для блага яких начебто й було встановлено радянську владу. Боротьба з ними була небезпечною, адже могла відвернути від більшовиків «соціально близьких» до них робітників і пролетаризованих селян. З іншого боку, влада не могла не боротися з ісламом, адже це означало б поразку атеїстичної ідеології й побудованої на ній політики. Думки стосовно спорідненості ідей більшовизму та ісламу, які висував М.Султан-Ґалієв, дедалі більше вкорінювалися у середовищі більшовиків-мусульман. Невдовзі вони почали набувати прибічників і серед більшовиків, котрі не були мусульманами. Тому більшовицьке керівництво прийняло рішення боротися з ісламом.

Засоби для боротьби з ісламом більшовики обрали ті самі, що й царські чиновники -- нападки на мечеті та їх служителів. Навесні 1919 р. Мустафа Субхі на заснованих ним у Сімферополі політичних курсах, де кримські комуністи впродовж одного -- двох місяців здобували необхідну для боротьби «теоретичну підготовку», сказав: «Останнє слово революції щодо таких контрреволюційних пройдисвітів (тобто мулл -- Т.Б.), які, переховуючись під покрівлею релігійних переконань, безсоромно обдурюють народ -- куля в лоб» .

Після захоплення Криму новосформований Кримревком створив міжвідомчі комісії у складі представників відділів юстиції, фінансів і робітничо- селянської інспекції. Комісії керували комплексом заходів, спрямованих на відділення церкви від держави. При Кримревкомі було створено церковний стіл, на який покладалася технічна робота, пов'язана з обліком церковної власності, проведенням антирелігійної агітації та пропаґанди. Контроль та керівництво діяльністю церковних організацій здійснював відділ народного комісаріату юстиції Криму під керівництвом П.Красикова (відділ отримав назву «ліквідаційного»). Нагляд за практичною діяльністю релігійних організацій, ідейно-політичною та організаційною спрямованістю хресних ходів, зборів, релігійних свят тощо провадили органи міліції .

19 січня 1921 р. секретар Кримського обкому РКП(б) Р.Землячка передала створеному при ньому Татарському бюро надіслану з Москви телеграму. У ній ішлося про необхідність організації політичних курсів для підготовки кадрів політпрацівників, котрі повинні були «працювати в мусульманських частинах, серед робітників і селян-мусульман Криму». Курси мали формуватися з «червоноармійців, які рекомендуються своїми частинами чи партійними організаціями, із робітників, котрі командируються волосними виконкомами та районними парткомами» .

Подібна тактика була найгіршою з усіх, які тільки можна було вигадати. Виконуючи подібні настанові, аґітатори-«безбожники» кидалися з брутальною лайкою на мусульманське духівництво, звинувачуючи його в усіх можливих гріхах. Проте частіше за все ці агітатори не знали, що, на відміну від інших конфесій, в ісламі не було жорстких ієрархічних рамок.

У християнстві існує ієрархія. Християнська церква як релігійна організація об'єднує віруючих, але дотримується чіткого розмежування на служителів культу і загальну масу вірних. У мусульман немає церкви як формального інституту, відділеного від пастви. Кожний може стати муллою, якщо добре знає Коран і користується авторитетом серед одновірців. Однак існують досить суворі вимоги щодо рівня освіти та поведінки того, хто бажає стати муллою. Якщо дотримані такі умови, то людину проводили через відпрацьовану процедуру призначення на посаду мулли.

Тому репресії проти мулл і закриття мечетей у Криму не були, по-перше, підтримані (як у Росії) навіть невеликою частиною місцевого населення. Подруге, «учителі віри» належали до того самого стану, як і більшість членів релігійної громади (джемаату) та користувалися підтримкою з боку одновірців. Останні не тільки не брали участі у цькуванні, а всіляко захищали переслідуваних чекістами. Мусульманські «вчителі віри» постійно робили свій вне-сок у справу об'єднання громади для надання належної відсічі більшовикам. Закриття мечетей та висилка мулл не могли зупинити релігійне життя у селах, адже основою місцевих осередків конфесії були не храм зі священиком (як у християн), а сама громада. Замість того, щоб відвернути «народні маси» від ісламу й залучити їх на свій бік, керівники більшовицької партії своєю політикою викликали з боку мусульман презирство та ненависть. Віра зали-шалася недоторканною, зберігаючи величезне життєве, духовне значення.

Перша невдача не розчарувала борців з ісламом. Натомість подальша війна набула більш затяжної форми й поділилася на кілька етапів. Перший етап було позначено законодавчими реформами «у справах релігії та культу». Декрет РНК РСФРР «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 23 січня 1918 р. проголошував: «Школа відокремлюється від церкви [...] Викладання релігійних віровчень у всіх державних та громадських, а також приватних навчальних закладах, де викладаються загальноосвітні предмети, не допускається [...] Громадяни можуть навчатися і навчати релігії приватно» . Отже релігійні громади опинилися у безправному становищі. Було утруднене релігійне служіння й освітня діяльність, а будь- які антирелігійні виступи, що часто набували насильницьких форм, не тільки не заборонялися, а всіляко підтримувалися.

Масштабне повстання, яке в 1921--1922 рр. вибухнуло на території Середньої Азії та Кавказу, змусило більшовицький уряд замислитися над дальшими діями. Тим більше, що громадянська війна на Сході дуже відрізнялася від тієї, що завершилася в європейській частині колишньої імперії. Це був не лише політичний і соціальний, а й міжетнічний та релігійний конфлікт, в якому на боці повсталих виступило майже все корінне населення. Тепер Червоній армії довелося зіткнутися з повстанцями, які були не тільки вправними вояками (адже вступали в бій, не боючись смерті26), але й мали переконаність у правоті власних дій. Ця хвиля антиросійського повстання вплинула на весь Схід, викликавши співчутливе ставлення з боку Туреччини та Ірану.

У Криму також не було спокійно. Виступи загонів «зелених», які боролися проти політики кримської влади, керованої московським центром, не давали спокою місцевим більшовикам. Ці фактори змусили Москву визнати всю складність проблеми. Оскільки не було можливостей розв'язати її силовими методами, вирішили вдатися до тактичного відступу. Центральна влада почала висловлюватися про «взаємозамінність шаріату й комунізму», про те, що в мусульманських громадах припустиме шаріатське судочинство. У 1921 р. в Москві відбувся ІІ Всеросійський з'їзд мусульманських комуністичних організацій. У його резолюції зазначалося, що іслам та комуністична доктрина більш-менш сумісні . Резолюція відзначала, що з'їзд «рельєфно й виразно висловив погляд комуністів-мусульман на постановку національного питання серед трудових татарських мас» .

У кримських газетах почали з'являтися публікації, автори яких розмірковували над актуальними проблемами релігії. Наприклад, у газеті «Єні Дунья» від 22 травня 1922 р. було надруковано статтю, де зазначалося: «Ми не маємо жодного права говорити, що мусульманська релігія нежиттєздатна, що вона є гальмом для культурного розвитку тюрко-татарського племені. Адже араби лише завдяки релігії Магомета культурно й політично розвинулися, цю істину ніхто не може заперечувати. Тому причину відсталості тюрко-татарських племен треба шукати не у сутності релігії Магомета, а, по-перше, у тому, як і в якій формі, якими поняттями вони прийняли її, тобто релігію, і, по-друге, в економічному та життєвому їх становищі» .

Постановою ЦК РКП(б) від 18 травня 1922 р. «Про туркестанські та бухарські справи» мусульманам цих регіонів (а з 1923--1924 рр. -- усіх інших, включаючи Крим), було повернуто їхні права, включаючи законність шаріатських судів. Знову було запроваджено посади кадіїв, надано дозвіл на діяльність мектебе та медресе. У Москві був створений Центральний мусульманський комісаріат (на чолі з казанським татарином Муллануром Вахітовим), покликаний захищати права населення, що сповідувало іслам. Було навіть засноване мусульманське військове училище під командуванням М.Султан-Ґалієва .

Проте й за цих обставин більшовики спробували знівелювати вимушені поступки. І якщо шаріатські суди було дозволено в 1922 р., то вже через рік виникло Товариство шаріатських суддів. Його завдання полягало у «правильній інтерпретації» канонічного права. Утім навіть за таких умов шарі- атські суди могли розглядати судові справи співвітчизників за мусульманськими традиціями -- у відповідності до сунни й адату . Ці суди мали повну підтримку з боку місцевих мешканців. Лише наприкінці 1920-х рр. радянська влада відібрала у шаріатських судів право розпоряджатися власними фінансами.

Наркомат у справах національностей РСФРР 12 жовтня 1922 р. виступив із роз'ясненням, як треба ставитися до мусульманського віровчення та його провідників. У цьому документі зазначалося, що досить часто спостерігалися випадки, коли мулли потерпають від репресій через те, що навчають у мечетях або інших місцях догматам ісламу. В інших випадках спостерігалася протилежна картина, коли ісламу навчають без будь-яких заборон у радянських школах. Через це наркомнац бажав внести таке роз'яснення: неприпустимі будь-які репресії щодо мулл за проповідування ісламу й навчання догматам мусульманського віросповідання в мечетях, у власних, а також у приватних, за запрошеннями громадян, будинках. Богословські школи, що утримуються за рахунок добровільних дарувань приватних осіб, не можуть бути закриті. Під богословськими розумілися школи, в яких навчалися догматам повнолітні особи. Викладання релігійних норм у радянських школах, у тому числі приватних, де викладалися загальноосвітні предмети, не допускалося .

Оскільки Кримську автономію більшовики бажали зробити «зразковою» для проникнення на Схід, вони повинні були подбати про наявність тут переконливої «реклами» радянського способу життя. У 1923 р. партійним агітаторам дали установку на більш «дбайливе» ставлення до віруючих. Звісно, кримська влада бажала викорінити іслам, зруйнувати авторитет мулл, але тепер до цієї програми додалися нові умови. Усе це потрібно було робити, «не зазіхаючи на національні почуття татарина». Хоча в роботі на селі більшовики, як і раніше, повинні були покладатися на «революційне класове чуття», проте тепер робилося деяке застереження: «Тут не можна застосовувати засоби, впроваджувані щодо росіян». Тобто малося на увазі, що кримські татари, на відміну від росіян, не терпітимуть «богоборчих» методів, які застосовувалися на території Росії. Агітаторам рекомендувалося утримуватися від подібних дій через те, що нібито «більш відсталий у культурному відношенні татарин зовсім по-іншому реагує на комсомольські свята, пов'язані з критикою Аллаха, Магомета, Корану. У нього внаслідок таких дій посилюється релігійний фанатизм» .

ХІІ з'їзд РКП(б), який проходив 17--25 квітня 1923 р., ухвалив резолюцію про «постановку антирелігійної агітації». У ній відзначалося, що партії з метою остаточного руйнування релігійних вірувань необхідно запобігати ображанню почуттів віруючих, які призводять до релігійного фанатизму; уникати також грубих прийомів, які часто практикувалися у центрі та на місцях у ставленні до суб'єктів і предметів культу, тому що без детального аналізу, агітаційної та пропаґандистської роботи звільнитися від релігійних забобонів неможливо. «Беручи до уваги, що 30-мільйонне мусульманське населення Союзу Республік досі майже недоторканними зберегло численні, зв'язані з релігією середньовічні забобони, використовувані для контрреволюційних цілей, необхідно виробити форми й методи ліквідації цих забобонів, ураховуючи особливості різних національностей». Тому, ішлося далі в резолюції, «необхідно приділити особливу увагу та місце антирелігійній масовій про- паґанді». Ця пропаґанда, за думкою більшовиків, повинна була приймати наступні форми: випускати багато антирелігійної літератури для масового читача; збільшувати кількість лекцій із природознавства, щоб готувати своїх агітаторів і пропаґандистів у сфері боротьби з релігією; відкривати спеціальні курси з питань вивчення історії виникнення та розвитку церкви, релігійних вірувань, культів; посилювати роботу зі шкільної освіти в місті та селі в дусі наукового матеріалізму; використовувати у відповідному напрямі хати- читальні; забезпечувати села радянськими газетами; ліквідувати неграмот- ність . Виходячи з таких міркувань, Президія КримЦВК 20 серпня 1923 р. навіть дозволила татарам республіки провести з'їзд мулл .

У першій половині 1920-х рр. відносини між владою й тією частиною мусульманського духівництва, яке вціліло після червоного терору 1920-- 1921 рр., стали більш-менш нейтральними. Це знайшло своє підтвердження, наприклад, у матеріалах IV Всекримського з'їзду рад, що відбувся у грудні 1924 р. У звітній доповіді було зазначено, що «мусульманське духівництво виступило на підтримку рад» .

Проте навіть за такої ситуації радянська влада намагалася чинити опір «самодіяльності». Так, 27 лютого 1923 р. наркомат внутрішніх справ Кримської АСРР видав розпорядження про заборону зібрань духівництва й віруючих у містах та селах, якщо вони не мали спеціального дозволу від райвиконкомів . Окрім того, широкого поширення набули об'єднані «ісламсько-комуністичні засідання» місцевих громад, на яких збиралися авторитетні представники місцевого населення разом із партійними працівниками. Метою цих зібрань було «проґресивне виховання» кримських татар.

Контроль за релігійною ситуацією та викладанням ісламу в республіці здійснювало й Державне політичне управління. Так, у травні 1924 р. у зверненні місцевих «чекістів» до наркомосу Кримської АСРР указувалося: «За наявними в нас даними, у зв'язку із запровадженням у школах викладання природознавства та скасування викладання Корану більшість татар дуже неохоче відпускають до школи своїх дітей, прикладом чого є випадок закриття школи на цьому ґрунті у селі Біюк-Актачі Євпаторійського району, де школа зовсім перестала функціонувати через невідвідування дітей» .

Влада пішла на деякі поступки. Голова КримЦВК В.Ібраїмов звернувся до Президії ВЦВК із таким проханням: «КримЦВК повідомляє, що через відсталість мусульманського населення Криму та глибокі залишки релігійних традицій необхідно надати право населенню навчати своїх дітей віровченню, але за неодмінного виконання таких інструкцій: навчатися мусульманському віровченню можуть тільки особи, які закінчили повний п'ятирічний курс трудової школи 1-го ступеня й мають про це посвідчення шкільної ради; особи, що досягли повних 14 років» . Особливо слід зазначити, що викладати мусульманське віровчення дозволялося тільки в мечетях .

Через великий вплив ісламу на переважну більшість місцевого населення кримські татари, які належали до більшовицької партії, піддавали критиці не самі положення віри, а окремих священнослужителів, їх людські риси та слабкості. Від критики самої мусульманської релігії впродовж першої половини 1920-х рр. кримськотатарські пропаґандисти відмовлялися. Глибинна причина цього полягала в тому, що місцеві урядовці бажали привернути до радвлади симпатії кримськотатарського селянства. Ця еволюція простежується у звіті про антирелігійну роботу татарської секції Кримського обкому РКП(б) із лютого 1923 по березень 1924 рр. Автори документа вказували:

«У перший час проводили круту й різку політику щодо духівництва. На шпальтах газет “Новий світ” і “Юна сила” була відкрита антирелігійна кампанія, де в перший раз у Криму піддавалися критиці духівництво та релігія. Така ж робота проведена й у клубах. У деяких районах, наприклад, у Бахчисараї, на дискусіях про релігію брали участь мулли, які залишилися переможеними. [...] Є й неґативні сторони такого методу боротьби проти релігії, але поки що, тимчасово, довелося відмовитися від цього. Тому Татсекція знайшла більш доцільним викриття духовних осіб, висміювання чудернацьких обрядів, а не нападки на сутність релігії» .

«Обережне ставлення» до релігії жодним чином не стосувалося економічних питань релігійного життя Криму. Відразу після встановлення радянської влади було націоналізоване все вакуфне майно. Мусульманські лідери порушували питання щодо повернення земельних ділянок, які входили до складу вакуфів - це дало б реальні кошти для відродження національних медресе та мектебів, реставрування культурно-історичних пам'яток. Утім радянська влада так і не повернула татарським громадам жодної десятини вакуфної землі. Грошові вакуфні суми, також привласнені більшовиками, татари навіть не сподівалися коли-небудь повернути. «Вакуфне питання) було вирішене кримською владою цілком у притаманному «партії нового типу» дусі, а це ще більше відштовхнуло від більшовиків місцеве населення. Керівник кримської ДПУ С.Реденс намагався застерегти центральний уряд щодо хибності такої політики. У надісланій до Москви доповіді він писав:

«Таким яблуком розбрату між татарами й радянською владою є питання щодо восьми тисяч десятин, на доходи з яких існують школи й мечеті, багаті засоби яких можуть надати ресурси для більш широкої постановки національної агітації. Зараз ці землі включені до загальнодержавного фонду, але татари намагаються повернути їх собі як особливе надбання свого народу. Про це намагання свідчить з'їзд татарського духівництва у січні ц. р. (1923 -- Т.Б.), який ухвалив постанову порушити клопотання перед відповідними органами радянської влади про повернення цих ділянок. Треба відзначити, що націоналісти особливо зацікавлені у цьому питанні, рішення якого так важливо для мулл і більш консервативних елементів татарської інтеліґенції. Однак тактична необхідність єдиної дії всіх татар іноді змушує їх бути солідарними, як це відбулося на вищезазначеному з'їзді» .

У першій половині 1920-х рр. мечеті ще не наважувалися закривати з тією енергією, як це робили з православними храмами та монастирями чи єврейськими синагогами. Більшість мечетей у перші роки існування радянської влади закривали під приводом того, що в тій чи іншій місцевості різко скорочувалася кількість віруючих або «цілком ліквідовувалася громада» (під час голоду 1921--1923 рр. татарські села вимирали майже повністю). Загалом у 1921-1923 рр. було ліквідовано лише 28 мечетей .

11 квітня 1922 р. на засіданні президії Кримського обкому РКП(б) розглядалося питання про «вилучення церковних цінностей із мечетей». Було ухвалено рішення «вилучати на загальних підставах» . Тобто партійні працівники та активісти отримали дозвіл робити «огляд» культових споруд і виносити з них усе, що бачили.

Починаючи з 1924 р. більшовики посилили політику ліквідації мечетей. Приводи для цього використовувалися різні. Часто це була їх неспроможність розрахуватися з боргами або сплатити податок. Так, саме за це закрили мечеті у селах Джага-Мамиш і Такіль-Джабанак Сімферопольського району . Податком обкладалися не тільки мечеть, але й мулла з муедзином, причому за найвищою категорією. Раніше ця проблема не була нерозв'язною, адже мусульманське духівництво мало кошти від вакуфного майна. Тепер же виплата податків перетворювалася на проблему. Про це промовисто свідчив лист, надісланий голові Кримського ЦВК В.Ібраїмову від двох сімферопольських мулл -- Нумана Абдул Хайра та Веліулли Курт-Молли:

«Ми обидва виконуємо посаду мулли в мечеті. Від приходу прибутку не маємо. Приходні прибутки збираються мутавел- ліями (попечителями -- Т.Б.) в касу мечеті. Ми одержуємо лише по 14 руб. жалування... Ми обидва повинні годувати родини (5--6 осіб). Нещодавно вимагали від нас, від кожного, прибуткового податку в розмірі по 15 руб., і ми обидва повинні були розпродати домашні речі й заплатити. Просимо про зменшення податку -- включити нас до останньої категорії» .

Мулла Сеїт-Халіл Челебіджан із села Терекли-Конрат Євпаторійського району писав: «Я виплачую подвійний податок: як селянин плачу і як мулла, а дохід маю тільки зі свого селянського господарства, котре подвійного податку витримати не у змозі» .

«Націоналізовані» приміщення мечетей передавалися різним організаціям під комсомольські комітети, школи, клуби, спортивні зали, військові, радгоспні чи громадські склади. Та здебільшого будівлі просто руйнувалися. Влада не зважала на те, що мечеть могла бути культурно-історичною пам'яткою, архітектурною перлиною старого часу. Так, було зруйновано чимало мечетей часів Кримського ханства в Бахчисараї (залишилися лише 8 із 40), збудована у стилі бароко Гурзуфська мечеть, усі мечеті Карасубазара тощо . Майже всі ісламські культові споруди втратила Євпаторія. Залишилися лише три, у тому числі Джума-Джамі, творіння знаного архітектора Ходжи Сінана. Проте вона також постраждала від більшовицьких «інвентаризаторів» .

Унікальному Гезлевському Корану теж не пощастило. Ця історико-куль- турна пам'ятка світового значення, виконана кримськими каліграфами та художниками-мініатюристами впродовж 1309--1314 рр., являла собою книгу, зшиту з великих листів пергаменту, текст на яких було нанесено чорною та кармінно-червоною тушшю з позолотою й мініатюрними заставками. Коли цей унікальний витвір мистецтва побачили радянські працівники, то під приводом «вивчення татарської культури», а також через те, що «перебуваючи в мечеті, він може постраждати, адже служителі беруть його в руки», Коран 27 листопада 1925 р. був реквізований та відвезений до Євпаторійського музею старовини . Через кілька років пам'ятка зникла й сьогодні вважається втраченою.

Досить часто націоналізовані мечеті стояли зачиненими. Без належного догляду та ремонту будівля занепадала. Відтак за розпорядженням органів влади її розбирали на будматеріали. У газеті «Красный Крым» зазначалося: «Існують навіть цілі організовані артілі, які примудряються за одну ніч розтягнути й перетворити на руїни цілком придатні для використання будівлі... Зідрані покрівельне залізо та черепиця, балки, дошки і брус, двері та віконні рами -- усе це під назвою локшини йде на продаж» .

Дуже показовий приклад занепаду 10 мусульманських мечетей-веж -- рідкісної для півострова архітектури. Це були високі будівлі, що завершувалися кам'яним склепистим або пласким земляним дахом. Дев'ять мечетей були розташовані на Керченському півострові, одна -- у селі Ак-Чора. Спочатку, у 1923 р., розібрали мечеть-вежу у селі Чукур-Кіяш. За два роки подібна доля спіткала мечеть у селі Коджанкі. Останніми знищили мечеті у селах Маяк-Салин та Аджі-Елі .

У перші роки радянської влади національні релігійні свята не були офіційно забороненими. Так, ще 4 квітня 1921 р. Кримревком ухвалив рішення щодо вихідних і святкових днів, за яким «трудящим татарської національності» надавалися додаткові вільні від роботи дні: 2 дні - Курбан-Байрам, 2 дні - Рамазан-Байрам, 1 доба - татарський Новий рік, 1 доба - Різдво Магомета Мевлюд . Проте згодом у це рішення було внесено «правку»: кіль-кість «святкових днів» на Курбан-Байрам зменшувалася з двох до одного. 18 липня 1923 р. президія Кримського обкому РКП(б) ухвалила рішення, згідно з яким другий день Курбан-Байраму знову проголошувався святко- вим . У цей день у Сімферополі з цього приводу влаштовували багатолюдні зібрання. На місцях органи влади та всі пов'язані з ними особи (голови райвиконкомів, коменданти військкоматів, директори установ та ін.) іноді за власним бажанням і без жодних наслідків для себе забороняли національні свята кримських татар та кепкували з релігійних почуттів. Наприклад, робітники підприємства «Дача Максимова», де вони працювали по 10 год. на добу (окрім неділі), звернулися з проханням відпустити їх на Курбан-Байрам. У відповідь комендант, погрожуючи, заявив, що якщо він ще раз почує поді-бне прохання, то взагалі позбавить їх вільного часу, навіть у неділю .

Із другої половини 1920-х рр. партія взяла курс на індустріалізацію країни й масову колективізацію сільського господарства. Це позначилося на релігійній політиці. Дії керівників ВКП(б) були сконцентровані на тому, щоб виховання мало не релігійний, а «партійний» характер. А виховання в дусі комуністичної доктрини пов'язувалося з переслідуванням релігії. Не оминули ці зміни і Крим. Із бібліотек вилучалася література, що мала релігійно- духовний характер. Перш за все, це стосувалося Біблії та Корану. Натомість бібліотеки поповнювалися виданнями атеїстичного характеру, такими, як, наприклад, «Комсомольський буквар», «Антирелігійна азбука», збірники віршів і пісень, в яких релігія піддавалася нищівній критиці.

Проводилася цілеспрямована заміна церковних свят на радянські. Так, замість Пасхи практикувався комсомольський Великдень. Від середини 1920-х рр. влада почала впроваджувати у Криму так звані «жовтеніни» (рос. «октябрины»), які слугували «заміною» православного хрещення. Згодом цю традицію поширили на кримськотатарські міста та села, попри те, що їхні мешканці сповідували іслам. Так, на початку липня 1925 р. газета «Красный Крым» радісно повідомляла про те, що у селі Деркой на Південному березі «на жовтенінах були присутніми 150 односельців маленької винуватиці свята, яку назвали Урієт (тобто Воля)», а новонароджена у селі Асан-Бай Сеїт- Елінської сільради під час такої церемонії отримала ім'я Інкаяб-Кизи, тобто «Дочка революції» .

Із другої половини 1920-х рр. радянська влада перейшла в наступ на іслам і його традиції. Цей процес був поступовим, адже рівень релігійності кримських татар усе ще залишався високим. В аналітичному звіті Кримського обкому РКП(б) за січень -- квітень 1925 р. констатувалося:

«Релігійність серед татар дуже висока, що особливо позначалося у зв'язку з майбутніми святами. Мечеть відвідували всі, за винятком комсомольців. Постилися всі, навіть вчительство, голови сільрад та інші, і якщо навіть не постилися, то це при-ховували від населення, щоб не підірвати свій авторитет. Частими є спроби нелеґального викладання Корану» .

Центральна комісія у справах культів при ЦВК Кримської АСРР, спираючись на видану спільно наркоматом освіти та НКВС 21 вересня 1925 р. «Інструкцію щодо викладання мусульманського віровчення серед східних народностей», видала власну постанову, згідно з якою основи віровчення заборонялося викладати в будь-яких школах, залишивши це право тільки мек- тебам при мечетях, і то лише у час, коли діти були вільними від навчання. Дозвіл навчатися ісламу отримували тільки хлопчики, котрі досягли 14 років або закінчили школу І ступеня. Натомість у мектебах заборонялося викладати світські та загальноосвітні предмети. У лютому 1926 р. до Центральної комісії у справах культів при ЦВК Кримської АСРР звернулися представники ІІ з'їзду мусульман із проханням внести деякі зміни в порядок викладання віровчення. Комісія ухвалила остаточне вирішення питання «залишити за Церковною комісією Кримського обласного комітету ВКП(б)» .

Одночасно в радянських школах посилилося антирелігійне виховання. Проблемою «правильно вихованих» учителів радянська влада переймалася від початку перебування у Криму. Ще у грудні 1921 р. нарком освіти Кримської АСРР К.Хамсін у доповідній записці щодо стану кримських шкіл зазначав: «Насамперед ці школи не мають більш-менш підготовлених шкільних працівників. Сучасна педагогіка та дидактика для шкільних пра-цівників -- невідомі сфери. Персонально -- це або мулли, або муедзини, або просто грамотні особи, що навчають дітей так, як колись учили їх самих, в яких вчителями були духовні особи, котрі не мають права викладати в радянській школі» .

Але для ісламського суспільства це були цілком природні речі. Мулла завжди виконував у громаді просвітницькі функції. Він був не лише духовним, але і світським учителем. Це жодним чином не могло задовольнити владу. Саме тому К.Хамсін робив недвозначний висновок: «Така школа, на наше глибоке переконання, шкідлива через те, що вона дискредитує в очах населення радянську владу своєю злиденністю й антипедагогічною спрямованістю, і не може бути провідником комуністичних ідей у народних масах» .

Тому радянська влада взялася за закриття національних шкіл. У 1921-- 1922 рр. було припинено діяльність 352 кримськотатарських шкіл. Причина ліквідації полягала в тому, що вони створювалися релігійними мусульманськими громадами без узгодження з відділами народної освіти та через відсутність «належних» (тобто «правильно вихованих») педагогічних кадрів .

Татарські лідери організовували акції протесту населення, і навіть інте- ліґенції, проти закриття національних шкіл. Так, у квітні 1921 р. на конференції вчителів Петровського (Татарського) району Керченського повіту було ухвалено резолюцію, в якій заявлялося:

«Майже щодня з наших татарських шкіл забирають обладнання, підручники, і цим доводяться наші школи до повного занепаду. Особливо дивним, на наш погляд, є випадок у селі Кари, де було закрито татарську школу. Ми вважаємо, що ця подія дуже стурбувала наших громадян. Протестуємо одностайно проти таких дій і вимагаємо перевірки» .

Школа, на думку партійних працівників, повинна була впливати не тільки на учнів, але й на їхніх батьків. Голова Спілки безвірників СРСР О.Ярославський інструктував:

«Коли школа впливає в одному напрямку, родина і все навколишнє оточення впливають у зовсім іншому. Якщо школі доводиться переробляти те, що дитина приносить із родини, якщо між школою та позашкільним вихованням лежить прірва, лежить протилежність, то завдання, що стоїть перед школою -- надзвичайно важке... Ось чому, коли ми говоримо про антирелігійний вплив на дітей, потрібно говорити і про вплив на дорослих, на батьків. Як би серйозно не поставили собі завдання антирелігійного виховання у школі, ви повинні мати на увазі, що не можна вирішити як слід це завдання, якщо між батьками та дітьми існує повна протилежність у цьому питанні. Ось чому антирелігійну пропаґанду не можна ділити на антирелігійну пропаґанду серед дорослих, не торкаючись дітей.

І навпаки» .

Мусульманське духівництво для антирелігійної пропаґанди не надавалося. Щоб досягти поставленої мети, наркомат освіти Кримської АСРР від початку 1920-х рр. здійснював підбір учителів та на спеціальних курсах проводив їх перепідготовку. Ці курси мали прищеплювати нові, більшовицькі, погляди, адже значна кількість годин відводилася на політизовані дисци-пліни, нав'язування атеїстичних поглядів. Газета «Красный Крым» повідомляла: «У своїй доповіді пленуму Кримраднаркому Наркомос указав на необхідність освіжити вчительський персонал. Минулого літа через курси було пропущено 1473 працівників соцвиху (61% загального числа), із них 636 сільських учителів. Серед останніх було 226 татар» .

Те, що керівні органи докладали багато зусиль для вирішення проблеми релігії і школи, можна побачити, вивчаючи циркуляри, які надходили в 1925--1926 рр. від Центрального адміністративного управління (ЦАУ) Криму до місцевих органів влади. У них указувалося, що в окремих сільських місцевостях органи влади вживають адміністративні заходи з метою заборони дітям шкільного віку відвідувати місця богослужіння, що в кінцевому результаті суперечить вимогам декрету «Про відділення церкви від держави та школи від церкви» й породжує у «віруючих громадян» неґативне ставлення до органів радянської влади на місцях. Як пояснювалося у циркулярах, декрет РНК від 23 січня 1918 р. забезпечував за всіма рівну свободу мислення та віри згідно з внутрішніми переконаннями. Тобто декрет не позбавляв батьків права відправляти дітей у місця богослужіння. Діти шкільного віку, згідно з документом, могли відвідувати церкву, і у цьому заборонялося чинити перешкоди .

Водночас серед циркулярів ЦАУ були такі, які вимагали від відповідальних працівників не забувати про те, що декрет забороняв викладання віровчення дітям у школах та у церквах, а також викладання віровчення вдома у груповому порядку (що мало місце у Джанкойському та Бахчисарайському районах ). Органи влади здійснювали найсуворіший контроль за тим, щоб не допускати викладання релігійних знань у школах. Як зазначалося в документі:

«На підставі декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви ЦАУ Криму просить (райвиконкоми -- Т.Б.):

-- установити нагляд за виявленням викладання закону Божого у школах усіх видів і ступенів;

-- у випадках виявлення викладання закону Божого осіб, що його викладають, негайно знімати з посади з одночасним притягненням їх до судової відповідальності за 121 ст. КК» .

Разом із «вирішенням» питання покращення рівня радянської школи кримська влада прагнула встановити повний контроль за священнослужителями та відстежувати рівень релігійних настроїв серед населення. Місцеві органи у справах культів при районних виконавчих комітетах збирали матеріал, який у вигляді звітів надсилався у Сімферополь. Так, в інформаційному звіті за квітень -- червень 1925 р. зазначалося:

«Мулли користуються величезним авторитетом і впливом на місцеве життя. Збирання коштів на їх утримання серед населення є майже обов'язковим. У зв'язку із залученням татарської молоді до союзу комуністів та піонерів мулли занепокоєні можливістю щеплення атеїзму, і вживають заходів щодо припинення цього, діючи через людей» .

Кримський обком РКП(б) уважно відстежував настрої кримських татар у релігійному питанні. Так, у 1926 р. «чекісти» повідомляли в Москву про те, що «духівництво села Ускут (Судацького району) користується величезним авторитетом у селян. Місцеві працівники заступаються за мулл, граючи другорядну роль у житті села. Сільські сходи збираються по п'ятницях після намазу» . У записці «Політичний стан Криму», підготовленій на початку січня 1928 р., фіксувалося:

«Серед мусульманського духівництва триває посилена діяльність щодо залучення селянства до релігійних громад. Відбувається збір пожертвувань для поїздки в Мекку. [...] Мусульманське духівництво з метою відволікти увагу жінок та молоді від клубу і школи прагне організувати гуртки й релігійні клуби, проповідуючи, що жінка не може займатися громадською справою» .

У другій половині 1920-х рр. почалося повальне закриття мечетей. Влада намагалася представити ситуацію таким чином, що начебто це самі представники мусульманської громади відмовлялися від культових споруд та вимагали їх закрити. Джерелом цієї кампанії оголошувалася так звана «ініціатива знизу», а активність партійно-комсомольських безбожників визначалася як «піднесення стихійної хвилі серед трудящих мас за закриття церков і мечетей» .

Звичайним явищем ставало залякування віруючих, яких примушували начебто добровільно відмовлятися від користування мечетями. При цьому було розроблено типову форму документа, достатнього для закриття культової споруди: «Заява групи віруючих мечеті [назва її] від [дата складання заяви] про відмову від подальшого користування цієї мечеттю».

Також практикувалися колективні заяви, висунуті під час загальних зборів усіх мешканців села, в яких селяни прямо-таки благали закрити мечеть, що знаходилася в їхньому селі. Наприклад, у Бахчисараї «загальні збори татарського населення одностайно винесли рішення про перебудову мечеті на кінотеатр» .

Для закриття мечетей влада широко використовувала татар-комсомоль- ців. Завдання комсомольських осередків полягало у формуванні в молоді «нового світогляду». Грубо ламаючи традиційні моральні цінності кримськотатарського народу, партія намагалася сформувати пріоритет «класових» цінностей над національними, а авторитет партійних вождів поставити вище авторитету батьків. Ще під час наради кримських більшовиків в Ялті в листопаді 1923 р. зазначалося:

«Головною соціальною базою для партроботи серед татар є татарська молодь. Для роботи серед молоді пригадувати спеціальних організаційних форм не треба: усе завдання тут зводиться до максимального залучення татарської молоді до роботи й у лави РКСМ та проведення її через усі ті інститути виховання, через які проводяться всі члени РКСМ... Головна увага серед молоді має бути звернена на забезпечення комуністичного керівництва і впливу на рух юнацтва, а також бо-ротьбу з прагненням впливати та керувати з боку націоналістичних груп» .

Влада поступово витравлювала з дітей та підлітків паростки релігійного світогляду. Татари-комсомольці завжди виявлялися більш завзятішими, ніж дорослі. У селі Кизилташ секретар комсомольського осередка Чалаєв ініціював закриття мечеті якраз під час проведення там молитви, убивши присутніх там «служителів культу» .

У другій половині 1920-х рр. істотно зросла кількість мечетей, які закривалися через несвоєчасно виплачений грошовий податок, або будь-які «помилки», віднайдені в паперах, поданих громадою для отримання необхідної для періодичної перереєстрації культової установи. На засіданні Центральної комісії у справах культів при ЦВК Кримської АСРР 11 лютого 1926 р. розглядалося питання про закриття мечетей у двох населених пунктах. Було прийняте рішення «мечеті сіл Розорений Вакуф та Акчора Джанкойського району ліквідувати -- через відсутність віруючих, що бажали ними користуватися» . Ліквідовані мечеті рекомендувалося розібрати на будівельний матеріал, котрий передати Держфондовій комісії, що мала використати його для зведення цивільних об'єктів.

Упродовж 1920-х рр. у Криму було закрито понад 600 мечетей . Ця кількість може бути применшеною, адже авторитетна «Кембриджська історія ісламу», говорячи про закриті радянською владою мечеті, називає іншу цифру: 1 тис.

Важливим видом антирелігійної діяльності, спрямованої на зниження ролі ісламу у житті кримських татар, стала ідеологічна робота національних клубів у містах і хат-читалень у сільській місцевості. На 1927 р. у містах Криму нараховувався 21 клуб, з яких 5 були кримськотатарськими. У сільській місцевості функціонували 63 кримськотатарських хати-читаль- ні . У Сімферополі антирелігійна діяльність здійснювалася Центральним татарським клубом. На загальних зборах 25 грудня 1927 р. було ухвалено резолюцію, що визначала основі напрями роботи: «Зміцнити наявність старого складу членів клубу, у подальшому залучати у члени клубу переважно кустарів, неорганізованих робітників, жінок і безпартійних освітян-татар» .

Посилювався податковий тиск на мусульманських священнослужителів. Через невиплату податків муллою могли пустити з торгів усе його майно та худобу, навіть заарештувати або виселити з півострова. Так, саме через невиплату податку в головній тюрмі республіки (Кримізоляторі) опинився фе- одосійський мулла Сеїт Джеміль. Податківці створили йому нестерпні умови життя. Бахчисарайського муллу через заборгованість у 729 руб. виселили з власного будинку (хоча офіційно не конфіскували його), а потім вислали за межі Криму. Коли його дружина Сеїде Мемет повернулася на півострів і зажадала віддати їй будинок, адже це була власність її родини, кримський уряд відмовився, арґументуючи тим, що «її чоловік був висланий, а будинок оформлений на його ім'я» .