Соборність в українській суспільно-політичній думці та реальній політиці (до 100-річчя проголошення Акта злуки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Соборність в українській суспільно-політичній думці та реальній політиці (до 100-річчя проголошення Акта злуки)

Владислав Верстюк

доктор історичних наук

Об'єднання в одну соборну державу західних і східних українських земель увійшло в історію як Акт злуки. Ця подія стала однією з найвидатніших в історії Української революції 1917-1921 рр. На основі аналізу ґрунтовного історіографічного доробку, використання джерельного та мемуарного матеріалу автор висвітлює як генезу формування соборницької ідеї, так і реальну спробу її втілення в умовах завершення Першої світової війни, переформатування політичної мапи Центральної та Східної Європи. До головного фокусу дослідження потрапили події, пов'язані з виникненням Західноукраїнської Народної Республіки, її протистояння з Польщею, а також пошуки союзника у цій боротьбі. Наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. ним могла бути лише Велика Україна, репрезентована Українською Народною Республікою. Приділяється увага аналізу правових підстав та колізій, які підготували підписання Акта злуки 22 січня 1919 р.

Ключові слова: соборницька ідея, Акт злуки, Українська революція 19171921 рр., Перша світова війна, ЗУНР, УНР.

UNITY IN THE UKRAINIAN SOCIO-POLITICAL THOUGHT AND REAL POLITICS (To the 100^th Anniversary of Reunion Act)

The article is devoted to the unification of the united state of the western and eastern Ukrainian lands, which entered into history as the Reunion Act (Act Zluky). This event was one of the most prominent in the history of the Ukrainian Revolution 1917-1921. Based on the comprehensive historiographic works and sources as well as memoirs, the author highlights both the genesis of the idea of unity and the real attempt to implement it in the conditions of the completion of the World War I and reformation the political map of Central and Eastern Europe. The study was focused on the events associated with the formation of the West Ukrainian People's Republic, its confrontation with the Poland, and the search for an ally in this struggle. In the conditions of the end of 1918 and the beginning of 1919, only the Great Ukraine represented by the Ukrainian People's Republic could have been that ally. Great attention is paid to the analysis of the legal grounds and conflicts that enabled the signing of the Reunion Act (Act Zluky) on January 22, 1919.

Keywords: idea of unity, Reunion Act (Act Zluky), Ukrainian Revolution 1917-1921, World War I, West Ukrainian People's Republic, Ukrainian People's Republic.

В історії Української революції 1917--1921 рр., столітній ювілей якої Україна осмислює впродовж останніх двох років, дві дати, два моменти визначають її історичний сенс, є актуальними на багато десятиліть уперед -- це проголошення державної незалежності 11 (22 за н. ст.) січня 1918 р., а рівно через рік у той самий день об'єднання в єдину державу західних і східних українських земель. Дати віншують апогей Української революції, прагнення народу до власного державного життя на своїх етнічних територіях. Важливість цих подій відчувається сьогодні з особливою гостротою, адже, як і тоді, ми ведемо війну із зовнішнім аґресором, котрий намагається відірвати від нас наші суверенні території й загрожує державній незалежності. Суголосність у межах столітнього проміжку часу, наповненого великим числом масштабних подій, часу зі значною динамікою суспільних змін, -- ще одне переконливе свідчення екстраважливості предмета нашої сьогоднішньої уваги. Тоді, 1919-го року, високо злетівши у своїх стремліннях, Українська Народна Республіка не змогла закріпити досягнення в боротьбі із зовнішніми силами, насамперед російськими більшовиками. Відновлення державності довелося чекати понад сім десятиліть, які коштували українцям неймовірних випробувань та втрат. Високий злет і гіркий присмак поразок спонукають не лише до врочистого відзначення цієї події, але й до глибокого осмислення її сутності, аналізу причин, які не дали реалізуватися ідеї незалежності та соборності століття тому.

У сучасній історіографії Української революції обидві дати -- і ухвалення IV Універсалу, і Акт злуки -- підвалини, на яких вибудовується архітектоніка вивчення загальних проблем національних змагань, особливо тих аспектів, що стосуються історії державотворення, націєлогії та формування української політичної думки. Не секрет, що Українська революція вивчається переважно у вузьких хронологічних рамках 1917--1921 рр. Ця «вузькість» має свої певні переваги, змушує скрупульозно студіювати та аналізувати джерельний матеріал, відстежувати причинно-наслідкові зв'язки, докопуватися до таких деталей, які зовсім не потрапляють до поля зору дослідників, котрі працюють у великому хронологічному проміжку. У цьому сенсі історики мають значні напрацювання, здійснені за останні майже тридцять років. Пригадується, коли 1990 р. у зв'язку з підготовкою Народним рухом України живого ланцюга між Львовом і Києвом, до Інституту історії АН УРСР посипалися запити щодо коментарів про події січня 1919 р. та їх наслідки, я змушений був вишукувати і зводити окремі уривки зі спецфондівської літератури, щоб відтворити бодай фраґментарно ті реалії, і вже на їх підставі робити свої перші несміливі коментарі щодо необхідності докорінної зміни парадигми революції, наповнення її новим змістом.

Із того часу минуло майже три десятиліття. Вони не були втрачені українською історичною наукою, яка зазнала неабияких позитивних змін, наростила кадровий потенціал, відкинула радянську історичну догматику, збагатилася знанням світової історіографії. Тому і з вивченням проблем соборності ситуація докорінно змінилася. Можна сміливо говорити про існування сучасної розгалуженої історіографії проблеми Калакура Я. Соборність України в інтер'єрі новітньої історіографії // Соборність України: історичний контекст і виклики сьогодення. -- К., 2015. -- С.35--50.. Як стверджує відомий історіограф Я.Калакура, за останні два десятиліття «оприлюднено більше сотні узагальнюючих і монографічних досліджень, майже 350 статей, захищено декілька дисертаційних робіт, присвячених як Акту злуки, так і історії українського соборництва» Там само. -- С.35.. Він називає, зокрема, прізвища В.Великочого, І.Гошуляка, О.Реєнта, Б.Савчука, до яких я додав би Р.Пирога, В.Смолія, В.Солдатенка, Т.Бевз, М.Литвина, О.Любовець, О.Павлишина, Р.Тимченка, В.Ткаченка та ін. Див.: Проблеми соборності України в ХХ ст. -- К., 1994. -- 230 с.; Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.). -- К., 1999. -- 407 с.; Соборність як чинник українського державотворення. -- К., 2009. -- 229 с. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). -- К., 2009. -- 467 с.

Завдяки творчій роботі згаданих та інших дослідників проблеми вдалося детально відтворити і прописати широкий контекст зародження та генези соборництва. Відстежено вплив соборницьких прагнень на розвиток української суспільно-політичної думки, розкрито їх присутність у програмах політичних партій, описано реальні практики комунікації східних і західних українців, розділених державними кордонами. Нарешті відтворено та проаналізовано події від постановки питання про об'єднання двох частин України, майже 300 років відірваних одна від одної, Українською

Національною Радою до затвердження об'єднання Універсалом Директорії та постановою Конґресу трудового народу України. Не є таємницею і наступний перебіг подій, несуголосність поглядів та дій керманичів УНР і ЗУНР, зрештою практична нереалізованість об'єднавчих декларацій. Однак це зовсім не означає, що ця сторінка вітчизняної історії перегорнута дослідниками й не потребує уточнень та нових інтерпретацій. Відомо, що не тільки минуле впливає на сучасність, але й подальший розвиток подій змушує змінювати наші погляди на минуле, особливо ті його періоди, які сьогодні нам здаються доленосними. Історія Української революції -- невичерпне джерело для таких рефлексій, чи це стосується процесів державотворення, чи формування суспільно-політичної думки, чи поведінкових стратегій великих груп людей, чи фіксування в пам'яті окремих індивідів тієї або іншої події. Отже задум цієї, значним чином, ювілейної статті, полягає в тому, щоб, спираючись на здобутки сучасної історіографії, свідчення сучасників тих подій і документальні матеріали, розглянути в історичній динаміці й контексті процес формування та розвитку ідеї соборності, а разом із тим висвітлити реальне втілення його у життя в неймовірно складних умовах революції. На мій погляд, такий підхід виправданий тим, що в найближчому майбутньому буде великий попит не тільки на конкретно-історичний перебіг подій революційної доби, скільки на осмислення ідейного арсеналу, котрий використовувався Українською революцією. Насамперед це будуть ідеї державо- та націєтворення, демократії, парламентаризму, у тому числі соборності, як уособлення територіальної цілісності держави та способу формування нації, а у зв'язку з останнім - формування політики пам'яті, створення відповідних комеморативних практик та місць пам'яті. У цьому сенсі проблема соборності вимагатиме вивчення її у широкому хронологічному контексті й під найрізноманітнішими кутами зору, оскільки йдеться про глибинні підвалини національної ідеї, процес са- моідентифікації українців та уявлення себе єдиною нацією. Очевидно, що питання про поразку Української революції теж ще не знято з порядку денного дослідницьких дискусій. На мою думку, перебіг підготовки та реалізації Акта злуки може наштовхнути на додаткові відповіді з цього питання.

Процес українського націєтворення -- надзвичайно дискусійна й навіть контроверсійна проблема Див.: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. -- К., 1999. -- 352 с.. З одного боку, ще у середині 1990-х рр. в українській історіографії завдяки Я.Грицаку утвердилася думка про нормальність модерної української історії, її відповідність історіям сусідніх країн, а з іншого -- до цього часу і в історичній літературі, і у засобах масової інформації можна прочитати, що процес українського націєтворення не є закінченим, що це нація, нібито «штучно складена» з двох частин -- галицької й наддніпрянської за певних геополітичних умов, що Україна -- начебто «штучний новотвір» і т. ін. Озвучені ідеї взято на озброєння російською пропаґандою, постійно просовуються в публічний простір, їх не цурається й російська історична наука. Як приклад, розглянемо книжку відомого історика, радянського дисидента Р.Медведєва «Розколота Україна». На перший погляд може здатися, що автор намагається описати несуголосність різних українських політичних таборів, які в боротьбі між собою за владу часто забували про саму країну, неодноразово кардинально змінювали її курс, що в результаті породило величезні світоглядні проблеми у суспільстві, фраґментувало його на окремі частини. Але не все так однозначно. Насправді, читаючи працю, доходиш дещо іншого висновку. Авторське бачення України, в яке активно задіяна історія, полягає в тому, що це - молода держава, котра з'явилася на карті світу лише наприкінці 1991 р. із розпадом СРСР. До того ж вона неймовірно неоднорідна, складається аж із 12 регіонів, котрі мають свою власну історію та культуру. Ось, наприклад, що читаємо про Західну Україну:

«За останні 750 років Галичина ніколи не була суб'єктом, а лише об'єктом різних історичних маніпуляцій. Вона була не самостійним державним утворенням, а тільки частиною більш великих держав, які здебільшого ворогували з Росією.

У галицьких українців не сформувалися власна аристократія, дворянство як соціальна верства і хоч який-небудь значний прошарок інтеліґенції. Ким були галицькі українці в польському Львові? Працелюбним, але небагатим народом, позбавленим скільки-небудь яскравих лідерів [...] Національна самосвідомість галичан упродовж кількох століть формувалася відірвано від аналогічних процесів, які відбувалися в історичному ядрі нової української нації, яким було Лівобережжя і Правобережжя Дніпра (а зовсім не Дністра чи Бугу) [.] Польський або австрійський вплив тут був набагато сильнішим, навіть у порівнянні з культурним впливом Малоросії та інших частин України. Своєї ж власної культури (якщо не говорити про культуру побуту) галичани не могли створити [...] Між західними і східними українцями відчутні були й культурні, і релігійні відмінності. У Галичині практично не знайомі були з творчістю не лише Пушкіна, але й Тараса Шевченка. А як могли думати про єдність православні і греко-католики?» Медведев Р. Расколотая Украина. -- Москва, 2007. -- С.20--27..

Зрештою, стає зрозумілим, для чого автор так довго підводив свого читача до дуже короткого, можна сказати, куцого висновку. А він такий: «Тільки в атеїстичному Радянському Союзі Західну і Східну Україну змогли об'єднати в одну союзну республіку» Там же. -- С.28.. Ось хто, виявляється, зробив Україну соборною! Дивно це читати у книзі колишнього радянського дисидента, антисталініс- та. Але часи змінюються -- змінюються й погляди. Якщо Галичина, на думку Р.Медведєва, ніколи не зазнавала російського впливу (очевидно, про москвофільство, щедро фінансоване Росією, автор не чув), то на сході -- Слобідська Україна -- «насправді є історичною областю Росії: це були прикордонні райони Російської, а не Польської держави» Там же.. А де ж Україна? -- запитає шокований читач. А її, власне, і немає. Те, що росіянин називає «ядром» нової української нації на берегах Дніпра, виявилося Малоросією: «Це історична реальність, яка і дотепер жива в народній пам'яті, в його самосвідомості. І вона куди більш реальна, ніж, наприклад, Запорізька Січ» Там же. - С.38.. Тож не дивуймося, що весь південь України це - Новоросія, де, на думку автора, котрий посилається на «деяких етнографів», «почалося, але так і не завершилося формування певної нової етнічної спільноти, яка відрізнялась від населення як “класичної” Малоросії, так і, тим більше, Галичини» Там же. - С.43.. Зрозуміло, що спосіб історієписання, обраний Р.Медведєвим, приводить його й до відповідних висновків. Автор щиро дивується, як можна створити єдину для всієї України історію, коли такої в неї не було, як не було й незалежної державності до 1991 р. Одночасно він стверджує, що українська національна ідея виявилася яловою, тому що Україна не пережила таких об'єднуючих процесів, як, наприклад, Німеччина чи Італія, адже С.Петлюра не був О. фон Бісмарком, а С.Бандера - Дж.Ґарібальді.

Що на це скажеш? Такий спосіб думання характерний не лише для якогось одного автора. Це - дискурс викривленого дзеркала, через яке російська історіографія (не буде великої помилки, коли скажемо, і політична еліта, та зрештою більшість суспільства) розглядає сучасне й минуле України, відмовляючи їй у праві на власний шлях і вибір, а тим паче історію. Процитую ще одного російського історика -- А.Смирнова, автора книжки, яка побачила світ у Москві 2008 р., задовго до захоплення Криму та частини Донбасу, але чудово свідчить, що «проект Новоросії» ретельно готувався заздалегідь, принаймні вкладався в голови росіян. Ідея праці дуже схожа на попередню, але подана примітивно: Україна -- це начебто міф, який не має історичного опертя.

«У сучасній українській історії не досліджується її фундаментальна проблема: як і коли Південна Русь перетворилась на Україну, а малороси Наддніпрянщини й русини Галичини стали українцями [...] Зовсім іґнорується пізніше виникнення української мови як російсько-польського діалекту [...] Замовчується або навмисно не помічається факт того, що і у XVII ст. південноруські землі зберігали ім'я Русі... Особливо наполегливо замовчується той факт, що терміни “Україна” й “українці” ніколи не використовувалися в Галичині, що багато віків, майже до XX ст., тут панували терміни “Мала Русь”, “Галицька Русь”, “Руське воєводство”, “русини”. Ретельно приховується факт колосального впливу на процес створення України й українців Австрії, Німеччини та особливо більшовизму. [...] В українській історичній науці практично повністю відсутня свобода слова й дискусій. Існують прямі заборони з боку Міністерства освіти і науки на дослідження цілих історичних епох. Наприклад, Київської Русі... Отже в такій важливій для суспільної свідомості науковій галузі, як історія, відсутні найелементарніші демократичні свободи. І, перш за все, свобода слова. Не дивно, що тут процвітає фальсифікація й корупція, заснована на клановості та земляцтві. Низький професійний рівень більшості українських істориків, які не стільки вивчають, скільки вигадують українську історію. Практично відсутні фундаментальні дослідження по всій історії України, адже неможливо написати історію України до ХХ ст., якої не було» Смирнов А.С. История Южной Руси. - Москва, 2008. - С.7--10..

Отже бачимо співзвучність висновків в обох згаданих «наукових працях». Перепрошую за розлоге цитування, але воно показове: російська історіографія не визнає не лише самобутність розвитку українських революційних процесів, але й саму історію України, якої до ХХ ст. начебто «не було», її буцімто «вигадали» та «здійснили» сподвижники М.Грушевського, натхнені його «Історією України-Руси». Звичайно, ці твердження мало кого обходять. Але й у нас трапляються прецеденти, коли кваліфіковані історики не знаходять місця для України в історії, скажімо, ХІХ ст. Для них поодиноким арґументом історичності виступає наявність держави, яка і творить історію: видає закони, веде війни, примножує території, має свою грошову систему та місце на політичній карті. На мою думку, таке уявлення сильно збіднює історію, адже залишає поза її сторінками масу неймовірно цікавих і доволі складних суспільних процесів, щодо яких виявляються безсилими найпотужніші держави. Перша світова війна спричинилася до краху чотирьох імперій, докорінно змінила європейську політичну мапу, віддавши пріоритет невеликим національним державам. Не оминула вона й Україну, яка у цей час прагнула використати свій шанс. Наскільки вона була готовою й чому не скористалася з можливостей, що відкрилися, спробуємо розібратися у цій студії.

Як правило, генеза ідеї соборності у сучасній українській історичній літературі починається з цитування маніфесту Головної руської ради, першої української політичної організації Галичини, в якому 10 травня 1848 р. було заявлено:

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільний, рівнался в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, -- одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним» Цит. за: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914: На підставі споминів. -- Л., 1926. -- С.21..

Цитуючи цей документ, ми насамперед повинні задуматися над тим, що могло лежати в основі такої декларації. Галичани в першій половині ХІХ ст. дійсно називали себе «русинами», але ніколи не вживали назви «малороси». На Наддніпрянщині народ ніколи в ХІХ ст. не називав себе «русинами». Тоді звідки відчуття спільності? Двісті років Галичина й Наддніпрянщина перебували в різних державно-політичних системах, мали різні конфесії та були позбавленими в першій половині ХІХ ст. достатньо потужних засобів для комунікації. Почуття такої спільності повинно було бути глибоко за- коріненим у глибинних пластах історичної свідомості, мало спиратися на якийсь альтернативний «малоросам» і «русинам» етнонім, однаково близький як наддніпрянцям, так і галичанам, що покривав та об'єднував територію їх проживання. Немає сумніву, що таким етнонімом могла бути лише «Україна». Саме ця й тільки ця назва була однаково близькою обом гілкам народу, у сакральній формі «території-народу» вона була глибоко вкорінена в популярну культуру, пісенну творчість. «Гей, у лузі червона калина, гей, похилилась, чогось наша славна Україна, гей, засмутилась», -- співали на сході та на заході. У народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло «від Сяну до Дону». Образ «скривдженої» України та православної віри, необхідність її «оборони» надихав козацькі полки Б.Хмельницького. Зрештою, цей образ мав ще давніше походження. Уперше, як відомо, він згадується в Іпатіївському літопису під 1187 р., у зв'язку з трагічною смертю князя Володимира Глібовича, за яким «Україна много постона» Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. -- Т.1. -- К., 1992. -- С.172..

Блискучий аналіз уживання літописцями назви «Україна» здійснив С.Шелухин Див.: Шелухин С. Україна -- назва нашої землі з найдавніших часів. -- Дрогобич, 1992. - 248 с.. Я не збираюся переказувати цю працю, зверну лише увагу на те, що, на переконання її автора, цей термін уживався як щодо Наддніпрянщини, так і Галичини й інших реґіонів. Він, як жоден інший, є соборним. Абсолютно не має значення, що термін «Україна» у середньовіччя та ранні модерні часи не використовувався як офіційна назва держави. Він відігравав іншу роль, служив мірилом уявлення себе як спільноти. Це одночасно й територія, і народ. Тому «Україна» плаче чи радіє. С.Шелухин визначає її як народну назву етнографічної території в її соборній цілості Там само. - С.139..

У народних уявленнях «Україна» не має чітких конкретних ознак, це узагальнюючий образ, часто образ матері, яка журиться, опікується своїми дітьми («Зажурилась Україна, що нігде прожити, витоптала орда кіньми маленькії діти»). Звідси вже зовсім один крок до образу Матері-Батьківщини та уявлення себе як її дітей, тобто єдиного народу. Ретельно опрацювавши Іпатіївський літопис, С.Шелухин дійшов висновку, «що соборна ціло- купна назва “Україна” відноситься до цілої етнографічної території, землі українського народу, до його історичних земель» Там само. - С.141.. Аналіз західних джерел ХУІІ--ХУІП ст. дозволив дослідникові зробити висновок, що «Україна в усіх часописах трактується як окрема земля з своїми окраїнами, пограниччями і межами від Татарії, Московії, Польщі і з окремим населенням, яке являє собою окрему націю» Там само. - С.225..

М.Грушевський дотримувався дещо іншої думки. Він теж уважав, що термін «Україна» був народним -- на відміну від «Руси», більше книжної назви, принесеної норманами. Україною називалися території на південь від Києва: Подніпров'я -- земля козаків. Але коли «Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона головою, центром, представницею цілої української землі від Карпат і до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ» Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Великий українець. -- К., 1992. -- С.64.. Схожої думки дотримувався І.Франко, коли у статті «Ukraina irredenta» стверджував, що 60-ліття козацьких воєн, яке розпочалося тріумфом Б.Хмельницького під Жовтими Водами, а закінчилося поразкою І.Мазепи під Полтавою, породило масову українську національну свідомість, «і се був цілий історичний плюс тих війн» Будівничий української державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упор. Д.Павличко. -- К., 2006. -- С.165--166.. Однак обставини, що склалися, стали на заваді її розвитку.

Після 1654 р. за Лівобережжям закріплюється назва Малої Русі або Малоросії. Поширення терміна у XVIII ст. тісно пов'язувалося з постаттю ректора Києво-Могилянської академії Ф.Прокоповича, який став прибічником Петра I й ідеологом модернізації Російської імперії. Однак похідне від цієї назви окреслення -- «малорос» -- ніколи не виступало як етнонім, а швидше як термін для визначення політичної лояльності частини українців до імперії Романових, тому й не могло стати об'єднуючим соборницьким поняттям, залишаючись суто регіональним, допоки геть не зійшло зі сцени під впливом зростання національної свідомості. Отже соборність українських земель має глибоке історичне підґрунтя, спирається на правічне самоусвідомлення народу як органічної цілісності території та етносу.

Після Великої Французької революції поширення її ідей Європою, поєднання етнічного з територіальним стало підставою для формування національного ідеалу, покладалося в основу модерної національної ідеї. У першій половині XIX ст. на континенті все ще домінували імперії, але паростки національного давали про себе знати. Відновлення української держави -- «української Речі Посполитої» -- у сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-мефодіївців. Згаданий вище маніфест Головної руської ради від 10 травня 1848 р. засвідчив пробудження національної свідомості й ототожнення українців-галичан як одного народу з наддніпрянськими українцями. На думку І.Франка, це відбулося завдяки впливу «оживляючих ідей з України, що під Росією» Там само. - С.168.. Він виділяв три фази розвитку таких впливів відповідно до розвитку самого українства в Росії. Перша розпочалася в 1820-х і тривала до початку 1850-х рр. (Галичина читає твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Максимовича). Другу фазу І.Франко пов'язував із поширенням на Галичині думок кирило-мефодіївців. Важливу роль у цьому процесі відіграло знайомство галичан із творчістю Т.Шевченка, яке згодом переросло в культ поета на галицьких землях. П.Грабовський відзначав, що саме «з творами Шевченка вперше проникли з Росії в Галичину кращі віяння визвольної епохи» і «вперше відбулось на ґрунті цих віянь справжнє братерське єднання між Австрійською і Російською Руссю» Галицьке слово. -- 2013. -- 25 жовтня.. І.Франко вважав, що ця фаза «принесла немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно вперед [...] безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом» Будівничий української державності. -- С.173.. Дослідники відзначають, що культурно-освітнє і громадське життя в Галичині у другій половині XIX ст. розвивалося під могутнім впливом Шевченкового слова, але особливу роль відіграли ідеї М.Драгоманова. Із ним І.Франко пов'язував третю фазу впливів «Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М.П.Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програму роботи на українськім ґрунті» (див.: Там само. -- С.174).. Діяльність цього вченого, його заклик до українців «жити по своїй волі на своїй землі» знаменували перехід українства від культурництва до політичної боротьби. Він же ще раз сформулював соборниць- кий ідеал: «Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерськім королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві; від верху р. Нарева на півночі до Чорного моря на півдні -- усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою» Україна: Антологія пам'яток державотворення Х--ХХ ст.: У 10 т. -- Т.6: Змагання за українську ідею (від 60-х років до кінця ХІХ ст.). -- К., 2008. -- С.348.. На думку М.Грушевського, місія М.Драгоманова -- це ціла епоха в українському житті.

Із кінця ХІХ ст. зусиллями І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського формувалася єдина українська художня література, героями якої ставали як наддніпрянці, так і галичани. Активно розвивався процес становлення єдиної української літературної мови. Усе це відбувалося хоч і повільно (адже активно гальмувалося асиміляційними впливами росіян та поляків), але невпинно. До того ж зовнішні ворожі обставини прирікали наддніпрянців і галичан до спільних дій.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між різними державами, докладала чималих зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських і галицьких українців. Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.), спрямовані на витіснення української мови з публічного простору, неймовірно підвищили статус Галичини в очах українців-наддніпрянців. З ініціативи О.Кониського, Д.Пильчикова та за фінансової підтримки Є.Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство імені Шевченка. Згодом реорганізоване в наукове, воно впродовж кількох десятиліть виконувало функції національної академії наук, здійснювало підготовку української наукової еліти, створювало і друкувало журнали та книжки, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча. Заходи товариства були надзвичайно важливими для поборювання москвофільських ідей та формування українського національного дискурсу на Галичині. Не менш важливою й до сьогодні недооціненою виявилася діяльність митрополита Андрея (Шептицького), який, очоливши греко-католицьку церкву, надав їй національного спрямування та фінансово підтримував українські громадські й культурні товариства. Можна згадати і про внесок Є.Чикаленка, котрий виділив значну суму (25 тис. руб.) на Академічний дім та кошти на навчання в 1904--1905 рр. української, переважно наддніпрянської, молоді у Львові.

У 1895 р. І.Франко у статті «Дещо про польсько-українські відносини» писав:

«Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сяну до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетуван- ня такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користувати» Там само. -- С.143..

Мислитель свідомо писав про один український народ, поділений кордонами імперій, але об'єднаний стратегією самозбереження та розвитку. Обставини змінилися, національна ідея вкоренилася на Галичині, котра стала «українським П'ємонтом», і тепер характерною особливістю цієї стратегії було те, що «ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету усієї Русі-України» Там само. - С.144.. І вона це робила.

Із кінця ХІХ ст. соборність стала одним із наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм, маніфестів новостворених політичних організацій. У 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу» Українська суспільно-політична думка Р.Сольчаник. - Т.1. - [Б.м.], 1983. - С.14.. Народна рада, створена у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. проголошувала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського вище 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу» Там само. - С.17.. Програма Народної ради, котра ідейно спиралася на маніфест 1848 р., може розглядатись як перша поширена політична платформа національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційний захист її прав та інтересів, підйом з економічного «упадку», належні умови для греко-католицької церкви, розвиток народної освіти тощо. Практично в той самий час у Каневі, біля могили Т.Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства тарасів- ців у своєму політичному маніфесті оголосили, що

«Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу. [...] Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були» Там само. - С.20, 23..

Наприкінці 1899 р. у Львові виникла Українська національно-демократична партія (УНДП), яка оголосила, що її ідеал - «незалежна Русь- Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Образ єдиної, вільної, самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі» Там само. -- С.67., сформований М.Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст. У наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтеґральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Сукупність усіх зазначених чинників на початку ХХ ст. призвела до помітних зрушень у самосвідомості, етноніми «малорос» і «русин» поступово зникли з української наукової та політичної літератури, їм на зміну прийшло універсальне визначення «українець».

Єдність народу «від Сяну до Дону» стала складовою української національної ідеї, проте існувало одне важливе «але». Питання територіальної єдності не було вирішеним, і навіть не виносилося у практичну площину. Від кирило-мефодіївців українці-наддніпрянці були федералістами, чиї найсміливіші гасла не виходили за межі національно-територіальної автономії України в межах Росії. Те ж можна сказати і про українців-галичан. Скажімо, згадана вище програма УНДП розглядала об'єднання українських земель в одній державі як стратегічну перспективу, натомість ближче завдання полягало у створенні з Галичини та Буковини окремого краю у складі Австро-Угорщини. Саме на це завдання спрямовувалися головні зусилля партії. Проте це не заперечувало соборницького ідеалу. Відгукуючись на виникнення УНДП та її програму, І.Франко відзначав:

«Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки» Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вісник. -- Т.ХІІ. -- Л., 1900. - С.9..

Відомо, що «стежки», які топтали більшість політиків по обидва береги Збруча, були федералістськими, а це відкладало реальне об'єднання на далеку перспективу розпаду імперій. У реальність такого сценарію на початку XX ст. мало хто вірив. Однак рано чи пізно ідеї реалізуються, особливо коли для цього створюються сприятливі умови й обставини. Вони з'явилися, коли у справу втрутилася Велика війна.

Початок воєнних дій не віщував Україні нічого доброго. Війна виявила, що українські території цікавлять обидві сторони. Росія розглядала їх як один зі способів «визволення під'яремної Русі» (тобто Галичини). Російська влада впродовж тривалого часу фінансово підтримувала москвофільський рух і робила на нього ставку з початком війни. Натомість Австро-Угорщина була не проти розширити свої володіння за рахунок Поділля й Волині, а Німеччина плекала плани відірвати Україну від Росії. Це були геополітич- ні розрахунки, в яких ніхто не переймався долею українців та не збирався створювати незалежну національну державу Галицький політик, публіцист, військовик С.Ріпецький писав: «Війна вибухнула по волі великих держав і кожна з них мала свої власні інтереси і плани. Зокрема, безпосередньою метою Центральних держав не було визволення російської України та створення української держави. Ніхто не хотів за Україну воювати та ніхто не виставляв на початку війни політичних цілей, зв'язаних з Україною» (див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. -- Л., 1995. -- С.54).. Більше того, російська влада з початком війни ініціювала нові гоніння на український рух, заборонивши й так слабку пресу, зокрема газету «Рада», місячник «Українська хата», «Літературно-науковий вісник», тижневик «Село». Захопивши Галичину, росіяни енергійно нищили українські громадські та культурно-освітні організації, шкільництво, пресу, переслідували греко-католицьких священиків. Проте поразки на фронтах, економічні труднощі призупинили цей убивчий запал.

Німці та австрійці діяли в дещо інший спосіб. На початку війни вони фінансово підтримали лівих українських політичних еміґрантів, котрі створили Союз визволення України, що розгорнув роботу серед етнічних українців в австрійських та німецьких таборах військовополонених. Програмні засади організації оберталися навколо гасел самостійності й соборності України. її очільники сподівалися, що після поразки Росії вдасться створити незалежну державу на чолі з монархом, яким бачили Вільгельма Габсбурґа (Василь Вишиваний) Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). - К., 2001. - С.77..

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, спрямувавши великі маси українців до лав воюючих країн. На початку протистояння більшість національних політичних організацій підтримала «свої» уряди. Так, партії Галичини 1--2 серпня 1914 р. створили у Львові Головну українську раду, яка в маніфесті наступного дня закликала українців «одностайно виступити проти царської імперії у складі тої держави, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку» Левицький К. Українські політики: Сильветки наших давніх послів і політичних діячів. -- Ч.1. - Л., 1936. - С.122.. Подібним чином діяли українські політичні сили в Росії. Але з ходом війни ситуація почала змінюватися. Національне питання у другій її половині вийшло далеко за межі діяльності громадських і політичних партій. Воєнне протиборство докорінно змінило політичну карту Європи. По його завершенню зникли величезні імперії: Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, що створило сприятливі умови для малих «неісторичних» народів реалізувати мрії про власну державність. Велика війна актуалізувала гасло «права націй на самовизначення», призвела до суттєвих зрушень у національній свідомості, обернулася низкою революцій. Американський історик М. фон Гаґен уважає, що світовий конфлікт приніс українському рухові не лише нові випробування, але й нові можливості Хаген М., фон. Великая война и искусственное усиление этнического самосознания в Российской империи // Россия и Первая мировая война (Материалы международного научного коллоквиума). - Санкт-Петербург, 1999. - С.389.. У тому числі для відновлення державності та реалізації соборницьких прагнень.

Падіння самодержавства в Росії, створення Української Центральної Ради знаменувало новий революційний етап в історії національно-визвольного руху. Ініціативи УЦР із відновлення державності, нехай і у формі національно-територіальної автономії, мобілізували під її крило величезні маси населення, змусили Тимчасовий уряд іти на поступки. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917--1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху й, безперечно, мало колосальний вплив не лише на підросійську, але й на підавстрійську Україну. 19 грудня 1917 р. член Української парламентської репрезентації у Відні Є.Левицький заявив, що «Галичина творить неподільну і нерозлучну спадщину української нації і тому може або в цілості остати при Австрії, або так само в цілості бути злучена з Українською Народною Республікою, що відповідало б найвищому ідеалові української нації» Цит. за: Кедрин І. У межах зацікавлення. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1986. - С.114..

Своїм IV Універсалом і позицією на мирних переговорах у Бресті з країнами Четверного союзу УНР твердо заявила про соборницьку перспективу державної політики. Українська делеґація виступила з вимогою забезпечити територіальну цілісність країни, «приєднання до України Холмщини, Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні» Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К., 1997. - С.239-240.. Отже вітчизняна дипломатія поставила руба питання про статус Східної Галичини, змусивши австрійську сторону укласти таємну угоду про створення окремого коронного краю. Проте влада Австро- Угорщини домовленостей не дотрималася (що все ж не порятувало її від поразки у війні та від краху імперії).

Із середини вересня 1918 р. на території Східної Галичини відбулася значна кількість публічних заходів, переважно зборів і народних віч, на яких українці протестували проти віддання в майбутньому їхнього краю під владу відроджуваної Польщі, вимагали негайної ратифікації Брестської мирної угоди та виконання її таємного додатку. Часто в резолюціях, які ухвалювалися, містився пункт про передачу Східної Галичини Українській Державі. «Коли Австрія не хоче нас мати при собі, нехай відпустить Східну Галичину Україні», -- ішлося в резолюції народного віча у Старому Самборі 26 вересня 1918 р. Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. -- Т.1 / Уклад. О.Ю.Карпенко, К.П.Мицан. - Івано-Франківськ, 2001. - С.140-141. Водночас те саме віче висловило вимогу й до гетьмана П.Скоропадського, «щоб опер будову української державності на чисто українськім правительстві і на народі сільськім, і робітничім, а не на поміщиках, яко елементі переважно неукраїнськім» Там само. - С.141..

16 жовтня 1918 р. австрійський імператор проголосив перетворення Австро-Угорщини на союз національних держав. Ключовою в його маніфесті була теза про те, що «кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій державний організм» Див.: Там само. - С.175..

Революція в Австро-Угорщині посилила сподівання українців Галичини на реалізацію права самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні створював шанси до об'єднання нації. 6 жовтня 1918 р. на врочистому відкритті Державного українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту доктора Л.Цегельського, який, зокрема, наголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під бу- дучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе» Цит. за: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т.2: Українська гетьманська держава 1918 р. - Нью-Йорк, 1954. - С.351..

Не минуло й двох днів після імператорського маніфесту, як у Львові 18 жовтня 1918 р. виникла Українська Національна Рада (УНРада), що оголосила себе верховною владою, «конституантою сеї части українського народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території» Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. - Т.1. - С.186.. Тоді ж на засіданні новоствореного органу було заслухано доповіді С.Барана та Є.Левицького на тему «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно» Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). - С.92.. Розгорнулась широка дискусія, що звелася до двох думок. Як повідомляла газета «Діло»:

«[...] одна, репрезентована соц. демократами і деякими з галицьких націонал-демократів, була за проголошенням безпрово- лочного прилучення австро-угорської України до державної України, друга станула на становищі референтів, що треба зорганізувати з австро-угорських земель окремий державний організм, якого остаточну правно-державну будучність вирішить УНР як українська конституанта» Див.: Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. -- Т.1. - С.200..

Більшість підтримала останню думку. Фактично це була позиція голови УНРади Є.Петрушевича, який уважав, що час для об'єднання ще не настав.

Наступного дня у Львові, у Народному домі, за присутності вповноважених від українських повітів Галичини й Буковини в кількості близько 2 тис. осіб Є.Петрушевич повідомив про рішення УНРради проголосити національну державу в межах українських етнографічних земель Австро-Угорщини Постанова УНРади, датована 19 жовтня 1918 р., починалася так: «1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини творять одноцільну українську територію. 2. Ся українська національна територія уконституйовується отсим як українська держава» (див.: Там само. - С.180-181).. При цьому голова посилався як на правову підставу такого проголошення на 13-й пункт відомої декларації президента США В.Вільсона та на маніфест австрійського імператора Карла І. Наприкінці зібрання слово взяв представник Української соціал-демократичної партії Галичини М.Ганкевич, який наголосив, що «домаганням і ціллю усіх українців є з'єдинення усіх українських земель -- між іншими українських земель австро-угорської держави -- в одну державу, що ціллю наших національних змагань є з'єдинена, вольна, самостійна українська республіка» Там само. - С.195.. М.Ганкевич належав до значно ради- кальнішої групи галицьких політиків, котрі критично ставилися до діяльності Української парламентської репрезентації у Відні, яка склала основу Української Національної Ради і фактично нею керувала (голова УНРади Є.Петрушевич очолював Українську парламентську репрезентацію).

Підштовхнути старших політиків до енергійних дій намагалася молодь. Із цією метою ще 13 жовтня 1918 р. львівські студенти провели велике віче, на якому по двогодинній жвавій дискусії було ухвалено резолюцію, котра насамперед підтримувала «невідкличне і справедливе домагання з'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість, від нікого незалежну демократичну українську державу» Там само. - С.178., а також критикувалася

Українська парламентська репрезентація за поміркованість та обережність. Однак УНРада не квапилася активізувати свої дії, у той час як поляки готувалися перебрати владу у краї.

Події кінця жовтня 1918 р. на Східній Галичині викликали активну реакцію в Україні. Як повідомляла «Нова рада», 16 жовтня засідання Українського національного союзу (УНС) провело вибори своїх представників до УНРади. Обраними були В.Прокопович, В.Чехівський, М.Корчинський Нова рада (Київ). -- 1918. -- 17 жовтня.. Із незрозумілих причин вони не змогли виїхати до Львова, тоді голова УНС В.Винниченко надіслав 23 жовтня вітальну телеграму УНРаді, яка завершувалася побажаннями успішної праці та заявою про повну готовність УНС «піддержати змаганє за наш спільний ідеал -- об'єднання всіх українських земель в одно державне тіло». Схожого змісту телеграма надійшла до Львова від Чорноморської української громади з Одеси. У ній висловлювалося переконання, що за рішучими кроками галичан «піде об'єднання всіх українських земель від Сяну до Кубані в одно суверенне державне тіло» Українське слово (Львів). -- 1918. -- 23 жовтня..

Очевидно, доцільно задуматися над питанням, чому керівництво УНРади не поспішало з оголошенням об'єднавчого руху. Одну з відповідей дав Л.Цегельський пізніше, років через 25, у своїх спогадах. У 1918 р. він кілька разів бував в Україні, тобто бачив та оцінював події безпосередньо. Л.Цегельський уважав, що ситуація тут була непевною, гетьман не мав широкої соціальної підтримки, навпаки, українська інтеліґенція була до нього в опозиції й готувалася до захоплення влади.

«При такому стані речей, провідники галицьких українців гляділи із справжньою журою на те, що діялося в Україні та постійно побоювалися там перевороту. По досвіді з прогнанням Центральної Ради большевиками на переломі 1917--1918 рр. і на основі знання відносин в Україні, галицькі політики мали підставу думати, що всякий переворот у Києві скінчиться зайняттям України большевиками [...] знаючи, яка завзята агітація йде проти гетьмана з боку українських соціалістів та жидівсько-російських комуністів, та знаючи, як нещиро відносяться до нього всякі “малороси” з буржуазії чи з великої по- сілости, галицькі лідери не вірили, щоб і гетьман вдержався.

Особливо побоювалися вони перевороту в разі, як німецько-австрійські війська покинуть Україну. А на це якраз заносилося.

Ясно було, що в разі революції в Німеччині німецька армія покине Україну. А тоді заколот і большевицька інвазія були неминучі. Зв'язувати Галичину, будь-що-будь упорядковану та зорганізовану, з такою Україною, національно несвідомою, занархізованою та збольшевиченою -- вважали ми крайнім риском, “скоком у темноту” [...] Ми воліли виждати як розвиватимуться події в Україні» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні, звязані з Першим Листопадом 1918 р. -- Нью-Йорк; Філадельфія, 1960. -- С.29..

Отже поки існувала цісарська Австро-Угорщина, галицькі політики «тулилися» до Австрії, сподіваючись на допомогу останньої у творенні власної держави, але перед Віднем стояли власні, більш нагальні, проблеми, а польські політичні діячі впливали на австрійську владу набагато потужніше за українських.

28 жовтня 1918 р. у Празі проголошено про створення незалежної Чехословаччини, що знаменувало початок розпаду Австро-Угорщини. Того ж дня у Кракові було сформовано Польську ліквідаційну комісію, до якої мала перейти влада на Галичині від австрійської адміністрації. За її наказом повноваження галицького намісника графа К. фон Гуйна 1 листопада мав перебрати князь В.Чарторийський. Заходи Польської ліквідаційної комісії підштовхнули УНРаду до рішучих дій у Львові. 29 жовтня її львівський «виділ» вирішив зустрітися з намісником Галичини К. фон Гуйном і переконати його передати владу в руки УНРади. Той відмовився це зробити без наказу імператора. Наступного дня Л.Цегельський виїхав до Відня для зустрічі з тамтешнім виділом УНРади й головою австрійського уряду професором Г.Ламашем, щоб знову порушити питання про передачу влади. Їм було обіцяно, що «влада у Львові й Галичині буде передана Українській Національній Раді та що сьогодні ще виїде до Львова спеціальний кур'єр із цісарським письмом до намісника» Там само. - С.41..