Соборність в українській суспільно-політичній думці та реальній політиці (до 100-річчя проголошення Акта злуки)

Ситуація була досить непевною, Австро-Угорщина розпадалася, народне віче у Заґребі ухвалило резолюцію про створення Держави Словенців, Хорватів та Сербів, у Будапешті почалося збройне повстання, бунтували армія і флот, австрійський уряд Г.Ламаша, сформований лише три дні тому, переживав агонію, а тому очільники УНРади, побоюючись, що поляки можуть їх випередити й захопити владу, вирішили мобілізувати українські військові формування у Львові в ніч на 1 листопада 1918 р. До ранку вдалося встановили контроль над головними комунікаційними центрами міста: поштою, телеграфом, залізничними вокзалами, резиденцією намісника, ратушею, над якою замайорів синьо-жовтий прапор. 9 листопада УНРада утворила тимчасовий виконавчий орган влади -- Державний Секретаріат, котрий очолив К.Левицький, а 13 листопада затвердила Конституцію, за якою новостворена держава отримала назву Західноукраїнської Народної Республіки, а Державний Секретаріат став її урядом. Однак уже надвечір 2 листопада в місті спалахнуло збройне протистояння з поляками, котре за кілька днів розгорнулося у справжню війну. Для перемоги у ній українцям бракувало сил і багато чого іншого, необхідного для повноцінного функціонування держави. Л.Цегельський, згадуючи про думки, які його бентежили в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р., коли він повертався із засідання УНРади, де було остаточно схвалено рішення про захоплення влади, писав, що вірив в успішність перевороту, але мав сумніви щодо майбутнього:

«А що потім?.. З поляками почнеться війна, десь -- я думав -- на

Посянні, на Холмщині... Це певне. Румуни також рушать на

Буковину... А де наша армія? Де штаби? Де зброя? Де амуніція?.. Як пустити державну машину в рух? Де адміністраційні сили? Де залізничний, поштовий та телеграфний персонал? Звідки взяти грошей? Чим вести державу, а ще й війну?.. Тисячі думок вешталося по голові. Безмежність завдання, що стояло перед нами, виринала ясно у моїй свідомості -- серед тихої глухої ночі, коли я йшов пустими вулицями сам один. І серце щеміло не зі страху, а з непевності за будучину, зі свідомості слабості наших сил. Мені стало ясно, що переворот -- це “забавка” в порівнянні з тим, що нас жде опісля. І мимоволі думки зверталися на Схід, до Києва, до матері городів наших, де я був тому п'ять тижнів, і де -- я знав це позитивно -- божевільні люди готували також переворот» Там само. - С.45-46..

Л.Цегельський писав, що він був не поодиноким у своєму збентеженні. Усі розуміли складність становища і сподівалися на допомогу Києва. «Тільки одні надіялися на те, що гетьман якось вдержиться і поможе нам, інші ж -- більш соціалістично-радикальні та молодші -- вірили, що “всяка революція -- це вода на наш млин”, бо остаточно переможе демократія і “самоозначення народів”» Там само. -- С.47.. Отже обставини досить швидко змінювали спосіб думання українських галицьких політиків. Ще якихось десять днів тому вони не поспішали по допомогу до Києва, адже сподівалися на добру волю й силу Відня, який, на їхню думку, мав узяти під свій омофор нову українську державність.

31 жовтня 1918 р. газета «Діло» опублікувала статтю С.Барана з симптоматичною назвою «Відень чи Київ?». Могло б здатися, що автор вирішив оприлюднити через пресу ті думки, які він виклав на першому засіданні УНРади. Аж ні, ідея змінилася. С.Баран уважав, що проголошена у Львові українська держава занадто мала територіально й за кількістю населення, невигідно географічно розташована, зі зруйнованою війною економікою аграрного типу, оточена сильнішими країнами, «не була би здібна до повного самостійного розвитку». А що ж тоді? Якою політик бачив імовірне майбутнє цієї держави? Залишившись у самостійному статусі, писав автор статті, вона швидше за все буде так чи інакше поглинена новоствореною Польщею, котра не приховує таких намірів, а це, своєю чергою, означитиме національно- культурне нищення українців. Висновок звучав категорично:

«[...] нема ніяких об'єктивних даних, що змушували би українців Австро-Угорщини до творення другорядної, засудженої на животіння української держави, або до злуки її в наддунайський державний союз. Для нас лишається, отже, тільки одно: всіма силами і всіма способами стреміти до з'єднання всіх українських земель, розділених досі кордонами, в одну державу, у вільну самостійну українську республіку. Ніякі страхіття, ширені деким серед нашого громадянства про слабкість державної України, не повинні бути перешкодою до здійснення цього великого клича нинішньої світової війни. Нехай нам присвічують приміри слав'янських і інших народів, що розбивають кордони і лучать в одну державну цілість порозривані доси шматки своєї землі» Діло (Львів). -- 1918. -- 31 жовтня. Див. також: Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. - Т.1. - С.224-225..

Далі С.Баран писав, що цю думку підтримує без винятку все галицьке українське селянство, а противиться їй віденський виділ УНРади. Треба згадати, що в ній склалася непроста ситуація. Після прийняття історичного рішення про відновлення української держави УНРада розділилася на три частини. У Львові залишилася найменша на чолі з К.Левицьким. Більшість її лідерів на чолі з Є.Петрушевичем перебувала у Відні й не могла дістатися центру Східної Галичини, адже Краків опинився в руках поляків. У цій ситуації у Львові наважилися на перші конкретні кроки, спрямовані в бік Києва: не просити об'єднання, а лише допомоги. 5 листопада туди виїхали вповноважені львівським виділом УНРади О.Назарук і В.Шухевич. Уже ввечері вони прибули на київський вокзал, звідки поїхали до гетьманської резиденції. Очільник Української Держави їх відразу прийняв, поставився прихильно й пообіцяв допомогу, але не відкриту, а приховану, оскільки не бажав вступати в конфлікт з Антантою і пряме воєнне протистояння з Польщею Оскільки ситуація була непевною, то й поляки побоювалися відкритої воєнної конфронтації з Україною. Про це свідчить лист Ю.Пілсудського ґенералові Т.Розвадовському щодо окупації Східної Галичини від 28 листопада 1918 р. Керівник Польської держави писав, що Антанта, згідно з останніми повідомленнями, не хоче визнавати Україну і прагне розглядати українське питання як частину російського, тому Східну Галичину й Буковину можна було б поділити між Польщею та Румунією, «але це в теорії, бо ми не впевнені, чи здійснення цього принципу буде підтверджене збройною силою там, де лежить джерело української справи, тобто у Києві» (див.: Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. -- Т.1. -- С.453).. Гетьманська допомога мала складатися з 10 млн австрійських крон (2 млн доларів США), ескадрильї літаків, батареї гаубиць, двох панцерних автомобілів, кількох вагонів амуніції та військового спорядження. І головне, що пропонував П.Скоропадський прохачам, -- направити на Галичину загін січових стрільців на чолі з Є.Коновальцем, якщо ті погодяться. Це був час, коли гетьман після таємної зустрічі з ґенералом П.Красновим, віддав наказ про підготовку федеративної грамоти. Тому для нього випав добрий шанс позбутися українського за настроями військового формування, адже контррозвідка доповідала про таємні зносини командування стрільців з очільниками УНС та про їхні плани антигетьманського повстання.

У Білій Церкві, куди з Києва поїхав О.Назарук, негайно зібралася стрілецька рада. Ідейною підвалиною формування січових стрільців була боротьба за незалежну соборну Україну. Вони також керувалися гаслом «Через Київ до Львова!», а тому рада «відкинула проект висилки до Галичини якої-небудь частини, виходячи зі становища, що січове стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передовсім з інтересами Великої України, та що Київ важніший, чим Львів» Назарук О. Рік на Великій Україні: Конспект споминів з Української революції. - Нью- Йорк, 1978. - С.8.. О.Назарук, який зустрів чимало знайомих серед стрільців, залишився в Білій Церкві, а через кілька днів почалося антигетьманське повстання. 22 листопада 1918 р. під Мотовилівкою відбувся вирішальний бій між загонами Директорії й вірними гетьманові військами. Повстанці оточили Київ, а від його штурму їх стримували лише німці.

Тим часом на Галичині розгоралась польсько-українська війна, яка почалася з боїв за Львів. Вони були надзвичайно важкими для українців, адже вояки, «переважно діти села», погано орієнтувалися в місті, тоді як польські повстанці, здебільшого львів'яни, добре знали міську топоніміку та «мали по своїм боці симпатію й поміч більшості населення» Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Нью-Йорк, 1970. - С.50.. 9 листопада 1918 р. румунські війська вступили на територію Буковини. Укотре нагальним стало повернення до проблеми об'єднання з Великою Україною. Того ж дня УНРада, як уже згадувалося вище, створила уряд ЗУНР - Державний Секретаріат, а перед прийняттям його урочистої обітниці спеціальним рішенням наголосила на дорученні «поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу» Там само. - С.45..

17 листопада 1918 р. на засіданні Державного Секретаріату несподівано з'явився І.Луценко, який, вітаючи ЗУНР, запевнив, що Україна допомагатиме Галичині, але просив не поспішати з об'єднанням, доки остаточно не з'ясується ситуація з гетьманською владою Західно-Українська Народна Республіка: 1918-1923: Документи і матеріали. -

Т.1. - С.273-274.. Які повноваження й від кого мав І.Луценко залишилося нез'ясованим, але очевидно, що цей епізод відіграв свою роль. Державні секретарі вагалися, їх стримувала як соціалістич- ність Директорії, так і гетьманове рософільство. Лише евакуація зі Львова 21 листопада знову підштовхнула уряд ЗУНР до контактів із Києвом. Через два дні у Золочеві було ухвалено ряд важливих рішень, у тому числі вислати місію у складі Л.Цегельського та Д.Левицького «до Великої України», щоб «дістати від неї поміч - головно штабовиків, фонди на ведення війни, тяжку артилерію, амуніцію і одяг для війська» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні... - С.118..

Ситуація в Наддніпрянській Україні була не менш складною, ніж на Галичині. Антигетьманське повстання охопило всю територію, гетьманська влада зберігалася лише в Києві. Як згадував Л.Цегельський, було незрозуміло, із ким доведеться мати справу: зі П.Скоропадським чи з Директорією. На телефонні дзвінки оточений Київ не відповідав, а Директорія відіслала до кордону у Волочиськ спеціальний поїзд, який доставив членів місії до Фастова, місця її перебування. Саме тут, після тривалих дискусій про форму об'єднання, було розроблено й підписано перший важливий документ, який відкривав дорогу до реального завершення «злуки». Це був так званий передвступний договір, в якому сторони зафіксували наміри про майбутнє об'єднання. Сам акт був коротким, складався з преамбули та п'яти пунктів. Перший проголошував «непохитний намір ЗУНР у найкоротшому часі увійти зі всією своєю територією і населенням в Українську Народну Республіку». Другий пункт фіксував зобов'язання УНР «прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку». Уряди зобов'язалися реалізувати «державну злуку» найкоротшим часом (пункт третій). Наступна стаття договору передбачала, що ЗУНР, «з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними і соціальними різницями окремішності життя на своїй території й її населення», отримує право на територіальну автономію, межі якої має визначити спільна комісія, а ратифікувати - законодавчі й урядові органи обох республік. П'ятий пункт повідомляв, що договір підготовлено у двох примірниках і він скріплений підписами чотирьох членів Директорії (за винятком відсутнього А.Макаренка) та двох членів галицької делеґації Лозинський М. Галичина в рр. 1918--1920. -- С.67..

Місія повернулася на Галичину 7 грудня 1918 р. не лише з примірником передвступного договору, але й з 10 млн австрійських марок, гаубицями, кулеметами, рушницями, амуніцією, борошном і цукром. Разом із Л.Цегельським та Д.Левицьким прибули ґенерал М.Омелянович-Павленко, який очолив Українську галицьку армії, полковник Є.Мишковський та ще декілька штабних офіцерів. Невдовзі Наддніпрянщину відвідав секретар військових справ ЗУНР Д.Вітовський, а також почався процес ширшого товарообміну 12 грудня Державний Секретаріат заслухав звіт Д.Вітовського про його поїздку на Наддніпрянщину й переговори щодо товарообміну. Було вирішено запросити представників Директорії до Тернополя та укласти відповідну угоду (див.: Західно-Українська Народна Республіка: 1918--1923: Документи і матеріали. -- Т.2: Державотворчі й адміністративно- організаційні процеси / Уклад. О.Ю.Карпенко, К.П.Мицан. -- Івано-Франківськ, 2003. -- С.50)..

Шлях до об'єднання було відкрито, але ніхто не міг сказати, наскільки коротким чи довгим він буде. «Найкоротший час» був невизначеним поняттям і міг розтягнутися на місяці. Обидві держави жили своїм власним складним життям. У документах Директорії за грудень 1918 р. не вдалося виявити жодних реакцій на передвступний договір. Перебравшись із Фастова до Вінниці, вона переймалася питаннями майбутнього ладу в УНР, обговорювала ідею Трудового конґресу, готувалася до переїзду в Київ. У декларації Директорії від 26 грудня 1918 р., яка визначала соціальні підвалини та головні напрями реалізації влади, не знайшлося нічого про соборність. У «Щоденнику» В.Винниченка за останній місяць того року на цю тему жодного слова, а 21 січня 1919 р. - лише коротка фраза, що «завтра має бути урочисте проголошення з'єднання Західньої і Східної Українських республік у єдину Українську Народну Республіку» Винниченко В. Щоденник. -- Т.1: 1911--1920. -- Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. -- С.313..

Державний Секретаріат ЗУНР, натомість, кілька разів повертався до цього питання. 9 грудня 1918 р. Л.Цегельський мав двогодинний звіт про свою поїздку. «Загальне враження з нього було таке, що на Велику Україну важко рахувати, а навпаки, що вона може потягнути за собою Галичину в пропасть анархії, -- згадував політик. -- Моє звідомлення укріпило державних секретарів у думці, що треба числити тільки на свої сили, творити свою дисципліновану армію та упорядковувати Східну Галичину як окрему адміністративну одиницю» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні... -- С.163--164.. Л.Цегельський констатував, що його доповідь було сприйнято «з однодушним одобренням», проте є підстави до сумнівів. У Державному Секретаріаті не було одностайності. Про це свідчила відставка К.Левицького, якого на посаді голови уряду змінив С.Голубович, а також спроба Д.Вітовського, котрий виступав за негайне об'єднання двох республік, установити військову диктатуру.

17 грудня 1918 р. на засіданні уряду обговорювалося питання про скликання нового складу УНРади, про підготовку спеціального «комунікату» до населення, та воднораз було схвалено відзначити у цьому документі, що час на проголошення злуки з Україною прийде «аж тоді, коли ми осядемо у Львові, бо тоді зможуть взяти участь в нарадах всі члени Ради і тим самим виявлять волю загалу, а не лиш тих, що при теперішніх відносинах до Тернополя» Західно-Українська Народна Республіка: 1918--1923: Документи і матеріали. -- Т.2. -- С.50, 52.. Тобто Державний Секретаріат не поспішав, маючи надію, що Львів удасться відвоювати. Уряд ЗУНР не насмілювався взяти на себе таку ініціативу, очікував дообрання УНРади та повернення з Відня Є.Петрушевича, а разом із тим намагався з'ясувати політику Антанти щодо колишньої Австро- Угорщини й, головно, Галичини. Були сподівання, що відновлена Польща не вийде за межі своїх етнічних кордонів, тоді у східних галичан з'являвся шанс отримати підтримку союзників. Та відразу ж поставало інше питання: чи визнає Антанта УНР? Позитивна відповідь на нього була сумнівною. Щоб з'ясувати ці моменти, до Парижа відрядили секретаря закордонних справ В.Панейка.

Проте й контакти ЗУНР та УНР не переривалися. Після остаточної перемоги антигетьманського повстання і вступу Директорії до Києва 18 грудня 1918 р. Держаний Секретаріат удруге відрядив Л.Цегельського на Наддніпрянщину. Окрім питань про розширення товарообміну, у розмові останнього з В.Винниченком бул о обговорено проблему злуки. Позиція Галичини полягала в тому, що новообрана Українська Національна Рада має зібратися й затвердити передвступний договір, після чого необхідно створити спільну комісію, яка виробить детальний закон про об'єднання. В.Винниченко не заперечував проти такого плану дій, який потребував певного часу. Утім на поверхню вийшли чинники, які пришвидшили процес.

Насамперед частинам УГА не вдалося відвоювати Львів. Не вистачало зброї, боєприпасів та амуніції. Тому в армії міцніли об'єднавчі настрої. їх виразником в уряді виступав Д.Вітовський. Схожі думки панували на місцях. У галицьких повітах у грудні 1918 р. розгорнувся масовий низовий рух із вимогами негайного об'єднання в єдину українську державу Див.: Нариси історії Української революції 1917--1921 рр.: У 2 кн. -- Кн.2. -- К., 2012. -- С.182.. О.Павлишин в одній зі своїх статей наводить резолюцію жителів с. Жулин неподалік від Стрия, ухвалену 22 грудня. У підписаному 188 селянами документі констатувалося: «Ми, нижчепідписані, заявляємо і стверджуємо своїми підписами, що ми не желаємо Західної окремої Української Республики, а вносимо резолюцію, щоби Східна Галичина, Буковина і північна часть Угорщини, заселена українськими жителями, належала і стала сполучена разом з усіма українськими землями, а головною столицею признаємо місто Київ і єго рес- публиканське правительство в Києві» Цит. за: Павлишин О. Злука: від Фастівської угоди до Варшавського договору [Електронний ресурс]: https://www.istpravda.com.ua/artides/2019/01/22/153557/. Автор уважає, що саме ця низова ініціатива підштовхнула керівництво ЗУНР до пришвидшення об'єднавчого процесу. Висвітлюючи прибуття УНРади у Станіслав 2 січня 1919 р., місцева газета «Нове життя» висловлювала надію, «що Українська Національна Рада мусить дати нашому народові своє авторитетне запевнення, свою згідну заяву, що соборна Україна творитиме одну Народню Республіку» Див.: Західно-Українська Народна Республіка: 1918--1923: Документи і матеріали. -- Т.2. - С.140..

Фактично питання соборності стало ключовим у роботі реорганізованої УНРади, яка провела свою сесію 2--4 січня 1919 р. у Станіславі. Нібито справу було вирішено, але навколо форми об'єднання, її глибини та всеосяжності розгорілася жвава дискусія. Прихильниками повного злиття з передачею влади в руки Києва виступали селянські делеґати, а також соціал-демократ С.Вітик, націонал-демократ Т.Старух, радикал П.Шекерик-Доників. Керівники Ради та уряду наводили арґументи на користь принаймні тимчасового збереження повноважень у своїх руках. Проект постанови про об'єднання виробила комісія закордонних справ УНРади, якою керував Л.Цегельський. Він і презентував проект на засіданні останньої 3 січня 1919 р. Делеґати спочатку схвалили передвступний договір, підписаний місяцем раніше у Фастові, а після цього й постанову «Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою». Текст її був стислим. УНРада повідомляла про затвердження передвступного документа та доручення Державному Секретаріатові завершити укладання договору з урядом УНР. Однак до того часу, поки не зберуться Установчі збори об'єднаної республіки, законодавчу владу на території ЗУНР мала здійснювати УНРада, а виконавчу -- Державний Секретаріат Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С.67-68.. Постанову було схвалено одностайно й театральна зала готелю «Австрія» зустріла її вибухом овацій. «З грудей усіх приявних залунало грімке “Слава!”, а потім зірвався дійсний гураган оплесків, що тривав кілька хвилин. Чимало членів Ради і слухачів на галереях плакало, а всі - старі парламентарні бувальці - мали сльози в очах, - згадував пізніше один із делеґатів. -- Хтось із членів Ради, чи не д-р Трильовський, зачав “Ще не вмерла Україна”. Вся саля і галереї підхопили гімн єдиними устами і єдиним серцем» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні... - С.219.. На цьому емоційному піднесенні засідання УНРади було закрите, а врочистості перенесено на вулиці Станіслава, де відбулися військовий парад і смолоскипна хода. У найближчі дні січня 1919 р. хвиля подібних акцій прокотилася багатьма містами Східної Галичини.

У Києві про рішення УНРади стало відомо того ж 3 січня 1919 р. з телеграми Д.Вітовського до С.Петлюри. 5 січня її надрукувала газета «Нова рада». 16 січня у столиці УНР отримали офіційне повідомлення президії УНРади й Державного Секретаріату ЗУНР про ухвалу здійснити злуку. Утім середина січня була досить непростим часом в історії Директорії. Із північного сходу в Україну вдерлися російські більшовицькі війська, на півдні висадився десант Антанти. Сама українська територія нагадувала киплячий казан, який ніяк не міг охолонути після антигетьманського повстання. Соціальні та національні суперечності розділяли суспільство. До обставин об'єктивного характеру додавалися й суб'єктивні. До складу Директорії потрапили не однодумці, об'єднані спільною програмою дій, а представники різних політичних партій, нездатні до одностайних дій, та й без належного досвіду державного управління. Влада не могла визначитися з напрямами своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Це засвідчила державна нарада, яка відбулася в Києві 16 січня. Вона фактично нічим не закінчилася, продемонструвавши лише поділ між учасниками на прихильників демократичної форми влади й радянської. Усі вагомі рішення відкладалися до Трудового конгресу, що мав виконати функцію передпарламенту УНР і відкриття котрого очікували з дня на день. За таких обставин проведення акції з об'єднання сходу й заходу України мало знизити градус напруги, додати оптимізму, а участь галицької делегації в роботі конгресу могла стати запобіжником від крайніх лівих рішень.

18 січня 1919 р. уряд УНР ухвалив призначити врочистості на 22 січня, організацію свята доручити міністрові освіти, а на його проведення асигнувати 100 тис. крб. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Док. і мат.: У 2 т., 3 ч. - Т.1 / Упор. В.Верстюк та ін. - К., 2006. - С.197. Дата не була випадковою. Саме цього дня виповнювалася перша річниця проголошення незалежності УНР, а наступного -- мав розпочати роботу Трудовий конгрес. 65 місць на ньому відводилося делегатам із ЗУНР, про що було повідомлено у Станіслав. Утім Державний Секретаріат вирішив посланців не обирати, а відрядити до Києва представницьку делегацію з 36 осіб. Очолив її віце-президент УНРади Л.Бачинський, а до складу ввійшли кілька державних секретарів, провідні галицькі політики. Було представлено також Буковину й Закарпаття.

18 січня 1919 р. столиця з почестями та особливим піднесенням зустрічала посланців ЗУНР. На залізничному вокзалі гостей під спів національного гімну вітав прем'єр-міністр В.Чехівський, почесна варта з січових стрільців. Прибулих поселили у «Ґранд-готелі» -- одному з кращих у місті, організували кілька екскурсій по історичних місцях та перегляд театральних вистав. Кияни надзвичайно тепло і з цікавістю зустрічали гостей, яких можна було легко визначити за святковим гуцульським вбранням. 21 січня о 21-й год. відбулася розширена нарада Директорії та уряду УНР із делегацією ЗУНР. На ній розгорнулося жваве обговорення остаточної форми об'єднання. У підсумку нарада вирішила дотримуватися формули передвступного договору, який залишав за ЗУНР право на самоуправління. Протокол Ради Народних Міністрів УНР підсумував: «З'єднання Укр. Нар. Республіки з Західною Укр. Нар. Республікою ухвалити» Там само. - С.204.. Ранком 22 січня члени Директорії підписали фінальний документ -- універсал, який із боку УНР став правовою підставою Акта злуки.

Зважаючи на те, що готували його, очевидно, в останню ніч, текст виявився стислим: Директорія вітала український народ із великою історичною подією та фіксувала, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна». Важливою правовою нормою документа було визнання, що об'єднання здійснюється «на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року». Після цього залишалося лише врочисто оприлюднити ухвалені рішення в публічному просторі. Відповідно до київських традицій для цього було обрано Софійський майдан, де мало відбутися велике театралізоване громадсько-політичне дійство. Його режисуру доручили знаному театральному режисерові М.Садовському. При вході з вул. Володимирської на Софійську площу було споруджено тріумфальну арку, яку прикрашали герби УНР і ЗУНР. Опівдні під звуки оркестру майдан заповнили військові, які вишикувалися навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому в каре, де розташувалися депутати Трудового конґресу, галицька делеґація та урядовці УНР, включно з Директорією. Решту майдану і прилеглі вулиці заполонили кияни. У виконанні військового оркестру пролунав національний гімн. Перше вітальне слово оприлюднив голова галицької делеґації Л.Бачинський, який запросив Л.Цегельского зачитати постанову Української Національної Ради й Державного Секретаріату про об'єднання. Згодом виступив голова Директорії В.Винниченко, а Ф.Швець зачитав текст Універсалу соборності. У різних частинах майдану читання дублювалося з імпровізованих трибун. Після цього архієпископ Агапіт із духівництвом відслужив молебень, а потім розпочався військовий парад. Наступного дня со- борницькі документи затвердив Трудовий конґрес.

У преамбулі до цієї статті вже констатувалося, що об'єднання не мало щасливого продовження і глибокої практичної реалізації. Ані ЗУНР, ані УНР не вдалося закріпитися на політичній карті повоєнної Європи. Вони не вистояли в боротьбі з більш сильними супротивниками, а їхні території на тривалий час окупували сусідні держави. Історики впродовж століття шукають відповідь на питання, чому так сталося? Якщо спробувати звести всі причини до спільного знаменника, то маємо визнати, що головна з них полягала у слабкості як одного, так й іншого державного утворення. Політичні лідери обох частин України не мали чіткої відповіді на виклики, які сформували світова війна й революція, а головне - не виробили спільного ідеалу майбутньої національної державності. У ході Української революції їх було запропоновано декілька, і до того ж доволі контроверсійних. Галичани боялися революційних зрушень, а наддніпрянці, навпаки, намагалися зануритися в них якомога глибше. Таке поєднання виглядало доволі штучним і лише викликало підозри один до одного, які з літа 1919 р. переросли у відвертий конфлікт. Варто погодитися з думкою О.Павлишина, що, ставши на шлях об'єднання силою обставин, обидві сторони не були готовими до конструктивної співпраці Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. -- перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету: Серія історична. -- Вип.37/1. -- Л., 2002. - С.341.. Не дійшовши порозуміння, не створивши спільного уряду, не зібравши в одних руках усі можливі ресурси, тодішні українські політики прирекли справу, яку очолили, на поразку. Єдине, що вони не змогли підважити, це була ідея соборності. Незважаючи на жодні перепони, вона продовжувала жити, посідаючи помітне місце в модерній українській суспільно-політичній думці Див.: Кедрин І. Соборність (з нагоди 60-ліття Акту 22 січня 1919 року) // Його ж. В межах зацікавлення. -- Нью-Йорк, 1986. -- С.113-120., виступаючи потужним ресурсом у боротьбі за незалежність уже в нових обставинах кінця ХХ ст.

соборницький злука західноукраїнський

REFERENCES

1. Hagen fon, M. (1999). Velikaya vojna i iskusstvennoe usilenie etnicheskogo samo- soznaniya v Rossijskoj imperii. In Rossiya i Pervaya mirovaya vojna (Materialy mezh- dunarodnogo nauchnogo kollokviuma) (pp.385--405). Sankt-Peterburg. [in Russian].

2. Hoshuliak, I. (2009). Ternystyi shliakh do sobornosti (vid idei do Aktu Zluky). Kyiv. [in Ukrainian].

3. Hunchak, T. & Solchanyk, R. (Comps.). (1983). Ukrains'ka suspil'no-politychna dumka v 20 stolitti. Dok. i materialy (Vol.1). [in Ukrainian].

4. Kalakura, Ya. (2015). Sobornist' Ukrainy v interieri novitnoi istoriohrafii. In Sobornist' Ukrainy: istorychnyi kontekst i vyklyky sohodennia (pp.35--50). Kyiv. [in Ukrainian].

5. Karpenko, O. & Mytsan, K. (Comps.). (2001--2003). Zakhidno-Ukrains'ka Narodna Respublika. 1918-1923: Dokumenty i materialy (Vol.1--2). Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

6. Kasianov, H. (1999). Teorii natsii ta natsionalizmu. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Kedryn, I. (1986). U mezhakh zatsikavlennia. Niu-York; Paryzh; Sidnei; Toronto. [in Ukrainian].

8. Kuras, I. & Soldatenko, V. (2001). Sobornytstvo i rehionalizm v ukrains'komu der- zhavotvorenni (1917-1920 rr.). Kyiv. [in Ukrainian].

9. Medvedev, R. (2007). Raskolotaya Ukraina. Moskva. [in Russian].

10. Pavlychko, D. (Comp.). (2006). Budivnychyi ukrains'koi derzhavnosti. Khrestomatiia politolohichnykh statei Ivana Franka. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Pavlyshyn, O. (2019). Zluka: vid Fastivs'koi uhody do Varshavs'koho dohovoru. Retrieved from https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/01/22/153557 [in Ukrainian].

12. Pavlyshyn, O. (2002). Obiednannia UNR i ZUNR: polityko-pravovyi aspekt (kinet' 1918 r. -- persha polovyna 1919 r.). Visnyk L'vivs'koho universytetu. Seriia istorychna, (37/1), 350--363. [in Ukrainian].

13. Pyrih, R. (Ed.). (2009). Sobornist' iak chynnyk ukrains'koho derzhavotvorennia (do 90-richchia Aktu zluky). Vseukrains'ka naukova konferentsiia. Kyiv. [in Ukrainian].

14. Smirnov, A. (2008). Istoriya Yuzhnoj Rusi. Moskva. [in Russian].

15. Verstiuk, V. (1997). Ukrains'ka Tsentral'na Rada. Kyiv. [in Ukrainian].

16. Verstiuk, V. (Ed.). (2006). Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrains'koi Narodnoi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 rr. Dok. i materialy (Vol.1). Kyiv. [in Ukrainian].

17. Verstiuk, V. (Ed.). (2012). Narysy istorii Ukrains'koi revoliutsii 1917-1921 rokiv (Vol.2.). Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru