Видатний учений та менеджер історичної науки (кілька штрихів до змалювання образу Валерія Смолія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

смолій історія вітчизняний

Стаття з теми:

Видатний учений та менеджер історичної науки (кілька штрихів до змалювання образу Валерія Смолія)

Валерій Степанков

«... хочу наголосити на тому, що жодні культурні, інтелектуальні, ідеологічні метаморфози, чи то пак гучні медійні події, котрі забуваються вже наступного тижня, не можуть скасувати базової настанови - без представлення нашої країни, нації, держави на культурній та інтелектуальній мапі світу, зокрема науково-історичних проекцій її минувшини, не можливо реалізувати успішний суспільний, національний, державний проект».

Валерій Смолій Степанков Валерій. Видатний учений та менеджер історичної науки (Кілька штрихів до змалювання образу Валерія Смолія). Стаття присвячена з'ясуванню основних віх життя, наукової творчості й діяльності у сфері відродження та розвитку історичної науки України у кінці ХХ - перші десятиріччя ХХІ ст. Валерія Андрійовича Смолія. Автор виділяє у них чотири періоди, кожен з яких має свої прикметні риси.

Перший (1950-1970 рр.) обіймає дитинство, навчання у школі й Кам'янець-Подільському педагогічному інституті - себто етап формування підвалин особистості. Другий охоплює 1971-1993 рр. - час вибору майбутньої професії історика, важкого шляху реалізації потужного інтелектуального й організаційного потенціалу, а відтак метаморфози науковця-початківця у відомого вченого, одного з кращих дослідників ранньомодерної епохи історії України. Встановлено, що саме гармонійне поєднання обдарованості з такими особистими якостями як відкритість, цілеспрямованість, відповідальність, наполегливість і стратегічність мислення стали запорукою одностайного обрання у грудні 1993 р. колективом Інституту історії України Валерія Смоліяйого директором. Третій період припадає на середину 90-х рр. ХХ - перші роки ХХІ ст. Він відзначався інтенсивним процесом переосмислення методологічних засад історичного дослідження, наслідком якого стала рішуча відмова від радянського концепту історії України і розробки власне українського. І, нарешті, четвертий, який триває з середини першого десятиріччя ХХІ ст. й до сьогодення. Це час розквіту його наукової творчості й перетворення Інституту історії у науковий центр розвитку української історичної науки.

Велику увагу приділено аналізу формування і розвитку наукових поглядів Валерія Смолія, значимості його творчого доробку у дослідженні вузлових проблем вітчизняної історії ХУІІ - ХУІІІ ст. і ролі в успішному функціонуванні, очолюваної ним академічної інституції.

Ключові слова: Валерій Смолій, історична наука, монографія, стаття, Інститут історії України, дослідження, проблема, Україна, менеджер, джерела.

Степанков Валерий. Выдающийся ученый и менеджер исторической науки (несколько штрихов к зарисовке образа Валерия Смолия). Статья посвящена выяснению основных вех жизни, научного творчества и деятельности в сфере возрождения и развития исторической науки в конце ХХ - первые десятилетия ХХІ в. Валерия Андреевича Смолия. Автор выделяет у них четыре периода, каждый из которых имеет свои отличительные черты.

Первый (1950-1970 гг.) включает детство, учебу в школе и Каменец- Подольском педагогическом институте, то есть этап формирования начала личности. Второй (1971-1993 гг.) охватывает время выбора будущей профессии историка, нелегкого пути реализации мощного интеллектуального и организационного потенциала, метаморфозы начинающего научного работника в известного ученого, одного из лучших и следователей раннемодерной эпохи истории Украины. Установлено, что именно гармоничное совмещение существующих талантов с такими личностными качествами как открытость, целеустремленность, ответственность, настойчивость и стратегическое мышление стали залогом единодушного избрания в декабре 1993 г. коллективом Института истории Украины Валерия Смолия его директором. Третий период приходится на средину 90-х гг. ХХ - первые годы ХХІ в. Он отмечался интенсивным процессом переосмысления методологических основ исторического исследования, следствием которого стал полный отказ от советского концепта истории и разработка собственно украинского. И, наконец, четвертый, продолжающийся из средины первого десятилетия ХХІ в. до сегодняшнего дня. Это время расцвета его научного творчества и превращения Института истории в научно-исследовательский центр развития украинской исторической науки.

Большое внимание уделено анализу формирования и развития научных взглядов Валерия Смолия, значимости его творчества, вклада в исследование основопологающих проблем отечественной истории ХУІ-ХУЛІ вв. и роли в успешном функционировании, возглавляемой им академической институции.

Ключевые слова: Валерий Смолий, историческая наука, монография, статья, исследование, проблема, Украина, Институт истории Украины, менеджер, источники.

Валерій Смолій народився 1 січня 1950 р. у с. Авратин Волочиського району Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області у сім'ї сільської інтелігенції, котра традиційно виконувала історичну місію берегині достоїнств і чеснот українства, його невмирущого духу до відродження після катастрофічних потрясінь буття народу упродовж XVII - ХХ ст. Дитинство припало на вкрай важкі умови життя повоєнного часу та наслідків голоду 1947 р. (знаю про це не з книг і переказів, а з власного досвіду). У підлітковому віці разом зі старшим братом Борисом допомагав батькам по господарству. Упродовж дитячих літ і шкільного навчання (батько - Андрій Йосипович (фронтовик)) і матір - Людмила Степанівна (учителька української мови) спромоглися сформувати у сина такі риси характеру як скромність, працелюбність, повага до людей, самостійність мислення й дій, відповідальність і самокритичність. Адже засоби світогляду й ціннісних орієнтирів закладалися «у дружньому родинному колі, коли у спогадах батька-фронтовика оживали такі близькі й трагічні будні воєнних сорокових, коли на прикладах односельців виховувалася повага до праці, а зусиллями матері - вчительки місцевої школи - прищеплювалася любов до книги, розвивався потяг до знань, так сильно закладений від природи»1. Він рано проявив нахил до навчання, а тому, ймовірно, за наполяганням матері пішов до місцевої середньої школи у 6 років, яку блискуче закінчив (із золотою медаллю) у 1966 р. Цього ж року поступив на історичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту (нині національний університет імені Івана Огієнка).

Вибір виявився для Валерія Смолія напрочуд вдалим. Пануюча у ньому атмосфера наукової творчості, демократичності, поваги до особистості студента, витворена викладацьким колективом, очолюваним завкафедри історії д.і.н., проф. Леонідом Коваленком й деканом к.і.н., доц. Анатолієм Копиловим, виявилася оптимальною для реалізації його здібностей не лише у навчанні, але й пробудження інтересу до наукової творчості. Відомо наскільки важливо вже з перших кроків, з одного боку, «віднайти» у ній свій шлях, зосередитися на проблематиці, яка б тримала в «полоні» інтересу й дозволяла реалізовувати творчий потенціал, а, з другого, зустріти наставника, готового не лише «керувати», але, що дорогоцінніше, щиро поділитися з таємницями ремесла дослідника. І в цьому відношенні юнакові надзвичайно пощастило. В 1967 р. на його здібності звернув увагу проф. Л. Коваленко - відомий вчений і чудовий педагог, котрий і став для нього першим учителем у сфері науково-дослідної роботи. Саме він допоміг обрати тематику спочатку курсової, а згодом дипломної роботи, що торкалася політичної історії України кінця XVIII ст. - інкорпорації Поділля (в складі Правобережжя) до Російської імперії. Працюючи під його мудрим наставництвом, проявив (зрозуміло, у зародку) риси, що згодом стали притаманними Валерію Смолію як науковцю: виняткові цілеспрямованість, наполегливість і працездатність; яскраво виражену внутрішню необхідність «докопатися» до сутності історичних явищ; позитивістську повагу до змісту інформаційного потенціалу історичного джерела; ясність у формуванні думок; поєднання аналітичного мислення з образністю світосприйняття; виваженість у судженнях тощо. Про його «фанатизм» у навчанні й праці у читальних залах вишівської бібліотеки й місцевого архіву у студентській спільноті поширювалися різні перекази. Як наслідок, у червні 1970 р. на «відмінно» захистив дипломну роботу й отримав диплом із відзнакою. Й упродовж свого життя він з величезною теплотою й вдячністю завжди згадував і згадує про свого першого вчителя-наставника Леоніда Антоновича Коваленка. Не випадково першою друкованою працею (1973 р.) стала рецензія на його монографію, присвячену висвітленню впливу Французької революції кінця XVIII ст. на громадсько-політичні рухи в Україні2.

Наступні роки виявилися переломними у виборі напрямку трудової діяльності: вчителя чи науковця. За призначенням молодий фахівець поїхав на роботу до восьмирічної школи с. Волосів Андрушківського району Житомирської області, а у вересні 1971 р. доля закинула до Богданівської середньої школи Підволочиського району Тернопільської області. Хоча вчительська праця подобалася, все ж значно сильніше внутрішнє єство жадало творчого наукового пошуку. Задовольнити цю потребу, зрозуміло, в умовах буденного життя у селі не було найменшої можливості. Тому з радістю прийняв запрошення ректорату Ніжинського педінституту ім. М. Гоголя перейти на роботу на посаду асистента кафедри загальної історії. Попрацювавши рік, у жовтні 1972 р. успішно склав іспити до аспірантури інституту історії АН УРСР.

Потрапивши у бажану стихію, з головою пірнув у неї. Показово, що темою кандидатської дисертації стала проблема, над окремими сторонами якої працював під час виконання дипломної роботи, а саме: «Возз'єднання

Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави». І тут йому знову фантастично пощастило. Адже науковим керівником призначається член-кореспондент АН УРСР Федір Павлович Шевченко - видатний історик другої половини ХХ ст. Як через кілька десятиріч пізніше згадували про нього Валерій Смолій і Геннадій Боряк, «У нашій пам'яті Ф. Шевченко постає з перспективи 1970-х - 1980-х років, коли ми розпочинали торувати власні шляхи у науку. Цей період опальний і маститий історик, усунутий з усіх керівних посад і підданий показній та жорстокій критиці, промовисто схарактеризував у своєму щоденнику - ходжу з «клеймом», хоч і без наголосу». Та навіть у цю, можливо, найскладнішу, найсуперечливішу добу своєї біографії Федір Павлович вкладав величезні знання й ерудицію, справжній талант історика й хист педагога - керівника у становлення й формування десятків своїх учнів, які згодом увійшли до світу науки з численними й оригінальними студіями». Інтенсивна праця в архівах і рукописних відділах наукових бібліотек СРСР дозволила достроково упродовж двох років (замість трьох передбачених аспірантурою) завершити написання дисертації й успішно захистити її наприкінці 1974 р. На його блискучі наукові здібності звернула увагу дирекція Інституту історії УРСР і запропонувала залишитися на роботі на посаді молодшого наукового співробітника відділу феодалізму (тепер відділ історії України середніх віків і раннього нового часу), який очолював чл.-кор. АН УРСР Ф. Шевченко, а згодом д.і.н. Григорій Сергієнко.

Так розпочалося сходження молодого дослідника по важких щаблях науки. В середині 70-х рр. виходять у світ 4 статті, присвячені висвітленню питань возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям у складі Росії, розвитку антифеодальної боротьби та польського суспільно-політичного руху у Правобережній Україні в другій половині XVIII ст. Водночас інтенсивно працював над підготовкою до друку монографії з теми дисертації й запланованими параграфами 2-го тому багатотомної «Історії Української РСР» обсягом у 12 друк. арк.4 Помітну роль у процесі становлення Валерія Смолія як вченого, відігравало творче й людське спілкування з такими «визначними представниками української історичної думки другої половини XX ст., як К. Гуслистий, В. Дядиченко, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, О. Компан, В. Маркіна та інші. Шану й добру пам'ять про них вчений зберігає в свому серці».

Не можна обійти мовчанкою згубного впливу у той час на розвиток історичної науки комуністичної ідеології (густо замішаній на російській імперській ідеї), що носила яскраво виражений антиукраїнський характер. Процес розвитку України повністю позбавлявся власне всього українського й міцно прив'язувався (як невід'ємна складова) до концепції становлення й розвитку Російської держави, культивувалися й експлуатувалися концепції Київської Русі як колиски братніх російського, українського і білоруського народів; возз'єднання України з Росією; бездержавності минулого українського народу та інші. Ця задушлива атмосфера і постійна загроза репресій вчиняли визначальний вплив (через внутрішній страх часто, всупереч бажанню й волі авторів) на сюжети і смислові акценти, теоретичні положення й висновки праць дослідників, які проходили через сито нещадної ідеологічної цензури6.

Ці чинники не могли не позначилася негативно як на змісті видрукованої у 1978 р. монографії (тепер, на відміну від теми дисертації, вона називалася «Возз'єднання Правобережної України з Росією»), так і підготовлених параграфів опублікованого у наступному році 2-го тому «Історії Української РСР» (проігноровано аспекти, що торкалися державного життя України, колоніальної політики російського уряду, української державної ідеї та боротьби за її реалізацію тощо). І все ж його монографічне дослідження продовжує залишатися цінною науковою роботою, в якій на основі глибокого аналізу архівного матеріалу реконструйовано цілісну картину соціально-політичної історії Правобережної України другої половини XVIII ст. Вагомий науковий доробок дав підставу дирекції Інституту історії АН УРСР перевести його на початку 1979 р. на посаду старшого наукового співробітника. За цикл наукових праць з історії Правобережжя XVIII ст. Президія Академії Наук нагородила Валерія Смолія медаллю АН УРСР та премією для молодих вчених, а в 1981 р. - Почесною грамотою АН УРСР7.

80-і роки стали важливим періодом творчого зростання вченого. По-перше, він започаткував в Україні вивчення фундаментальної проблеми свідомості різних прошарків українського суспільства доби раннього нового часу. Виходячи за межі усталених методологічних засад марксистської теорії пізнання історичного процесу, автор зробив величезний крок у напрямку сприйняття основоположних методологічних засад всесвітньо відомої «Школи Анналів». I, що особливо важливо, його було досягнуто лише дякуючи власному творчому (в якісь мірі інтуїтивного) пошуку нових методів дослідження. Критично проаналізувавши джерельну інформацію матеріалів виявлених у понад 40 фондах архівів і рукописних відділів наукових бібліотек України та Росії, всесторонньо розкрив процес формування і розвитку соціальної свідомості селян, козаків і міщан у ході їх соціальної боротьби, в опублікованій у 1985 р. монографії «Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга половина XVII-XVIII ст.)».

Її наукова новизна полягала в тому, що було переконливо доведено: соціальний аспект у самосвідомості українців відігравав вкрай важливу роль. Встановлено, що їх національно-визвольна боротьба органічно перепліталася із соціальною, причому визвольні змагання добивалися найбільшого успіху саме тоді, коли знаходили опертя у сфері соціальних завоювань. Вперше було зроблено успішну спробу з'ясувати відображення суспільних поглядів різних верств населення в історичних документах та в усній народній творчості. Одержані результати дозволили Валерію Смолію у цьому ж 1985 р. успішно захистити докторську дисертацію на тему «Соціальна свідомість учасників народних рухів на Україні (друга половина XVII-XVIII ст.)».

По-друге, відбувалося суттєве розширення не лише хронологічних меж предмету дослідження (до XVII - першої половини XVIII ст.), але й сфери кола питань, що вивчалися. Окрім ментальності згаданих прошарків населення, автор займався у першій половині 80-х рр. з'ясуванням різноманітних сюжетів історії Києва XVII ст.; діяльності наказного гетьмана Максима Кривоноса у 1648 р.; повстання 1657-1658 рр. під проводом полтавського полковника

Мартина Пушкаря; соціальної боротьби на Лівобережжі, Слобожанщині й Запоріжжі у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.; соціально-економічного і політичного становища Правобережжя і західноукраїнських земель та їхнього адміністративного устрою у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.; розвитку суспільно-політичної думки у ХУІІ-ХУІІІ ст. тощо. Й вперше звертається до вивчення історіографічних сюжетів.

По-третє, новою гранню у творчості автора стали участь з 1983 р. у підготовці базових підручників з історії України для середньої школи (7-8 класи), написання статей до «Української Радянської Енциклопедії» (томи 2, 5, 9) та з хронології історії України.

По-четверте, у Валерія Смолія почав виразно проявлятися талант у сфері науково-організаційної діяльності, внаслідок чого влітку 1985 р. йому доручається керівництво відділом історії середніх віків (у наступному році обирається на цю посаду)8.

Друга половина 80-х рр. (час горбачовської лібералізації режиму) у науковій творчості вченого ознаменувалася початком переосмислення марксистських методологічних засад історичного пізнання, пошуком принципово нової концепції історичного шляху пройденого українським народом. До його честі, він рішуче відмовився від спокуси використання політичної кон'юнктури для наукової і службової кар'єри, а торував власну важку стежину професійного самовдосконалення, зрозуміло, не без спотикань. Дякуючи цій принциповій позиції, автору вдалося окреслити вузлові проблеми витворення нового концептуального бачення середньовічної й ранньомодерної історії України й приступити до їх глибокого вивчення. Уже у 1988 р. робиться перший крок у цьому напрямі: на засіданні «Круглого столу» «Історична наука і сучасність» виголосив доповідь «Про деякі нові підходи до вивчення основних проблем феодальної суспільно-економічної формації», в якій звернув увагу на необхідність вивчення специфіки соціально-економічних відносин у козацькій Україні, обумовленої подіями Визвольної війни 1648-1654 рр., соціально-політичної боротьби у другій половині ХУІІ ст. і формування «етнічної держави»9. А вже наступного року у виступі на засіданні «Круглого столу» з проблем української історичної медієвістики «Українська медієвістика: проблеми, шляхи розвитку» (Кам'янець-Подільський, травень 1989 р.) визначив коло питань, що вимагали свого переосмислення. До нього включив етнічні процеси за часів Київської Русі, формування української феодальної державності, українське козацтво, Визвольну війну, умови переяславського акту 1654 р., формування етнічної свідомості українців, український гетьманат у складі Росії тощо.

Започатковується зсування акцентів творчого пошуку у бік проблематики розбудови Української держави в ХУІІ ст., ролі в ній козацького стану й окремих гетьманів, формування української нації. З'ясування значення козацтва і Запорозької Січі в українській історії дозволило виявити ті їх аспекти, що не вивчалися радянськими науковцями11. Новим словом в українській історіографії стала праця (написана у співавторстві із к.і.н. Олександром Гуржієм) «Становлення української феодальної державності», яка започаткувала на академічному рівні методологічний поворот до відновлення концептуальних засад державницького напряму першої третини ХХ ст. у підході до оцінки Української держави ХУП-ХУІП ст.12. Велику увагу вчений приділив висвітленню діяльності Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Максима Залізняка, державотворчої ролі Запорізької Січі, а також з'ясуванню вкрай складної проблеми формування української нації. Відхід від усталених постулатів окреслився також у написаних автором розділах книги «Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990).

Займався вчений дослідженням й інших важливих проблем. Зокрема, взяв участь у дискусії, що розгорілася у 1989 р., про становлення й розвиток української національної символіки. Присвятив ряд праць висвітленню національно-визвольного повстання 1637-1638 рр. (співавтор к.і.н., Віталій Щербак), відображенню суспільно-політичних процесів у Правобережній Україні кінця XVII - початку XVIII ст. у суспільній свідомості селян і козаків, діяльності останнього подільського опришка Устима Кармалюка, витоків державності у східних слов'ян, боротьби міщан Брацлава за землю у другій половині ХУІІІ ст., «Волинської тривоги» 1789 р., Коліївщини, повстання в Турбаях тощо. В 1990 р. опублікував (у співавторстві з д.і.н. Миколою Котляром) книгу «Історія в життєписах» (рос. мовою), в якій подав біографії Мухи, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Семена Палія, керівників Коліївщини. Торкався й вивчення окремих сюжетів регіональної історії, зокрема середньовічного життя міської громади Києва, часу заснування Хотина, соціальної боротьби на Поділлі ХУП-ХУШ ст. та ін. Продовжував займатися розробкою підручників (у співавторстві з д.і.н. ВіталіємСарбеєм і д.і.н. Григорієм Сергієнком) для 8-9 класів (К., 1989, 1990). У співавторстві із згаданими авторами у 1987 р. опублікував «Хрестоматію з історії Української РСР», а в наступному році - «Книгу для читання з історії Української РСР».

Нову грань наукових досліджень започаткувала опублікована серія нарисів про історичні погляди видатних істориків минулого: М. Грушевського (у співавторстві з чл.-кор. АН УРСР Ф. Шевченком та О. Гуржієм), С. Юшкова (у співавторстві з к.і.н. Володимиром Ричкою), О. Єфименко, В. Антоновича (у співавторстві з В. Ричкою), Д. Яворницького.

Великих зусиль докладав Валерій Смолій і для відродження національної археографії. Коли, 1989 р. відновлюється діяльність Археологічної комісії АН України, почав виконувати обов'язки заступника її голови. За короткий час виступив ініціатором, організатором і виконавцем перевидання низки творів представників української історичної класики: В. Антоновича, В. Беца, М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького, О. Єфименко. За його редакцією виходять з друку твори Г. Л. де Боплана, Ф. Софоновича, О. Рігельмана, М. Бантиш-Каменського, ряд збірників документів і матеріалів.

Не можна обійти мовчанкою ще одного важливого аспекту діяльності вченого - науково-організаційного. Очоливши відділ середніх віків, проявив велике піклування про підготовку молодих наукових кадрів, подаючи приклад своєю самовідданою працею. «Дух толерантності, взаємоповаги, високої творчої активності в поєднанні з виконавчою відповідальністю, які стають засадами функціонування фактично сформованого ним структурного підрозділу, - слушно зазначає В. Матях, - незабаром виводять останній на пріоритетні позиції в Інституті. По суті, на базі відділу вже на початок 90-х рр. формується новітня державницька школа, він перетворюється в координаційний центр з дослідження українського середньовіччя і раннього нового часу».

Важливим етапом у процесі переосмислення в українській історіографії історичного значення козацтва стала опублікована стаття «Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті». Було переконливо доведено, що козак-воїн воднораз виступав і козаком-землеробом - вільним виробником, котрий своє господарство (зимівник) вів за протофермерським зразком, і саме козацтво перехопило естафету державної традиції, що перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського і Київського князівств. Автор слушно підкреслив виняткову важливість козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства14. Інтенсивне у співавторстві з Валерієм Степанковим опрацювання проблеми сутності Визвольної війни XVII ст. дозволило аргументовано обґрунтувати наукову неспроможність теорії «возз'єднання України з Росією,» розкрити неправомірність обмеження нею завершення визвольних змагань українців 1654 роком й формулювати гіпотетичний концепт про їх тривалість включно до 1676 р. В світлі теоретичних засад нової концепції зробив успішну спробу вперше змалювати цілісну панораму ходу визвольної, конфесійної та соціальної боротьби впродовж 1648-1676 рр. у посібнику «Історія України: нове бачення» (К., 1995. Т. 1). Невід'ємною складовою її розробки стало переосмислення комплексу питань розбудови Української держави, внутрішньої і зовнішньої політики її урядів тощо. Вирішальний крок у цьому напрямку було зроблено у роботі «Українська козацька держава», в якій висвітлив головніші аспекти функціонування політичних інституцій з часу виникнення Української держави до її ліквідації російським урядом. При цьому сформулював перспективну для подальшої наукової розробки ідею, що, незважаючи на розкол козацької України у 1663 р. на дві Гетьманщини, їх потрібно розглядати як єдину державну структуру.

В наступні роки дослідження проблеми державотворення проводилося Валерієм Смолієм у двох головних напрямках. По-перше, слушно акцентував увагу на з'ясуванні цього процесу у Правобережній Україні, який раніше залишався поза сферою інтересів істориків. Потужним імпульсом для вивчення комплексу питань, що торкалися функціонування державних інституцій середини XVII-XVIII ст., стало проведення організованих ним, починаючи з 1991 р., Всеукраїнських історичних читань «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку» (на 2001 р. опубліковано 7 випусків їхніх матеріалів). По-друге, враховуючи значимість впливу особи, наділеною владою, на розвиток соціально-політичних процесів, дослідник приділив велику увагу вивченню діяльності українських гетьманів. Центральне місце у створеній ним галереї образів по праву зайняла постать творця Української держави Б. Хмельницького (їй присвятив до середини 90-х рр. 15 наукових праць). У 1993 р. вийшло з друку у співавторстві з В. Степанковим фундаментальне монографічне дослідження «Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет» (у 1995 р. побачило світ його друге, доповнене видання), в якому через призму діяльності гетьмана висвітлено грандіозну панораму національно-визвольної і соціальної боротьби середини XVII ст. Позитивно оцінена науковцями, вона призвела до суттєвого перегляду спрощених і сфальшованих на догоду концепції «возз'єднання України з Росією» поглядів на суть діяльності Б. Хмельницького, його місця в українській історії, розгортанні визвольних змагань у 1648-1657 рр.18. Вагомим виявився доробок автора у дослідженні слабковивчених аспектів діяльності П. Сагайдачного, Петра Дорошенко та І. Мазепи. Помітною подією в історіографії став вихід у світ підготовленої колективом авторів, очолюваних Валерієм Смолієм, збірника нарисів про 20 найвизначніших гетьманів Війська Запорозького й Української держави XVII- XVIII ст. (Володарі гетьманської булави. К., 1994, 1995).

Вельми успішно вчений розробляв й інші актуальні проблеми української історії. У 1991 р. у співавторстві з О. Гуржієм опублікував книгу «Як і коли почала формуватися українська нація»19. В ряді робіт торкнувся вивчення питань ролі конфесійного чинника у визвольній боротьбі XVII ст.; значення традицій Визвольної війни українського народу у перебігу антифеодальної боротьби другої половини XVII-XVIII ст.; оцінки ухвали Переяславської ради і українського-московського договору 1654 р.; української етнічної символіки; історії українських нагород; дискусійних аспектів проблеми Коліївщини тощо. Плідним виявився доробок у продовженні висвітлення історичних поглядів М. Грушевського, В. Антоновича, В. Липинського, Д. Дорошенка.

Здобуття Україною незалежності викликало до життя потребу розробки нових навчально-методичних програм та підручників з історії України. А відтак взяв участь у підготовці «Програми з історії України» для 7-11 кл. (1992 р.) й також «Програми для шкіл з поглибленим вивченням історії. Історія України 7-11 класи» (1996 р.). По суті заново переробив розділи у виданому разом із Г. Сергієнком підручнику для 7-8 кл. «Історія України» (1993 р.). Підготовлене за його безпосередньою участю, як автора та за редакцією, 2-х томне видання «Історія України: нове бачення» (1995 р.) стало першим створеним у незалежній Україні посібником для вишів.

Доклав чимало зусиль і для перевидання творів видатних істориків минулого, а також здійснення археографічних публікацій. За його участю, як відповідального (головного) редактора чи його заступника, були опубліковані: Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі (К., 1992); Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків (К., 1990-1992. Т. 1-3); Грушевський М.С. Історія України-Руси (К., 1991-1995. Т. 1-10); Грушевський М. Ілюстрована історія (К., 1992); Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. (К., 1991); Дорошенко Д. Історія України (К., 1993); Бантьіш-Каменский Н.Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства (К., 1993) та ін.

Не можна недооцінювати важливого значення, особливо для учнів, студентів, вчительства й викладачів вишів, започаткованої ним видавничої серії «Історія України в прозових творах і документах». Серед них назвемо «Великий неспокій. Друга половина XVII-XVIII ст.» (К., 1992), «Відома і чута в усіх кінцях землі: друга половина ІХ - перша половина ХІІ ст.» (К., 1993), «Темні віки: XIV - перша половина XV ст.» (К., 1993), «На переломі: друга половина XV - середина XVII ст.» (К., 1994) та ін.

За визначні досягнення Валерія Смолія у вивченні історії України, які знайшли високу оцінку вітчизняної і зарубіжної наукової громадськості, він обирається у 1992 р. член-кореспондентом, а в 1995 р. - дійсним членом (академіком) Національної академії наук України із спеціальності «Історія України».

Звертає увагу на себе факт органічного поєднання дослідницької роботи з організаційно-адміністративною діяльністю. В липні 1991 р. призначається заступником директора з наукової роботи Інституту історії НАН України, а в грудні 1993 р. обирається колективом директором провідної наукової історичної установи України. Так склалася доля, що на його плечі впав величезний тягар відповідальності за зміну парадигми методологічних засад її функціонування у вкрай складній ситуації. Як згодом згадував академік Петро Тронько, «Перейняти на себе провідну у державі академічну установу на початку 90-х рр. у час матеріальної скрути, коли наука в Україні, по-суті, опинилася в умовах виживання, і при цьому не лише зберегти, а й значно підсилити її науковий потенціал - справа не проста. Академіку В.А. Смолію вдалося це зробити (можливо, ціною певного самовідречення від власних наукових планів) ...». Розпочався новий період у житті та діяльності й у його становленні як керівника академічної інституції, важливу роль відігравали дружні поради досвідченого адміністратора академіка НАН України Юрія Кондуфора. Уже в перші роки окреслилася позитивна тенденція якісного поліпшення (всупереч складним обставинам, зумовлених нестачею коштів й труднощами, породженими розробкою нової концепції історії України) наукова й науково-організаційна діяльність Інституту: розпочалася структурна перебудова підрозділів; в ряді вишівських центрів України створюються регіональні осередки історичних досліджень; розширюються міжнародні наукові зв'язки, зокрема налагоджується творчі контакти з науковцями українознавчих центрів, які функціонували у Західній Європі, Канаді, США. Важливе значення мало сформування у 1997 р. на базі відділу середніх віків Науково-дослідного інституту козацтва, що став координаційним центром вивчення історії Війська Запорозького. Важко переоцінити й значимість для функціонування академічної установи створення власної видавничої бази - комп'ютерно-видавничого відділу.

Доводилося розв'язувати і низку інших проблем, адже очолив наукову координаційну раду з проблеми історичної науки НАН України та Українську філію Міжнародного наукового товариства по вивченню XVIII ст., став президентом Національного комітету по вивченню країн Південно-Східної Європи, віце-президентом Національного комітету істориків України, головою спеціалізованої Вченої ради по захисту дисертацій в Інституті історії НАН України, членом спеціалізованих рад Київського і Дніпропетровського університетів. З 1997 р. ввійшов до складу Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки, а з 1998 р. почав виконувати обов'язки члена Президії Національної академії наук України.

Важко переоцінити значення його зусиль, як головного редактора «Українського історичного журналу» (з початку 1994 р.), спрямованих на перетворення часопису в трибуну найважливіших досягнень національної історіографії. Адже за його визнанням, «... у середині 1990-х рр.. через фінансові негаразди взагалі постало питання існування часопису. Довелося знову перевести його у формат двомісячника, вишукувати внутрішні можливості й ресурси. Варто відзначити самовіддану, напружену роботу редакторів, редколегії, розуміння та підтримку колег як інституту, так і поза його межами». І з початку ХХІ ст. він трансформувався в один з кращих у гуманітарній сфері й піднявся до рівня провідних історичних журналів Центрально-Східної Європи. З літа 1997 р. науковці Інституту, розпочали підготовчу роботу з реалізації запропонованого Валерієм Смолієм «унікального проекту науково-довідкового характеру - багатотомної «Енциклопедії історії України», яка своєрідно підсумовує доробок новітньої української історіографії в галузі практичного й теоретичного осмислення поступу більш ніж тисячолітньої національної історії, представленій в усій сукупності й логічній підпорядкованості подій, персоналій, термінів».

Важливе значення для становлення й розвитку нової концепції української історії мало втілення у життя розробленого ним унікального проекту багатотомного видання «Україна крізь віки». Залучивши до його виконання провідних учених України, він спромігся за короткий термін (впродовж 1998-2000 рр.) опублікувати 15 томів цієї серії. Дане видання стало першою у незалежній Україні фундаментальною науковою роботою, присвяченою історії України з найдавніших часів до сьогодення. Науковий загал і громадськість високо оцінили дану працю і Валерію Смолію та групі авторів у грудні 2001 р. Указом Президента України було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки.

Водночас продовжував інтенсивно працювати у сфері розробки таких актуальних проблем як історія козацтва; Національна революція XVII ст.; Українська держава другої половини XVП-XVШ ст.; становлення і розвиток українського етносу; політична культура та проблеми ментальності українського суспільства XIV-XVШ ст.; українська дипломатія XVП-XVШ ст. тощо. У 1997 р. побачила світ монографія « Українська державна ідея XVП-XVШ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації», в якій вперше зроблено спробу з'ясувати зміст політичної свідомості нової національної еліти та її роль у державотворчому процесі. На основі аналізу джерельного матеріалу вчений у співавторстві з В. Степанковим розробив концепцію визвольних змагань українців 50-70-х рр. XVII ст. Її основні положення знайшли обґрунтування у монографічних дослідженнях «Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення» (К., 1999) та «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.): Україна крізь віки» (К., 1999. Т. 7).

Нові якості таланту Валерія Смолія, уже як політичного діяча, проявилися під час його діяльності на посаді віце-прем'єр-міністра України з питань гуманітарної політики (1997-1999 рр.). Обіймаючи її, завжди приймав зважені рішення, пам'ятаючи, що за кожним із них стоять долі живих людей; залишаючись при цьому скромною, чуйною і порядною Людиною. Поділяю думку чл.-кор. АН України Олександра Реєнта, що він «послідовно проводив лінію на гуманізацію суспільства, створення такого соціокультурного, міжетнічного, міжконфесійного клімату, який максимально відповідав би інтересам і держави, і кожної людини, гармонізував стосунки між ними». При цьому «залишався насамперед вченим, в усьому покладаючись не на емоції чи політичні пристрасті, а на здоровий глузд, доцільність і суспільну користь».

Вагоме наукове значення для з'ясування причин кризи історичної науки в Україні, пошуку шляхів виходу з неї, розробки нових методологічних засад її розвитку мали висловлені ним у другій половині 90-х ХХ ст. - поч. ХХІ ст. міркування у виступах на нарадах і конференціях та в публікаціях на шпальтах преси. У них слушно зазвучало застереження «дещо критичніше поставитися до модного сьогодні підходу, який декларується як заповнення так званих «білих плям» в історії. Очевидно, на певному етапі це слід було б робити. Але в цьому контексті існує інша небезпека - поява вже не «білих плям», а «чорних дир», коли висвітлення історичного процесу йтиме вибірково, селективно, і коли загальні його закономірності підмінятимуться випадковими на злобу дня історичними подіями, факторами, окремими особами. Історію слід реконструювати такою, якою вона була - складною, багатовимірною, неоднозначною. Її не слід ні прикрашати, ні драматизувати». Важко не погодитися з твердженням автора, що «нинішні тенденції розвитку науки вказують, насамперед, на необхідність вироблення нових теоретичних і методологічних підходів щодо вивчення історичного процесу в Україні. У цьому контексті однією з основних умов досягнення успіху є відмова від думки про необхідність створення єдиних універсальних методологічних засад, на основі яких могли б писати свої праці історики». Торкаючись проблеми характеру взаємин науки і влади, зауважив: «Завдання державної влади є підтримка й допомога у реформуванні науки. Завдання науки є допомога державі у трансформації суспільства. Взаємозалежність науки і влади висока, вони повинні допомагати одна одній не лише вижити, а й динамічно розвиватися. Якщо не буде такої взаємодопомоги, наука загине (вона вже гине на наших очах). Влада, звичайно, не загине, але це вже може бути інша влада, яка функціонуватиме виключно для себе». Точніше не скажеш!

Початок ХХІ ст. ознаменувався новими успіхами Валерія Андрійовича як вченого, адміністратора й менеджера історичної науки. Активно продовжував досліджувати такі проблеми як особливості Української революції XVII ст., її роль та місце в ранньомодерній історії не лише України, але й Центрально-Східної Європи; політична система України у другій половині XVII ст.; геополітичне становище Української держави середини XVII - початку XVIII ст.; участь козацтва і селянства в революції 1648-1676 рр.; українська державна ідея кінця XVI-XVIП ст.; витоки українського парламентаризму; становлення національного інституту влади як українського політичного проекту тощо. Не згасав інтерес й до подальшого осмислення ролі видатних осіб у державотворчих процесах XVII ст., а відтак до жанру історичного портрета, зокрема гетьмана Петра Дорошенка. Займався й розробкою сюжетів, що торкалися української ментальності й культури XVII-XVIП ст. Так, узяв участь у написанні монографій: «Україна: утвердження незалежної держави (19912001)» (К., 2001); «Україна: віхи історії» (К., 2001); «Нариси з історії дипломатії України» (К., 2001); «Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: Нариси з історії ментальності та національної свідомості» (К., 2001); «Україна ХХ століття»: У 2 книгах (К., 2002) та ін. 2002 р. побачила світ (у проекті «Особистість і доба») книга «Богдан Хмельницький», що стала новим кроком у дослідженні життя і діяльності видатного сина України.

У середині першого десятиріччя розпочався сучасний період життя й діяльності Валерія Смолія. Притаманними йому стали: у науковому аспекті - зміщення акценту у бік створення праць монографічного характеру переважно з проблематики політичної системи України у період революції, а в керівництві Інститутом - переорієнтації його колективу на розробку фундаментальних досліджень з вузлових проблем української історії. Зокрема, продовжував ґрунтовно вивчати еволюцію української державної ідеї ХУІІ-ХУІП ст. й боротьбу еліти Гетьманщини за її реалізацію, що дозволило глибше з'ясувати рівень політичної свідомості тогочасного суспільства, побачити деструктивні процеси, що роз'їдали політичну систему держави. Паралельно досліджував комплекс питань, пов'язаний з її зовнішньою політикою у роки революції. Результатом стало істотне збагачення уявлень науковців про процес становлення української дипломатичної служби, основні принципи її функціонування, напрями зовнішньої політики Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Тетері, П. Дорошенка й інших гетьманів. Ці напрацювання оформилися в окремі розділи фундаментального дослідження «Історія українського козацтва: Нариси у двох томах» (Т. 1. - К., 2006). Новим словом в історичній науці став доробок Валерія Смолія у з'ясуванні соціальних аспектів розвитку революції за доби гетьманату Б. Хмельницького. Вчений спромігся у співавторстві з В. Степанковим відтворити цілісну панораму ролі у ній селянства. Проаналізувавши зміст, форми й особливості його боротьби, він аргументовано довів, що вона переросла у Селянську війну 1648 - першої половини 1652 рр., яка призвела до кардинальних зрушень у сфері соціально-економічних відносин козацької України. Висвітлюючи її феномен, ґрунтовно проаналізував й політику Б. Хмельницького у селянському питанні (Історія українського селянства. - К., 2006. Т. 1). Розкрив також вплив соціальної боротьби посполитих і козацтва на витворення нової моделі соціально-економічного розвитку України у революційну добу.

Як уже зазначалося, велику увагу приділяв вивченню політичної системи українського суспільства. Як наслідок, 2008 р. побачила світ праця «Політична система українського суспільства у роки Національної революції XVII століття». Її основні складові увійшли до фундаментального дослідження колективу авторів «Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності» (К., 2008). А його роздуми над проблемами особливостей витвореної українцями моделі політичної системи у контексті європейської історії ХУІ-ХУІІІ ст., механізмів функціонування владних структур, ролі молодої еліти знайшли реалізацію у виданих 2014 р. двох монографічних досліджень.

Оскільки у кінці першого десятиріччя ХХІ ст. уже назріла потреба теоретичного осмислення вузлових проблем революції 1648-1676 рр., то було прийнято рішення присвятити цій проблемі спеціальне дослідження монографічного характеру, яке побачило світ 2009 р. У ньому вперше в історіографії в комплексі проаналізовано типологію і характер революції, її місце у європейському революційному процесі ХУІ-ХУІІІ ст., співвідношення національно-визвольної і соціальної складових у революційних подіях, особливості формування української політичної системи на теренах Гетьманщини, геополітичне становища Української держави та його вплив на хід революції тощо.

Не залишалася на маргінесі авторської сфери наукових уподобань вивчення видатних персоналій революційної доби. Зокрема, 2009 р. вийшло з друку третє доопрацьоване видання монографії «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет». А через рік з'явилося фундаментальне дослідження життя й діяльності видатного державного діяча України Петра Дорошенка. По-перше, його зміст спростовував розповсюджений в історіографії міф про трактування соціально-політичних подій 60-х - першої половини 70-х рр. XVII ст. «Руїною», який міцно вкоренився у свідомості не тільки пересічних українців, але і гуманітарної еліти. Насправді ж у цей час точилася відчайдушна боротьба за соборність козацької України та збереження її суверенітету. По-друге, ґрунтовно розкрито образ П. Дорошенка, котрий разом з київським митрополитом Й. Тукальським намагався об'єднати козацьку Україну, зберегти її внутрішньополітичний суверенітет й утворити Київський Патріархат.

Важко переоцінити наукову, культурологічну й просвітницьку значимість для сучасного суспільства, особливо його інтелектуального сегмента, опублікованої за його безпосередньої участі й під його керівництвом у 20142018 рр. серії фундаментальних колективних монографій, присвячених комплексному висвітленню найважливіших аспектів функціонування Української держави середини ХVП-ХVШ ст. Вперше у вітчизняній та зарубіжній історіографіях вона розглядається як цілісний суспільно-політичний організм, витвореної під час революції, унікальної у Центрально-Східній Європі політичної системи. І нарешті для її означення поряд з терміном «Гетьманат» широко починає вживатися назва « Українська держава», що найточніше відображає її сутність. Адже, починаючи з кінця 60-х рр. XVII ст. у свідомості молодої політичної еліти, козацтва й поспільства уже утверджується самоназва держави «Україна». Започаткувала її книга «Українська держава другої половини XVП-XVШ ст.: політика, суспільство, культура» (розділ «Влада в Українській державі: сутнісний зміст та вектори позиціонування»).

Особливо «урожайним» виявився 2018 рік. Світ побачили 4 книги. Зокрема, «Український Гетьманат. Нариси історії національного державотворення XVП-XVШ ст. (Кн.1, розділи «Влада в Українській державі раннього нового часу» й «Дипломатична служба та зовнішньополітична діяльність гетьманських урядів») (Кн.2, розділ «Державна економічна політика та становлення національної господарсько-економічної моделі»). До колективної монографії «Соціополітичний простір ранньомодерної України. Історичні нариси» підготував розділ «Українська революція XVII ст.: вектори концептуалізації дослідницького поля». Своєрідним підсумком інтелектуальних зусиль авторського колективу стала книга «Історія Української держави: Гетьманат ранньомодерної доби», до якої Валерій Смолій написав 3 розділи. Багаторічний досвід розробки проблем Української революції вимагав всестороннього осмислення не лише її феномену у вітчизняній історії, але і в розрізі порівняльного аналізу з іншими європейськими революціями XVI-XVШ ст. І упродовж 2018-2019 рр. інтенсивно працював над монографією «Феномен Української національної революції XVII ст.: компоративні та евристичні проекції» (понад 20 др. арк.). Це перший в історіографії науковий проект, присвячений вивченню концептуальних аспектів даного предмету дослідження.

Окрім цієї центральної у науковій творчості тематики, в нього вистачало наснаги і сил для ґрунтовного вивчення й інших сюжетів. Так, упродовж 2006-2018 рр. у колі його досліджень опинилися такі проблеми як змалювання біографічних портретів багатьох істориків сучасності і минулого (Ф. Шевченка, П. Тронька, Ю. Пінчука, І. Кураса, С. Кульчицького, П. Гудзенка, І. Гуржія, В. Литвина, О. Реєнта та ін.); роль українських революцій та їх вплив на державотворчі процеси; опришківство XVI-XIX ст.; історія Інституту історії України НАН України; життя і творчість В. Вернадського; Україна в російському історичному дискурсі (кінець XX - початок XXI ст.) (у співавторстві); феномен козацтва у контексті вивчення раннього нового часу; етнонаціональні процеси на Донеччині й Луганщині (у співавторстві); Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України; національне питання в Україні: виклики сучасності й уроки історії; сучасна українська енциклопедистка (у співавторстві); історичний досвід українського державотворення й ін.

Явно недооцінюється наукова, суспільно-політична й інтелектуально-культурологічна значимість сформульованих у цей період Валерієм Смолієм міркувань у понад сотні невеличких за об'ємом есе, виступів на конференціях і «круглих столах», інтерв'ю, «вступних слів» («передніх слів») і передмов до колективних чи індивідуальних монографій. Особливо важливі вони з погляду осмислення складної палітри методологічних засад сучасної української історіографії, а також місця, ролі й оцінок вузлових подій і процесів вітчизняної історії XVII - початку XXI ст. Серед останніх назвемо боротьбу за незалежність і державотворчі процеси; революційні події XVII, XX і початку XXI ст.; соборність України; конституцію П. Орлика; Україна та перша й друга світові війни; історію Криму й Донбасу та їх місця в модерному українському національному проекті; історію Запорозької Січі та ін.

На окрему увагу заслуговують роздуми вченого щодо якісних параметрів обрання дослідниками теоретичних концепцій і методів творення власних наративів; впливу характеру відносин влади й істориків на якість їхнього професійного продукту та ін. Вже у 2007 р. він звернув увагу на парадокси історичного пізнання (у співавторстві з Ю. Левенцем) і складнощі переформатування пострадянської свідомості українського суспільства (інтерв'ю газеті «День» 30 січня «Легше перебудувати дім, аніж змінити «конструкцію» свідомості людей»). А в інтерв'ю цій же газеті від 14 липня 2011 р. підкреслив, що «правда історії (якщо вона не препарована ідеологічно, а справжня) завжди є патріотичною». А відтак було зафіксовано несприйняття модного концепту постмодерністів про доцільність «денаціоналізації» української історії.

Висловлене міркування знайшло істотне інтелектуальне збагачення у розлогому інтерв'ю Валерія Андрійовича з нагоди 60-річчя видання «Українського історичного журналу». У ньому слушно зауважував: «Нині побутують спрощені та нав'язані уявлення про національну історію як своєрідний інтелектуальний релікт ХІХ ст., яке афористично називають століттям націй і національних держав. Якщо керуватися винятково такими уявленнями, то у цьому світлі національна історія постає як застарілий, старомодний, старожитній та архаїчний інтелектуальний продукт, котрий відразу маркують, точніше таврують, як «спекулятивний» і «націоналістичний» апріорі». При цьому підкреслив, що «у світлі ж нашого часу концептуалізація національної історії постає не як формалізована, ексклюзивна, націєцентрична цілісність, а радше як низка взаємопов'язаних проекцій щодо конструювання нашого минулого в розрізі суб-, мульти-, полі, гетеро-, не-, прото-, донаціональних способів репрезентації». Адже «хочу наголосити на тому, що жодні культурні, інтелектуальні, ідеологічні метаморфози, чи то пак гучні медійні події, котрі забуваються вже наступного тижня, не можуть скасувати базової настанови - без представлення нашої країни, нації, держави на культурній та інтелектуальній мапі світу, зокрема науково-історичних проекцій її минувшини, неможливо реалізувати успішний суспільний, національний, державний проект» (виділено нами - В.С)».

Вельми критично, якщо не негативно, сприймав парадигму глобалізму, насаджування його ідеологами у сфері гуманітарних наук у формі «наднаціональної політкоректності». У статті «Неювілейні думки. Як навчити громадянина мислити. До 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського та 80-річчя Інституту історії України (написаній у співавторстві з О. Ясем) відверто висловився про трагічні наслідки для української нації цієї політики. «Присмерк глобалізму з упровадженням показної та наднаціональної політкоректності, - підкреслювали, - нав'язує ілюзію універсальності й прагматизму на ниві світової соціогуманітаристики, зокрема історії. Проте глобалістичні тенденції постісторії в жодному разі не скасували нагальних потреб представлення країни/нації/ держави на культурній та інтелектуальній мапі світу, зокрема наукових проекцій її минувшини. Без такої репрезентації нашої історії, культури, науки ми однозначно опинимося в колі, як сказали б раніше, «неісторичних», а за сучасним означенням маргінальних націй (виділено нами - В.С.)».