Українсько-угорські відносини (1918-1991): інституційний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Українсько-угорські відносини (1918-1991): інституційний аспект

Ірина Матяш

д-р. іст. наук, проф., пров. наук. стівроб.

У статті висвітлено процес становлення українсько-угорських відносин у 1918-1991 роках через діяльність офіційних представництв у країнах призначення. Особливості започаткування та розвитку українсько-угорських відносин у XX столітті визначено як перебування Угорщини в 1918 році в складі Австро-Угорської імперії, а України від 1922 року до відновлення її державної незалежності в 1991 році -- в складі «радянської імперії» СРСР. Висвітлено спроби заснування дипломатичного представництва УНР у Будапешті та налагодження офіційних відносин між Україною і Угорщиною як незалежними державами в 1919 р. Надзвичайна дипломатична місія УНР у Будапешті останньою серед дипломатичних установ УНР припинила свою діяльність. Під час її роботи влада в Угорщині неодноразово змінювалася, однак українське представництво зберігало свої повноваження до травня 1924 р. Визначено форми представництв України в Угорщині та Угорщини в Україні: торговельні місії, дипломатичні представництва та консульські установи, місії з реевакуації. Враховано здобутки сучасної української та зарубіжної історіографії у вивченні історії становлення українсько- угорських відносин. Розглянуто напрями діяльності Генерального консульства Угорської Народної Республіки в Києві в 1969-1991 р. Висвітлено роль угорських і українських дипломатів у підготовці офіційного визнання Угорщиною України в 1991 р. та започаткуванні нового етапу українсько-угорських відносин. У статті використано архівну інформацію з українських, угорських та австрійських архівів. Розглянуто персональний внесок дипломатів (Й. Форгача, В. Прінціга, М. Галагана, В. Сікевича, А. Палді, Д. Ткача та ін.) у розвиток діяльності представництв у 19181991 рр.

Ключові слова: українсько-угорські відносини, дипломатичні представництва, Генеральне консульство Угорської Народної Республіки в Києві, Надзвичайна дипломатична місія УНР в Будапешті.

UKRAINIAN-HUNGARIAN RELATIONS (1918-1991): INSTITUTIONAL ASPECT

The article describes the process of formation of Ukrainian-Hungarian relations in 1918-1991 through the activities of official representative offices in the countries of destination. The peculiarities of the initiation and development of Ukrainian-Hungarian relations in the 20th century were defined as the stay of Hungary in 1918 as part of the Austro-Hungarian Empire, and Ukraine from 1922 to the restoration of its state independence in 1991 -- within the "Soviet empire" of the USSR. The attempts to establish a diplomatic representation of the UNR in Budapest and the establishment of the official relations between Ukraine and Hungary as independent states in 1919 are highlighted. The Extraordinary Diplomatic Mission of the UNR in Budapest, the last among the diplomatic establishments of the UNR, ceased its activities. During its work, the authorities in Hungary were being changed repeatedly; however, the Ukrainian representation retained its powers until May 1924. The forms of representations of Ukraine in Hungary and Hungary in Ukraine were defined: trade missions, diplomatic representations and consular offices, rehabilitation missions. The achievements of the modern Ukrainian and foreign historiography in the study of the history of the formation of Ukrainian-Hungarian relations are taken into account. The directions of activity of the Consulate General of the Hungarian People's Republic in Kiev in 1969-1991 are considered. The role of Hungarian and Ukrainian diplomats in the preparation of the official recognition of Ukraine by Hungary in 1991 and the launch of a new stage of Ukrainian-Hungarian relations are highlighted. The archival information from the Ukrainian, Hungarian and Austrian archives was used in article. The personal contribution of diplomats (Y. Forgach, V. Printsiga, M. Galagan, V. Sikevich, Paldy, D. Tkach, etc.) in the development of the activity of representations in 1991 is considered.

Keywords: Ukrainian-Hungarian relations, diplomatic missions, Consulate General of the Hungarian People's Republic in Kyiv, UPR's Extraordinary Diplomatic Missions in Budapest.

Українсько-угорські відносини мають давню історію. Їх стан та інтенсивність у різні часи зумовлювалися насамперед територіальною близькістю держав, кордони яких упродовж віків неодноразово змінювали конфігурацію. Особливість українсько-угорських відносин у XX столітті полягала в статусі суб'єктів: на першому етапі -- в 1918 році (в умовах останньої фази Першої світової війни, розпаду Російської імперії та розгортання Української революції 1917-1921 рр.) Угорщина перебувала в складі Австро-Угорської імперії, а Україна боролася за самостійність і виходила на міжнародну арену як Українська Народна Республіка/Українська Держава з чітко визначеною позицією щодо державної незалежності та усвідомленою потребою встановлення дипломатичних відносин із зарубіжними країнами, в тому числі з утвореною 16 листопада 1918 р. Угорською Республікою; від 1922 року до відновлення державної незалежності в 1991 році Україна належала до складу «радянської імперії» -- СРСР.

Інституційний аспект українсько-угорських відносин в українській історіографії вивчено недостатньо. Відомості про представників Австро- Угорщини в Києві та Одесі містять праці Р. Агстнера, І. Матяш. Спеціально досліджувалася діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Будапешті в 1919-1924 рр.. За результатами дослідження з метою вшанування перших українських дипломатичних представників в Угорщині встановлено меморіальну дошку на будинку 53 по вулиці Bem rakpart у Будапешті. Привертали увагу українських науковців постаті В. Липинського, М. Галагана, В. Сікевича, в контексті дослідження діяльності яких згадувалося про роботу очолюваних ними представництв⁴. На початку 2000-х років опубліковано добірки документів, що утворилися в результаті діяльності НДМ в Угорщині, та спогади очіль- ників місії⁵. Практично не дослідженою залишається діяльність Генерального консульства Угорської Народної Республіки в Українській РСР упродовж 1969-1991 рр. Мета цієї статті полягає у висвітленні на підставі архівної інформації, що зберігається в українських і зарубіжних архівах, діяльності дипломатичних і консульських представництв Української Народної Республіки/Української Держави у Відні та Будапешті й відповідних установ Австро-Угорської імперії/ Угорської Народної Рес- публіки/Угорської Республіки в Києві.

Першим офіційним представництвом Австро-Угорської імперії в Українській Народній Республіці стала делегація, уповноважена на переговори з господарських питань та організації товарообміну. Правовою підставою її приїзду до Києва в березні 1918 р. був Брестський мирний договір, чи не найважливіший мотив підписання якого австро-угорською стороною полягав у очікуванні на вирішення економічних проблем, пов'язаних із продовольчою кризою, зумовленою тривалою війною і неврожаєм. Делегацію очолив угорець за походженням граф Йоганн (Янош) Форгач фон Гюмес і Гач, який мав досвід дипломатичної роботи в Белграді, Софії, Дрездені, Санкт-Петербурзі, Римі; тривалий час завідував відділом у австро-угорському імперському міністерстві закордонних справ, у серпні 1914 р. отримав титул надзвичайного і повноважного посла⁶. Його місія в Києві полягала у встановленні де-факто відносин із УНР без її офіційного визнання⁷.

Резиденцію представника Австро-Угорщини в Києві обладнали в будинку 24 на вул. Пушкінській, поряд із фешенебельним «Паласт- Отелем», де розташувалася німецька місія. Позиція офіційного Відня, якої дотримувався граф Йоган Форгач, ґрунтувалася на розробленій у квітні 1918 р. концепції про недоторканність східних кордонів Австро- Угорщини. Як зауважував згодом міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, Австро-Угорщина «здавна стояла перед українським питанням, маючи в себе дві українські провінції. Створення великої, сильної України не лежало в австрійському інтересі: це означало б для неї перспективу втратити Східню Галичину й Буковину, або в усякім разі мати в себе серйозну українську іреденту»⁸. Представник Австро-Угорської імперії щодо «українського питання» мав і особисту позицію, яка надалі визначала зміст його звітів перед урядом своєї держави. Ретельно виписані великі за обсягом детальні звіти про ситуацію в Україні граф Форгач скеровував до Відня систематично з високою інтен- сивністю⁹. Окрім того, для оперативного врегулювання питань він користувався телеграфом. Його численні телеграми чи не щодня надходили до австро-угорського МЗС. Стан справ в Україні він оцінював як «невизна- чений», умови проживання в місті -- як важкі, й рекомендував своєму уряду не поспішати з відрядженням до Києва «наділеного найвищими вірчими грамотами посланника»¹⁰.

Дипломат вважав за можливе призначити для представництва інтересів монархії у Києві посадову особу в статусі генерального консула (бажано молоду, витривалу людину) з дипломатичними повноваженнями або повіреного в справах. Найбільш відповідним кандидатом на таку посаду виявився Вальтер Ріттер Прінціг фон Гервальт -- «цілком здоровий, дуже енергійний, дуже заповзятий»¹¹, хоч і не молодий (йому виповнилося вже 55 років). Він мав достатній професійний досвід (від консульського практиканта в Константинополі в 1888 р. до рангу генерального консула 1-го класу і посади Генерального консула Австро- Угорщини в Гамбурзі в 1913-1918 рр.), працював у Лондоні, Белграді, Афінах, був членом правління Австрійського судноплавного товариства. Ще одну перевагу для отримання цієї посади складав його сімейний стан. Завдяки зв'язкам дружини -- одеситки, доньки комерційного радника торговельного і банківського дому Ернст Мах і К^о, Ольги Шультц -- претендент мав широке коло спілкування серед представників української промислової еліти і банківської сфери.

Інтереси Австро-Угорської імперії поширювалися не лише на центральну частину УНР, але й на її південні території. Уже наприкінці березня Верховний штаб кайзерівсько-королівської австро-угорської армії, яка разом із німецькими військами увійшла 14 березня 1918 р. в Одесу, порушив питання про запровадження посади консула Австро- Угорщини з включенням її до командного складу 4-го армії на правах цивільного комісара. Головнокомандувач військ Австро-Угорщини на Півдні України фельдмаршал Едуард фон Бьольц став військовим губернатором Одеси¹³. На той час у Південній Пальмірі відновилися спроби отримати статус вільного міста, реалізації ідеї якого завадило повстання більшовиків, розпочате 18 січня 1918 р.¹⁴. Проте принциповим моментом у взаєминах німецького та австрійського командування було досягнення домовленості з українським комісаріатом міста про статус Одеси: не вільного міста в УНР, а міста самостійної держави¹⁵.

Австро-угорський генералітет мав нагальну потребу в швидкому призначенні консула в Одесі, «добре обізнаного з місцевими економічними та торгівельними умовами», з «хорошими зв'язками»¹⁶. Граф Йоган Фор- гач зі свого боку клопотав перед керівництвом у Відні про проведення «запланованого відправлення консульського функціонера до Одеси» та надання йому в «повному обсязі консульських функцій, необхідного для цього персоналу та просив наділити його одночасно аналогічними функціями, які має місцева паспортна служба в межах колишнього консульського округу...». Однак пошуки кандидата на посаду консула в Одесі тривали до середини червня 1918 року.

У цей час у Відні вже розпочало діяльність українське представництво. Українська сторона ратифікувала Брестський мирний договір 17 березня 1918 р., а 18 квітня 1918 р. скерувала до Відня члена Центральної Ради, з березня 1918 р. -- директора її канцелярії, Андрія Яковліва. Його було уповноважено вручити ратифікаційну грамоту Української Центральної Ради та отримати відповідний документ від уряду Австро-Угорської монархії. Після ратифікації Брестського договору австро-угорською стороною передбачалося створення постійного закордонного представництва УНР у Відні. Офіційний представник Української Центральної Ради прибув до австрійської столиці лише 27 квітня і поселився в готелі “Mattez” на Kleine Stadtgutgasse, 14¹⁸. Відтак реалізувати свої повноваження першому українському представникові до гетьманського перевороту не вдалося.

Не трапилося цього і в Києві. Вірчу грамоту, видану В. Прінцігу, було датовано 11 квітня 1918 р. В уряді УНР її отримали 23 квітня і згідно з візою Голови Ради Народних Міністрів УНР В. Голубовича скерували до МЗС УНР, яке тоді очолював Микола Любинський. У зовнішньополітичному відомстві лист зареєстрували 28 квітня 1918 р.¹⁹. Того ж дня цісар Карл I дав згоду на надання консулові В. Прінцігу найвищих повноважень «надзвичайного посланника та уповноваженого міністра».

Розпочати діяльність йому довелося вже після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, який визнав Брестський мирний договір і запевнив представників країн-підписантів, що буде дотримуватися всіх його умов²¹. «Гетьманське правительство, приходячи до влади, -- писав Дмитро Дорошенко, -- знайшлося перед фактом Берестейського договору й випливаючи з нього наслідків, -- в формі економічних зобов'язань (постачання Центральним державам продуктів) і присутності на українській території закликаних урядом Центральної Ради для допомоги німецьких та австро-угорських військ». Проте через часто агресивну поведінку та нелояльне ставлення до місцевого населення німецько-австрійську присутність уже почали оцінювати як окупацію.

2 травня в першому числі «Державного вісника» було опубліковано повідомлення німецьким та австро-угорським представникам про початок діяльності уряду Української Держави²³, а гетьман зробив особистий урочистий візит цим іноземним представникам²⁴. Позиція графа Форгача мала велике значення для гетьмана, який вважав його добрим фахівцем і водночас усвідомлював «умовне» визнання ним гетьманату²⁵. Вальтера Ріттера Прінціга П. Скоропадський розглядав як «дипломата другого класу».

Уперше на публічному заході В. Прінціг з'явився 19 травня 1918 р. разом із німецьким послом бароном Філіпом Альфонсом Фрайгером Муммом фон Шварценштейном та представником Болгарського Царства професором Іваном Шишмановим на відкритті Українського клубу на вул. Пушкінській, 1. В урочистостях брав участь і гетьман П. П. Скоропадський.

Уповноважувальні грамоти В. Прінціг вручив йому разом із німецьким послом А. Муммом 2 червня. Церемонія відбулася з особливими почестями, оскільки трактувалася українською стороною як «урочисто- офіціяльне визнання Гетьмана Павла Скоропадського Німеччиною і Австро-Угорщиною». Однак у австро-угорському представництві під час підготовки тексту звернення до гетьмана Павла Скоропадського виникли сумніви щодо правомірності застосування титулу «Гетьман усієї України». Граф Форгач з метою з'ясувати ставлення свого керівництва до цього «історичного і національного питання» телеграфував до Відня. Висловлюючи думку про його спірність, він наголосив, що застосування титулу дає підстави вважати Східну Галичину частиною всієї України й може викликати «неприхильне враження на громадянство». У відповідь міністр закордонних справ граф Ш. Буріан фон Райеж рекомендував утриматися від використання титулу «Гетьман всієї України», замінивши його зверненням «Ваша екселенція Павло Скоропадський, Гетьман України». Відтак у врученій П. П. Скоропадському декларації було застосовано титул “Seine Exzellens Paul Skoropadski, Hetman der Ukraine”.

Повноважний представник Цісарсько-Королівського Австро-Угорського Уряду при Уряді УНР В. Прінціг мав виконувати свої функції до моменту створення передбаченого в Брестському мирному договорі дипломатичного представництва. До кола його обов'язків входили торговельно-економічні питання, зокрема контроль за поставками з українських земель до Австро-Угорщини сільськогосподарських та промислових товарів: зерна, яєць, великої рогатої худоби, сала, цукру, льону, пеньки, корму для худоби, марганцевої руди тощо²⁹. 3 червня 1918 р. було розроблено спеціальний наказ про правила вивозу за кордони Української Держави різних товарів та продуктів, який передбачав дозвіл «відповідних інституцій, які порядкують монополією на ці товари» на вивезення цукру (органи Міністерства продовольчих справ), спирту (акцизне відомство), вугілля (департамент палива Міністерство торгу і промисловості)³⁰. Наказ містив заборону на вивезення всіх волокнистих товарів у сирому, напівготовому і готовому вигляді (мішки, брезенти, мануфактура тощо), колоніальних товарів (мед, патока рафінадна, масло рослинне, шкіра в сирому і обробленому вигляді тощо), гумові вироби, метали (золото, срібло, мідь, цинк тощо), коні³¹. Окремо розроблялися правила ввезення в Україну товарів з Німеччини та Австро-Угорщини.

Проте нетривала діяльність В. Прінціга в Києві мала й політичні аспекти. На початку червня 1918 р., напередодні ратифікації гетьманом П. Скоропадським Брестського мирного договору³², він повернувся до виконання обов'язків на попередньому місці роботи в Гамбурзі.

У цей час як офіційний представник Української Держави в статусі «надзвичайного посланника і уповноваженого міністра при Цісарсько- Королівськім правительстві Австро-Угорської Монархії» до Відня вирушив один із засновників Української демократично-хліборобської партії і автор її політичної програми В. К. Липинський. Його місія полягала в обміні грамотами про ратифікацію Брестського договору з усіма державами, які цей договір уклали. 1 липня співробітники посольства прибули до Відня і розташувалися в готелі «Брістоль», на Kдrntner Ring, 1. Послові було відведено кімнати 58-5 9³³. 5 липня В.К. Липинський вручив уповноважувальні документи міністру закордонних справ Ш. Буріану і розпочав проведення консультаційних зустрічей для забезпечення реалізації свого ключового завдання. Обмін ратифікаційними грамотами з дипломатичним представництвом Болгарії відбувся 15 липня, Німеччини -- 24 липня. Натомість щодо ратифікації договору з Австро-Угорщиною справа зайшла в глухий кут: до посольства надійшло повідомлення про анулювання австро-угорською стороною таємної домовленості щодо Буковини та Східної Галичини. Причина такого кроку пояснювалася порушенням українською стороною зобов'язань щодо постачання продовольства. 16 липня український оригінал таємного договору на вимогу австрійської сторони було знищено за участі нещодавнього представника Австро-Угорської імперії у Києві В. Прінціга.

У скерованій до МЗС держави перебування ноті В. Липинський висловив протест проти непослідовності дій монархії та сподівання, що Брестський мир буде якнайшвидше ратифікований. Водночас у листі до міністра Д. Дорошенка він висловився за вжиття заходів, які б унеможливили анулювання договору австрійською стороною. В. Липинський провів серію зустрічей з міністром Ш. Буріаном і представником Австро- Угорщини в Українській Державі Й. Форгачем, який уже прибув до Відня. Однак незабаром вирішення спірних питань пішло іншим шляхом через розпад Австро-Угорської імперії та падіння Гетьманату й відновлення УНР. Попри ратифікацію Брестського мирного договору також і Туреччиною (22 серпня), Австро-Угорщина не ратифікувала цей міжнародний акт, хоч продовжувала отримувати передбачене договором продовольство з Української Держави.

Станом на 10 вересня 1918 р. виконання Брестського договору в частині надання Україною товарів Центральним Державам складало: 1) хліб (пшениця, жито, овес, ячмінь, просо, гречка, горох, чечевиця, олійне насіння); б) мука, крупа, висівки, макуха -- 75 млн пудів (коли б до 1 грудня цього року ЦД не додано 40 млн пудів хліба, то він замінявся цукром на 1/8 частину недоданого хліба); 2) харчові продукти: худоба -- 11 млн пудів, вівці -- 880 т штук, птиця -- 2 млн штук; сало, масло, сир -- 460 000 пудів; м'ясні консерви -- 200 000 пудів, яйця -- 2500 вагонів (у вагоні 100-110 скринь по 1440 штук), цукор -- 2,5 млн пудів (100-120 к за пуд), спирт -- 20 млн літрів, 40% очищений; 3) сирівці: лісові матеріали -- 11 200 вагонів (включаючи ліс будівельний, дрова і шпали), конопля -- 7500 пудів, руда залізна -- 37,5 млн пудів, руда марганцева -- 3 млн пудів, шкіри великі -- 800 000 штук, дрібні -- 700 000 штук, тютюн -- 600 000 пудів³⁴.

10 вересня 1918 р. військовий аташе посольства Австро-Угорщини в Українській Державі Спаннокі повідомив голові Ради Міністрів Ф. Лизо- губу, що Державний Союз австрійської промисловості очікує з України зацікавлених осіб: фабрикантів, інженерів, промисловців, делегатів центральних установ для ознайомлення із закладами австрійської промисловості. Союз брав на себе зустріч і супровід українських делегатів. У зв'язку з цим Раді Міністрів пропонувалося поширити цю інформацію серед представників промислових і технічних кіл з метою з'ясування, хто хоче відвідати Австрію чи Угорщину, і повідомити, яка галузь відряджає делегатів, скільки їх, який час найбільше підходить для поїздок³⁵.

Деякий час представником Австро-Угорщини в Києві залишався консул Ріттер фон Гоффінгер, за його керівництвом працювали віце-консули др. Іштван фон Ревічкі та др. фон Кляйнвехтер, консульський аташе фон Пітлік, радник консульської канцелярії Дінтер та секретар консульської канцелярії Хлопецкі³⁶. Восени 1918 р., за кілька тижнів до остаточного припинення діяльності, Київське представництво очолив радник Еміль Еґон принц цу Фюрстенберґ, завдання якого полягало в «посиленні політичної компоненти австро-угорських військ в Україні, які часто діяли на власний розсуд». Гетьман Павло Скоропадський зауважував невизначеність австрійської політики щодо Української Держави під час урядування князя Фюрстенберґа³⁸. Проте назагал австро-угорський представник демонстрував прихильність до українського національного руху. Зокрема під час зустрічі з делегацією демократів-хліборобів у складі М. Міхновського, колишнього депутата Держдуми Шемета і д-ра Д. Донцова він заявив, що австро-угорський уряд вважає за необхідну участь українських представників у мирному конгресі, оскільки становище України як самостійної держави визначилося⁴⁰.

З кінця червня офіційне консульське представництво Австро-Угорщини діяло й в Одесі. Представник кайзерівсько-королівського дому й міністерства закордонних справ Австро-Угорської імперії при Командуванні Східної армії в Одесі старший лейтенант у відставці Гайнріх фон Цітковскі прибув до Одеси 24 червня. 19 травня 1918 р. його було звільнено з посади консула в одному з найважливіших з економічного погляду албанському місті Дурресі (Дураццо, Дуръс), колишній столиці, де він працював від 1914 р. Шість років до того, в 1908-1914 рр., Г. фон Цітковскі виконував обов'язки консула в польському місті Битові (Вуїо'^⁴¹. Разом із консулом вирушили до Одеси віце-консули др. Віктор Креннер і барон Фрайгер фон Шелль-Баушльот, консульський аташе фон Ціглер-Поцца, секретар консульської канцелярії Авелін Водварка та консульський «офіціал» Фрідріх Шнайдер. З огляду на політичну нестабільність та побутові труднощі життя в Одесі брати з собою родини їм не рекомендувалося. Процедура акредитації консульства проводилася через київське представництво Австро-Угорщини, а генконсул безпосередньо підпорядковувався австро-угорському представнику в Києві⁴².

Першою перепоною, яку довелося долати Г. фон Цітковскі, виявився пошук приміщення, оскільки будинок, в якому працювало раніше консульство Австро-Угорщини, почав зсуватися в море. Напередодні приїзду дипломатів садибу через аварійний стан залишив міський губернатор фон Бьольц, який там мешкав. Генконсул негайно подав запит до Відня на надання фінансової підтримки для найму приміщення в розмірі 50 000 рублів⁴³. Через деякий час генконсульство розташувалося на вулиці Новосельській у будинку № 100 на засадах помісячної оренди⁴⁴. Прийом відвідувачів розпочався 8 липня. Відвідавши напередодні офіційного відкриття консульства свого безпосереднього керівника графа Форгача в Києві, Г. фон Цітковські погодив з ним зовнішнє позначення резиденції. Проте з огляду на відсутність ратифікації з боку Австро-Угорщини Брестського мирного договору керівництво у Відні рекомендувало консулові утриматися від використання зовнішньої атрибутики: консульських емблем і прапорів.

Відповідно до розпорядження австро-угорського командування генконсульство мало контролювали реєстрацію іноземців в Одесі. Вона проводилася місцевою владою. Від реєстрації звільнялися вже зареєстровані англійці, чорногорці, серби, американці, китайці, албанці, японці, греки, перси, аргентинці, французи, італійці, бельгійці. За невиконання розпорядження до 15 жовтня 1918 р. іноземцям загрожувало інтернування й вислання⁴⁵. Генконсульству делегувалися також функції, аналогічні до завдань місцевої паспортної служби в межах колишнього консульського округу. Згодом передбачалося створити при генконсульстві філію місцевої паспортної служби.

Одночасно з початком роботи консульства в липні розпочав діяльність в Одесі на вулиці Театральній, 6 представник двох новостворених у Будапешті товариств: українсько-угорського -- «для вивезення товарів» та міжнародного акціонерного -- для вивезення і ввезення товарів -- Е. фон Шарбо. Ще раніше в Одесі відкрилася генеральна контора австрійського об'єднаного товариства «Ост» -- головного постачальника продуктів австрійського виробництва в південну Україну. Воно об'єднувало всі більш-менш великі експорті групи Австрії, зацікавлені в товарообміні з Україною, й користувалося правами, наданими як урядом, так і промисловцями. Очолював товариство генеральний директор фон Баль- він. В Одесу товариство доправляло сільськогосподарські машини та приладдя (молотили, віялки, серпи, коси тощо), емальований посуд, скло, сірники і продукти нафтопромислу (керосин, бензин, свічки). Передбачалося, що товарами буде забезпечуватися Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлисаветград, Проскурів та інші українські міста. Питання розподілу цих товарів обговорювалося на нараді під головуванням генерала фон Сенд- лера за участі полковника генерального штабу Крейнаса, що прибув із Відня⁴⁶. Перший транспорт доставив до Одеси 40 000 пудів «нафтового палива» і 10 вагонів сільськогосподарських машин. Таким чином, встановлення товарообміну покладалося на спеціальні організації, що певною мірою розвантажувало генконсула. Покладені на нього обов'язки Гайнріх фон Цітковскі виконував до 14 листопада 1918 р. За двадцять днів до того, 24 жовтня 1918 р., він рапортував своєму керівництву у Відні про ймовірний сценарій розвитку подій та перспективи діяльності консульства. Передбачаючи, що командування армії переїде до Вінниці, Г. фон Цітковскі вважав недоцільною одночасну евакуацію консульства. Він планував продовжувати роботу своєї установи до моменту залишення Одеси останніми підрозділами австро-угорських військ. Його план отримав схвалення. Однак події розвивалися стрімко. 8 листопада 1918 р. покінчив життя самогубством фельдмаршал фон Бьольц, австрійські війська залишали Одесу. Втративши зв' язок зі своїм віденським керівництвом, Г. фон Цітковскі склав обов'язки, звільнив позаштатних працівників, спалив політичні документи і шифрувальні матеріали, передав консульські функції консульству Данії в Одесі й вирушив із персоналом через Київ і Брест-Литовськ до Відня, який вже не був столицею могутньої імперії.

У січні 1919 р. уже Директорія скерувала до столиці створеної 16 листопада 1918 р. Угорської Республіки Надзвичайну дипломатичну місію УНР на чолі з Миколою Ґалаґаном. Йому довелося започатковувати українсько-угорські дипломатичні відносини за нових геополітичних реалій незабаром після розпаду Австро-Угорської монархії. Ключове завдання представника УНР полягало в досягненні визнання Угорщиною державної незалежності України. На штатні посади місії отримали призначення син відомого чернігівського адвоката і громадського діяча І.Л. Шрага Микола Шраг (радник), співробітник МЗС УНР «напівфран- цуз» Олекса Клор (урядовець), поет Олександр Олесь (аташе). Решта посад планувалася для представників ЗУНР з метою створення єдиного представництва унітарної держави.

10 лютого українські дипломати прибули до місця призначення й розташувалися в готелі “Dunapalota” на вулиці Марії-Валерії, 14. Уже 13 лютого голова місії відвідав угорське МЗС і вручив заступнику міністра графу Імре Чакі вірчу грамоту. М. Ґалаґану було обіцяно надання місії всіх привілеїв дипломатичних представництв, без визнання «незалежної Української республіки» de jure. 22 лютого М. Ґалаґана та керівника представництва ЗУНР Я. Біберовича прийняв тимчасовий президент Угорщини граф Михай Карої. Українцям довелося говорити про складні проблеми, зокрема про ймовірність поширення більшовицького руху за межі Російської імперії, необхідність визнання українським урядом Закарпаття інтегральною частиною Угорщини та можливість спільних українсько-угорських дій проти Румунії. Позиція М. Ґалаґана цілком задовольнила титулованого співрозмовника: боротьбу російських більшовиків посол окреслив як порушення права народів на самовизначення, що вступає в протиріччя з шанованими М. Карої поглядами Президента США Т. Вільсона, тоді як надання закарпатським українцям права на самовизначення через референдум прямо відповідає «14 пунктам» і підтримується Директорією, а щодо Румунії Україна й Угорщина мають спільні інтереси. Розмова мала позитивний результат, який давав сподівання на сприяння українським представникам. До кінця лютого 1919 р. було створено прес-бюро місії, завдання якого полягали в реферуванні угорської преси, підготовці інформації про події в Україні та організації спеціального часопису, який незабаром став виходити в Будапешті німецькою мовою під назвою «Die Ukraine».

Та вже 21 березня в Угорщині відбулася зміна влади: лівий уряд Шарля Габраї проголосив Угорську Радянську Республіку. Комісаріат закордонних справ очолив Бела Кун. М. Ґалаґан вирішив роботу місії не припиняти. Ключове завдання НДМ УНР в Угорщині за нового більшовицького режиму він визначив як спробу через посередництво угорської радянської влади припинити війну між УНР та радянською Росією. Перший візит з метою аналізу ситуації було зроблено до Комісаріату закордонних справ УРР. Микола Ґалаґан домігся того, що власники українських паспортів звільнялися від спеціальних обов'язків громадян УРР. Згідно з угодою російського та угорського радянських урядів, громадяни цих країн користувалися під час перебування на території іншої держави ширшими правами й мали виконувати відповідні обов'язки. Відтак російським громадянам загрожувала участь у примусових роботах, служба в угорській червоній армії тощо. НДМ УНР видавала українцям національні паспорти, тим самим відокремлюючи їх від громадян РСФРР. У нових політичних умовах «пропаганду української справи» вирішили реалізовувати «під покровом української комуністичної газети». До цієї справи долучилися колишні військовополонені І. Маслюк, К. Загорода, а також Микита Шаповал. Перше число органу «Української Комуністичної групи» тижневика «Червона Україна» побачило світ 24 травня 1919 р. Ключовим стало його четверте число. Вміщені в ньому статті «Авантура чи трагедія» та «Дорога до порозуміння» викликали непорозуміння з радянськими колами й призвели до покарання редакторів та відсторонення їх від роботи. Проте після двотижневої перерви «Червона Україна» продовжила існування. Таким чином, навіть за радянського періоду угорської історії посол УНР намагався інформувати громадськість про проблеми України.

Водночас у Будапешті продовжувало діяльність галицьке представництво. Тим самим на прикладі Угорщини підтверджувалася теза В. Темницького про «дві закордонні політики» на тлі декларованої злуки ЗУНР та УНР. Покладаючи надію на те, що радянській Угорщині вдасться протриматися, «поки не встановиться через Галичину зв'язок з Росією»⁴⁹, Б. Кун запропонував Я. Біберовичу своє посередництво у переговорах між урядами ЗУНР і Радянської Росії та встановлення торговельних відносин між Східною Галичиною та Угорщиною, але Держсекретаріат ЗО УНР цю пропозицію відхилив⁵⁰. Так само було відмовлено командувачеві угорських військ Вілмошу Бему щодо допомоги в боротьбі проти Румунії через складнощі на українсько-польському фронті та передбачувану реакцію Антанти⁵¹. Взаємна непоступливість, різні пріоритети зовнішньополітичної діяльності ЗО УНР, складнощі польсько-української війни, зміни влади в Угорщині поступово ослабляли роль «заступництва» Я. Біберовича. Не сприяли зміцненню авторитету дипломатичного представництва ЗО УНР і непорозуміння, що виникали між Миколою Ґалаґаном та Ярославом Біберовичем і згодом спричинили їхній розрив. Остаточне роз'єднання місії з розподілом коштів і майна сталося 8 травня.

1 серпня в Угорщині відбулася нова зміна влади. У так званому профспілковому уряді Угорської народної республіки на чолі з соціал- демократом Дюлою Пайдлом промайнули знайомі українським дипломатам постаті: Ерньо Гарамі, Шандор Гарбаї, Петер Агоштон. Напередодні падіння народної республіки, 4 серпня, Миколі Ґалаґану довелося поспілкуватися з міністром закордонних справ Петером Агоштоном. Той прийняв посла і вислухав з надзвичайною увагою, але висловив сумнів щодо перспектив існування уряду. Передбачення здійснилися -- 6 серпня його діяльність завершилася.

7 серпня розпочав діяльність новий уряд на чолі з Іштваном Фрід- ріхом, засновником і лідером Християнської національної партії, який обіймав посаду прем'єр-міністра до 25 листопада 1919 р. Постійні зміни влади та складу уряду гальмували розгортання повноцінних українсько- угорських дипломатичних відносин. Після зайняття в серпні Будапешта румунськими військами, становище Надзвичайної дипломатичної місії УНР значно погіршилося. Передусім з огляду на запровадження суцільної суворої цензури було заборонено видання “Die Ukraine”, обмежувалися громадянські свободи населення, зокрема обмін інформацією між дипломатичними представництвами УНР у Будапешті та Бухаресті. Для врегулювання цих питань М. Ґалаґан ініціював переговори з румунським міністром К. Діаманді й домігся позитивного їх вирішення. Інформаційну ізоляцію було припинено, діяльність пресового бюро -- продовжено, а військовополоненим дозволено переправлятися через зайняті румунськими військами території. У Будапешті згідно з домовленістю Галагана з Діаманті знову почала виходити німецькомовна газета “Die Ukraine”, окремою брошурою з'явилася угорською мовою праця О. Шульгина “Ukrain problemak”.

28 листопада в Будапешті розпочав діяльність новий коаліційний уряд на чолі з колишнім міністром освіти Карлом Гусаром. МЗС очолив граф Йожеф Шомшич. Далі частота змін урядів не уповільнилася. 1 березня до влади прийшов адмірал Міклош Горті. Деякий час міністр-президент Шандор Шімоні Шемадам виконував обов'язки міністра закордонних справ, у квітні його змінив на цій посаді граф Пал Телєкі, а у вересні -- граф Імре Чакі. Утім, як стверджував Микола Ґалаґан, «відношення до нашої дипльоматичної місії збоку всіх урядів, які настали після повалення радянського уряду, було не тільки льояльне, але навіть дуже добре»⁵².

Не приймаючи нового урядового курсу, спрямованого на зближення з Польщею, Микола Ґалаґан подав прохання про демісію. Офіційно звільнений з посади він був 28 вересня. Підібрати відповідну кандидатуру на посаду голови НДМ УНР в Угорщині тоді було досить непросто. Припинення повноважень військово-санітарних місій у Центральній та Південній Європі у серпні 1920 р. та віднесення питань допомоги полоненим українцям під час їх повернення додому до компетенції Міністерства закордонних справ давало підстави для запрошення на цю посаду полковника В. В. Сікевича -- 50-річного кадрового військового, представника старого шляхетського роду з Київщини, який прибув до Будапешта на початку 1919 р. для організації допомоги українським військовополоненим і тісно співпрацював з М. М. Ґалаґаном.

На відміну від принципового політика М. Ґалаґана, кадровий військовий, що звик виконувати накази, В. Сікевич послідовно дотримувався пріоритетів зовнішньополітичної діяльності, встановлених Директорією. Він, зокрема, особливу увагу звертав на розвиток українсько-польських взаємин, підтримуючи «добрі та дружні стосунки» з посольством Польської Речі Посполитої в Угорщині. При цьому йому не вдалося домогтися безперебійного видавання віз українським громадянам польською консульською установою в Будапешті. У січні 1921 р., відповідно до вказівок МЗС УНР, місія склала протест проти намірів уряду Петра Врангеля продати кораблі Чорноморського флоту й передала його до МЗС Угорщини.

Період головування в місії В. Сікевича співпав з перебуванням біля керма влади в Угорщині диктатора Міклоша Горті. Ворог більшовизму, він беззастережно надав всі дипломатичні привілеї представнику «не- радянської» України. Місія перебувала в Угорщині на рівних правах із дипломатичними представництвами інших країн. До її завдань належала консульська діяльність. У січні 1922 р. до них додалося полагодження консульських справ щодо українців, які перебували в Австрії. З аналогічною пропозицією у вересні 1922 р. звернулося до В. Сікевича Консульство УНР у Данцигу, зважаючи на «гарне становище Дипломатичної місії на Угорщині, прихільне відношення угорського Уряду, а також до де-якої міри не дуже добрий матеріальний стан Місії», видавати паспорти, тим самим маючи певний економічний зиск (650 німецьких марок за паспорт). Перебирання консульських обов'язків українських представництв у Австрії і вільному місті Данцигу, попри обіцяне поліпшення матеріального становища, лише ускладнило його. Прохання місії до українського посольства в Німеччині про надання 100 паспортних бланків було переадресовано до Австрії, а Посольство УНР у Відні спромоглося надати лише 20 бланків. Однак незабаром до обов'язків НДМ в Угорщині у зв'язку зі скасуванням Посольства УНР у Берліні додалася допомога в оформленні паспортів українським біженцям у Німеччині. Зменшення фінансування місії змусило змінити адресу помешкання й переміститися на Margit rakpart, 53.

Незабаром В. Сікевича було залучено до організації переїзду головного отамана військ УНР С. Петлюри через Будапешт і короткотермінового там перебування.

2 квітня 1924 р. генерала Сікевича було повідомлено, що Угорський уряд «на підставі політичних поглядів» припинив діяльність Української дипломатичної місії у Будапешті. Наступного дня розпочалися ліквідаційні заходи й підготовка документів для архіву.

Питання, пов'язані з захистом прав угорських громадян з боку офіційних представників Угорщини, виникли на початку 1920-х років у зв'язку зі спробами вже радянської влади в Україні організувати реевакуацію іноземних громадян на батьківщину⁵³. В липні 1921 р. повноваження від НКЗС УСРР на ведення переговорів із Представництвом Угорської Держави про обмін військових і цивільних полонених, а також громадян однієї країни, затриманих урядами іншої сторони, отримав росіянин Яків Ганецький⁵⁴. 3 жовтня 1921 р. за вказівкою з Москви його було замінено на повпреда в Ризі Лева Александрі. Йому доручалося вести переговори про обмін і репатріацію військовополонених, цивільних полонених та інших осіб, а також підписати за результатами переговорів відповідну конвенцію. Угорську сторону представляв Міхай Юнгерт- Арноті, котрий 1920 р. лише розпочав дипломатичну кар'єру в ново- створеному МЗС Угорщини. Упродовж 1920-1923 рр. він як тимчасовий повірений займався питаннями повернення військовополонених з української території. Вивезення великої групи угорських військовополонених (100 колишніх червоноармійців) із Одеси ним було організовано вже в листопаді 1921 р. Після створення в грудні 1922 р. СРСР діяльність зовнішньополітичного відомства УСРР було фактично припинено, а дипломатичні та консульські представництва УСРР за кордоном відповідно до постанови ВУЦВК від 20 вересня 1923 р. ліквідовувалися шляхом об'єднання їх із місіями РСФРР у повпредства СРСР з 5 серпня 1923 р.⁵⁵.

Офіційне представництво Угорської Народної Республіки з'явилося в Києві вже по Другій світовій війні. Право здійснювати зовнішньополітичну діяльність Українській РСР було повернуто 1 лютого 1944 р. ухвалою Верховної Ради СРСР Закону «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат». Відповідні зміни до Конституції УРСР внесла Верховна Рада УРСР законом, ухваленим 4 березня 1944 р. Зокрема, в ст. 15-б УРСР надавалося право «вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними і консульськими представ- никами»⁵⁶. Першими розпочали діяльність у Києві генеральні консульства Польської Народної Республіки, Чехословацької Соціалістичної Республіки та Німецької Демократичної Республіки. Генеральне консульство Угорської Народної Республіки відкрилося 18 квітня 1969 р. Поспіль із функціями, пов'язаними з відновленням чи наданням громадянства, майновими правами іноземних громадян та з' ясуванням інформації про родичів, отриманням дозволу на відвідання могил родичів, консульства займалися торгово-економічними відносинами, сприяли започаткуванню двосторонніх контактів між різними організаціями своїх країн та українськими установами.

Спершу угорська консульська установа розташувалася на вулиці Інститутській у буд. № 8. Її очолив генеральний консул Вілмош Кочиш, на посаді консула першим працював Йожеф Уграї, віце-консула -- Іштван Леваї. У перші роки роботи консульства, згідно з його основними функціями, було розгорнуто діяльність із налагодження торговельно- економічних відносин із Українською РСР. Зокрема консульство опікувалася питаннями роботи в м. Ізмаїлі угорського судноплавного агентства «МАХАРТ» -- судновласника, експедитора вантажів, брокера та експедитора іноземних судів у портах Угорської Народної Республіки. Представництво було створено з огляду на велику частину угорських або трампованих суден (70%), які обслуговувалися в порту Рені⁵⁷.

У вересні 1970 р. Генеральне консульство Угорської Народної Республіки виступило з важливою ініціативою. Під час візиту до міністра автомобільного транспорту УРСР Ф. Головченка угорський консул Й. Уграї порушив питання про започаткування тіснішої співпраці між українським міністерством та угорською фірмою «Могюрт», організацію поставок обладнання для ремонту автобусів марки «Ікарус» на Дніпро- дзержинському автомобільно-ремонтному заводі та обміну спеціалістами в галузі ремонту автобусів⁵⁸. Уже в жовтні планувалося прибуття в Україну спеціалістів заводу «Ікарус» на чолі з директором.

Активність угорських дипломатів виявлялася й в інших сферах. У листопаді 1970 р. співробітники угорського генерального консульства здійснили акцію щодо вручення нагород українським громадянам, присуджених Урядом Угорської Народної Республіки. Нагороди в Харкові, Дніпропетровську й Донецьку вручав консул Й. Уграї, у Полтаві -- генеральний консул В. Кочиш⁵⁹.

У лютому 1972 р. в ініційованій дуаєном консульського корпусу, Генеральним консулом СРР Александру Унгуром зустрічі співробітників іноземних консульств із працівниками МЗС УРСР узяв участь уже новий Генеральний консул Угорської Народної Республіки -- Ласло Ваци. Під час цієї зустрічі обговорювалися питання, пов'язані з витребуванням документів для громадян іноземних держав. Із метою спрощення для громадянина встановлення факту через суд А. Унгур ініціював зміни до тексту нот, у яких повідомлялося про відсутність витребовуваних документів у архівах. Йшлося про потребу вказувати, за який період та в якій установі відсутня архівна інформація замість формули «в архівах не виявлено», запровадженої за розпорядженням МЗС СРСР⁶⁰. За кількістю витребовуваних документів найбільше звернень подавало генконсульство Польської НР, менше -- генконсульство Угорської НР, оскільки відповідно до радянсько-угорської угоди документи витребовувалися через відповідні міністерства.

У червні 1978 р. Генерального консула Угорської Народної Республіки Ласло Ваци змінив Дьєрдь Макларі⁶¹. Співробітники генконсульства продовжили активну участь у підготовці зустрічей українських і угорських експертів з питань розроблення напрямів співпраці між міністерствами, відомствами, установами й організаціями УРСР і Угорської НР, систематично брали участь у заходах, організованих МЗС УРСР. Зокрема переглянута в Будинку кіно в березні 1979 р. стрічка «Великая отечественная» стала предметом окремого візиту Д. Макларі та консула ПНР М. Гарболінскі до МЗС. Зарубіжні дипломати висловили свої враження від перегляду фільму й зауважили, що його слід показувати молоді, щоб та знала, які біди пережили народи в роки війни. Особливо важливо робити це в західних країнах, де переважно нічого не знають про східний фронт⁶². Перегляди ідеологічно виважених фільмів належали до постійних форм роботи МЗС УРСР із зарубіжними консульствами. Співробітники генконсульства Угорщини брали також участь у екскурсіях до наукових установ, заводів, колгоспів та ін.

Неодноразово генеральне консульство Угорської Народної Республіки в Києві порушувало перед МЗС УСРР питання щодо сприяння вирішенню консульсько-правових питань, зокрема щодо упорядкування надання органами РАГС свідоцтв про шлюб між українськими й угорськими громадянами з метою реєстрації цих шлюбів в Угорщині відповідно до угорського законодавства; спрощення візового режиму для осіб, які виїздили до угорських міст для відвідання могил своїх рідних; застосування вимог спрощеного порядку перетину кордону тощо. Ці питання складали найбільший обсяг у спектрі напрямків діяльності консульської установи. Консульський департамент МЗС УРСР запрошував генерального консула та консулів для роз'яснення новел законодавства, пов'язаного з реалізацією консульських функцій. На початку червня 1979 р. віце-консула Угорської Народної Республіки Ш. Алмаші було запрошено до МЗС УРСР для повідомлення про припинення інформування генконсульств про ухвалення позитивних рішень на клопотання громадян СРСР щодо виїзду з Радянського Союзу. Таке рішення підтримувала більшість представників консульського корпусу в Києві. Позитивно зреагував на повідомлення й угорський представник. Однак його візит до МЗС УРСР мав неочікувані наслідки. Ш. Алмаші зауважив, що повідомлення часто робилися телефоном, тому розібрати прізвища було складно, нерідко траплялися й випадки, коли до нього на прийом приїздили особи, що отримали дозвіл на виїзд з інших областей, а повідомлення про дозвіл консульство ще не мало. Дуже необережно він заявив, що неодноразово йому пропонували хабарі за надання позитивного висновку. Зокрема це стосувалося осіб, які вступали у фіктивний шлюб із угоркою/угорцем, тоді як їхня родина вже виїхала до Ізраїлю чи США, з єдиною метою легалізувати свій виїзд, продати речі й скупити на чорному ринку в Будапешті валюту, чим завдавали збитки Угорщині⁶³.

За кілька днів запрошення до МЗС отримав генконсул Д. Макларі, офіційно -- для роз'яснень нововведень загальносоюзного порядку звернення радянських громадян до консульських установ у Києві щодо отримання дозволу на виїзд до європейських країн -- членів РЕВ; неофіційно -- для з'ясування суті висловлювань віце-консула. Щодо офіційного боку розмови Д. Макларі підтвердив розуміння ситуації, а щодо неофіційного -- пообіцяв з'ясувати наявність конкретних фактів, які б ілюстрували висловлювання віце-консула, у МЗС Угорщини. Між іншим він повідомив, що термін відрядження Ш. Алмаші вичерпано, й на його місце невдовзі прибуде досвідченіший співробітник⁶⁴. Під час розмови генконсул висловив свою оцінку зростання кількості шлюбів угорських і радянських громадян. Він зауважив, що такі шлюби часто розпадаються, відтак це збільшує загальну кількість розлучень, тоді як за цим показником, як і за кількістю самогубств, Угорщина посідає одне з перших місць у світі. З метою спрощення передавання документів упродовж 1979 р. у контактах між угорським генконсульством і українським зовнішньополітичним відомством почав застосовуватися радянсько-болгарський досвід передавання документів органами РАГС, поза дипкана- лами⁶⁶. Проте в питаннях оформлення документів зберігалося достатньо спірних моментів. Ключову проблему складало зокрема витребування в органах РАГС інформації про місце народження особи чи розірвання шлюбу, оскільки в радянських документах зазначався лише район, без точної назви населеного пункту. Потреба вказівки на точне місце розірвання шлюбу пояснювалася турботою про спадкові права дітей, народжених у такому шлюбі. Ця проблема загострилася під час обміну генеральним консульством національних угорських паспортів громадян, які проживали на території УРСР. У січні 1982 р. генконсул Д. Макларі порушив її перед керівництвом МЗС УРСР, однак отримав відповідь про необхідність вирішувати питання через консульське управління СРСР⁶⁷. Проте навіть після обговорення проблеми в Будапешті угорською і радянською делегаціями в документах РАГС у графі «місце народження» залишилася лише інформація про область і місто⁶⁸.