Соборність: ідейно-теоретичне підґрунтя та спроба реалізації (до 100-ліття проголошення Акту Злуки)

доктор історичних наук, професор,

завідувач відділу історії

Української революції 1917 -1921 рр.

Анотація

соборний держава акт злука

Стаття присвячена об 'єднанню в одну соборну державу західних і східних українських земель, яке увійшло в історію як Акт Злуки. Ця подія була однією з найвидатніших в історії Української революції 1917-1921рр. На основі аналізу ґрунтовного історіографічного доробку, використання джерельного та мемуарного матеріалу автор висвітлює як ґенезу формування соборницької ідеї, так і реальну спробу її втілення в умовах завершення Першої світової війни, перефор- матування політичної мапи Центральної та Східної Європи. В головний фокус дослідження потрапили події пов'язані з виникненням Західноукраїнської Народної Республіки, її протистояння з Польською державою, а відтак пошуки союзника у цій боротьбі. В умовах кінця 1918 - початку 1919 рр. ним могла бути лише Велика Україна репрезентована Українською Народною Республікою. Важлива увага приділяється аналізу правових підстав та колізій, які підготували підписання Акту Злуки 22 січня 1919 р.

Ключові слова: соборницька ідея, Акт Злуки, Українська революція 1917-1921 рр., Перша Світова війна, Українська Національна Рада, Директорія УНР.

Annotation

The article is devoted to the unification of the united state of the western and eastern Ukrainian lands, which entered into history as the Act Zluky. This event was one of the most prominent in the history of the Ukrainian Revolution of 1917-1921. Based on the comprehensive historiographic works and sources as well as memoirs, the author highlights both the genesis of the idea of unity and the real attempt to implement it in the conditions of the completion of the World War I and reformation the political map of Central and Eastern Europe. The study was focused on the events associated with the formation of the Western Ukrainian People's Republic, its confrontation with the Polish state, and the search for an ally in this struggle. In the conditions of the end of 1918 and the beginning of 1919, only the Great Ukraine represented by the Ukrainian People's Republic could have been that ally. Great attention is paid to the analysis of the legal grounds and conflicts that enabled the signing of the Act Zluky on January 22, 1919.

Key words: the idea of unity, the Act Zluky, the Ukrainian Revolution of 1917-1921, the World War I, the Ukrainian National Council, the Directory of the UPR.

Виклад основного матеріалу

В історії Української революції 1917-1921 рр., столітній ювілей якої Україна осмислює протягом останніх двох років, є, на мою думку, дві дати, два моменти, які визначають її історичний сенс, роблять актуальними на багато десятиліть вперед. Це проголошення державної незалежності 11 (22 за новим стилем) січня 1918 року, а рівно через рік у той самий день об'єднання в одну соборну державу західних і східних українських земель, яке увійшло в історію як Акт Злуки. Ці дві дати віншують апогей Української революції, прагнення українців до власного державного життя на своїх етнічних територіях. Важливість цих подій відчувається сьогодні з особливою гостротою, адже як і тоді ми ведемо війну із зовнішнім агресором, який намагається відірвати від нас наші суверенні території і загрожує нашій незалежності. Суголосність в межах такого тривалого проміжку часу як століття, а до того ж ХХ - початку ХХІ століття, часу наповненого великою кількістю масштабних подій, часу з значною динамікою суспільних змін, - ще одне переконливе свідчення екстра важливості предмету нашої сьогоднішньої уваги. Тоді 1919 р., високо злетівши в своїх стрем- ліннях, Українська Народна Республіка не змогла закріпити свої досягнення у боротьбі із зовнішніми силами, насамперед російськими більшовиками. Відновлення державності довелося чекати понад сім десятиліть, які вартували українцям неймовірних випробувань та втрат. Високий злет і гіркий присмак поразок змушують не лише до урочистого святкування цієї події, але й до глибокого осмислення її сутності та аналізу причин, які не дали реалізуватися цій ідеї століття тому.

В сучасній історіографії Української революції обидві дати - і ухвала ГУ Універсалу, і Акт Злуки є підвалинами, на яких вибудовується архітектоніка вивчення загальних проблем революції, особливо тих аспектів, які стосуються історії державотворення, націології та формування української політичної думки. Не секрет, що Українська революція вивчається переважно у вузьких хронологічних рамках 1917-1921 рр. Ця «вузькість» має свої певні переваги, змушує скрупульозно вивчати та аналізувати джерельний матеріал, відслідковувати дуже тісні при- чинно-наслідкові зв'язки, докопуватись до таких деталей, які зовсім не потрапляють в поле зору дослідників, які працюють на великому хронологічному просторі. В цьому сенсі історики мають великі напрацювання, здійснені за останні майже 30 років. Пригадується, коли 1990 р. у зв'язку з підготовкою Народним рухом України живого ланцюга між Львовом та Києвом до Гнституту історії посипались запити на коментарі про події січня 1919 р. та їх наслідків, ми змушені були вишукувати та зводити окремі фрагменти зі спецфондівської літератури, щоб відтворити бодай фрагментарно і поверхнево цю подію. Г на її підставі робити свої перші несміливі коментарі, щодо необхідності докорінної зміни парадигми революції, наповнення її новим змістом. З того часу пройшло майже три десятиліття. Вони не були втрачені українською історичною наукою, яка зазнала величезних позитивних змін, наростила кадровий потенціал, відкинула радянську історичну догматику, збагатилася знанням світової історіографії. Тому і з вивченням проблем соборності ситуація докорінно змінилася.Можна сміливо говорити про існування сучасної розгалуженої історіографії проблеми¹. Як стверджує відомий історіограф Я. Калакура, за останні два десятиліття «оприлюднено більше сотні узагальнюючих і монографічних досліджень, майже 350 статей, захищено декілька дисертаційних робіт, присвячених як Акту Злуки, так і історії українського соборництва» Калакура Я. Соборність України в інтер'єрі новітньої історіографії // Соборність України: історичний контексті виклики сьогодення. К., 2015. С. 35-50. Там само. С. 35.. Він називає зокрема прізвища В. Великочого, І. Гошуляка, О. Реєнта, Б. Савчука, до яких я б додав Р. Пирога, В. Смолія, В. Солдатенка, Т. Бевз, М. Литвина, О. Любовець, О. Павлишина, Р. Тимченка, В. Ткаченка,та багатьох інших Див.: Проблеми соборності України в ХХ столітті. К., 1994; Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січ. 1919 р.). К., 1999. 406 с.; Соборність як чинник українського державотворення. К., 2009. 229 с.; Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). К., 2009. 467 с..

Завдяки творчій роботі згаданих і незгаданих дослідників проблеми вдалося детально відтворити й прописати широкий контекст зародження та генези соборництва. Відслідковано вплив соборницьких прагнень на розвиток української суспільно-політичної думки, розкрита їх присутність в програмах політичних партій, описано реальні практики комунікації східних і західних українців, розділених кордонами різних держав. Нарешті відтворені та проаналізовані події від постановки питання про об'єднання двох частин України, майже 300 років відірваних одна від одної, Українською національною радою до затвердження об'єднання Універсалом Директорії, та постановою Конгресу трудового народу України. Не є таємницею і наступний перебіг подій, несуголосність поглядів і дій керманичів УНР та ЗУНР, зрештою практична нереалізованість об'єднавчих декларацій. Однак це зовсім не означає, що ця сторінка вітчизняної історії перегорнута дослідниками і не потребує уточнень та нових інтерпретацій. Відомо, що не тільки минуле впливає на сучасність, але й подальший розвиток подій змушує змінювати наші погляди на минуле, особливо ті його періоди, які сьогодні нам здаються доленосними. Історія Української революції це невичерпне джерело для таких рефлексій чи то стосується процесів державотворення, чи формування суспільно-політичної думки, чи поведінкових стратегій великих груп людей, чи фіксування в пам' яті окремих індивідів тієї чи іншої події.Отже, задум цієї значним чином ювілейної статті, полягає в тому, щоб спираючись на здобутки сучасної історіо- графіїсвідчення сучасників тих подійта документальні матеріали, розглянути в історичній динаміці і контексті процес формування та розвитку ідеї соборності, а разом з тим висвітлити реальне втілення його в життя в неймовірно складних умовах революції. На мій погляд, такий підхід виправданий тим, що в найближчому майбутньому буде сильним попит не тільки на конкретно-історичний перебіг подій революційної доби, скільки на осмислення ідейного арсеналу, який використовувався Українською революцією. Насамперед це будуть ідеї державо- та націєтворення, демократії, парламентаризму, в тому числі і соборності як уособлення територіальної цілісності держави та способу формування нації, а в зв'язку з останнім формування політики пам'яті та створення відповідних комеморативних практик тамісць пам'яті. В цьому сенсі проблема соборності вимагатиме вивчення її в широкому хронологічному контексті і під найрізноманітнішими кутами зору, оскільки йдеться про глибинні підвалини української національної ідеї, процес само- ідентифікації українців та уявлення себе єдиною нацією.

Очевидно, що питання про поразку Української революції теж ще не знято з порядку дослідницьких дискусій. На мою думку, процес підготовки та проведення Акту Злуки може наштовхнути на додаткові відповіді на це питання.

Процес українського націєтворення надзвичайно дискусійна і навіть контроверсійна проблема Див.: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. К., 1999. 352 с.. З одного боку ще в середині 90-х р. минулого століття в українській історіографії завдяки Я. Грицаку утвердилася думка про нормальність модерної української історії, її відповідність історіям сусідніх країн, а з другого, до цього часу і в історичній літературі, і в засобах масової інформації можна прочитати, що процес українського націєтво- рення не є закінченим, що це нація штучно складена з двох частин галицької та наддніпрянської за певних геополітичних умов. Що Україна є штучним новотвором і таке ін. Ці ідеї взяті на озброєння російською пропагандою, постійно просовуються в публічний простір, їх не цурається і російська історична наука. В якості прикладу назву книжку відомого історика, радянського дисидента Р. Мєдвєдєва «Расколотая Украина». На перший погляд може здатися, що автор намагається описати несуголос- ність різних українських політичних таборів, які в боротьбі між собою за владу часто забували про саму країну, неодноразово кардинально міняли її курс, що в результаті породило величезні світоглядні проблеми в суспільстві, фрагментувало його на окремі частини. Але не все так однозначно. Насправді при читанні книги приходиш до дещо іншого висновку. Авторське бачення України, в яке активно задіяна історія, полягає в тому, що це молода держава, яка з'явилася на карті світу лише наприкінці 1991 р. в силу розпаду СРСР. При цьому вона неймовірно неоднорідна, складається аж з 12 регіонів, які мають свою власну історію та культуру. Ось наприклад, що читаємо про Західну Україну: «За последние 750 лет Галиция никогда не являлась субъектом, но лишь объектом разнообразных исторических манипуляций. Она была не самостоятельным государственным образованием, а только частью более крупных государств, в большинстве своем враждовавших с Россией. У галицийских украинцев не сформировались собственная аристократия, дворянство как социальный слой и хоть сколько-нибудь значительная прослойка интеллигенции. Кем были галицийские украинцы в польском Львове? Трудолюбивым, но небогатым народом, лишенным сколько-нибудь ярких лидеров /.../ Национальное самосознание галицийцев на протяжении нескольких столетий формировалось в отрыве от аналогичных процессов, происходящих в историческом ядре новой украинской нации, каким являются Левобережье и Правобережье Днепра (а вовсе не Днестра или Буга) /.../ Польское или австрийское влияние здесь было гораздо сильным, даже по сравнению с культурным влиянием Малороссии и других частей Украины. Своей же собственной культуры (если не говорить о культуре быта) галицийцы не могли создать /.../ Между западными и восточными украинцами сильны были и культурные и религиозные различия. В Галичине практически не знакомы были с творчеством не только Пушкина, но и Тараса Шевченко. А как могли думать о единстве православные и греко-католики?» Медведев Р. Расколотая Украина. М., 2007. С. 20-27.. Зрештою стає зрозумілим для чого автор так довго підводив свого читача до дуже короткого, я б сказав куцого висновка. А він такий: «Только в атеистическом Советском Союзе Западную и Восточную Украину могли объединить в одну союзную республику» Там само. С. 28.. Ось хто виявляється зробив Україну соборною. Дивно це читати в книзі колишнього радянського дисидента, антисталініста. Але часи міняються, змінюютьсяй погляди. Якщо Галичина, на думку Мєдведєва, ніколи не зазнавала російського впливу (очевидно про москвофільство щедро фінансоване Росією він не чув), східна частина України - Слобідська Україна - «на самом деле является исторической областью России: это были пограничные районы Русского, а не Польского государства» Там само. С. 28. А де ж Україна, - спитає шокований читач. А її власне й немає. Те, що Мєдвєдєв називав ядром нової української нації на берегах Дніпра, виявилося Малоросією («Малороссия - это историческая реальность, которая и поныне жива в народной памяти, в его самосознании. И она куда более реальна, чем, например, Запорожская Сечь») Там само. С. 38.. Тож не дивуймося, що весь південь України це - Новоросія, де на думку автора, який посилається на «некоторых этнографов», «началось, но так и не завершилось формирование некой новой этнической общности, отличной от населения как «классической» Малороссии, так и тем более Галиции» Там само. С. 43.. Зрозуміло, що спосіб історіописання, обраний Мєдвєдєвим, приводить його і до відповідних висновків. Він щиро дивується як можна створити єдину для всієї України історію, коли такої у неї не було, як не було й незалежної державності до 1991 р. Автор одночасно стверджує, що українська національна ідея виявилася яловою, тому що Україна не пережила таких об'єднуючих процесів, як наприклад Німеччина чи Італія, бо Петлюра не був Бісмарком, а Бандера - Гарібальді. Що на це скажеш?

Такий спосіб думання, як я вже говорив вище, характерний не лише для якогось одного автора. Це дискурс викривленого дзеркала, через яке російська історіографія (не буде великої помилки, коли скажемо і політична еліта, і зрештою більшість суспільства) розглядає сучасне і минуле України, відмовляючи їй в праві на власний шлях і вибір, а тим паче історію. Процитую ще одного російського історика Алєксандра Смірн- ова, автора книги «История Южной Руси», яка вийшла у Москві 2008 року ще задовго до захоплення Криму та частини Донбасу, але чудово свідчить, що проект «Новоросії» ретельно готувався заздалегідь, принаймні вкладався у голови росіян. Ідея книги дуже схожа на попередню, але подана примітивно: Україна - це міф, який не має історичного опертя. Цитую автора: «в современной украинской истории не исследуется ее фундаментальная проблема: как и когда Южная Русь превратилась в Украину, а малороссияне Поднепровья и русины Галиции стали украинцами /.../ Совершенно игнорируется позднее возникновение украинского языка как русско-польского диалекта /.../ Замалчивается или преднамеренно не замечается факт того, что и в ХУІІ в. южнорусские земли сохраняли имя Руси... Особенно настойчиво замалчивается факт того, что термин «Украина и "украинцы" никогда не использовался в Галиции, что многие столетия, почти до ХХ в. здесь господствовали термины Малая Русь, Галицкая Русь, Русское воеводство, русины. Тщательно скрывается факт колоссального влияния на процесс создания Украины и украинцев Австрии, Германии и особенно большевизма» Смирнов А.С. История Южной Руси. М., 2008. С. 7-9. Там же. С. 9-10.! нарешті такий пасаж: «В украинской исторической науке практически полностью отсутствует свобода слова и дискуссий. Существуют прямые запреты со стороны Министерства образования и науки на исследования целых исторических эпох. Например, Киевской Руси... Следовательно, в такой важной для общественного сознания научной отрасли, как история, отсутствуют самые элементарные демократические свободы. И, прежде всего, свобода слова. Неудивительно, что здесь процветает фальсификация и коррупция, основанная на клановости и землячестве. Низок профессиональный уровень большинства украинских историков, которые не столько изучают, сколько сочиняют украинскую историю. Практически отсутствуют фундаментальные исследования по всей истории Украины, ибо невозможно написать историю Украины до ХХ века, которой не было»¹¹. Бачимо співзвучність висновків в одній і другій «наукових працях». Вибачаюсь за довге цитування, але воно показове, російська історіографія не визнає не лише самобутність розвитку українських революційних процесів, але й саму історію України, якої до ХХ ст. начебто не було, її видумали і здійснили сподвижники М. Грушевського, натхнені його «Історією України - Руси». Звичайно ці убогі, карикатурні твердження мало кого обходять. Але й у нас трапляються прецеденти, коли кваліфіковані історики не знаходять місця для України в історії скажімо ХІХ ст.Для них поодиноким аргументом історичності виступає наявність держави, яка й творить історію: видає закони, веде війни, примножує території, має свою грошову систему і місце на політичній карті. На мою думку, таке уявлення сильно збіднює історію, бо залишає поза її сторінками масу неймовірно цікавих і доволі складних суспільних процесів, над якими виявляються безсилими найпотужніші держави. Перша світова війна спричинилася до краху чотирьох європейських імперій, докорінно змінила європейську політичну карту, віддавши пріоритет невеликим національним державам. Не оминула вона й Україну, яка в цей час намагалася використати свій шанс. Наскільки вона була готовою і чому не скористалася з можливостей, що відкрилися, спробуємо розібратися у цій статті.

Як правило генеза ідеї соборності в сучасній українській історичній літературі починається з цитування маніфесту Головної Руської Ради, першої української політичної організації Галичини, в якому Рада 10 травня 1848 р. заявила: «Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття- міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись само- дільний, рівнал ся в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, - одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним»¹².

Цитуючи цей документ, ми насамперед повинні задуматись над тим, що могло лежати в основі такої декларації. Галичани в першій половині ХІХ ст. дійсно називали себе русинами, але ніколи не вживали назви малороси. На Наддніпрянщині народ ніколи в ХІХ ст. не називав себе русинами. Тоді звідки відчуття спільності? Двісті років Галичина і Наддніпрянщина знаходились в різних державно-політичних системах, мали різні конфесії і були позбавлені в першій половині ХІХ ст. достатньо сильних засобів для комунікації. Почуття такої спільності повинно було бути глибоко закорінене в глибинних пластах історичної свідомості і спиратися наякийсь альтернативний малоросам і русинам етнонім, однаково близький і наддніпрянцям, і галичанам, етнонім, який покривав і об'єднував територію їх проживання. Нема сумніву, що таким етнонімом могла бути лише «Україна». Саме ця і тільки ця назва була однаково близькою обом гілкам народу, в сакральній формі «території-народу» вона була глибоко вкорінена в популярну культуру, пісенну творчість. «Гей, у лузі червона калина, гей, похилилась, чогось наша славна Україна, гей, засмутилась», - співали і на сході, і на заході. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького, цей образ мав ще давніше походження. Вперше, як відомо, він згадується в Іпатієвському літописі під 1187 роком, в зв'язку з трагічною смертю князя Володимира Глібовича, за яким «Україна много постона» Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. Т. 1. К., 1992. С. 172.. Блискучий аналіз вживання літописцями назви «Україна» здійснив С. Шелухин в монографії з такою ж назвою Див.: Шелухин С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. Дрогобич, 1992. 248 с.. Я не збираюсь переказувати цю працю, зверну увагу на те, що, на переконання С. Шелухина, цей термін вживається як по відношенню до Наддніпрянщини, так і Галичини та інших регіонів. Він як ні один інший є соборним. Абсолютно не біда, що він в домодерні та ранні модерні часи не використовувався як офіційна назва держави. Вона виконувала іншу роль, служила мірилом уявлення себе як спільноти, це одночасно і територія і народ, тому «Україна» плаче або радіє. С. Шелухин визначає її як народну назву етнографічної території в її соборній цілості Там само. С. 139.. В народних уявленнях «Україна» не має чітких конкретних ознак, це узагальнюючий образ, часто образ матері, яка журиться, опікується своїми дітьми («Зажурилась Україна, що нігде прожити, витоптала орда кіньми маленькії діти»). Звідси вже зовсім один крок до образу матері Батьківщини та уявлення себе як її дітей, тобто єдиного народу. Ретельно опрацювавши Іпатіївський літопис, С. Шелухін приходить до висновку, «що соборна цілокупна назва «Україна» відноситься до цілої етнографічної території, землі українського народу, до його історичних земель» Там само. С. 141.. Аналіз західних джерел ХУІІ-ХУШ ст. дозволив досліднику прийти до висновку, що «Україна в усіх часописах трактується як окрема земля з своїми окраїнами, пограниччями і межами від Татарії, Московії, Польщі і з окремим населенням, яке уявляє собою окрему націю» Там само. С. 225..

М. Грушевський дотримувався дещо іншої думки. Він теж вважав, що термін Україна був народним на відміну від Руси більше книжної назви принесеної норманами. За Грушевським Україною називалися території на південь від Києва - Подніпров'я - земля козаків. Але коли «Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона головою, центром, представницею цілої Української землі від Карпат і до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ», - твердить М. Грушевський Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Великий українець. К., 1992. С. 64.. Подібної думки дотримувався І. Франко, в статті «Ukraina irredenta» він стверджує, що 60-ліття козацьких воєн, яке розпочалося тріумфом Б. Хмельницького під Жовтими Водами, а закінчилося поразкою І. Мазепи під Полтавою породило масову українську національну свідомість «і се був цілий історичний плюс тих війн» Будівничий української державності. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упорядник Д. Павличко. К., 2006. С. 165-166.. Однак обставини, що склалися, стали на заваді її розвитку.

Після 1654 р. за Лівобережжям України закріплюється назва Малої Русі або Малоросії. Поширення терміну в 18 ст. тісно пов'язується з постаттю Феофана Прокоповича, професора, ректора Києво-Могилянської академії, який став прибічником Петра І та ідеологом модернізації Російської імперії. Однак похідне від цієї назви «малорос» ніколи не виступає як етнонім, а швидше як термін для визначення політичної лояльності частини українців до Російської імперії, тому він не міг виступати в якості об' єднуючого соборницького поняття, залишався регіональним, поки геть не зійшов нанівець під впливом зростання національної свідомості. Отже, соборність українських земель має глибоке історичне підґрунтя, спирається на правічне самоусвідомлення народу як органічної цілісності території та етносу.

Після Великої Французької революції, поширення її ідей Європою, поєднання етнічного з територіальним стає підставою для формування національного ідеалу, покладене в основу модерної національної ідеї. В Європі в першій половині ХІХ ст. все ще домінують імперії, але паростки національного дають про себе знати. Відновлення української держави - «української Речі Посполитої» - в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. Згаданий вище маніфест Головної Руської Ради від 10 травня 1848 р. засвідчив про пробудження національної свідомості і ототожнення українців- галичан одним народом з наддніпрянськими українцями. На думку І. Франка це відбулося під сильним впливом «оживляючих ідей з України, що під Росією» Там само. С. 168.. І. Франковиділяє три фази розвитку цих впливів відповідно до розвитку самого українства в Росії. Перша фаза розпочалася з 20-х років ХІХ ст. і продовжувалася до початку 50-х років. Галичина читає твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Максимовича. Другу фазу Франко пов'язує з поширенням в Галичині думок кирило-методіївських братчиків. Важливу роль в цьому процесі відіграло знайомство Галичини з творами Тараса Шевченка, яке згодом переросло в культ поета на галицьких землях. П. Грабовський відзначив, що саме «з творами Шевченка вперше проникли з Росії в Г аличину кращі віяння визвольної епохи» і «вперше відбулось на ґрунті цих віянь справжнє братерське єднання між Австрійською і Російською Руссю»¹ Галицьке слово. 2013. 25 жовтня. Будівничий української державності. С. 173.. І. Франко вважав, що ця фаза «принесла немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно вперед /.../ безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом».

Дослідники відзначають, що культурно-освітнє і громадське життя в Галичині в другій половині XIX століття розвивалося під могутнім впливом Шевченкового слова, але особливу роль відіграладіяльність М. Драгоманова. З ним І. Франко пов'язує третю фазу впливів «Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були назавсігди лишаться часом переважного впливу М.П. Драгоманова. Для тих 20-ти літвін є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програму роботи на українськім ґрунті» / Будівничий української державності. С. 174.. Діяльність Драгоманова, його заклик до українців «жити по своїй волі на своїй землі» знаменували перехід українства від культурництва до політичної боротьби. Ним же було ще раз сформульовано соборницький ідеал: «.Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерськім королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, - від верху р. Нарева на півночі до Чорного моря на півдні - усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою» Україна: Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст.: У 10 т. Т. 6: Змагання за українську ідею (від 60-х років до кінця ХІХ ст.). К., 2008. С. 348.. На думку М. Грушевського місія Драгоманова - це ціла епоха в українському житті.

З кінця ХІХ ст. зусиллями І. Франка, Лесі Українки, В. Сте- фаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського формується єдина українська художня література, героями якої стають як над- дніпрянці, так і галичани. Активно розвивається процес становлення єдиної української літературної мови. Ці процеси відбуваються хоча й повільно, бо активно гальмуються асиміляційними впливами росіян та поляків, але й невпинно. Ці зовнішні ворожі обставини прирікають наддніпрянців та галичан до спільних дій.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. Валуєвський (1863 р.) та Емський (1876 р.) укази спрямовані на витіснення української мови з публічного простору неймовірно підвищили статус Галичини в очах українців-наддніпрянців. З ініціативи О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, під орудою М. Грушевського воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, створювало й друкувало журнали та книжки, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча. Діяльність товариства була надзвичайно важливою для поборювання москвофільських ідей та формування українського національного дискурсу в Галичині. Не менш важливою і до сьогодні недооціненою була діяльність митрополита Андрея Шептицького, який, очоливши греко-католицьку церкву, надав їй українського національного спрямування та фінансово підтримував українські громадські та культурні товариства. Можна згадати і про внесок Є. Чикаленка, який виділив значну суму грошей (25 тис. рублів) на Академічний дім у Львові та кошти на навчання 19041905 рр. української, переважно наддніпрянської, молоді у тому ж місті.

1995 р. І. Франко в статті «Дещо про польсько-українські відносини» пише: «Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сяну до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користувати» Там само. С. 143.. Франко свідомо пише про один український народ, поділений кордонами різних імперій, але об'єднаний стратегією самозбереження та розвитку. Обставини змінилися, національна ідея вкоренилася в Галичині, вона стає українським П' ємонтом, і тепер характерною особливістю цієї стратегії є те, що галичани «ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету усієї Русі-України» Там само. С. 144.. І вона це робить.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу» Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Док. і матеріали. Упорядкували Тарас Гунчак і Роман Сольчаник. В 3-х т. Т. 1. 1983. С. 14.. Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського вище 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...» Там само. С. 17.. Програма Народної Ради, яка ідейно спиралася на маніфест 1848 р., може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів, підйому з економічного упадку, належних умов для греко- католицької церкви, розвитку народної освіти.

Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тара- сівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу» Там само. С. 20.. І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були» Там само. С. 23..

Наприкінці 1899 р. у Львові створилась Українська національно-демократична партія, яка оголосила, що її ідеалом є «незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі» Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Док. і матеріали. Упорядкували Тарас Гунчак і Роман Сольчаник. В 3-х т. Т. 1. 1983. С. 67., сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст. В наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним не дискусійним положенням програмних цілей усіх течій українського національно-визвольного руху. Сукупність всіх зазначених чинників на початку ХХ ст. призводить до помітних зрушень у самосвідомості, етноніми «малорос» та «русин» поступово зникають з української наукової та політичної літератури, їм на зміну приходить універсальне визначення «українець». Єдність народу «від Сяну до Дону» стала складовою української національної ідеї, проте існувало одне важливе «але». Питання територіальної єдності не було вирішено,і навіть не ставилося на практичну площину. Від кирило-методіївських братчиків українці-наддніпрянці були федералістами, найсміливіші гасла яких не виходили за межі національно- територіальної автономії України в Російській державі. Теж можна сказати і про українців-галичан. Скажімо згадана вище програма УНДП розглядала об' єднання українських земель в одній державі як стратегічну перспективу, тоді як ближче завдання полягало в створенні з Галичини та Буковини окремого краю у складі Австро-Угорщини. Саме на це завдання були спрямовані головні зусилля партії. Проте це не заперечувало соборницький ідеал. Відгукуючись на появу партії та її програми, І. Франко в статті «Поза межами можливого» 1900 р. відзначає: «Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки» Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вісник. Львів, 1900. Т. ХІІ. С. 9.. Відомо, що «стежки», які топтала більшість політиків по обидва береги Збруча були федералістськими, а це відсовувало реальне об'єднання на далеку перспективу розпаду імперій. В реальність такого сценарію на початку століття мало хто вірив. Однак рано чи пізно ідеї реалізуються, особливо коли для цього створюються сприятливі умови та обставини. Вони з'явилися, коли в справу втрутилася Світова війна.

* * *

Початок світової війни не віщував Україні нічого доброго. Війна виявила, що українські території цікавлять одну й другу воюючі сторони. Росія розглядала війну як один зі способів «визволення під'яремної Русі», саме так нею бачилася Галичина. Російська влада протягом довгого часу фінансово підтримувала москвофільський рух і робила на нього ставку з початком війни. Австро-Угорщина була не проти розширити свої володіння за рахунок Поділля та Волині. Німеччина мала плани відірву України від Росії. Це були геополітичні плани, але ніхто не переймався долею українців і не збирався створювати українську державубуло визволення російської України та створення української держави. Ніхто не хотів за Україну воювати та ніхто не виставляв на початку війни політичних цілей, зв'язаних з Україною» // Ріпецький С.Українське січове стрілецтво. Нью-Йорк, 1956. С.. Більше того російська влада з початком війни почала нове коло гонінь на український рух, на своїй території заборонила і так нечисельну українську пресу, зокрема газету «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», тижневик «Село». Захопивши Галичину, вона з потроєною енергією нищила українські громадські та культурно-освітні організації, школи, пресу, переслідувала греко-католицьких священиків. Проте військові поразки на фронтах, економічні труднощі дещо зупинили цей нищівний запал.

Німці та австрійці діяли в дещо інший спосіб. На початку війни вони фінансово підтримали лівих українських політичних емігрантів, які створили Союз визволення України, який розгорнув роботу серед українців в австрійських та німецьких таборах військовополонених. Програмові засади союзу оберталися навколо гасел самостійності та соборності України. Його очільники сподівалися, що після поразки Росії вдасться створити українську державу на чолі з монархом, якого бачили у Вільгельмові Габсбургу (Василеві Вишиваному) Курас І.Ф. Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). К., 2001. С. 77..

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одне з іншим ворожих угрупувань. На початку війни більшість українських політичних організацій підтримала «свої» уряди. Українські політичні партії Галичини, 1-2 серпня 1914 р. створили у Львові Головну Українську Раду, яка у своєму маніфесті 3 серпня 1914 р. закликала українців «одностайно виступити проти царської імперії, у складі тої держави, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку» Левицький К. Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів / К. Левицький. Львів, 1936. Ч. 1. С. 122.. Подібним чином діяли українські політичні сили в Росії. Але з ходом війни ситуація почала змінюватися. Національне питання в другій половині війни вийшло далеко за межі діяльності громадських та політичних партій. Війна докорінно змінила політичну карту Європи. По її завершенні зникли три величезних імперії: Росія, Австро-Угорщина та Німеччина. А це створило сприятливі умови для малих «неісторичних» народів реалізувати мрії про власну державність.Війна актуалізувала гасло «права націй на самовизначення», привела до суттєвих зрушень у національній свідомості, обернулася шерегом революцій. Відомий американський історик М. фон Гаґен вважає, що світова війна принесла українському рухові не лише нові випробування, але й нові можливості. В тому числідля відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень.

Падіння самодержавства в Росії, створення Української Центральної Ради знаменувало новий революційний етап в історії українського національно-визвольного руху. Ініціативи УЦР з відновлення української державності нехай і в формі національно-територіальної автономії мобілізували під її крило величезні маси населення, змусили Тимчасовий уряд іти на поступки. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917-1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху і безперечно мало великий вплив не лише на підросійську Україну, але й на австрійську. 19 грудня 1917 р. член Української парламентарної репрезентації у Відні Є. Левицький заявив, що «Галичина творить неподільну і нерозлучну спадщину української нації і тому може або в цілості остати при Австрії, або так само в цілості Хаген, фон. М. Великая война и искуственное усиление этнического самосознания в Российской империи // Россия и Первая мировая война (Материалы международного научного коллоквиума). Спб., 1999. С. 389. бути злучена з Українською Народною Республікою, що відповідало б найвищому ідеалові української нації» Цит. за: Кедрин Іван. У межах зацікавлення. Нью-Йорк-Париж- Сідней-Торонто. 1986. С. 114..

IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська делегація виступила з вимогою забезпечити територіальну цілісність УНР, «приєднання до України Холмщини, Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні» ВерстюкВ. Українська Центральна Рада. К., 1997. С. 239-240.. Отже, українська дипломатія руба поставила питання про статус Східної Галичини і таки змусила австрійську сторону укласти таємну угоду про створення окремого коронного краю.Проте влада Австро-Угорщини угоди не дотрималась, але це не порятувало її від поразки у війні і краху імперії.

З середини вересня1918 р. на території Східної Галичини відбулася велика кількість публічних заходів, переважно зборів та народних віч, на яких українці протестували проти віддання в майбутньому Східної Галичини під владу відроджуваної Польщі, вимагали негайної ратифікації Брестської мирної угоди та виконання її таємного додатку. Часто в резолюціях, які ухвалювалися, знаходився пункт про передачу Східної Галичини Українській Державі. «Коли Австрія не хоче нас мати при собі, нехай відпустить Східну Галичину Україні, - йшлося у резолюції народного віча в Старому Самборі 26 вересня 1918 р.» Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 1. Івано-Франківськ, 2001. С. 140-141.. Разом з тим те ж віче висловило вимогу і до гетьмана П. Скоропадського, «щоб опер будову української державності на чисто українськім правительстві і на народі сільськім, і робітничім, а не на поміщиках, яко елементі переважно неукраїнськім» Там само. С. 141..

16 жовтня 1918 р. австрійський імператор проголосив про перетворення Австро-Угорщини в союз національних держав. Ключовою в цісарському маніфесті була теза про те, що «кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій державний організм» Там само. С. 175..

Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Галичини на реалізацію права самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні створював шанси до об'єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема наголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...» Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 2. Українська гетьманська держава 1918 р. Нью-Йорк, 1954. С. 351..

Не минуло й двох днів після цісарського маніфесту як у Львові 18 жовтня виникла Українська Національна Рада, яка визнала себе верховною владою, «конституантою сеї части Українського Народу, яка живе в австро-угорській монархії на цілій його етнографічній території» Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 1. С. 186.. Тоді ж на УНРаді було заслухано три доповіді: Є. Петрушевича про політичне становище в Австро-Угорщині, Є. Левицького про проект Статуту УНРади та С. Барана на тему:«Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно» Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013. С. 133..

Навколо останньої доповіді розгорнулась широка дискусія, яка звелась до двох думок, як повідомляла газ. «Діло»: «одна репрезентована соціал-демократами і деякими з галицьких націонал-демократів, була за проголошенням безпроволочного прилучення австро-угорської України до державної України, друга станула на становищі референтів, що треба зорганізувати з австро-угорських земель окремий державний організм, якого остаточну правно-державну будучність вирішить У.Н.Р. як українська конституанта»Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 1. С. 200.. Більшість підтримала останню точку зору. Фактично це була позиція голови УНРади Є. Петруше - вича, який вважав, що час для об'єднання ще не настав. Наступного дня у Львові у залі Народного дому в присутності уповноважених від українських повітів Галичини та Буковини в кількості близько двох тисяч осіб голова УНР Є. Петрушевич повідомив про рішення ради проголосити українську державу в межах українських етнографічних земель Австро-Угорщини Постанова УНРади датована 19 жовтня починалася так: «1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині - а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно- західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини творять одноцільну українську територію. 2. Ся українська національна територія уконституйовується отсим як українська держава» // Західно-Українська Народна Республіка. 19181923: Документи і матеріали. Т. 1. С. 180-181.. При цьому Є. Петрушевич посилався як на правову підставу такого проголошення на 13 пункт відомої декларації президента США В. Вільсона та на маніфест австрійського імператора (цісаря) Карла І. Наприкінці цього зібрання слово взяв представник Української соціал-демократичної партії Галичини М. Ганкевич, який наголосив, що «домаганням і ціллю усіх українців є з'єдинення усіх українських земель - між іншими українських земель айстро-угорської держави - в одну державу, що ціллю наших національних змагань є з' єдинена, вольна, самостійна українська республіка» Там само. С. 195.. Ганкевич належав до значно радикальнішоїгрупи українських галицьких політиків, які критично ставилися до діяльності Української парламентської репрезентації у Відні, яка склала основу Української Національної Ради і фактично її очолила. Як відомо головою УНРади був обраний Є. Петрушевич, який очолював Українську парламентську репрезентацію у Відні.