Соборність: ідейно-теоретичне підґрунтя та спроба реалізації (до 100-ліття проголошення Акту Злуки)

Підштовхнути старших до енергійних дій намагалась молодь. З цією метою ще 13 жовтня львівські студенти провели чисельне віче, на якому по двогодинній живій дискусії було ухвалено резолюцію, яка насамперед підтримувала «невідкличне і справедливе домагання з'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість, від нікого незалежну демократичну українську державу» Там само. С. 178., по-друге критикували Українську парламентарну репрезентацію за її поміркованість і обережність. Однак УНРада не поспішала з активними діями, в той час як поляки готувалися перебрати владу у краї.

Події кінця жовтня Східній Галичині викликали активну реакцію в Україні, як повідомляла «Нова рада» 16 жовтня засідання Українського Національного Союзу провело вибори своїх представників до Української Національної Ради. Обраними виявились В. Прокопович, В. Чехівський та М. Корчинський Нова рада. Київ. 1918. - 17 жовтня.. З незрозумілих причин обрані не змогли виїхати до Львова, тоді голова Національного союзу В. Винниченко надіслав 23 жовтня вітальну телеграму до УНРади, яка завершувалася побажаннями успішної праці та заявою про повну готовність Національного союзу «піддержати змаганє за наш спільний ідеал - об'єднання всіх українських земель в одно державне тіло». Схожого змісту телеграма надійшла до Львова від Чорноморської української громади з Одеси. В ній висловлювалося переконання, що за рішучими кроками галичан «піде об'єднання всіх українських земель від Сяну до Кубані в одно суверенне державне тіло» Українське слово. Львів, 1918. 23 жовтня..

Очевидно варто задуматися над питанням чому керівництво УНРади не поспішало з оголошенням об'єднавчого руху. Одну з відповідей на це питання дав Л. Цегельський пізніше років через 25 в своїх спогадах. 1918 р. Цегельський кілька раз бував в Україні, тобто бачив і оцінював ситуацію власноруч. Він вважав, що ситуація там була непевною, гетьман не мав широкої соціальної підтримки, навпаки українська інтелігенція була до нього в опозиції і готувалася до захоплення влади. «При такому стані речей, провідники галицьких українців гляділи із справжньою журою на те, що діялося в Україні та постійно побоювалися там перевороту. По досвіді з прогнанням Центральної Ради большевиками на переломі 1917-1918 рр. і на основі знання відносин в Україні, галицькі політики мали підставу думати, що всякий переворот у Києві скінчиться зайняттям України большевиками /.../ знаючи, яка завзята агітація йде проти гетьмана з боку українських соціалістів та жидівсько- російських комуністів, та знаючи як нещиро відносяться до нього всякі «малороси» з буржуазії чи з великої посілости, галицькі лідери не вірили, щоб і гетьман вдержався. Особливо побоювалися вони перевороту в разі як німецько-австрійські війська покинуть Україну. А на це якраз заносилося. Ясно було, що в разі революції в Німеччині, німецька армія покине Україну. А тоді заколот і большевицька інвазія були неминучі. Зв'язувати Галичину, будь-що-будь упорядковану та зорганізовану, з такою Україною, національно несвідомою, занархізо- ваною та збольшевиченою - вважали ми крайнім риском, «скоком у темноту» /./ Ми воліли виждати як розвиватимуться події в Україні» Цегельський Л. Від легенд до правди. Спогади про події в Україні... С. 29.. Отже, поки існувала цісарська Австро- Угорщина галицькі політики тулились до Австрії, сподіваючись на допомогу останньої у творенні власної держави, але перед Австрією стояли власні більш нагальні проблеми, а польські політичні діячі впливали на австрійську владу набагато потужніше за українських.

28 жовтня у Празі було проголошено про створення незалежної Чехословаччини, що знаменувало початок розпаду Австро-Угорщини. Того ж дняу Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, до якої мала перейти влада у Галичині від австрійської адміністрації. За її наказом владу у намісника Галичини графа К. фон Гуйна мав 1 листопада перебрати князь В. Чарторийський. Дії Польської ліквідаційної комісії підштовхнули УНРаду до рішучих дій у Львові. 29 жовтня львівський виділ УНРади вирішив зустрітися з намісником Галичини генералом, графом фон Гуйном і переконати його передати владу в руки УНРади. Намісник відмовився це зробити без наказу цісаря.Наступного дня Л. Цегельський виїхав до Відня для зустрічі з віденським виділом УНРади та головою австрійського уряду професором Ламашем, перед головою урядузнову підняли питання про передачу влади. Їм було пообіцяно, що «влада у Львові й Галичині буде передана Українській Національній Раді та що сьогодні ще виїдедо Львова спеціальний кур'єр із цісарським письмом до намісника»⁵². Ситуація була дуже непевна, стара Австро-Угорщина розпадалась на шматки, народне віче у Загребі ухвалило резолюцію про створення Держави словенців, хорватів та сербів, в Будапешті почалося збройне повстання, бунтували армія і флот, австрійський уряд Ламаша створений лише три дні тому переживав агонію і впав, очільники УНРади побоювалися, що поляки можуть їх випередити і захопити владу, тому вирішилимобілізувати українські військові формування на захоплення влади у Львові в ніч на 1 листопада.

До ранку українці встановили контроль над головними комунікаційними центрами міста: поштою, телеграфом, залізничними вокзалами, резиденцією намісника, ратушею, над якою замайорів синьо-жовтий прапор. 9 листопада УНРада утворила тимчасовий виконавчий орган влади - Державний секретаріат, який очолив К. Левицький, а 13 листопада затвердила Основний закон - Конституцію, за яким новостворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка, а Державний секретаріат набрав чинності уряду ЗУНР. Однак становлення держави одразу вперлося у збройне протистояння з поляками. Військові дії у Львові почалися вже надвечір 2 листопада і за кілька днів розгорнулися у справжню війну. Для перемоги у цій війні в українців бракувало сил, бракувало й багато чого іншого необхідного для повноцінного функціонування держави. Л. Це- гельський згадує про думки, які його бентежили в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, коли він повертався з засідання УНРади, яка остаточно схвалила рішення про захоплення влади. Він пише, що вірив в успішність перевороту, «А що потім?.. З поляками почнеться війна, десь - я думав - на Посянні, на Холмщині... Це певне. Румуни також рушать на Буковину... А де наша армія? Де штаби? Де зброя? Де амуніція?.. Як пустити державну машину в рух? Де адміністрацій ні сили? Де залізничний, поштовий та телеграфний персонал? Звідки взяти грошей? Чим вести державу, а ще й війну?.. Тисячі думок вешталося по голові. Безмежність завдання, що стояло перед нами, виринала ясно у моїй свідомості - серед тихої глухої ночі, коли я йшов пустими вулицями сам один. І серце щеміло не зі страху, а з непевності за будучину, зі свідомості слабості наших сил. Мені стало ясно, що переворот - це «забавка» в порівнянні з тим, що нас жде опісля. І мимоволі думки зверталися на Схід, до Києва, до матері городів наших, де я був тому п'ять тижнів і де - я знав це позитивно - божевільні люди готували також переворот»⁵³. Цегельський пише, що він був не поодиноким в своєму збентеженні, подібним чином думали й інші очільники Українського Національного Союзу. Всі розуміли складність становища і сподівалися на допомогу Києва. «Тільки одні надіялися на те, що гетьман якось вдержиться і поможе нам, інші ж - більш соціалістично-радикальні та молодші - вірили, що «всяка революція - це вода на наш млин», бо остаточно переможе демократія і «самоозначення народів»»⁵⁴. Отже, обставини досить швидко міняли спосіб думання українських галицьких політиків. Ще якихось десять днів назад вони не поспішали за допомогою до Києва, бо сподівалися на добру волю й силу Відня, який, на їх думку, мав взяти під свій омофор нову українську державність.

31 жовтня газета «Діло» опублікувала статтю С. Барана з симптоматичною назвою «Відень чи Київ?». Могло б здатися, що автор вирішив оприлюднити через газету ті думки, які він виклав на першому засіданні УНРади. Але ні, думка змінилася. С. Баран вважає, що проголошена у Львові українська держава занадто мала територіально і за кількістю населення, невигідно географічно розташована, із зруйнованою війною економікою аграрного типу, оточена сильнішими державами «не була би здібна до повного самостійного розвитку». А що ж тоді? Якою С. Баран бачить ймовірну майбутність цієї держави? Залишившись в самостійному статусі, пише автор статті вона швидше за все буде так чи інакше поглинена новоствореною Польщею,яка не приховує таких намірів, а це в свою чергу буде значити національно-культурне знищення українців. Висновок у статті абсолютно категоричний: «...нема ніяких об'єктивних даних, що змушували би українців Австро-Угорщини до творення другорядної, засудженої на животіння української держави, або до злуки її в наддунайський державний союз. Для нас лишається, отже, тільки одно: всіма силами і всіма способами стреміти до з'єднання всіх українських земель, розділених досі кордонами, в одну державу, у вільну самостійну українську республіку. Ніякі страхіття ширені деким серед нашого громадянства про слабкість державної України, не повинні бути перешкодою до здійснення цього великого клича нинішньої світової війни. Нехай нам присвічують приміри слав'янських і інших народів, що розбивають кордони і лучать в одну державну цілість порозривані доси шматки своєї землі». С. Баран пише, що цю думку підтримує без винятку все галицьке українське селянство, а противиться їй віденський виділ УНРади. Треба згадати, що в раді склалася непроста ситуація. Після прийняття історичного рішення про відновлення української держави УНР розділилася на три частини, у Львові залишилася лише менша частина її на чолі з К. Левицьким. Більшість лідерів УНРади на чолі з Є. Петрушевичем перебувала у Відні і не могла дістатися Львова бо Краків опинився в руках поляків.У цій ситуації у Львові наважилися на перші конкретні крокиспрямовані до України: не просити об'єднання, а лише допомоги. 5 листопада зі Львова до Києва виїхали уповноважені львівським виділом УНРади О. Назарук та В. Шухевич. Вже вечором вони були в Києві і прямо з вокзалу поїхали до гетьманської резиденції. Гетьман їх одразу прийняв, поставився прихильно і пообіцяв допомогу, але не відкриту, а приховану, бо не хотів вступати в конфлікт з Антантою і прямого військового протистояння з Польщею Оскільки становище було непевним, то і поляки побоювалися відкритої військової конфронтації з Україною. Про це свідчить лист Ю. Пілсудського генералу Розвадовському щодо окупації Східної Галичини від 28 листопада 1918 р. Начальник Польської держави пише, що Антанта, згідно останніх повідомлень не хоче визнавати Україну і прагне розглядати українське питання як частину російського, тому Східну Галичину і Буковину можна б було поділити між Польщею та Румунією, але це в теорії, бо ми не впевнені чи здійснення цього принципу «буде підтверджене збройною силою там, де лежить джерело української справи, тобто у Києві» // Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 1. С. 453.. Гетьманська допомога мала скластися з 10 млн австрійських крон (2 млн доларів США), ескадрилії літаків, батареї гаубиць, двох панцерних авто, кількох вагонів амуніції та військового спорядження. І головне, що пропонував гетьман прибульцям, забрати в Галичину загін січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, якщо січові стрільці на це згодяться. Це був момент, колиП. Скоропадський після таємного побачення з генералом П. Красновим, віддав наказ про підготовку федеративної грамоти. Тому длянього трапився добрий шанс позбутися від українського за настроями військового формування, бо контррозвідка доповідала про таємні зносини командування стрільців із очільниками Українського національного союзу та про їх плани антигетьманського повстання.

У Білій Церкві, куди з Києва поїхав Назарук, негайно зібралася стрілецька рада. Ідейною підвалиною формування січових стрільців була боротьба за незалежну соборну Українську Народну Республіку. Вони також керувалися гаслом «Через Київ до Львова», тому стрілецька рада «відкинула проект висилки до Галичини якої-небудь частини, виходячи із становища, що січове стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передовсім з інтересами Великої України, та що Київ важніший чим Львів»⁵⁶. Назарук, якийзустрів чимало знайомих серед стрільців, залишився в Білій Церкві, а через кілька днів почалося антигетьманське повстання, яке охопило всю Україну. 22 листопада під Мотовилівкою відбувся вирішальний бій між повстанцями Директоріїта гетьманським військом. Повстанці оточили Київ, від його штурму їх стримували лише німці.

Тим часом у Галичині розгоралась українсько-польська війна, яка почалася з боїв за Львів. Вони були дуже важкі для українців. Їх вояки, «переважно діти села», погано орієнтувалися в місті, тоді як польські повстанці, переважно львів'яни, добре знали міську топоніміку і «мали по своїм боці симпатію й поміч більшості населення»⁵⁷. 9 листопада румунські війська вступили на Буковину.Українцям була необхідна термінова допомога. Що в черговий раз змушувало повертатися до проблеми об'єднання з Великою Україною. Того ж 9 листопада УНРада Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. Нью-Йорк. 1978. С. 8. Лозинський М. Галичина в 1918-1920 рр. Нью-Йорк, 1970. С. 50. створила уряд ЗУНР - Державний секретаріат, а перед прийняттям його урочистої обітниці, спеціальним рішенням наголосила на дорученні «Державному секретаріатові поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу» Там само. С. 45..

17 листопада на засіданні Державного секретаріату несподівано з'явився І. Луценко, який вітав ЗУНР, запевнив, що Україна буде допомагати Галичині, але просив не поспішати з об' єднанням, поки остаточно не з' ясується становище гетьманської влади Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 1. С. 273-274.. Які повноваження і від кого мав І. Луценко залишилося не з' ясованим, але очевидно, що цей епізод відіграв свою роль.Державні секретарі вагалися, їх стримувала як со- ціалістичність Директорії, так і гетьманське русофільство. Лише залишення Львова 21 листопада, ще раз підштовхнуло Державний секретаріат до контактів з Києвом. 23 листопада у Золочеві уряд ухвалив ряд важливих рішень, в тому числі вислати місію у складі Л. Цегельського та Д. Левицького на Велику Україну, щоб «дістати від неї поміч - головно штабовиків, фонди на ведення війни, тяжку артилерію, амуніцію і одяг для війська» Цегельський Л. Від легенд до правди. Спогади про події в Україні... С. 118..

Ситуація в Україні була не менш складною, ніж в Галичині, антигетьманське повстання охопило всю країну, гетьманська влада зберігалася лише в Києві. Як згадував Л. Цегельський було незрозуміло з ким доведеться мати справу: з гетьманом чи Директорією. На телефонні дзвінки оточений Київ не відповідав, а Директорія надіслала до кордону у Волочиськ спеціальний поїзд, який доставив членів місії до Фастова, місця перебування Директорії. Саме тут у Фастові, після довших дискусій про форму об'єднання був розроблений і підписаний перший важливий документ, який відкривав дорогу до реального завершення об'єднання. Він дістав назву передвступного договору, в якому сторони зафіксували наміри щодо майбутнього об'єднання. Договір був коротким, складався із преамбули та 5 пунктів. Перший говорив про непохитний намір ЗУНР у найкорот- шому часі «увійти зі всією своєю територією і населенням в Українську Народну Републіку». Другий пункт фіксував зобов' язання УНР «прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки як складову частину державної цілости в Українську НароднуРепубліку». Уряди зобов'язались реалізувати «державну злуку» найкоротшим часом (пункт третій). Четвертий пункт договору передбачав, що ЗУНР, «з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними і соціальними різницями окреміш- ності життя на своїй території й її населення», дістає право на територіальну автономію, межі якої має визначити окрема спільна комісія, а ратифікувати - законодавчі й урядові органи обох республік. П' ята стаття повідомляла, що договір був підготовлений у двох примірниках і скріплений підписами чотирьох членів Директорії (за винятком відсутнього Макаренка) та двох членів галицької делегації Лозинський М. Галичина в 1918-1920 рр. С. 67.. Місія повернулася в Галичину 7 грудня не лише з примірником Передвступного договору, але й з 10 млн австрійських марок, гаубицями, кулеметами, рушницями, амуніцією, борошном та цукром. Разом з Цегельським та Левицьким їхали генерал М. Омелянович-Павленко, який очолив УГА, полковник Є. Мишковський та ще кілька штабних офіцерів. Одразу після Л. Цегельського та Д. Левицького Україну відвідав секретар військових справ ЗУНР Д. Вітовський, а також почався процес ширшого товарообміну 12 грудня Державний секретаріат заслухав звіт Д. Вітовського про його поїздку в Україну і переговори про товарообмін. Було вирішено запросити представників Директорії до Тернополя та заключити угоду про товарообмін // Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 2. С. 50..

Дорога до об'єднання була відкрита, але ніхто не міг сказати наскільки короткою чи довгою вона буде. «Найкоротший час» був невизначеним поняттям і міг розтягнутися на місяці. Обидві держави жили своїм власним складним життям. В документах Директорії за грудень 1918 р. не вдалося виявити жодних реакцій на передвступний договір. Директорія, переїхавши з Фастова до Вінниці, переймалася питаннями майбутнього ладу в УНР, обговорювала ідею Трудового конгресу, турбувалась переїздом до Києва. В Декларації Директорії від 26 грудня 1918 р., яка визначала соціальні підвалини та головні напрями реалізації влади,не знайшлося жодного слова про соборність. В «Щоденнику» В. Винниченка за грудень 1918 р. на цю тему жодного слова, а 21 січня 1919 р. лише коротка фраза, що «завтра має бути урочисте проголошення з'єднання Західньої і Східної Українських республік у єдину Українську Народну Республіку» Винниченко В. Щоденник. Т. 1. 1911-1920. Едмонтон-Нью-Йолрк. 1980. С. 313.. Навпаки Державний секретаріат кілька раз повертався до цього питання. 9 грудня Л. Цегельський мав двогодинний звіт про поїздку в Україну. «Загальне враження з нього було таке, що на Велику Україну важко рахувати, а навпаки, що вона може потягнути за собою Галичину в пропасть анархії, - згадував Л. Цегельський. - Моє звідомлення укріпило Державних секретарів у думці, що треба числити тільки на свої сили, творити свою дисципліновану армію та упорядковувати Східну Галичину як окрему адміністративну одиницю» Цегельський Л. Від легенд до правди. Спогади про події в Україні... С. 163-164.. Л. Цегельський пише, що його доповідь була сприйнята «з однодушним одоб- ренням», проте є підстави до сумнівів. В Державному секретаріаті не було одностайності. Про це свідчила відставка К. Левицького, якого на посаді голови уряду заступив С. Голубович, а також спроба Д. Вітовського, який виступав за негайне об'єднання двох республік, встановити військову диктатуру.

17 грудня на секретаріаті обговорювалося питання про скликання нового складу УНРади, про підготовку спеціального комуні кату до населення і одночасно було схвалено відзначити в цьому документі, що час на проголошення злуки з Україною прийде «аж тоді, коли ми осядемо у Львові, бо тоді зможуть взяти участь в нарадах всі члени Ради і тим самим виявлять волю загалу, а не лиш тих, що при теперішніх відносинах до Тернополя» Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 2. С. 50, 52.. Тобто Державний секретаріат не поспішав, маючи надію, що Львів вдасться відвоювати, і його (секретаріату) ситуація зміниться на краще. Уряд ЗУНР не насмілювався взяти на себе таку ініціативу, очікував дообрання УНРади та повернення з Відня Є. Петрушевича, а разом з тим намагався з'ясувати політику Антанти щодо колишньої Австро-Угорщини і головно стосовно Галичини. Була надія, що відновлена Польща не вийде за межі своїх етнічних кордонів, тоді у Східної Галичини з'являвся шанс отримати підтримку Антанти. І одразу ж повставало інше питання: чи визнає Антанта УНР? Позитивна відповідь на це питання була сумнівною. Щоб з'ясувати ці питання до Парижа було спрямовано секретаря закордонних справ В. Панейка.

Проте і контакти ЗУНР і УНР не переривалися, після остаточної перемоги антигетьманського повстання і в'їзду Директорії до Києва 18 грудня Держаний секретаріат вдруге відрядив Л. Цегельського в Україну. Окрім питань про розширення товарообміну в розмові Л. Цегельського з В. Винниченком було обговорено проблему об' єднання. Позиція Галичини полягала в тому, що новообрана Українська Національна Рада мусить зібратися і затвердити Передвступний договір, після чого необхідно створити спільну комісію, яка виробить детальний закон про об'єднання. В. Винниченко не заперечував проти такого плану дій, який потребував певного часу. Однак на поверхню вийшли причини, які пришвидшили процес.

Насамперед Українській Галицькій Армії не вдалося відвоювати Львів, їй не вистачало зброї та бойового спорядження, через це в армії міцніли об'єднавчі настрої. Їх виразником в уряді виступав Д. Вітовський. Такі ж настрої панували на місцях, в галицьких повітах у грудні 1918 р. розгорнувся масовий низовий рух з вимогами негайного об' єднання в одну українську державуДив.: Нариси історії Української революції 1917-1921 років. У двох книгах. Книга друга. К., 2012. С. 182.. О. Павлишин в одній із своїх статей наводить резолюцію селян жителів села Жулин неподалік Стрия, ухвалену 22 грудня 1918 р. Підписаний 188 мешканцями документ говорив: «Ми нижчепідписані заявляємо і стверджуємо своїми підписами, що ми не желаємо Західної окремої Української Республіки, а вносимо резолюцію щоби східна Галичина, Буковина і північна часть Угорщини заселена Українськими жителями належала і стала сполучена разом з усіма українськими землями, а головною столицею признаємо місто Київ і єго Республіканське правительство в Києві» Павлишин Олег. Злука: від Фастівської угоди до Варшавського договору// Історична правда: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/01/ 22/153557/.. Дослідник вважає, що саме ця низова ініціатива підштовхнула керівництво ЗУНР пришвидшити об'єднавчий процес. Висвітлюючи прибуття Української Національної Ради до Станіславова 2 січня 1919 р., місцева газета «Нове життя» висловила надію: «що Українська Національна Рада, мусить дати нашому народові своє авторитетне запевнення, свою згідну заяву, що соборна Україна творитиме одну Народню Республіку» Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Документи і матеріали. Т. 2. С. 140..

Фактично справа соборності стала ключовою в роботі реорганізованої УНРади, яка відбула свою сесію 2-4 січня 1919 р. у Станіславові.Нібито справа була вирішена, але навколо форми об'єднання, її глибини і всеосяжності розгорілася жвава дискусія. Прихильниками повного злиття з передачею влади у руки Києва виступали селянські делегати, а також соціал-демократ С. Вітик, націонал-демократ Т. Старух, радикал П. Шекерик- Доників. Керівники УНРади та уряду наводили аргументи на користь принаймні тимчасовогозбереження влади у своїх руках. Проект постанови про об'єднання виробила комісія закордонних справ УНРади, якою керував Л. Цегельський. Він і презентував проект раді на засіданні 3 січня. Делегати спочатку схвалили Передвступний договір підписаний місяцем раніше у Фастові, а після цього і постанову «Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою». Текст постанови був стислим. УНРада повідомляла про затвердження Передвступного договору та доручення Державному секретаріатові завершити укладання договору з урядом УНР. Однак до того часу,поки не зберуться Установчі збори об'єднаної республіки, законодавчу владу на території ЗУНР мала здійснювати УНРада, а виконавчу - Державний секретаріат ЛозинськийМ. Галичина в 1918-1920 рр. С. 67-68.. Постанова була схвалена одностайно і театральна зала готелю «Австрія» зустріла її вибухом овацій. «З грудей усіх приявних залунало грімке «Слава!», а потім зірвався дійсний гураган оплесків, що тривав кілька хвилин. Чимало членів Ради і слухачів на галереях плакало, а всі - старі парламентарні бувальці - мали сльози в очах, - згадував пізніше один з делегатів.-Хтось із членів Ради, чи не д-р Трильовський,зачав «Ще не вмерла Україна». Вся саля і галереї підхопили гімн єдиними устами і єдиним серцем» Цегельський Л. Від легенд до правди. Спогади про події в Україні... С. 219.. На цьому емоційному піднесенні засідання УНРади було закрите, а урочистості перенесено на вулиці Станіславова, на яких відбувся військовий парад та смолоскипна хода. В найближчі дні січня хвиля подібних акцій прокотилася багатьма містами Східної Галичини.

В Києві про рішення УНРади стало відомо 3 січня 1919 р. з телеграми Д. Вітовського до С. Петлюри. 5 січня телеграму надрукувала газ. «Нова рада». 16 січня в столиці отримали офіційне повідомлення президії УНРади і Державного секретаріату ЗУНР про ухвалу здійснити злуку. Середина січня була дуже непростим часом в історії Директорії. З північного сходу в Україну вторглися російські більшовицькі війська, на півдні висадився десант Антанти. Сама Україна нагадувала киплячий казан, який ніяк не міг охолонути після антигетьманського повстання. Соціальні та національні суперечності ділили суспільство. До обставин об'єктивного характеру додавалися і суб'єктивні. В Директорії опинилися не однодумці об'єднані спільною програмою дій, а представники різних політичних партій нездатні до одностайних дій та й без великого досвіду державного управління. Влада не могла визначитися з напрямками своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Це засвідчила державна нарада, яка відбулася в Києві 16 січня. Вона фактично закінчилася нічим, продемонструвавши лише поділ між учасниками на прихильників демократичної форми влади і радянської. Всі вагомі рішення відкладалися до роботи Трудового конгресу, який мав виконати роль передпарламенту УНР і відкриття якого очікували з дня на день. За таких обставин проведення акції з об' єднання сходу і заходу України мало знизити градус напруги, підняти оптимізм, а участь галицької делегації в роботі Трудового конгресу могластати запобіжником від крайніх лівих рішень.

18 січня уряд ухвалив призначити урочистості на 22 січня, організацію свята доручити міністру освіти, а на його проведення асигнувати 100 тис. крб. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920рр.: Док. і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. Т. 1 / Упоряд: В. Верстюк та ін. К., 2006. С. 197. Дата була не випадковою. Саме 22 січня виповнювалася перша річниця проголошення незалежності УНР. А наступного дня мав розпочати роботу Трудовий конгрес. 65 місць на ньомубуло відведено делегатам ЗУНР, про що було повідомлено Станіславів. Однак Державний секретаріат вирішив з ряду причин, які були озвучені, делегатів не обирати, а надіслати до Києва представницьку делегацію з 36 осіб. Очолив її віце-президент УНРади Л. Бачинський, а до складу увійшло кілька державних секретарів, провідні галицькі політичні діячі.В делегації були представлені також Буковина і Закарпаття.

18 січня столиця з почестями та особливим піднесенням зустрічала посланців ЗУНР. На залізничному вокзалі гостей під співнаціонального гімну вітав прем'єр-міністр В. Чехівський, почесна варта з січових стрільців, їх поселилив «Гранд-готелі» - одному з кращих київських готелів, організували кілька екскурсій по історичних місцях та перегляд театральних вистав. Кияни дуже тепло і з цікавістю зустрічали гостей, яких можна було легко визначити по святковому гуцульському одягу. 21 січня о годині відбулася розширена нарада Директорії та уряду УНР з делегацією ЗУНР. На ній розгорнулося жваве обговорення остаточної форми об'єднання, в підсумку нарада прийшла до рішення дотримуватися формули Передвступного договору, який залишав за ЗУНР право на самоуправління. Протокол Ради Народних Міністрів УНР підсумував: «З'єднання Укр. Нар. Республіки з Західною Укр. Нар. Республікою ухвалити» Там само. С. 204.. Ранком січня члени Директорії підписали власний фінальний документ - Універсал, - який з боку УНР став правовою підставою Акту Злуки. Зважаючи на те, що готували його очевидно в останню ніч, текст виявився стислим: Директорія вітала український народ з великою історичною подією тафіксувала, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна». Важливою правовою нормою документу було визнання, що об' єднання здійснюється «на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року». Після цього залишалося лише урочисто оприлюднити ухвалені рішення в публічному просторі. Відповідно до київських традицій для цього було обрано Софіївський майдан, де мало відбутися велике театралізоване громадсько- політичне дійство. Його режисура була доручена видатному театральному режисеру М. Садовському. При вході з Володи- мирської вулиці до Софійської площі була споруджена Тріумфальна арка, яку прикрашали герби УНР і ЗУНР. Опівдні під звуки оркестру майдан наповнили військові, які створили навколо пам'ятника Богдану Хмельницькому каре, в якому розташувалися депутати Трудового конгресу, галицька делегація та урядовці УНР, включно з Директорією, решту майдану і прилеглі вулиці заповнили кияни. Залунав національний гімн у виконанні військового оркестру. Перше вітальне слово говорить голова галицької делегації Л. Бачинський і запрошує Л. Цегель- ського зачитати постанову Української Національної Ради і Державного Секретаріату про об'єднання.Згодом виступає голова Директорії В.Винниченко, а Ф. Швець читає текст Універсалу Соборності. В різних частинах майдану читання дублюється з імпровізованих трибун. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень, за яким почався військовий парад. Наступного дня соборницькі документи затвердив Трудовий конгрес.

В преамбулі до статті вже довелося констатувати, що об' єднання не мало щасливого продовження і глибокої практичної реалізації. Ні ЗУНР, ні УНР не вдалося закріпитися на політичній карті повоєнної Європи. Вони впали в боротьбі з більш сильними супротивниками, а їх території були на довгі роки окуповані сусідніми державами. Історики впродовж століття шукають відповідь на питання, чому так сталося. Якщо спробувати привести всі причини до спільного знаменника, то мусимо визнати, що головна з них полягала у слабкості як одного, так і іншого державного утворення. Політичні лідери обох частин України не мали чіткої відповіді на виклики, які сформували світова війна і революція, а головно не виробили спільного ідеалу майбутньої української державності. В ході Української революції їх було запропоновано кілька, і до того ж доволі контроверсійних. Західняки боялися революційних зрушень, а східняки навпаки намагалися пірнути в них якомога глибше. Таке поєднання виглядало доволі штучним і лише викликало підозри один до одного, які з літа 1919 р. переросли у відвертий конфлікт. Варто згодитися з думкою О. Павлишина, що ставши на шлях об'єднання силою обставин, обидві сторони не були готові до конструктивної співпраціПавлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2002. Вип 37/1. С. 341.. Не дійшовши порозуміння, не створивши спільного уряду, не зібравши в одних руках всі можливі ресурси, тодішні українські політики прирекли справу, яку очолили, на поразку. Єдине, що вони не змогли підважити, це була ідея соборності. Незважаючи ні на які перепони, вона продовжувала жити, займаючи помітне місце в модерній українській суспільно-політичній думці Див.: Кедрин І. Соборність (з нагоди 60-ліття Акту 22 січня 1919 року) // Кедрин І. В межах зацікавлення. Нью-Йорк, 1986. С. 113-120., виступаючи потужним ресурсом у боротьбі за незалежність уже в нових обставинах кінця ХХ ст.

Бібліографічні посилання

1. Verstiuk V. ta in. (2006). Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 rr.: Dok. i materialy. U 2-kh tomakh, 3-kh chastynakh. T. 1. Kyiv. [in Ukrainian].

2. Verstiuk V. ta in. (2012). Narysy istorii Ukrainskoi revoliutsii 19171921 rokiv. U dvokh knyhakh. Knyha 2. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Vynnychenko V. (1980). Shchodennyk. T. 1: 1911-1920. Edmonton - Niu-York. [in Ukrainian].

4. Doroshenko D. (1954). Istoriia Ukrainy 1917-1923 rr. T. 2. Ukrainska hetmanska derzhava 1918 r. Niu-York. [in Ukrainian].

5. Dziuba I. ta in. (2008). Ukraina: Antolohiia pamiatok derzhavotvorennia XIX-XX st.: U 10 t. T. 6: Zmahannia za ukrainsku ideiu (vid 60-kh rokiv do kintsia XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian].

6. Franko I. (1900). Poza mezhamy mozhlyvoho, Literaturno-naukovyi visnyk. Lviv. T. XII. S. 1-9. [in Ukrainian].

7. Hagen von M. (1999). Velykaia voina i iskusstvennoe usilenie etni- cheskogo samosoznaniia v Rossyiskoi imperii, Rossyia i Pervaia myrovaia voina (Materialy mezhdunarodnogo nauchnogo kollokviuma). Sankt- Peterburg. s. 385-405. [in Russian].

8. Halytske slovo. 2013. 25 zhovtnia. [in Ukrainian].

9. Hoshuliak I. (2009). Ternystyi shliakh do sobornosti (vid idei do Aktu Zluky). Kyiv. [in Ukrainian].

10. Hrushevskyi M. (1992) Khto taki ukraintsi i choho vony khochut // Velykyi ukrainets. - Kyiv. [in Ukrainian].

11. Hunchak T., Solchanyk R., uporiad. (1983). Ukrainska suspilno-poli- tychna dumka v 20 stolitti. Dok. i materialy. V 3-kh t., T. 1. [in Ukrainian].

12. Kalakura Ya. (2015). Sobornist Ukrainy v interieri novitnoi istoriohrafii, Sobornist Ukrainy: istorychnyi konteksti vyklyky sohodennia. Kyiv. S. 3550. [in Ukrainian].

13. Karpenko O., Mytsan K. (2001). Zakhidno-Ukrainska Narodna Res- publika 1918-1923: Dokumenty i materialy. T. 1. Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

14. Karpenko O., Mytsan K. (2003). Zakhidno-Ukrainska Narodna Res- publika. 1918-1923: Dokumenty i materialy. T. 2. Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

15. Kasianov H. V. (1999). Teorii natsii ta natsionalizmu. Kyiv. 352 s. [in Ukrainian].

16. Kedryn I. (1986). Sobornist (z nahody 60-littia Aktu 22 sichnia 1919 roku // Kedryn I. V mezhakh zatsikavlennia. Niu-York. S. 113-120. [in Ukrainian].

17. Kedryn Ivan. (1986). U mezhakh zatsikavlennia. Niu-York-Paryzh- Sidnei-Toronto. [in Ukrainian].

18. Kuras I. F., Soldatenko V. F. (2001). Sobornytstvo i rehionalizm v ukrainskomu derzhavotvorenni (1917-1920 rr.). Kyiv. [in Ukrainian].

19. Levytskyi K. (1936). Ukrainski polityky. Sylvetky nashykh davnikh posliv i politychnykh diiachiv. Lviv. Ch. 1. [in Ukrainian].

20. Lozynskyi M. (1970). Halychyna v rr. 1918 1920. Niu-York. [in Ukrainian].

21. Medvedev R. (2007). Raskolotaia Ukrayna. Moskva. [in Russian].

22. Nazaruk O. (1978). Rik na Velykii Ukraini. Konspekt spomyniv z Ukrainskoi revoliutsii. Niu-Iork. [in Ukrainian].

23. Nova rada. Kyiv. 1918. 17 zhovtnia. [in Ukrainian].

24. Pavlychko D. (2006). Budivnychyi ukrainskoi derzhavnosti. Khresto- matiia politolohichnykh statei Ivana Franka. Kyiv. [in Ukrainian].

25. Pavlyshyn O. (2002). Obiednannia UNR i ZUNR: polityko-pravovyi aspekt (kinets 1918 r. - persha polovyna 1919 r.), Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna. Lviv. Vyp 37 / 1, s. 350-363. [in Ukrainian].

26. Polonska-Vasylenko N. (1992). Istoriia Ukrainy: U 2-kh tomakh. T. 1. Kyiv. [in Ukrainian].

27. Pyrih R. Ya. (2009). Sobornist yak chynnyk ukrainskoho derzhavo- tvorennia. Kyiv. 229 s. [in Ukrainian].

28. Ripetskyi S. (1956). Ukrainske sichove striletstvo. Niu-York. [in Ukrainian].

29. Shelukhyn S. (1992). Ukraina - nazva nashoi zemli z naidavnishykh chasiv. Drohobych. 248 s. [in Ukrainian].

30. Smyrnov A. S. (2008). Ystoryia Yuzhnoi Rusy. Moskva. [in Russian].

31. Tsehelskyi L. (1960). Vid lehend do pravdy. Spohady pro podii v Ukraini zviazani z Pershym lystopada 1918 r. Niu-York-Filadelfiia. [in Ukrainian].

32. Ukrainska sobornist: ideia, dosvid, problemy (Do 80-richchia Aktu Zluky 22 sich. 1919 r.). - Kyiv. [in Ukrainian].

33. Ukrainske slovo. Lviv. 1918. 23 zhovtnia. [in Ukrainian].

34. Verstiuk V. (1997). Ukrainska Tsentralna Rada. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru