Книга першого міністра міжнародних справ УНР Олександра Шульгина "Політика" в інтелектуальній історії українського самостійництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Книга першого міністра міжнародних справ УНР Олександра Шульгина «Політика» в інтелектуальній історії українського самостійництва

Олександр Хоменко

кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник відділу

«Музей Української революції 1917 - 1921 років» Національного музею історії України

Анотація

В історичному контексті творення української державності у першій чверті XX ст. постать О. Шульгина окреслюється однією з визначальних: знаний громадсько-політичний діяч, перший міністр міжнародних справ УНР, він діяльно утверджував на міжнародній арені концепцію політичної суверенності України. З огляду на це видана ним 1918 р. у Києві книга «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови» становить особливий інтерес, бо вона стала першою в інтелектуальній історії українського самостійництва системною працею, у якій право України на державне самоствердження обстоювалося не за допомогою поетичних пророцтв, художніх метафор або аргументів історико-філологічного, педагогічного чи правничого характеру (саме в такий спосіб концептуалізувалася наша окремішність в українській політичній літературі на зламі XIX - XX ст.), а утверджувалося доконаними фактами присутності на міжнародній арені України як цілковито незалежної держави. За О. Шульгиним, імперативом зовнішньої політики України мало стати повсякчасне підтвердження її суб'єктності: Україна може і повинна враховувати на міжнародній арені інтереси інших країн та їхніх блоків, проте вона у жодному разі не може допускати втрати власної суверенності, підпорядковуючи свою політику інтересам сторонніх сил. Важливо відзначити також те, що О. Шульгин у своїй книзі одним із перших в українській суспільно-політичній думці ґрунтовно проаналізував більшовизм як специфічно російський політичний та світоглядно-ідеологічний інструментарій «конструювання» нової імперії, наголосивши на тому, що централістичні традиції Московщини цілковито узгоджуються із духом більшовицького тоталітаризму. Сформульована О. Шульгиним концепція, згідно з якою утворення на теренах колишньої Російської імперії незалежних національних держав лишається єдиним шляхом для встановлення політичної рівноваги на східноєвропейському просторі, набуває особливого значення у контексті розпочатої у 2014 р. нової війни Росії проти України.

Ключові слова: Українська революція; українська дипломатія; державне самоствердження; міжнародне становище; політичні практики; історичний контекст; суб'єктність; централістичні тенденції.

THE BOOK “POLITICS” OF THE FIRST UPR MINISTER

OF INTERNATIONAL AFFAIRS OLEKSANDR SHULHYN

IN THE INTELLECTUAL HISTORY OF THE UKRAINIAN STATEHOOD

Oleksandr KHOMENKO

Candidate of Historical Sciences, junior research fellow of the Department

“Museum of the 1917-1921 Ukrainian Revolution” of the National History Museum of Ukraine

Annotation. The historical context outlines O. Shulhyn as a key figure of the Ukrainian statehood established in the first quarter of the 20th century. A prominent social and political actor, the first UPR Minister of International Affairs, he took a proactive stance in establishing the concept of Ukraine's political sovereignty in the international arena. In this regard, his book “Politics (State-Building of Ukraine and International Affairs). Articles. Documents. Speeches” requires special attention. It became the first system work in the intellectual history of the Ukrainian singularity to have substantiated the right of Ukraine for its governmental establishment not through poetic prophecy, metaphors, or historical, philological, pedagogical, and legal arguments (conceptualized in such a way in the Ukrainian political writings at the turn of the 19th-20th centuries) but through assertion of proven facts that Ukraine had already existed in the international arena as a fully independent state. According to O. Shulhyn, the constant substantiation of Ukraine's subjectivity must become the imperative of its foreign policy: Ukraine can and must consider the interest of other global powers and their blocs, however without losing its sovereignty, while subordinating its policy to the interests of other parties. It is also important to mention that O. Shulhyn was among the first Ukrainian social and political writers and thinkers to have analyzed Bolshevism as a genuinely Russian political and ideological tool for “constructing” a new empire, accentuating that centralist traditions of Muscovy totally coordinated with the spirit of Bolshevist totalitarianism. O. Shulhyns concept, which proclaims the establishment of independent national states in the territory of the former Russian Empire the only way to set political balance in the Eastern European space, is gaining special meaning in the context of the new war initiated by Russia against Ukraine in 2014.

Key words: Ukrainian Revolution; Ukrainian diplomacy; national establishment; international standing; political practices; historical context; centralist trends.

В історичному контексті становлення та розвитку ідеї українського державно-політичного самостійництва (таке уточнення параметрів оперативного поля «самостійницького дискурсу» бачиться вкрай важливим, адже йдеться не про етнографічну окремішність України від Московщини та Польщі, яка стала беззаперечною константою нашої суспільної думки ще від часу славнозвісної передмови М. Максимовича до його першої збірки українських пісень 1827 р., а саме про ствердження самостійності як доконечної необхідності сувереннодержавного унезалежнення України: М. Возняк у виданій 1918 р. надзвичайно важливій під цим оглядом книзі «Українська державність» наголошував, що вперше такий концепт було теоретично обґрунтовано і стверджено 1895 р. галицьким соціал-демократом Ю. Бачин- ським у праці «Україна іггедеиїа» з її гаслом «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна - одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» [2, с. 117]) виокремлюється низка книг, час і обставини появи яких об'єднують шерег цих артефактів у виразну дискурсивну цілісність та надають їм особливої ваги й значення. Ідеться про видання, більшість із яких побачила світ у Києві впродовж першої половини 1918 р., точніше - переважно у період між початком березня і останніми числами квітня, коли наддніпрянську столицю було звільнено від більшовиків і тут на кілька місяців утвердилася влада Української Народної Республіки: книги ці мають на собі виразний відбиток саме того неповторного часового періоду, який у багатоманітті своїх проявлених і непроявлених інтелектуальних сюжетів окреслився реальною точкою біфуркації для процесів подальшого розгортання Великої Української Революції. Найпершою, звичайно, тут слід назвати книгу М. Грушевського «На порозі Нової України: Гадки і мрії» [6], із нею тематично та світоглядово кореспондуються книги О. Шульгина «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови» [39], П. Стебницького (П. Смутка) «Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за рр. 1907 - 1918» [30], С. Єфремова «Під обухом. Большевики у Києві» [13], Г. Коваленка (Гр. Гетьманця) «До страшних днів у Київі: Єврейська соціалістична молодіж і єврейське робітництво в сї дні» [17] (можна у цьому зв'язку згадати і про кілька інших «бібліографічних позицій», зокрема, про видані у 1918 р. брошури Д. Донцова, С. Шелухина та А. Ніковського, але вони до окресленого проблемного поля причетні тільки другорядними своїми аспектами). Поява цих видань (за всієї своєї різноплано- вості одноцільних у визначальному - у чіткому усвідомленні того, що відтепер уже не питання філологічні або літературно-культурні, як в епоху «Киевской старины», а саме проблема повноти державного самоствердження України посідатиме у дискурсивному просторі національного буття центральне місце) була зумовлена доконечною необхідністю для українського загалу, насамперед - для інтелігенції, яка традиційно перебувала в авангарді процесів національного відродження, осмислити той унікальний досвід, на який здобулося українство у часі свого, починаючи від березня 1917 р., феєричного піднесення, коли із прірви імперсько-централістичного небуття, де все українське - від ранкової газети до вечірньої школи - перебувало під урядовою забороною, враз постала ціла країна, і вулицями Києва потекли повноводні людські ріки стотисячних маніфестацій із гордо піднесеними вгору національними прапорами. Разом із тим не менш пекучою у березні - квітні 1918 р. окреслилась і доконечна необхідність зрозуміти, у чому ж полягали причини тієї, скористаємося лексикою тогочасного політико-суспільного дискурсу, «січневої катастрофи», коли після розпочатої ленінським Совнаркомом прямої збройної агресії проти України, певна - і то немала! - частина українського громадянства залишилася відверто байдужою до оборони свого краю від смертельної небезпеки, значною мірою сприяючи цим більшовицькій окупації України.

Прикметно, що на час своєї з'яви усі перераховані повище книги вважалися виданнями публіцистичними: саме в такий спосіб характеризує їх один із фундаторів видавничого товариства «Час» С. Паночіні в опублікованому у квітневому за 1919 р. числі київського часопису «Книгарь» «Огляді української книжкової продукції в 1918 році» [23, с. 1320]. Одначе оперативне поле тем, обговорюваних у них, виходить далеко за межі актуальної публіцистики: українська традиція в її «розривах» і в неминучій на кожному новому етапі історичного розвитку актуалізації її вершинних осягів; політико-соціальні виклики революційної доби і проблема зміни геополітичних орієнтацій; духово-світоглядні виміри українства; етнополітичний аналіз засадничого протистояння української та російської ментальностей; український погляд на більшовизм як на спадкоємця централістичної традиції російського царату - ці та багато інших тем у різних пропорціях дискурсивної комбінаторики присутні у кожній із названих книг. Зважаючи на таку широту семантико-ідеологічного контексту, у координатах сучасної гуманітаристики названі повище праці доцільніше (і в аспекті структурно-аналітичному - коректніше) потрактовувати не як книги самого лише публіцистичного виміру, а як видання на помежів'ї націології, політології, етнополітики.

Неоднакова доля судилася цим артефактам у нашій інтелектуальній традиції: книга М. Грушевського «На порозі Нової України: Гадки і мрії» здобулася на голосну славу і масове цитування - особливо це стосується таких його текстів, як «Кінець московської орієнтації» та «Очищення огнем»; добре знана загалові також і невелика за обсягом, проте в аспекті змістового наповнення вражаюче містка брошура С. Єфремова «Під обухом. Большевики у Києві» (доволі часто цитується вміщений у ній славнозвісний «Лист без конверта. До «командуючого українським військом» та «народного секретаря» Юр. Коцюбинського»; чи й потрібно нагадувати, що і «На порозі Нової України: Гадки і мрії», і «Під обухом. Большевики у Києві» неодноразово перевидавалися за часів незалежності); натомість книзі П. Стебницького «Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за рр. 1907 - 1918» (попри те, що її київською «Темпорою» перевидано 2009 р. у томі вибраних творів П. Стебницького [28]) пощастило вже значно менше, бо з-посеред її матеріалів більш-менш знаним для сучасного читача лишається хіба що есей «Ріг Вернигори» з його пристрасною апологією загальноукраїнського єднання як націєрятівної стратегії [24], натомість ціла ця книга з такими її інтелектуально викшталтуваними та наснаженими потужною антиімперською концепційністю текстами, як «Російський сфінкс», «Немезида», «На пожарині» (С. Єфремов не випадково віднаходив у цих творах П. Стебницького «потужний розум і логіку, певний і видержаний до дрібниць світогляд та оригінальність думки» [14, с. 1269]), лишається для сучасного читача практично незнаною. Певно, найбільшою мірою «непрочитаною» серед артефактів окресленого кола виявилася книга Г. Коваленка «До страшних днів у Київі: Єврейська соціалістична молодіж і єврейське робітництво в сї дні» (її спорадично згадують у кількох роботах про перше терористичне вторгнення більшовиків у Київ на початку 1918 р.): таке «історіографічне забуття» цієї праці бачиться цілковито несправедливим, адже, окрім унікального історичного фактажу, ця книга прикметна ще й своїм полум'яно- непримиренним самостійництвом, яке не допускає жодних компромісів.

Книзі О. Шульгина «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови», останню крапку у якій було поставлено 28 квітня 1918 р. (тобто у переддень ухвалення Конституції УНР та «гетьманського» перевороту), в інтелектуальному контексті розвитку українського самостійництва XX ст. судилася під цим оглядом особлива доля. З одного боку, цю працю просто не вільно було оминути увагою ні в часі її появи, ні тоді, коли не лише УНР, а й цілі визвольні змагання стали історією. І пов'язано це було найперше із особою її автора, бо й на- правду О. Шульгин був постаттю надто і надто помітною: син відомого історика Я. Шульгина, дослідника Коліївщини, одного із найбільш знаних у другій половині XIX ст. українських громадсько-культурних діячів, він з юнацьких років став одним із провідників молодого покоління політично свідомих українців (лідер київських «неокласиків» М. Зеров згадує О. Шульгина серед тих, хто в його гімназійні роки - а йшлося про період революційного збурення 1905 - 1908 років - найбільше спричинився до формування його національної свідомості [25, с. 52]). Найголовніше ж - О. Шульгин став першим міністром міжнародних справ УНР, якому випало формувати «порядок денний» міжнародної політики вже суверенної держави, діяльнісно утверджуючи проголошений IV Універсалом її «самостійницький» вимір (вартим уваги в окресленому контексті може бути його виступ на засіданні Малої Ради 30 грудня 1917 р., де О. Шульгин, інформуючи про мирні перемовини в Бересті, заявив, що «зараз Україна переживає той момент, коли вона стає самостійною», додавши: «Щоб з нами рахувались і інші, нам треба зміцнити свої внутрішні сили, ідучи, наприклад, добровільно, я скажу, в українське військо. Тоді ми зможемо досягти наших вікових національних ідеалів» [16, с. 83], - симптоматична фраза для одного з лідерів Української Центральної Ради, яку так часто в історичній публіцистиці звинувачують у нехтуванні міліарними аспектами державотворення). Усе це безпомильно свідчить, що книга О. Шульгина «Політика» залишитися поза увагою просто не могла.

І справді, попри всі карколомні зміни тогочасної політичної ситуації (Центральна Рада - Гетьманат - Директорія - більшовики - денікінці - знову більшовики) упродовж 1918 - 1919 років вона перебувала в оперативному полі актуального суспільно-політичного дискурсу. У часи визвольних змагань «Політику» О. Шульгина читали й обговорювали: прикладом тут може бути О. Саліковський, разом із С. Петлюрою співредактор знакового для своєї доби журналу «Украинская жизнь» та один із лідерів соціалістів-федералістів, який 1919 р. у книзі «Нова Україна (Шлях нашої державности)» називає книгу О. Шульгина «інтересною» і стверджує, що її автор «досить докладно та переконуюче доводить, що велика Російська держава склалася в значній мірі як раз через випадково сприяючі цьому умови зовнішнього характера» [27, с. 71]. «Кругом Московщини на протязі цілих століть не було сильних супротивників, і вона без особливих зусиль захоплювала одну країну за другою. Зникли ці умови, виросли кругом сильні супротивники, і став розвалюватися колос на глиняних ногах» [27, с. 71], - знати, що О. Саліковський підкреслено солідаризується із тими висновками, до яких дійшов у своїй книзі перший міністр міжнародних справ України. Не залишилася «Політика» О. Шульгина й осторонь уваги найвпливовіших українських часописів. Її рецензували - і то провідні тогочасні суспільно-громадські діячі: на шпальтах березневого за 1919 р. числа київського «Книгаря» на неї найвищою мірою прихильно відгукнувся [29] знаний публіцист і, подібно до О. Шульгина, чільний діяч УПСФ П. Стебниць- кий (про О. Шульгина автор рецензії говорить як про «одного з небагатьох видатних людей, яких могла виставити з-межи себе українська інтелігенція на тяжку і одвічальну працю будування української держави» [29, с. 1186]), натомість К. Грушевська у квітнево-червневій за 1918 р. книжці «Літературно-наукового вісника» розмірковує [5] над книгою О. Шульгина у значно більш критичному тоні, не приховуючи своєї неприязні як до політичної позиції автора, так і до діяльності цілої партії соціалістів-феде- ралістів (безсумнівно, тут позначився вплив М. Грушевського, адже очолювана ним Українська Центральна Рада була у березні - квітні 1918 р. об'єктом гострої критики «есефів»).

Звичайно, після остаточної окупації України більшовиками життя вимагало обговорення інших пекучих проблем, тож «Політика» з огляду на час та обставини своєї з'яви просто не могла не опинитися на маргінесі нових громадсько-політичних дискусій: вочевидь, кожен історичний період підносить свою актуальність, яка враховує минуле, одначе не може жити виключно ним (зрештою, і сам О. Шульгин як один із провідних діячів середовища УНР на цю нову політичну актуальність своєчасно реагував - досить згадати такі його голосні свого часу книги, як «Державність чи гайдамаччина?» [36] або «Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині» [34]). В умовах еміграції такий стан речей був до певної міри виправданим і навіть неминучим, проте не може не викликати подиву той факт, що історики вже в незалежній Україні, приділяючи значну увагу вивченню багатьох аспектів діяльності О. Шульгина (не враховуючи суто популяризаторських матеріалів, перелік фахових публікацій на цю тему становитиме кілька десятків позицій: в окресленому контексті своєю фундаментальністю вирізняється підготований у 2016 р. Інститутом української археографії та джерелознавства збірник наукових праць та документів «Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці» [22], у якому

Титульна сторінка книги О. Шульгина «Політика»

постать і чин цього першорядного українського політика та вченого аналізуються в усій багатоаспектності - від біографії до подробиць його участі у міжвоєнному прометеївському русі та окреслення динаміки світоглядних орієнтацій), першу книгу першого міністра міжнародних справ УНР у своїх публікаціях характеризують лише в найзагальніших аспектах, детальніше не застановляючись ні на тих її інтелектуальних сюжетах, які були суголосними історичному «горизонту» березня - квітня 1918 р., ні на історіософських концептах, які зберігають свою актуальність і в наші дні, на початку XXI ст., коли Україна вкотре мусить оборонятися від нового нападу імперської Росії (як і усі попередні - нападу «гібридного», тобто водночас і мілітарного, й інформаційно-культурного).

На підтвердження безсумнівної актуальності «Політики» в сучасному історичному контексті досить буде навести бодай такий її фрагмент: «Вони (російські демократи, які, здолавши царат, так і не змогли звільнитися від марева «Великої Росії». - О. Х.) не розуміли, що Республіка Всеросійська, навіть дійсно конституційна монархія Всеросійська це - нонсенс, абсурд... Що наслідком революції, або, краще, того бешкету, що розпочався під впливом війни, може бути або повернення знов до монархії - деспотії, як це сталося під час менш інтенсивної революції 1905 - 6 року, або ж - розпад Росії» [39, с. 36]. Більше сторіччя минуло відтоді, як у квітні 1918 р. були написані ці рядки, проте ми нині, у квітні 2019 р., можемо з певністю ствердити, що О. Шульгин анітрохи не помилився в параметрах свого аналізу: так, без розпаду утримуваного в насильницький спосіб імперського гіперпростору Росія (йдеться не про т. зв. «Російську Федерацію», а про, власне, етнографічну Московщину) неспроможна запровадити конституційно-правової форми правління, приречено лишаючись, як підставово зауважив О. Шульгин, «монархією - деспотією» з обожненим правителем на горі, з ієрархією бюрократів, які йому безпосередньо підпорядковані, та з позбавленим будь- яких громадянських свобод народом. І, зрештою, не має вирішального значення, хто опиниться на вершині піраміди у такій деспотії - Микола І, Сталін чи Путін - і якою риторикою він виправдовуватиме збереження своєї необмеженої влади. Приклади вражаючої прогностичності, на яку спромігся О. Шульгин у надскладних обставинах березня - квітня 1918 р., прогностичності не лише політичної, а й, назвемо її так, візійно-історіософської, вільно множити й множити, а між тим «Політика», попри те, що багато з числа концептуально важливих книг цього автора вже перевидані в Україні («Без території Ідеологія та чин уряду УНР на чужині», наприклад, здобулася на перевидання ще у 1998 р. [35]), ще й досі лишається для читача практично невідомою. Щоправда, наприкінці 2018 р. одне з маловідомих приватних видавництв Києва зробило спробу відтворити поліграфічним способом «Політику» О. Шульгина [40], проте і мікроскопічний наклад цієї книги, і відсутність у ній як передмови належного рівня, так і відповідних коментарів (та й назагал - відповідного археографічного опрацювання текстів) не дає змоги вважати, що ми отримали гідне О. Шульгина перевидання. А між тим і запитання, які поставив перед українським загалом у цій книзі її автор, і відповіді, які він тому ж таки загалові пропонує, мають у контексті інтелектуальної історії українського політичного самостійництва XX ст. значення справді неперебутнє.

Назагал беручи, текстуально-семантична імперативність книги О. Шульгина розгортається у поєднанні двох визначальних дискурсивних модальностей - узагальнюючо-історіософської та політико-ситуативної: у концептуальному структуруванні аналітичних регістрів «Політики» ця дихотомія виразно підкреслена. Перші два її розділи («Fatum» історії» та «Третій Рим») - це ґрунтовні розмисли як над розпочатим у березні 1917 р. новим етапом українського відродження, який відразу ж переріс у процес національного державотворення («Fatum» історії» має на меті дати спробу

історико-психологічного і почасти юридичного аналізу того, як неминучий хід подій привів нас до Української державності» [39, с. 5], - наголошує перший міністр міжнародних справ УНР), так і над історико-культурною зумовленістю традиційного для Московщини деспотично-імперського типу правління, який з неминучістю породжує і зовнішню експансію. Звичайно, і в цих розділах маємо постійні «виходи» автора в простір гострої політичної злободенності, одначе переважає все ж логіка широких контекстів, історичної типізації, вторування на «горизонти» культурологічних узагальнень. Натомість такі розділи «Політики» О. Шульгина, як «Союзники Росії», «Союзники Росії та Україна», «Міжнародний скандал», цілковито «занурені» у деталі та фактологію конкретної історичної ситуації зламу 1917 - 1918 років, коли перед тільки-но проголошеною на теренах підросійської України суверенною республікою з усією гостротою постали проблеми економічної кризи, невизначеності міжнародного становища, практичної неможливості утримувати фронт проти німців, внутрішньої дезорганізації тилу, а головне - прямої збройної агресії більшовицької Росії (наведені О. Шуль- гиним наприкінці його книги документи та промови, з якими він як міністр виступав на засіданнях Центральної Ради, вияскравлюють джерельне тло для такого зумовленого конкретною політичною ситуацією аналізу).

Власне, із дискурсивних вимірів окресленої політичної злободенності і належить почати безпосередню розмову про змісти та світоглядні концепти систематизованої аналітичної студії першого у XX ст. нашого дипломата. На те буде кілька причин. По-перше, вже сама назва книги - нагадаємо її «повну» форму: «Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови» - своєю підкресленою антиметафоричністю (автори більшості видань на суспільно-політичну тематику, які з'явилися у той час, виразно акцентували у своїх назвах саме на образно-метафоричній домінанті: «На порозі нової України», «Поміж двох революцій», «Під обухом», «До страшних днів у Київі») свідчила, що її автор прагне розмовляти з читачем у тональності конкретній, діловій, інструментально- практичній. Свідомість українства у його бездержавний період, підкреслює у такий спосіб репрезентативного «представлення» своєї книги О. Шульгин, занадто довго перебувала в полоні поетичної невизначеності та плекання культу краси, абстрагованої від політико-соці- альної дійсності, тому в революційній добі доконечно необхідним постає імператив повернення до простору реальності, найперше - реальності політичної. («Укра'їна... Да... Проґавили - і пішла від нас. Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі. Ми не політики. Ми романтики» [32, с. 51], - симптоматично, що болісні роздуми про причини поразки Української революції одного з героїв новели М. Хвильового «Редактор Карк», написаної на трагічному схилку визвольних змагань, теж розгортаються у координатах для багатьох у той час визначальної дихотомії «поетичне - реалістичне»). український самостійництво шульгин

По-друге, саме в практично-інструментальних регістрах книги (тобто в конкретному і прагматично-виважено- му аналізі комплексу міжнародних та юридично-правових аспектів тогочасного українського державотворення)

вбачали найбільшу цінність «Політики» О. Шульгина люди того покоління, якому випало творити нашу історію у добу визвольних змагань. Характеристичною під цим оглядом постає згадувана вже рецензія П. Стебницького (друкована у березневому за 1919 р. числі «Книгаря», вона, вочевидь, писалася у період, коли в Києві ще при владі була Директорія: загальна її тональність свідчить, що автор ще не спізнав «другої» більшовицької окупації лютого - серпня 1919 р.): «Про цей період (добу Центральні Ради та Генерального Секретаріату. - О. Х.) говорить і книжка д. Шульгина, але вона, безперечно, має для нас інтерес сучасності, бо присвячена головним чином міжнароднім стосункам України, які за півтора роки існування української державності не тільки не визначились в певних рисах, але тепер ще більш неясні і заплутані ніж тоді, коли ці справи були в руках автора як міністра. Саме тоді зав'язались і стали на твердий ґрунт відносини до держав Антанти, з яких Франція та Англія формально признали Українську республіку, тим часом, як тепер, після гетьмансько-німецького періоду, це признання знов стоїть під знаком сумніву. З цього погляду надруковані в книжці д. Шульгина тексти нот, з якими звертались представники Антанти до українського уряду в кінці 1917 р., читаються з особливою цікавістю як документи, до яких сучасна міжнародня політика України повинна була б, власне, вернутись як до вихідних точок в відносинах, що диктуються теперішньою політичною ситуацією» [29, с. 1185]. Думка П. Стеб- ницького тут цілком очевидна, і так само зрозуміло, що виформували її конкретні політичні події зламу 1918 - 1919 років: після падіння Гетьманату та поразки у війні Німеччини як ситуативного союзника України Директорія опинилася в ситуації практично повної міжнародної ізоляції (переможці у Першій світовій із відвертою недовірою ставилися до її лідерів, звинувачуючи їх і в проні- мецьких симпатіях, і в прихильності до більшовизму, і в крайньому шовінізмі: такі настрої були особливо поширеними серед французьких політичних кіл із їхньою традиційною орієнтацією на Росію), тому підходи відомого прихильника орієнтації на Антанту О. Шульгина («Він був переконаний антантофіл, та і вся його недовга попередня міністерська діяльність була зв'язана з цією орієнтацією» [31, с. 460], - згадувала співробітниця його міністерства Н. Суровцева), які він обстоював на посаді міністра міжнародних справ і які по тому систематизував у «Політиці», могли у тій ситуації стати дієвими та ефективними. Зрештою, не слід забувати, що при підтримці Антанти Польща та Чехословач- чина відродили тоді свою державність.

Особливим трагізмом відлунюють у вимірах політичної актуальності цієї книги і найперші її рядки. «Присвячую світлій пам'яти брата мого Володимира Шульгина і його товаришів, що загинули в бою під Крутами за волю і державність України. Автор» [39, с. 3], - ці слова, з якими зустрічається читач, розгорнувши обкладинку «Політики» (а написані вони у час, коли бій під Крутами не став ще віддаленою історією і біль за його жертвами лишався живим і пекучим), спонукали тогочасну українську спільноту та й нас, нині в Україні сущих, теж спонукають прочитати написану першим міністром міжнародних справ УНР книгу в особливий спосіб. Прочитати з чітким усвідомленням того, що українці

були і вимушені будуть сплачувати кров'ю за невдачі української політики...

Серед іншого, книга, про яку йдеться, прикметна також і ще одним цікавим своїм аспектом: попри те, що писався її текст уже після відходу О. Шульгина від роботи в урядових структурах УНР (таку позицію поділяла ціла партія соціалістів- федералістів, яка не погоджувалася із занадто радикальним, на її думку, курсом Центральної Ради, у керівництві якої вирішальну роль почали відігравати українські есери), вона дає можливість зрозуміти, якою бачив програму своєї діяльності наш перший міністр міжнародних справ. Навіть більше того - зрозуміти, якою була його концепція утвердження суверенності України у системі тогочасних міждержавних стосунків (перший очільник зовнішньополітичного напряму тогочасної української політики таку концепцію мав і послідовно намагався втілити її у життя: вона мала як свої позитиви, так і негативи, одначе була цілісною і внутрішньо несуперечливою). Відповідь на ці питання віднаходимо у двох розділах «Політики» - «Союзники Росії» та «Союзники Росії та Україна»: спочатку ці розділи друкувалися як статті відповідно у 53 - 54-му та 56, 59, 60, 61-му числах часопису «Нова Рада» за 1918 р. (до книги вони увійшли із певними змінами). Слід зазначити, що О. Шульгин у період березня - квітня 1918 р. регулярно друкувався на шпальтах цієї газети, і прикметно, що далеко не всі з опублікованих ним тоді матеріалів увійшли до «Політики»: О. Шульгин підставово вважав, що його книга має свою визначальну світоглядну «тему», концептуальним параметрам якої зміст і тональність деяких його текстів не зовсім відповідає (серед таких не вміщених О. Шульгиним під

Присвята пам'яті Володимира Шульгина та його побратимів

обкладинку «Політики» статей - «Зміна тактики» [37], «Самостійна українська держава і федералізм» [41], «Перед партійним з'їздом (Міркування соціаліста- федераліста)» [38]).

Як випливає вже із самої назви розділів «Союзники Росії» і «Союзники Росії та Україна», центральною в усьому комплексі проблем, які постали тоді перед будівничими першої у XX ст. української державності, О. Шульгин бачив війну. Більше того, як випливає із системи його аргументації, саме світова війна постала точкою відліку для тієї траєкторії політичного розвитку цілої Європи (особливо ж це стосується її Центру та Сходу), який ні до яких інших наслідків, окрім катастрофічних, спричинитися просто не міг. За О. Шульгиним (і ця його думка історичними фактами підтверджується безпомильно), категорична вимога союзників по Антанті продовжувати за будь- яких умов війну проти Четвірного союзу зумовила наприкінці 1917 р. поразку російської буржуазно-демократичної революції. «Ми не знаємо, що сталося б з Росією, коли б не було цієї війни. Факт же той, що війна утворила, може, навіть не революцію, розуміння, яке передбачає також і творчу роботу, а просто соціальний і державний глибокий розвал. Ні російська інтелігенція, ні буржуазія, ні тим більше союзники Росії не хотіли зрозуміти того, що цей штучний, ненормально централістичний, малокультурний організм - Росія, весь перегорів у війні і дальше вести її не може» [39, с. 45], - констатує О. Шульгин, додаючи, що саме безапеляційна вимога союзників тримати фронт проти німців та австрійців до «полной победы» і спричинила до того, що прихильники Керенського «до- воювались до большевиків» [39, с. 45 - 46]. Проте тема участі Росії у війні для О. Шульгина зовсім не визначальна - то лише тло для аналітичного розмислу над українськими перспективами посеред тієї кривавої хитавиці, у яку занурив Європу серпень 1914 р. Під цим оглядом слід відзначити, що попри те антанто- фільство, яке відзначали у його політичній позиції сучасники (така орієнтація зумовлена була аспектами суто прагматичними: О. Шульгин, як і С. Петлюра, який у цьому питанні був його однодумцем, усвідомлювали, що в остаточному підсумку Четвірний союз шансів здолати об'єднану потугу Британії та Франції, до яких долучилися і США, просто не мають: «Від того часу, коли до світової війни ув'язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта», - писав під цим оглядом 1922 р. С. Петлюра у листі до М. Удовиченка [26, с. 223]), перший міністр міжнародних справ УНР не міг не відзначити, що позиція країн Антанти у питаннях центрально- та східноєвропейської політики майже завжди була відверто проросій- ською. Ні Франція, ні Англія як країни з демократичним урядуванням у жодний спосіб не запротестували проти того антиукраїнського терору, який розв'язала російська армія в окупованій нею Галичині у 1914 - 1915 рр.: «Що таке Галичина? Хто там живе? «Воєнна необхідність» примусила Росію нищити цей край і засилати мешканців його у далеку Сибір, може, навіть цілими тисячами [39, с. 54 - 55], стверджували союзники по Антанті, натомість про якусь далеку Україну вони «нічого не знали і знати не хотіли...» [39, с. 55]. Власне, України як геополітичної та історико-культурної реальності для союзників не існувало і у переддень революції 1917 р. («Того, що готувалося по селах наших і містах, того вогня, який вже тлів на Україні з тим, щоб піднятися раптом високо вгору, вони не помітили...» [39, с. 55]), і навіть після падіння царату, коли «несподівано для всіх так високо залунав голос України» [39, с. 55], в урядових колах Франції та Англії продовжували слідом за російською владою повторювати, що «Україна це німецька інтрига» [39, с. 55].

До зміни тактики Антанту змусила тільки очевидна нездатність Тимчасового уряду контролювати ситуацію і в столиці, і на обширах цілої колишньої Російської імперії, до якої додалися катастрофічні поразки російської армії на фронті (провал т. зв. «наступу Ке- ренського»): «Вони (союзники. - О. Х.) були одної думки з Тимчасовим Урядом щодо автономних змагань України, одної думки щодо націоналізації війська. Але разом з тим вже в іюлі місяці до Києва надсилають принаймні французи, а далі і другі для інформації і знайомства своїх представників. І тут тільки починають розуміти вони, що в цьому (українському. - О. Х.) рухові є та сила, якої «інтригою» не утвориш» [39, с. 55 - 56] (ім'я Жана Пелісьє, французького журналіста і дипломата, у подальшому - незрадливого приятеля України, О. Шульгин під цим оглядом виокремлює особливо [39, с. 56]). Після більшовицького перевороту, коли союзники вимушені були навіч переконатися у повному розвалі всіх інституцій імперського центру і Петербург став «в їх очах символом анархії» [39, с. 60], контакти військових представників Антанти із Центральною Радою почали стрімко інтенсифікуватися, набираючи різних форм, аж до встановлення офіційних відносин з українським урядом [39, с. 57 - 58]: ця частина розділу «Союзники Росії і Україна» багатством фактологічних подробиць бачиться просто неоціненною для дослідника нашої дипломатичної історії періоду визвольних змагань, бо йдеться про інформацію, сказати б, «із перших рук», одначе у нашій студії на цьому аспекті докладніше не зупинятимемося, бо аналізуватимемо саме інтелектуальний, а не подієво-іс- торичний контекст книги О. Шульгина (політико-дипломатичні аспекти стосунків Британії та Франції із представниками УНР вже належною мірою проаналізовані в науковій літературі: досить тут назвати ґрунтовну книгу В. Косика «Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918)» [18]). Одначе попри таку, на перший погляд, відчутну зміну підходів представників Антанти в Києві до оцінки ситуації («Коли я в своїх розмовах з ними нагадував їм про їхню попередню віру в централістичну Росію, про свої розмови з ними в цій справі, вони тільки махали рукою. - Що, мовляв, і казати, справа ясна: спасіння Росії тільки в федерації» [39, с. 59]) О. Шульгин на сторінках «Політики» надзвичайно чітко вияскрав- лює в «українській стратегії» союзників один аспект, який завжди і всюди лишався для них визначальним. Ідеться про прагнення за допомогою різноманітних політичних комбінацій утримати новопосталу УНР у таборі воюючих із Німеччиною країн, не рахуючись із тим, чи має вона для того бодай найменші можливості і ресурси. Більше того, відповідаючи українцям, які переконували, що продовження війни для них абсолютно неможливе, бо для цього відсутні належні ресурси і цього в категоричній формі не бажають ні армія, ні суспільство, і тільки негайне укладення миру зможе врятувати українську державність, союзники накреслювали таку «оптимістичну» перспективу: «Ну то що ж, ніж миритись і тим іти проти культури, права, справедливості і т. і. і т. і. (тобто проти інтересів Антанти. - О. Х.), краще хай війною буде поруйновано ваш край, хай змете навіть хвиля народня ваш уряд, - ідіть сміло шляхом Бельгії, Сербії і Румунії... На зеленому полі конгреса, де ми будемо переможцями, ваша правда буде над усім» [39, с. 63]. Інакше кажучи, українці повинні були змиритися із перспективою повної руйнації свого краю (подібно до тогочасної Бельгії, знищеної війною і окупованої німцями) в надії, що на майбутньому Мирному конгресі Україна отримає преференції від переможної Антанти. Тотальне нерозуміння союзниками рушійних сил українського визвольного руху та специфіки його багатосотрічного протистояння з Московщиною спричинили до того, що представники Антанти почали навіть висловлювати прихильність до більшовиків у сподіванні на те, що ця нова централістична сила зможе втримати імперію і в якийсь спосіб продовжити війну з Німеччиною. Автор «Політики» наводить у цьому контексті характеристичну подробицю: «Коли большевики вже наближалися до Києва, коли вони вели шалену агітацію і одночасно випускали прокламації, з яких в одній говорилось, що Центр. Рада гальмує справу миру, а в другій, що вона вже підписала мир «з німецькою буржуазією» і т. і., - в цей самий момент представник Франції говорив, що хоч він і осуджує більшовиків, але визнає, що в дечому вони мають рацію: три чверті прокламації, яку він прочитав, присвячено засудженню сепаратного миру...» [39, с. 63 - 64].

Якщо не застановлятися на надмірній фактологічній деталізації і вийти на рівень світоглядних узагальнень, то постає очевидним, що виконання вимог Антанти у такому «форматі» означало б для України повну втрату власної суб'єктності. Замість того, аби ставати реальним чинником творення нової європейської геополітичної реальності, Україна перетворювалася у цьому випадку на пасивний об'єкт протистояння великих світових потуг, долю якого вирішують інші. Тому очевидно, що із тих-таки світоглядних причин виходячи, О. Шульгин як міністр міжнародних справ на подібного кшталту пропозиції погодитися не міг: натомість його бачення ситуації передбачало укладення миру, який би зберігав за УНР державно-суверенну суб'єктність. Цей мир, виводячи Україну зі стану війни з Німеччиною, не мав разом із тим перетворювати її на країну, ворожу Антанті («Повний нейтралітет - от наш національний інтерес» [39, с. 66]): інтереси союзників, насамперед - інтереси економічні, мали бути враховані на взаємовигідній основі (О. Шульгин сподівався, що «в життю України зацікавлені багаті капіталами держави Епї:епї:е'у» [39, с. 65]). Що ж стосується Німеччини, то О. Шульгин чітко усвідомлював, що ця країна має серйозну військову потугу і її інтереси в Україні можуть зовсім не збігатися зі сподіваннями, які на неї покладала частина лідерів тогочасного нашого національного руху. Назагал беручи, він був категорично проти того, аби УНР почувалася «слухняною овечкою центральних держав» [39, с. 65] (у першому варіанті розділу «Союзники Росії та Україна», що він, як уже зазначалося, друкувався на шпальтах «Нової Ради», О. Шульгин висловлювався ще гостріше: «Німців я не кликав на Україну, мира з ними не підписував, все це зробилося без мене, тоді, коли я вже цілком одійшов від свого міністерства. Я дуже добре розумів прикрість для національного самолюбства в приході німців, я розумів, що це іде всупереч з нашою попередньою політикою держави...» [42]). Вочевидь, така позиція була далекою від оптимістичних сподівань на співпрацю з Четвірним союзом, свідченням яких лишилася, наприклад, підготована керівництвом Центральної Ради пропагандистська брошура «Чого прийшли німці на Україну?» (тогочасний Голова Ради Народних Міністрів В. Голубович, якого за кілька місяців по тому судитиме німецький військовий суд, на її сторінках переконуватиме, що «при нашій організованості дружні відношення з могутньою німецькою державою принесуть лише користь нашій молодій Українській Республіці, зміцнять її і поставлять нарівні з іншими великими державами» [33, с. 8]), натомість вона була дуже близькою до тієї точки зору, яку висловить С. Петлюра у згаданому вже листі до генерала-хорунжого М. Удовиченка: «Тимчасове визнання нас німцями було штучним, і переворот Скоропадського з актами, що потім відбулись (порозуміння з Красновим, федерація з Росією), доказали, оскільки це визнання було нещирим нетривалим. Я думаю, що взагалі орієнтація деяких наших кіл на Німеччину є великою помилкою, яка ще дорого нам коштуватиме: Німеччині потрібна ціла Росія, а не Україна» [26, с. 223].

Реалістично оцінюючи ті небезпеки, які могли постати перед УНР внаслідок беззастережного підпорядкування її курсу чи то Антанти, чи Четвірного союзу (хоча й усвідомлюючи, що ці військово-політичні блоки - то військова, політична та економічна реальність, із якою Україна не може не рахуватися), О. Шульгин бачить українську перспективу лише в утвердженні власної державно-суверенної суб'єктності. Нарікаючи на те, що навіть у добу революційного пробудження нації свідома українська громадськість вкрай повільно і неохоче усвідомлювала вагу та значення міжнародної політики як реального простору утвердження української присутності у світі («Ми надто боялися стосунків з «буржуазними республіками і монархіями», надто боялися самого слова дипломатія, надто не звикли до міжнародного життя. Міністру міжнародних справ кожний свій крок треба було робити з боєм» [39, с. 65]), О. Шульгин наголошує: «Треба входити в міжнародний концерт держав» [39, с. 65]. Власне, саме прагненням підтвердити те, що УНР в той «концерт» таки увійшла, зумовлено наполегливе прагнення О. Шульгина довести, що Україна як держава була визнана союзниками ще у січні 1918 р., тобто напередодні укладення Берестейського миру:

йдеться про місію французького генерала Ж. Табуї та англійського консула в Одесі Дж. П. Багге, яким доручено було представляти відповідно Францію та Британію при уряді УНР. Попри те, що в аспекті міжнародно-правовому статус такого визнання досі викликає суперечки (за Н. Городнею, «ці призначення означали лише спостережницьку політику, кваліфіковане вивчення ситуації на Україні, яке обумовлювалося виключно військовими інтересами» [4, с. 12], П. Гай-Нижник у цьому зв'язку також підкреслює, що водночас із призначенням Ж. Табуї представником Франції в Києві «посол Франції в Петрограді Ж. Нуланс заявив Л. Троцькому про невизнання його урядом України... що, своєю чергою, яскраво змальовує обережність офіційного Парижа в дипломатичному ставленні до Києва і провадження ним політики подвійних стандартів з єдиною поставленою для себе метою - зберегти протистояння на східному фронті війни за будь-яку ціну» [3, с. 37]), автор «Політики» твердо наполягає на факті повноправного виходу УНР на міжнародну арену. «Дійсно не відбулося (хоч обіцянки робились і не раз) урочистого акту визнання Республіки з боку зазначених держав. Але, чи є це доказ, що ці держави не визнали нашої Республіки? Коли ми розкриємо курс міжнародного права, то ясно побачимо, що встановлення дипломатичних зносин з новою державою є вже акт її визнання, і урочистий акт може тільки підтвердити даний факт, але цей акт може і не відбутися» [39, с. 72], - підкреслює О. Шульгин. Державно-дипломатичні документи, низку яких він наводить у своїй книзі (серед них - «Нота Генерального Секретаріату від 5 грудня 1917 р. правительствам всіх новоутворених республік та автономних країв Росії», Нота 11 грудня 1917 р. «Від Генерального Секретаріату Української Народньої Республіки до всіх воюючих та нейтральних держав», оригінальні документи представника Франції Ж. Та- буї), так само мають на меті вже не аргументами впереваж філологічними або поетично-історіософськими, як у дореволюційну епоху, коли українські діячі саме такою «доказовою базою» вимушені були обстоювати самостійність своєї мови та культурної традиції («Хто з нас не пам'ятає, як доводилося боронити навіть право на існування самої української мови, літератури, тощо, послуговуючися не політичними (де вже там!), а педагогічними доводами від Ушинського, барона Корфа, тощо» [1, с. VI], - слушно наголошував 1924 р. В. Дорошенко у передмові до нового перевидання «України отеёеШ-и» Ю. Бачинського), а, назвемо це так, доконаними фактами політико- правової царини стверджувати: Україна як суверенна держава постала на міжнародній арені, подобається це комусь чи ні.

Як уже наголошувалося повище, семантичний континуум книги О. Шульгина «Політика» розгортається у контекстуальній симетрії двох визначальних дискурсів - політико-ситуативного та узагальнюючо-історіософського, - і якщо перший із них викликав живий інтерес переважно у 1918 - 1919 роках, то змістові інтенції другого в особливий спосіб і з особливою «рецептивною інтенсивністю» можуть (і повинні!) бути прочитаними саме в нашу добу. Певно, потрібно було пережити катастрофу визвольних змагань, Голодомор, Другу світову, тотальну русифікацію за часів Щербиць- кого та розпочату у 2014 р. чергову війну

Московщини проти України, аби усвідомити: у таких наснажених потужним потенціалом історіософської візійності розділах «Політики», як «Fatum історії» та «Третій Рим», що вони, у суті речі, так і не були належно прочитані тоді, у час виходу книги, можна віднайти відповіді на питання, які поставило у найновіші часи саме життя (П. Стебницький у згадуваній вже рецензії не звертає на ці розділи практично ніякої уваги, натомість К. Гру- шевська, досить багато місця приділивши змістовому контенту «Fatum-у історії», на жаль, демонструє виразне нерозуміння специфіки конкретно-історичної ситуації, внутрішню логіку розвитку якої аналізує у своїй книзі О. Шульгин: «...большевизм разом з іншими недавніми випадками перейшов до історії» [5, с. 173], - пишучи у першій половині 1918 р. ці рядки і опонуючи першому нашому міністру міжнародних справ, який вважав більшовизм за явище руйнівне, але водночас і за феномен надзвичайного значення, К. Грушевська, навіть не здогадувалася, що її власна трагічна доля підтвердить доказовість позиції О. Шульгина з його закликами не легковажити російським більшовизмом та серйозно готуватися до протидії йому).

Чотири взаємопов'язаних між собою теми окреслюються тут визначальними:

а) розвиток українського національного руху у напрямі до утвердження власної державності і проголошення повної незалежності як об'єктивна закономірність процесу історичного розвитку України;

б) внутрішнє і зовнішнє ствердження самостійної України і проблема полагодження її стосунків з іншими новопосталими на руїнах царату незалежними державами; в) світоглядна і культурно- історична природа більшовизму як нової ідеологічної легітимізації традиційної політики Московщини в «українському питанні»; г) деспотизм (О. Шульгин характеризує його як «нечуваний централізм», і то «не тільки в адміністративному, а у всіх чисто відношеннях» [39, с. 26]) як політичний інструментарій, за допомогою якого влада Росії утримує під контролем імперський гіперпростір. Докладнішому розглядові трьох перших тем присвячений «Fatum історії» - розділ у загальній композиційній стратегії «Політики» для О. Шульгина вкрай важливий, адже лише про нього він згадує у датованій 28 квітня 1918 р. (за день до «гетьманського перевороту», нагадаємо) «Передмові»: «Перша стаття - «Fatum історії» має на меті дати спробу істори- ко-психологічного і почасти юридичного аналізу того, як неминучий хід подій привів нас до Української державності» [39, с. 5].

«Як прийшла Україна до самостійності? Хто привів її до того: люди, діячі України, Центральна Рада, чи історичні обставини, хід життя, той fatum, який без містичного туману, але силою законів економічних, соціальних, психологічних керує долею окремих людей і народів?» [39, с. 9] - ставить перед собою своїми читачами питання О. Шульгин і відповідає на це в такий спосіб: українська незалежність - це закономірний результат розвитку українського національного руху, який, починаючи із березня 1917 р., тобто із часу постання Центральної Ради, перервав століття політичного небуття і повернув Україні її власну суб'єктність. Саме ця новопостала суб'єктність, яка відразу ж почала уреальнювати державне самостійництво як свій потенційний вимір, винесла на поверхню життя усе багатство форм та

феноменів українського Відродження, включно з усіма Універсалами Центральної Ради - від Першого до Четвертого: «Хто не пригадує високого ентузіазму, нашого життя в одному спільному національному чутті... Це відчувалося не в одному Києві, це було по всій Україні, по всіх місцях, де тільки мешкала хоч купка Українців. Сталося дійсне чудо. Народ, який, здавалося, не існував - воскрес із мертвих. Цього факту ніхто викреслити не зможе. Ентузіазм народу виніс Україну на поверх життя. Ентузіазм наділив Центральну Раду і Генеральний Секретаріат повнотою влади.» [39, с. 16 - 17]. Характеристично, що у логіці розмислу О. Шульгина автономістичні вимоги, які висував наш національний рух впродовж практично усього 1917 р., не тільки не вступали у суперечність із самостійницьким імперативом Четвертого Універсалу (він, як підкреслює О. Кучерук, також містив у собі «федералістську обмовку» [19, с. 31], цілком зрозумілу з огляду на тогочасну ситуацію), а усвідомлювалися як неминучий і навіть необхідний етап розвитку тієї ж таки української суб'єктності. Окреслений підхід важливий хоча б тому, що його логіка цілковито узгоджується із системою координат реальної історичної процесуаль- ності нашого національного руху впродовж першого року Великої Української Революції (поширене у публіцистичній літературі протиставлення «самостійників» та «автономістів-федералістів» у політико-соціальному контексті 1917 р. бачиться цілковито антинауковим: досить лише нагадати, що очолюваний М. Міхновським Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка офіційно назвався «Українським Військовим Товариством Республіканців Федералістів імені Наказного Гетьмана Павла Полуботка» [21]). Автономістські гасла виконували тактичні завдання у процесі національного самоусвідомлення багатьох народів, які звільнялися з-під імперського панування - і йдеться не лише про українців, а й про поляків, угорців, фінів, тому М. Грушевський мав цілковиту рацію, коли у жовтнево- листопадовій за 1918 р. книжці «Літературно-наукового вісника» підкреслював: «Федеральний постулат, поставлений уже кирило-мефодіївцями, був постулатом державності» [7, с. 5]. Доречним буде концептуалізувати і таку типологічну паралель: після того, як у «Декларації принципів» утвореної у липні 1987 р. Української Гельсінської спілки було проголошено можливість перебування України (на перехідному етапі) у складі перетвореного у справжню федерацію СРСР («Майбутнє співжиття народів СРСР ми уявляємо можливим у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік з наповненням поняття «Союз РСР» реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації» [9]: авторами «Декларації принципів УГС» були В. Чорновіл та М. Горинь), частина діячів українського національного руху (назвемо тут імена З. Красівського та І. Кандиби) заявила, що УГС зреклася ідеї самостійності та перейшла на позиції автономізму, тому вони виходять з неї. Одначе історична правда полягає у тому, що саме голова УГС Л. Лук'яненко став автором «Акта проголошення незалежності України».