Книга першого міністра міжнародних справ УНР Олександра Шульгина "Політика" в інтелектуальній історії українського самостійництва

«Це (проголошення незалежності УНР. - О. Х.) був послідовний крок і крок цілком логічний. Залишити край без влади було б злочинством. Беручи ж на себе всю владу по всій Україні, необхідно було надати Україні певну юридичну, державну фізіономію. Про автономію було говорити запізно. Це не тільки не відповідало бажанням активних верств українського народу, але це не відповідало потребам часу, реальним обставинам моменту. Влада України повинна була стати владою суверенною і Україна повинна була тим самим стати республікою - державою. А з цього з такою ж неминучістю виник і другий етап нашої історії - Україна стала самостійною» [39, с. 10], - простежуючи стадіальність розгортання «самостійницького концепту» в період між Третім та Четвертим Універсалами (і не заперечуючи проти того, що в його загальній логіці автономізм як певний етап суверенного національного самоствердження також мав позитивне значення), О. Шульгин концептуалізує відтепер вже беззаперечний імператив: «Ця державність віднині повинна існувати назавше» [39, с. 20]. Якою мав бути характер цієї державності? У березні - квітні 1918 р. на таке питання можна було дати відповідь тільки у найзагальніших рисах: вочевидь, «ставши твердо на ґрунт національний» [39, с. 18], ця державність мала «задовольнити стародавню мрію народу - дати йому землю» [39, с. 18]; вочевидь, у такій державі «громадянство разом з урядом повинно провести з усією інтенсивністю роботу культурну» [39, с. 18]. Проте на одній із характеристичних прикмет нової української державності О. Шульгин вважає за потрібне застановитися особливо. Йдеться про той пасіонарний імпульс, який наповнював інституційні «канали» новопосталої УНР живою енергією громадянської

активності (О. Шульгин називає його «ентузіазмом»: «Той ентузіазм показав, що є у нашого народу необхідний вогонь, без якого ніяке культурне і державне будівництво не є можливе. І наше завдання не дати тому вогню потухнути, сприяти тому, щоб в свій час він знов би осяяв своїм полум'ям усю Україну» [39, с. 18]).

У площині міждержавних стосунків перед Україною, за О. Шульгиним, постало двоєдине завдання: а) «утворення демократичної національної державності» [39, с. 20] як чинника суверенно- суб'єктного утвердження народу; б) пошуки на міжнародній арені надійних союзників, і то бажано не лише ситуативних, а й стратегічних. Зазначаючи, що в «розвитку української державності» зацікавлені «і центральні держави, і держави Епїепіїе'у» [39, с. 20] (нині ми розуміємо, наскільки наївними були ці сподівання, одначе очільнику дипломатичного відомства УНР принаймні хотілося у це вірити), автор «Політики» вважає за можливе, аби у перспективі Україна як держава увійшла до певної федерації: «Ті всі події, які перейшли, не дадуть ніколи замерти нашому національному чуттю, і Україна чи в формі цілковитої незалежності, чи в федеративній злуці з такими ж молодими державами, як і вона, повинна жити державним життям» [39, с. 20]. Важливо нагадати, що саме в цей час М. Грушев- ський у статті «Українська самостійність й її історична необхідність» (її включено до його славнозвісної книги «На порозі Нової України») також припускає гіпотетичну можливість того, що УНР із державами, які постали на руїнах царської імперії, «установить федеративну связь» [8, с. 75]. Стосовно такого підходу у той час було багато суперечок, частина з яких мала відверто спекулятивний характер (Д. Донцов у виданій 1918 р. брошурі «Міжнародне положення України і Росія» досить неприховано звинувачує партію соціалістів-федералістів, одним із чільних репрезентантів якої був О. Шульгин, у бажанні зректися самостійності [10, с. 96]: інерція такого підходу нагадує про себе і в наш час), одначе об'єктивний аналіз і книги, про яку йдеться, і політичної стратегії О. Шульгина як найвизначнішого дипломата УНР і в період визвольних змагань, і після їхньої трагічної поразки свідчить, що мовилося не про реставрацію в якійсь новій формі російського імперського простору, а про речі принципово інші. Вживаючи не надто вдале у такому контексті поняття «федерація», О. Шульгин вкладав у нього зміст, абсолютно протилежний російському домінуванню: йшлося, у суті речі, про створення союзу народів для спільного захисту від імперської гегемонії. Дуже важливим бачиться роз'яснення стосовно цього питання, яке О. Шульгин дав на з'їзді партії соці- алістів-федералістів 10 травня 1918 р.: «Тепер партія с.-ф. повинна яскраво підкреслити, що вона стоїть на ґрунті самостійності. Взагалі, партія принцип федералізму розуміє ширше, ніж федеративний устрій держави, партія розуміє його як засіб боротьби з мілітаризмом та царизмом... Крім того, партія відкидає ідею федерації з Російською деспотією, але думає про можливість федерування з Литвою, Білорусією, Кримом, Кавказом і інш.» [15]. Можна без перебільшення сконстатувати, що саме така концепція своєрідного «антикремлівського інтернаціоналізму» (теоретико-світоглядні аспекти його О. Шульгин обґрунтує у виданій 1931 р. в Парижі книзі «Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині», конкретніше - у її розділі «Україна та поневолені народи СРСР») була в історичній перспективі першим кроком української політичної думки у напрямі до Прометеївського руху, Антибільшовицького блоку народів, до білоруських добровольців, Грузинського національного легіону та Батальйону імені Джохара Дудаєва, які разом із українськими бійцями зупиняли розпочату у 2014 р. чергову російську агресію.

У системі координат аналітичного розмислу автора «Політики» більшовизм бачиться головним викликом, який постав перед Україною у процесі її розпочатого «березневим пробудженням» 1917 р. державотворення: такий підхід свідчив про спроможність О. Шульгина своєчасно зрозуміти внутрішню логіку історичних подій, адже на початку 1918 р. лише нечисленні одиниці із числа як лідерів суспільної думки, так і державних діячів усвідомлювали, що насправді відбулося на постімперському просторі у листопаді 1917 р., після того, як у Петрограді владу захопила більшовицька фракція РСДРП (багато хто тоді був твердо переконаний, що уряд Леніна - явище тимчасове і скороминуще). В Україні попри те, що вона першою із анексованих російським царатом держав (а Гетьманщина у XVII - XVIII ст., безсумнівно, була державою) у грудні 1917 - лютому 1918 років стала об'єктом прямої збройної агресії Червоної Росії, ситуація виглядала теж далеко не краще. К. Грушевська, нагадаємо ще раз, у рецензії на «Політику» дорікала О. Шульгину тим, що він спинявся «так довго на большевицькім нападі, на «січневій трагедії», надаючи надзвичайне, епохальне значення сьому етапові», і це, на її думку, цілком даремно, адже «большевизм був сумним, болючим випадком» і він «разом з іншими недавніми випадками перейшов до історії» [5, с. 173]. С. Єфре- мов, принциповий ворог більшовизму, був у той час такої ж думки, стверджуючи у статті «Догнивають» від 27 лютого 1918 р. таке: «Більшовизм вже догниває - це ясно. Він доспівує свої останні співи... Його (Леніна. - О. Х.) слова тепер - полова. Мавр своє діло справив і тепер мусить одійти» [12]. О. Шульгин у «Політиці» бачить ситуацію у ракурсі принципово іншому: він рішуче відкидає думку тих, хто вважав більшовицький напад за явище локальне, за такий собі конфлікт між «червоними» радикалами та поміркованими українськими соціалістичними партіями, стверджуючи, що прихильники Леніна, мовляв, це ще не вся Росія. Для О. Шульгина очевидно: те, що почалося у грудні 1917 р., - це напад метрополії на колишню колонію, яка прагне свободи, це - нова війна Московщини проти України. А більшовизм - то нова форма російського імперіалізму, ще більш небезпечна тим, що відверто загарбницьку свою сутність приховує за шатами нібито «вселенської справедливості»: «Правда, часом приходиться чути ствердження, що та війна велася не з великоруським народом, а з більшовиками. Але державна точка погляду не допускає таких міркувань! Большевики були в той час урядом Московщини. Ы- шого уряду там не було і він репрезентував перед лицем Європи і всього світу московську державу. З цим урядом і, значить, з його державою вела українська республіка війну» [39, с. 11].

Ця війна мала багато вимірів і «фронтів» (зараз ми називаємо таку війну «гібридною»), і одним з найважливіших тут було протистояння світоглядно-психологічне. «А революція - це перш за все явище психологічне» [39, с. 17], - підкреслює у «Політиці» О. Шульгин: саме йому належить пріоритет в осмисленні більшовицьких стратегій ментально- ідеологічної агресії як визначального чинника послаблення країни, проти якої вони розпочинають війну. Найбільш дієвою її складовою у час нападу більшовицької Московщини на УНР стала не так навіть пропаганда (хоча більшовики приділяли їй величезну увагу і вона в них була справді ефективною), як специфічні технології мобілізації ресентиментних настроїв населення та масованої атаки свідомості огромом нездійсненних обіцянок. Узагальнюючи, О. Шульгин називає таку психологічно-світоглядну інструментальність «очікуванням чуда». У суті речі, йдеться про нову форму ле- гітимізації через відчужені форми цього «очікування» абсолютної влади певної партії чи групи, яка таке «чудо» обіцяє (тільки обіцяє!) після захоплення влади негайно втілити у життя: «Народ чекав чуда і чудо не прийшло. І от він почав прислухатись до голосу з півночі... Той голос лунав все ближче і ближче, як пошесть, розходилася большевицька ідея, і народ, що не діждався чуда від свого уряду, став ждати його з півночі, від большевиків...» [39, с. 14]. Вже по Другій світовій війні знаний український культуролог, публіцист та літературознавець Ю. Лавріненко у праці «На іспиті Великої Революції 1917/18 - 1948» у такий спосіб розвине цю думку (з огляду на виразну змістову кореляцію знайомство Ю. Лав- ріненка з книгою О. Шульгина можна сприймати за факт безсумнівний): «Ленінізм є безоглядна інтелігентська реакція на безоглядну російську дореволюційну

дику дійсність. Він є законною дитиною московського вікового беззаконня. В селянських і робітничих люмпен-пролета- ризованих царатом низах була вихована московським ладом готовність до найстрашнішої, найдикішої помсти і нищення краю, в якому сам живеш. А водночас жадоба чудесних перемін, чуда і пророка. В інтелігентських колах це саме хворобливе психологічне явище оформилося у систему ленінізму» [20, с. 26].

Саме така специфіка більшовизму, який і в своїх організаційних формах, і в аспектах духово-ментальних виступає прямим спадкоємцем політичної традиції царату, змушує О. Шульгина звернутися до осмислення Московщини як тієї геополітичної реальності, яка вже впродовж багатьох століть перешкоджає українському народові (і не лише йому) відродити власну державність і в такий спосіб утвердитися на шляху цивілізованого європейського життя з розвиненими інститутами громадянського суспільства, дієвим правом як системою регулювання суспільних відносин, з повагою до людської особистості: окресленому комплексу проблем у «Політиці» присвячено розділ «Третій Рим. (Стара Росія та революція)». Не вдаючись до докладнішого його аналізу, який вимагатиме актуалізації контексту значно ширшого, ніж той, який означений у темі цієї розвідки (взагалі, новий рівень осягів, на який здобулася українська суспільно- політична думка в осмисленні феномену Московщини після, як називає її О. Шульгин, «безодні січневої катастрофи» [39, с. 19], тобто після муравйовського терору у Києві, потребує окремішньої уваги, і «Політика», а також дуже близька до неї в цьому сенсі книга П. Стебницького «Поміж двох революцій» окреслюються тут артефактами першорядної ваги), застановимося лише на ключовому для нашого розмислу аспекті. Йдеться про тезу О. Шульгина, згідно з якою російська абсолютистська монархія постала не з якихось суб'єктивних причин, а як закономірний наслідок потреби утримувати гіперпростір під контролем імперського центру (у цьому О. Шульгин близький до думок М. Драгоманова: згадаймо бодай працю останнього «Пропащий час: Українці під Московським царством 1654 - 1876)» [11]). Нерозуміння цього основоположного факту стало, за автором «Політики», причиною поразки російської буржуазно-демократичної революції 1917 р., бо, поваливши царат, проте залишивши непорушним імперський принцип державного устрою і всіляко поборюючи визвольні рухи поневолених народів (у першу чергу - українського), російські демократи самі готували ґрунт для відновлення деспотизму, який неодмінно б за таких умов повернувся або у формі «білій» (Корнілов), або «червоній» (Ленін): «Для того ж, щоб знайти найбільш радикальний порятунок, Росії треба було зрозуміти те, чого ніхто з російських політичних діячів ніколи до кінця зрозуміти не міг. Завжди думали російські інтелігенти тільки про само- державіє і знищення його. І ніколи не хотіли вони зрозуміти того, що царизм, котрий вони так ненавиділи, був тільки наслідком необмежених просторів Росії» [39, с. 32]. Нині, у 2019 р, через 101 рік після виходу в світ «Політики», вже чудово усвідомлюючи, що російсько-імперський абсолютизм здатен набирати найрізноманітніших форм - від ультра- релігійних до атеїстичних і богоборчих, від марксистсько-комуністичних до відверто неофашистських, - ми можемо тільки цілковито солідаризуватися зі словами першого міністра міжнародних справ УНР. І зробити з його слів належні висновки.

Підсумовуючи сказане, варто наголосити на кількох засадничо важливих аспектах:

«Політика» О. Шульгина стала першою в інтелектуальній історії українського самостійництва книгою, у якій право України на державне самоствердження обстоювалося не за допомогою поетичних пророцтв, художніх метафор або аргументів історико-філологічного, педагогічного чи правничого кшталту (саме в такий спосіб концептуалізувала- ся наша окремішність в українській політичній літературі на зламі XIX - XX ст.), а утверджувалося доконаними фактами присутності у системі міжнародних відносин України як цілковито незалежної і суверенної республіки;

за О. Шульгиним, імперативом міжнародної політики України мало стати повсякчасне підтвердження її суб'єктності: Україна може і повинна враховувати на міжнародній арені інтереси інших країн та їхніх блоків (у часи написання «Політики» такими блоками були Антанта та Четвірний союз), проте вона у жодному разі не мала допускати втрати власної суверенності, підпорядковуючи свою політику стороннім силам;

О. Шульгин у «Політиці» одним із перших в українській суспільно-політичній думці ґрунтовно проаналізував більшовизм як специфічно російський політичний та світоглядно-ідеологічний інструментарій «конструювання» нової імперії, наголосивши на тому, що централістичні традиції Московщини цілковито узгоджуються із духом більшовицького тоталітаризму;

- сформульована у «Політиці» О. Шульгина концепція, згідно з якою розпад Російської імперії та утворення на її теренах незалежних національних держав лишається єдиним шляхом для встановлення політичної рівноваги на східноєвропейському просторі, набуває особливого значення у контексті неоімперської стратегії Кремля і особливо розпочатої у 2014 р. нової війни Росії проти України.

Література

Бачинський Ю. Україна irredenta. Третє видання з передмовою В. Дорошенка і додатком: Листуванє Ю. Бачинсько- го з М. Драгомановим з приводу «України irredent-и». Берлін: Видавництво української молоді, 1924. ХХУШ+237 с.

Возняк М. Українська державність. Відень: З друкарні Адольфа Гольцгавзена, 1918. 154 с.

Гай-Нижник П. Взаємини України з Францією і Великою Британією за Центральної Ради (1917 - 1918 рр.): становлення і розлад. Гілея. 2017. № 9. С. 32 - 43.

Городня Н. Олександр Шульгин (1889 - 1960) як представник нової генерації української національної еліти першої половини XX століття. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Київ, 2005. № 80 - 81. С. 10 - 13.

Грушевська К. (К. Г.) З сучасної політичної літератури. О. Шульгин. Політика. Літературно-науковий вісник. Київ, 1918. Кн. 4 - 6. С. 172 - 174.

Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. Київ: Друкарня Акц. Т-ва «Петро Барський у Київі», 1918. 120 с.

Грушевський М. Роковини. 20/7 падолиста 1917. Літературно-науковий вісник. Київ, 1918. Кн. 10 - 11. С. 4 - 6.

Грушевський М. Українська самостійність й її історична необхідність. На порозі Нової України: Гадки і мрії. Київ: Друкарня Акц. Т-ва «Петро Барський у Київі», 1918. С. 74 - 76.

Декларація принципів УГС. иВХ: https://uk.wikisource.org/wiki

Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія. Вибрані твори у десяти томах. Т. 1. Дрогобич - Львів: Видавнича фірма «Відродження», 2011. С. 90 - 103.

Драгоманов М. Пропащий час: Українці під Московським царством (1654 - 1876). Львів: З друкарні Івана Айхенбергера і Сп., 1909. 38 с.

Єфремов С. (Ромул). Догнивають. Нова Рада. Київ, 1918. № 22.

Єфремов С. Під обухом. Большевики у Києві. Київ: Видавництво «Вік», 1918. 64 с.

Єфремов С. Серед білої ночі. Книгарь. Літопис українського письменства. Київ, 1919. № 20. С. 1269 - 1274.

З'їзд партії соціалістів-федералістів. Відродження. Київ, 1918. № 36.

Інформація про засідання Малої Ради 30 червня 1917 р. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. Т. 2. Київ: Наукова думка, 1997. С. 82 - 83.

Коваленко Г. (Гетьманець Гр.). До страшних днів у Київі: Єврейська соціалістична молодіж і єврейське робітництво в сї дні. Київ - Львів: Друк. Л. Віснєвського, 1918. 32 с.

Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918). Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. 264 с.

Кучерук О. Олександр Шульгин і Українська Центральна Рада. Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці. Збірник наукових праць та документів. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. С. 21 - 32.

Лавріненко Ю. (Юрій Дивнич). На іспиті Великої Революції 1917/18 - 1948. Б. м. (Новий Ульм): Видавництво «Україна», 1949. 70 с.

Лист Українського військового товариства республіканців федералістів ім. Гетьмана П. Полуботка Всеукраїнській раді військових депутатів про необхідність повернення М. Махновського з фронту до Києва. 15 вересня 1917 р. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 410. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 284.

Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці. Збірник наукових праць та документів. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. 432 с.

Паночіні С. Огляд української книжкової продукції в 1918 році. Книгарь. Літопис українського письменства. Київ, 1919. № 20. С. 1310 - 1326.

Панченко В. Єдність цілі - єдність сил. День. Київ, 2018. № 104.

Панченко В. Микола Зеров: формування української ідентичності. Мандрівець. Тернопіль, 2013. № 2. С. 50 - 57.

Петлюра С. Лист до генерала-хорун- жого Миколи Удовиченка. Статті. Київ: Дніпро, 1993. С. 220 - 228.

Саліковський О. Нова Україна (Шлях нашої державности). Київ: Друкарня Т-ва «Криниця», 1919. 80+ХХХІІ с.

Стебницький П. Вибрані твори. Київ: Темпора, 2009. 632 с.

Стебницький П. Олександр Шульгин. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті, документи, промови. Книгарь. Літопис українського письменства. Київ, 1919. № 19. С. 1185 - 1186.

Стебницький (П. Смуток). Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за рр. 1907 - 1918. Київ: Видання т-ва «Час», 1918. 287 с.

Суровцева Н. Життя Надії Суров- цевої. Наука і культура. Україна. Щорічник. Київ: Т-во «Знання» УРСР, 1990. Вип. 24. С. 411 - 560.

Хвильовий М. Новели, оповідання, «Повість про санаторійну зону». «Вальдшнепи». Роман. Поетичні твори. Памфлети. Київ: Наукова думка, 1995. 816 с.

Чого прийшли німці на Україну? Офіціальні повідомлення, думки, розмови. Київ: Відродження, 1918. 16 с.

Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. Париж: Меч, 1931. 251 с.

Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. Репринтне відтворення видання 1934 р. Київ: Юрінком Ін- тер, 1998. 340 с.

Шульгин О. Державність чи гайдамаччина? Париж: Меч, 1934. 47 с.

Размещено на Allbest.ru