Гетьман у перуці. Зовнішні форми репрезентації гетьманської влади часів Кирила Розумовського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гетьман у перуці. Зовнішні форми репрезентації гетьманської влади часів Кирила Розумовського

Олексій Сокирко

Анотація

гетьман розумовський репрезентаційний козацький

В статті розглянуто зміни в формах і змісті репрезентаційних практик останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського (1750-1764). До традиційних елементів владної репрезентації належали двір володаря зі своєю ієрархією, системою політичних ролей, штатом службовців, етикетом і церемоніалом, столиця та численні резиденції. Учасниками перформативних дійств виступали, окрім гетьмана, різні групи знаті, придворні, почт володаря, представники станів. Найбільш поширеними різновидами репрезентаційних актів були політичні - елекції, посвячення, інвеститури, а також релігійні та персональні свята правителів, учти, полювання й за кожним з яких був закріплений свій церемоніальний сценарій із явними чи прихованими сенсами. Розумовський радикально змінив ідеологію та форми зовнішнього втілення гетьманської влади. На зміну старосвітським шатам, церквам і фортецям прийшла європейська куртуазна культура, космополітична та світська. Гетьман виглядав як європейський вельможа, а культ очільника Війська Запорозького, як першого лицаря серед рівних, змінився на образ просвіченого володаря й опікуна малоросійської вітчизни. Змінився побут гетьманського двору, де окрім традиційних бенкетів і полювань, почесне місце посіли мистецькі розваги - концерти, вистави, бали й маскаради. Важливим опрявненням нової філософії влади мала стати оновлена столиця в Батурині з вишуканим палацом і парком, університетом, державними установами і фабриками. Важливим полем семантичних змін був політичний сегмент символіки та церемоніалів. Постать Розумовського, яко родича правлячої династії, ще й наділеного гетьманським титулом, ставила його поза владними ієрархіями як в Російській імперії, так і в Гетьманщині. По мірі формування планів по влаштуванню в Україні спадкового гетьманства, зовнішні символи майбутнього проекту поєднали в собі символіку «малоросійської нації» із родовими гербами та вензелями Розумовських. Цей симбіоз недвозначно свідчив про політичні амбіції гетьмана, який волів бачити себе напівсуверенним правителем.

Ключові слова: Гетьманщина, Кирило Розумовський, гетьман, церемоніал, семіотика

Annotation

Hetman in a Wig. External Forms of Representation of the Hetman Kyrylo Rozumovskyi's Power

Oleksii Sokyrko

The article deals with the transformations of visual representations of power of the last hetman of Cossack Ukraine Kyrylo Rozumovskyi (1750-1764). The traditional elements of the ruling elite's representation included the court of the ruler with its hierarchy, system of political roles, staff, etiquette and ceremonial, capital and numerous residences. Among the hetman, various groups of nobles, courtiers, attendants, representatives of the social strata took part in the performative actions. Political representational acts, including elections, inagurations, investitures, as well as religious and personal celebrations of rulers, such as, hunting and banquet, were the most common. Each action had its own ceremonial scenario that was full of explicit or hidden meanings. Rozumovskyi radically changed the ideology and forms of the external representation of the Hetman's power. Old clothing, churches and fortresses were replaced by the European cosmopolitan and secular courtly culture. Hetman preferred to look like a European nobleman. The cult of the head of the Cossack Troops, as the first knight among equals, transformed into the image of an enlightened ruler and protector of the Little Russian (Malorossia) country. The way of life of the Hetman's court changed significantly. While the traditional banquets and hunts preserved, the new artistic entertainments, such as concerts, spectacles, balls and masquerades, appeared. A renewed hetman's capital in Baturin with its exquisite palace and park, university, state institutions and factories, reflected this new concept of power.The political aspect of symbols and ceremonials was especially important field of semantic changes. Being a relative of the ruling dynasty and possesing a hetman's title, Rozumovskyi placed himself outside the existing ruling hierarchies both in the Russian Empire and in the Hetmanate. As plans for the establishment of hereditary hetmanhood in Ukraine were made, the visual symbols of the future political project were formed. They combined a symbolism of the "Little Russian (Malorossian) nation" with the Rozumovskyi's personal coat of arms and monograms. This symbiosis clearly reflected the political ambitions of the Hetman who wanted to see himself as a half-sovereign ruler.

Keywords: Hetmanate, Kyrylo Rozumovskyi, Hetman, ceremonial, semiotics

Виклад основного матеріалу

Зовнішні форми репрезентації влади є надзвичайно важливим полем досліджень потестарних структур в домодерних суспільствах. Вони не лише допомагають краще зрозуміти сприйняття володарів і владних еліт суспільством, але й через прочитання семіотичного ряду глибше осягнути сутність самої влади, її межі й важелі впливу на свідомість підданих Історична антропологія та імагологія влади мають велику історіографічну традицію, що бере свої витоки з досліджень Марка Блока, присвячених королівській владі середньовічної Франції (Блок, 1998; Блок 2001, 389402). Про роль двору володаря, церемоніалу й перформаційних практик див.: Blockmans, Janse 1999; Blockmans, Holenstein, Mathieu, 2009; Elias 1983..

До недавнього часу у вітчизняній історіографії інститут гетьманства, мав переважно дослідження з поля правових і релігійних концепцій влади козацьких очільників, що оприявнювалися в титулатурі й елементах церемоніалу (Брехуненко 2012, 4-9; Горобець 2009, 30-37; Плохій 1995, 86-110; Плохій 2005, 268-347). Матеріальні символи гетьманської влади привертали увагу дослідників лише в частині державних інсигній-клейнодів (Савчук 2006; Савчук 2014, 454-471; Ситий 2017) і портретних зображень гетьманів (Ковалевська 2014). Натомість питання про форми репрезентації рейментарської влади як цілісного соціо- культурного феномену в рамках спеціального дослідження наразі не ставилося. Історики лише побіжно торкалися символічного змісту поведінки й висловлювань гетьманів, аналізу дипломатичного й придворного протоколу в яких відбилися політичні інтенції або ж ціннісні засади козацької спільноти (Бережна 2014-2015, 222-240; Виноградов 2005, 119-124; Григорьєва 2017, 449-475). Самостійне значення в цьому контексті мають студії з історії гетьманського двору як соціально-політичної інституції й специфічного культурного простору, що лише нещодавно започаткувалися в українській історіографії (Васильєва 2009; Васильєва 2012; Васильєва 2013).

В теперішній роботі ми не прагнемо створити панорамної картини зміни форм і концепцій зовнішньої репрезентації гетьманської влади. Фундаментальне дослідження подібної проблеми вимагає так само фундаментального жанру її подачі, тож нам йшлося, в першу чергу, до привернення уваги науковців до імагологічної проблематики на матеріалах гетьманату, а також спробувати принаймні ескізно позначити, з яких панівних форм зовнішньої репрезентації користав останній гетьман козацької України - Кирило Розумовський (1750-1764), і як на них впливали чинні ідеологеми, що змінювалися відповідно до політичного статусу гетьманату. їхні зміни, сподіваємось, дадуть нам більше розуміння не лише «фасадної» частини, але й внутрішніх механізмів потестарної сфери, зміни поколінь керівної еліти, її цінностей, уявлень про себе і суспільство.

В ранньомодерній Європі форми репрезентації світської влади перебували в стадії поступової трансформації доволі скупого набору середньовічних практик внутрішнього вжитку, орієнтованих переважно на знать, в фундаментальну ідеологічну систему, відкриту як до власних підданих, незалежно від соціального статусу, так і для довколишнього світу. Найбільш ефективним і стійкими її елементами були двір володаря зі своєю ієрархією, системою політичних ролей, штатом службовців етикетом і церемоніалом. Сценою театру влади була столиця та численні резиденції, акторами - різні групи знаті, придворні, почт володаря, а згодом - обрані представники станів і етнічних анклавів (якщо йдеться про імперії). Дійствами, що відбувалися на цій символічній сцені були політичні акти - коронування, посвячення, релігійні та персональні свята правителів, військові паради, учти, полювання й за кожним з яких був закріплений той чи інший церемоніальний сценарій, що мав свої явні та приховані сенси. XVIII ст. з особливою виразністю театралізувало взаємодію всіх цих складових, й на прикладі Франції часів Людовіка XIV та його наступників, подавши решті європейських суверенних і напівсуверенних держав високі взірці наслідування й імітування (Apostolidиs 1981; Burke 1994).

Відзначаючи участь Розумовського в житті імператорського двору, його залюбленість у світські розваги, що виявлялася й під час перебування в Україні, дослідники інтерпретували це як вияв особистих схильностей і характеру останнього гетьмана, вихованого в умовах західноєвропейської куртуазної культури. Ці факти, натомість, жодним чином не розглядалися крізь призму їх символічного навантаження й у контексті діяльності Розумовського-політика, що був помітним гравцем як на імперській, так і на гетьманській політичній сцені.

Якщо конкретизувати головні опції спостереження в контексті нашого дослідження, то вони займуть приблизно ті ж самі площини символічної репрезентації влади й володаря, про які йшлося вище в європейському контексті. Однак, окрім власне церемоніальної сторони репрезентації, не можна оминути й інших її елементів - наприклад, парадних портретів, гетьманських клейнодів і родових гербів Розумовських. Оскільки гетьман був водночас володарем краю та командувачем козацького війська, важливим є також врахування змін, що відбувалися в символіці гетьманської армії середини XVIII ст. Особливе місце в шерезі матеріальних «декорацій», безумовно, посідали гетьманські столиці Глухів та Батурин, які, подібно до російського аналогу, поділили між собої ролі старої та нової столиць Гетьманщини. Зрештою, аналізу має бути підданий ще один, цього разу не візуальний і матеріалізований, але вельми важливий елемент самоідентифікації влади - гетьманський титул.

Доба правління Розумовського, на щастя, документована достатньо добре. Для відтворення подієвої сторони життя гетьмана та його двору, державних урочистостей і церемоній, їх матеріального й символічного вираження першорядне значення мають матеріали Похідної канцелярії гетьмана Кирила Розумовського (ф.269 Центральний державний історичний архів України в м.Києві (ЦДІАК України в м.Києві)), а також Генеральної військової канцелярії (ф.51 ЦДІАК України в м.Києві), що виступали головними їх розпорядниками та виконавцями. Окрім поточного листування, звітів і кошторисів, в їх фондах відклалися ордери гетьмана, проекти й пропозиції старшин щодо влаштування церемоніалів, державної та військової символіки. Генеральна канцелярія, згідно традиції, що усталилася ще в першій чверті XVIII ст. вела також офіційні діаріуші (журнали) поточних подій, що відбувалися у вищих державних установах і при гетьманському дворі. Окрему групу документів складають матеріали т.зв. Експедиції Глухівських та Батуринських новобудов - установи, на яку було покладено організацію будівництва нової гетьманської столиці. Суху інформацію офіційних документів значною мірою дешифрують і коригують матеріали приватного листування Кирила Розумовського, а також два найбільших щоденники того часу, що належали Якову Марковичу та Миколаю Ханенку - козацьким старшинам, які часом були безпосередніми учасниками «театру влади», описаного на їхніх сторінках.

Зазвичай великі пласти інформації щодо зовнішньої сторони владної репрезентації наявні в зображальних джерелах. Втім, лише частина з них, зокрема гетьманські портрети, геральдичні зображення та малюнки військових прапорів мають безпосередній стосунок до нашої теми. Тим не менше, для кращого розуміння контексту функціонування власне інсценізованих форм репрезентації - чинів елекції, оголошення імператорської грамоти, урочистих процесій - варто залучати аналіз синхронних зображень їх імперських першовзірців, зокрема зображень коронаційних і придворних урочистостей в Санкт- Петербурзі та Москві, опублікованих у вигляді великих альбомів у 1742-1745 рр. (Лукашин 2006).

Середина XVIIІ ст. розпочиналася для України другим відновленням інституту гетьманства. Рішення про це було прийнято ще в травні 1747 р., але сам чин елекції був проведений лише 22 лютого 1750 р. і то заочно, без присутності номінанта - Кирила Розумовського. Ясновельможний прибув до Гетьманщини лише рік по тому, та й узагалі візитами не зловживав. У порівнянні з гетьманською булавою кар'єра в імперському політикумі важила для нього набагато більше, тож титул Розумовського-гетьмана був до певного часу лише додатком до маєстату Розумовського-вельможі. На практиці це означало періодичні поїздки до Глухова у проміжках між повсякчасним перебуванням Кирила Григоровича в Петербурзі чи Москві, де найчастіше квартирував імператорський двір. Таке «човникове» гетьманування передбачало утримання гетьманом трьох дворів одночасно, котрі мали однаково пишно й імпозантно репрезентувати титули та чесноти їхнього зверхника.

Розумовський починав свою політичну кар'єру в Петербурзі в амплуа людини світської, а не чиновної. Наділений гарною зовнішністю й природним шармом, молодий брат чоловіка імператриці швидко став улюбленцем придворного товариства, а закордонний вояж за кілька років перетворив його на рафінованого світського лева, який добре говорив французькою, знався на останніх віяннях у моді, архітектурі, музиці й театрі. Таким чином, в усьому, що стосувалося світського життя Розумовський мав якнайвигідніший досвід і смакНа це вказують такі тонкі деталі, як наприклад участь Розумовського в замовленні для імператриці вишуканих карет в найкращих паризьких майстрів у 1754 р. (Кириллова 1976) Ширше про смаки й вподобання див.: (Герасько 2012)..

Натомість, до прийняття гетьманських повноважень, молодий гетьман, попри всі зусилля членів старшинської місії в Петербурзі, які буквально чергували при його дворі, був практично неготовий. Розумовський залишив свою малу батьківщину в тому віці й соціальному статусі, коли він просто не міг мати жодного поняття ані про політичний устрій Гетьманщини, ані про роль і повноваження гетьманів. Всьому цьому належало навчитися, тому, судячи з усього, церемоніал обрання на гетьманство був розроблений петербурзькими урядовцями спільно з старшинським правлінням, котре до прибуття Розумовського в Україну фактично керувало усіма справами Уривки листування генеральної старшини із членами т.зв. «малоросійської місії» в Петербурзі: НБУВ.ІР, Ф.І, Спр.51681, Арк. 1 - 1 зв.; спр.51682, Арк.2.. Відомості про останні вибори в Гетьманщині збереглися в свідченнях сучасників і очевидців - щоденнику Якова Марковича та «Кратком описании о казацком малороссийском народе» Петра Симоновського, а також офіційному «Журналі», складеному в Генеральній військовій канцелярії (Герасименко 1999).

В своїх загальних рисах акт обрання нагадував ту практику, котра вже була апробована під час елекції Данила Апостола в жовтні 1727 р., але із додаванням нових сюжетних деталей Опис елекції Данила Апостола відомий за трьома джерелами: нотатками Щоденника Якова Марковича (Дневныя записки Малороссійскаго подскарбия генерального Якова Марковича, ч.1, 243-244), запискою про прибуття в Глухів російського міністра Федра Наумова, котрий розпоряджався церемонією (Окиншевич 1929, 422-425), а також Чернігівським літописом (Апанович 1989).. 3 січня 1750 р. в Глухів з'їхалися генеральні старшини, полковники, сотники, бунчукові й значкові товариші, а також верхівка православного кліру на чолі з київським митрополитом Тимофієм (Щербацьким). Вранці 18 лютого високе товариство було зібрано повноважним міністром генерал-майором графом Іваном Гендриковим, що прибув в Глухів для проведення виборів Судячи з усього, збори відбувалися в приміщенні канцелярії, котре раніше займало Правління гетьманського уряду.. Зібранню, на якому «всЬхъ персонъ было до тисячи», оголосили імператорську грамоту про обрання нового гетьмана, після чого Гендриков, за давньою козацькою традицією, трикратно звертався до присутніх із питанням, кого вони воліють обрати. Старшини й духовенство, своєю чергою, трикратно «всегласно обьявляли», що воліють мати за гетьмана графа Кирила Розумовського (Герасименко 1999, 556). Тоді ж було вирішено «публічному з надлежащоя церемониею избрания» бути 22 лютого.

Напередодні елекції, 21 лютого, Глуховом їздив ад'ютант глухівського гарнізону в супроводі військових музикантів, що публічно оповіщав мешканців про майбутню церемонію, «и къ полковникамъ на их станции для такова жъ обявления ездил» (Герасименко 1999, 557). Зранку 22 лютого трьома залпами з гармат Глухівської фортеці («для знания всЬмъ чинам и собраниям») було дано сигнал до початку церемонії. Центром дійства було обрано майдан між Троїцькою та Миколаївською церквами на якому «устроенъ былъ театр з лЬстницами и перилами и покрит краснимъ тонким сукном» (ця конструкція являла собою помост з надбудованою сценою до якої вели сходи з перилами) а по периметру вишикувано Глухівський гарнізонний полк. За тим же сигналом в місто вступили козацькі полки, які йшли в пішому строю на чолі зі старшиною, з розгорнутими полковими корогвами й сотенними значками «с полковими музиками, играя маршъ з боемъ на литварах, полкъ за полкомъ по старшинству полковниковъ»: спочатку Лубенський, затим Миргородський, Гадяцький, Переяславський, Прилуцький, Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Київський та Полтавський. Після церемоніального маршу, полкові шеренги під командуванням генерального осавула Якова Якубовича зайняли місця обабіч сцени (Герасименко 1999, 557).

О 9-й ранку, за новим сигналом з гармат, генеральна, полкова старшина «и протчое шляхетство» зібралися в будинку Гендрикова, а в Миколаївському храмі розпочалася урочиста літургія, котру правив київський митрополит Тимофій (Щербацький). О 10-й годині за третім гарматним сигналом з квартири Гендрикова в бік площі рушив урочистий кортеж, який відкривав почет кінних команійців; за ним, в оточенні гренадерів Глухівського гарнізонного полку, їхала, запряжена цугом карета з секретарем Колегії іноземних справ Степаном Писарєвим, який на червоній оксамитовій подушці, покладеній на срібне блюдо тримав імператорську грамоту про дозвіл на обрання гетьмана; позаду карети їхали військові музики, «играя маршъ з боемъ на литаврах» (Герасименко 1999, 558).

За головою кортежу генеральні старшини при асистенції бунчукових товаришів і канцеляристів Генеральної канцелярії та Генерального суду несли гетьманські клейноди: велику корогву з російським двоголовим орлом, пожалувану свого часу гетьману Апостолу, булаву, бунчук, печатку й «войсковой прапор» (значок?). Замикала шестя карета міністра Гендрикова в оточенні почту й кавалькади компанійців. Вулиці, якими рухався кортеж були оцеплені жолдаками й компанійцями, «дабы шествию церемонии от народу утЬснения быт не могло». На площі кавалькаді від козацьких полків і Глухівського гарнізонного полку «дана была честь наклонить знамена до земли, играли полковие музики и били на литаврах, а козаки держали руже на караулъ» (Герасименко 1999, 558).

Гетьманські клейноди разом із імператорською грамотою було покладено на столи, убрані червоною камкою, біля яких «по правой стороне» розташувалося духовенство й Гендриков. Генеральна старшина, бунчукові товариші «и протчое шляхетство стояли по сторонамъ оного жъ театра за нижними перилами»; до них «приступили ближе к театру» полковники, що залишили парадні шеренги. Гендриков привселюдно оголосив про милостиве рішення імператриці «о бытии в Малой Росіи гетману», після чого було зачитано текст монаршої грамоти. Київський митрополит виголосив вдячну промову, а старшина й шляхта «учинили всенижайшое благодарения». Міністр знову трикратно повторив запитання про те, кого воліють обрати новим гетьманом на що отримав відповіді спочатку митрополита й духовенства, потім від старшини й шляхетства, а далі від «собранного от полковъ войска и многого народу» в яких знову звучало ім'я Розумовського (Герасименко 1999, 559).

Після оголошення про обрання нового гетьмана, в Миколаївському соборі було освячено грамоту й клейноди, а також відбуто святковий молебень, супроводжуваний гарматним салютом і біглим вогнем військ, вишикованих на площі. Після елекційної церемонії гетьманські інсигнії в супроводі того ж парадного кортежу від'їхали назад в будинок Гендрикова. Того ж дня в помешканні міністра було дано урочистий бенкет на якому були присутні духовні особи й вищі старшинські чини, «а другие нижших класовъ за невмЬщениемъ» були «трактовані» в канцелярії міністерського правління. «И при столЬ пЬли за височайшое ея императорского величества и жъ императорскихъ высочествъ здравие - завершує оповідь «Журнал» - и знатних персонъ, в томъ числЪ новообранного его ясновелможности господина гетмана, причемъ производима была пушечная палба и продолжилось все то до полуночи» (Герасименко 1999, 560).

В сценарії та самій послідовності церемонії обрання гетьмана виразно простежуються аналоги із імперськими публічними урочистостями: коронаційними торжествами, іменинами весіллями й хрестинами членів імператорської родини, а також прийняттями іноземних дипломатичних місій. В основі цих дійств були урочисті процесії за участі перших достойників імперії (членів імператорського кабінету, сенаторів), придворних чинів і церковних ієрархів. Блискучі кортежі можновладців проходили крізь шикування полків столичного гарнізону та гвардії, а кульмінаційними точками церемоній ставали урочисті молебні в найбільших храмах столиці. Процесії супроводжувалися артилерійськими та рушничними салютами, церковним передзвоном і музикою військових оркестрів, завершуючись фейєрверками й безкоштовним частуванням простолюду, котрий був пасивним спостерігачем всіх ключових фаз святкувань (Агеева 2008; Волкова 2009; Выскочков 2011; Захарова 2001).

Публічність і показовий характер цих акцій, які в свою чергу були запозиченнями із західноєвропейських взірців куртуазної моди, мав на меті якнайвиразніше представити велич і потугу влади й правив за вельми ефективний канал зовнішньої пропаганди імператорської Росії (Уортман 2002). Аудиторією на яку транслювалися подібні вистави, що демонстрували славу правлячої династії, силу імперії, велич її перемог над ворогами, складали не лише прості мешканці столиці, але й іноземні дипломати, купці та мандрівники, в тому числі й малоросійські старшини, що на середину XVIII ст. почувалися в Петербурзі цілком своїми. Саме за їх посередництва й під впливом побаченого у столиці, найочевидніше, було вперше змінено церемоніал гетьманської елекції за Данила Апостола, а згодом, за тими-таки взірцями вдосконалено церемоніал обрання Кирила Розумовського.

До певної міри парадоксальною виглядала відсутність на сцені головного прилегента - Кирила Розумовського. Очевидно, за задумом творців церемоніалу, вона мала компенсуатися урочистою асистенцією старшин при гетьманських клейнодах, яко виразників колективної волі Війська Запорозького, а також знакова присутність повноважного царського міністра, що символізував монарше освячення акту обрання.

Присяга. Важливо відзначити, що описана вище елекційна вистава відбулася не лише без участі самого електа але й, власне, після фактичного оголошення Розумовського гетьманом в імперській столиці. За рік після глухівських виборів, 15 березня 1751 р. він був приведений до присяги в придворній церкві Зимового палацу (Путро 2008, 110). Сама церемонія була влаштована без зайвої помпи і майже по-домашньому: "соизволила Ея Императорское Величество указать привезти его гетмана к присяге в придворной церкви, при чем быть одному из архиереев, синодальному члену, а потом представить его на поклон и клейноды для отдачи ему при сем же случае приготовить". Цікаво, що сама процедура присяги не викликала в Єлизавети спеціального інтересу. Натомість, забобонну імператрицю сильно схвилювало прохання Розумовського виділити йому "дворцовый экипаж... для учинения присяги, а потом на поклон к Ея Императорскому Величеству и для принятия клейнодов приехать". "Но Ея Императорское Величество, за непристойно сие признавая, для того что и прежним гетманам дворцовые экипажи не даваны, разсуждать изволила, что в то время, когда гетман из Малой России обратно приедет, можно ему на время дворцовой экипаж дать, пока собственной его привезен будет" (Архив Воронцова 1875, 293-294).

Ці церемоніальні деталі, так само як і нові риси елекційного акту вкотре мали продемонструвати щільний, як ніколи, зв'язок новоспеченого правителя з правлячим домом Російської імперії. Нагадаємо, що Розумовський дістав гетьманський титул уже перебуваючи в статусі дівера імператриці й чоловіка її троюрідної сестри Катерини Наришкіної (1729-1771).

Головним розпорядником елекції в Глухові було призначено графа Івана Гендрикова, котрому титул повноважного міністра, в амплуа якого він ніколи більше не виступатиме, надали аккордно, спеціально для виконання важливої місії (ПСЗ, 13, 144). Символічною була й сама особа Івана Симоновича Гендрикова (1719-1778) - племінника імператриці Катерини І (він був сином її сестри Христини) й двоюрідним братом Єлизавети Петрівни. Після перевороту 1741 р. й приходу до влади кузини, Гендриков отримав чин генера-майора і підпоручника Лейб-компанії в якій він був найближчим помічником її командира - Олексія Розумовського (Катков 1901). Посівши придворний чин камергера, Гендриков став пильним доглядачем і радником двору великої княгині Катерини Олексіївни. Українська місія графа, таким чином, була не просто відповідальним дипломатичним завданням, але й до певної міри «сімейною» справю, дорученою близькому родичу й повірнику августійшого дому.

Гетьманська інвеститура. Власне офіційні урочистості теж дещо змінили свій характер, що показали перші відвідини Розумовським Гетьманщини влітку 1751 р. Окрім традиційної для попередніх правлінь процедури зустрічі ясновельможного старшиною і духовенством спочатку в Ясмані, а потім у Глухові (Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича, 2, 294-295), його приїзд також ознаменувався новим заходом - публічним оголошенням до всіх станів краю імператорської грамоти про його обрання. Церемонія, призначена на 13 липня 1751 р. відкрилася урочистим ввезенням до Глухова гетьманських клейнодів, котрі вперше були презентовані в повному наборі: попереду кортежу з військовою музикою та компанійцями вели коня з срібними литаврами в оточенні бунчукових товаришів, далі зі своєю асистенцією їхав генеральний бунчужний Дем'ян Оболонський, що віз білий бунчук, за ним - генеральний хорунжий Микола Ханенко із прапором, потім в каретах, запряжених цугами, їхали генеральний писар Андрій Безбородько, що віз військову печатку, а потім Григорій Теплов із імператорською грамотою. За ними у відкритій колясці генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, для загального огляду, віз на оксамитовій подушці гетьманську булаву. Нарешті, за клейнодами в багатій кареті, супроводжуваній верховими сержантами Лейб-гвардії Ізмайловського полку їхав сам гетьман (Васильчиков 1880, 149-152). Замикали процесію кінні компанійці та виборні козаки. Після цього клейноди були внесені до Миколаївської церкви, де відправлено урочисту літургію й виголошено текст імператорської грамоти. Увечері гетьман влаштував для старшини урочисте прийняття з музикою, бенкетом і артилерійським салютом.

Прикметно, що порядок церемонійної ходи доволі виразно нагадував урочистості з нагоди коронації Єлизавети Петрівни в Москві в лютому квітні 1742 р. й уводив нові елементи, відсутні в попередніх гетьманських виїздах. Символіка кортежу, одяг і статус його учасників мали публічно заманіфестувати одразу всі можливі статуси його головного учасника - гетьмана Війська Запорозького, владу й маєстат якого репрезентували клейноди в почті генеральних старшин, і бунчукових товаришів. В складі кортежу вперше зявилися гетьманські ліврейні слуги - гайдуки, лакеї, скороходи й конюхи, котрих не було раніше. Це була репрезентація графського дому Розумовських. По-друге, безпосередньо поряд з каретою з правої сторони, де зазвичай при високих особах знаходилися міністеріали, їхав генеральний осавул Яків Якубович, якого Розумовський пізніше дійсно призначить своїм генерал-адьютантом. Безпосередньо за каретою їхали сержанти гвардії, вказуючи на те, що їх патрон-гетьман є носієм кількох статусів, в тому числі й командира одного з полків імператорської гвардії. На жаль, ми не знаємо, як саме був того дня вдягнений Кирило Розумовський, але швидше за все, він був у звичному для нього європейському одязі й з орденськими стрічками (згадки саме про такий костюм є в оповідях про його поїздки Лівобережною Україною) - гетьман козацької України з'являвся перед своїм народом у такому вбранні вперше.

Показово, що на відміну від усіх попередніх церемоній, це дійство, взороване на петербурзькі масові гуляння, було розраховано на ширшу аудиторію - простолюд гетьманської столиці, котрий мав із благоговінням і завмирючим подихом спостерігати велич і щедроти нової влади. В місто стягнули 6000 виборних козаків, котрі стояли в очепленні маршруту гетьманського кортежу й були вишикувані довкола Миколаївської церкви, де правилася святкова служба. Всі охочі могли на власні очі спостерігати коштовні клейноди, надто булаву, котру, на відміну від маленької печатки й царської грамоти, що були менш показними символами, навмисно везли у відкритій кареті. Враження мала справити й багато кінська збруя, пишно декорована французька карета Розумовського, й незвичні для українців європейські лівреї слуг, мундири гвардійців. Увесь сценарій цієї театралізованої вистави мав дати зрозуміти, що новий володар Гетьманщини є персоною, наділеною винятковою владою й цілим сонмищем високих статусів.

Церемоніальний сценарій гетьманського в'їзду в столицю, фактично, виконував роль чину елекції, котра цього разу відбувалася вже за участі її головного актора - гетьмана. При порівнянні деталей цього дійства впадає в око, що воно в зовнішньому антуражі справді мало багато спільного із коронаційними урочистостями 1742 р., учасником яких були як сам Кирило Розумовський, так і делегація генеральних старшин. Процедура в'їзду, коронації та інвеститури, представляли новопоставлену імператрицю, яко оберігательку спадщини попередніх монархів, справедливу, але поблажливу. Ряд зовнішніх оздоб, відбитих у фігурах і текстах тріумфальних воріт, костюмованих інтермедій, хорів і урочистих од, апелював не до аскетичних церковних символів, а персонажів і топосів греко-римської міфології. Престол імператриці уподібнювався Олімпу, де довкола неї розташувалося ціле гроно небожителів з августійшої родини і вищих достойників держави. Володарка-Мінерва, правила силою зброї та ratio, але робила це легко й галантно, спричинюючи щире захоплення та радість підданих. Культ загального «ликования» стане відтоді чи не головним емоціним струменем державних торжеств, протриваючи ще й в правління Катерини ІІ (Уортман 2002, 130-148).

Звісно, урочистості в Глухові й за масштабом, і за символічною насиченістю істотно поступалися імператорській коронації. Навряд чи гетьман наважився б цілком імітувати їх як програму своїх політичних амбіцій, до того ж ще не цілком сформованих, але все ж таки, взорування на сюжетний ряд московського оцеремоніалу був дуже помітним. Здається, вперше за всю історію Гетьманщини, на подіях такого типу, її очільник з'явився не сидячи на коні, яко воїн-вершник, а в пишній кареті, що личила амплуа новочасного правителя країни. Церковні елементи торжеств не були центральними подіями, будучи, як і самі ієрархи, затінені блиском кортежів, розкішними костюмами й зброєю старшин і офіцерів, артилерійськими салютами й грою оркестрів.

Клейноди. 5 червня 1750 р. було видано указ про виготовлення гетьманських клейнодів «со украшением из каменьев», на що було виділено суму в 1500 руб.(Архив князя Воронцова 1875, 285; ПСЗ 1830, 13, 324). Отримані з рук імператриці клейноди являли собою набір символів влади, тотожний тому, котрий мав попередній гетьман Апостол: біле знамено з російським державним гербом, білий бунчук, печатку й срібні литаври. їх виготовлення потягнуло за собою значно більші витрати, аніж планувалося попередньо. В лютому 1751 р. напередодні присяги гетьмана, Колегія іноземних справ мусила виплатити за них величезну суму в 11004 руб, 90 коп.(Архив князя Воронцова 1875, 298).

На жаль, на сьогодні дослідникам відомі лише окремі з них. Зокрема, стилістичний аналіз відбитків печаток свідчить, що ті з них, котрі були виготовлені вже безпосередньо по приїзді Розумовського в Україну, були виконані в новій сучасній стилістиці рококо. За чотирнадцятирічний період гетьманування змінилося принаймні три їх варіанти, пов'язані із введенням титулатури нових правителів імперії (Ситий 2002). Прикметним для нас, однак, є те, що в численному листування з приводу гетьманських клейнодів, яке провадили установи, для їх позначення стабільно вживався епітет «національні»: «малороссійский національній герб», «національная печатка» тощо.

Цікавою деталлю є те, що Розумовський просив також видати йому «грамоты, которая за подписанием Его Императорскаго Величества... Государя Петра Великаго на гетманство Скоропадскому в 1711 году дана была». Очевидно, ця вимога походила не безпосередньо від гетьмана, а від генеральної старшини, котра опікувалася всіма процедурними питаннями. Вимога вказує на те, що грамота сприймалася як одна з державних інсигній, й разом із тим була документальним підтвердженням жалуваних ціарями привілеїв до яких постійно апелювала автономістська риторика козацької верхівки (Архив князя Воронцова 1875, 301). Натомість 22 травня 1751 р. імператириця видала Розумовському нову грамоту на гетьманство, яку він повіз із собою в Україну (Васильчиков 1880, 145-147).

Титул. Статус новообраного гетьмана, яко близького соратника династії, був підвищений і на рівні імперської ієрархії. 24 липня 1750 р. видано указ Колегії іноземних справ про конфірмацію гетьмана Розумовського, що посів статус, вищий від того, який мали його «антецесори» (ПСЗ 1830, 13, 339-340). Це рішення указ пояснював тією обставиною, що він «пред всеми другими гетманами, имея ту отличность, что он нашей империи граф", через що престол завжди мав «к его персоне особливую доверенность и благоволение». Відтак в усіх актах до гетьманського рангу мав долучатися титул «высоко и благоучрежденного графа», що принципово змінювало титулатуру очільників Війська Запорозького, інтегруючи до нього імперські титули (Болотина 2009, 27)Додавання до гетьманського титулу слова «кавалер» спорадично траплялося за Івана Мазепи, котрий був нагороджений російським орденом Св.Андрія Первозванного (1700), й трохи послідовніше - Данила Апостола, що мав орден Св.Олександра Невського (1731).. В сукупності це поєднання витворило незвичну для української традиції інтитуляційну формулу: «Ясневельможный високоповелительний всея Малия Россіи обоих сторон Днепра и войск запорожских гетман, Ее Операторского величества действительна камергер, разних орденов кавалер, Операторской Академии наук Президент, лейб-гвардіи Измайловского полку подполковник, Россійской імперіи граф и протчая». Як бачимо, рейментарський титул лише в першій своїй частині зберіг традиційну форму (з характерною згадкою про «обидва боки Дніпра», як давню претензію гетьманів на володіння всією козацькою Україною, а не лише Лівобережжям), тоді як решта нових елементів явно переважала кількісно.

Певная колізія трапилася із поминанням гетьмана в церковних літургіях, якого згідно розпорядження київського митрополита Тимофія (Щербацького), виданому в серпні 1750 р., мали згадувати як «Благородного Кирила гетмана». Однак, Розумовський лишився невдоволеним такою формулою. В серпні 1751 р., вже під час його побуту в Україні митрополича канцелярія розіслала новий указ, де її було змінено на більш урочисту й пишну: «высоко и благоурожденного графа Кирила Григорьевича, гетмана Малыя России», хоча ще через рік, через те, що «некоторые священники, по природной своей тупости, и не могучи оных терминов настояще выговорить», поминання спростили до «сиятельного графа Кирила Григорьевича» (Васильчиков 1880, 133-135).

Ще одним кроком в цьому напрямку став указ Єлизавети гетьману «при всех торжествах и публичных церемониях место иметь с Нашими генералами фельдмаршалами, щитаясь между оными по старшинству с пожалования в чин» (НБУВ.ІР, Ф^ііі, спр.2267, арк.52). У вересні 1751 р. Розумовському було пожалувано найвищий орден Російської імперії - Св.Андрія Первозванного (Болотина 2009, 28; Васильчиков 1880, 167). В ієрархії гетьманів-кавалерів російських орденів, Івана Мазепи та Данила Апостола, він посів абсолютне лідерство, маючи найвищі відзнаки.

Поєднання в особі Розумовського одразу кількох іпостасей - гетьмана, графа, генерал- фельдмаршала, командира гвардійського полку і президента імператорської Академії наук - витворило для старих репрезентаційних практик регіментарського двору унікальну ситуацію. її особливість полягала в тому, що де факто Розумовський мав на собі більше імперських титулів, котрі сумарно переважували й затінювали його власне рейментарський маєстат. Втім, як видається, в нього вже сформувалася власна ієрархія пріоритетів їх публічної демонстрації.

Портрети. Наочним її представленням стали гетьманські портрети. На сьогодняшній день нам відомі лише два прижиттєвих оригінальних зображення Розумовського: портрет авторства французького маляра Луї Токке, виконаний не пізніше 1758 р. (Ковалевська 2014, 196) та портрет пензля італійського живописця Помпео Джиролано Батоні, написаний між 1765 та 1766 рр. (Ковалевська 2019, 201-202). Привертає увагу те, що на них Розумовський зображений в цивільному одязі, а не у генеральському однострої (зображення гетьмана в мундирах є лише на полотнах ХІХ ст., але про їх власне портретний характер говорити наразі важко), що опосередковано підтверджує загально відому нехіть графа до військової сфери (Ковалевська 2019, 203-204). Натомість на обох полотнах він зображений з орденськими знаками Св.Андрія Первозванного та Білого Орла, а на портреті Токке ще й із гетьманською булавою, на фоні прапора, литавр і гетьманського бунчука. Гадаємо, що вибір саме таких шат для парадного зображення був не випадковим - самому Розумовському більше був до вподоби образ вельможі номер один, ще й наділеного напівсуверенним гетьманським титулом, аніж носія фельдмаршальського чи гвардійського мундиру, які були звичними для презентаційних портретів решти аристократів. Аскетичні стрічка найвищого ордену Російської імперії та булава очільника Війська Запорозького з грайливою скромністю презентували два найвищіх владних начала вельможі-гетьмана.

Парадні портрети, виконані в питомо європейській стилістиці, кардинальним чином міняли зображальний канон володаря гетьманської булави. Попередники Розумовського поставали в образі поважних владців, вбраних у традиціях сарматської моди в доспіхи, шовки й хутра, із шаблями та родовими гербами. З цього набору аксесуарів в нових гетьманських «контерфектах» лишилася хіба булава, що вказувала на історичну генезу його влади. У зв'язку із цим, варто також зауважити, що ми не маємо жодних згадок про те, чи носив гетьман бодай іноді власне автентичний «малоросійський» костюм. З інвентарів та щоденників відомо, що західноєвропейський одяг і аксесуари вже доволі міцно утвердилися в побуті старшини, так що носіння перук, шпаг, жюстокорів і робронів вже мало кого могло здивувати. Втім на повсякденному рівні європейський костюм продовжував співіснувати із питомо козацьким при виразному домінуванні останнього. Можна лише висувати припущення, в якому вбранні гетьман з'явився при першому приїзді до Глухова й як вбирався під час подорожі Гетьманщиною. Натомість церемоніал імператорського двору в Петербурзі мав доволі суворо регламентовану систему використання мундирів та репрезентаційного одягу, відповідно до видів урочистостей. Костюм в даному випадку виступав не лише статусним символом, але й вказував на певне місце свого власника у владній ієрархії (Агеева 2008, 210, 239, 256,276-278, 292-293; Летин 1996, 52-65). Враховуючи, що Розумовський теоретично міг з'являтися при дворі в декількох варантах уніформеного костюму (як камергер, штаб-офіцер гвардії) або ж кавалер імперських орденів (в особливому кавалерському вбранні), це давало можливість для певної символічної гри. Можна припустити, що «сарматський» одяг, звичний для його попередників, котрі відвідували імперські столиці, теж міг ним використовуватися під час придворних церемоній, адже в такий спосіб гетьману було зручно виокремлювати себе з-посеред інших можновладців, що оточували імператорський трон.

Гетьманський двір і гвардія. Звиклий до розмаху і пишноти світських утіх в Петербурзі й Москві, Розумовський попервах був цілковито розчарований своєю малоросійською столицею (Болотина 2009, 29; В какой обстановке гетман Разумовский обьезжал Малороссию в 1752 г., 117-118). Глухівський двір лишався носієм старих українських традицій просто в силу фізичної данності. Місто було невеликим, доволі тісним і позбавленим тієї інфраструктури, котра могла б задовольнити потреби нового володаря. До того ж, ще не минулися наслідки сильної пожежі 1748 р., котра винищила центральну частину міста (Ленченко 2010, 226).

Тут треба зауважити, що попередники Розумовського на гетьманстві, та й старшина загалом, були досить добре знайомі із звичаями і традиціями царського двору. Першим на власні очі його споглядав гетьман Брюховецький, а Мазепа за якийсь час став при дворі мало не своєю людиною. Іван Скоропадський першим з гетьманів відвідав Петербург, отримавши можливість побачити ті зміни, котрі спричинили зміна концептів і форм державної ідеології Петром І. Його наступник, Данило Апостол, значною мірою сам став учасником нових сценаріїв влади, котрі імперія влаштовувала в Гетьманщині, починаючи від церемоніалу обрання й вручення клейнодів, закінчуючи своїм похороном. Втім, зауважимо, що жоден з правителів України не переносив церемоніали й практики метрополії у власну країну й політичний побут. З Розумовським все сталося зовсім інакше. Своїм трибом життя й зовнішніми абрисами двір Розумовського досить швидко перестав нагадувати аналоги попередників. На думку одного з перших біографів Розумовського, російського історика Олександра Васильчикова, насичуючись новаціями, суголосними придворній моді епохи абсолютизму, двір гетьмана, принаймні на перших порах, став «миниатюрной копией со двора петербургского».

Під час свого першого візиту до Гетьманщини, Розумовський почав вносити корективи в механізми управління країною. Функції вищих владних установ розділили між собою Генеральна військова канцелярія та Похідна канцелярія гетьмана при яких було влаштовано адьютантське чергування бунчукових товаришів. За прикладом штабної служби російської регулярної армії, Розумовський перетворив інститут генеральних осавулів на аналог генерал- адьютантів при своїй особі.

Чимало уваги одразу ж було приділено й зовнішнім декораціям. В першу чергу, мав зазнати розширення та перебудови у дусі смаків новоспеченого гетьмана його збройний почет. Постійні вояжі Розумовського спричинили поділ надвірного війська на дві нерівні частини: меншу (своєрідну лейб-гвардію), котра супроводжувала ясновельможного в Санкт- Петербурзі й Москві на виїздах, балах, полюваннях, придворних урочистостях та подорожах, несла караули в його резиденціях в обох імперських столицях, і більшу, що звично вартувала в рейментарських осідках Глухова та при генеральних установах (Сокирко 2018, 130-136).

Першорядною опікою користувалася, звичайно, лейб-гвардія - на неї більше витрачали коштів, першими перевдягали в нові мундири і забезпечували всім необхідним, аби та була гідною візитною карткою володаря Гетьманщини в імперських столицях. Цей підрозділ складався з тілоохоронців і караульних (кінної запорозької команди, компанійської надвірної хоругви та пішої жолдацької роти, а також пандурів і військових музик), а також ліврейних слуг (гайдуків, скороходів) і музикантів. Лейб-підрозділи виокремилися 1751 р., коли Розумовський уперше відвідав Глухів і при від'їзді забажав взяти із собою до столиці 10 екзотично вбраних малоросійських козаків (ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 12519, арк. 2). Наприкінці 50 - на початку 60-х років кінний підрозділ збільшився, нараховуючи 8 кінних і 2 піших надвірних компанійців, 13 кінних компанійців, «которые пред сим переодеты по- гусарски и употребляются к поездке при карете Его Ясновельможности» (ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 17664, арк. 2), 10 піших, убраних «по-пандурски», якими керував компанійський полковий осавул Петро Каневський (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4543, арк. 2). Новацією і своєрідною родзинкою гетьманської лейб-гвардії став новостворений Запорозький курінь для козаків якого пошили яскраві біло-червоні однострої, прикрашені галунами й позументами, шуби на лисячому й вовчому хутрі та кольорові сап'янці (Сокирко 2011). Влітку 1761 р. компанійці надвірної хоругви гетьмана були перевдягнені з старосвітських жупанів і черкесок в нові мундири гусарського зразка: червоні доломани (короткі куртки) й чакчіри (штани), а також синії ментії (короткі гусарські куртки, що носилися внакидку). Замість смушевих шапок були запроваджені суконні ковпаки, обшиті шнурком, лядуночні перевісі й ташки (пласкі гусарські сумки). Офіцери носили мундир, пишно розшитий срібними шнурами й позументом (Сокирко 2018, 139-143).

Опріч цього, при Домовій канцелярії гетьмана перебувала жолдацька команда, до складу якої входили 12 жолдаків на чолі з поручником, капралом і барабанщиком, умундированих «в немецкое платье» (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 3997, арк. 2). Окремий підрозділ складали музиканти, виряджені для служби при гетьмані Генеральною військовою музикою. З 1755 р. вона складалася з 4 трубачів та одного довбиша (літаврника) (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4543, арк. 2 зв.). Як допоміжний підрозділ до петербурзьких та московських вояжів також залучалися ошатно вмундировані виборні козаки Глухівської сотні Ніжинського полку. Спочатку жолдацька команда носила старий однострій, що з'явився ще за попередніх гетьманів і являв собою уніфіковану версію козацького костюму: шапку з червоним верхом, сині кунтуші й штани, червоні жупани і пояси з червоними ж чоботами. Влітку 1763 р. команду розгорнули в дві роти, спорядивши для них ще один комплект уніформи в західноєвропейському стилі: блакитні мундири з червоними вилогами, коміром і лацканами, червоні панталони й камзоли, капелюхи з білим галуном і кокардою, василькові опанчі й лосині рукавички. Роту озброїли шпагами й одноманітними рушницями з багнетами. Офіцерський та унтер-офіцерський мундири обшивалися срібними галунами, офіцери носили шпаги й нагрудні знаки-ринграфи (Сокирко 2018, 149-155). Жолдацькі караули мусили мінятися щодватижні, «наряжаясь» в будинок гетьмана (капітан із прапорщиком і 60 жовнірами), Генеральну військову канцелярію (поручник і 60 жовнірів), Генеральний військовий суд, Генеральну скарбову канцелярію, будинок присутствія генеральних старшин (скрізь по 2 жовніри) (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4111, арк. 12 зв.). Розведення караулів супроводжувалося сигналами військової музики на кшталт стройової практики регулярної армії.

Попри те, що Розумовський не був знавцем і шанувальником військової справи, її зовнішня сторона таки мала свій вплив. Гетьман був командиром Лейб-гвардії Ізмайлівського полку й членом елітної Лейб-компанії (особливого підрозділу гвардійців, котрий відіграв вирішальну роль в зведенні Єлизавети на трон), котрі перебували у епіцентрі всіх придворних і державних урочистостей. За часів Петра ІІІ, Розумовському випало брати участь у маневрах і муштрових вправах улюбленого дітища імператора - Голштинського корпусу. Відшліфованість військового церемоніалу, котрий гетьман спостерігав на парадах і маневрах у Петербурзі змушували його подбати й про стройовий вишкіл своїх жолдаків. Одразу ж після доукомплектування підрозділів новобранців і старих жолдаків заходилися «экзерцировать в воинских артикулах» (ЦДІАК України, ф.51, оп.3, спр.17661, арк.2; ф. 269, оп. 1, спр. 668, арк. 4), а за кілька років спеціальний гетьманський указ приписував вербувати в роти «бывших в голштинской службе ундер-афицеров и радових... знающих доволно военную регулу» (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 3824, арк. 4 зв.). Малоросійська гвардія стала дорогою забавкою. Щороку її штати збільшувалися, запроваджувалися нові посади, закуповувалися нові мундири та амуніція, піднімалося жалування. Наприкінці правління, загальний кошторис утримання всіх надвірних формувань сягав 20 000 рублів, що набагато перевищувало витрати скарбу, наприклад на артилерію козацького війська.

Реорганізуючи свою надвірну хоругву та жолдацькі роти у справжню гетьманську гвардію, яку було б не соромно продемонструвати перед петербурзькими вельможами, Розумовський вирішив розпрощатися з милим його серцю, але дещо провінційним «національним» стилем, замінивши його на більш показний і ефектний західноєвропейський. Звернімо увагу також на те, що однострої жолдаків і надвірних компанійців було виконано у червоно-«лазоревій» кольоровій гаммі з використанням срібного прибору, що відповідала колористиці графського гербу Розумовських. Використання гербових барв суверена у одязі придворних було цілком логічною даниною європейській традиції, але в українській практиці вона з'явилася вперше. Гербовими кольорами були марковані військові формування, а не слуги й лакеї, тим самим гетьман підкреслював свій статус не як багатого вельможі, а напівсуверенного правителя краю. Це було саме по собі доволі претензійним вчинком, адже жоден можновладець імперії на володів прерогативою на власну гвардію й не був командувачем окремої збройною формацією, якою було козацьке військо. Подібного роду привілеї в Російській імперії, яко визнання їхнього особливого статусу, мали лише декілька чоловік: до Розумовського це були діячи петровської епохи - царський фаворит Олександр Меншиков та фельдмаршал Борис Шереметєв, а після - князь Григорій Потьомкін.