Гетьман у перуці. Зовнішні форми репрезентації гетьманської влади часів Кирила Розумовського

Придворні урочистості й розваги. Опріч офіційних урочистостей столичний Глухів перебував у вирі безперервних світських розваг, здебільшого нових, котрих майже не бачили в гетьманській столиці за «антецессоров»: балів, маскарадів, опер і фейєрверків Зауважимо, що графік світських заходів був напрочуд щільним, що очевидно теж було довольі незвичним для Глухова, котрий останнє десятиліття по смерті Апостола жив доволі млявим життям (Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича 1859, 2, 296 passim).. Одна з нових урочистостей, була пов'язана із нагородженням Розумовського орденом Св.Андрія Первозванного, знаки якого були прислані в Глухів у квітні 1752 р. Бенкети, бали з музикою й фейєрверки з цієї нагоди тривали майже тиждень (Васильчиков 1880, 160-161). Майже постійною нормою придворної практики стали вітальні візити старшин нарізно до гетьмана, його дружини та матері, що в своїй ідеї копіювали практику петербурзького двору, де кожен член правлячої родини мав власний двір.

Змінилася форма й сутність придворних банкетів. Розумовский, за прикладом великих вельмож, впровадив в своєму українському побуті практику так званих відкритих столів - свого роду публічної вистави щедрот і статків гостинного й милосердного господаря, коли на обіди в гетьманську резиденцію міг прийти кожен охочий. До цього часу гетьманський стіл не був настільки доступним навіть для верхівки старшин, урядників і канцеляристів. Відкриті бенкети, за спогадами сучасників, збирали часом величезну кількість гостей - від 100 до 150 чоловік щоденно. Світська мода заохочувала приязне ставлення до неіменитих відвідувачів - вдів, сиріт, бідних службовців, словом тих людей, що за соціальним ранжиром належали до «благороднорожденных», але без чинів і статків. Господарі гостинно пригощали цю доволі різношерстну публіку, часом роблячи несподівані подарунки або ж «предстательствуя» за котрогось з гостей по службі (Исаенко 1860). «Народна» молва швидко розносила відомості про щедроти й милосердність високих благодійників у вигляді повчальних історій-анекдотів. Судячи з декількох подібних бувальщин, котрі закарбувалися в памяті нащадків, Розумовський любив користуватися такими відкритими бенкетами задля поширення своєї популярності й авторитету (Васильчиков 1880, 184-185). До того ж гетьман був гурманом і поціновувачем вишуканої кухні, про що свідчить його придворний штат і збережене до нашого часу листування Економічної канцелярії. Але така форма світських заходів ховала в собі й дуже важливі практичні функції: бенект був своєрідною практикою вербунку й заохочення клієнтели великого пана, котрий заручався підтримкою й вірністю строкатого конгломерату слуг і клієнтів, послуги яких могли знадобитися будь-якої миті й з найрізноманітніших приводів.

Окрім опікування зовнішністю придворних слуг і почту, Розумовський мав й інші, миліші його серцю клопоти - влаштуванням концертів і оперних вистав. Відомо, що гетьман був палким шанувальником театру й музикування. В першій же поїздці в Україну його супроводжувала оперна трупа, котра давала вистави в Глухові, а пізніше в батуринській резиденції. В листопаді 1751 р. в Глухові гетьманською театральною трупою було влаштовано виставу «La foire de Hizim». Новочасна європейська опера при гетьманському дворі була так само цілком новим явищем, адже до цього драматичні дійства обмежувалися старосвітськими вертепами й інтермедіями, розігруваними спудеями і канцеляристами.

Улюбленим дітищем регіментаря була музична капелла, що складалася з оркестру й хору, сформована в Україні 1751 р. (Путро 2008, 54). Один з перших історіографів імперської культури академік Якоб Штелін згадував, що «когда хор этой капеллы в присутствии двора и других высокопоставленных лиц выступил впервые в 1753 г., в Москве, во дворце гетмана, он справедливо заслужил тот всеобщий восторг, каким было встречено это выступление». За словами Штеліна, віртуозність гетьманських півчих спонукала Єлизавету Петрівну зробити оперні вистави російськомовними (Штелин 1935, 90). Протягом 1753-1763 рр. придворним гетьманським капельмейстером був видатний диригент і композитор Андрій Рачинський (1724-1794), який відзначився запровадженням в капелі італійського стилю співу й початком збирання чудового нотного зібрання Розумовських. Рачинського вважають одним із тих композиторів, котрий достосував набутки італійського вокального мистецтва до церковних богослужбових співів, що стали помітним явищем в церковній музичній культурі й спряли зростанню моди на італійську музику (Оглоблин 2000, 194-198).

В усіх цих захопленнях народжувалася ще одна нова форма репрезентації гетьманського маєстату, що оточувала його ореолом покровителя світських мистецтв, котрі прославляли не так релігійні чесноти, як це було раніше, а земні радості, достаток і справедливість до котрих спричинився мудрий і освічений правитель. Музично-драматичні жанри за попередників Розумовського не посідали якогось виокремленого місця ані в придворній, ані в повсякденній культурі знаті. Те саме стосувалося й інструментальної музики, що по суті була супроводом застіль, урочистих церемоній чи церковних відправ. Відтепер музика стала в центрі нового дійства - концерту - змістом якого була демонстрація мистецької вправності виконавця. Видатні композитори й інструменталісти стали членами придворного почту, хоча ще й не посіли місця в придворному товаристві.

Вшанування володарів булави в різноманітних жанрах красного письменства теж набуло нового звучання. Ще 1745 р. викладачем Київської академії Михайлом Козачинським було написано панегірик на герб роду Розумовських, присвячений старшому брату гетьмана - Олексію Григоровичу. Твір було складено за канонами барокового письменства й він ані тоді, ані пізніше не посів якогось помітного місця в ідеологемах гетьманування Кирила Розумовського. Здається, як для російської, так і для української верхівки була очевидною надуманість давності походження роду від князів Ружинських і натягнусть і штучність вигаданого родоводу. Так само, витратила свій ресурс і традиція гербової поезії, яка для реалій XVIII ст. вже була анахронічним відгомоном середньовіччя. 1750 р. після обрання Розумовського на гетьманство Михайло Ломоносов пише на його честь ідилію «Полідор» (Васильчиков 1880, 137-142). Твір був піднесений графу Розумовському яко президенту Петербурзької кадемії наук в якій на той час Ломоносов користувався його покровительством. Доволі прозорі аналогії між пастухом Полідором і походженням президента ховали глибоку іронію Ломоносова, але зберігали коректність і піїтет по відношенню до вельможі від якого залежала кар'єра автора.

Слідування «старим» традиціям виявилося хіба в захопленні полюванням, щоправда, чи бував Розумовський під час свого побуту в Гетьманщині на ловах, наразі ми точно не знаємо. Зі свідчень сучасників відомо, що він любив цю світську забавку, котра була не лише різновидом аристократичного спорту, але й полем важливих політичних перемовин, інтриг і навіть любовних ромнів. Страший брат гетьмана був пристрасним мисливцем, отримавши від імператриці Єлизавети (теж великої шанувальниці полювань) придворний чин обер- єгермейстера. Достеменно знаємо, що Розумовський надсилав у Глухів диких тварин для свого звіринця, що може опосередковано свідчити про його участь у мисливських виправах і в УкраїніЯк видно з листування ГВК із бунчуковим товаришем Василем Лизогубом в 1756 р. у справі перетримання двох лісових оленів, присланих від гетьмана, наявність звіринців при дворах глухівської знаті була звичним явищем (ЦДІАК України, ф.51, оп.3, спр.14092, арк.2)..

Військова символіка та однострої. В останні роки гетьманування Розумовський намагався надати своїм реформам, в тому числі й придворного життя, символічного узагальнення, котре б заманіфестувало перетворення Гетьманщини на удільне правління роду Розумовських. Символічні шати цієї програми мали бути сконструйовані для всіх чільних інституцій гетьманату - в першу чергу, війська, адміністрації та суду. Новим елементом репрезентації гетьманської влади стали прапори надвірних формувань, символіка котрих поєднувала в собі державні й родові емблеми Розумовських. 1751 р. у ГВК обговорювалося питання про колір жолдацьких «значків», один із яких мав бути білого, а інший блакитного кольору. Генеральний писар Андрій Безбородько пропонував розробити їх у гербових барвах гетьмана - відповідно червоній та блакитній (ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 19063, арк. 6). Подібно до полкових корогов гетьманського війська, жолдацькі інсиґнії мали сполучати в собі «национальную» символіку, впроваджувану Розумовським, із зображенням ознак власне гетьманської влади: «на правой стороне герб малороссийской нации, а на другой стороне при арматуре гетманские клейноти: булаву и бунчук навхрест» (ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 19005, арк. 33). Зокрема, останній елемент - арматура з булавою й бунчуком - був принципово новим у геральдичній практиці, являючи собою першу емблему, що уособлювала гетьманську владу. В решті деталей мундиру й амуніції символи Війська Запорозького поєднувалися із символікою гетьманського роду. Так, на патронних сумах, барабанах і офіцерських знаках жолдаків зображувалася фігура козака із самопалом, а на чепраках, футлярах кобур і ташок компанійців - вензелі Розумовського.

Ці новації йшли в загальному річищі впорядкування й оновлення символіки козацьких полків, котрі провадив Розумовський. 8 березня 1755 р. було видано гетьманський ордер, яким запроваджувалася нова символіка для козацьких полків і сотень. Відтепер на полкових і сотенних прапорах окрім регіональної символіки - гербів полкових і сотенних міст - на лицьовій стороні полотнища мав обов'язково зображуватися «Герб нации Малороссійской» (Савчук 20018). Зразок зображення - фігуру козака з самопалом в обрамленні барокового картуша й арматури - Генеральна військова канцелярія розіслала в усі полкові правління. Важко сказати, хто саме був автором цього задуму, адже гетьман на той час перебував у Петербурзі й навряд чи був безпосередньо причетним до нього. Цілком можливо, що це були генеральні старшини й урядовці, що здійснювали поточне управління країною. Однак, для нас важливим є сам факт появи нових символів гетьманської автономії та спроба їх уніфікації стрижневою основою для якої був традиційний герб Війська Запорозького, що відтепер символізував не лише військо й належний до нього козацький стан, але й всю країну, Малу Росію. На думку Юрія Савчука, до кінця 50-х рр. XVIII ст. практично всі полки й сотні отримали нові символі, а за їхнім зразком було також виготовлено корогви для компанійських полків.

Наступним кроком була чергова уніфікація зовнішнього вигляду виборних козаків, яка розпочалася в 1759 р. із затвердження гетьманом комплекту стройового й повсякденного одностроїв, а також переліку озброєння та амуніції. Ініціатива в цьому випадку виходила від лубенського полковника Івана Кулябки, що за власною ініціативою розочав у своєму полку впровадження «регулярства» - одноманітного одягу, стройового вишколу й навчання козацьких дітей грамоті (Славутич 2010, 72-73). Більш системні зміни чекали на формений козацький одяг по завершенні Семирічної війни, коли до справи взявся знавець столичної придворної і гвардійської моди, призначений на чернігівське полковництво, колишній гоф- фур'єр імператорського двору, Петро Милорадович. В серпні 1762 р. новоспечений полковник подав Розумовському проект старшинського мундиру (до цього часу одяг козацьких урядників ніколи не регламентувався, що було звичайним виявом окремішності й вищості козацької верхівки)В європейських арміях офіцерство, що здебільшого мало дворянське походження, довгий час не мало спеціальної уніформи, а лише посадові знаки розрізнення та регалії (поясні шарфи, нагрудні знаки-ринграфи, еспонтони, тростини тощо).. Згідно апробованої гетьманом пропозиції, мундирний одяг відтепер мусили мати полкові старшини, сотники, а також судові писарі й городові отамани (ЦДІАК України, ф. 108, оп. 2, спр. 658, арк. 1а - 2; Славутич 2010, 73-74).

Запровадження старшинського мундиру мало наслідки куди далекосяжніші за елементарне впорядкування зовнішнього вигляду урядників. Мундир мав сприяти зміцненню корпоративної свідомості нового малоросійського шляхетства, культивувати в його середовищі цінність служби, й символічно позначати внутрішню чиновну ієрархію. Модні й мало поширені до того російські однострої, котрими чванилися поодинокі представники української знаті, які пройшли сходинками імперської служби, відтепер перестали бути монопольною ознакою приналежності до чиновної і старшинської спільноти. Гетьманська Україна повільно вбиралася в свої власні однострої.

На жаль, за браком джерел, ми не можемо впевнено судити про авторство самої ідеї впорядкування державної та військової символіки. Швидше за все, задум «національного гербу», а також його поширення в уніфікованих полкових інсигніях, і амуніції козацького й надвірного війська, був плодом колективного старшинського «розмислу», підтриманого на певному етапі гетьманом. Так само це стосується й чергового впорядкування одягу й озброєння виборних козаків, їх навчання муштрі, котрі спершу були започатковані окремими полковниками, а вже згодом дістали схвалення Розумовського й поширилися на решту війська.

Нарешті, на додачу до реформування символіки й одностроїв гетьманського війська, Розумовський розпочинає в 1753 р. відливання серії нових гармат, прикрашених власним гербом. Після довгої перерви, він став першим правителем Гетьманщини, який вдався до цього заходу не лише суто із військових міркувань (гармати вперше почали відливатися за уніфікованим зразком із стандартним калібром ствола, що уже саме по собі було революційною новацією). В 1759 р. було відлито ще декілька 3,5 фунтових бронзових гармат, котрі в дульній частині мали написи з датами відливу, а також геральдичні композиції з гербом Кирила Розумовського та стрічкою з девізом "FAMAM EXTENDERE FACTIS" Лат. "Славу розповсюджувати справами".. Довкола гербової композиції було відлито презентаційний напис: "ЕЯ ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА МАЛЫЯ РОССИИ ОБОИХЪ СТОРОНЪ ДНЕПРА И ВОЙСКЪ ЗАПОРОЖСКИХЪ ГЕТМАНЪ ДЕЙСТВИТЕЛЬНЫЙ КАМЕРГЕРЪ, САНКТЪ ПЕТЕРБУРГСКОЙ АКАДЕМІИ НАУКЪ ПРЕЗИДЕНТЪ ЛЕЙБГВАРДІИ ИЗМАЙЛОВСКОГО ПОЛКУ ПОДЪПОЛКОВНИКЪ И РОСС1ЙСКИХЪ ОРДЕНОВЪ СВЯТАГО АПОСТОЛА АНДРЕЯ И СВЯТАГО АЛЕКСАНДРА НЕВСКАГО ТАКОЖ ПОЛЬСКАГО БЕЛАГО ОРЛА И ГОЛСТИНСКАГО СВЯТЫЯ АННЫ КАВАЛЕРЪ, РОССІЙСКІЯ ИМПЕРІИ ГРАФЪ КИРИЛА ГРИГОРЬЕВИЧЪ РАЗУМОВСКИЙ" (Мальченко 2011, 74-75, 78-79). В європейській практиці відливання гармат під власним гербом було, поряд із карбуванням монети, однією з перерогатив (регалій) суверенних та напівсуверенних правителів, що демонструвала їх престиж і потугу. Таким чином, Розумовський черговий раз прозоро натякнув на претензії щодо ексклюзивності свого становища, яко не лише першого вельможі імперії, але й володаря удільного гетьманства.

Нова столиця. Серед найважливіших заходів, якими супроводжувалося «заочне» гетьманування Розумовського було перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина, яке після багаторічних прохань старшини, в липні 1750 р. таки схвалила імператриця Єлизавета (ПСЗ 1830, 13, 340). Паралельно мав бути відбудована і офіційна столиця Глухів, що сильно постраждала внаслідок страшної пожежі в травні 1748 р. Мали бути відновлені помешкання й служби, зведені за часів Скоропадського, однак дуже скоро виявилося, що розмістити тут родину й двір гетьмана, що звикли до геть інших умов, буде неможливо. Після перших же відвідин Розумовський незлюбив Глухів через начебто сирий клімат і незручне транспортне місцеположення. Під час свого першого візиту в Україну гетьманська родина і двір розмістилися не в самому Глухові, а в столичному пригороді Веригиному, де було зведено дерев'яний палац на кшталт імператорської резиденції в підмосковному Перово (схожою на нього реплікою був імператорський палац в Києві, зведений 1744 р. напередодні приїзду Єлизавети Петрівни) (Ленченко 2010, 227).

Іншою причиною, очевидно, була й істотна різниця в топографічних умовах міст. Скучена й тісна забудова старосвітського Глухова, одноповерхові, переважно дерев'яні будинки, відсутність відкритих площ, явно гнітили Розумовського, що звик до життя в зовсім іншій системі урбаністичних координат. На противагу цьому, Батурин був фактично tabula rasa, з нечисельним населенням й величезними пустками в забудові, котрі було легко перекроїти на власний смак. До того ж, гетьмана явно зачарували краєвиди колишньої столиці й можливості збудувати тут палацеві комплекси за останнім словом містобудівної моди¹¹. 14 вересня 1751 р. гетьман в супроводі старшини й двору вперше особисто прибув до Батурина, витративши три дні на знайомство з містечком і околицями. Після цього було віддано вказівки «к строению соборной церквы святой и в нем некоторых публичных строений, яко то дому гетьманского, канцелярии генеральной и суда генерального, и к содержанию дел архива и протчего» (Батурин 2009, 167). Молодий гетьман будував плани з незвичним для малоросійської знаті розмахом, зажадавши, аби «... хаты и подлые дворы... из города выводить, почему как посполитым нашим, так и козакам, в городе Батурине до сего жившим, отвели иные места на их жилища, которыми им и владеть вечно, в замен прежних, от нас повелено» (Батурин 2009, 181).

Будівництво мало проводитися казенним коштом, однак Розумовський майже одразу ж звернувся по допомогу до імператриці, оскільки виявилося, що «на то... скарбу националного... крайне недостаточно». Тоді ж було засновано й спеціальну «Экспедицию Батуринского и Глуховского строения», котра на правах міжвідомчого органу, В листуванні з графом Воронцовим Розумовський підкреслює благотворний вплив батуринської природи й

клімату на його здоров'я (Васильчиков 1880, С.273). підпорядкованого особистому раднику гетьмана Григорію Теплову, мала координувати и виконувати всі необхідні роботи. В травні 1752 р. під час великого турне полками Гетьманщини Розумовський ще раз відвідав Батурин, а вже у жовтні того ж року з селища Великий Самбор сюди було перенесено великий дерев'яний будинок, котрий мав правити за тимчасовий палац гетьмана (Терех 2012, 215-217). Тут же було зведено два будинки для прислуги й розбито липовий парк (Исаенко 1860). За пізнішими свідченнями місцевих шанувальників старовини, в садибі почалося облаштування каналів з кам'яними містками й навіть шлюзів для проходження суден. На притоках Сейму збудували два великих борошномельні млини з модерним устаткуванням. Однак, розміри помешкання виявилися замалими для гетьманської родини, її оточення й прислуги, до того ж під час нечастих відвідин України, сила адміністративних справ вимагала перебування в Глухові із усіма незручностями якого гетьману таки доводилося миритися (Герасько 2014, 140-142).

Отже, вибір було зроблено і на розбудову резиденції Батурині було спрямовано чимало зусиль і коштів. Для планування адміністративної забудови, храмів і резиденції було залучено декількох інозмних архітекторів (в 1752-1757 рр. проектуванням займався італієць Антоніо Рінальді, ще двох італійців Іосифа Венероні і Франческо Бартольяні підшукав у Петербурзі приятель Розумовського віце-канцлер Воронцов), що мали виконати зовнішнє й внутрішнє убранство за останніми віяннями європейської моди (Болотина 2009, 29; Васильчиков 1880, 221-222; Нечипоренко 1929, 47, 49).

В історіографії утвердився погляд на батуринський проект як на своєрідну забаганку багатого українського дідича (П.Нечипоренко), що думав збагатіти ще більше й до того ж похизуватися своїми можливостями перед петербурзькими аристократами. Втім, така «класократична» трактовка істотно спрощує реальні мотиви Розумовського. Так само маловідповідною видається інша інтерпретація, згідно якої гетьман начебто прагнув створити з Батурина «маленький Петербург» (Д.Дорошенко). Не слід також перебільшувати національні почуття Розумовського, котрий розбудовою в Батурині «української столиці» прагнув протистояли «навалі московського імперіалізму» (О.Оглоблин). Очевидно, ідеї та інтенції гетьмана, принаймні в останній період правління, слід розглядати в іншому контексті, суголосному панівним настроям просвіченої аристократії.

З одного боку, перенесення столиці в Батурин мало символічне значення: мала відновитися «першопрестольна» столиця лівобережних гетьманів, котра в свідомості старшинської аристократії асоціювалася з добою розквіту й суверенітету. Принаймні в середині XVIII ст. місто вже слабко асоціювалося зі «зрадником» Мазепою, а час поволі стер з пам'яті жорстоку розправу росіян над його оборонцями восени 1708 р. Тож відновлення резиденції, цілком нейтральне з політичного боку, виглядало, як повернення до «звиклого обичаю».

Батурин та околиці, за задумом гетьмана, мали б стати новою столицею удільного малоросійського правління на яке він мріяв перетворити гетьманат в останні роки свого правління (Krokosz 2013, 42-51). Політичні плани Розумовського, пов'язані із впровадженням династичної форми правління, представницьких органів малоросійської шляхти, реорганізація в дусі камералізму судової та адміністративної систем, централізації фінансів, модернізації освіти й армії мали не просто зміцнити існуючі автономні права краю, але й перетворити його на щось більш значиме, з точки зору політичної самодостатності (Путро 2002, 114-115). Батурин мав кардинально змінитися, ставши яскравою візитівкою, вінцем всього політичного проекту Розумовських. В травні 1759 р. Батурин із волостю, а також іще три міста із околицями (Почеп, Шептаки й Баклань), що віддавна належали до гетьманських рангових маєтностей, були віддані Єлизаветою Петрівною у вічне володіння Розумовському (Васильчиков 1880, 253-254).

Так зване відновлення Батурина, однак, де факто мало стати його другим народженням. Замість традиційного планування старих гетьманських резиденцій, що включали палаци й церкви, розатшовані в укріплених замках, було обрано цілком модерне європейське просторово-планувальне рішення. За задумом володаря, в його серці розташувалася гетьманська резиденція, церкви, адміністративні будинки, університет і помешкання знаті, а в периферії - сади, оранжереї, дзеркальна фабрика, сирний завод, механічна кузня, парусинна мануфактура. В цій констеляції мануфактури і майстерні були претензійними заявками просвіченої влади на передові технічні новинки й раціональні способи ведення господарства. Не було обійдено увагою й піклування про здоров'я підданих: влітку 1751 р. придворний лікар Казимир Мейєр отримав від гетьмана дозвіл на влаштування в Батурині аптеки на пільгових умовах, котра мала стати третьою за величиною й асортиментом фармацевтичною установою в країні, після київської та полтавської аптек (Батурин 2009, 154-155, 169-171). Фейєрверки та ілюмінації, що увійшли в придворну моду на початку XVIII ст. тепер виглядали безглуздим марнотратством, яке мала заступити новочасна техніка й винаходи, що з одного боку демонстрували матеріальну потугу володаря, а з іншого свідчили про його прогресивні культурні запити.

Те, що світлі цих планів Батурин претендував на статус більший від резиденції впливового аристократа, свідчить поєднання в ньому владних установ гетьманату й планованого до відкриття світського університету. 1760 р. управитель особистої канцелярії гетьмана Григорій Теплов уклав записку з проектом заснування класичного університету. В документі детально висвітлювалися статус закладу, обов'язки ректора й директора, правила прийому студентів, внутрішній розпорядок і дисципліна. Статус і внутрішня структура закладу взорувалася на аналоги німецьких університетів, добре знаних в тогочасній Україні. При ньому мали бути засновані друкарня, шпиталь, лабораторія, бібліотека і навіть шинок, з доходів якого частково фінансувалися б університетські потреби (Васильчиков 1880, 260-262; Проект 1863, 67-85). 1763 р. пропозиція заснування в Гетьманщині двох університетів - в Києві та Батурині - була включена до відомої «Петиції» козацької старшини і малоросійського шляхетства про оборону й поновлення прав Малоросії, а наступного року окремий проект про відкриття університетів в Дерпті й Батурині подав професор права Московського університету Філіп Дільтей (Путро 2008, 85-86). В такий спосіб нова столиця Гетьманщини поєднала б в собі риси столиці володаря процвітаючого краю, що личив реноме володаря просвіченого століття.

Починаючи з 1752 р. будівництво в новій резиденції велося паралельно на декількох ділянках. 1758 р. тут було зведено кілька адміністративних будівель, в тому числі й будинок батуринської сотенної канцелярії (Герасько 2017, 88-90; Путро 2008, 57). Попри бурхливу організаційну роботу, будівництво все ж затягувалося. На заваді ставали відсутність єдиного плану робіт, бюрократичні проволочки, та найголовніше - брак коштів (Нечипоренко 1929, 46-49). 30 травня 1759 р. Розумовський видав указ про переїзд двору з Глухова до Батурина, в якому гарячково завершували будівництво гетьманського будинку, помешкань гетьманського радника Григорія Теплова, розбивали сади й квітники. Втім, будівництво так і не було завершено, а після відставки Розумовського, маючи фінансуватися його власним коштом, й зовсім припинене.

В певних сенсах проект побудови фактично з нуля власного міста виокремлював Батурин з-поміж інших резиденцій російських можновладців - Кускова Петра Шереметєва (50 - 70-ті рр. XVIII ст.), Кричева Григорія Потьомкіна (70 - 80-ті рр. XVIII ст.) та ін. Наново освячений київським духовенством, він мав стати не просто парадною резиденцією вельможі, предметом хизування в аристократичних колах, а столицею його удільного правління. З цієї перспективи батуринський проект має більше спільного з магнатськими резиденціями Сапєг і Радзивіллів інтенсивна розбудова яких (до речі, в суголосних канонах західноєвропейського мистецтва) так само свідчила про їхні амбіції в політичному театрі Речі Посполитої, або ж замками і палацовими комплексами Монмарансі, Конде та інших принців крові у Франції (Волков 2019).

Батуринські новобудови мали б стати безпрецедентними явищами в репрезентаційній культурі Гетьманщини. Створюючи нову столицю в центрі котрої окрім палаців і державних установ мали розташуватися публічні парки, площі та університет, Розумовський репрезентував себе яко просвіченого володаря, чия влада над краєм оприявнювалася не стільки в звеличенні своєї персони, скільки в опіці над добробутом підданих. На зміну щедрим пожертвам на Церкву й будівництву храмів, котрі були традиційною формою донаторства гетьманів, приходить нова стратегія візуалізації потуги й щедрот влади - цілком світської, раціонально влаштованої машини, що прагне буквально, як у гербовому девізі Розумовських «славу розповсюджувати справами».

* * *

Як показали подальші події, час і ресурси правління останнього будівничого «малоросійської вітчизни» в умовах насування російського централізму, швидко добігали свого кінця. В імператорському маніфесті від 10 листопада 1764 р., що оголошував ліквідацію гетьманської форми правління, йшлося про те, що Кирило Розумовський «просил Нас всеподданейше, чтоб Мы в рассуджении пространства многотрудных дел Малороссийских, а напротив того и других в Великой России не меньше важных его упражнений, чин Гетмана и положенное на него потому правление Малой России с него сняли».

Нова резиденція в Батурині лишилася недобудованою й була приречена на руйнування, гетьманську гвардію за рік обернули в звичайну караульну роту при Малоросійській колегії, а ще за якийсь час козацькі полки розлучилися зі своїми одностроями та прапорами під «гербом малоросійської нації».

Іл. 1 Луї Токке, Портрет гетьмана Кирила Розумовського, 1758 р. (Державна Третьяковська галерея, Москва, Росія)

Тим не менше, зміни, котрі сталися в самоідентифікації й зовнішніх формах репрезентації влади в правління останнього володаря гетьманської булави, видаються нам симптоматичними. По-перше, Розумовський радикально змінив характер і форми зовнішнього втілення гетьманської влади. На зміну старосвітським шатам, церквам і фортецям прийшла швидкоплинна європейська мода, куртуазна культура, виразно космополітичні та світські за своєю сутністю. Гетьман виглядав цілком, як більшість європейських мнархів і високих вельмож, культ очільника Війська Запорозького, як першого лицаря серед рівних, змінився на образ просвіченого володаря, раціонального упорядника й опікуна малоросійської вітчизни. Суголосно до цього образу було влаштовано побут гетьманського двору, де окрім традиційних бенкетів і полювань, почесне місце посіли мистецькі розваги - концерти, вистави, бали й маскаради. Зрештою, чи не найпоказовішим опрявненням нової філософії влади мала стати оновлена столиця в Батурині: замість старосвітського палацу й церков в оточенні дерв'яної фортеці, тут мала постати резиденція просвіченого володаря з вишуканим палацом і парком, університетом, будівлями державних установ і фабриками, влаштованими за останніми віяннями прогресу.

Безумовно, найцікавішим полем семантичних змін був політичний сегмент символіки та церемоніалів. З одного боку, імперські практики вже достатньо міцно проникли в репрезентаційну культуру Гетьманщини й багато в чому формували її прояви, повсякчас підкреслюючи (за)належність російському престолу. Постать Розумовського привнесла тут свою специфіку ще й через родинні зв'язки із правлячою династією, що робили таким чином його фігуру абсолютно ексклюзивною в порівнянні з рештою вищих достойників держави. До певного часу така констеляція статусів цілком влаштовувала гетьмана, ставлячи його ніби поза ієрархіями, як в цілій імперії, так і в Гетьманщині. Втім, з часом, по мірі формування планів щодо влаштування в Україні удільного правління, в якому б гетьманська влада набула спадкового характеру в його роді, зовнішні символи майбутнього гетьманату поволі почали змінюватися. В них тісно поєдналися мотиви символіки «малоросійської нації» із родовими гербами та вензелями Розумовських. Цей симбіоз недвозначно свідчив про політичні амбіції гетьмана й, схоже, був цілком транспарентним для сучасників. І якщо політична еліта Гетьманщини, за незначними винятками, сприймала ці символічні натяки відносно нейтрально, то в петербурзьких колах і при дворі вони, вочевидь, не могли не викликати перестороги.

Іл. 2 Форма церемоніалу гетьманської елекції, лютий 1750 р. (джерело: https://cdiak.archives.gov.ua/v_265_rokiv_Hetmanatu.php)

Іл. 3 Іван Соколов, Хода придворних чинів до Грановитої палати в Кремлі під час коронації Єлизавети Петрівни, 1744 р. (Обстоятельное описание торжественных порядков благополучного всшествия в царствующий град Москву и священнейшего коронования ея Августейшего императорского величества всепресветлейшия державнейшия великия государыни Елизавет Петровны, самодержицы всероссийской. СПб., 1744)

Іл. 4 Іван Соколов, Церемонійна хода кортежу Єлизавети Петрівни, 1744 р. (Обстоятельное описание торжественных порядков благополучного всшествия в царствующий град Москву и священнейшего коронования ея Августейшего императорского величества всепресветлейшия державнейшия великия государыни Елизавет Петровны, самодержицы всероссийской. СПб., 1744)

Іл. 5 Іван Соколов, Карета Єлизавети Петрівни в коронаційному кортежі, 1744 р. (Обстоятельное описание торжественных порядков благополучного всшествия в царствующий град Москву и священнейшего коронования ея Августейшего императорского величества всепресветлейшия державнейшия великия государыни Елизавет Петровны, самодержицы всероссийской. СПб., 1744)

Іл. 6 Григорій Калачьов, Церемонія коронації Єлизавети Петрівни в Успенському соборі Кремля, 1744 р. (Обстоятельное описание торжественных порядков благополучного всшествия в арствующий град Москву и священнейшего коронования ея Августейшего императорского величества всепресветлейшия державнейшия великия государыни Елизавет Петровны, самодержицы всероссийской. СПб., 1744)

Іл. 7 Іван Соколов, Церемонія публікації коронаційного маніфесту, 1744 р. (Обстоятельное описание торжественных порядков благополучного всшествия в царствующий град Москву и священнейшего коронования ея Августейшего императорского величества всепресветлейшия державнейшия великия государыни Елизавет Петровны, самодержицы всероссийской. СПб., 1744)

Іл. 8 Невідомий автор, Портрет Кирила Розумовського, перша половина ХІХ ст. (місце зберігання оригіналу невідоме)

Іл. 9 Жан-Батіст Лепренс, Фрагмент панорами Неви із зображеннями вельмож та ліврейних слуг, 1762 р. (місце зберігання оригіналу невідоме. Подано за: Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII - другої половини XVIII ст. Київ, 2018)

Іл. 10 Жан-Батіст Лепренс, Фрагмент панорами Неви із зображеннями вельмож та ліврейних слуг, 1762 р. (місце зберігання оригіналу невідоме. Подано за: Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII - другої половини XVIII ст. Київ, 2018)

Іл ' 11 Графський герб Розумовських, кінець XVIII ст. (фрагмент імператорської жалуваної грамоти на графський титул, 1751 р., Державний історичний музей, Москва)

Іл. 12 Проект Національного герба Війська Запорозького, 1758 р. (джерело: https://cdiak.archives.gov.ua)

Іл. 13 Герб Лубенського полку на малюнку сотенного прапору в листі полковника Івана Кулябки, 1758 р. (джерело: https://cdiak.archives.gov.ua)

Іл. 14 Прапор Сенчанської сотні Лубенського полку, середина XVIII ст. (Національний музей історії України, Київ)

Іл. 15 Панорама Батуринської цитаделі кінця XVII століття. Сучасний вигляд. Фото Оксани Ломко

Іл. 16 Палац гетьмана Кирила Розумовського в Батурині. Сучасний вигляд. Фото Оксани Ломко

Список джерел та літератури

1. АГЕЕВА, О., 2008, Императорский двор России, 1700-1796 годы. Москва: Наука.

2. АПАНОВИЧ, О., 1989, Ще одне джерело з історії України XVIII сторіччя. Чернігівський літопис: неопубліковані сторінки. Наука і культура. Україна. Щорічник, 23, 213-231 2009, Батурин: сторінки історії: Збірник документів і матеріалів. Чернігів.

3. БЕРЕЖНА, Л., 2014-2015. Дари Мазепи. Культура подарунків українських гетьманів у системі дипломатичної комунікації другої половини XVII століття. Київська Академія, 12, 222-240; БЛОК, М., 1998, Короли-чудотоврцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во Франции и в Англии. Москва: Языки славянской культуры.

4. БЛОК М., 2001, Феодальне суспільство. Київ: Вид.дім «Всесвіт».

5. БОЛОТИНА, Н., 2009. Последний гетман Малороссии и Войска Запорожского - граф Кирилл Григорьевич Разумовский Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2009, 26, 27-32.

6. БРЕХУНЕНКО, В., 2012, Гетьман чи старший? За лаштунками номенклатури козацьких провідників (XVI - перша половина XVII ст.) Наукові записки НаУКМА. 2012, 130 (Історичні науки), 4-9.

7. В какой обстановке гетман Разумовский обьезжал Малороссию в 1752 г. Киевская старина. 1890, №1, 117-118.

8. ВАСИЛЬЄВА, О. 2012, Двір гетьманів Лівобережної України у 1663 -1734 рр.: автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 /Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ.

9. ВАСИЛЬЄВА, О., 2009, Урядники та служителі гетьманського двору часів правління Данила Апостола (1727 - 1734 рр.) Київська старовина. 1-2, 131-168.

10. ВАСИЛЬЄВА, О., 2013 Формування традиції придворного бенкету в Гетьманщині (друга половина XVII - перша третина XVIII ст.) Повсякдення ранньомодерноїУкраїни. 2013, 1, 57-68. ВАСИЛЬЧИКОВ, А., 1880, Семейство Разумовских. Т.1. Санкт-Петербург.

11. ВИНОГРАДОВ, Г., 2005, Імітація монаршої поведінки в «дивних» вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р. Січеславський альманах. 1, 119-124.

12. ВОЛКОВ, Н., 2019, Уподобляясь монархам: символика магнатских резиденций в Великом княжестве Литовском в конце XV - середине XVII в. Вызов времени: становление централизованных государств на Востоке и Западе Европы в конце XV-XVII вв. Калуга, 94101.

13. ВОЛКОВА, М., 2009, Символы власти в русской художественной культуре XVin века Вестник Московского государственного университета культуры и искусств. 3 (29), 74-77. ВЫСКОЧКОВ, Л., 2011, Будни и праздники императорского двора. СПб.: Питер.

14. ГЕРАСИМЕНКО, Н., 1999, Обрання Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Т.238, Львів, 554-561.

15. ГЕРАСЬКО, М., 2017, Архітектура батуринських урядових будівель Народна творчість та етнологія. 3, 84-97.

16. ГЕРАСЬКО, М., 2014, Будинок К.Розумовського на вулиці Київській Сіверщина в історії України: Зб.наук.праць. Київ-Глухів, 7, 140-142.

17. ГЕРАСЬКО, М., 2012, Деякі уподобання та смаки Кирила Розумовського Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. Глухів, 5, 218-220.

18. ГОРОБЕЦЬ, В., 2009, Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. Київ: Крнитика.

19. ГРИГОРЬЄВА, Т., 2017, Турецьке підданство гетьмана Петра Дорошенка: умови та церемоніал його визнання Записки Наукового товариства ім. Шевченка. T. 270: Праці Історично- філософської секції, 449-475.

20. Дневник Коллегии иностранных дел. 1746-1755 Архив князя Воронцова. Москва, 1875, 7. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича: в 2-х частях /Изд.А.Марковича. Москва, 1859, ч.1-2.

21. ЗАХАРОВА, О., 2001, Светские церемониалы в России XVIII - начала XX вв. Москва: Центрполиграф.

22. ИСАЕНКО, М., 1860, Батурин, местечко Черниговской губернии Черниговские губернские ведомости. Часть неофициальная. 11, 77.

23. КАТКОВ, П., 1901, Граф Иван Симонович Гендриков Сборник биографий кавалергардов. 1724-1762. СПб., 334-341

24. КИРИЛЛОВА, Л., 1976, К атрибуции экипажа французской работы XVIII века Материалы и исследования /Государственные музеи Московского Кремля. Москва: Советский художник. 2, 154-161.

25. КОВАЛЕВСЬКА, О., 2014, Зображення крізь віки: іконографія козацької старшини XVII- XVIII ст.: В 2-х ч. Київ: Ін-т історії України НАН України, Ч. 1: Монографія; Ч. 2: Додатки. КОВАЛЕВСЬКА, О., 2019, Таємниці козацьких портретів. Київ: КЛІО.

26. ЛЕНЧЕНКО, В., 2010, Столиця Гетьманщини Глухів за планами XVIII століття Український археографічний щорічник. Нова серія. Київ, Т.13-14, 223-240.

27. ЛЕТИН, С., 1996, Русский военный мундир XVIII века. Москва.

28. ЛУКАШИН, А., 2006, Русские коронационные альбомы и сборники XVIII--XIX века Антиквариат: предметы искусства и коллекционирования. № 4 (36), 88-96.

29. МАЛЬЧЕНКО, О., 2011, Музей української артилерії XV-XVIII століть = Museum artillehae Ucrainicae saeculi XV-XVIII /НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського. Київ: Стилос, Ч.1. Національна бібліотека України ім.В.Вернадського. Інститут рукопису (НБУВ.ІР), Ф.І, спр.51681.

30. Національна бібліотека України ім.В.Вернадського. Інститут рукопису (НБУВ.ІР), Ф.І, спр.51682.

31. Національна бібліотека України ім.В.Вернадського. Інститут рукопису (НБУВ.ІР), Ф^ііі, спр.2267

32. НЕЧИПОРЕНКО, П., 1929, «Національні строєнія» 1748-1765 рр. на Посемї та їх відношення до господарства гетьмана Розумовскього Студії з історії України науково-дослідної кафедри історії України в Києві. Київ, Т.2, 45-55.

33. ОГЛОБЛИН, О., 2000, Люди старої України та інші праці. Острог - Нью-Йорк.

34. ОКИНШЕВИЧ, Л., 1929, Генеральна рада на ГетьманщиніXVII-XVIII ст. Київ.

35. ПЛОХІЙ, С., 1995, Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади вУкраїні Mediaevalia Ukrainica: Ментальність та історія ідей. Київ, Т.ІІІ, 86-110.

36. ПЛОХІЙ, С., 2005, Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. Київ: Критика.

37. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ), 1830, Санкт-Петербург, Т.13.

38. Проект к учреждению университета Батуринского, 1760 г., 1863, Чтения в Обществе истории и древностей российских. Москва, кн.2, 67-85.

39. ПУТРО, О., 2008, Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення XVIII ст.). Київ, ч.1.

40. ПУТРО, О., 2002, Гетьман України Кирило Розумовський (нові штрихи до соціально- політичного портрета) Український історичний журнал. №5, 105-118.

41. САВЧУК, Ю., 2014, "Війська Запорозького воїн знаменитий...": витоки, сутність та еволюція державного герба Української держави Українська держава другої половини XVII - XVIII ст.: політика, суспільство, культура. Київ, 454-471.

42. САВЧУК, Ю., 2006, Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи: (Пошук, знахідки, атрибуція). Київ.

43. СИТИЙ, І., 2002, Клейноди останнього українського гетьмана (За матеріалами Чернігівського обласного історичного музею ім.В.Тарновського) Український археографічний щорічник. Нова серія. Київ - Нью-Йорк, Т.10, 147-150.

44. СИТИЙ, І., 2017. Козацька Україна: печатки, герби, знаки та емблеми кінця XVI-XVIII століть. Київ: Темпора.

45. СЛАВУТИЧ, Є., 2010, До історії козацького мундиру в Гетьманщині Військово-історичний альманах. Київ, Ч.1 (20), 72-87.

46. СОКИРКО, О., 2018, На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII - другої половини XVIII ст. Київ: Темпора.

47. СОКИРКО, О., 2011, "Січовики останнього гетьмана: запорозький курінь Кирила Розумовського 1751 - 1764 рр. Гілея. Науковий вісник: Збірник наукових праць. 52, 191-195. ТЕРЕХ, М., 2012, Перший палац К.Г.Розумовського в Батурині Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. Київ-Глухів, 5, 215-217.

48. УОРТМАН, Р., 2002, Сценарии власти: Мифы и церемонии русской монархии от ПетраВеликого до смерти Николая I. Москва: О. Г. И.

49. Центральний державний історичний архів України в м.Києві (ЦДІАК України), Ф. 51, Оп. 3, Спр.12519.

50. Центральний державний історичний архів України в м.Києві (далі - ЦДІАК України), Ф. 51, Оп. 3, Спр.14092.

51. ЦДІАК України, Ф. 51, Оп. 3, Спр. 17661.

52. ЦДІАК України, Ф. 51, Оп. 3, Спр. 17664.

53. ЦДІАК України, Ф. 51, Оп. 3, Спр. 19005 ЦДІАК України, Ф. 51, Оп. 3, Спр. 19063 ЦДІАК України, Ф.108, Оп.2, пр.658.

54. ЦДІАК України, Ф. 269, Оп. 1, Спр.668.

55. ЦДІАК України, Ф. 269, Оп. 1, Спр. 3824.

56. ЦДІАК України, Ф. 269, Оп. 1, Спр. 3997.

57. ЦДІАК України, Ф. 269, Оп. 1, Спр. 4111 ЦДІАК України), Ф. 269, Оп. 1, Спр. 4543.

58. ШТЕЛИН, Я., 1935, Известия о музыке в России Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века/Пер. Б.И. Загурского. Ленинград: Музиздат.

59. APOSTOLDИS, J.-M., 1981, Le Roi-machine. Spectacle et politique au temps de Louis XIV. Paris: Minuit.

60. BURKE, P., 1994, The Fabrication of Louis XIV. Yale University Press.

61. ELIAS, N., 1983, The Court Society. New York, Pantheon Books.

62. BLOCKMANS W., JANSE., J., 1999, Showing status: representation of social positions in the late Middle Ages. Brepols.

63. HOLENSHTEIN, A., MATHIEU, J., 2009, Empowering Interactions: Political Cultures and the Emergence of the State in Europe, 1300-1900. Ashgate Publishing.

64. KROKOSZ, P., 2013, Baturyn - idea hetmanskiej stolicy Krakowskie pismo kresowe. Rocznik 5, 4251.

Размещено на Allbest.ru