"Українське зміновіхівство" в культуротворчому процесі в УСРР в 1920-х рр.

аспирант (Украина)

Postgraduate (Ukraine)

Key words: expatriate intelligentsia, shift education, culture, national movement, turn, ukrainianization, Ukrainian SSR.

1. Постановка проблеми

До запровадження непу культуротворчий процес в Україні був послаблений тим що значна частина української інтелігенції не брала в ньому участі. Багато її представників після поразки у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. емігрували за кордон ( за О. Севастьяновим, половина дореволюційної інтелігенції України [Севастьянов, 1988]). Чимала кількість продовжувала чинити опір заходам нової влади. Частина в очах переможців була скомпрометована участю в революційній боротьбі й усунута від культурницької діяльності. Інша частина принципово відмовлялася співпрацювати з більшовиками.

Слід наголосити, що з плином років представники радянської влади продовжували підозріло, а часом - вороже, ставитися до інтелігенції, зокрема учительства. Так, у інформаційній записці керівника Тульчинського окрвідділу ДПУ УСРР секретарю Тульчинського окружкому КП(б)У про настрої інтелігенції округу за період з 1 жовтня 1927 р. до жовтня 1928 р. зазначалося: «Основну масу інтелігенції Тульчинського округу являє вчительство, яке, як і всю інтелігенцію, потрібно розбити на три різні групи: перша - лояльна до Радвлади, яку складають в більшості вихідці із селянського середовища - вчителі радянської формації... Друга група - зміновіхівці - малозначна, сюди ж можна віднести й нестійке вчительство, настрої якого змінюються відповідно до обставин. Третя група - антирадянська частина вчительства, в більшості складається із дореволюційного вчительства, негативно відноситься до шкільних реформ, вороже налаштована, з шовіністичними проявами і т.п.» [Подкур, Васильєв, Кравченко, Петренко, 2013 :67 ].

Пануючий за умов «воєнного комунізму» принцип трудової повинності не сприяв активізації культурницької роботи.

Не сприяло залученню української інтелігенції до вирішення завдань підняття культурно-освітнього рівня населення республіки ні прийняття відповідних постанов партійного керівництва на зразок директиви ЦК КП(б)У «Про український актив», де йшлося про «притягнення до Державної і Господарчої діяльності представників Української інтелігенції» [ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.20. Спр.2455. Арк.53], ні проведення різних мобілізацій культурно-освітніх працівників, інструкцію проведення яких було затверджено 10.07.1920 р. на засіданні центральної міжвідомчої узгоджувальної комісії [ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.20. Спр.301. Арк.38].

Однак тимчасова відмова більшовицького керівництва від воєнно-комуністичних методів управляння державою призвела до появи нових тенденцій у партійній політиці в галузі культури. Це явище у західній історіографії отримало назву «політика непу в культурі», яка характеризувалася визнанням різних груп і течій, відмовою від дихотомії війни, визнанням проміжних сил («попутників»), державною підтримкою різних доктрин та стилів у художній творчості тощо [Кетр^еІсИ, 1978].

Аналіз джерел та останніх досліджень. Для аналізу окремих аспектів проблеми важливе значення мають документи ЦДАГОУ та ДАВіО, матеріали конференцій КП(Б)У та інші розпорядчі документи органів центральної і місцевої влади, збірники матеріалів і документів, які містять спогади, листи, заяви та звернення більшовицького керівництва, лідерів різних політичних течій в українській еміграції, представників культурницьких сил, що діяли на території УСРР [Бюллетень, 1924; Винниченко, 1926; Гамрецький, Лациба, Нешик, Білоконь, Бухін, Васильєв, 2006; Петлюра, 1979; Подкур, Васильєв, Кравченко, Петренко, 2013; Верстюк, Скальський, Файзулін, 2011 тощо].

У збірнику «Українська політична еміграція 1919-1945: документи і матеріали» опубліковано документи українських і закордонних архівів, у яких міститься важлива інформація щодо суспільно-політичної діяльності української еміграції, відносини між різними її угрупуваннями, зокрема і про відношення до процесів, які мали місце в УССР, й до такого явища як «зміновіхівство» [Лозицький, 2008].

У монографії Г. Єфіменка, Я Приймаченка, О. Юркової «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» в ході розкриття становлення в Україні впродовж 1917-1938 рр. «радянського проекту» дається загальна характеристика причин та наслідків українського «поворотництва» [Єфіменко, Приймаченко, Юркова, 2017].

Характеристику політичних доктрин та зміну політичних орієнтирів української еміграції 1920-х рр., аналіз методів дискредитації та розколу в колах українських емігрантів, до яких вдавалося більшовицьке керівництво, ґрунтовно досліджено у монографії В. Піскун [Піскун, 2006]. Загальну характеристику українського поворотництва як громадсько-політичної течії в українській еміграції містить стаття М. Мизипчука [Мизипчук, 2018]. У дослідженнях А. Портнова та О. Рубльова висвітлено причини виїзду до УСРР уродженців західноукраїнських земель, їх участь у політичних та культурних процесах, які відбувалися в ході проведення політики «українізації» [Портнов, 2008; Рубльов, 2004].

Позицію частини українських емігрантів у Чехословаччині щодо можливості повернення до України проаналізовано у праці О. Даниленка [Даниленко, 2003]. культуротворчий радянський українізація зміновіхівство

Мета статті. У своїй статті автор ставить за мету охарактеризувати причини виникнення «українського зміновіхівства», проаналізувати взаємини різних груп української еміграції з представниками радянської влади та визначити внесок політичних реемігрантів на перебіг культуротворчого процесу в УСРР.

Виклад основного матеріалу. Наслідком проголошення у 1919 р. УСРР як цілісного політичного, економічного та культурного державного утворення, декларації так званих непівських свобод і оголошення більшовицькою владою амністії колишнім повстанцям та іншим політичним супротивникам (амністія рядовому складові Дієвої Армії УНР, оголошена ВУЦВК 30 листопада 1921 р.; постанова політбюро ЦК КП(б)У від 7 березня 1922 р. «Про амністію солдатам врангелівських та петлюрівських армій», амністія українським емігрантам, визначена постановою ВУЦВК від 12 квітня 1922 р. «Амністія на додаток до постанови ВУЦВК від 30/ХІ- 1921 р.» тощо) [ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.6. Спр.34. Арк.32.; ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.7. Спр.10. Арк.103] було те, що частина представників інтелігенції, які емігрували, сподіваючись на те, що за економічною прийде й політична лібералізація, вирішили повернутися в Україну. Розгорнувся так званий «зміновіхівський рух», який стимулювався тим, що в УСРР в цей час проводилася політика коренізації, що, зокрема, створювало більш сприятливі умови для розвитку української культури.

Багато українських політичних і громадських діячів прямо закликали своїх однодумців до повернення в Україну як до засобу посилення ідеологічної складової політики коренізації. Так, Ю. Тютюнник у листопаді 1923 р. у листі до Олександра Морозовського писав: « Україна українізується і цей процес тим швидше закінчиться, чим більше в наступі прийме участь елементів, що інтереси нації ставлять над усе» [Верстюк, Скальський, Файзулін, 2011 : 243].

Доречно буде зазначити, що багато визначних українських політичних діячів із застереженням ставилися до ініційованих більшовиками змін у національній політиці. Зокрема, в липні 1923 р. С. Петлюра у листі до М. Шумицького дає таку оцінку політики «українізації»: “Большевики хочуть зробити з України до певної міри “Ельдорадо”, допускаючи сьогодні не лише українські школи, гімназії та вищі трудові школи, а навіть переводячи формальну українізацію діловодства в адміністраційних установах. Звичайно, все це переводиться з тенденцією в національні форми втиснути комуністичний зміст і спасти своє становище...Звичайно, це є чергова провокація більшовиків” [Петлюра, 1979 : 531].

Аналізуючи таке складне явище як «зміновіхівство», слід зазначити, що в українській історіографії існують амбівалентні твердження щодо причин його появи, масштабів та впливу та перебіг історичних процесів на теренах УСРР. Зокрема, у 1920-х рр. певні кола української еміграції взагалі ставили під сумнів існування такого явища як «українське зміновіхівство». Їх позиція ґрунтувалася на тому, що на відміну від «російського зміновіхівства», яке мало ідейний характер (бачення в радянській владі «собіратєля землі руської»), українське «зміновіхівство» не мало ідейних підвалин. Єдиною ідеологічною основою для «українських зміновіхівців» могло би стати творення української державності, чого, по суті, не відбувалося тоді, коли започатковувався «зміновіхівський рух».

В. Винниченко у своїй статті «Поворот на Україну» дає таку оцінку цьому явищу: «Українське сміновіхівство не має ніяких ідейних підвалин...Вони й не соціалісти, не комуністи, й не націоналісти переважно кримінальний елемент злодюжки, авантюристи, політичні комісіонери» [Винниченко, 1926 : 23].

У цій статті В. Винниченко, характеризуючи життя в СРСР після проголошення непу, підкреслює, що єдиною силою, яка «веде боротьбу з капіталістичною системою господарювання для досягнення спільної всім соціалістам мети - це комуністична партія, представлена в державно-політичному відношенні радянською владою». Аналізуючи ситуацію, що склалася, політик обґрунтовує думку щодо недоцільності на той час «радикальної зміни політичної системи в СРСР». Він зазначає: «Прийнявши диктатуру політбюро ВКП, є надія і можливість змінити цю диктатуру в соціалістичну, дійсну демократію працюючого безкласового колективу». Існування української державності, на думку автора листа, не викликає ніяких сумнівів. А звідси конкретний заклик для соціалістів-емігрантів «вертатися на Україну й брати участь в праці й боротьбі за соціалістичний устій» [Винниченко, 1926 : 8-13].

До українських реемігрантів В. Винниченко використовує термін - «поворотовці», який ще раніше замість «зміновіхівців» пропонував вживати повноважний представник УСРР у Польщі О. Шумський [Мазипчук]. В. Винниченко зазначає: «Поворотовець не є зміновіхівець та ще й український. І моя порада поворотовцям не боятися ніяких запідозрювань та закидів у зміновіхівстві. Коли вони перед самими собою почувають себе чистими, коли не хамствують і не плазують, їм нема чого ні боятися. Ні соромитися. Переїхавши ж кордон України, вони перестануть бути поворотцями і стануть громадянами української радянської держави» [Винниченко, 1926: 24].

Слід зазначити, що аналізована стаття з'явилася у 1926 р., тоді, коли в УСРР активно проводилася політика коренізації. Пряме відношення до проблеми «українського зміновіхівства» мають публікації колишнього голови Директорії, які датуються початком 1920-х рр. Заслуговує на увагу стаття Винниченка, яку він надрукував у 1923 р. в часопису «Нова Україна», де політик закликав українських емігрантів повертатися в Україну для ведення підпільної боротьби проти більшовиків. Як в той час наголосив М. Грушевський в одному із своїх приватних листів, В. Винниченко в своїй статті в «Новій Україні» про єдиний український фронт «своїм закликом їхати на Україну і робити там підпольну роботу», загородив всяку дорогу для приїзду або повернення в УССР української інтелігенції [Рубльов, 2004 : 97].

Інша характеристика українських реемігрантів містилася у звітах та донесеннях тогочасних представників партійних і радянських структур. Так, перший секретар повпредства УССР у Відні Н. Калюжний інформував у січні 1923 р. ЦК КП(б)У: «Щиро «зміновіхівські» угруповання є серед студентства й окремих осіб «старшої» інтелігенції (професори, письменники), які примирилися б з Совєтською Україною за єдиної умови - вільного розвитку «української культури», хоча б і пролетарсько-комуністичної за змістом» [Рубльов, 2004 : 87].

Ще з початку 1920-х рр. частина відомих українських політичних та військових діячів - емігрантів починає шукати шляхи до порозуміння з радянською владою в Україні ( поїздка до УСРР колишнього голови Директорії В. Винниченка (1920 р.), конференція закордонної групи УПСР під проводом М. Грушевського, М. Шаповала, М. Чечеля в Празі, на якій прийнято резолюцію із закликом до якнайшвидшого здійснення в Україні «диктатури трудового народу» у формі «селянсько-робітничих рад» (1920 р.), лист М. Грушевського до голови РНК УСРР Х. Раковського (1921 р.), прохання про амністію колишніх членів Директорії П Андрієвського та А. Макаренка, Наказного отамана Армії УНР і командувача УГА генерала Грекова (1921 р.) тощо).

Ця тенденція була характерною не лише для очільників, а і для «рядових» членів українського спротиву більшовизації України. Так, у 1921 р. близько трьох тисяч колишніх вояків врангелівської армії, мобілізованих на територіях українських губерній, через своїх делегатів звернулися до представництва УСРР у Відні з проханням у сприянні їх поверненню в Україну [Мазипчук, 2018]. Неп був певним каталізатором у процесі їх повернення в Україну.

Поверненню української еміграції на рідну землю та залученню до співпраці з радянською владою безпартійної інтелігенції сприяли заклики до консолідації національних сил для творення української державності, які лунали і з України. Прикладом подібних звернень може бути відозва до українського суспільства та української радянської інтелігенції, підписана 66 представниками колишніх емігрантів та безпартійної інтелігенції, яку було озвучено на VШ Всеукраїнській конференції КП(б)У. У ній йшлося про щирість їх переходу на бік радянської влади та містилися заклики до єднання українських національно-культурних сил [Бюллетень, 1924 : 192]. Так само представники нової влади гарантували емігрантам залучення їх до розбудови державних структур, можливість брати участь у роботі громадських організацій і, передовсім, займатися освітньою та культурницькою діяльністю.

Варто відмітити, що «українські зміновіхівці» представляли різні табори не лише в політичному, соціальному чи національному відношенні. Важливо враховувати і територіальний фактор (з яких українських теренів вони емігрували: з підросійської України чи західноукраїнських земель). Слушною є думка А. Портнова, що мотивації до виїзду в УСРР емігрантів-наддніпрянців і представників західноукраїнської інтелігенції в чомусь збігалися, а чимось різнилися. Спільними були прагнення долучитися до державотворчого та культуротворчого процесів в УСРР, сподівання на вищі соціальні гарантії. Однак у галичан чіткішими були радянофільські настрої (особливо на фоні дискримінаційних дій польської адміністрації), що зміцнювалися браком особистих вражень і широкої інформації про реалії у Великій Україні. Для емігрантів з Надніпрянщини значний вплив мало те, що у багатьох в Україні залишилися домівки, родичі тощо [Портнов, 2008 : 74].