Повсякденне життя київських студентів початку ХХ ст.

Постановка проблеми

Вивчення історії вищої школи належить до розряду найбільш актуальних тем в історичній науці, оскільки навіть на прикладі окремо взятого ЗВО можна вибудовувати доволі завершені реконструкції соціального зрізу цілого суспільства, пануючих у ньому настроїв, ставлення до того або іншого виду діяльності (залежно від профільної спрямованості ЗВО або співвідношення студентів у різних його структурних підрозділах тощо). Можливість таких реконструкцій забезпечується тим, що ЗВО традиційно відображає зріс вихідців із різних регіонів, соціальних, етнічних, конфесійних тощо груп, що утворюють суспільство держави загалом.

Особливо успішними такі реконструкції є у випадку вивчення ЗВО початку XX ст., оскільки таких навчальних закладів на той час було доволі небагато і тому вони найбільш повно відображали соціальну структуру, особливо ж у випадку підвладних Російській імперії українських земель, оскільки імперська влада планомірно перешкоджала розвитку вищої освіти, яку вона розглядала як розплідник революції та "крамоли".

Проте якщо ми досліджуємо державний ЗВО часів Російської імперії, то тут потрібно брати до уваги те, що у такому випадку існували обмеження щодо певних етнічних та навіть соціальних груп, не кажучи вже про гендерний бар'єр [71]. Ураховуючи це, найбільш "чистим" об'єктом вивчення буде приватний ЗВО. Саме тому ця тема й розглядається на прикладі заснованого на початку XX ст. Київського комерційного інституту (далі - ККІ). При цьому він був не лише приватним ЗВО - його керівництво мало доволі ліберальне ставлення до своїх студентів, зокрема впродовж тривалого періоду у ККІ навіть не було реальних обмежень на вступ на навчання за національним чи конфесійним принципом, що було характерне для всієї системи освіти в імперії. Також це був чи не єдиний ЗВО, де спільно навчалися представники обох статей. Окрім цього, ККІ став першим ЗВО економічного профілю на українських теренах [87], а отже, відображав потяг представників різних соціальних груп до економічної сфери діяльності. А завдяки нижчій платні за навчання і навіть можливості отримати її зниження чи й цілковите звільнення ККІ справді забезпечував можливості для здобуття вищої освіти для представників практично всіх соціальних груп, що в підсумку й робить цей навчальний заклад особливо цікавим об'єктом для наукового вивчення. Так, за даними анкетування, проведеного серед студентів київських ЗВО у 1913 р., у ККІ лише 7 % студентів (стільки ж і в Політехнічному інституті) належали до дворян, тоді як на Київських вищих жіночих курсах цей показник становив 13 %, в Університеті св. Володимира - 24 %, а в Жіночому медичному інституті - аж 47 % [63, арк. 18]. Натомість основну частку студентів ККІ становили вихідці із селян, козаків, міщан і духовенства [63, арк. 18, 19]. Ця інформація підтверджується також даними офіційної статистики, що її вів інститут. Наприклад, у 1909 р. у ККІ навчалось 1948 осіб, з них 1599 осіб чоловічої статі і 359 - жіночої; за віросповіданням абсолютно домінували юдеї (1045 осіб), далі йшли православні (805), католики (62), протестанти (21) та ще 10 осіб представляли інші конфесії; а в соціальному сенсі студенти поділялися на вихідців із міських станів (1359 осіб), духовенства (222) і по 122 особи походили із селян та інших станів, тоді як із дворянства і чиновників - лише 113 осіб; ще 4 особи були іноземними підданими [48, арк. 9]. Тож все це в підсумку і дозволяє розглядати студентський контингент ККІ як найбільш "благодатний" об'єкт для вивчення тогочасного суспільства тих українських земель, що перебували у складі Російської імперії. До того ж і за географією походження студенти ККІ (як засвідчила вищезгадувана студентська анкета 1913 р.) представляли саме ті губернії Російської імперії, де українці становили переважну більшість населення [63, арк. 19].

Аналіз джерел та літератури

Головний масив джерельної бази становить власне архів Київського комерційного інституту (та його предтечі - Київських вищих комерційних курсів), оскільки саме цей ЗВО був обраний за основний об'єкт дослідження. До того ж цей комплекс архівних матеріалів є настільки численним та добре впорядкованим, що дозволяє вичерпно здійснювати різні реконструкції, і передусім пов'язані зі студентством, адже саме останньому присвячена більшість його описів. До того ж ці джерела мало ким досліджуються.

Важливу роль відіграють також корпуси документів, що були видані В. Коротким і В. Ульяновським [67; 70] та за редакцією Л. Губерського і В. Короткого [83], оскільки вони включають докладну інформацію про студентство Університету св. Володимира як найстарішого і найбільш численного (за студентським контингентом) ЗВО Києва.

Було залучено і спогади М. Ковалевського, оскільки він навчався саме у Київському комерційному інституті [76], а тому подана ним інформація дозволяє "побачити", чим жило студентство цього ЗВО, так би мовити, з перших вуст. Також використано спогади одного із останніх ректорів Університету св. Володимира Є. Спекторського для розкриття образу тогочасного студентства в очах представника професорської корпорації [81].

Література, що була покладена в основу цього дослідження, представлена працями, які стосуються як Університету св. Володимира чи окремих його представників [73; 82], так й інших київських ЗВО початку XX ст. [75; 86], а також інших міст України [69; 80; 84]. Це було потрібно задля з'ясування того, що справді було унікальним, а що було загальною тенденцією у житті студентської корпорації. Були залучені також книги популярного характеру, присвячені історії Києва досліджуваного періоду [77]. Цілком закономірно, що були використані праці такого метра історії студентства Російської імперії межі XIX - XX ст. як А. Іванов [71; 72].

Постановка завдання

Відповідно до обраної теми та завдяки залученню різнопланових джерел і літератури було визначено такі завдання: з'ясувати складові повсякденного життя київських студентів початку XX ст., звертаючи менше уваги на "офіційний" його вимір - навчання (внаслідок його кращого вивчення) та саму процедуру вступу і більше зосереджуючись на "неофіційних" проявах - причинах переривання навчання, матеріальному становищі, самоорганізації, політизації тощо, оскільки більшість із-поміж них досліджені меншою мірою.

Основний матеріал дослідження

Студентство завжди становило специфічну частину молоді - найбільш активну, з вищим від середнього рівнем інтелекту та знань, а найголовніше - найбільш амбітну, що в період Української революції 1917-1921 рр. виявилось у ключовій ролі представників студентства (як і всіх, хто був причетний до вищої школи в різні періоди свого життя загалом) у різних політичних таборах.

Закономірно, що значний сегмент повсякденного життя студентів становив власне процес навчання. Однак внаслідок детального вивчення цієї складової повсякденності багатьма науковцями (зокрема і щодо ЗВО Києва початку XX ст. - про що дивись відповідні дослідження М. Б. Кальницького, В. А. Короткого, А. М. Макарова, В. І. Ульяновського та багатьох інших, зокрема і спеціальні - видані з історії конкретних ЗВО Києва досліджуваного періоду [67; 73; 75; 83 та ін.]) у цьому дослідженні вона не розглядалась. Тому щодо цієї складової зазначимо лише, що часом траплялися заяви про несправдження надій, пов'язаних із ЗВО і реаліями життя у ньому. Наприклад, у ККІ на початку 1911 р. було поширено "анонімне друковане звернення від слухачів Інституту з проханням звернути увагу на покращення деяких складових викладання" [53, арк. 64а]. Тож директор ККІ М. В. Довнар-Запольський "пішов назустріч такого роду проханням", але "прохав на майбутній час слухачів уникати такого роду звернень і замість цього звертатися до мене особисто" [53, арк. 64а]. Аналогічні випадки мали місце і в Університеті св. Володимира. Зокрема, студент Університету Михайло Кравцов негативно характеризував ситуацію у цьому ЗВО як реакційну (у політичному аспекті) [67, с. 432-433]. Або приклад іншого студента Університету св. Володимира - Мойсея Златопольського, котрий безпідставно звинуватив адміністрацію Університету в корупції [67, с. 437-440]. При цьому, як засвідчив останній приклад, часто звинувачення студентів на адресу ЗВО мали безпідставний характер і навіть більше - були вигадані задля власного зиску. Проте навіть у разі виявлення неправдивості такої інформації вона все одно додавала негативного відтінку репутації вищої школи серед загалу, оскільки, як відомо, маси люблять сенсаційні (негативного забарвлення) інформаційні викиди.

Натомість у цьому дослідженні увагу було звернено на менш "розкручені" складові повсякденного життя київського студентства початку XX ст., що водночас дозволяють наповнити його тими "родзинками", які роблять його справжнім, дозволяючи йому, так би мовити, "заграти" всіма барвами життя. Адже для молоді, навіть і для студентської її частини, сенс життя полягав далеко не в навчанні.

Входження до студентського життя було пов'язане з процедурою вступу до ЗВО. Для цього абітурієнту потрібно було надіслати до обраного навчального закладу такі документи: 1) заяву з проханням про зарахування на відповідне відділення (факультет); 2) атестат про здобуття середньої освіти у навчальному закладі, перелік яких відповідав тим, що дозволяли вступати до відповідного ЗВО; 3) посвідчення про благонадійність за місцем проживання (у якому зазвичай містилася стандартна формула, що зазначена особа "під судом і слідством не перебувала і загалом ні в чому протизаконному помічена не була" [10, арк. 22] або ж що дана особа "згідно із зібраними свідченнями в моральному та політичному відношенні благонадійна" [26, арк. І7]); 4) копію метричної виписки; 5) приписне свідоцтво; 6) переказати кошти за навчання за один семестр; 7) фотокартки [83, с. 332-333, 375-377; 86, с. 435-436, 446-447].

Інформацію про необхідний для вступу пакет документів усі зацікавлені особи могли отримати в адміністрації ЗВО, а також через відповідні буклети або ж повідомлення у газетах. Наприклад, у серпні 1911 р. ККІ розмістив оголошення про набір на навчання у низці київських газет такого змісту: "Вищий навчальний заклад відомства міністерства торгівлі та промисловості з відділеннями економічним та підвідділами:

1) залізничним, 2) страховим, 3) оціночно-податковим, 4) банківським та 5) педагогічним. До числа слухачів приймаються особи обох статей з вищою та середньою освітою. Прийом прохань відкрито. При проханні обов'язкові оригінальні документи з копіями, плата за слухання лекцій, 3 фотографічні карточки та свідоцтво про благонадійність" [74].

Що відрізняло цей перелік від сучасного, так це, у першу чергу, посвідка про благонадійність, якій до того ж відводилось особливе значення, адже без її отримання жодна особа не могла стати повноцінним студентом. При цьому свідоцтва про благонадійність вимагалися від усіх осіб, із дворянами включно і, крім офіційного надсилання, надходили також як секретна кореспонденція. Наприклад, у лютому 1912 р. з канцелярії полтавського губернатора за грифом "таємно" було надіслано свідоцтво про благонадійність дворянина Сергія Головні, котрий поступив на навчання до ККІ із зазначенням, що "він ні в чому протизаконному не помічався" і що за час його проживання у Полтавській губернії "несприятливих свідчень у політичному відношенні немає" [13, арк. 19]. Аналогічні документи отримувались і щодо представниць "прекрасної статі". Наприклад, у лютому 1911 р. до ККІ надійшло свідоцтво про політичну благонадійність щодо студентки Яніни Стржельбицької [34, арк. 5].

Сама процедура отримання ЗВО свідоцтв про політичну благонадійність вступників була такою: абітурієнт звертався до канцелярії губернатора за місцем проживання щодо надання свідоцтва про політичну благонадійність, а отримане свідоцтво надходило до канцелярії ЗВО. Наприклад, директор ККІ у 1910 р. спеціально інформував вступників, що від них "обов'язково буде вимагатися свідоцтво про політичну їх благонадійність" [53, арк. 19а].

Якщо зі свідоцтвом про політичну благонадійність все було гаразд, то процедура вступу була вирішеною, в іншому ж разі абітурієнту відмовляли у вступі навіть попри відмінний атестат та дотримання всіх інших вимог. Як приклад наведемо відмову у вступі через політичну неблагонадійність курському міщанину Григорію Яковлєву у 1910 р.: "Після ознайомлення детально із Вашими документами та політичною благонадійністю Київський комерційний інститут не визнав за можливе вважати Вас його слухачем" [19, арк. 1]. Аналогічною була й доля вступу осіб, що належали до привілейованих станів, тобто жодних винятків у цій справі не робилось. Так, у вступі до ККІ у 1911 р. було відмовлено Казимиру Піотровському навіть попри те, що він був дворянином і особою доволі заможною, але через отримання свідоцтва про благонадійність із негативним висновком у цій справі йому було відмовлено у вступі: "Повідомляю Вам, шановний пан... що свідчення про Вашу політичну благонадійність отримані незадовільні, а тому Ви не можете перебувати у складі слухачів Інституту" [16, арк. 8]. Зазначимо, що в державних ЗВО підхід до абітурієнтів у цьому зв'язку був ще жорсткішим [83, с. 377]. Окрім свідоцтв про політичну благонадійність по лінії відповідних міністерств (яким були підзвітні ЗВО), навіть спеціально розсилалися таємні циркуляри із переліком осіб, котрим був заборонений вступ через "політичну неблагонадійність".

Потрібно зазначити, що у справі вступу часом мала місце протидія з боку адміністрації тих середніх навчальних закладів, у яких уже навчалися майбутні абітурієнти. Це відбувалось у тому випадку, коли особа прагнула достроково закінчити їх задля вступу до ЗВО, а також якщо останній не відповідав профілю середнього навчального закладу. Наприклад, 22 червня 1909 р. до директора ККІ надійшов лист від священика Самарської губернії, син якого планував достроково закінчити Самарську духовну семінарію задля вступу на навчання до ККІ. При цьому було зазначено, що: "Син мій, вихованець 4 кл. Самарської духовної семінарії... запланував вийти з семінарії... і поступити до ввіреного вам Інституту. Однак начальство семінарії, довідавшись приватним порядком про бажаючих вийти із семінарії вихованців, у зв'язку із тим, що майже половина із них виходить із 4 класу, прийняло доволі дивні заходи для призупинення цього руху, а саме: на іспитах відбувався посилений тиск на тих, хто готувався до виходу. І мій син Леонід отримав по Священному Писанню незадовільний бал і йому призначено переекзаменування по цьому предмету в серпні місяці. тобто може запізнитись подати документи до Інституту" [6, арк. 2]. Зазначимо, що дана особа була зарахована до ККІ попри затримку із поданням необхідних при вступі документів, а отже, керівництво цього ЗВО йшло назустріч абітурієнтам у цій справі.

Також під час вступу до вищої школи мала місце бюрократична тяганина з боку допоміжних структур ЗВО, яка ускладнювала життя студентам і затримувала навіть сам перехід абітурієнтів у розряд студентів. Наприклад, восени 1912 р. студент першого курсу Григорій Шандровський, прохаючи дозволити йому записатися на заняття з іноземної мови із затримкою, пояснював, що це відбулось унаслідок бюрократичної тяганини: "Я був зарахований лише у жовтні, а весь інший час у мене пішов на отримання вхідного білету, карточки до матрикулу та на отримання всіляких інших довідок. Вхідний білет, наприклад, я отримував вісім або десять днів: після заяви і подання до конторської кімнати квитанції про внесення плати мені сказали, що білет буде готовий на четвертий день; коли ж я прийшов у призначений день, то виявилось, що у цей день в конторській кімнаті час видачі білетів був перенесений на 6 годин вечора і черга у понад сто осіб розійшлась; це було у суботу, після якої слідувало два дні свят. Із видачею карточки до матрикулу повторилася та ж сама історія, але тільки у меншому розмірі. У канцелярії зі студентських справ сказали, що я отримаю картку у контрольній кімнаті, а з контрольної кімнати мене послали до канцелярії по навчальним справам і для того, аби з'ясувати, де нарешті я зможу отримати картку, мусив записатись на прийом до секретаря ради, котрий направив мене знову до учбової канцелярії. Така проста справа забрала три дні, оскільки години для прийому студентів скрізь співпадають і мати щастя дістатися бодай до одного віконця, звідки можна отримати довідки, здобувається стоянням у сотенній черзі" [23, арк. 22-22 зв.].

Цікаво, що серед документації ЗВО, пов'язаних зі вступною кампанією, іноді трапляються і спеціальні звернення з проханням про сприяння у вступі. Наприклад, вереснем 1910 р. датоване прохання посприяти у вступі до ККІ "студентці Женевського університету Фролі Липець", адресоване від її брата на ім'я директора ККІ М. В. Довнар-Запольського [49, арк. 199]. А в жовтні 1910 р. зі спеціальним проханням про прийом у студенти ККІ якогось Левіна до директора ККІ звернувся член піклувальної ради інституту барон В. Г. Гінзбург, на що отримав відповідь від М. В. Довнар-Запольського "аби п. Левін з усіма необхідними документами з'явився до мене" [49, арк. 201]. Звичайно, що не всі подання такого роду варто розглядати як банальні прагнення "проштовхнути" якусь людину. Навпаки, часто це були прохання, обумовлені ущемленням певних категорій (наприклад євреїв) або зверненнями батьків (замість їхніх дітей-абітурієнтів). Наприклад, у липні 1912 р. до директора ККІ звернувся Йосиф Сверчевський, який надіслав документи свого сина, котрий бажав вступити до ККІ [32, арк. 17]. Іноді з проханнями про сприяння у вступі до ККІ зверталися працедавці абітурієнтів. Наприклад, 12 липня 1913 р. із "проханням не відмовити у люб'язності зарахувати подателя цього, випускника Таганрозького комерційного училища Едуарда Сигізмундовича Каспржицького до числа студентів вашого шановного інституту" звернувся управляючий Київського відділення Санкт-Петербурзького обрахункового та позичкового банку [25, арк. 17] і вже 1 серпня його було зараховано [25, арк. 16].

Звичайно, що у випадку вступу мали місце і прояви утворення "трудових династій" - викладачі намагалися влаштувати своїх дітей на навчання до того ЗВО, де самі викладали, хоча в перспективі це не обов'язково означало, що вони залишаться працювати в цій установі. Так було, наприклад, у випадку професора Університету св. Володимира С. Т. Голубєва, один із синів якого (Володимир) навчався у цьому ж ЗВО [82, с. 188]. Подібною була ситуація й у випадку із Йоганом Берзіним, котрий восени 1913 р. поступив до ККІ [24, арк. 18] і був сином викладача цього ЗВО Р. А. Берзіна [1]. При цьому він був не лише зарахований до інституту, але й звільнений від плати за навчання саме як син викладача ЗВО [24, арк. 1, 13].

Загалом же процедура вступу не завжди минала безхмарно. Частими були випадки відмови у вступі - як через невідповідність документів, так і через політичні мотиви (віднесення до розряду "політично неблагонадійних", на чому наголошено вище). Хоча іноді це траплялось і через плутанину із документами, що було особливо характерним для перехідних періодів, наприклад для часу евакуації київських ЗВО у 1915 р., а потім і для революційної доби 1917-1921 рр. Наприклад, дворянин Володимир Синькевич подав прохання про вступ до ККІ 22 серпня 1915 р., але попри відсутність перешкод і дотримання всіх процедур із подання документів із незрозумілих причин так і не був зарахований до числа студентів [20]. Зазначимо, що це відбулось у розпал евакуації вищих навчальних закладів з Києва, що, вочевидь, відіграло ключову роль у цій ситуації.

Ті, хто вступали до ЗВО, переходили до розряду студентства - особливої категорії, що жила як за затвердженими владою та адміністрацією навчальних закладів порядками (що часто порушувались), так і за власними канонами, традиціями. При цьому власне вступники розглядали навчання як щось оповите своєрідним ореолом романтики, оскільки це ж був крок у самостійне життя, часто - далеко від рідного дому та батьків. І цей процес віддавна характеризував вищу школу, перетворивши навчальні заклади вищого типу на самостійні та самодостатні мікросвіти ще від часів Середньовіччя [68, с. 51-65]. Це ж саме, але, звісно, в урізаному вигляді, характеризувало й ЗВО Російської імперії з моменту реформ 1860-х років. Як згадував у зв'язку із цим М. Холодний: "Перехід від гімназії до університету для більшості з-поміж нас, принаймні для тих, хто як і я закінчив середню школу в глухій провінції, означав серйозний перелом у житті. Найбільш гостро нами сприймалася та (щоправда, дуже відносна) свобода, котра відрізняла студентське життя від гімназичного" [70, с. 321-322]. Аналогічно згадував про свої надії, пов'язані з Університетом св. Володимира, В. Чеважевський, котрий вступив до нього у 1870 р.: "Здавалось нам усім, що дорога alma mater пояснить, доповнить та приведе у систему всі ті ідеї, що так хаотично бродили у голові під впливом великих актів реформаторської епохи й так хвилювали молоді серця... Усвідомлення особистої свободи, свободи у розпорядженні часом для наукових занять, відсутність зовнішнього контролю та нагляду за тобою, невимушеність та жвавість студентських "теревень", гамірний великий та веселий натовп молоді, що зібралась у передній, коридорах, аудиторіях та бібліотеці, все це не могло не хвилювати та особливо добре бадьорити 18-літнього юнака" [70, с. 193]. А на початку XX ст. студентське життя ще більше радикалізувалось, попри всі заходи влади з контролю за студентством: обов'язковість форми, регламентація перебування студентів поза стінами ЗВО, нагляд поліції за студентами і ЗВО загалом тощо. Наприклад, за свідченням одного з колишніх студентів Університету св. Володимира початку XX ст., студентство Києва того часу характеризувалось постійною радикалізацією своїх настроїв: "За п'ять, шість років до вибуху (1905) ми, нове покоління, що вступало до університету, почували себе та поводили не так як наші попередники... Студентську молодь явно тягло на влаштування "безладів"... Ми вступали до університету з невизначеними, але дуже радикальними думками про вільне життя" [70, с. 357].

Повертаючись до теми початку студентського життя, потрібно зазначити, що частими були випадки, коли студенти змінювали профіль навчання у межах одного ЗВО або змінювали й сам заклад - це було характерним як для ЗВО Києва, так й інших міст України [80, с. 164]. На перехід студентів з одного ЗВО до іншого впливало як місце розташування навчального закладу (або ж переїзд батьків самого студента, що змушувало студента переходити до ближче розташованого до нової домівки ЗВО), так і його спеціалізація, рейтинг та цінова політика (вартість навчання), а також низка інших обставин. Наприклад, у рамках ККІ чимало осіб, котрі поступили на навчання до його комерційнотехнічного відділення, згодом переходили на економічне відділення, де нижчою була вартість навчання. Або ж особа спочатку закінчувала навчання за одним напрямом, а потому обирала інший - хрестоматійний приклад В. Б. Антоновича. Такі випадки мали місце і на початку XX ст. Та найчастіше мала місце саме зміна ЗВО. Наприклад, у 1912 р. на навчання до ККІ вступив випускник юридичного факультету Університету св. Володимира Казимир Лучай [28, арк. 1]. А виходець із Поділля Анатолій Васачі, котрий у липні 1909 р. вступив до ККІ, вже у вересні 1909 р. перейшов на навчання до Київського політехнічного інституту [9, арк. 1, 2]. А, приміром, Йосиф Новицький восени 1913 р. порушив питання про переведення з Московського комерційного інституту до ККІ, як він зазначав у своєму проханні: "внаслідок зміни сімейних обставин примушений жити у Києві" [29, арк. 2].

Загалом чимало студентів змінювали навчальний заклад аби бути ближче до дому, як це зробив, наприклад, у майбутньому відомий хірург Шліом Вовсі, котрий мешкав у Ризі і в 1910 р. вступив до ККІ, але вже наступного року намагався перевестися до Ризького політехнічного інституту, а в 1915 р. перейшов на навчання до Петроградського психоневрологічного інституту [10, арк. 6, 21, 9].

Траплялись випадки і неодноразової зміни ЗВО, як це було з Миколою Карауловим. Він походив із родини священика з Вологодської губернії, яка на момент його вступу до ККІ у 1909 р. переїхала до Курської губернії [15, арк. 39]. Однак вже 28 серпня 1911 р. він прохав про зарахування до Одеського військового училища [15, арк. 21], а наприкінці 1911 р. збирався перейти на навчання до Московського комерційного інституту [15, арк. 51]. Щоправда, зрештою Микола Караулов продовжив навчання у ККІ, але вже 11 грудня 1912 р. помер в Олександрівській лікарні Києва [15, арк. 3].

При цьому і сам процес здобуття вищої освіти, навіть у разі відсутності зміни навчального закладу, не був безперервним етапом у житті молоді, котра перейшла до розряду студентів. По-перше, були вихідні та святкові дні, а найголовніше - канікули, під час яких студенти, як свідчать документи, прагнули виїхати додому (якщо не були зайняті підробітками).

Навіть у разі навчання лише в одному ЗВО мали місце перерви, які були обумовлені екскурсійними поїздками. Останні мали доволі широку географію і розбавляли рутинність навчального процесу, хоча офіційно їхня програма передбачала ознайомлення на місцях зі сферою своєї спеціалізації та майбутньої професії. Наприклад, студенти ККІ виїздили на екскурсії до різних підприємств (залізничних контор і станцій, заводів і фабрик, місць видобутку корисних копалин і т. п.) та установ (банківських, страхових контор та відділень тощо), що географічно розташовувались як у Києві та прилеглих місцевостях, так і в інших містах Російської імперії. Отже, залежно від місця спрямування і широти обраної програми, такі екскурсії могли тривати від одного дня до кількох тижнів. Наприклад, проведені у 1911-1913 рр. екскурсії на низку підприємств Києва тривали по кілька годин кожна [56], а запланована на зимові канікули 1909-1910 навчального року екскурсія студентів ККІ на Кавказ мала тривати з 15 грудня 1909 р. по 10 січня 1910 р. [50]. Закономірно, що такі заходи, окрім ознайомлення студентів із практичною стороною їхньої майбутньої професії, сприяли також і тіснішим контактам між ними, дозволяли отримати нові враження від самої подорожі тощо. Вони викликали жваве зацікавлення з боку студентів, навіть якщо на це і витрачався канікулярний час.

Також мали місце випадки від'їзду студентів додому під час навчального процесу у зв'язку із хворобою когось із близьких (наприклад, студент ККІ Михайло Кара-Стоянов мав терміново виїхати додому у зв'язку із хворобою батька [42, арк. 1, 19-20]) чи іншими терміновими справами (як це зробив у березні 1913 р. студент Сергій Головня, котрий виїхав додому задля укладання шлюбу [13, арк. 34]).

У випадку від'їзду студентів із міста, де розташовувався ЗВО, вони отримували пільговий проїзд на різних видах транспорту (залежно від маршруту прямування) [39; 5, арк. 9], а у випадку поїздки за кордон адміністрація навчального закладу клопоталася про отримання закордонних паспортів для своїх студентів [55, арк. 154]. Зазвичай такі поїздки відбувалися влітку (під час літніх вакацій, тобто канікул) і були складовою практики, хоча часом охоплювали й частину навчального періоду. У разі ж її проходження у межах імперії студент міг розраховувати і на заробіток за місцем практики [49, арк. 75-76], а у випадку виїзду за кордон - на отримання стипендії від ЗВО, яка б повністю або частково покрила витрати на таку поїздку, але за умови виконання певних доручень ЗВО [61]. Також керівництво навчальних закладів зверталося до керівництва транспортних компаній, імперських консулів, навчальних та інших установ у країнах відряджень, аби вони максимально сприяли студентам, котрі виїздили за кордон. Наприклад, відряджений влітку 1913 р. до Персії студент ККІ Жак Касісс отримав від керівництва ЗВО низку рекомендаційних листів: 1) до консулів Російської імперії у містах, де він мав перебувати; 2) посвідчення на безоплатний проїзд (адресувались залежно від напрямку відрядження - пароплавствам, залізничним компаніям, а в даному випадку - пароплавному товариству "Кавказ та Меркурій" для проїзду Каспійським морем); 3) посвідчення "на предмет пред'явлення адміністративним установам та особам на предмет вивчення товарообміну... та мови. У зв'язку із чим Київський комерційний інститут прохає адміністративні установи та осіб. не відмовити відрядженому у їх сприянні задля більш успішного та всебічного виконання... своєї наукової роботи" [51, арк. 2-5]. Зазначимо, що часом мали місце додаткові рекомендаційні листи до конкретних наукових установ та навіть науковців за кордоном. Це свідчить про добре налагоджені зв'язки київських ЗВО зі своїми закордонними колегами на початку XX ст., що підтверджується і значною кількістю самих студентів (так само як і викладачів), котрі відряджалися за кордон у цей період.

Так само частою причиною для переривання навчання ставала хвороба самого студента. Наприклад, студент ККІ Ізраїль Ханін унаслідок тяжкої хвороби у серпні - жовтні 1915 р. не міг відвідувати заняття і перебував на лікарняному, про що отримав довідку від земського лікаря за місцем проживання (із зазначенням діагнозу та зафіксованої під час обстеження температури - 39°С°) [44, арк. 132-133]. Аналогічно інший студент ККІ Вацлав Сенковський унаслідок запалення легенів у 1913 р. залишився вдома, де й проходив лікування, що засвідчено довідкою з Варшавської лікарняної управи [33, арк. 9]. А вже згадуваний Микола Караулов у січні 1912 р. прохав про надання йому тимчасової відпустки до вересня 1912 р. у зв'язку із хворобою [15, арк. 16]. Аналогічно вчинив у 1915 р. Йосиф Улицький (через захворювання на дифтерію) [22, арк. 9, 15]. Зазначимо, що пропуск навчання через хворобу призводив і до цілковитого припинення навчання - як унаслідок смерті студента, так і у зв'язку з цілковитим розладнанням здоров'я, що унеможливлювало подальше навчання. Наприклад, через затяжну хворобу (катар та плеврит легенів) припинив навчання у ККІ в 1912 р. Михайло Романович-Славатинський [31, арк. 26].

Іноді хвороби провокувалися виснажливим навчанням, що поєднувалось із поганим харчуванням та незадовільними умовами проживання внаслідок матеріальної незабезпеченості більшості студентів. Наприклад, на початку 1913 р. студент ККІ І. С. Каган через напружене навчання та за поганих умов життя довів себе до "цілковитого розладнання нервової системи та виснаження організму і як наслідок цього: сильний біль у попереку, часті серцебиття, сонливість та засинання над книгою", що обумовило кількамісячне лікування; у результаті він прохав керівництво інституту про подовження терміну навчання до вересня 1914 р., що й було задоволено [40, арк. 53].

Іншим доволі поширеним чинником, що призводив до переривання студентами навчання, була робота. Так, у серпні 1917 р. Йосиф Улицький прохав директора ККІ "про продовження мені відпустки без заліку семестру в учбовому відношенні для служби у Відділі постачання Київського Обласного Військово-промислового Комітету" [22, арк. 1]. При цьому до такої мотивації як переключення з навчання на роботу задля отримання необхідних коштів з початком Першої світової війни додався і такий чинник, як можливість уникнення мобілізації у разі вступу на роботу до установ чи організацій, які працювали на армію [85].

Також у процесі проходження навчального курсу студенти приділяли час іншим справам. По-перше, це був час входження до дорослого життя, що супроводжувалось налагодженням комунікацій з оточуючими, передусім - з представниками протилежної статі. При цьому мали місце вступи студентів / студенток у шлюб, попри всі складнощі матеріального характеру. У випадку державних ЗВО це було доволі складною процедурою - наприклад, в Університеті св. Володимира (згідно із "Правилами для студентів" 1904 р.) "студентам дозволялось вступати у шлюб лише у виключних випадках і при цьому не інакше як із дозволу Попечителя учбового округу" [83, с. 338], а в 1911 р. послаблення у справі вступу в шлюб відбулось лише в тому, що студент звертався за дозволом до ректора університету [83, с. 381]. Натомість у ККІ ця процедура була простішою, що й обумовило більший відсоток одружених серед його студентського контингенту. Загалом, як свідчить проведена у 1913 р. серед студентів київських ЗВО анкета, з-поміж студентів-українців міста було 10,3 % одружених (з яких 9,3 % припадало на осіб чоловічої статі й лише 1 % - на представниць "прекрасної статі") [63, арк. 5]. Зазначимо, що на початку XX ст. узаконеною була церемонія церковного шлюбу. Для її проходження молоді мали подати посвідчення про відсутність перешкод для вступу у шлюб (неперебування у споріднених відносинах та відсутність факту двоєженства). Студентам та студенткам ККІ у цьому зв'язку достатньо було звернутися до адміністрації ЗВО по надання відповідної посвідки для подання священику, котрий мав проводити обряд вінчання. Наприклад, 11 жовтня 1910 р. з проханням надати таку посвідку до директора ККІ звернувся студент 3-го курсу Йосиф Улицький ("маю за честь прохати... дозволити мені... вступити у шлюб у перший раз. Прошу про можливо найскоріше надання необхідних довідок") і отримав відповідний документ [22, арк. 23, 24-24 зв.]. Уже у грудні 1910 р. (тобто за два місяці після укладання шлюбу) він залишив навчання в інституті, але у квітні 1911 р. відновився в числі студентів [22, арк. 40, 21]. Майже одночасно із ним прохання "видати дозвіл на вступ у законний шлюб" директору ККІ подав ще один студент - Йосиф Барац [36, арк. 24].

Часом студенти вступали у шлюб майже одразу після вступу до ЗВО, що можна пов'язувати зі здобуттям більшої свободи (принаймні щодо батьків) з переходом до студентського життя. Так, у грудні 1912 р. Казимир Рудковський, котрий походив із Черкащини і щойно вступив до ККІ, звернувся до директора ЗВО з проханням надати посвідчення щодо відсутності перешкод до вступу у шлюб [30, арк. 12]. Щодо шлюбів, які укладалися студентами, потрібно зазначити, що ті з них, хто належав до молодшого віку, зазвичай вступали у шлюб у Києві, тоді як особи старшого віку - за місцем проживання, а отже, це був більш обдуманий крок, можливо - із особою, котру давно вже знали. Наприклад, у березні 1913 р. у шлюб вступив дворянин з Полтавщини Сергій Головня і церемонія укладання його шлюбу була проведена у Воскресенській церкві рідної Полтави [13, арк. 32-34].