Місце обласних управ у системі гітлерівського окупаційного апарату влади: процес створення, службові компетенції, характеристики керівників (1941 - 1942)

Наприкінці 1941 р. розпочався поетапний процес ліквідації структур обласного рівня. У грудні цього року частину керівного складу Вінницької обласної управи були направлено до адміністрації генерального комісаріату «Житомир» [ДАВіО. Ф.Р-1311. Оп. 1. Спр. 279. Арк. 4, 5].

А на початку березня 1942 р. обласна управа у Вінниці припинила свою роботу [ДАВіО. Оп. 1. Спр. 289. Арк. 40].

Отже, маємо усі підстави стверджувати, що із політичного погляду створення обласних управ стало хибним кроком ТВА, керівництво якої, розпочавши будівництво владних інституцій в окупованій Україні, суто формально відтворювало довоєнні органи регіональної влади. Але це суперечило стратегії окупаційного адміністрування, відповідно до якої не дозволявся будь-який натяк на відродження української державності, а тому спроби централізації «українських» органів влади були приречені на невдачу. Проте формування управлінських рівнів «фельдкомендатура - обласна управа - районні управи» та «ортскомендатури - районні управи» стало непоганим рішенням ТВА, керівники яких, сформувавши тимчасові органи влади та повністю використавши їх потенціал, змогли розв'язати проблеми початкового етапу окупації. Із завершенням формування цивільної адміністрації РКУ ця «недоречність» була виправлена і обласні управи виявились ліквідованими, а їх працівники поповнили кадрові вакансії у німецьких органах управління.

Водночас, створюючи органи місцевого управління, як ТВА, так і управлінці РКУ змушені були рекрутувати до їх персонального складу працівників, набраних із представників місцевого населення. Тому на прикладі особистого життєвого шляху та майбутньої долі цих людей варто визначити як мотиви, відповідно до яких вони вступали на службу в окупаційні владні структури, так і простежити особливості створення та подальшої діяльності обласних управлінських інституцій.

Як свідчать матеріали кримінальної справи, оформленої Житомирським органом НКВС в 1945 р., одним із типових представників місцевого населення, які без вагань погодилися служити в окупаційних органах влади був О.Яценюк. Саме йому довелося стати керівником Житомирської обласної управи та упродовж декількох місяців очолювати цей управлінський орган. Одночасно із ним, 27 липня 1945 р. було заарештовано В.Крижанівського, який працював керівником фінансового відділу обласної управи. Матеріали слідства щодо О.Яценюка та В.Крижанівського було об'єднано в одну кримінальну справу, аналіз якої дозволяє відкрити маловідомі сторінки окупаційного минулого. Зазначимо, що під час обшуку у О.Яценюка було вилучено досить «крамольний» доказ - газету «За Родину» від 28 грудня 1944 рр., яка видавалася Комітетом визволення народів Росії. Іншого майна у заарештованого не було.

О.М.Яценюк був українцем за національністю, мав вищу юридичну освіту, закінчив юридичний факультет Петроградського університету. За соціальним походженням належав до селян - бідняків. Народився він у 1881 р. - тобто на момент окупації Вінниці йому виповнилося 60 років. На жаль, радянського слідчого не цікавили характерні для тогочасного кримінального процесу обставини його довоєнного життя, можливий ступінь конфлікту із радянським тоталітарним режимом. Справа у тім, що практично усі працівники судових та юридичних установ Російської імперії після більшовицького перевороту та встановлення так званої радянської влади упродовж 20-30 рр. ХХ ст. із цих структур були усунуті. Немало із них було безпідставно засуджено під час масових політичних репресій. Ті ж, кого оминула радянська репресивна машина, у кращому випадку працювали на посадах юридичних консультантів різноманітних радянських установ та організацій. До роботи у юридичних установах чи судах їх не допускали.

Отож, можемо припустити, що за радянської влади і О.Яценюка було усунуто із служби в судових чи юридичних установах. У будь якому разі у протоколі допиту містяться факти перебування його на посаді юридичного консультанта місцевого відділення Південно-Західної залізної дороги [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 8]. Як пояснив О.Яценюк, він не зумів евакуюватися у зв'язку із виконанням службових обов'язків, а також тим, що мав сім'ю, яку вирішив не залишати [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 17]. Такі суто життєві обставини, відповідно до яких люди залишалися в окупації, були досить поширеним явищем. У подальшому, даючи свідчення, він зізнався, що на той час не вірив у перемогу Червоної армії і вважав, що вона більше не зможе відвоювати втрачені території [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 32]. Зазначимо, що такі настрої влітку 1941 р. були досить поширеними.

Інший звинувачений по цій справі В.Крижанівський, 1894 р.н., також мав вищу юридичну освіту. У 1918 р. закінчив юридичний факультет Київського університету. Але у зв'язку із хворобою, зокрема, значною втратою функції слуху, за одержаним фахом не працював, перекваліфікувавшись на фінансового працівника. Війну зустрів на посаді начальника відділу державних прибутків Житомирського обласного фінансового управління.

На початку липня 1941 р. під час підготовки до евакуації він добровільно погодився залишитися на окупованій території для проведення підпільної роботи. Звісно, що жодної підривної діяльності проти окупантів він не проводив, до того ж за тиждень після вступу німецьких військ В.Крижанівський вступив на службу у фінансовий відділ міської управи. У серпні 1941 р. був призначений керівником фінансового відділу обласної управи. У другій половині листопада 1941 р., після ліквідації обласної управи, його перевели на посаду інспектора фінансового відділу генерального комісаріату «Житомир» [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 84-86].

Німецькі війська увійшли до Житомира вже 9 липня 1941 р. До 14 липня 1941 р. О.Яценюк знаходився вдома, після чого був запрошений на засідання обласного громадського комітету, який ще мав назву обласного управління. Цей орган, за погодженням із німецькою адміністрацією, був створений українською інтелігенцією та осередком ОУН, який прибув до міста. Знаходився він у приміщенні колишньої міської ради. Керівник цього органу І.Луцюк, запропонував О.Яценюку взяти на себе обов'язки завідувача земельного відділу. І.Луцюк, як встановив у своїх працях І.Ковальчук, змушений був покинути місто, рятуючись від німецьких репресій [Ковальчук, 2015: 118]. Тому 1 серпня 1941 р. О.Яценюка загальними зборами працівників було обрано керівником обласної управи. Сам О.Яценюк назвав цей орган «Обласним громадським комітетом» [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 20].

Обіймав О.Яценюк цю посаду до 14 листопада 1941 р., після чого був заарештований і близько півтора місяця перебував під домашнім арештом. Разом із ним був заарештований його син Лев та ще декілька осіб. З часом усі вони були ув'язнені і перебували під слідством.

Причиною застосування німецьких репресій, зі слів О.Яценюка, стала незаконна роздача місцевому населенню продуктів харчування та саботаж. Цілком очевидно, що німецьке слідство не змогло довести провину О.Яценюка, оскільки після розмови із гебітскомісаром його та сина Лева звільнили. Але з часом він одержав документ, у якому містилася заборона не лише працювати у німецьких установах, а й навіть заходити до них. Ця заборона була дієвою, оскільки, одержавши виклик про особисту явку до юридичного відділу гебітскомісаріату, він не насмілився туди увійти. Але з часом О.Яценюка було призначено нотаріусом та суддею з розгляду цивільних справ [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 17, 18].

Отже, зі створенням РКУ німецькою адміністрацією розпочалася «чистка» місцевого владного апарату, зокрема й обласного рівня. Ця обставина простежується в усіх без винятку регіонах окупованої України. Незважаючи на звільнення із під слідства, О.Яценюк вже не мав права обіймати посади в окупаційних органах влади будь-якого рівня. Масові арешти періоду жовтня-листопада 1941 р. зачепили і ще одного сина голови обласної управи - Олександра. Про його особисту долю О.Яценюк відомостями не володів. Він лише зазначав, що за окремими чутками його бачили серед групи людей, яких перевозили для проведення розстрілу [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 18 зв.]. Як бачимо, служба в окупаційних органах влади не рятувала від німецьких репресій ні самих їх працівників, ні близьких родичів.

«Наведення порядку» шляхом ліквідації обласних структур управління саме на початку роботи адміністрації РКУ підтверджується й іншими фактами. Так, В.Крижанівський свідчив, що до середини листопада 1941 р. цивільну владу у місті та регіоні репрезентувала обласна управа. Її керівник О.Яценюк одержував вказівки безпосередньо від фельдкомендатури. А от після передачі міста у відання адміністрації РКУ вся повнота цивільної влади перейшла до генерального комісаріату, а обласну управу було ліквідовано [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 90 зв.].

Як можна пересвідчитись із матеріалів, зібраних радянським слідством, до службової компетенції обласної управи відносились питання економічного, господарського та культурно- освітнього характеру. Обласній управі були підпорядковані районні та міські органи управління, і саме з її боку здійснювалося загальне управління. На місця надсилалися відповідні нормативні документи, виконання яких суворо контролювалося. В.Крижанівський, який очолював фінансовий відділ управи, особисто розробив проект збору податків та зборів із місцевого населення, що дозволило досить швидко і ефективно наповнити відповідні резерви обласної управи. До завершення роботи обласної управи на її рахунки надійшло близько 4,5 млн. крб. Додатковими джерелами фінансування її роботи став продаж майна людей, які змогли евакуюватися, а також євреїв, розстріляних німецькими окупантами [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 92].

Певний час до службової компетенції обласної управи входили і питання керівництва та контролю за роботою місцевих поліційних формувань. О.Яценюк свідчив, що до часу створення цивільної адміністрації РКУ поліція перебувала у його підпорядкуванні, а контроль за її роботою він здійснював через відповідні районні органи влади. Процес призначення керівників поліційних формувань також проводився обласною управою. З часом це право перейшло до відання гебітскомісарів [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 27, 27 зв.]. За іншими даними місцева поліція була виведена із-під підпорядкування обласної управи ще в період існування ТВА. Ці формування перейшли в службове підпорядкування фельдкомендатури, а у листопаді 1941 р. - до цивільної адміністрації РКУ [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 63, 69].

Оскільки у перші місяці окупації на Житомирщині ще не діяли судові органи, то на обласну управу покладалася компетенція на винесення рішень щодо кримінальних покарань тих представників місцевого населення, які вчиняли правопорушення. Попереднє слідство проводилося місцевою поліцією, а його результати направлялися на затвердження керівництва обласної управи. Такий порядок винесення рішень про покарання правопорушників діяв недовго, оскільки голова обласної управи передав право на розгляд цього керівникам районних управ. Максимальний термін покарання осіб, зі слів О.Яценюка, визнаних винними у вчиненні протиправних дій, становив до одного місяця тюремного ув'язнення. Він також мав повноваження щодо винесення рішень про застосування адміністративних покарань [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 28, 28 зв., 70].

Звісно, що О.Яценюк намагався применшити рівень своїх службових повноважень. Так, колишній відповідальний працівник Житомирської кримінальної поліції Л.Хржановський, перебуваючи в статусі обвинуваченого, свідчив про те, що О.Яценюк, розглядаючи кримінальні справи, засуджував осіб, визнаних особисто ним винними на строк від одного місяця до одного року тюремного ув'язнення. Він також зазначав, що керівник обласної управи розглядав висновки у справах політичного характеру, які йому направляв відповідний відділ кримінальної поліції [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 68, 70]. Здебільшого ці справи стосувалися радянського активу колишніх працівників НКВС та членів партії. Із цього приводу зазначимо, що колишній працівник поліції обмовляв О.Яценюка, оскільки насправді він не мав права розглядати справи політичного характеру. Оригінальна документація обласних управ засвідчує, що ці справи направлялися в «гестапо». Та, власне, і в матеріалах кримінальної справи відсутні спроби слідчого розвинути факти надані Л.Хржановським.

Особлива увага з боку радянського слідства приділялася зв'язкам О.Яценюка із осередками українських націоналістів, які діяли у місті. Обвинувачений таки визнав, що примкнув до їх діяльності задля створення «самостійної Української держави», але так і не зміг пояснити слідству у чому ж полягав конкретний напрям його роботи в організації [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 32]. Звісно, перебуваючи під тиском радянських спецслужб, О.Яценюк міг зізнатися і в злочинах ще більшої міри тяжкості. Із його слів у серпні 1941 р. до нього у службовий кабінет завітав головний редактор періодичного видання «Голос Волині» Маслій, і після проведеної бесіди «завербував» його до організації. Конкретним завданням «завербованого» О.Яценюка стала пропаганда ідей української державності [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 33, 33 зв.]. Визнавши факт проведення такого напряму роботу серед працівників підлеглих йому районних управ, О.Яценюк не зумів назвати жодного конкретного прізвища людини, із якою він начебто проводив антирадянську агітацію. Зі слів О.Яценюка, за його допомогою, зокрема і службовою кореспонденцією, у районні управи направлялась література націоналістичного змісту. Але жодної назви начебто розісланих обласною управою різноманітних брошур він також не зумів назвати. У результаті - радянський слідчий так і не зміг одержати доказів активної участі О.Яценюка в діяльності осередків ОУН у Житомирі.

Зазначимо, що осередки ОУН у Житомирі, дійсно, існували [Ковальчук, 2011: 153-166]. До того ж, саме вони створили обласну управу та привели до присяги її особовий склад. Що стосується причини арешту сина голови обласної управи О.О.Яценюка, то цілком очевидно, що його було заарештовано за контакти із націоналістами. Саме О.О.Яценюк був призначений директором відновленого у середині 1941 р. учительського інституту [Ковальчук, 2012: 306]. За даними І.Ковальчука, він очолював Житомирський обласний провід ОУН (М). Наприкінці листопада 1941 р., за активне вшанування 20-ї річниці Базарської трагедії, він був заарештований СД [Ковальчук, 2015: 119].

Особиста доля обох фігурантів кримінальної справи була доволі схожою і потрібно визнати типовою для тих часів. Так само як і О.Яценюк, В.Крижанівський евакуювався разом із німецькою адміністрацією. Але, якщо О.Яценюк потрапив на територію Словаччини [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 139 зв.], то В.Крижанівського доля занесла до Німеччини. Обидва потрапили до Житомира в порядку репатріації і майже одночасно були заарештовані радянськими спецслужбами у липні 1945 р. [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 86]. Повернувшись додому, В.Крижанівський пробув на свободі близько двох тижнів, а О.Яценюк - одну ніч. Радянські спецслужби працювали досить оперативно. До Житомира він прибув увечері 23 серпня 1945 р., а наступного дня йому було пред'явлено обвинувачення та розпочато відповідні процесуальні дії [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 18].

Після закінчення слідства та пред'явлення обвинувачення, 19 жовтня 1945 р. розпочалось судове засідання Військового трибуналу військ НКВс по Житомирській області. Спочатку злочинні дії обох підсудних було кваліфіковано за ст. 54-1 «А» - «зрада Батьківщині». Але суд, перекваліфікував ознаки злочину, вчиненого О.Яценюком, і виніс рішення не застосовувати до нього санкції ст. 54-1 «А» у повному обсязі. Натомість склад злочину, вчиненого О.Яценюком, було кваліфіковано за ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. У результаті винесеного вироку, О.Яценюка було засуджено до заслання на каторжні роботи строком на 15 років, поразкою у правах терміном на 5 років та конфіскацією майна. Злочинні дії В.Крижанівського не були перекваліфіковані, і в результаті його засудили до позбавлення волі строком на 10 років, поразкою у правах та конфіскацією належного майна [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 143].

О.Яценюк не погодився із вироком трибуналу і доводив, що працюючи в окупованому місті «приносив користь своєму народу» та «захистив від усіх бід тисячі радянських громадян». Останній аргумент, зі слів О.Яценюка, могло підтвердити все «населення області». Тому він і просив звільнити його від покарання, мотивуючи це станом здоров'я та 65-річним віком та бажанням «померти у колі своєї сім'ї» [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 148, 150 зв.].

Подальша доля фігурантів цієї кримінальної справи склалася по різному. В.Крижанівський, повністю відбув термін ув'язнення і був звільнений із місць позбавлення волі 15 серпня 1955 р., а от О.Яценюк 26 липня 1951 р. помер, відбуваючи покарання у Кемеровській області [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 168 зв.].

У 1995 р. відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. прокуратурою Житомирської області кримінальну справу було переглянуто. Але О.Яценюка та В.Крижанівського було визнано такими, що реабілітації не підлягали [АУСБУЖО. Ф. 5. Спр. 8868. Арк. 175].

Отже, однією із проблем історії нацистського режиму, встановленого в Україні є функціонування органів місцевого управління, зокрема й обласного рівня, без яких німецькій адміністрації не вдалося б успішно реалізувати завдання окупаційної політики. Аналіз безпосередніх мотивацій і причин, відповідно до яких представники місцевого населення вступали на службу до окупаційних органів влади, продовжує лишатися одним із перспективних напрямів дослідницьких зусиль вітчизняних науковців. Одним із джерел проведення цих досліджень можуть стати матеріали архівно-слідчих справ на осіб, які, справді, співпрацювали з окупаційною адміністрацією в управлінській сфері, виконуючи обов'язки керівників та відповідальних працівників обласних управ.