Еміграція євреїв з Одеси в Аргентину наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

ТРК «Град» (Одеса) заступник голови

Наукового товариства історії дипломатії

та міжнародних відносин

Анотація

Стаття висвітлює історію еміграції євреїв з теренів півдня України в Аргентину наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. і роль Одеси в організаційному, економічному і просвітницькому забезпеченні процесу переселення. Подається аналіз трансформації ідеї аргентинського проєкту від започаткування компактних поселень до можливості створення єврейської держави в Патагонії. Розкриваються причини, передумови і мотиви еміграції, етапи та її результати, виключна роль підприємця і філантропа Моріса де Гірша в заснуванні єврейських поселень в Аргентині. Розглянуто законодавчий аспект, зокрема, першу спробу врегулювання міграційного руху в Російській імперії введенням Правил для діяльності в Росії заснованого у Великій Британії акціонерного Єврейського колонізаційного товариства та наведено приклади форм і напрямів діяльності одеського комітету товариства. Відображено діяльність Аргентинського віце-консульства (1906-1909) і Генерального консульства Аргентини в Одесі (1909-1917). До наукового обігу введено цінні архівні документи Державного архіву Одеської області генеалогічного характеру, а саме: списки групи переселенців 1894 року на пароплаві “Bosfor”. Характеризуються умови, в яких перебували емігранти на території Аргентини, труднощі адаптації та процес розвитку поселень від перших невдалих спроб освоєння цілинних земель до організації численних ферм і ранчо, що eфективно функціонували. Висвітлюється цікавий соціальний феномен міжетнічної дифузії культур корінних мешканців та емігрантів і формування унікальної групи населення «євреїв-гаучо»; подаються відомості щодо сучасного стану єврейських поселень в Аргентині та фіксації їхньої історії у творах літератури, музики, кінематографа, документалістики. Акцентується увага на актуальності використання результатів історичних досліджень та безпосередніх контактів із нащадками емігрантів в Аргентині для підвищення ефективності й розвитку українсько-аргентинських економічних і культурних зв 'язків.

Ключові слова: Аргентина, єврейська еміграція, Одеса, українськоаргентинські зв 'язки, Аргентинське консульство в Одесі.

Annotation

Liliia Bilousova PhD in History Editor of TV &Radio Company “Grad” Deputy Head of the Scientific Society of History of Diplomacy and International Relations

EMIGRATION OF JEWS FROM ODESSA TO ARGENTINA IN THE LATE 19th - EARLY 20th CENTURY

The article deals with the history of emigration of Jews from the south of Ukraine to Argentina in the late 19th -- early 20th century and the role of Odessa in the organizational, economic and educational support of the resettlement process. An analysis of the transformation of the idea of the Argentine project from the beginning of compact settlements to the possibility of creating a Jewish state in Patagonia is given. There are provided such aspects as reasons, preconditions and motives of emigration, its stages and results, the exceptional contribution of the businessman and philanthropist Maurice de Hirsch to the foundation of Jewish settlements in Argentina. There are reflected a legislative aspect, in particular, the first attempt of Russian government to regulate migration abroad with the Regulations for activity in Russia of the Jewish Colonization Association founded in Great Britain; various forms and directions of the work of Odessa JCA committee; the activities of the Argentine Vice-Consulate (1906-1909) and the Consul General of Argentina in Odessa (1909-1917). There are also presented some valuable archival genealogical documents from the State Archives of the Odessa Region, namely the lists of immigrants on the steamer "Bosfor" in April 30, 1894. The article highlights the conditions in which the emigrants started their activities in Argentina in 1888, establishment of the first Jewish colony of Moisesville, the difficulties in economic arrangement and social adaptation, and the process of settlement development from the first unsuccessful attempts to cultivate virgin lands to the numerous farms and ranches with effective economic activities. An interesting social phenomenon of interethnic diffusion of indigenous and jewish cultures and the formation of a unique "Gaucho Jews" group of population is covered. It is provided information on the current state of Jewish settlements in Argentina and fixing their history in literature, music, cinema, documentary. It is emphasized that using historical research and direct contacts with the descendants of emigrants to Argentina could be very useful and actual for increasing the efficiency and development of Ukrainian-Argentine economic and cultural ties.

Keywords: Argentina, Jewish emigration, Odessa, Ukrainian-Argentinean relations, Argentine Consulate in Odessa.

Виклад основного матеріалу

Еміграція представників різних етнічних груп з українських теренів Російської імперії за океан є актуальним напрямом історичних досліджень, визначеним необхідністю глибокого аналізу причин і характеру процесу втрати людських ресурсів та його економічних і соціокультурних наслідків. Еміграція євреїв з півдня Російської імперії до Аргентини почалася у 1888 р. і продовжувалася до кінця 1920-х рр. вже з України у складі СРСР. Вона була спричинена несприятливими економічними й соціально-політичними умовами життя цієї категорії населення, ускладненими обмежувальною державною політикою, погромами та суспільною нетолерантністю по відношенню до євреїв. Упродовж зазначеного періоду процес набув масового характеру, і Одеса відіграла значну роль в його організаційному, фінансовому і просвітницькому забезпеченні. Об'єктивне дослідження зазначеної теми, як частини історії еміграційних хвиль з українських земель загалом, видається важливим для розуміння сучасних надзвичайно активних міграційних процесів в Україні та прогнозування демографічних змін у перспективі. Темі дослідження надає актуальності й особлива значущість єврейської діаспори в Аргентині, чимало представників якої є нащадками вихідців з України. Знання важливих аспектів спільної історії можуть бути вагомим фактором для зміцнення політичного, економічного й культурного впливу України в цьому регіоні світу.

Метою статті є висвітлення причин, законодавчих підстав, етапів і результатів еміграції євреїв Російської імперії в Аргентину і ролі Одеси в цьому процесі; введення в науковий обіг нових документів щодо діяльності одеського відділення Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ), зокрема, еміграційної хвилі 1894 р. і організації виїзду з українських і бессарабських територій 134-х родин; привернення уваги до документів генеалогічного характеру і наративних джерел як цінного інформаційного ресурсу для розвитку соціально-культурних міждержавних зв'язків.

Масова еміграція євреїв із Російської імперії в Аргентину стала реакцією на не тільки на погроми 1880-х рр., а й пошуком виходу зі складної міжнародної ситуації, яка склалася навколо еміграції євреїв у Сирію і Палестину. Переселенський потік на Близький Схід не був плавним і безпроблемним процесом, а зовсім навпаки. Значна кількість бажаючих залишити непривітну до іудеїв імперію наштовхувалася на суворі обмеження: російський уряд не підтримував еміграцію і не мав відповідного законодавства, турецький уряд чинив перепони у пропуску навіть дозволеної кількості мігрантів, а засновані переселенцями в Палестині колонії страждали від нападів арабів, бідності й непевності свого становища. Останній чинник сприяв появі нової ідеї -- територіалізму. Її творці вважали, що якщо створити єврейську державу не вдається на земці праотців, то є й інші території для нових поселень і втілення в життя мрії усього єврейського народу. Найдискусійнішими альтернативними варіантами стали два пропоновані проєкти -- африканський в Уганді та латиноамериканський в Аргентині. І якщо угандійський проєкт залишився лише у мріях і пропозиціях, то Аргентина від 1888 року стала місцем прихистку для тисяч знедолених і травмованих погромами євреїв з Російської імперії.

Джерелами статті є переважно неопубліковані матеріали Державного архіву Одеської області з фонду Канцелярії одеського градоначальника (ф. 2), зокрема, документи за 1892-1897 рр. щодо еміграції в Аргентину в справі під назвою «Про Височайше затверджені Правила для діяльності Єврейського колонізаційного товариства» та матеріали розпорядчого столу за 1906-1917 рр. про призначення консулів і діяльність в Одесі Аргентинського віце-консульства і Аргентинського Генерального консульства¹. Кілька документів були оприлюднені в укладеному автором збірнику документів з історії євреїв півдня України². Важливим доповненням офіційних документів є зокрема листування з архіву нащадка аргентинських емігрантів Г. Яріва. З опублікованих документів були використані матеріали збірника «Россия и США: дипломатические отношения. 1900-1917» -- статистичні дані про кількість емігрантів в Аргентину, думки офіційних осіб щодо впорядкування та організації міграційного процесу³. Оригінальним джерелом для цього дослідження стали епістолярії, а саме приватне листування кишинівського міщанина П.-Й. Гершензона, що виїхав в Аргентину, з сином, який залишився в Росії -- майбутнім відомим істориком культури, публіцистом і перекладачем М.Й. Гершензоном. Листи є унікальними свідченнями досить драматичної особистої історії емігранта, його зусиль в адаптації у Латинській Америці, розкривають умови життя й побуту, відносини з місцевими жителями. Документи є частиною фонду М.О. Гершензона, зберігаються у Російській державній бібліотеці й оприлюднені на електронному ресурсі LIVEJOURNAL⁴.

Загалом джерела щодо еміграції євреїв в Аргентину з Російської імперії розпорошені по різних архівах Росії, України, Литви, Білорусі, Молдови. Матеріали щодо виїзду з півдня України зберігаються в Російському державному історичному архіві, Російській державній бібліотеці, Центральному державному історичному архіві України (м. Київ), державних архівах Одеської, Миколаївської, Херсонської областей.

В Аргентині значний комплекс матеріалів з єврейської колонізації міститься в Єврейському музеї поселення Вілья-Домінгес, однак проблема їх збереженості наразі стоїть гостро -- в цій колись квітучій єврейській колонії нині мешкає загалом не більше трьох десятків літніх людей⁵. Цінні матеріали зберігаються в архіві єврейської громади Аргентини AMIA в Буенос-Айресі -- документи, фотографії, періодичні видання, довідники, фільми, наративні джерела, платівки, зокрема, з музичними творами 1912 р. Архів суттєво постраждав під час терористичного акту 18 липня 1994 р., коли будинок AMIA був підірваний, і загинуло 85 осіб. На порятунок і відновлення архіву зусиллями громади і, зокрема студентів, знадобилося більше року⁶.

Еміграція євреїв з півдня Російської імперії в Аргентину і діяльність Єврейського колонізаційного товариства знайшли широке відображення у вітчизняній і зарубіжній науковій, науково-популярній і мемуарній літературі. Український науковець В.О. Погромський детально охарактеризував джерельну базу дослідження українсько-аргентинських зв'язків кінця ХІХ -- першої третини ХХ ст., зазначивши види та місця зберігання документів, виявлених у 10-ти архівах України⁷. Історію аргентинських єврейських колоній і філантропічну діяльність барона М. де Гірша висвітлювали історики США Л. Шпелл, С. Лі, М. Вінсберг⁸. Варті уваги дослідження аргентинського історика Е. Заблоцькі, який аналізує аргентинський проєкт барона М. де Гірша як з погляду успіху, так і провалу⁹. Оригінальним дослідженням збереження ідентичності євреїв-емігрантів в Аргентині на прикладі колонії Клара є робота Д.Н. Фрейденберг, яка широко використала метод опитування сучасних мешканців поселення¹⁰.

Із спеціальних досліджень російських істориків 1980-х привертають увагу стаття А.І. Сазоненка й дисертація Е.Г. Путятової, присвячені розвитку російсько-аргентинських дипломатичних і економічних відносин¹¹. У праці Є.Д. Бакумова подається детальна інформація про низку важливих архівних документів з історії російсько-аргентинських зв'язків, виявлених автором у різних фондах Російського державного історичного архіву. Зокрема, це нові відомості щодо проєкту започаткування регулярного морського пасажирського сполучення між Одесою та БуеносАйресом пароплавами «Доброфлоту», статистичні дані про кількість емігрантів, зведення щодо організації в Аргентині виставок тощо¹². С.А. Зарубін аналізує розвиток дипломатичних відносин і торговельних контактів, складності і протиріччя у взаємовідносинах між Російською імперією й Аргентиною, внесок дипломата О.С. Іоніна у розширення знань росіян про Латинську Америку, що дає глибше уявлення про історичне тло, на якому відбувався міграційний процес¹³. З новітніх публікацій відзначимо видання 2015 р. Інституту Латинської Америки РАН і Російського гуманітарного наукового фонду, присвячене 130-річчю російсько-аргентинських дипломатичних відносин.

Різноманітні матеріали з питань еміграції євреїв на американський континент публікує тижневик «Еврейский Мир» -- одна з найпопулярніших газет російськомовної Америки, що виходить друком з 1992 р. в Нью-Йорку (США) і з 2003 р. презентує свої матеріали на сайті. Серед доробку багатьох авторів видання з США, Ізраїлю та інших країн діаспори привертає увагу публікація Е. Зальцберга про сільськогосподарські колонії євреїв із Росії в Аргентині¹⁵. Становлять інтерес матеріали ЗМІ та інтернет-ресурсів про сучасний стан єврейських поселень в Аргентині. Яскраві зображення пам'ятних місць та нащадків колоністів оприлюднило інтернет видання “ВВС UKRAINIAN.com” (2007) під назвою «Останні єврейські ковбої Аргентини: фотогалерея»¹⁶. Важливим зібранням даних з генеалогії (списки пасажирів суден, реєстри поховань, посімейні списки) є сайт JewishGen.org (Jewish Genealogical Research in Argentina by Diana Nimcowicz).

Ідея поселення євреїв в Аргентині бере початок від першої половини XIX ст. Так, сер М. Монтефіоре, один із найвідоміших британських євреїв, фінансист і громадський діяч світового рівня, упродовж 1837-- 1875 рр. сім разів відвідував Святу Землю і спостерігав за розвитком малочисельних і бідних єврейських поселень у Палестині. Невдалі переговори Монтефіоре з хедивом Єгипту щодо дозволу переселення євреїв та купівлі для них землі у Палестині призвели до роздумів щодо Аргентини як можливого місця для компактних єврейських поселень. Тим часом ідея еміграції набула нового сенсу в теоретичних напрацюваннях філософа й лікаря Леона Пінскера: розчарувавшись в ідеях просвітництва й асиміляції євреїв у Російській імперії, він заснував сіоністський рух Ховавей Ціон і обґрунтував необхідність створення не просто компактних єврейських поселень, а власної єврейської держави. У відозві «Автоемансіпація», опублікованій 1882 р., Пінскер ратував за Палестину¹⁷.

Однак, справжнім «батьком» перших поселенців в Аргентині став Моріс де Гірш -- французький підприємець, що розбагатів на будівництві залізниць у Російській імперії, і один із найбільших філантропів свого часу. Єврейська колонізація Аргентини почалася з перших восьми сімей, що прибули в жовтні 1888 р. У серпні 1889-го до піонерів приєдналися 824 іммігранти з міста Кам'янець-Подільський, яких доправив із Росії океанський лайнер «SS Wesser» німецької компанії Norddeutscher Lloyd. Вони оселилися у провінції Санта-Фе і на кошти М. де Гірша 23 жовтня 1889 р. заснували першу єврейську сільськогосподарську колонію в Південній Америці, якій дали назву на честь благодійника -- Мозесвіль. Нове життя почалося з глибоких розчарувань: замість обіцяних їм за договором ферм із худобою й сільськогосподарським інвентарем вони отримали цілинну неосвоєну землю, а епідемія тифу забрала життя 64 людей. Поселенців відвідав доктор В. Левенталь із Румунії. Вражений жахливими умовами життя колоністів, він розробив план розвитку єврейських сільськогосподарських поселень, який передбачав створення Єврейського колонізаційного товариства і виділення кожній сім'ї 50-100 га землі вартістю близько 2 тис. доларів. Де Гірш схвалив план, побачивши в ньому можливість працевлаштування єврейських емігрантів із Росії. У 1891 р. він заснував Єврейське колонізаційне товариство (далі -- ЄКТ) і придбав в Аргентині понад 80 000 га землі. На них вихідці з Поділля та Бессарабії заснували нові колонії -- Лапін і Рівера в провінції БуеносАйрес і Басавільбасо в Ентре-Ріосі, а в Мозесвіль прибула друга група поселенців із Росії. Проєкт ЄКТ полягав у переселенні в Аргентину в 1892 р. 25000 російських євреїв. Очікувалося, що упродовж наступних 25 років у колонії організовано емігрують 3250000 євреїв. Однак, у 1892 р. прибуло лише 2500 осіб, а кількість переселенців загалом не перевищила 33000¹⁸.

У 1892 р. аргентинський колонізаційний проєкт підтримав російський уряд. Необхідність урегулювання міграційного процесу стояла дуже гостро як організаційно, так і на законодавчому рівні. Адже поняття «еміграція» не знайшло відображення у законодавстві Російської імперії, згідно з яким громадянин імперії міг виїжджати за кордон на термін не більше п'яти років¹⁹.

Законний виїзд за межі імперії передбачав отримання закордонного паспорта та вихідного свідоцтва від градоначальника або губернатора. Процедура вимагала часу, фінансових витрат і надання низки документів від різних інстанцій. Житель містечка повинен був спочатку отримати внутрішній (міщанський) паспорт, свідоцтво про відсутність перепон для виїзду за кордон від міщанського старости і поліції. Якщо ж прохач мешкав не в місці станової приписки, необхідні були додаткові документи з місця приписки.

У разі неможливості отримати паспорт із причин браку часу, грошей, неграмотності, наявності боргів тощо, люди вдавалися до нелегітимних заходів і емігрували без паспортів. На практиці цим займалися агенти сумнівних контор, які зазвичай підкупали прикордонну охорону або ж використовували так звані легітимаційні квитки -- свідоцтва на тимчасовий виїзд за кордон, на які мали право жителі прикордонних місцевостей. Для отримання такого квитка емігрантів просто вписували в реєстраційні списки мешканців прикордонних населених пунктів. Діяльність пароплавних компаній з перевезення емігрантів також законом не регулювалася, отже, на російських суднах життя і здоров'я таких пасажирів ніяк не захищалося.

Першим законодавчим документом у Росії, який регламентував питання єврейської еміграції, стали Правила для діяльності в Росії заснованого у Великій Британії акціонерного Єврейського колонізаційного товариства, затверджені 8 травня 1892 р. імператором Миколою II. Товариству з центром у Лондоні (далі -- ЄКТ) дозволялося засновувати в Росії комітети, що мали сприяти переселенню євреїв в інші країни. У Санкт-Петербурзі сформувався центральний комітет на чолі з Г. Гінцбургом, з яким співпрацювали місцеві комітети, що відкривалися з дозволу міністра внутрішніх вправ у деяких містах поступово, за потребою, а також місцеві уповноважені. Центральний комітет товариства перебував у віданні і під наглядом Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. Він складався з 7-11 членів, призначених головою ради Товариства з дозволу міністра внутрішніх справ (далі -- міністра), який міг будь-коли вимагати звільнення тих членів комітету, котрі своєю діяльністю виявляться «невідповідними».

Центральний комітет обирав із середовища своїх членів голову, віцеголову, скарбника й секретаря і принаймні трьох осіб до складу розпорядчого комітету; встановлював порядок їх обрання та ухвалення рішень, які приводилися до виконання з дозволу міністра, якщо упродовж одного місяця він не повідомляв про їх скасування; міністру подавав річний звіт про діяльність. Голова ради товариства мав право в будь-який час доручити довіреним особам пересвідчитися на місці щодо дій комітетів та уповноважених з правом бути присутнім на засіданнях комітетів. На призначення довірених осіб давав згоду міністр внутрішніх справ.

Місцеві комітети та уповноважені формувалися під наглядом губернаторів або призначених ними осіб. Всі розпорядження місцевих комітетів та уповноважених доводилися до відома губернаторів, які могли призупинити їх виконання і поінформувати про це міністра внутрішніх справ. Якщо в губернії відкривався один із місцевих комітетів, то його діяльність поширювалася на всю губернію. У разі відкриття кількох комітетів діяльність кожного з них визначалася місцевим губернатором. Центральному й місцевим комітетам та уповноваженим дозволялося приймати пожертвування і майно за заповітами готівкою або відсотковими паперами. Установи мали печатку з написом: «Єврейського Колонізаційного Товариства N.N. (Центральний або такий-то місцевий) Комітет».

Правилами дозволялося переселяти євреїв: а) цілими сім'ями, причому сім'єю вважалися: батько, мати, неодружені сини і незаміжні дочки різного віку і б) одинаками (не мали ні батька, ні матері) обох статей і будь-якого віку. Євреям, які виїжджали з Російської імперії на підставі цих Правил, видавалися місцевими губернаторами безкоштовні вихідні посвідчення і виселенці визнавалися такими, що залишили територію Росії назавжди, а тому звільнялися від військової та інших повинностей і виключалися з призовних списків. Якщо ж виїжджала частина сім'ї, то ті, хто залишалися, не залучалися до виконання військової повинності замість їхніх одновірців, не штрафувалися і не мали ніяких пільг.

Євреї призовного віку, які отримали вихідні посвідчення, але не виїхали з Росії до дня виймання жеребу їх однолітками й не оголосили про це відповідному присутствію по військовій повинності, повинні були виконати цю повинність як такі, що ухилилися від неї, без жеребу; тим, хто заявив вчасно про невиїзд із Росії, дозволялося брати участь у жеребкуванні на загальній підставі. Євреї, що скористалися цими правилами для виїзду з Росії і не отримали іноземного підданства, призивалися у разі повернення в Росію до відбування військової повинності на загальних підставах. Місцеві комітети та уповноважені упродовж одного місяця з часу отримання посвідчень повинні були відправити виселенців за кордон та завчасно повідомити місцеву поліцію про строки пересування партій емігрантів і відповідні прикордонні пункти.

Перед своїм відкриттям у Росії Товариство вносило до гарантованого урядом Державного банку 100000 крб на депозит відсотковими паперами або готівкою. З цієї суми міністру надавалося право відшкодовувати витрати по поверненню і поселенню в Росії коштом уряду тих євреїв, які виселялися за допомогою Товариства на підставі вихідних посвідчень, але не були пропущені суміжними державами або ж вислані з країни нового їх розміщення як такі, що не отримали підданства тієї країни. Витрачена з 100000 крб сума мала бути поповнена Товариством на вимогу МВС, якщо вільних залишків виявиться не більше 25000 крб. Відсотки з капіталу становили власність товариства.

Згідно з Правилами, дії ЄКТ по переселенню російських євреїв припинялися, якщо упродовж двох років з часу дозволу підприємство не розвивалося. Міністр внутрішніх справ міг припинити діяльність товариства в Росії у наступних випадках: 1) якщо суміжні держави чинитимуть опір пропуску євреїв, що переселяються за посередництва товариства, через свої володіння; 2) якщо зазначені євреї будуть повертатися назад як особи, які не отримали іноземного підданства і 3) якщо витрачені з суми застави в 100000 крб гроші не будуть поповнені на вимогу МВС.

До Правил додавалися вказівки МВС «Про порядок укладення списків євреїв, що виселяються, видачу їм вихідних свідоцтв та нагляд за виїздом тих, хто вже отримав такі свідоцтва». Місцеві комітети або уповноважені центрального комітету повинні були заповнити на кожного переселенця опитувальний лист у двох примірниках під одним і тим же номером -- один на білому папері, другий -- на синьому. В листі за спеціальною формою зазначалися відомості щодо особи та членів його родини:

I. Глава сімейства: ім'я та прізвище; вік; місце приписки; назва призовної дільниці, до якої приписаний; теперішнє місце проживання; колишнє місце проживання і термін перебування в ньому; заняття; чи служило це заняття, або якесь інше, засобом існування останнім часом; сума річного заробітку; чи має засоби для подорожі і для купівлі землі; яку суму має готівкою; чи має в Аргентинській Республіці або в інших неєвропейських країнах знайомих або родичів; як їх звуть. II. Дружина; ім'я, прізвище, років від народження, місце народження, заняття, тривалість шлюбу. III. Діти: число дітей, хлопчиків, дівчаток; ім'я, роки, місце народження і заняття кожного з дітей; назва призовної дільниці, до якої приписані діти чоловічої статі. IV. Чи вміють батьки й діти читати й писати. V. Чи проживають із главою сімейства і на його утриманні інші члени родини? Їх вік, теперішні і колишні заняття. VI. Відомості щодо зазначених показань і особливо про заняття; про розумові і фізичні здібності кожного члена родини, стан здоров'я та ін.; окремо здібності цієї особи з поясненням, чи придатний до хліборобської праці; чи відбув глава сімейства і сини військову службу.

Після засвідчення місцевим комітетом (уповноваженим) ідентичності відомостей в обох примірниках синій лист надавався губернатору, а білий направлявся у Велику Британію до ЄКТ. Правління розглядало клопотання й засвідчувало штемпелем кожний лист, після чого надсилало оригінал до Центрального комітету ЄКТ у Санкт-Петербурзі. Далі документ передавався до Департаменту поліції МВС не пізніше 1 березня того року, в який особи призовного віку мали взяти участь у жеребкуванні. Відомості про надані Департаменту білі листи та їхні номери надавалися місцевим комітетам для відома.

Губернатори мали здійснити на місцях негайну перевірку синіх листів і засвідчити наступні дані: а) правильність показання сімейного стану виселенців-євреїв, тобто, те, що в списках зазначені всі члени родини, і що, за виїздом одних, у Росії не мешкають інші члени родини, залишення яких у Російській імперії вважалося небажаним, як то: діди, малолітні, каліки й нездатні до праці особи, що потребували громадського піклування; б) відсутність у виселенців рухомого і нерухомого майна, за яким числяться недоїмки й казенні стягнення за порушення статутів казенного управління; в) відсутність перепон для виїзду російських підданих за кордон, зазначених у законі (п. 3 ст. 214 Статуту про паспорти, видання 1890 р.). Далі губернатор повинен був після отримання з МВС білих листів звірити їх із синіми, встановити ідентичність відомостей і упродовж двох тижнів оформити вихідні свідоцтва, які разом зі списками пересилалися місцевим комітетам не пізніше, ніж за 8 днів до виїзду виселенців, а також центральному комітету або особі, якій довірено прийом переселенців на кордоні. Нагляд за виїздом у місячний строк покладався на місцеву поліцію, яку губернатор інформував про дату надсилання вихідних свідоцтв місцевим комітетам (уповноваженим). Поліція зобов'язана була вжити належних заходів для охорони порядку в місцевостях, через які пересувалися партії емігрантів.

На місцях була створена розгалужена мережа місцевих комітетів, які займалися практичною роботою -- укладанням списків, опитуванням, заповненням анкет, роз'ясненням щодо отримання фінансової допомоги. Діяльність комітетів перебувала під прискіпливим наглядом поліції та інших органів влади, які з підозрою ставилися до будь-яких громадських об'єднань і часто звинувачували комітетчиків у перевищенні повноважень та здійсненні не зазначених у Правилах видів діяльності. 14 березня 1894 р. Департамент поліції повідомив одеському градоначальнику, що МЗС дав згоду на допущення купця М.Е. Фішеровича до виконання покладених на нього Центральним комітетом Єврейського колонізаційного товариства обов'язків уповноваженого цього товариства в місті

Одеса «з огляду на надання Вами у відгуку від 21 січня за № 812 схвальних про нього відомостей».

Одеський комітет став одним із найактивніших осередків на півдні України, оскільки саме через одеський порт здійснювалися перевезення до портів інших європейських країн, що мали сполучення з Аргентиною. Найчастіше це були маршрути через Геную, Гавр, Гамбург, Бремен. Німеччина стала місцем скупчення значної кількості емігрантів, що чекали своєї черги на пароплави. З 3 червня 1893 року, за розпорядженням німецького уряду, еміграція з Росії у заокеанські країни здійснювалася надалі виключно через Бременський порт²¹. Чимало емігрантів добиралися до європейських портів і потягом. Комітет активно займався інформаційно-просвітницькою роботою. У Одесі вийшла друком низка популярних і корисних для емігрантів книг і довідників із практичними рекомендаціями, зокрема, нариси Балабана і Вугмана «Аргентинская республика» і «Ехать или не ехать в Аргентину» (1891), «Эмигрант-еврей в Аргентину и Палестину» (1891), «Аргентинский альбом. Сборник статей о колонизации» (1892), «Аргентинский отклик. Сборник по поводу колонизации Аргентины» (1892);» Русско-еврейские земледельческие колонии в Палестине, С. Америке и Аргентине» С. Пена (1892), «Мое пребывание в Аргентине. Верные сведения о колониях, колонистах и колониальном устройстве с заключительным словом Якова Константиновского» (1893). У 1894 р. в Санкт-Петербурзі була опублікована доповідь Є. Лапіна про сучасність і майбутнє єврейської колонізації в Аргентині, прочитана в Центральному комітеті ЄКТ у березні того ж року²².

30 квітня 1894 р., за посередництва одеського комітету ЄКТ, на пароплаві «Bosfore» до Аргентини виїхало 134 родини (726 осіб) з восьми губерній Російської імперії по вихідним свідоцтвам губернаторів²³:

Таврійської -- 29 сімей (167 осіб): Баршевич, Бердичевський, Блугерман (2), Богатін, Бродський (3), Гольберт, Зайцев (2), Зелігсон (3), Каплан (2), Кушнірьов (2), Меламед (2), Романський, Сбарський/Збарський (2), Фельдман (2), Функ, Халецький (2), Хільман, Лейб, Шапіро;

Херсонської -- 5 сімей (22 особи): Ліпшиц (2), Мовшович, Фінварб, Штамер (Штаміц);

Волинської -- 1 сім'я (5 осіб): Рабин;

Київської -- 1 сім'я (3 особи): Вільдер;

Подільської -- 15 сімей (65 осіб): Гейніхович (2), Кациф, Левентон, Сойферман/Сойрефман (2), Сурочкіс (Розенцвіт), Фурер, Хаскелевич, Шамес, Школьник, Штільман, Юсим (3);

Бессарабської -- 83 сім'ї (464 особи): Авербух, Аксельруд, Аксенфельд, Бендерський (2), Бортман, Броверман, Бурман, Вайсер, Вайсман (5), Вітіс, Вранеський, Гейлер, Гітлін, Гіцис, Гольденберг, Дунаєвич, Зальцман (2), Зейгерман (4), Зінланд, Зіцер, Ідельзон, Імас, Інгершер, Кесельман, Клейнман, Койфман, Кофман, Кременчукський, Лапцинзон (2), Левенталь (2), Лівшиц (3), Матусович, Мірчук, Окландер (3), Подлог (3), Рабинович, Рашковський (4), Резнік, Ріпсман (Рійсман?), Рогатко, Ройзентул, Ройзенфельд, Ройтер, Рубальський, Серебрянник (2), Синжерейський, Сігал, Сойбельман, Спак, Стримбан, Учитель, Файнзільберг, Файнман, Фельдман, Фінкель, Фукс, Хігер, Цепілован, Шварцман, Шехтман, Школьник, Юрген, Ягубський.

Терени сучасної України залишили мешканці, приписані до 34-х населених пунктів (Алешки, Балта, Берестечко, Берислав, Бершадь, Велика Кісниця, Вільямполь, Волковинці (Вовковинці), Джурин, Дзиговка, Заслав, Інгулець, Кам'янка, Катеринослав, Красне, Кузьминське, Липовець, Львова, Люблінець, Мелітополь, Могилів-Подільський, Мястківка, Маншурова, Немирів, Новогрудківка, Острожець, Печерськ, Паволоч, Херсон,

Хотин, Чауси, Чечельник, Шаргород, Ямпіль). Із територій сучасної Молдови виїхали жителі 10-ти населених пунктів (Атаки, Бельци, Бендери, Кишинів, Липкани, Оргеїв, Скуляни, Сороки, Теленешти, Фалешти); Литви -- 2-х населених пунктів (Ліда, Шавлі); дві родини мешканців Бессарабії були приписані до м. Домброва Гродненської губернії (Домбров), ще одна -- до м. Тухачев Калузької губернії.

Відомості про пасажирів «Bosfore» є цінним генеалогічним джерелом. Наводимо приклад вихідного свідоцтва Грінбергів: «На підставі 16 ст. Височайше затверджених 8 травня 1892 р. Правил для діяльності в Росії заснованого в Англії акціонерного Єврейського колонізаційного товариства видано це свідоцтво від одеського градоначальника єврею Іоні Іцкову Грінбергу, 27 років, приписаному до громади міщан м. Торчин Луцького повіту Волинської губернії, що виявив бажання виселитися з Росії з членами своєї родини: матір'ю Цурлею Грінберг, 50 років; дружиною Хайкою Грінберг, 26 років; сином Абрамом-Лейбою Грінбергом, 5 років. Відповідно до 17 ст. вище згаданих правил, зазначений єврей, як і пойменовані в цьому свідоцтві члени його родини, визнаються такими, що покинули терени Російської імперії назавжди»²⁴.

Ця партія переселенців, як і перші колоністи в Аргентині, стикнулися з численними труднощами. Місця були необжиті, сільськогосподарська праця вимагала надмірних зусиль від тих, хто не мав досвіду в цій сфері, колоністи страждали від незвичного клімату. Деякі ухвалювали рішення повернутися в Росію. Так, у січні 1895 р. новосели аргентинської колонії Барон Гірш -- Р. Ехтер, Й. і В. Халецькі, М. Волчинський, М. Збарський і С. Фельдман -- після піврічного терміну перебування в Америці повернулися через Константинополь до Одеси, де були заарештовані й доправлені до в'язниці. Свої митарства «нові американці» докладно описали у проханні до одеського градоначальника: «Ми, всі вище поіменовані, колишні російські піддані, уродженці Таврійської губернії, дізнавшись про утворену Аргентинську колонію барона Гірша, в 1894 р. виїхали в згадану колонію для поселення. Прибувши на місце й побачивши весь жах порядку поселення колоністів і ті кліматичні умови, несприятливості яких піддаються всі поселенці, ми, розорившись вщент, не прийнявши іноземного підданства, побажали, керуючись 20 і 23 ст. Правил діяльності в Росії утвореного в Англії Акціонерного Єврейського Колонізаційного Товариства, Височайше затвердженого 8 травня 1892 р., повернутися в Росію.

Прибувши до Одеси на початку поточного листопада, ми були заарештовані до вирішення нашого становища Міністерством внутрішніх справ. Тюремна контора 25-го листопада повідомила нам, що за розпорядженням Вашого превосходительства ми повинні бути вислані поточного 27-го листопада у м. Константинополь -- кінцевий пункт, звідки ми прибули в Росію. Зважившись вирушити в Росію, ми мали на увазі, крім згаданих 20 і 23 ст. тих Правил, -- клопотання Російського Генерального Консульства у м. Константинополі про прийняття нас назад у російське підданство, як таких, що не взяли іноземне. Не отримавши остаточної резолюції міністерства, ми наважуємося всепокірно просити дозволу Вашого превосходительства залишити нас у межах Росії надалі до остаточного з'ясування нашого становища, тим більше, що при нас перебувають жінки з малолітніми хворими дітьми, що пережили всі труднощі такого далекого і складного переселення, і котрі під час перебування у м. Константинополі наражалися на небезпеку через заворушення, що відбуваються нині в Туреччині з вірменського питання»²⁵.

Крім організованих ЄКТ партій емігрантів, до Аргентини потрапляло чимало стихійних переселенців, які облаштовувалися на власний розсуд. Такі досить ризиковані експерименти мали небагато шансів на успіх. Яскравим прикладом є доля Пінхаса-Йозефа Гершензона, який у 1893 р. позбавився сімейних негараздів шляхом раптового переїзду з Кишинева до Аргентини таємно від дружини. В його листах сину Михайлу драматичне життя емігранта постає у всіх деталях. Важка дорога від Одеси через Відень до Генуї, далі подорож італійським 120-футовим трищогловим пароплавом «Duca de Galiera» з 1000 пасажирами за маршрутом Генуя-Тулон-Марсель-Барселона-Лас-Пальмас-Монте-Відео-БуеносАйрес. Після 14-ти днів на борту, виснажливої морської хвороби і 8-денної обсервації на острові, ступив нарешті на аргентинську землю: «Ми приїхали сюди скелетами...». Потім П. Гершензон приїхав у колонію Маніготес, де мешкало 12 сімей на землях де Гірша, купив там ділянку в аргентинського фермера і планував побудувати будинок. Адже земля і клімат давали надії на облаштування саду, заняття сироварінням та іншими сільгоспроботами. Проте план зруйнували самі поселенці. Отримавши від барона де Гірша суттєву грошову допомогу, вони розпродали свій реманент і переїхали до міста, оскільки звичним для них заняттям було зовсім не фермерство, а дрібна торгівля (рознесення різного краму). Гершензон був вражений таким марнотратством і невдячністю до щирого благодійника, однак, змушений був також все розпродати і виїхати до Буенос-Айреса, адже залишатися самому в степу було вкрай небезпечно. Характеризуючи місцеве населення дуже позитивно, Гершензон описав лише одну категорію місцевих мешканців, яких краще було уникати -- гаучо:

«Гауч живе в Rancha (курінь) в степу, де навколо на десятки верст інших жителів немає, він озброєний з голови до ніг, харчується дичиною і запиває матою, а в святковий день, на відміну від буднів, він пече на вугіллі корж; супутниками його життя є його кінь і рушниця, револьвери й кинджали, що їх носить за поясом, ласи і баланси для лову свого супротивника та його кінь... Він говорить з тобою дуже ввічливо, він з тобою люб'язний і навіть готовий прислужити, але очі його завжди іскряться, як у розлюченого вовка; сваритися з ним зовсім невигідно, а якщо ти чомусь ним незадоволений, то просто застрели його! Якщо ж ти від цього утримаєшся, а скажеш йому хоч найменше образливе слово, тоді ти сам можеш розпрощатися з життям. Одяг гаучо складається з м'якого касторового капелюха, піджака, широких шароварів, пристебнутих біля ступень гудзиками, і полотняних туфель на мотузкових підошвах, прив'язаних на гомілці ніг синіми стрічками; поверх одягу на випадок холоду або дощу він одягає через голову прорізану посередині шаль, що зветься по-іспанськи «Ропсй»²⁶.

«Міський» період життя Гершензона почався з того, що він започаткував власний дрібний бізнес, зайнявшись перепродажем речей. Однак незвичний клімат, виснажливі хвороби, почуття самотності й відірваності від родини, жалюгідний матеріальний стан змусили повернутися до Російської імперії. На жаль, мандрівка додому після трьох років поневірянь на чужині виявилася трагічною: на пароплаві П. Гершензон захворів на лихоманку й помер в Генуї. Обидва його сини, яким не судилося знову побачити батька, стали відомими особами: Михайло як публіцист і перекладач, Абрам -- як одеський лікар-педіатр, автор наукових праць і громадський діяч.

На початку 1890-х рр. тема створення єврейської держави отримала нову інтерпретацію в теоретичних напрацюваннях видатного єврейського політичного і громадського діяча Теодора Герцля (1860-1904). Будучи засновником Всесвітньої сіоністської організації і основоположником ідеології політичного сіонізму, Герцль на початку 1890-х років ясно усвідомив ідею створення єврейської держави і свою найголовнішу місію -- надати розсіяному по всьому світу єврейському народу чітку програму дій для досягнення цієї мети. Місце на Землі, де мала би народитися нова держава, стало предметом гарячих дискусій. Прабатьківщина іудеїв -- Палестина -- залишалася під владою Османської імперії. І султан, і арабські країни не допускали навіть можливості обговорення цього питання, незважаючи на те, що єврейські поселення в Сирії і Палестині створювалися від 1860-х років.