Шляхтич та інший: метаморфози з честю. Волинь кінця XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхтич та інший: метаморфози з честю. Волинь кінця XVI століття

Наталя Старченко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Анотація

одповідь кримінальний шляхтич волинь

Авторка аналізує низку конфліктних історій, об'єднаних одним із ритуалів міжперсональної шляхетської взаємодії - одповіддю (оголошенням про помсту). За конституцією 1588 р. одповідь трактується як оборонний (очищувальний) засіб в разі оскарження шляхтича у кримінальному вчинку, що ганьбив честь. Цьому мала сприяти й вимога рівності між контрагентами, яка декларувала ритуал як варіант поєдинку за честь, звужуючи сферу його застосування та приглушуючи емоційність міжперсональних зіткнень. Однак судові справи, які пропонуються для аналізу, демонструють принципове порушення засади рівності в одповідях: шляхтичі спрямовують їх до осіб з-поза шляхетського стану, або ж такі особи оголошують про помсту шляхтичам. Це засвідчує широке побутування на позір суто шляхетського жесту серед інших соціальних груп Волинського воєводства.

Тож авторка задає питання: чи йшлося лише про наслідування домінантної шляхетської культури як взірцевої, а чи проблема значно глибша - в колективному понятті честі шляхтича, що охоплювала все коло залежних від нього осіб, на яких зазвичай спрямовувалася помста? Чи не суб'єктивізує помста тих, хто на позір виступав лише заміщувальним об'єктом щодо свого пана? Відповіді на ці та низку інших питань авторка шукає, застосовуючи мікроісторичний методологічний інструментарій, а саме - емічний метод роботи із джерелами. Для неї важливо, що в кожному із аналізованих фрагментів „актори сказали” і що вони „хотіли сказати”. Отож у статті простежується, як вимога рівності поміж контрагентами, об'єднаними одповіддю, не лише задавала стандарти і формувала групову ідентичність, а й її переформа- товувала та руйнувала, та які ресурси цьому сприяли.

Ключові слова: шляхта, конфлікт, оголошення про помсту, міщани, насильство, право, Волинь, XVI ст.

Annotation

Szlachta and the other: metamorphoses with honor. Volhynia in the end of xvi cent.

Nataliia Starchenko, PhD, senior research fellow at the М. S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies, research fellow at the Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine

The author analyzes several accounts of conflicts united by the odpovid (revenge announcement) as a ritual in interpersonal szlachta interactions. The 1588 Constitution treated the odpovid as a defensive (exonerating) element when members of the szlachta were accused of a criminal misdemeanor that disgraced their honor. The demand that the parties united by the odpovid should be equals framed this ritual as a type of duel for honor, narrowing the scope of its uses and lowering the emotional pitch of interpersonal clashes. Despite that, the court cases analyzed here demonstrate a fundamental violation of the equality principle in the odpovid: members of the szlachta announced revenge against persons outside the szlachta strata, or, vice versa, such persons announced revenge against members of the szlachta. This demonstrates that the ritual, ostensibly exclusive to the szlachta, was also in wide use among other social groups of the Volhynian Voivodeship. Additionally, the author raises the question of whether this was an imitation of the dominant szlachta culture as the normative pattern, or whether this was indicative a much broader issue, namely, the collective nature of the szlachta's honor which encompassed the entire circle of their dependents who usually became targets for revenge.

Could it be said that revenge established the subjectivity of those who ostensibly appeared exclusively as a substitute for their lord? The author seeks answers to these questions, and more, by applying the tools of the microhistorical methodology, namely, the emic approach to sources. In each of the fragments under analysis, she tries to establish “what the actors said”, and “what they wanted to say”. Therefore, the article documents how the expectation that the agents united by the odpovid should be equals not only set the standards and formed the group identity, but also reframed and destroyed it, and tracks which resources fostered the situation.

Key words: szlachta, conflict, revenge declaration, citizens, violence, law, Volhynia, XVI Cent

В цьому тексті я аналізуватиму низку конфліктних історій, так чи так об'єднаних одним із найяскравіших ритуалів міжперсональної шляхетської взаємодії - одповіддю (оголошенням про помсту). Таке попередження ворога про готовність застосувати проти нього насильство у будь-якій формі задля помсти за уражену честь виконувало в шляхетському соціумі розгалужені функції Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половинаXVI-початокXVIIст. К.: Laurus, 2014, 165-195.. Однак за конституцією 1588 р. одповідь трактується як оборонний (очищувальний) засіб в разі оскарження шляхтича у кримінальному вчинку, що ганьбив честь. Обов'язковою умовою одповіді мала бути рівність сторін. Передбачалося, що ображений обвинуваченням шляхтич мав надіслати до скаржника листа „одповідного” через возного зі шляхтою, а потому зафіксувати його в ґродських книгах. Про зміст такої „цедули одповедной” в конституції не йшлося, хоч тексти, які потрапили до судових книг, засвідчують існування досить сталого формуляру. Насамкінець у конституції повідомлялося, що після одповіді конфліктуючі сторони мали припинити ворожі дії на шість тижнів Volumina constitutionum, t. ІІ, vol. 2 (1587-1609), przyg. S. Grodziski, przedm. W. Uruszczak. Warszawa, 2008, 66.. За традицією, після оголошення про помсту, яке інформувало шляхетський загал про конфлікт, приятелі обох ворогуючих сторін вдавалися до спроб примирити супротивників через добре розроблений механізм приятельського суду/єднання.

Очевидно, що упродовж визначених конституцією шести тижнів мораторію на застосування сили сторони за допомогою посередників якраз і мали полагодити суперечку. Конституція вводила цей поширений у шляхетському середовищі звичай у правову сферу, надавши йому строгої форми, яка мала утримати насильство в певних рамках - попередити його та сприяти полагодженню суперечок. Цьому мала сприяти й вимога рівності між контрагентами, яка декларувала ритуал як варіант поєдинку за честь, звужуючи сферу його застосування та приглушуючи емоційність міжперсональних зіткнень. Цілком імовірно, що конституцію можна розглядати в контексті інших заходів кінця XVI ст. по дисциплінуванню населення Речі Посполитої. В даному разі йшлося про структурування насильства, надання йому певних форм, що дозволяли би оцінювати та контролювати насильство, а, можливо, й перших спроб серйозних культурних трансформацій: від демонстративної жорстокості й афектації емоцій до їхнього стримування як соціально значущої поведінки, що вирізняє людину честі Wood J. C. Conceptualizing Cultures of Violence and Cultural Change. Cultures of Violence. Interpersonal Violence in Historical Perspective, ed. Stuart Carroll, Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007, 86-87. Див. також про процес культурних (цивілізаційних) трансформацій суспільства, який передбачав перехід від демонстративної жорстокості й афектації емоцій до їхнього стримування як соціально значущої поведінки, що вирізняє людину честі: Элиас Н. О процессе ци-вилизации. Социогенетические и психогенетические исследования, М.-СПб.: Университетская книга, 2001, т. 1: Изменения в поведении высшего слоя мирян в странах Запада, 271-285..

Схоже, що й до конституції шляхта так чи так дотримувалася вимоги рівності у тих випадках, де йшлося саме про одповідь як ритуал, а не про звичайні погрози в суперечках. У тих же кількох випадках, де ця засада порушувалася, а контрагенти хоч і належали до шляхетського стану, однак перебували на відчутно різних ієрархічних щаблях, ця деталь так чи так фіксується на рівні мови та жестів/дій. Скажімо, під час довготривалого конфлікту між кн. Олександром Пронським, стольником Великого князівства Литовського і майбутнім луцьким старостою, та родиною Лащів-Стримилецьких, князь 13 травня 1580 р. відправив возного Станіслава Коломийського у супроводі приятелів оголосити про одповідь своїм ворогам усно та через цидулу одповідну:

„упоминаючи, гамуючи, наконец и остерегаючи ихъ, абы такь великих шкод, деспек- тов, которых ся здавна приложили, такьже боев, грабежов, иманя и везеня слуг, лапаня хлоповь, подданых его млсти, выражать попрестали, [...] словы ущипливыми перед людми учтивыми на его м[и]л[о]сть абы ся не торгали и вістеи плонных, такь же новин непевных от его м[и]л[о]сти не розьносили, погрозокь вшеляких и гоненя абы занехали, воды в Стыру реце подданным его м[и]л[о]сти не боронили, а где бы такь того всего занехат и поперестат не хотили, а тому што противного в намнеишеи речи учинили, теды его м[и]л[о]сть, варуючи почтивость свою, через их м[и]л[о]сть всих помененных приятелеи своих и через помененного возного Станислава Коломыиского поводити имъ росказал, абы о том запевне відали, иж вже его м[и]л[о]ст того далеи терпити не будет, але о то з ними рукою и правом, доколе бы его ставало, чинити хочет, а деспекътов жадных за Божею помочю далеи собі выражати допускат не будет” Центральний державний історичний архів у м. Київ (далі - ЦДІАУК). Ф. 25, оп. 1, спр. 21, арк. 692 зв-693..

У кінці цидули зазначалося, що князь Пронський на кривди буде відповідати помстою, тож супротивники мають стерегтися. Якщо ж із ними трапиться якесь нещастя, то, замість звинувачувати князя, повинні покласти вину на себе і на свою „плохость”: хай не розповідають, що вони не знали про одповідь і пересторогу, а виявляють пильність на кожному кроці. Возний, вручивши одну цидулу Лащам, іншу подав до запису в луцькі ґродські книги. Попри позірну традиційність цієї одповіді, у цидулі була незвичною одна деталь - вона формально була написана не від імені Пронського, який чинив одповідь, а від імені возного, представника князя. Цю обставину миттєво помітили Лащі, звернувшися до возного з питанням, чи це він особисто їм обіцяє мститися. Себто у строго ритуалізованому акті одповіді будь-які відступи, що передбачали порушення позицій контрагентів, мусили сприйматися як додаткова образа.

Цілком імовірно, що вимога рівності осіб, об'єднаних одповіддю, пов'язана з тісною зрощеністю оголошення про помсту і виклику на поєдинок. Це виявлялося на різних рівнях: у шляхетських заявах „Одповед быти не можетъ болшая, кгды хто кого на поединок вызываетъ, на горло ему наступует” (Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 61, арк. 451 зв.-456)., цидулах Цидули з викликами на дуель зазвичай містили пункт, де зауважувалося: якщо сторона відмовиться стати на поєдинок, то мусить сприймати лист як одповідь і стерегтися. Див., ска-жімо, цидулу, яку прислав до Юрія Овлочимського Миколай Трацевський: «через пахолка своего отдалъ ми цедулу властного писанъя руки своее досытъ обелживую и ущипливую, вызываючи мене на поединокъ, абымъ з нимъ учинилъ. А где бым чинити не хотелъ, тогды ми на здоровъе мое отповедъ чинил, абымъ се его стерег такъ на местцу безпечномъ, яко не на безпечномъ» (Там само. Ф. 28, оп. 1, спр 23, арк. 151 зв.-152). і правових приписах Див., скажімо, відповідний артикул ІІІ Литовського статуту (розд. 11, арт. 14), який забо-роняв поєдинки та передбачав покарання за двобої як за одповідь і словесну образу..

Натомість джерела, які я пропоную для аналізу, демонструють принципове порушення засади рівності у одповідях, чи то у випадках, коли шляхтич листовно погрожує особі сумнівного походження, а чи коли цидула спрямовується до єврея. Отож чи мають ці тексти особливості, які б на рівні мови коригували значення і сенс цієї дії? До нетипових належать також акти, де до одповіді вдаються особи з-поза шляхетського стану. Вони, своєю чергою, засвідчують поширеність цього на позір суто шляхетського жесту на інші прошарки населення. Чи йшлося лише про наслідування домінантної шляхетської культури як взірцевої, а чи проблема значно глибша - в колективному понятті честі? Себто чи не є метаморфози з одповіддю свідченням групового характеру честі шляхтича, що охоплювала все коло залежних від нього осіб, на яких могла спрямовуватися помста? Чи не суб'єктивізує помста тих, хто на позір виступав лише заміщувальним об'єктом щодо свого пана? Можливо, що саме таке функціонування честі сприяло поширенню одповіді серед інших соціальних груп, а шляхетський конфлікт, в який втягувалася велика кількість пов'язаних службою залежних від шляхтича осіб, ставав природним каналом такого поширення.

Про колективний характер честі

Честь, що уважалася для шляхтича важливішою за життя, попри свій на позір нематеріальний характер (синонім доброї слави), як видається, була тісно пов'язана із сукупністю станових прав і свобод (передусім прав щодо землеволодіння й особистої недоторканності). Саме тому як образа для честі сприймалися не лише слова й жести, що вказували на порушення шляхтичем усталених етичних конвенцій (наприклад, „злий нецнотливий” чоловік, „здрайця”), а й будь-які дії, спрямовані на шкоду маєтності, загрозу здоров'ю та життю, а чи обмеження свободи Старченко Н. Честь, кров і риторика..., 182.. Очевидно, що така основа честі створювала колективний характер власності на неї, де головним розпорядником виявлялися шляхетські спільноти, які контролювали й розподіляли між своїми членами капітал честі Про честь як суспільну власність (а не внутрішню відрефлексовану індивідуальну гід-ність), яка вимірюється та надається іншими у спільнотах із браком формальної влади, див.: Carroll S. Introduction, Cultures of Violence., p. 27-28.. Порушення права, особливо якщо воно збігалося із переступом важливих для спільноти конвенцій, тимчасово підважувало позицію шляхтича в колі „своїх” і змушувало його „виправляти” ситуацію. Важливим елементом утримання „спокою посполитого” була баніція, що ухвалювалася як дисциплінарний засіб у випадках ігнорування шляхтичем позову до суду чи судового декрету в справах, що мали невідкладний („завитий”) характер. Попри те, що ухвалення баніції не мусило суттєво позначатися на становищі особи, однак вона виводила шляхтича поза коло своїх, а будь-хто міг вказати на цей факт, що ганьбив добру славу шляхтича. Прикметно, що посполите рушення повіту/воєводства, яке практикувалося згідно з правом для силового виконання судової ухвали в разі спротиву винуватця, було замінене у 1589 р. на оголошення порушникові баніції. Вона, щоправда, остаточно вступала в силу після року і шести тижнів від моменту вироку, якщо до того часу винуватець не замирювався з потерпілим Volumina constitutionum, t. ІІ, vol. 2, 125; ця конституція була також підтверджена у 1590 р. (s. 153)..

Отож спільнота визнала моральний тиск на винуватця дієвішим засобом, аніж озброєне посполите рушення, скликане старостою чи його заступником. Себто неформальний ресурс самоврядної спільноти, який тримався на володінні колективною честю і здатності її відбирати у шляхтича, переважував формальні повноваження королівського намісника.

Замирення зі скривдженим, що відновлювало порушену рівновагу, сприяло поверненню честі збурювачу „порядку”. Доброю ілюстрацією слугує, скажімо, справа про зґвалтування кн. Михайлом Заславським дочки слуги Збирського, яка загрожувала князеві баніцією. Однак у результаті поступок князя і замирення із постраждалими кара була скасована. Про це населення Волині широко інформували через оголошення возним королівського листа, в якому детально оповідалися всі обставини справи, однак насамкінець зауважувалося: „тая справа ему самому [князеві] и доброи славе его и потомковъ его ничого шкодити и заважати не маетъ часы вечними”. Як бачимо, замирившися зі скривдженими, князь „викупив” свою підважену у спільноті добру славу, а шляхетський загал за те погоджувався „вимарати” з пам'яті його вчинок та більше до цього не повертатися Старченко Н. Справи про згвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVIст.). Соціум. Альманах соціальної історії, 2015, вип. 11, 110-115..

Однак і персональна честь шляхтича, з одного боку, своєю важливою складовою мала історію роду, а водночас була тісно пов'язана з усім колом осіб, що складали символічне тіло персони. Сюди потрапляли члени родини і всі ті особи, на яких могла бути спрямована помста недоброзичливця: передусім слуги „рукодайні”, шляхтичі (або ті, хто хотів ними уважатися), що репрезентували панську „честь”. Як уже зазначалося, добра слава пана і слуги були тісно пов'язані. Це засвідчують, зокрема, й суперечки, в яких досить часто звучало ототожнення репутації пана і слуги на кшталт: „Ты лотр, што лотру служишъ” ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 208-208 зв.. Тож ображаючи слугу, зазвичай ображали пана, а з'ясовуючи стосунки зі шляхтичем, передусім завдавали кривд його слугам і підданим. Образа честі шляхтича, що часто зводилася до заподіяння шкоди людям, які так чи так перебували в його підпорядкуванні, пов'язувала осіб різних соціальних позицій в групу, об'єднану честю пана. Необхідність пана захищати своїх людей, а власне через них - свою честь, робила шляхтича вразливим, залежним від осіб значно нижчої соціальної позиції. А водночас це надавало суб'єктності (хоч і різної) усім членам такої групи, які користувалися честю пана в своїх інтересах і життєвих стратегіях, розтягаючи її та перетворюючи на колективну власність. Власне, намацати цю суб'єктність залежних осіб геть непросто. Адже джерела переважно фіксують лише позицію пана, який ставав на їхній захист чи то з обов'язку в рамках правових приписів, чи то керуючись шляхетськими настановами, згідно з якими добрий пан мав бути завше готовий до оборони „своїх людей”. Тож тут у поміч історикові можуть бути хіба казуси, інколи унікальні випадки, до яких тяжко застосувати вимогу репрезентативності. Бо вони - не про норму, вони - про простір існуючих можливостей людини всередині певного соціуму та ресурси, що потребуються для розширення меж, заданих культурними, становими та груповими настановами. Утім, як зауважує один із найяскравіших представників мікроісторичного напрямку Карло Гінзбург, аномалії „з когнітив- ної точки зору багатші, аніж норма, позаяк саме перші включають останню, а не навпаки” Ginzburg С. Our Words, and Theirs: A Reflection on the Historian s Craft, Today. Historical Knowledge: In Quest of Theory, Method and Evidence. Ed. Susanna Fellman y Marjatta Rahikainen. Cambridge: Cambridge Scholars Publishing, 2012, 109..

Кілька слів про методологію

Мікроісторія з'явилася на історіографічному горизонті в 70-х роках XX ст. як дослідницька пропозиція у відповідь на постструктуралізм та лінгвістичний поворот, що безжально продемонстрували сконструйований характер метанаративу та великих соціальних теорій (скажімо, модернізації). Вибудувані в межах великих часових відтинків і на підставі статистично значущих джерел, традиційні історіографічні роботи демонстрували свій науковий характер, однак значною мірою належали до інтелектуальної фікції (в значенні конструкту). Вимоги науковості, що зводилися до компонування стрункого тексту з ланцюжком подій, чітко пов'язаних між собою причинно-наслідковим зв'язком, позбавлених суперечностей та варіативності, з досить конвенційними верифікаційними техніками по суті демонстрували домінування авторської концепції над дослідницьким результатом. Власне, настанова на генералізацію по-суті вивела за дужки людей минулого з їхнім культурним багатоманіттям, яке постійно творилося, засвоювалося, дискутувалося та мінялося в процесі обмінів, переговорів і конфліктів. Розуміння минулого як множинності неминуче висувало питання про важливість не лише основних тенденцій, а й другорядних. А, скажімо, поняття „держава” чи „влада” на нижчому рівні втрачали свою несуперечливість і сталість, зокрема і як пояснювальної схеми, та виявлялися нестійким продуктом конкуренції окремих груп і індивідів. Жорсткі дискусії кінця 80-х - початку двохтисячних років суттєво змінили історіографічне поле, випродукувавши кілька варіантів „нової соціальної” та „нової культурної” історії, поміж яких мікроісторія поставала і як метод, і як окремий напрямок (тематично дуже розмаїтий, а методологічно залежний від характеру об'єкту дослідження). Як зауважували мікроісторики, цей напрямок не школа, а дослідницька практика, для якої характерна низка настанов. Передусім це зменшення масштабу дослідження з фокусуванням уваги на людині в контексті її соціальних зв'язків і суперечливого соціального досвіду. Контекст не задається, як у традиційних монографічних дослідженнях, де він служить фоном і поясненням, а конструюється в процесі дослідження різних контекстів, у творенні яких брали участь самі актори. Скажімо, влада втрачає свій статус структурованого механізму насильства, а досліджується як процес взаємодії, залежний від щоразу інших можливостей учасників. Відповідно, замість використання простих опозицій „сила/слабість”, „центр-периферія”, „тиск-підкорення” акцент робиться на взаємодії і використанні залежними особами владних моделей для зміни персональних диспозицій, що може призвести й до переструктурування ієрархії. Введене Едуардо Гренді поняття „нормального винятку”, очевидно, має розумітися як відмова від вичленовування істориком умовної норми та оцінювання інших явищ стосовно обраної шкали, зокрема й відкидання частини з них як неважливих, натомість заміна такого підходу на спробу інтегрувати розмаїття індивідуального та групового досвіду в рамках дослідження. Принаймні можна розглядати крайні варіанти як межі допустимого в спільноті. Принципово важливою настановою мі- кроісториків стає вибір форми історичного наративу в залежності від дослідницької практики - від об'єкта дослідження та евристичних задач дослідника, де текст постає не стільки звітом про результат, скільки оповіддю про дослідницьку роботу на шляху до результату. Зокрема, такий авторський наратив може містити й історію дослідницьких поразок чи констатацію обмеженості історика через лакуни в джерелах Ревель Ж. Микроисторический анализ и конструирование социального. Одиссей. Человек в истории, М.: Наука, 1996, 236-261..

До складних питань належить співіснування двох дослідницьких підходів, де мікроісторичні дослідження довший час розглядалися як меншовартісні, периферійні, в кращому разі як доповнення до макроісторії. Утім, паралельно з'явився й інший підхід, який поставив під сумнів науковість саме макропідходів через їхню генералізацію, відповідно, цілком сконструйований характер, що практично розриває їхній зв'язок із наукою Magnщsson S. G. The Singularization of History: Social History and Microhistory within the Postmodern State of Knowledge. The Journal of Social History, vol. 36, Issue 3, spring 2003, 701-735.. Хай там як, але на сьогодні мікро- історичні підходи - цілком визнаний дослідницький напрямок та розмаїтий методологічний інструментарій.

Для моєї роботи важливим видається підхід, який зосереджує увагу на мові й діях самих акторів, на їхніх виборах серед набору можливого (т. зв. емічний підхід). Він передбачає конструювання контексту в процесі дослідження через скрупульозний аналіз того, що було „сказано” і що цим „хотіли сказати” у певному місці та в певний час. Відповідно, на перший план виходить дослідження сенсу слів/жестів зсередини певної культурної традиції Емічний метод в антропології існує паралельно з т. зв. етичним, який передбачає дослідження іншої культури ззовні, з позиції самого дослідника. Про емічний метод в мікроісторії, зокрема в дослідженнях судової практики, див.: Черутти С. Микроистория: социальные отношения против культурных моделей. Казус. Индивидуальное и уникальное в истории. 2005, М.: Наука, 2006, 362-370. Карло Гінзбург наголошує: наші питання до джерела завжди етичні, а от відповіді мають бути емічними, хоч остаточно прибрати етичну складову з них не вдається. Утім, на думку дослідника, це і є «елемент трансляційної діяльності» історика, іншими словами - дослідницька інтерпретація: Ginzburg С. Our Words, and Theirs: A Reflection on the Historian's Craft, Today..., 97-119; Torre A. Micro/macro: ilocal/global? El problema de la localidad en una historia espacializada. Historia Critica, n. 69, 2018, 37-67 (автор уважає, що саме через емічні дослідження в межах локального простору можна зрозуміти багато аспектів глобального)..

Пошук внутрішнього сенсу „сказаного” (словами чи діями), зближує такий підхід з інтерпретативною антропологією Кліфорда Гірца, попри й певні різниці. У своїй програмовій статті про „насичений опис” - спосіб, яким можна дістатися до розуміння вчинків людей іншої культури (дивних і часто на позір нелогічних), Гірц удається до прикладу. Моргання і підморгування, говорить дослідник - це той самий рух повік, однак у першому випадку це мимовільна дія м'язів, у другому - комунікативний акт, спрямований на передачу емоцій чи інформації. Варіантів із підморгуванням як інформативного жесту, що демонструватиме солідарність, кпини, гордість чи жарт, може бути низка. Між звичайним морганням і підморгуванням у різних його варіаціях й лежить сфера роботи дослідника, який мусить проінтерпретувати ці жести в контексті значень чужої культури. Таким чином дослідник поміщає своїх героїв у „контекст їх власних банальностей”, де значення жестів цілком прозоре і не вимагає від них особливих рефлек- сій. Це антропологові/історикові треба зрозуміти, чому представники іншої культури/минулого поводять себе саме так та які причини їх до цього спонукають Гирц К. „Насыщенное описание”: в поисках интерпретативной теории культуры. Гирц К. Интерпретация культур, М.: РОССПЭН, 2004, 9-42..

Мікроісторик, щоправда, піде далі. Для соціально орієнтованого дослідника важитиме не лише побутування низки семіотичних значень у певній культурі, а й вибір індивідів поміж цими значеннями в конкретному часі й конкретних ситуаціях. Себто важитиме не сам факт існування культурного контексту, а можливості соціальних акторів по його інтерпретації та конструюванню в щоразу інших умовах. Відповідно, дослідник не поміщає своїх героїв у задані культурою рамки, він аналізує, як і в яких контекстах вони „проговорюють” певні культурні сенси та як вони мотивують свої дії. Врешті, культурні зразки динамічні, адже індивід користується на щодень не лише колективними моделями, а й включає в процес соціальної взаємодії персональний досвід, трансформуючи культурне поле.

Отож я спробую простежити на різних фрагментах минулого, як заданий шляхетською культурою та правовими приписами ритуал - одповідь - функціонує у повсякденні. Для мене важливо, як вимога рівності поміж контрагентами, що вдаються до одповіді, не лише задає стандарти і формує групову ідентичність, а й її переформатовує та руйнує. Я звертатиму увагу на те, як рівними ситуативно виявляються особи з інших станів і навіть етнічних груп, та фокусуватиму увагу на тих ресурсах, які цьому сприяли На мінливе значення ритуалів і норм, що належали до культурного поля, пов'язаного з правом і насильством, та їх значну залежність від контексту й соціальних акторів звернув увагу Юрій Зазуляк, досліджуючи побутування одповіді серед простолюду Руського воєводства: За- зуляк Ю. Погрози та листи-погрози посполитих з Руського воєводства XVI ст. Patrimonium. Студії з ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи, 2015, т. 1, 43..

Григорій Колмовський надсилає одповідь єврею Рубину

Попри те, що у строго ритуалізованих іграх із честю засадничою була рівність контрагентів, однак існували щілини, які призводили до збоїв у вибудовуванні соціальних, етнічних та ментальних бар'єрів. Скажімо, у конфліктах, де шляхтичеві протистояла нижча за статусом особа, захищена протекцією персони, рівної або й вищої за соціальною позицією ображеному. У цьому разі по факту спір відбувався між двома сильними суперниками, де слабший відходив у тінь протектора.

Тож волинський шляхтич Григорій Колмовський, який в окремих епізодах повсякденного співжиття демонстрував свою вивищеність щодо іншої «братії» по шляхетському стану, прислав одповідну цидулу орендареві королівського

секретаря Балтазара Гнівоша єврею Рубину (див. додаток № 1). До луцької ґрод- ської канцелярії для фіксації її в актових книгах передав 8 січня 1583 р. сам Гнівош, вказавши, що Колмовський розгнівався на його орендаря безпідставно, без жодної на те причини. Гнівош цим засигналізував свою готовність стати в обороні орендаря. Лист був написаний по-польському, а от писар його переклав руською мовою згідно з вимогою Люблінського привілею для Волині, Брацлавшини та Київщини щодо руської мови як мови судочинства й адміністрування Про функціонування руської мови в судочинстві одразу по Люблінській унії на цих теренах див.: Старченко Н. Люблінська унія Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного „народуруського” (1569-1648рр.). Український історичний журнал, 2019, вип. 2, 20-23..

Тож порівняймо цидулу, надіслану волинським шляхтичем Колмовським орендареві єврею Рубину, із традиційними письмовими оголошеннями про помсту. Як вже зазначалося, тексти „одповідних цидул” мали певний „формуляр”: звертання без традиційних формул ввічливості; повідомлення про завдану для честі кривду; обіцянка нещадно мститися в будь-яких місцях у будь-який час без дотримання правил, що регулювали шляхетську поведінку; вказівка на те, що помста буде спрямована не лише на безпосереднього кривдника, а й на членів його родини, слуг, підданих і майно; пропозиція подбати про свою безпеку. Що найголовніше, текст прямо вказував на недостойну поведінку суперника, яка й змушувала автора вдатися до погроз, що передували насильницьким діям.

Натомість у цидулі Колмовського звернення до адресата цілком витримане: він іменується „паном жидом”, а по тексту - „паном орендарем”. До Рубина Кол- мовський звертається на „ви” та на завершення називає себе приятелем „його милости”. Автор підкреслює своє добре ставлення до Рубина і висловлює нерозуміння, чому той так ним легковажить, ображаючи Колмовського. Зокрема, безпосереднім приводом до написання листа став факт затримання на дорозі, як твердив автор цидули, його „підданих” - попа й боярина, яких він послав у власних потребах на ярмарок до Горохова. Рубин побив людей Колмовського та відібрав у них гроші й речі, зокрема й ту суму, яку вони мали від скаржника. Як бачимо, Кол- мовський чітко проводить дистанцію між собою і залежними від нього людьми, ба більше - називає „підданими” осіб, що за формальними ознаками до таких не належать. В іншій історії Колмовський дозволив насильство над дочкою свого колишнього боярина-шляхтича, падчеркою шляхтича, твердячи, що вона належить до його підданих.

Однак автор цидули, що усіляко демонструє вивищеність шляхетства за будь- яких ситуацій, уникає в листі образливих слів, якими зазвичай описують подібні дії у скаргах. Колмовський погрожує застосувати силу для вирівнювання кривд, але лише у випадку, якщо Рубин не відшкодує потерпілим їхні втрати. У той час як у більшості таких цидул особа, що погрожувала, практично не залишала супротивникові шляхів для мирного врегулювання конфлікту, бо одповідь мала іншу мету - зокрема й зганьбити у відповідь на образу. Однак складний статус Рубина, додатково захищеного Гнівошем, змушував Колмовського триматися в певних рамках, щоб не понизити своєї честі необережним кроком.

Можливо, етикетність у стосунку до особи нижчої соціальної позиції мала вказувати на те, що сам лист Колмовського був не одповіддю, а пропозицією полагодити суперечку. Ситуативне становище єврея як орендаря маєтку змушувало шляхтича вступати з ним у тимчасові партнерські стосунки сусідів-землевласників, відповідно, вирівнювало соціальну різницю. А однак оточуючі, не вдаючися в аналіз особливостей цидули, окреслили її як „одповідну”. За метафорою Кліфорда Гірца, Колмовський „підморгував” підкресленою ввічливістю листа, однак хто зна, чи був цей жест „прочитаний” тими, кому адресувався.

Утім, можливим був й інший варіант. У повсякденні брутальне поводження із нижчим за статусом для Колмовського було цілком прийнятним. Однак складна реальність, яка змушувала вдаватися до шляхетського варіанту провадження конфлікту із невластивою особою, передбачала й обережне ставлення до норм, які можна було порушити хіба із рівним собі. Власне, саме ця рівність і дозволяла ображати честь супротивника в очікуванні конвенційної щодо шляхтича відповіді.

Остафій Єло-Малинський проти „хлопа” - жорнівського війта

Типологічно подібна до попередньої й наступна історія, датована 1574 р., однак позиція автора цидули інша. Так Валентій Немирський, сатиївський намісник белзького ловчого Станіслава Милашевського, прислав до луцького ґроду посланця, скаржачися на Остафія Єло-Малинського, який наїхав на місто Жорнів і заподіяв шкоди війтові Семену Сичковському та міщанинові Томилі Кравцю. Ба більше, їдучи із Жорнова, Малинський залишив у домі війта Сичковського лист „одповідний”, адресований Валентієві Немирському. Тож сатиївський намісник просив уписати його до актових книг. „Одповідь”, писану по-польскому та перекладену по-руську, процитую повністю, адже такі „цедули одповідні” досить рідко трапляються серед судових записів:

„П[а]не вряднику!

Не вЪмъ, если з ведомостю вашу тєнь хлопъ, воитъ жоръновъскии, слугу моего, почътивого шляхтица, везенемъ таким, яко еднєкго злодея, моръдовалъ, и яко готовые п[е]н[е]зи и некоторые речи мои властные и его в тємь мордованю по- шарпаню и тєнь злодеи, песъ, хлопъ, воитъ до себе побралъ.

Цо естли бы было з вядомости вашою, и вамъ быхъ не мель за што дяковати, але их, цо се ту стало и яке дєспєкьтьі, текго не тылко тєму хлопу пребачить бых мялъ, але и досыть зъ себе ровному. Тєды бых бы о то так стал, якобы ми се, уц- тивому, нагородило, бо если бы ту екго м[и]л[о]сти пан Милашевскии был, с кото- рымъ, вемъ, яко з давных часов приятелскє мешкамъ, дошод бы собе такеи справедливости, которыи бых жалостиве был.

Тераз то вам до вядомости доноше, а потом проше о рок праву с тым хлопомъ, жебыхъ могъ мети, и о вшистко то, цо ми ся стало, иншого потом жаловат я бенъде. Если панъ Кграевскии стрыже бороды, теды и мяса, заимуючи, оголю.

С тым ся вам добрыи приязни к лепшому баченъю поручам, бо еще текго никгды не было, жебы хто, не тылъко тенъ, и ровныи з Маленъскихъ, не смял.

Писан в Жорновни.

Я, Остафеи Малинъскии, воит луцкии” ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 459, арк. 24 зв.-25 зв., лютий 1574 р..

Остафій Малинський, на той час луцький війт, в недалекому майбутньому ґродський суддя, а в дальшому - унійний владика, усіляко підкреслює невідповідність позиції жорнівського війта, особи простого стану - „хлопа”, який завдав тяжку образу скаржникові, скривдивши його шляхетного слугу. Кривда полягала в ув'язненні слуги і тим порушенні фундаментальної засади шляхетських вольностей - недоторканності особи: ніхто не міг ув'язнити шляхтича без судового вироку. Позбавлення шляхтича свободи сприймалося як образа для його честі, ба більше - присвоєння кривдником королівських прерогатив Див. конституцію 1578 р. щодо нелегітимного ув'язнення шляхтича: „зверхностъ, которая нам тылко [королю] належит, над себе ровным привлащал” (Статути Великого князівства Литовського, т. 2.: Статут Великого князівства Литовського 1566, Одеса, 2003, 211. та порушення суспільного порядку. Отож Малинський наголошує на власній образі, завданій особою нижчого статусу через кривду слузі. Рівним собі Малинський уважає хіба ловчого Милашевського, хоч і змушений звертатися до його урядника Немир- ського з проханням „учинити справедливість” з приводу заподіяної Сичковським образи. Попри те, що лист має на позір прагматичну функцію - прохання про дії, що мали привести до заспокоєння урази Малинського через покарання Сичков- ського, інші учасники цієї конфліктної взаємодії кваліфікували його як „лист одповідний”.

Малинський ніде не говорить про одповідь, адже для неї немає відповідного суб'єкта, що усіляко підкреслюється у листі. Достойну йому сатисфакцію міг забезпечити лише Милашевський. Його людей скривджений Малинський міг хіба покарати, „здерши з них шкіру”. Однак погрози у листі Немирський і Сичковський оцінюють як одповідь - поєдинок відносно рівних осіб, піднімаючи цим свій статус й урівнюючи його із соціальним капіталом Малинського. Останній, написавши листа з погрозами, схоже, розумів можливість такої інтерпретації, що й змусило його активно наголошувати на власній високій позиції в шляхетській спільноті та невідповідності становища контрагентів.

Отож різні учасники цієї конфліктної взаємодії не лише були добре обізнані з ритуалами конфлікту, а й, схоже, точно розпізнавали сутність жестів. Врешті, Ма- линський, хоч і всіляко підкреслював свою вищість щодо контрагентів, однак самим фактом існування цидули та поглибленням конфлікту, де йшлося про честь, урівняв позиції усіх учасників взаємодії.

Підданий Глинка проти слуги Кобиленського

26 жовтня 1589 р. до володимирського замку прийшов Федько Глинка, підданий Миколая Остророга, та привів Филипа Кобиленського (очевидно силоміць), на якого скаржився перед підстаростою про заподіяні Кобиленським збитки (див. додаток № 2). Скаржник розповів, що 22 жовтня у неділю винуватець, „взявши перед себе злый умыслъ, учинивши отповедъ и пофалку на здоровъе и маетностъ мою, гумно мое и клуну зе збожъемъ, на завтрее по той похвалцы уночи огнем запалил”. Перерахувавши свої втрати, Глинка просив, аби з тим кривдником повелися згідно з правом як із неосілим, себто затримали в ув'язненні до розгляду справи. Неосіла особа, себто така, що не мала нерухомості, перебувала поза контролем шляхетської корпорації, тож тимчасове ув'язнення одповідника мало запобіжний характер, спрямований на недопущення помсти, „абы тот, против кого одповедь учинил, в покою был”. Згідно зі статутовим приписом ув'язненню підлягав навіть осілий шляхтич, якщо не знаходилося трьох осіб, які за нього готові були поручитися Йоаникій Малиновський, щоправда, уважав, що одповідь трактувалася законодавцями як самостійний злочин (Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. К., 1894, 105).. Що ж до неосілого, то йому за одповідь загрожувало покарання ув'язненням тривалістю 12 тижнів (ІІ ЛС, розд. 1, арт. 22).

Кобиленський повідомив, що він служить Іванові Дубовецькому, тож підстароста, призначивши дату „учиненя справедливости” (30 жовтня), послав до пана оповістити про оскарження його слуги. Ситуація була нетипова, бо згідно зі статутовим приписом кривди слуг і підданих мав полагоджувати пан, в юрисдикції якого перебували залежні особи. Відповідно, Миколай Остророг (або його намісник) мав звернутися до Дубовецького з проханням вчинити справедливість, призначивши день для розгляду кривди. Якщо ворожі дії між слугами чи підданими були наслідком конфлікту між панами, а то й провокувалися ними, зазвичай про приятельське полагодження суперечки домовитися не вдавалося. У цьому разі розгляд справи переносився до ґродського суду, де процес вівся між шлях- тичами-землевласниками, а піддані чи слуги виступали свідками. Якщо ж пани мали намір вирішити конфлікт поза стінами суду, тоді у призначений день для з'ясування обставин збиралися не лише зацікавлені особи, а й їхні приятелі, що мали знайти прийнятний для всіх варіант. Присутність на такому доменіальному (панському) суді почтивих шляхтичів була передбачена й правовою нормою, адже пан міг скарати слугу за серйозні злочини навіть на смерть (ІІ ЛС, розд. 3, арт. 8). Звернімо увагу, як вирішувала справу про крадіжку худоби Ганна з Киселів Фалилеєва Марковська, звинувативши у злочині підданого Романа Марковсь- кого Курила. У певний призначений день для погодження справи зібралися не лише зацікавлені сторони, а й приятелі з обох сторін - Іван Сенюта, Станіслав Роґульський, кн. Степан Ружинський, Іван Порванецький та Федір Олізаровсь- кий. Посередники від початку запитали Романа Марковського та Ганну Марков- ську, чи „дастеся нам, приятелем своим, в моц и розсудок наш приятелскии, иж бысмы то межи вас моцне подле розсудку своего справедливого то кончити мели” ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 7а, арк. 277 зв.- 279.. Очевидно, що дії підданого розглядалися як підстава суперечки між панами. А у продовження історії Ганна Фалилеєва Марковська зібрала приятелів для того, щоб розглянути справу уже свого власного підданого Процка Грицко- вича, винного у крадіжці. Вона так мотивувала свої дії: „Я, не хотечи того сквапливе а безправне жадныи речи чинит, алем на то упросила вашу м[и]л[ост] прия- телеи своих до дому своего, хотечи с тым злочинцею, збігом и шкодником своим перед вашею милостю справедливости ужит, а з розсудку м[и]л[ости] все учинити” Там само. Спр. 8, арк. 54..

Отож Федько Глинка оминув вищу для себе інстанцію в особі Остророга чи його урядника й звернувся безпосередньо до старостинської юрисдикції, а підстароста визнав за ним це право. Цікаво, що й Іван Дубовецький не заперечив проти зламання традиційної схеми, заснованої на усталеній суспільній ієрархії. 30 жовтня він, ставши перед підстаростою Романом Вільгорським і суддею Дем'яном Павловичем, визнав, що Кобиленський є його слугою та просив судових урядників разом із ним, „далей не откладаючи, справедливость с того Кобыленъского” чинити. Дубовецький підкреслював, що «за винним стояти не хоче”. Отож Дубовецький, заявляючи про свою згоду на суд над Кобиленським, передусім декларував свою почтивість як доброго шляхтича. Неочевидно, щоправда, діяли ґродські урядники як суд, а чи як приятелі-посередники між Глинкою й Дубовецьким. Але у будь-якому разі суб'єктність Глинки далеко відбігала від уявлень про підданих як цілком залежних від пана осіб. До записів потрапляють не всі деталі, тож ми напевно не можемо сказати, чому у цій історії всі - від владних осіб (ґродських урядників) до Івана Дубовецького як пана Кобилен- ського погодилися з правом Глинки чинити саме так. Але факт, що заперечень не прозвучало.

У відповідь на скаргу Глинки Кобиленський заявив, що справді був у неділю в домі Глинки, де його п'яного господар побив, але „жадное одповеди на него не чиниль и гумна его не палилъ”. Свою невинуватість оскаржений готовий був підтвердити присягою. Цілком імовірно, що Кобиленський відмовлявся від факту одповіді не лише тому, що підозра за скоєне, а значить і відповідальність, падала на нього, а через невідповідний статус Глинки як підданого. У справі немає окреслення Кобиленського як шляхтича, але є натяки на шляхетність, зокрема, така деталь його вбрання, як журавлине перо на капелюсі. На Волині шукачів кращої долі з інших теренів було багато, міграції жваві, а кожен шляхтич пишався своїми слугами шляхетського стану. Саме зовнішній вигляд на щодень виступав ідентифікатором стану таких прибульців. Валеріан Неканда Трепка, невтомний борець першої половини XVII ст. із псевдошляхтою, вказував на службу як один із популярних каналів проникнення простолюду до шляхетського стану: „Служить йому довго, або, як вони кажуть, бавиться, аби під рукою того пана на хлопство його ніхто не вказував” „Sluzy mu dlugo abo - jak oni inaczej kszcz - bawi siз, aby pod ramieniem pana onego o chlopstwo nikt go nie smial turbowac”, див.: Trepka W. N. Liber generationisplebeanorum («Liber chamorum»). Wroclaw-Warszawa-Krakow: Ossollineum, 1995, 55..

Федір Глинка доводив факт одповіді свідками, віри гідними. Передусім Олешко, підданий із королівського села Сліпча, визнав, що був у Глинчиному домі, коли стався інцидент: Кобиленський в чомусь завинив господареві, а той його, п'яного, „за лобь выскуб”. Виривання волосся вважалося образливим жестом, який завдавав шкоди честі, як і зривання шапки. Отож у відповідь Кобиленський вчинив Глинці одповідь, „хотечи его або забить, або спалить”, себто скривджений обіцяв помститися за традиційним „формуляром”. Як бачимо, піддані були добре обізнані зі шляхетськими традиціями захисту честі. Незалежно від того, прозвучало слово „одповідь” у погрозах Кобиленського Глинці, а чи ні, присутні сприйняли їх саме так. Олешко також розповів, що у понеділок до Глинки прийшов кравець Івана Дубовецького з Божанки з попередженням: „Стережисе, бо тебе Кобыленьскии спалить хочеть”. А потому той кравець звернувся й до Олешка, „жебыхь Глиньку перестерегь, бо, деи, Кобыленскии спалить хочет”.

Точнісінько так відбувалися оголошення про помсту і в шляхетському середовищі, де не лише сам скривджений попереджав про помсту одповіддю, а й його приятелі, а інколи на позір сторонні особи, які намагалися убезпечити потенційну жертву від насильства.

Другий свідок з боку Глинки михальський війт Мартин визнав, що був у Гру- бешові вже після спалення Глинчиного гумна, де чув від божанських підданих Івана Дубовецького, що „то ничия иншая справа, одно Кобыленского”. Далі Глинка поклав перед суддями „перо жоравее шарое”, яке знайшов після пожежі, стверджуючи, що його загубив Кобиленський, коли чинив підпал. Оскаржений визнав, що перо його, але запевняв, що воно випало, коли Глинка його бив, себто звинуватив обвинувача у фальшуванні.

Глинка після оповіді свідків просив надати йому право присягти на підтвердження своїх звинувачень. Судді, порадившися з Іваном Дубовецьким, „при таковых ясных доводех через люди добрые и знакох явних”, згідно зі статутовим приписом наказали Глинці присягнути з двома свідками. Артикул, що на нього посилалися судді (розд. 11, арт. 11), стосувався випадків шкоди, завданої особі, якій попередньо погрожували. Отож, якщо факт одповіді буде доведений, підозра у скоєнні шкод невідомою особою падала на того, хто погрожував. Скривджений мав присягнути з двома свідками на доведення погроз, а оскаржений після цього виплатити вартість шкод. Однак із правового припису випливало, що всі ці дії не конче вказували на оскарженого як винуватця, а лише забезпечували відшкодування кривд для потерпілого. Далі ж особа, яка вчинила одповідь, могла „собе винного искати, хто тую шкоду учинил”, себто провадити власне розслідування і стягувати вартість своїх утрат уже зі справжнього винуватця. Про це заявили й судді: „Тогды Кобыленский тую всю шкоду его, на чом присягнетъ, платити, а собе винного искати будетъ повинен”.

Окремо треба сказати й про свідків-співприсяжників, які у більшості випадків не стільки бачили те, про що точилася в суді суперечка, скільки чули - від самого потерпілого, від сторонніх осіб, з інформації, що зазвичай широко поширювалася у тому суспільстві. Тож під присягою вони засвідчували добропорядність особи, з якою готові були присягати, підстави для довіри до неї, факт доброї слави, а не свою знаність події.

Однак коли Глинка разом із двома співприсяжниками Андрієм Ведкалом і Куцом Сикалом готовий був присягнути на підтвердження того, що Кобиленський, попередньо погрожуючи, спалив його гумно та стодолу, винуватець Глинку звільнив від присяги й погодився заплатити за шкоди значну суму. А позаяк Кобилен- ський таких грошей не мав, його пан Іван Дубовецький віддав свого слугу Глинці для відробітку під загрозою втрати життя в разі відмови. Звільнення від присяги свого супротивника не було рідкістю, адже змусити іншого присягати означало взяти додатково гріх на свою душу. Натомість позбавлення іншого від здійснення акту, небажаного для християнина, дозволяло сподіватися на поступки з його боку. На жаль, продовження цієї історії до книг не потрапило.

Очевидно, що Федір Глинка був поважною особою серед підданих Остророга; цілком імовірно, що він тримав корчму. Адже особи, яких звела ця історія, зустрілися у нього в домі цілком випадково. Однак майновий рівень підданого, як видавалося, не міг порушити станові межі та правові приписи, що їх легітимізували, у строго стратифікованому суспільстві. Але історія Глинки засвідчує протилежне. Федір провадив свою справу в шляхетському суді без посередництва пана чи його представника, а судді сприйняли це як належне. Звичайно, під категорію „підданих” могли потрапити не лише залежні селяни, а й бояри - група, що наближалася за своїм становищем до шляхти, але залишилася за межами цього стану через утрату власного землеволодіння. Окремі особи, не маючи власної нерухомості, тим часом зберігали свою належність до шляхти Див. скажімо, про конфліктні стосунки таких осіб зі своїми панами: Старченко Н. Честь, кров і риторика..., 128-132.. Однак у словництві панів, від яких вони тримали свою нерухомість (інколи такі стосунки тривали з обох сторін у кількох поколіннях), теж могли маркуватися підданими, особливо в конфліктних ситуаціях Звернімо увагу на конфлікт кн. Григорія Сангушка з потомственним слугою Миколаєм Волинцем, чий батько вислужив маєток у діда й батька кн. Григорія. Князь говорить про свавілля свого боярина і підданого Волинця, який смів судитися зі своїм паном: „ты, запомневши боязни Божое, так же повинности своее служебничее и подданское, которую кождыи добрыи и цнот- ливыи подданыи, такъ же слуга, п[а]ну своему отдават звыклъ” (ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 57, арк. 7-7 зв., 1599 р.). Врешті князь, не повідомивши Волинця, як передбачено було правом, вивів у володимирському ґроді шкрутинію, доводячи, що Волинець ніби є „подданымъ або якимъ боярином”, а не шляхтичем (Там само. Арк. 388 - 390 зв.). Однак зауважу, що цей „підданий” попередньо виграв справу в князя щодо свого маєтку спочатку у володимирському ґрод- ському суді, а потім і в Трибуналі.. Попри неврегульованість поняття „підданий”, Глинка, очевидно, стояв щаблем нижче в соціальній ієрархії від Кобиленського, незалежно від того, чи був той шляхтичем, а чи хотів ним здаватися. Адже Федька називають підданим судові урядники, тож якби йшлося про іншу категорію, аніж селянин, це мав би зауважити передусім сам Глинка, ідентифікуючи себе в ґроді.

У цій справі вражає обіг інформації в межах кількох сіл, що належали різним власникам, канали її передачі та швидкість поширення новин. Аналогічним чином було влаштоване й шляхетське інформаційне поле, коли йшлося про значущі для шляхтича речі - образу честі або небезпеку для життя чи майна. Історія з Глинкою засвідчує також добру поінформованість підданих про ритуал одповіді, як прийнято вважати - елемент рицарської (шляхетської) культури. А це дозволяє говорити про її поширеність і серед найнижчого стану - селян.