Шляхтич та інший: метаморфози з честю. Волинь кінця XVI століття

Козаки оголошують про помсту шляхтичам

Власне, в обох попередніх випадках одповідь оголошували або шляхтичі, або Кобиленський, що напевно хотів, аби його таким уважали. Себто ініціатива виходила від представників стану, які робили честь супротивникові своїми ритуальними погрозами, урівнюючи його певним чином із собою.

Однак траплялися випадки оголошення про помсту через посередників, що стояли нижче в суспільній ієрархії від обох супротивників. Скажімо, у нашому випадку йтиметься про одповіді шляхтичам від козаків, які перебували на службі у волинської шляхти, відповідно, належали до нижчого стану. Використання кривдником для ритуальних жестів, які вимагали рівності сторін, осіб, що перебували на іншій сходинці в соціальній ієрархії, сприймалося як додаткова образа для шляхетської честі. Отож Ян Циминський скаржився на свого сусіда по маєтку

Федора Шкленського, який наслав двох козаків з Наливайкового війська, а при них своїх слуг і підданих, виганяючи його з володіння ставком, частина якого перебувала в маєтності скаржника. Ці дві особи були сусідами по маєтку, що вели запеклу перманентну війну упродовж тривалого часу, а не лише у 1596 р., яким датується цей епізод. Циминський свою скаргу доповнював інфомацією про те, що Шкленський сам „чинит пофалки, такъ приятелми никоторыми, яко и тыми лотриками козаками, ку шкоде моеи и з небезпеченством здоровя моего, которые мне за ведомостью и росказанем пна Шимковича огнем и здрадливымъ забитем перегроживають” Там само. Ф. 25, спр. 49, арк. 154 зв.-155, 1596. Як бачимо, погроза вбити чи спалити була поширеною у одповідях.

Те, що згадка козаків у скаргах на погрози була невипадкова, засвідчує й зворотна заява в іроді, яку невдовзі зробив Федір Шимкович Шкленський на свого сусіда Яна Циминського. В ній говорилося, що кривдник, переховуючи у своєму маєтку незнайомих людей, козаків Наливайка, через тих „лотриков” усіляко погрожує Федорові:

„отповеди и похвалки ку шкоде моеи и небезпеченством здоровя моего, огнем и здрад- ливым забитьем, на здорове мое, жоны и дітеи и слуг моих перегроживаетъ. Про то, кгды бы ми ся о то на потом за тыми похвалками стало, буд на здоровю моем и слуг моих, буд теж шкода якая, теды ни через кого иного, одно через тые помененые лот- рики козаки за направою пна Яна Циминского, которые он переховывает” Там само. Арк. 232-232 зв..

В іншому випадку в луцькому іроді скаржилися несвіцькі бояри Остафія Воловича Васько Прибишевич і Мартин на двох козаків кн. Михайла Вишневецького, які, п'ючи в несвіцькій корчмі, поранили господаря, побили та порозганяли відвідувачів і завдали іншої шкоди. Очевидно, що йшлося не про випадковий конфлікт, адже далі козаки, озброєні аркебузами та луками, пішли під двір, де на той час мешкав урядник Воловича Валентій Тваровський, та викликали його образливими словами на поєдинок: „словы неучьтивыми насоромотили, вызываючи его на руку, жебы до них вышол и з ними ся бил, хотечи его о горло приправити”. На цьому кривдники не заспокоїлися, а побили несвіцьких підданих, які саме поверталися з роботи Там само. Спр. 11, арк. 96 зв.-97..

Тож, очевидно, що і в цьому випадку шляхетські ритуали захисту честі - одповідь та поєдинок - побутували й на інших щаблях соціальної ієрархії, принаймні у середовищі осіб, що шаблею заробляли свій „хліб”.

Міщанин чинить одповідь шляхтичеві

Наступна історія не містить одповіді, однак є промовистою преамбулою до іншої, де ініціатива у виголошенні одповіді шляхтичеві та наступних за нею насильницьких діях належала міщанинові. Натомість пропонована історія ситуативного конфлікту на теренах Луцька, який виявив антагоністичні суперечності між учасниками, водночас демонструє тісне співжиття, спільний культурний простір і розуміння символічних значень слів і жестів представниками різних станів. Отож що „сказали” одне одному 10 квітня 1587 р. у каптуровому суді княгиня Катерина з Фальчевських Дмитрова Козечина, яка тримала в оренді луцьке війтівство, орендар її війтівських прибутків єврей Шая Нахимович, волинський чашник шляхтич Федір Рудецький, який відстоював інтереси свого підданого Труша Микитича (а через нього - й свої власні) та луцькі міщани? Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 596-598 зв..

Тісне співжиття у волинському місті різних груп (соціальних, етнічних, релігійних), тісно переплетених інтересами та розділених протиріччями, робило цей простір досить конфліктним, а водночас сприяло активному використанню спільних механізмів полагодження суперечностей. Власне, фактором солідарності у конфліктах часто виступала не групова ідентичність, що забезпечувалася належністю до окремих міських юридик, а спільний інтерес, часто ситуативний. Отож на засіданні каптурового суду Федір Рудецький скаржився на кн. Катерину Козечину в тому, що за її наказом орендар війтівських доходів, зокрема горілчаного, Шая Нахимович за участі лентвійта, міських найманих слуг (позовчиків) та гайдуків „найшов” на дім підданого Рудецького - Труша Микитича. Підданого побили, пограбували, провели через усе місто „як одного злодея” і ув'язнили на три дні в луцькому замку.

У відповідь на скаргу умоцований відповідачки Ян Пилитовський зауважив, що чашник не вчинив згідно з правом: перш ніж подаватися до суду, він мав звернутися до княгині з проханням „про справедливість”. На те адвокат Рудецького Станіслав Кандиба відповів, що його клієнт не повинен був просити Козечину про справедливість, позаяк орендар діяв за її наказом, тож саме вона й має відповідати.

Однак Шая, ставши у суді, заявив, що чинив на власний розсуд, дбаючи про свій інтерес. Його поінформували, що Труш, мешкаючи в місті та перебуваючи в юрисдикції луцької громади на магдебурзькому праві, шинкував горілку всупереч міському привілею (відповідно, отримував прибуток і не сплачував податки до міської скарбниці). Тож, як твердив Шая, він не чинив кривд тому підданому, а прийшов до нього зі слугами, наданими йому з міського уряду, та із замковим воротним. Труша ув'язнили лише після того, як знайшли у нього в домі горілку для шинку- вання. Слова орендаря підтверили луцькі міщани, а бурмистри продемонстрували привілей Стефана Баторія, за яким саме міська громада мала ексклюзивне право на шинкування горілки і утримання корчом в межах міста та в радіусі півмилі поза його кордонами Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов. Ч. 5. Т. 1: Акты о городах (1432-1798). К., 1869, 22.. Привілей справді містив цей пункт, однак Рудецький на те відказав, що його підданий Труш мешкає на території його фільварку - „в земстве”, поза межами міської громади та її юрисдикції („мещане до того не мають ничого”), отож не підлягає присуду війта і міської влади. Чашник зазначав, що та земля на території Луцька віддавна належала його предкам, які „вшелякое волности шляхетское уживали и при том фолварку в подданых своих вшелякие шинки, питья горелчаньїє, медовые, пивньїє и волные шинки мевали”. Тож і він має повне право на своїй землі збудувати корчму. Утім, як підкреслив позивач, тут не місце для з'ясування подібних питань, адже він оскаржує відповідачку про безправне побиття та ув'язнення свого підданого, а також про шкоди, які при цьому були заподіяні Трушеві. Адвокат Рудецького перевів конфлікт із теми - що може і що не може дозволити собі шляхта в межах міста, в дискусіях над якою можна було поховати справу (чого, цілком імовірно, й добивалася княгиня) - на безпечний ґрунт права і безправ'я. Тим позивач указав на особливості роботи каптурового суду, який не мав повноважень розглядати суперечки про належність майна, а чи в даному разі - про право підданого Рудецького на шляхетському ґрунті шинкувати горілку. Натомість до компетенції суддів належало відновити рівновагу, порушену через застосування насильства, себто в даному разі розглянути справу про напад на дім підданого та заподіяні йому кривди Див., скажімо, ухвалу каптурового сеймика, присвячену функціонуванню судочинства під час безкоролів'я: ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 14-18 зв..

Судді, вислухавши сторони, усамітнилися для наради щодо ухвали у тій справі, а поки вони дискутували, сторони встигли самостійно полагодити суперечку. Було вирішено: княгиня має перепросити чашника і заплатити дві копи Трушеві за шкоди, що й було виконано. Додатково Катерина Козечина повернула Рудецькому втікачів, про яких вони мали давнішу суперечку, яка теж мала розглядатися в суді. Ймовірно, йшлося про підданих чашника, які втекли до міста у сподіванні на свободу, або ж це були піддані Рудецького, які вирішили, що у маєтках княгині їм житиметься краще. В будь-якому разі повернення втікачів було додатковою поступкою позивачеві. Орендареві Шаї призначили двотижневе ув'язнення за ґвалт підданому Трушеві, однак на прохання княгині і суддів Рудецький звільнив його від покарання.

Отож у цьому конфлікті, з одного боку, сплелися інтереси княгині Катерини Козечиної, орендаря Шаї Нахимовича та міської громади на магдебурзькому праві, а з другого - усім цим розмаїтим контрагентам зі своїми власними стратегіями та потребами протистояв Федір Рудецький, що стояв на сторожі інтересів свого підданого та своїх власних. Княгиня як очільниця міської громади мала діяти в її інтересах та забезпечувати умови для оренди Шаї Нахимовича. Шая сподівався отримати прибуток із Труша, скориставшися традиційною конкуренцією міщан зі шляхтою, яка мала в місті власні юридики і чиї піддані, займаючися аналогічними міщанам заняттями, конкурували з ними в одній економічній ніші. Міщани виступали на боці орендаря, зацікавлені у ліквідації конкретного конкурента, але передусім - нагадуючи про свої права та намагаючись закріпити їх на рівні повсякденних практик.

Позов Федора Рудецького можна було оскаржити, що й спробував зробити адвокат Ян Пилитовський. Ситуація, однак, перебувала у сірій правовій зоні, де вирок міг залежати значною мірою від преференцій суддів. Судді могли вказати Рудецькому, що він оминув зазначену в праві інстанцію - княгиню як тримачку війтівства, у якої й мав від початку просити розглянути справу про насильство щодо Труша та відшкодувати його втрати. Утім, судді могли на це й не зважити. З великою долею ймовірності можна сказати, що їхні преференції були на стороні чашника. Отож судовою ухвалою княгині мала бути призначена присяга, якою вона, призвавши Бога в поміч, мусила довести, що не лише не наказувала нападати на дім підданого Труша, а й про це нічого не знала. Однак її поінформованість про наміри Шаї та міщан не викликає сумніву. Тримаючи війтівсто, Катерина Козечина була зобов'язана відстоювати інтереси міщан у їхніх конфліктах зі шляхтою, а чи принаймні це демонструвати. Інакше війтівсто перетворилося б для його тримачки на суцільну війну з громадою, що підтверджують історії інших війтів Про конфлікти між війтами і міщанами див.: Заяць А. Міське суспільство ВолиніXVI - першої половини XVII ст., Львів, 2019, 133-139..

Очевидно, що присягнути у цій ситуації княгиня не могла, не вчинивши смертний гріх кривоприсяжництва та не завдавши уразу своєму сумлінню, а до того ж - добрій славі. Адже усі, кому було потрібно, знали, хто мусив легітимізувати напад на Труша. Тож замирення було невідворотним, але у випадку ухвалення декрету Рудецький здобував домінантну позицію, бо тоді вже у його волі було - йти на поступки відповідачці, а чи ні.

Чашник теж був зацікавлений у компромісі, адже від нього залежало його співжиття із сусідами, які в будь-якому разі могли завдати чимало прикростей. Врешті, навіть вигравши справу, треба було мати ресурс для отримання від відповідачів відшкодування. Однак „ображена” декретом честь княгині навряд чи сприяла б її готовності до поступок і полагодження конфлікту.

Замирившися ще перед ухваленням декрету, обидві сторони виграли. Рудець- кий отримав моральну сатисфакцію через перепрошення княгині, адже кривда підданого, що вже зауважувалося, сприймалася як ураза для честі пана. Окрім матеріального відшкодування кривд Труша чашник бонусом повернув собі підданих- утікачів. Княгиня уникла декрету і могла завдяки своїм поступкам сподіватися на такі ж поступки у майбутньому з боку ще геть недавно вороже налаштованого сусіда по спільному міському простору та „брата” за належністю до шляхетського стану. Катерина Козечина отримала цьому підтвердження - орендаря Шаю звільнили від покарання за дозволом Рудецького, скріпивши тим угоду про примирення. Клопотання княгині про орендаря додатково вказували на неї як справжню ініціаторку нападу. В такому разі вона зобов'язана була подбати про нього, адже під час процесу він засвідчив, що вчинив напад, не поінформувавши Катерину Козечину. Очевидно, що таким чином відповідачі сподівалися розвалити справу, а далі відмовлятися від своїх слів не випадало.

Цією історією княгиня засвідчила перед міщанами розуміння своїх обов'язків як „доброго” війта - боронити їхні інтереси та стати на захист орендаря, водночас продемонструвавши перед шляхетським зібранням і суддями розуміння важливості станової солідарності та конвенцій, спрямованих на підтримання „спокою посполитого”. Удавалося це далеко не всім Про засадничий характер конфлікту поміж війтом і міщанами на прикладі перебування на війтівському уряді у Володимирі Михайла Дубницького див.: Старченко Н. Конфлікт у Володимирі 1566 р.: варіант мікроісторичного прочитання. Соціум. Альманах соціальної історії, вип. 3, К., 2003, 65-98.. Ці приховані скрипти поведінки обох контрагентів очевидно були „зчитані” суддями, які зі свого боку підтримали княгиню в її спробі звільнити від ув'язнення орендаря Шаю. Отож разом усі учасники історії чи не зразково розіграли „спектакль” полагодження конфлікту (як і багато інших у минулому), закріплюючи цю дидактичну вправу для інших на майбутнє.

Очевидно, що суперечності між головними конкурентами в місті - міщанами і шляхтою - були засадничі, тож й уникнути конфліктів було неможливо. Натомість спільноти виробляли надійні механізми примирення, які, проте, діяли геть не автоматично. Зазвичай за стіл переговорів сідали тоді, коли можливості добитися свого через конфлікт були вичерпані, сили сторін оцінені, а вигода від миру виправдовувала примирення. Схоже, що ця історія - саме з таких Козер Л. Функции социального конфликта, пер. с англ. О. Назаровой. М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000, 162-166. Автор уважає такі конфлікти досить продуктив-ними для підтримання рівноваги в спільноті..

На противагу цьому випадку, який демонструє єдність головних культурних кодів усіх мешканців міста незалежно від їхньої належності до різних груп (соціальних, правових, етнічних і релігійних), інша історія засвідчує таке ж знання їх про одповідь, нібито вузькостановий шляхетський ритуал ворожості, та практикування її в стосунку до представників іншого стану (див. додаток № 3).

Отож 9 червня 1595 р. дружина Андрія Вільґорського скаржилася на луцького аптекаря Войтеха та його дружину Марту Моримушанку, які мешкали під юрисдикцією католицького костелу, а водночас володіли землею, що належала громаді на магдебурзькому праві, відповідно, й власники знаходилися під її присудом. Згідно зі скаргою, спочатку аптекар Войтех „над заволанье свое ремесницкое и купецкое”, себто вийшовши за межі прийнятих для його соціальної групи норм, прислав Вільґорському словесну одповідь через возного Матиса Славоґурського, яку той передав у присутності багатьох почтивих осіб Юрій Зазуляк, досліджуючи поширення письмових погроз серед простолюду Руського воєводства, зауважує їх обіг не лише між представниками нижчих станів, а й в стосунку посполитих до шляхти. Він вказує на ритуальний характер цих письмових погроз, подібний до того, який мали письмові оголошення про помсту в шляхетському середовищі. На думку дослідника, йшлося про широке запозичення шляхетських форм провадження конфлікту нижчими станами та, відповідно, існування спільного для різних станів культурного простору права і насильства в Речі Посполитій. Водночас Юрій Зазуляк висловлює гіпотезу, що письмові погрози просто-люду на адресу шляхтичів можна сприймати як вияв протестної культури, культурної інверсії, що підважувала усталений соціальний порядок та прийняті для різних станів способи поведінки (Зазуляк Ю. Погрози та листи-погрози посполитих з Руського воєводства..., 44). Справді, дружина Андрія Вільгорського (а чи писар, що оформляв скаргу) сприймає дії аптекаря Войтеха як невластиву для купецького стану поведінкову модель, пов'язуючи одповідь зі шляхетською культурою. Однак, як видається, йшлося не стільки про протестний акт, скільки про поширені практики перебирання нижчими за статусом особами/групами властивих для домінантної групи позицій і ролей, що непомітно вирівнювало асиметрію.. Себто аптекар знав, як потрібно „правильно” оголошувати одповідь. Обіцяючи вдатися до помсти, аптекар погрожував побити свого ворога киями. Кий належав до предметів, побиття якими завдавало урази для честі шляхтича („нєзвьіклою бронєю рьїцєрскою, києм збилъ и змордовалъ”; „шляхтича учтивого, такъ яко одного безецника безотповедне кийми бити росказал”). Скажімо, Богдан Княгининський скаржився на Яна Монтовта, який „наполнившися воли своее непристойное, мене самого безвинне зсоромотил, злаялъ словы невчтивыми, которые ми поцтивости моей шкодят, и хотил мя, деи, киими бити” Отож аптекар ще й „наступав” на шляхетську честь супротивника.

Наступного дня після оголошення „одповіді” Войтех „найшов” на дім Вільґор- ських, хоч, як зауважувала скаржниця, мав удатися до права, згідно зі становими рамками поведінки „чоловіка купецького”. Шляхтич, попереджений добрими людьми про наміри супротивника, втік, а його дружина, вийшовши перед дім, просила нападників відмовитися від насильства та від виконання свого „злого тиранського умислу”. Під „тиранською” поведінкою розумілися дії особи, що ставила себе понад право.

Войтех, знехтувавши повагу до „спокійної” статі скаржниці, крикнув: „Бийте ту неучтиву жону”. Свої погрози нападник підтвердив, вистріливши по ній з рушниці, а слідом за ним його помічники почали стріляти з луків, „яко до якого звіра”. Однак, як зазначила Вільґорська, Бог „моцною рукою” порятував її від смерті. Такі ситуації, коли нападники на позір вдавалися до крайніх засобів, що мали закінчитися трагічно для жертви, були традиційними для шляхетських конфліктів. Вони виконували функцію психологічного тиску на супротивника.

Андрій Вільґорський звернувся зі скаргою до війта, в юрисдикції якого перебував кривдник. Скарга вплинула: Войтех, відмовившися відповідати перед міським судом, через посередника, луцького лентвійта Миколая Чарнацького, домовився з позивачем про примирення, в рамках якого перепросив скаржника. Отож і в цьому випадку сторони спробували полагодити суперечку поза судом. Однак аптекар не врахував ще одну зацікавлену особу - дружину Вільґорського. Як твердила скаржниця, Войтех знехтував перепрошення її, учтивої пані, чим наразив на велику небезпеку. Це й стало приводом протестації вже особисто Андрієвої Вільґорської на аптекаря.

Утім, як далі заявляла у своїй скарзі шляхтянка, Войтех погодився на полагодження суперечки виключно для того, аби приспати пильність супротивника. Дуже скоро потому він разом із дружиною, маючи намір вповні задовольнити своє бажання помсти, домовився зі слугами з роти Слятковського (близько 10 осіб) про напад на дім Вільґорського. Отож на цей раз кривдник таки реалізував свою погрозу: Андрія схопили та, кинувши його на землю, почали бити киями. Скаржниця із вагітною дочкою намагалися порятувати жертву, однак намарне, самі потрапивши під гарячу руку кривдників. На перебіг ситуації вплинув натомість товариш роти Януш Венгрин разом із іншими жовнірами, які й утримали від розправи нападників. Таке втручання було класичним актом у конфліктних сценаріях, де саме участь сторонніх утримувала насильство у прийнятних рамках. Часто цими посередниками виявлялися приятелі, які супроводжували безпосереднього ініціатора нападу. Цілком імовірно, що товариш роти Венгрин і його приятелі виявилися на місці події невипадково.

Хто зна, чи був аптекар Войтех такий запеклий у своєму бажанні помститися, а чи нетривкий мир порушила дружина Вільгорського, відстоюючи своє право на публічну сатисфакцію - перепрошення з боку кривдника, де Андрій Вільгорський поплатився як чоловік скаржниці. Але ця історія демонструє класичний варіант шляхетського перебігу конфлікту з усіма ходами та прихованими скриптами. Однак до чоловічого світу, що складався із представників різних станів, цього разу долучилася й жінка, що запекло відстоювала свою честь цілком у відповідності з правилами поведінки „доброго шляхтича”.

Отож що нам дають ці маленькі фрагменти минулого, які напевно не вкладаються в типологічні ряди актів не лише тому, що рідко траплялися у тогочасному соціумі, а й через специфіку джерел - продукту переважно шляхетських судових інституцій. Друге треба обов'язково тримати в пам'яті, коли ми намагаємося говорити про репрезентативність. Отож ми напевно не знаємо, яка категорія підданих могла вчинити так, як Федір Глинка. Ми не можемо бути певні, що в усіх ситуаціях, де стороною в конфлікті виступав єврей-орендар, його міг захистити символічний капітал шляхтича-протектора. Як і в тих випадках, де контрагентом виступав слуга, що покладався у своїх життєвих стратегіях на честь пана. Однак ці історії, „розказані” різними людьми, додають щось дуже важливе до нашого розуміння минулого, демонструючи, яким складним і розмаїтим був той світ. Скажімо, вони підважують наше бачення минулого як строго стратифі- кованого, культури - як ексклюзивного станового простору; сфери взаємодії (між- персонально'ї/міжстановоїУміжгрупової) - чи не всуціль конфліктної; поведінки індивіда - заданої строгими правилами. Натомість ці оповіді демонструють минуле як простір взаємодії представників різних станів, об'єднаних інтересом і символічним „клеєм” (честю) інколи більшою мірою, аніж становими ідентичностями. Схоже, що єдиний простір культури можна розглядати не лише в категоріях „запозичення” чи „привласнення” панівних моделей нижчими станами, а й в контексті „спільного володіння” культурними кодами людей різних станів через їхню тісну взаємодію.

Увага до маленьких фрагментів учить історика смиренню у своєму ремеслі - усвідомленню того, що його наратив завжди незакінчений та неповний, іншими словами - завжди відкритий до нових інтерпретацій. А водночас служить для дослідника антидотом проти надмірної концептуалізації та генералізації історії: світ минулого надто варіативний, щоб умістити його в одну „велику оповідь” Magnщsson S. G., Szijвrto I. M. What is Microhistory?: Theory and Practice. London-New York: Routledge, 2013, 158..

Додаток № 1

1583 р., січня 8. Луцьк. - Одповідна цидула орендареві маєтку Бородчичі Рубину від Григорія Колмовського

Юповєданє п[а]на Балтєзара Гнєвоша с паномъ Григоремъ Колмовским Року 83 м[є]с[я]ца гєнвара 8 дня.

Присылал на вряд кгродскии луцкии до мєнє, Якуба Климашовского, єго милост панъ Балтєзаръ Гжвошъ Юлєксовскии, дворанинъ и сєкрєтаръ єго королєвскоє м[и]л[о]сти, жалуючи и юповєдаючи тыми словы, ижъ, дєи, панъ Григорєи Колмов- скии, нє вєдаю, для котороє причины, звазнивъшися на арандара моєго бородъчиц- кого на имя Рубина, жида, прислалъ єму лист ютповєдньїи, по полску писаныи, которым лист пана Колмовског[о] зашитым под пєчатю єго посланєць пана Гнєвошов пєрєдо мною на врядє положивши, просил, абых до книгъ уписанъ былъ. Которым лист я с полского писма на руским языкъ прєложивши, до книгъ уписати казал. И такъ ся въ собє маєть:

„П[а]ну арєндарови бородьчицкому, жиду, до рук властных налєжи.

Панє жидє, арандару бородчицким!

Никгдымь тобє того нє задєлал, ижєс такъ мєнє собє такь лєчьцє поваживши, што мє вжє ют тєбє нє раз потьїкаєт, ижєс дня вчорашнєго в понєділокь, подьданых моих пєрєнявши на добровольном дорозє, попа и другого боярина моєго, которого я посылалъ для потрєбь своихь властных на ярьмарькь до Горухова, тамєс их побиль, помордоваль такь, яко ся тобє подобало, и побралєс у них рєчєм нємало. То єсть у боярина моєго взялєс сукню блакитную люнскую, и кордъ, и шапку, а взялєс моих п[є]н[я]зєм властных золотыхь пєтьдєсят, которы^мь даваль на потрєбы моє властные, кожухь кроликовым, сукна люнского блакитного арьшиновь дванадьцать, каразиє бєлоє локоть дєсєть, сєрмяг дві, с коня узду, а возь казалєс з сєла с Коржвы гнати, у попа взявьши, збивши [95 зв.] шапку юксамитную, лисами подшитую, сукна люнского арьшиновь пять, грошєм копь дєсєть.

А такь мнє нєлзє. Если ми того нє вєрнєшь, подданым моимь и мнє, тєды я на тобє и на горьлє твоємь того шукати буду, кгдыжь такь жцнотливым лупь чиниль и бом подданымь моимь, а мнє дєспєкть.

А такь прошу тєжь вась, панє арєндару, учинити справєдливость тому слузє моєму, ижь му винєк Ивань Рудковским пультрєті мацы жита, а такь прошу ю справєдливост. А тымь буд, в[аша] м[и]л[ост], ласкавь.

До узрєнья.

Писан с Кольмова, по свєтах пятєнках у волторокь. W[aszei] m[ilosci] przyyacziєl Григорєм Кольмовьским”.

Котороє я юповєданьє пана Гнєвошово и тоть листь пана Кольмовьского до книгь кгродьских луцькихь записати казаль.

ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 94 зв.- 95 зв.

Додаток № 2

1589 р., жовтня 30. Володмммр. - Декрет володмммрського ґродського судуу справі Федька Глмнкм, підданого Ммколая Остророга, якмй звмнуватмв ФмлмпаКобмленського, слугу Івана Дубовецького, у спаленні гумна і стодолмпісля погроз мстмтмся (одповіді)

Дєкрєть подданого єго милости п[а]на Миколая Юстророга Фєдка Глиньки з Филипом Кобыьгенским

Року 89 м[є]с[я]ца юктєбра тридцатого дна.

Иж што дна юногдашного в чєтьвєргь м[є]с[я]ца юктєбра двадцать шостого дна, пришодши на врАд кгродским володимєрским до мєнє, Романа Вєлигорьского, подстаростєго володимєрского, подьданым єго милости п[а]на Миколая Юстророга з села Поромова на име Федко Глинъка, приведьши з собою ниякого Филипа Кобыленьского, жаловалъ и юповедаль тыми словы, ижъ, деи, «часу недавно прошлого в неделю м[е]с[я]ца юктебра двадцать второго дна тотъ то Кобыленъскии, взавши перед себе злыи умыслъ, учинивши ютповедь и пофалку на здоровъе и маетностъ мою, гумно мое и клуну зъбожъемъ на завтрее по тои похвалцы уночи югнем запалил, гдеж, деи, збожье мое, што юдно тамъ было, то есть жита копь юсмьдесят, ювса копь юсмьдесят, ечменю копь тридцат, гречки копь пятдесят, гороху возов пять, сена возов три, в стодоле семеня лняного бочку, конопного бочку и все статки, што колвекь в томъ гумне было, спалилъ. И просилъ, абы яко з неюселого справедливость учинена была”.

УрАд, заховавшысе в томь водле права посполитого, иж мениль се быть тоть Кобыленъскии слугою п[а]на Ивана Дубовецкого, на врАде задержавши, || [589 зв.] п[а]ну его знать дать велил, а справедливости рок на дек сегоднешнии понеделокь м[е]с[я]ца юктебра тридцатого зложиль. На котором року зложоном пань Дубовец- кии, ставши перед суполным судомь кгродским володимерским, то есть перед нами, Романом Вилгорским, подьстаростимь, а Демьяном Павловичом, судьею, врАдни- ками судовыми кгродьскими володимерскими, до того Кобыленьского, иж ему служить, зналсе и просиль, абы суд кгродскии, далеи не юткладаючи, справедливость сполечне з нимь с того Кобыленьского чинил, бо, деи, «я за виньным, покажеть ли се то на него, стать не хочу».

И кгды пань Дубовецкии сполечне з урАдом кгродскимь володимерскимь дла чиненья тое справедливости засели, подданыи его милости пна Юстророговь Федор Глинька жаловаль на того Кобылекского, яко и первеи. До чого са Кобыленьскии не зналь, мовечи, иж зналь се до того, жем в дому Глиньки быль и тамь мене пьяного тоть Гликка в дому своемь быль, але я жадное юдповеди на него не чиниль и гумна его не палиль, хотечи са того присАгою ютвести.

А Федор Глинька, доводечи то на Кобыленьского, ижь ему первеи юдповед учиниль, а потомь на завтрее жь вночи гумно спалиль, ставиль светковь людеи добрыхь, веры годныхь, напервеи подданого его королевское милости з села Слепча Юлешка, которыи ючевисто у суду зезналь, ижь, деи, «быль есми при томь, кгды в дому Глиньчиномь тоть Кобыленьскии пиль, и кгды штос быль Глинце за- виниль, юк его за лобь выскубь, тогды Кобыленьскии на Глиньку ютповедь учиниль, хотечи его або забить, або спалить. А на завтрее в понеделокь кравець п[а]на Дубовецкого, пришедьши з Божаньки до того ж Глиньки, поведиль ему: „Стережисе, бо тебе Кобыленьскии спалить хочеть”. А потомь, деи, и повторе тоть же кравець мне мовиль, жебыхь Глиньку перестерегь, бо, деи, Кобылекскии || [590] спалить хочет».

А потом, деи, и повторе Гликка воита з Михаля на име Мартина, которыи зознал, ижь будучи в Грубешови вже по спалекю гумна Гликчина слышал у подданы* п[а]на Дубовецкого божакски* з стороны спалекя гумна Гликчина, ижь, деи, то ничия икшая справа, юдно Кобылекского».

Положил теж Гликка перо жоравее шарое, поведаючи, иж в тот час, коли гумно его запалил тоть Кобылекскии, теды перо выронил, и подле юное пожоги знаидено, до которого и сам Кобылекскии зналсе, поведаючи, ижь, деи, в тоть час тое перо у него выпало, коли его Гликка бил.

При которых доводе* просил Гликка, абы его ку присязе было припущоно.

Мы, суд, намовившисє в том сполєчнє [с] паном Дубовєцким, при таковых ясных доводєх чєрєз люди добрьіє и знакох явных, пєрєд нами покладаных и юказаных, заховуючисє в том водлє права посполитого артыкулу пєрвонадцат в роздєлє пєрвомнадцать, иж сє тоє спалєнє з похвалкою Кобыьинского стало, сказали єсмо и сим дєкрєтом нашим сказуємь, абы Глинка при тых доводєх и знакох, пєрєд нами показаных, єсчє самотрєт присягою сє потвєрдиль, яко тоє спалєнє гумна єго ют Кобыьинского за похвалкою єму сталосє, а кгды присягнєт, тогды Кобылєнским тую всю шкоду єго, на чом присягнєть, платити, а собє винного искати будєть повинєн. Якож мє^ватаїи Глинка, чинєчи досыт дєкрєту нашому, при возном повєту Володимєрского Михаилу Гноєнскомь и при сторонє двух шляхтичох, Яну Приборовском а Якубє Прилузским, самотрєть зь Андрєєм Вєдкалом а Куцом Сыкалом присягу учинити хотєл на том, ижь за похвалкою Кобылєнского гумно єго о[т] того ж то Кобылєнского єсть спалєно, в котором жита копь юсмьдєсят, ювса кон юсмьдєсят, єчмєню копь тридцать, грєчки копь пятьдєсят, гороху возов пять, сєна возов три, сємєня илняного бочка, конопного бочка и инших нємало статковь домовых [в] стодолє згорєло, которую стодолу с тыми статками згорєлыми юкром збо- жья, мєнованого в копах нємолочєного, шкодуєт собє пять копь грошєи литовских, тогды єго Кобилєнскии с присяги вызволил, хотєчи єму за тає шкоды досыт дєлати.

По котором выпуш^ню с присяги єго всказали єсмо, абы Кобылєнскии Глинцє заплатил за кождую копу жита по грошєи дванадцат литовских, за копу ювса по грошєи шєсти, за копу грєчки по грошєи шести, за копу єчьмєнню по грошєи юсми, за воз гороху по грошєи пяти, за воз сєна по грошєи трох, а за стодолу за сємє илняноє и конопляноє, [590 зв.] за начинє домовоє, як собє сам Глинка юшацовал и на чом присягу учинит хотєл, пять копь грошєи литовских. Чого всєго сумою всказали и присудили єсмо на Кобыьгенскомь Фєдору Глинцє копь тридцать дєвєт грошєи двадцать и юдин личбы литовскоє. А ижь Кобыьинскии нє мєл чим тоє шкоды Глинцє платит, тєды мєсто заплаты пєнєжноє пан єго пан Иван Дубовєцкии до выплачєня або выслужєня выдал тому то Глинцє за шию.

Которая то справа суду мєнованого до книг кгродских володимєрскихь єсть записано.

ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 22, арк. 589-590 зв.

Додаток № 3

1595 р., червня 9. Луцьк. - Скарга шляхтянки Андрієвої Велеґорськоїна луцького аптекаря Войтеха та його дружину Марту Моримушанкупро одповідь, надіслану через посередників чоловікові заявниці,та подальші насильницькі дії як наслідок погроз мститися.

Юповєданьє п[а]нєє Андрєєвоє Вєлєкгорскоє на п[а]на Воитєха,аптєкара луцког[о] и на малжонку єго року тисєча пятсот дєвєтдєсят пятог[о] м[є]с[я]ца июня дєвятог[о] дня. Пришєдьши на вряд кгродскии луцькии пєрєд мнє, Щєсного Кгалєзског[о], подстаростєго луцького, п[а]ни Аньдрєєвая Вєлокгорская плачливє юбтяжливє юповєдала и свєдчила тыми словы, ижь року тєпєрєшнєго даты звышь писаноє.

Воитєх, аптєкарь луцький, из жоною своєю Мартою Моримушанъкою, который на тотъ час мєшкаєт подь юризьдициєю ксєньдзовь викариєвь луцьких, а юсєлост свою юнь маєть подь присудомь мєста лункого, взявши юбоє пєрєд сєбє противко малжонькови моєму злыи нєпристоинвіи и нєхрєстияньскии умысль, напєрєдь самь Воитєх на добрую славу малжонька моєг[о] пєрєд зацными людми торьгалъся. И тєраз нєдавньїх часов в тым року тєразниишємь дєвєтьдєсят пятом над заволаньє своє рємєсницкоє и купєцкоє прислал чєрєз возного єнєралного Матыса Славокгур- ског[о] єму словную юдповєдь при вєлю зацных людєх в домь п[а]на Яцька Дємияновича, жє „єго на кождомь || [359 зв.] мєстцу”, - повєдаючи, - „кажу, ростєгнувши, киими збити”. То тєдві на завтриє по ютданью тоє ютповєди, чинячи досыть тому злому нєпристоиному тыраньскому умыслу своєму, способивши до сєбє помочников юколъконадцат чоловєка з розмаитою бронєю, воинє налєжачою, в дом свои подь присудомь мєстьскомь лєжачии, посполу из жоною своєю Ма^тою Моримушаккою с тыми помочниками нашол кгвалтовнє на спокойный дом и мєшканє малъжонка моєг[о], нє коньтєньтуючися, яко чоловєкь купєцкии, правомь посполитом.

Я, бачачы злыи тыраньскии умысль юбудву, такь єго самог[о], яко и жоны єго, кгды малжонокь мои з дому утєкь за юстєрєжєньєм добрых людєи, нє могучи самь таковому кгвалту и навалности простати, вышламь пєрєд дом свои, просячи, абы того юкрутного прєдьсявзятя занєхали.

Юнь нє толко абы мєл взгляд на плодь бєлогловскую спокоиную, алє крикнувши словы ущипливєми „битє тую нєучтивую жону”, сам напєрєд до мєнє с коротькоє ручницы стрєлил, а потом помочницы єго до мєнє з луков, яко до якого звєра, стрєляли, нижли пань Богь с такь близких пострєловь мнє моцьною рукою ют них юборонил, жєм залєдва в домь впадла.

Малжонокь мои, бачачи такь злыи кгвалтовныи умысль их, до права посполи тог[о] ся утєкь и позвал Воитєха аптєкара до права єго налєжног[о] до п[а]на воита луцького, такь ю нєслушную ютповєд, яко ю настє кгвалтовноє на дом малжонька моєго и ю таковоє стрєлянє кгвалтовноє до мнє, жоны спокоиноє, им ничого нє виньноє. Там жє станувши пєрєдь врядом сам Воитєх аптєкарь, нє приимуючи тоє справы до розсудьку правного, чєрєз п[а]на Миколая Чарнацкого, на тоть час лак- твоита луцького, пєрєпросил малжонька моєго, а мнє, жону учтивую, которая былам у болшоє нєбєзпєчности, лєкьцє || [360] зваживши, ку вєликому жалю моєму занєхал, ю што сє я нє занєхала протєстовати.

А тоє пєрєпрошєньє чиниль змвісльнє, абы досыт учинил тоє ютьповєди своєє звышь мєнованоє, и час короткии по том пєрєпрошєню зєтрьвавши, дня дисєишєго мця июня юсьмог[о] в року тєпєрєшьнєм дєвєтдєсят пятомь Воитєхь аптєка^ изь жоною своєю Ма^тою Моримушаккою, нє дбаючи на боязнь Божую, повиньност хрєстякскую, покои, правом посполитымь юбварованыи, чинячи досыт ютповєди своєи, малжоккови моєму чєрєз возног[о] данои, а под заслоною пєрєпрошєня на короткии час занєхалє, способивши собє людєи служєбнвіх з роты п[а]на Шлядков- ского, пахольковь, возниц, кухаров юколкодєсят чоловєка, могло быти на дєк ю три годині, кгды малжонокь мои, яко чоловєк хорыи и спокоиныи, ходил по сєни в дому своим, наславъши мо^но кгвалтом, тыранским а нехрестянским способом тих способеных людем на спокойным дом малжонка моего, казали юкрутъне кимми збити и забити.

Юные теды на то способленые направление люде, впавши в сени в дом нашъ, тыранске порвавши малжонка моего, ю землю ударили, кимми юкрутне почали бити. Я, юбачивши, падлам на нем из дочкою моею, просячи, абы его не зебияли, деток не посеротели.

Юни, юкрутъницы, ют них на то послани, так мене, яко и дочку мою, невесту беременъную, кимми на малжонку моим юкрутъне збивши и з него зволокши, за власною волею, радою, росказанемъ и позволенъем Вомтеха аптекара || [360 зв.] и жоны его Маръты, порвалши за руки, за ноги, на улицу перед дом вынесъши, малжонка моего посеред улицы покинувши, кимми юкрутъне били. Я на голове его пала. А в том чоловекъ цнотливым пан Янушъ Векрин, товаришъ тое роты п[а]на Шлятков- ского, ужалившися такового юкрутенства тиранског[о], почал боронити малжонка моего и мне, на нем лежачую. За которым бороненемъ, маючи неякую фолгу, малжо- нок мом почал точитися в дом, а в тым знову юдин с тых юкрутниковъ на порогу сени дому нашог[о] малжонка моего в голову киемъ юкрутъне ударил и ранил, за которым ударенем знову в сени впав и тамъ бы его были, знову впадши, били, але сама на нем паламъ. А тот цнотливым чоловек пан Янушъ Венкгринъ из ыншеми, до тог[о] прибылеми, малжонка моего и мне юборонили и тых зъ сеным ютвели.

И просила п[а]ни Анъдреевая Велокгорская ю придане возного на югледане збитя и зраненя так малжонка своего, себе, яко и зятя и дочки своее. На то придал возного енералъного шляхетного Фронца Бромирског[о], а тое юповедане и юсведчене п[а]нее Велокгорское до книг кгродских лунких записати казал.

ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 359-360 зв.

References

1. Carroll, S. (2007). Introduction. Cultures of Violence. Interpersonal Violence in Historical Perspective, ed. Stuart Carroll. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 1-43. [in English].

2. Cerutti, S. (2005). Mikroistoriya: sotsialnyie otnosheniya protiv kulturnyih modeley. Kazus. Individualnoe i unikalnoe v istorii. M.: Nauka, 354-375 [in Russian].

3. Elias, N. (2001). O protsesse tsivilizatsii. Sotsiogeneticheskie i psihogeneticheskie issledovaniya. M.-Spb: Universitetskaya kniga, t. 1: Izmeneniya v povedenii vyisshego sloya miryan v stranah Zapada. [in Russian].

4. Geertz, C. (2004). „Nasyischennoe opisanie”: v poiskah interpretativnoy teorii kul- turyi. Girts K. Interpretatsiya kultur. M.: ROOSPEN. [in Russian].

5. Ginzburg, С. (2012). Our Words, and Theirs: A Reflection on the Historian's Craft, Today. Historical Knowledge: In Quest of Theory, Method and Evidence, ed. Susanna Fellman y Marjatta Rahikainen. Cambridge: Cambridge Scholars Publishing, 97-119. [in English].

6. Koser, L. (2000) Funktsii sotsialnogo konflikta, per. s angl. Olgi Nazarovoy. M.: Ideya-Press. [in Russian].

7. Magnьsson, S. G. (2003). The Singularization of History: Social History and Microhistory within the Postmodern State of Knowledge. The Journal of Social History, vol. 36, Issue 3, spring 2003, 701-735. [in English].

8. Magnьsson, S. G., Szijarto, I. M. (2013). What is Microhistory?: Theory and Practice. London-New York: Routledge. [in English].

9. Revel, Zh. (1996). Mikroistoricheskiy analiz i konstuirovanie sotsialnogo. Odissey. Chelovek v istorii. M.: Nauka, 236-261. [in Russian].

10. Starchenko, N. (2014). Chest, krov i rytoryka. Konflikt u shliakhetskomu seredovys- hchi Volyni. DruhapolovynaXVI-pochatokXVIIst. К.: Laurus. [in Ukrainian].

11. Starchenko, N. (2003). Konflikt u Volodymyri 1566 r.: variant mikroistorychnoho prochytannia. Sotsium. Almanakh sotsialnoi istorii. K., vyp. 3, 65-98. [in Ukrainian].

12. Starchenko, N. (2019). Liublinska uniia yak resurs formuvannia kontseptu polityc- hnoho „narodu ruskoho” (1569-1648 rr.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, vyp. 2, 4-45. [in Ukrainian].

13. Starchenko, N. (2015). Spravy pro zghvaltuvannia v shliakhetskomu seredovyshchi Volyni (ostannia tretyna XVI st.) Sotsium. Almanakh sotsialnoi istorii, vyp. 11, 110-115. [in Ukrainian]

14. Torre, A. (2018). Micro/macro: ^local/global? El problema de la localidad en una historia espacializada. Historia Crltica, nr 69, 37-67. [in Spanish].

15. Wood, J. C. (2007). Conceptualizing Cultures of Violence and Cultural Change. Cultures of Violence. Interpersonal Violence in Historical Perspective, ed. Stuart Carroll. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 86-87. [in English].

16.Zaiats, A. (2019). Miske suspilstvo Volyni XVI-pershoipolovyny XVIIst. Lviv. [in Ukrainian].

17. Zazuliak Yu. (2015). Pohrozy ta lysty-pohrozy pospolytykh z Ruskoho voievodstva XVI st. Patrimonium. Studii z rannomodernoi istorii Tsentralno-Skhidnoi Yevropy. Kyiv- Krakiv, t. 1, 31-44. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.