Відродження УАПЦ в Україні 1989-1990 рр.: від "неформального об’єднання" до конфесії національного спрямування

Размещено на http://allbest.ru

2

^{1Інститут історії України НАН України}

²Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Відродження УАПЦ в Україні 1989-1990 рр.:від «неформального об'єднання» до конфесії національного спрямування

¹Олег Бажан, ²Олександр Тригуб

Анотація

Стаття присвячена процесу «третього відродження» Української автокефальної православної церкви на піку перебудовчих перетворень у СРСР 1989-1990 рр. Метою статті є показати трансформаційний процес відродження УАПЦ від «неформального об'єднання» до православної конфесії національно-демократичного спрямування, що перетворилася на один з елементів боротьби за незалежність України та її відокремлення від релігійного впливу Москви.

Ключову роль у новітньому становленні УАПЦ відіграла українська інтелігенція, яка прагнула відродження автокефалії як прояву національно-культурного, політичного та релігійного пробудження української нації. Розглянуто боротьбу громадськості за легалізацію та реєстрацію громад УАПЦ на місцях, спротив цьому процесу зі сторони КДБ, партійної номенклатури, місцевих органів влади і Руської православної церкви.

Автори переконані у тому, що перенесення відродження УАПЦ на західноукраїнські землі відбулося ситуативно і пов'язане не стільки з національним підйомом у середовищі духовенства, скільки з його бажанням зберегти свої парафії, а увесь рух за автокефалію йшов знизу, тобто від національно-релігійного піднесення громад. Акцентовано, що на хвилі активізації руху за суверенітет УРСР автокефалію православ'я у 1990 р. активно підтримали провідні політичні сили та народні депутати, які прагнули використати релігійний фактор у боротьбі за незалежність.

Ключові слова: неформальні організації, автокефалія, УАПЦ, перебудова, Мстислав (Скрипник), незалежність, міжконфесійні відносини

Abstract

Revival of the Ukrainian autocephalous orthodox church in 1989-1990: from «informal organization» to the nationally oriented denomination

Oleh Bazhan. Institute of History of Ukraine National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv).

Oleksandr Trygub,Black Sea National University by Petro Mohyla (Mykolayiv)

The paper is focused on «the third revival» of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church at the peak of Perestroika transformations in the USSR in 1989-1990.

The public's struggle for legalization and establishing of UAOC communities in the field, and the resistance to this process on the part of the KGB, the party nomenklatura, local authorities, and the Russian Orthodox Church are described.

The authors are convinced that the relocation of the UAOC revival to the Western Ukrainian lands was situational and connected not so much with the national raising in the clergy environment, but with its desire to preserve the parishes, and the whole movement for autocephaly was coming from below, that is, from national and religious mobilization of the communities.

Keywords: informal organizations, autocephaly, UAOC, perestroika, Mstyslav (Skrypnyk), independence, interdenominational relations

Попри 30-літній ювілей з нагоди «третього відродження» Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яке відбулося у 1989-1990 рр., і певну поверхову вивченість даних подій новітньої української історії, релігійний ренесанс у часи «горбачовської перебудови» продовжує викликати історико-релігієзнавчий інтерес в українській науці. На сьогодні існує низка робіт, в яких розглядається початковий період процесу відновлення УАПЦ (маємо на увазі доінституційний період, який тривав до інтронізації патріарха Мстислава (Скрипника)), але більшість з них створені у руслі конфесійного підходу.

Дослідники світського (наукового) кола у своїх публікаціях намагаються абстрагуватися від оціночних суджень, але впливи обох ідеологій - російської (РПЦ, УПЦ) чи національної (УАПЦ) в них прослідковуються (Прокопчук 2005; Іщук 2013; 2015; Бєлікова 2001 й інші). Українська дослідниця Ірина Преловська підготувала збірку документів і матеріалів, що розкриває перебіг і зміст Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 року (Преловська 2007). Оригінальний публіцистичний погляд на перебіг подій відродження УАПЦ дає письменник В. Чемерис (Чемерис 1998) через призму становлення Української православної церкви Київського патріархату.

З політологічної точки зору, як процес національно-релігійного відродження, становлення УАПЦ оцінюють О. Рублюк (Рублюк 1996), С. Здіорук (Здіорук 2005), В. Єленський (Єленський 2013) і низка колективних монографій (Історія православної церкви в Україні 1997; Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення: досвід сучасної України 2012).

Значний внесок в опрацювання досліджуваної теми внесли прихильники «руського православ'я», що належать до Руської православної церкви (РПЦ) чи Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ-МП) (Драбинко 2002; Ярема 2007; Ярема 2008; Петрушко 1998) та прихильники УАПЦ (Цап 2013; Воронин 1992; Ігор (Ісіченко) 2003). Основна увага даних авторів зосереджена на підтвердженні українського/ антиукраїнського, канонічного/ неканонічного, розкольницького, народного/антинародного тощо характеру УАПЦ, або ж на проблемі міжконфесійних відносин. І хоча автори згадують про громадський вплив на початковому етапі відновлення УАПЦ, але зосереджують свою увагу саме на релігійному питанні, згадуючи світських борців за відродження автокефалії лише при необхідності.

Натомість узагальнюючої праці з історії УАПЦ третього періоду (від 1989 р. і до останнього часу) не існує, а також присутнє у більшості праць повторення фактологічного матеріалу без заповнення прогалин, які прослідковуються при більш уважнішому вивченні подій релігійного життя 1989-1990 рр.: визначальна роль громадськості та неформальних організацій у відродженні УАПЦ (особливо у регіональному розрізі), реакція РПЦ, КДБ і ЦК КПУ на рух за автокефалію, протистояння активістів і місцевої влади тощо.

Вищезазначена історіографія підтверджує, що сформульована у зазначеному ключі проблема продовжує перебувати у колі недостатньо досліджених питань історії УАПЦ новітнього періоду та потребує включення нового фактологічного і джерельного матеріалу. Отже для заповнення лакун було залучено документи Галузевого держархіву Служби безпеки України, Центрального держархіву громадських об'єднань України та провідну щоденну газету діаспори у США «Свобода» (Нью-Йорк). Автори поставили перед собою завдання показати трансформаційний процес відродження УАПЦ від «неформального об'єднання» (термінологія КДБ) до православної конфесії національно-демократичного спрямування, що перетворилася на один з елементів боротьби за незалежність України та її відокремлення від релігійного впливу Москви.

Курс на «перебудову» радянського суспільства, реформування командно-адміністративної системи СРСР, прискорення соціально-економічного розвитку, розширення гласності, послаблення цензури у засобах масової інформації, проголошені генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим на квітневому 1985 р. пленумі правлячої партії, стимулювали стрімкий розвиток демократизації суспільного життя в Україні. Упродовж другої половини 1980-х рр. у республіці спостерігається складний процес суспільно-політичних зрушень, що супроводжується появою руху на підтримку перебудови, виникненням неформальних груп та організацій.

Одним з таких угруповань був Український культурологічний клуб (УКК), що заявив про своє існування у серпні 1987 р. у Києві. Перше засідання УКК відбулося 6 серпня 1987 р. у київському кафе «Любава» на Оболоні під егідою райкому комсомолу. УКК проводив свої зібрання (збиралося до 400 учасників), на яких розглядалися білі плями в історії України, проблеми захисту історичних пам'яток, наслідки Чорнобильської катастрофи (Бажан 2010: 68). КДБ відразу ж було взято під контроль діяльність УКК та «прийнято заходи по локалізації та розкладанню угрупування, що складалося, зриву задумів інспіраторів по виданню журналу та поширенню націоналістичних ідей» (Шлях до незалежності 2011: 32). Натомість реалізувати їх, як вже відомо, в цілому не вдалося, хоча протягом літа 1988 р. влада розпочала переслідування членів УКК, було зірвано низку акцій організації (Гайдаєнко 2014: 251).

Вже у липні 1988 р. в інформаційній доповіді КДБ УРСР до ЦК КПУ повідомлялося, що у середовищі УКК визрівають ідеї «заміни комуністичного світогляду християнським віровченням» (Є. Сверстюк, О. Шевченко, С. Набока), а серед інших членів (А. Битченко, Л. Мілявський, Запорожець) звучать вимоги «офіційного визнання української церкви» (Шлях до незалежності 2011: 139) (мова йде про дозвіл створення УАПЦ).

У серпні 1988 р. ключові активісти УКК (А. Битченко, Є. Чернишев, С. Набока, Л. Мілявський, Т. Антонюк, В. Галиновський) оголосили про утворення Українського демократичного союзу (УДС). Серед «першочергових вимог» (за виразом КДБ) УДС висував «націоналістичні гасла», серед яких вчергове закликав визнати Українську Церкву (ГДА СБУа: 22-23).

Іншим громадським об'єднанням, що виступило за негайне відновлення УАПЦ, стала оформлена у липні 1988 р. на основі Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод легальна правозахисна асоціація партійного типу - Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі з Л. Лук'яненком, який перебував на засланні. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів» (опублікована влітку 1988 р.), написана В. Чорноволом і братами Горинями, де, серед іншого, вимагалася легалізація заборонених УГКЦ та УАПЦ. До УГС у даному питанні, згідно інформації КДБ, приєдналася Українська народно-демократична ліга (УНДЛ), які «для реалізації своїх ворожих задумів» здійснювали спроби відновлення у республіці елементів УАПЦ, яку «розглядали як основу для розширення “національного руху”» (ГДА СБУа: 132).

Наслідком цих вимог стало утворення на початку 1989 р. громадської групи по відродженню УАПЦ -- Олександр Ткачук, Лариса Лохвицька, Анатолій Битченко, Микола Будник, Сергій Набока, які розпочали агітацію у справі відродження УАПЦ. Вже 15 лютого 1989 р. в Києві починає діяти «Ініціативний комітет по відродженню УАПЦ» (Анатолій Битченко, Микола Будник, Лариса Лохвицька (фактичний організатор комітету), Тарас Антонюк, Богдан Михайлечко) (ГДА СБУа: 132; Свобода a 1989; Воронин 1992: 106). Очолив «Ініціативний комітет» священик Ризької єпархії, колишній настоятель Свято-Успенського храму м. Єлгава Богдан Михайлечко. На думку членів Комітету: «в умовах гласності та демократизації радянського суспільства відновлення української автокефальної православної церкви на базі руського православ'я вповні реальне, оскільки у республіці більшість священиків за національністю українці і “їх необхідно лише відірвати від Москви”» (ГДА СБУа: 133 -- 134). Як стане зрозумілим пізніше, надії на українськість православного духовенства були значно перебільшеними.

Для надання «Ініціативному комітету» більшої ваги в очах української діаспори до нього було запрошено Євгена Сверстюка -- відомого на Заході дисидента та літератора (Драбинко 2002: 20). Згадуючи роль діаспори у відродженні УАПЦ, то цікаві подробиці даного етапу надає аналітична записка КДБ для В. Щербицького від 12 травня 1989 р. під назвою «Про наміри націоналістичних елементів відродити українську автокефальну православну церкву», де зазначалося, що «ідея відродження УАПЦ на Україні знаходить широку підтримку на Заході. Так, у США за ініціативи українських націоналістів і клерикалів створено «Комітет захисту релігійних свобод на Україні», діяльність якого направлена на інспірування за кордоном нової антирадянської кампанії за відновлення автокефальної церкви у республіці». У березні 1989 року відбулося засідання духовенства УПЦ в США за участі митрополита Мстислава, де було прийнято рішення про створення фонду у 120 тисяч дол. для надання матеріальної допомоги її прихильникам в Україні та фінансування витрат, пов'язаних з налагодженням зв'язків з інституціями УПЦ в США (ГДА СБУЬ: 44).

Невдовзі по отриманні у США інформації про започаткування «Ініціативного комітету» в Україні при Раді митрополії УПЦ в США оперативно було створено «Комісію зв'язку з Україною» під головуванням митрополита Мстислава (Свобода Ь). Серед першочергових завдань, які ставила перед собою «Комісія», було виготовлення щотижневих радіопередач «Голос УАПЦ», організація пересилки до України Святого Письма, богослужбових книжок та іншої духовно-релігійної літератури. Лише за декілька місяців (станом на 8 липня 1989 р.) вдалося видати в ефір 10 передач, які мали змогу слухати мешканці центрально-східних і південних регіонів України (Київська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області) (Свобода c). Разом з тим «для надання впливу та підтримки православним віруючим на Україні» у Вашингтоні УПЦ в США було організовано «Український православний радіоцентр» і сформовано «Українське православне інформаційне бюро» для збору «достовірної» інформації про релігійну ситуацію у республіці. З метою «привернути увагу політичних і суспільних кіл Заходу до “безправного становища православних віруючих на Україні”» єпископат УПЦ в США провів широкомасштабну кампанію на підтримку УАПЦ в США та західноєвропейських країнах (ГДА СБУс: 144). Загалом питання УАПЦ протягом 1989-1990 рр. не сходило зі шпальт американської та західноєвропейської діаспорної преси.

У той самий час «Ініціативний комітет по відродженню УАПЦ» опублікував «Звернення до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР, до міжнародної християнської громадськості», в якому наголошував на переході українських парафій до УАПЦ (ГДА СБУЬ: 44). Нагадавши про довголітню неволю та безправність Української Церкви під пануванням Москви, очільники «Ініціативного комітету» висловили й обґрунтували вимогу відновлення її повної автокефалії: «Ієрархія Російської Православної Церкви... і досі не визнає існування окремішньої релігійної традиції. з її культурою, мовою, обрядовістю. Православна Україна не може миритися з такою антиєвангельською, антиканонічною практикою. Як кожна цивілізована нація, ми маємо невід'ємне право на свою незалежну автокефальну Православну Церкву» (Воронин 1992: 106).

У «Зверненні» очільники «Ініціативного комітету» пропонували православним християнам України створити регіональні комітети з відродження УАПЦ для подальшого злиття їх у Всеукраїнську Православну Раду; зібрати у своїх парафіях парафіяльні збори, рішенням яких заявити свою відмову від послуху Московській Православній Церкві; створити регіональні комітети УАПЦ, куди повідомити про перехід (Канонічне життя. 2000). Ідея відновлення УАПЦ поступово опановувала все нові кола національно-свідомої інтелігенції та духовенства. Прихильників українізації церковного православного життя активно підтримали Народний Рух України за перебудову, Товариство «Меморіал» та інші організації національно-демократичного спрямування (Драбинко 2002: 20). Так, на Установчому з'їзді НРУ у Києві 810 вересня 1989 р. було надано слово священику о. Богдану Михайлечко, який поінформував учасників форуму про створення комітету по відродженню Української автокефальної церкви (ЦДАГО України а: 177; Провісники свободи, державності і демократії. 2009: 118). Згодом у Виборчому Маніфесті НРУ, який було прийнято 18 листопада 1989 р. на нараді представників демократичних об'єднань України з нагоди виборів до Рад народних депутатів УРСР, зазначалося про те, що Рух виступає за «реальну свободу віросповідання, за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви» (ЦДАГО України е: 2).

Натомість головним завданням «Ініціативний комітет» бачив пошук священиків РПЦ, які б «взяли на себе місію з відродження автокефальної православної церкви». За інформацією Комітету держбезпеки УРСР, представники «Ініціативного комітету» налаштовані вкрай радикально, мають «намір вести націоналістичну обробку священнослужителів православних парафій і посилати своїх людей до духовних семінарій РПЦ», організувати у найближчій перспективі парафіяльні громади УАПЦ та налагодити видання церковного журналу для популяризації УАПЦ (ГДА СБУа: 134).

Єдиним священиком УАПЦ до серпня 1989 р. залишався член Комітету о. Богдан Михайлечко. Саме йому судилося проводити перші богослужіння серед національно орієнтованих віруючих. Так, 21 травня 1989 р. на Личаківському кладовищі у Львові за ініціативою Українського християнського демократичного фронту відбулася панахида до 10-ї річниці з дня смерті композитора В. Івасюка, де зібралося близько 5 тисяч осіб. Після промов провідників національного руху отець Богдан від імені УАПЦ здійснив богослужіння.

При цьому співробітники КДБ протоколювали події не лише з інформаційною метою, а й для того, щоб «притягнути організаторів зібрань до адміністративної відповідальності» (ГДА СБУа: 145-146; ГДА СБУЬ: 54-55). Разом з тим, кардинально протидіяти діяльності громадських організацій влада вже не могла і намагалася змінити свою тактику. Так, у доповідній записці до парткомів від 24 червня 1989 р. завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Л. Кравчук зазначав: «Будь-які спроби стати на шлях заборони можуть привести до «непроникності» неформальних організацій і груп, що значно ускладнить роботу з ними» (ЦДАГО України а: 83). Це, фактично, відкривало шлях неформальним організаціям до розширення своєї роботи, у тому числі і на ниві відродження УАПЦ.

Перша громада УАПЦ була оформлена весною 1989 р. у Києві, яка на Великдень відправила святкове богослужіння у приватному домі. Проте київська міська влада відмовилася зареєструвати парафію УАПЦ Св. Миколи Набережного на Подолі, мотивуючи це тим, що «такої Церкви, як УАПЦ, ніколи не було і немає, а тому неіснуючої Церкви зареєструвати не можна» (Воронин 1992: 106-107). В умовах жорсткої протидії владних структур громадському руху за відродження УАПЦ, діяльність «Комітету» протягом півроку обмежувалася періодичними зустрічами та публікацією звернень і заяв.

Оскільки сформувати та зареєструвати бодай незначну значну кількість осередків УАПЦ на Наддніпрянщині не вдалося, то центр автокефалістських тенденцій змістився до Галичини (додатковим стимулом було небажання частини православного священства перейти до УГКЦ і пошук ними прийнятної альтернативи). Ще 27 лютого 1989 р. група львівських священиків РПЦ звернулася до митрополита Філарета (Денисенка) із заявою про необхідність здобуття автокефалії для Українського Екзархату, умотивовуючи свою вимогу не канонічним, а історико-культурним підґрунтям. Натомість зробити рішучі кроки до відокремлення від центру духовники РПЦ, які не бажали переходити до УГКЦ, здійснити не наважувалися (Із історії УАПЦ).

Перелом у становленні УАПЦ відбувся 19 серпня 1989 р., коли на Святій літургії у Петропавлівському храмі м. Львова, вперше відправленій українською мовою, протоієрей Володимир Ярема зачитав звернення Комітету з відродження УАПЦ (Свобода d), а згодом, 21 серпня, оголосив про свій вихід з-під юрисдикції РПЦ: «Цим письмом заявляємо, що наша церковна громада відмовляється від підлеглості Руській Православній Церкві і приєднується до Ініціативного комітету відродження УАПЦ, який існує в місті Києві» (лист підписало 1800 парафіян) (Свобода e). Відомий дослідник історії УАПЦ Олександр Воронин назвав цей день «віховою датою в історії УАПЦ» (Воронин 1992: 107). І з ним важко не погодитися, оскільки вже 27 серпня у Львові біля стадіону «Дружба» відбувся 20-тисячний мітинг на тему «Свобода віросповідань», де, зокрема, вимагалося від влади відкрити шлях до відродження УАПЦ (Українське слово 1989; Свобода g), а парафії Західної України восени почали все частіше заявляти про свій перехід до УАПЦ. Услід за духовенством Петропавлівського храму Володимиром Яремою та Іван Пашулею, про свій перехід до УАПЦ заявили Ігор Еліяшкевич (с. Лавочне), Мирослав Максимович (Львів), Степан Жигаль (с. Жовтанці) та ще дев'ять священиків Львівської єпархії (Ярема 2007: 19).

8 вересня 1989 р. голова УПЦ в США митрополит Мстислав (Скрипник) направив послання «Всечесному духовенству і побожним вірним на Батьківщині і по всьому світі розсіяним», де доводив законність і канонічність отримання ним титулу Місцеблюстителя Київського Митрополичого Престолу, закликав вірян до праці відродження УАПЦ в Україні. Там же містилося розпорядження, згідно якого прот. Богдан Михайлечко призначався «відпоручником та духовним адміністратором з обов'язком, під моїм доглядом організовувати, координувати і здійснювати» справу відновлення УАПЦ, а його заступником оголошено прот. Володимира Ярему (Свобода f). Подібне благословення значно посилило позиції нововідроджених парафій та їх керманичів.

Важливе значення члени «Ініціативного комітету» приділяли створенню друкованого видання, на шпальтах якого висвітлювалися б питання відродження УАПЦ. Молоді ентузіасти -- історик Олександр Ткачук і музикант, художник Микола Будник запропонували Є. Сверстюку стати головним редактором газети, який і придумав назву -- «Наша віра -- православ'я» (Кушнір 2015: 11; Кіпіані 2009: 23). Пізніше Є. Сверстюк згадував:

«Для підготовки першого числа, яке вийшло друком у вересні 89-го, бракувало знань, але це водночас говорить про рівень наших домагань і уявлень. Ми кинулись читати книжки і проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського і нова відроджена церква уявлялась нам як церква народна. Макет набирався і редагувався в Києві, а потім Ткачук возив його у Литву і звідти ж привозив наклад у наплечнику... Ось так ми і стали органом “парафій УАПЦ”» (Кіпіані 2009: 24).

Про вихід газети із захопленням повідомила газета «Свобода» (Сірка 1989), а радянська влада загалом критично поставилася до виходу такого вільнодумного видання. За словами О. Ткачука, «газета ЦК КПУ «Правда Украины» ядуче відреагувала на видання першого числа «Нашої віри», повідомляючи, що з'явилося видання “неіснуючих парафій УАПЦ”» (Кушнір 2015: 12). До сьогодні важко оцінити національно-релігійне та просвітницьке значення газети на першому етапі її існування (у 1992 р., після офіційної реєстрації у 1991 р. як друкованого засобу, газета прийняла більш лаконічну назву «Наша віра»), але її роль як історичного та незалежного джерела початкового етапу «третього відродження УАПЦ» є беззаперечною та безцінною.

Пізніше з'явилися інші друковані органи: журнал «Церква і життя» (м. Київ), газети: «Церковні дзвони» й «Успенська вежа» (м. Львів), «Рідна церква» (м. Івано- Франківськ), «Україна православна» (м. Тернопіль) (Жердєва 2014: 139).

Найбільш складним завданням для поборників УАПЦ, враховуючи сумний досвід 1920-30-х років (відмова православного єпископату висвятити єпископів для УАПЦ, що призвело до явища «самосвятства» і відтоку значної кількості вірян від Церкви), було залучення на свій бік діючих єпископів. Це підкреслювали й аналітики КДБ, які зазначали, що «серйозною перешкодою на шляху відродження УАПЦ є відсутність єпископа-автокефаліста», тому «члени «комітету» прагнуть прискорити його підготовку. З цією метою вони відшукують можливості направлення своїх кандидатів за кордон для висвячення в єпископи, або здійснення їх хіротонії на Україні за участі двох-трьох ієрархів зарубіжної УАПЦ, які прибудуть до СРСР по туристичному каналу або з приватних справ» (ГДА СБУЬ: 45). Треба віддати належне фаховості спеців з релігійних питань у КДБ, оскільки таку схему прибуття під виглядом туристів для здійснення хіротоній єпископату використовувала у 1950-1970-х роках катакомбна частина Української греко-католицької церкви.

Цілком зрозуміло, що Комітет держбезпеки намагався усілякими засобами протидіяти можливості відновлення УАПЦ. В аналітичній записці за підписом голови КДБ УРСР М. Голушко на адресу ЦК КПУ зазначалося: «З урахуванням обстановки, що складається, нами приймаються заходи протидії підривним прагненням ватажків зарубіжних релігійних центрів з відродження за допомоги націоналістично й екстремістське налаштованих елементів Української автокефальної православної церкви на Україні» (ГДА СБУЬ: 45). Співробітники «церковного відділу» 5 Управління КДБ УРСР у взаємодії із Радою у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, представниками товариства «Знання» та засобами масової інформації («Правда Украины», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Комсомольское знамя» та «Молодь України» тощо) планували здійснити «контрпропагандистські заходи, направлені на компрометацію ідеї відродження автокефалії у республіці, розкриття перед громадськістю та віруючими її неканонічності, а також викриття злочинного зв'язку ватажків УАПЦ з фашистськими окупантами та буржуазними націоналістами у роки Великої Вітчизняної війни» (ГДА СБУа: 134).

Цікавим є те, що серед партнерів «контрпропагандистських заходів» не вказано РПЦ, оскільки є не зовсім зрозумілим, яким чином світські лектори товариства «Знання» чи журналісти офіційної радянської преси збиралися доводити віруючим «неканонічність» УАПЦ. Ймовірніше за все, цим повинна була опікуватися Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, направивши відповідні директиви єпископату РПЦ в Україні. Саме такий спосіб комунікації вищих органів влади з РПЦ практикувався у післявоєнному СРСР.

Як результат чекістських рішень, на сторінках офіційного друкованого органу Українського екзархату РПЦ «Православний вісник» почали з'являтися статті з критикою УАПЦ та доведенням її «неканонічності» (Православний вісник 1990). Як вірно відзначає українська дослідниця сучасної церковної преси І.В. Жердєва, Український екзархат РПЦ «гостро реагував на події у церковному та суспільно-політичному житті й був активним полемістом в обговоренні злободенних тем суспільно-релігійних процесів. Публікації з цієї тематики розміщались майже в кожному номері журналу «Православний вісник» за 1990 р. в рубриці “Церква і суспільство”» (Жердєва 2014: 140).

До кампанії цькувань прихильників відродження УАПЦ приєдналася й світська преса. У замітці «Режимна преса атакує активістів» (Свобода h) газета «Свобода» повідомляла, що «газети «Прапор Комунізму» та «Вечірній Київ» опублікували статті з різкими атаками на Комітет Відродження Української Автокефальної Православної Церкви та на активістів інших неформальних об'єднань в Україні... У статті «Послідовники»... обвинувачено у наклепах та антисовєтській діяльності членів Комітету Відродження УАПЦ...».

Таким чином, радянські спецслужби та вище керівництво УРСР застосовувало увесь потенціал друкованих засобів інформації, з метою нейтралізації набираючого сили руху за УАПЦ.

Щодо проблеми висвячення єпископату для нововідродженої конфесії, то на відміну від ситуації 1921 р., коли Всеукраїнській православній церковній раді (ВПЦР) не вдалося фактично залучити на свій бік для здійснення хіротоній жодного діючого єпископа, у 1989 р. прихильникам автокефалії вдалося перетягнути на свій бік канонічного єпископа Іоанна (Боднарчука), якого було висвячено у 1977 р. на єпископа Житомирсько-Овручської єпархії РПЦ. Вдаватися у деталі усієї передісторії переходу до УАПЦ єп. Іоанна, яка у літературі без особливої оригінальності висвітлена досить детально з позиції РПЦ (див.: Драбинко 2002; Ярема 2007; Ярема 2008; Петрушко 1998), немає потреби.

11 жовтня 1989 р. у приватному будинку священика Івана Пашулі відбулося зібранні ініціативного духовенства, яке отримало назву «Собор групи православних священиків -- борців за відродження Української Автокефальної Православної Церкви», на якому були присутні 17 священиків і один мирянин. «Собор» звернувся до єпископа Іоанна «.з молитовним проханням прийняти духовне керівництво відродженої на рідних землях Української Автокефальної Православної Церкви» (Драбинко 2002: 24). 16 жовтня єпископ дав на це згоду і вже 20 жовтня, у Петропавлівській церкві м. Львова його було обрано «першим архіпастирем відродженої УАПЦ» і 22 жовтня він відслужив у даному храмі літургію. До 1 листопада єпископ Іоанн проголосив про свій перехід під керівництво митрополита УПЦ в США Мстислава (Скрипника) та вихід з-під юрисдикції Московської патріархії (Драбинко 2002: 24-25).

20 жовтня 1989 р. було утворено й Церковну Раду УАПЦ, яку очолив священик В. Ярема. Церковна Рада за участю архієпископа Іоанна прийняла ухвалу про умови прийому парафій та священиків до складу УАПЦ, яку було поширено 31 жовтня. Згідно ухвали, до УАПЦ мали прийматись лише ті парафії, в яких досягнуто згоди між парафіянами та священнослужителями щодо питань розвитку соборності Церкви.

Останнє передбачало вирішення проблем церковного життя на зборах (соборах) представників кліру та віруючих. Вимагалася повна незалежність церкви від державних органів.

Документ засуджував передачу Київської митрополії під зверхність Московського патріарха 1686 року та тотальне нищення УАПЦ в 1930-х роках і вимагав реабілітації ієрархів на чолі з Василем Липківським і «беззастережне» визнання своїм зверхником митрополита Мстислава (Скрипника) (Свобода j; Історія православної церкви в Україні 1997: 262).

Що підштовхнуло єпископа Іоанна до прийняття такого серйозного рішення? Офіційна позиція РПЦ з цього питання: особиста образа на дії вищого керівництва РПЦ. У свою чергу протоієрей Миколай Цап твердо тримається позиції, що єпископом рухали національно-патріотичні почуття та любов до України (Цап 2013). На наше глибоке переконання усі ці обставини для єпископа Іоанна злилися воєдино та сконцентрувалися у його рішенні щодо підтримки УАПЦ. Тим більше, зворотній шлях йому було перекрито досить швидко: 14 листопада 1989 р. на засіданні Священного Синоду РПЦ було прийняте жорстке рішення: «...на основі 15-го правила Константинопольського Двократного Собору... Священний Синод. змушений заявити про позбавлення єпископа Іоанна священного сану та чернецтва. Усі священнодії, що здійсненні ним після цього рішення, вважати недійсними, хіротонії безблагодатними, церковні розпорядження незаконними.» (Определения Священного Синода 1990: 5).

Наступного дня архієреї Української Екзархату звернулися до духовенства, чернецтва й усіх православних віруючих України з посланням, в якому засудили дії єпископа Іоанна та закликали українську паству зберігати церковну єдність і не піддаватися спокусі розколу (Драбинко 2002: 26; Обращение архиереев. 1990: 8).

Незважаючи на постанову Св. Синоду, адміністративний тиск з боку владних органів, ускладнення політико-релігійної ситуації українські автокефалісти продовжували посилювати свої позиції у трьох західних єпархіях Української Екзархату (Свобода і). З цього приводу голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР М. Колесник 21 листопада 1989 р. у таємній доповідній записці для членів ЦК КПУ повідомляв:

«Релігійна обстановка у цьому регіоні [Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області. -- Авт.] ускладнилася внаслідок спровокованого позацерковними колами руху за утворення т. зв. Української автокефальної православної церкви, який виправдовує вихід православних релігійних об'єднань з-під юрисдикції Московського патріархату бажанням зберегти на Галичині позиції православ'я, а фактично є виявом національно-релігійного сепаратизму, чинником сепаратизму політичного (курсив наш. -- Авт.). Цей рух поки що має місце лише на Львівщині. Заклики автокефалістів підтримали близько 70 релігійних громад» (ЦДАГО України b: 40).

Цікавим є те, що доповідач при цьому хвилюється про долю «радянізованої» РПЦ: «ці процеси, якщо поширяться, можуть завдати великої шкоди інтересам Руської православної церкви (РПЦ)» (ЦДАГО України b: 40).

У процесі обговорення вищезазначеного питання Рада у справах релігій при РМ УРСР «дійшла висновку про необхідність більш активного і конструктивного втручання в цю справу з боку державних органів (курсив наш. -- Авт.), до компетенції яких належать ті чи інші аспекти релігійного питання. Слід об'єднаними зусиллями не допустити дальшого загострення міжцерковних відносин, захистити громадян від посягання на свободу їх совісті, від мітингового нав'язування їм того чи іншого віросповідання» (ЦДАГО України b: 40-41).

Оскільки питома вага адміністративного ресурсу на той момент була націлена, насамперед, проти прихильників легалізації УГКЦ, то щодо проблеми активізації руху за відродження УАПЦ вище партійне керівництво республіки обмежилося дорученням Раді у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, Міжреспубліканському філіалу

Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС «вивчити і оцінити тенденцію у середовищі частини православного духовенства та віруючих щодо створення громад Української автокефальної православної церкви» (ЦДАГО України b: 50).

Це засвідчує, що політбюро ЦК КПУ не розглядало громадський рух за відродження УАПЦ як серйозну загрозу дестабілізації усталеної суспільно-політичної системи та релігійного життя в республіці, і слабко орієнтувалося у церковно- релігійній ситуації навколо УАПЦ. Проте прагнення взяти під неусипний контроль «екстремістські» прагнення «певної частини населення» відродити УАПЦ прослідковується в усіх документах партійних і чекістських структур УРСР.

На думку відомого українського політолога С.І. Здіорука (Здіорук 2005: 220) на цьому етапі відродження УАПЦ у середовище її духовенства радянським спецслужбам вдалося впровадити значну кількість агентури КДБ, яка на початку 1990-х років виконала інституційний розкол автокефального руху.

Відкинути чи підтвердити дане твердження без залучення матеріалів ФСБ Російської Федерації на сьогодні є неможливим, оскільки багато оперативних матеріалів поточного архіву П'ятого управління КДБ УРСР (у тому числі агентурна картотека) були знищені у 19901991 рр. у відповідності з наказами (№№ 00111 та 00150 КДБ СРСР).

Саме тому дослідникам треба обережно ставитися до твердження про можливість роботи агентури КДБ у відродженій УАПЦ, а не огульно трансформувати припущення Сергія Здіорука в аксіому про те, що «московські спецслужби активно підштовхували розбудову УАПЦ в 1989-1990 рр., водночас пронизуючи наскрізь цю церкву агентами» (Іщук 2013: 103). На думку протоієрея Володимира Черпака, якщо б навіть на Луб'янці існував план, спрямований на роздмухування конфесійного розбрату між УАПЦ та УГКЦ, то він би все одно зазнав фіаско, так як «рух за автокефалію йшов з народу» (Музиченко 2010).

У документах «чекістського» походження, які є у розпорядженні авторів, немає навіть жодного натяку про необхідність упровадження агентури в лоно УАПЦ на відміну від прямих вказівок про підтримку РПЦ усіма «відповідними» державними структурами.

Утім, враховуючи специфіку роботи спецслужб, насиченість радянського суспільства сексотами, можна припустити, що серед членів неформальних об'єднань чи релігійної громади могли бути особи, які співпрацювали з Комітетом держбезпеки, але найімовірніше виконували здебільшого роль інформаторів.

Таким чином, не варто переоцінювати значення та вплив радянських спецслужб на активну розбудову осередків УАПЦ» на етапі 1989/90 років, однак не відкидаємо можливості розширення внутрішньої агентурної мережі у другій половині 1990-1991 рр., коли в УРСР з'явилася нова релігійна інституція на чолі із «американським патріархом», і яку потрібно було контролювати.

На межі 1989/1990 рр. тиск на прихильників УАПЦ починає неухильно зростати. Єпархіальні архієреї західних єпархій активно проводили зустрічі з духовенством, застерігаючи їх від відходу з РПЦ. На шпальтах світських, так і церковних видань, підконтрольних ідеологічному відділу ЦК КПУ, друкувались численні статті з докладними роз'ясненнями про згубність переходу парафій і духовенства РПЦ до УАПЦ.

Розпочата у засобах масової інформації шалена кампанія по дискредитації та дезінформації громадського руху за відродження УАПЦ супроводжувалася численними адмінарештами, нападами «оперативників у цивільному», вивезеннями активістів за межі населеного пункту чи недопущення їх до місця проведення акцій.

Яскравим прикладом є перешкоджання з боку влади та спецслужб відкриттю парафії у Дніпропетровську, яке у грудні 1989 р. ініціював голова місцевого осередку Комітету за відновлення УАПЦ Василь Герусов. Натомість у лютому 1990 р. місцеві активісти та віруючі почали щотижня приходити до будинку облвиконкому на акцію протесту з вимогою зареєструвати громаду УАПЦ (Свобода l; Свобода n; Свобода o).

Громадського осуду набула відверта розправа над засновником Київського Товариства Милосердя, філософом Павлом Кислюком та членом Громадського комітету за відродження УАПЦ і співробітником газети «Наша віра - православ'я» Олександром Ткачуком.

Обох було побито людьми у цивільному та міліціонерами 13 листопада 1989 р. у Києві та запроторено до Печерського райвідділу міліції. Коли про даний факт стало відомо Київському крайовому осередку НРУ, то було організовано пікетування відділу міліції з вимогою негайного звільнення затриманих. Газета «Свобода» з цього приводу зазначала: «Акція Печерського райвідділу міліції Києва супроти активістів УАПЦ є черговою спробою зашкодити справі відродження УАПЦ актом брутального переслідування віруючих» (Свобода k). Отже, не дивлячись на загальну вивіску демократизації, влада продовжувала використовувати засоби часів «брежнєвського застою».

Широкий арсенал методів боротьби з прихильниками УАПЦ не мали того результату, якого очікував правлячий режим. В інформаційних донесеннях на адресу ЦК КПУ, Комітет держбезпеки висловлював стурбованість поступом УАПЦ як у західноукраїнських областях, так і зростанням числа прихильників відродження забороненої радянським режимом церкви у центральній Україні.

Про зростаючу соціальну мобілізацію громадян навколо ідеї відродження автокефальної церкви свідчить з'їзд представників парафій УАПЦ з більшості регіонів України, який відбувся 9 грудня 1989 р. у Києві.

На з'їзді обговорювались проблеми та найближчі завдання за відродження УАПЦ в Україні, а також було прийнято рішення про створення у Львові Всеукраїнського церковного братства імені Апостола Андрія Первозванного (Український голос 1990), яке фактично перебрало на себе обов'язки раніше створеного Комітету з відродження УАПЦ.

Взірцем та історичним обґрунтуванням місії Братства стало Львівське Успенське ставропігійне братство, яке діяло у XVI-XVIII ст., що й визначило місцеперебування братства при Успенській церкві м. Львова. Його очолив парафіянин Успенської церкви Богдан Рожак, а до управи Братства ввійшли Святослав Ярема, Віра Маркович, Ярема Бучинський, Олег Махницький та ін. Ідеологія Братства була зорієнтована, перш за все, на відродження соборноправних засад і національної орієнтації УАПЦ, повернення мирянам активної ролі у церковному житті, подолання формалізму та меркантильності РПЦ (Із історії УАПЦ).

Знаковою подією в релігійному житті України стало проведення 14 грудня 1989 р. у львівському Петропавлівському храмі Собору УАПЦ, який розглянув питання, пов'язані з реабілітацією та легалізацією УАПЦ в Україні.

У форумі взяли участь представники більше 100 парафій Львівської та Тернопільської областей (переважно духовенство, миряни, члени церковних братств), активісти відродження УАПЦ з Дніпропетровська (Василь Герусов), Києва (Олександр Пікачук), Львова (Богдан Рожак). Зібрання обговорило стан справ у Церкві та перспективи розвитку, визначивши, що для розбудови повноцінної церковної структури УАПЦ не вистачає кандидатів для прийняття священицького сану, оскільки потреба у пастирях проявлялася не лише на Східній Україні, де почали з'являтися зародки автокефальних парафій, а й на західноукраїнських землях, де вже було створено багато громад без священників. З «великим піднесенням» було сприйнято інформацію про налагодження зв'язку з митрополитом Мстиславом і надання ним єпископу Іоанну титулу архієпископа Галицького і Волинського (Свобода m).

22 січня 1990 р. у м. Галич Івано-Франківської області відбувся Собор православного духовенства та представників православних громад і мирян Прикарпаття (168 священнослужителів з 265 і представники 204х православних громад). Учасники проголосили про свій вихід з-під юрисдикції Московської патріархії з метою «відновлення статусу УАПЦ» та бажання перейти у лоно УАПЦ. Причини такого рішення, як зазначено у підсумковому документі, продиктовано небажанням й надалі перебувати «під московським диктатом» і прагненням «реалізувати право на національно-релігійне самовизначення» (ЦДАГО України с: 10; Муравський 2008: 166). Двома днями поспіль відбувся Тернопільський єпархіальний Собор. Багатолюдні церковні зібрання, як зазначали аналітики КДБ, «активно підтримуються активістами «Руху» й інших неформальних об'єднань» (ЦДАГО України с: 10).

У зв'язку з активізацією громад УГКЦ й УАПЦ Московський патріарх спішно скликав позачерговий Архієрейський Собор РПЦ (ймовірно за рекомендацією радянських спецслужб), який відбувся у Москві 30-31 січня 1990 року. Головним лейтмотивом Собору було засудження «уніатського й автокефалістського» розколів, визначення природи міжконфесійного протистояння на теренах Західної України, вироблення стратегії протистояння поширенню «сепаратистських і розкольницьких» явищ у середовищі РПЦ, які мають політичний характер на національному ґрунті. Зокрема члени Собору заслухали доповідь Митрополита Київського і Галицького Філарета «Про становище в Руській православній церкві у зв'язку із загостренням міжнаціональних і міжтериторіальних відносин в деяких регіонах нашої країни», де засуджувалася боротьба вірних УГКЦ та УАПЦ за свої церковні об'єднання.

У результаті Собор направив на адресу Голови Верховної Ради СРСР М.С. Горбачова телеграму із закликом «сприяти негайному припиненню актів насилля та беззаконня» з боку уніатів і «розкольників-автокефалістів спільно з представниками ультранаціоналістичних політичних рухів». Найважливішим рішенням для українського православного простору стало розширення внутрішньої самостійності Українського екзархату РПЦ і перетворення його на Українську православну церкву (Архиерейский Собор Русской Православной Церкви 1990). Більшість українських дослідників вважає, що показове розширення самостійності та перейменування Українського екзархату було лише косметичним ремонтом з

показовою національною орієнтацією у назві при повній підпорядкованості Москві, або за словами О. Воронина: «національно свідомим українцям було ясно, що це - лише зміна вивіски на тій самій старій церковній будівлі» (Воронин 1992: 109). Подібну характеристику підтверджують і аналітичні матеріали КДБ (ГДА СБУс: 144). Дане хамелеонство, по гарячим слідам, яскраво розкрила Наталя Осока у статті «Екзархат РПЦ замаскувався під УПЦ» (Осока 1990a).

Таблиця 1. Духовенство та парафії УАПЦ у 1990 р. (ЦДАГО України с: 11; Бондаренко 1990: 15; Бєлікова 2001: 208; ЦДАГО України е: 23)

* За дужками вказано зареєстровані громади, у дужках -- незареєстровані.

** За даними ЦК КП(б)У на 01.01.1991 р. налічувалося «близько 940 громад УАПЦ, 96 проц. з них -- у Львівській, Івано-франківській та Тернопільській областях» (ЦДАГО України е: 15)

Незабаром, у зв'язку із значним збільшенням кількості парафій (див. таблицю 1), УАПЦ зіткнулася з проблемою відсутності єпископату. Ніхто з архієреїв РПЦ не поспішав задовольнити прохання архієпископа Іоанна, з якими він до них звертався (згідно канонів для висвячення єпископа необхідна присутність не менше двох єпископів). Для вирішення цієї проблеми він звертався до Католікоса-патріарха Грузинської Церкви, а також до заштатного єпископа Іонафана та єпископа Молдавського і Кишинівського Володимира, проте безрезультатно.

Навесні 1990 р. архієпископу Іоанну вдалося домовитися з Вікентієм (Чекаліним), який представляв катакомбників і Варлаамом (Іллющенком), що належав до Українського екзархату РПЦ. 31 березня був висвячений Василь (Боднарчук) на єпископа Тернопільського і Бучацького та 7 квітня Іоанном, Вікентієм і Василем висвячений Андрій (Абрамчук) на єпископа Івано-Франківського і Коломийського. Згодом були висвячені єпископи: єпископ Чернівецько-Хотинський і всієї Буковини Данило (Ковальчук), єпископ Ужгородський і Хустський Володимир (Романюк), єпископ Рівненський і Луцький Миколай (Грох), єпископ Чернігівський і Сумський Роман (Балащук) (Цап 2013: 224225). Остання хіротонія свідчить, що парафії УАПЦ почали поширюватися і на північно-східні області УРСР.

Розширення географії поширення громад УАПЦ засвідчили Великодні відправи УАПЦ у багатьох містах України: Київ, Львів, Житомир, Дніпропетровськ, Черкаси, що пройшли 16 квітня (Свобода р) та проведення архієрейського Богослужіння 5 травня 1990 р. у Києві, де були присутні священики з Києва та Київської області, Черкаської, Миколаївської, Херсонської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Волинської областей (Свобода q). 15 травня 1990 р. у газеті «Прапор комунізму» Рада у справах релігії при РМ УРСР опублікувала роз'яснення, яке вносило ясність у механізм реєстрації громад УАПЦ (Свобода r).

Схвалення та підтримку громадськості отримав виступ 21 травня 1989 році у стінах Верховної Ради України депутата Олеся Шевченка, в якому він оприлюднив звернення єпископату УАПЦ, духовенства, мирян про негайну реабілітацію та легалізацію Церкви, та висунув вимогу про передачу УАПЦ Софійського собору та церкви св. Андрія Первозванного у Києві (Свобода s). Подібні рішення сприяли подальшій розбудові парафіяльної мережі УАПЦ.

Для адміністративного впорядкування справ УАПЦ вкрай необхідне було її інституційне оформлення. 5-6 червня 1990 року в Києві у центральному республіканському Будинку кіно відбувся перший Помісний Собор УАПЦ під головуванням митрополита Львівського і Галицького Іоанна. Делегатами Собору були: 7 єпископів, 1 архімандрит, 247 священиків, 5 дияконів і 287 мирян (Цап 2013: 225) (здебільшого миряни були представлені активістами «неформальних об'єднань», націоналістичних організацій і партійно-громадських структур) та народні депутати Іван Заєць і Павло Мовчан. Було прийнято багато важливих рішень щодо розвитку Церкви, серед яких: відновлення УАПЦ, що «незаконно була ліквідована 1930 року» та проголошення патріаршого устрою. Святішим Патріархом Київським і всієї України був обраний Предстоятель УАПЦ США і діаспори митрополит Мстислав (Скрипник). Архієпископа Іоанна (Боднарчука) обрали митрополитом Львівським і Галицьким, місцеблюстителем (намісником) Київського Патріаршого Престолу. Собор прийняв проект статуту УАПЦ.

Показовим є те, що з привітальними промовами до учасників Собору звернулися голова НРУ Іван Драч і народні депутати України Сергій Головатий та Олесь Шевченко (Осока 1990b), що свідчило про активну підтримку УАПЦ у колі національно-демократичних сил.

Оскільки більшу частину делегатів-мирян складали лідери й активісти політичних партій і громадських організацій українського національно-партійного спрямування, то можна цілком погодитися з висновком українських вчених С. Жилюка і Л. Паніної (Жилюк & Паніна 2010: 48), що цей Собор був явищем політичним, оскільки процес становлення УАПЦ виступав тоді як релігійний фактор політичної й етнічної мобілізації української нації. автокефальний православний церква незалежність

На нашу думку, необхідно говорити про релігійно-політичний характер Собору УАПЦ 1990 р., а не робити акцент на його заполітизованості, адже у цьому випадку православ'я національного ґатунку виступало і як один із елементів боротьби політичних і громадських сил за суверенітет і незалежність України, так і в ролі національно- релігійного та культурного відродження української нації.

Відповідь Української православної церкви на чолі з екзархом Філаретом (Денисенком) не забарилася. Вже 7 червня 1990 р. на Помісному Соборі РПЦ у Москві український екзарх виступив із доповіддю, де зазначив, що «Руська Православна Церква... благословляє рух, спрямований до національного духовного відродження кожного народу та розвитку національних культур, але вона рішуче відкидає шовінізм, сепаратизм, національний розбрат.

Сподівання православних українців церковної самостійності України знайшли втілення в утворенні Української Православної Церкви, що має широку автономію. <...> Дії ж церковних сепаратистів, справедливо засуджених Священним Синодом та Архієрейським Собором, який відбувся у січні 1990 р., є відвертим глузуванням над народами, грубим нехтуванням самих основ церковного устрою. По суті, так звані автокефалісти - це новий варіант «самосвятів» на Україні» (Філарет (Денисенко) 1990: 15-16).

Попри негативну реакцію керівництва РПЦ та УПЦ на Помісний Собор УАПЦ, після інституційного оформлення УАПЦ її парафії почали з'являтися у тих регіонах, які були, значною мірою, зрусифіковані. Так влітку 1990 р., не без підтримки НРУ, який постійно писав листи до органів влади з вимогою легалізувати УАПЦ, постали поодинокі парафії та громади УАПЦ на Закарпатті, Буковині, Чернігівщині, Житомирщині, Миколаївщині тощо. Так у Чернігові ініціатором створення першої «двадцятки» УАПЦ став діяч Товариства української мови імені Т. Шевченка став В'ячеслав Логін (але місцева влада громаду довго не бажала реєструвати) (Чепурний 1995: 70). На Миколаївщині з ініціативи місцевих націонал-демократів перша громада УАПЦ (теж незареєстрована) почала діяти у містечку Баштанка (Димитров & Шостак 2017: 31). У Житомирі понад півроку тривала боротьба за реєстрацію громади УАПЦ (зареєстрована 5 листопада 1990 р.), де ключову роль зіграли активісти Руху й Української Гельсінської Спілки Анатолій Тимошенко, Валерій Колосівський та Ігор Лук'янчук (у подальшому лідери обласної організації УРП) (Жилюк & Паніна 2010: 4748).