Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Володимира Державина (Німеччина, 1950-1951 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

ІЗ ЗАКОРДОННИХ АРХІВІВ: НЕВІДОМЕ ІНТЕРВ'Ю ВОЛОДИМИРА ДЕРЖАВИНА (НІМЕЧЧИНА, 1950-1951 рр.)

Лаас Наталя

Кандидатка історичних наук, докторантка Університету Брендайс (США)

Опубліковано переклад інтерв'ю з українським літературним критиком Володимиром Державиним, записане у Німеччині наприкінці 1950 чи на початку 1951 року як частина Гарвардського проекту опитування біженців. Текст супроводжено короткою історією проекту та джерелознавчими коментарями.

Ключові слова: Володимир Державин, Гарвардський проект опитування біженців, радянські студії в США, національне питання.

Natalia Laas

Candidate of Sciences, PhD Candidate of Brandeis University (USA)

From Foreign Archives: Unknown Interview with Volodymyr Derzhavyn (Germany, 1950-1951)

The article features a translation of an interview with Volodymyr Derzhavyn that was conducted in Germany in 1950 or 1951 as a part of the Harvard Refugee Interview Project, along with a short history of the project and an analysis of the sources.

Key words: Volodymyr Derzhavyn, Harvard Refugee Interview Project, Soviet studies in the U.S., national question.

Кандидат исторических наук, докторантка Университета Брэндайс (США)

Из зарубежных архивов: неизвестное интервью Владимира Державина (Германия, 1950-1951 гг.)

Публикуется перевод интервью Владимира Державина, записанное как часть Гарвардского проекта опроса беженцев в Германии в конце 1950-го -- начале 1951 года. Текст сопровождается краткой историей Гарвардского проекта и источниковедческими комментариями.

Гарвардський проект -- чи не найвідоміша наукова ініціатива в американських радянологічних студіях. Дискусії про те, чим він був насправді, тривають і до сьогодні Див. наступні публікації з історії Гарвардського проекту та радянських студій у Гарварді: O'Connell, Charles Thomas. Social Structure and Science: Soviet Studies at Harvard. PhD diss., University of California, Los Angeles, 1990; Diamond, Sigmund. Compromised Campus: The Collaboration of Universities with the Intelligence Community, 1945-1955. -- New York: Oxford University Press, 1992; Engerman, David. The Rise and Fall of Wartime Social Science: Harvard's Refugee Interview Project, 1950-54 // Cold War Social Science: Knowledge Production, Liberal Democracy, and Human Nature / eds. M. Solo- vey and H. Cravens. -- New York: Palgrave Macmillan, 2012. -- P. 25-44; Engerman, David. Know Your Enemy: The Rise and Fall of America's Soviet Experts. -- Oxford, New York: Oxford University Press, 2009; Brandenberger, David. A Background Guide to Working with the HPSSS Online [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://hcl.harvard.edu/ collections/hpsss/working_with_hpsss.pdf (дата звернення 05.09.2018); Edele, Mark. Soviet Society, Social Structure, and Everyday Life: Major Frameworks Reconsidered // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. -- 2007. -- Vol. 8, no. 2. -- P. 349-373; Prendergast, Sam. Revisiting the Harvard Project on the Soviet Social System // Oral History Review. -- 2017. -- Vol. 44, no. 1. -- P. 19-38.. Чи це була добре законспірована розвідувальна ініціатива американського уряду в стосунку до колишніх радянських громадян за умов, коли «холодна війна» вимагала швидкого накопичення експертного знання щодо Радянського Союзу? Чи це була суто наукова експедиція з метою зібрати якнайбільше свідчень про радянську систему, подібно до теперішніх досліджень з усної історії? Чи це була лише гра з фактажем, покликана оживити реальними життєвими історіями вже готовий теоретичний каркас про жорстоке радянське тоталітарне суспільство -- ідею, що так добре надавалася до «психологічної війни» з Радянським Союзом за уми і душі решти людства?

Хоч як би там було, але цей проект, наймасштабніший та найдорожчий в американській історії вивчення СРСР, став засадничим для вироблення методології, інституціоналізації досліджень, перебудови їх структури та створення джерельної бази, яку історики використовували всі наступні десятиліття аж до сьогодні.

Строго кажучи, Гарвардський проект (Harvard Refugee Interview Project, Harvard Project on the Soviet Social System) -- це серія опитувань радянських неповерненців і науковий аналіз отриманих інтерв'ю й анкет, які виконали на замовлення Військово-повітряних сил США вчені щойно заснованого Російського дослідного центру Гарвардського університету. Проект тривав чотири роки (1950-1954), але сам запис свідчень здійснювано у вересні 1950 -- квітні 1951 років у Західній Європі та січні-вересні 1951-го у США. Обсяг зібраної інформації вражає: 765 усних інтерв'ю, з яких 329 -- повна життєва історія людей; понад десять тисяч письмових анкет. Прикро, але ці джерела донині практично невідомі українським історикам.

Опубліковане нижче інтерв'ю з Володимиром Державиним, українським літературознавцем, публіцистом та громадським діячем, якраз і є одним з таких незнаних джерел, що вперше запроваджується до наукового обігу в українській науці.

Загалом усні опитування Гарвардського проекту поділялися на дві програми -- «А» (повні життєві історії респондентів) та «В» (опитування на спеціальні теми). Однією із таких тем було національне питання в СРСР -- запитник «В-5». Саме за цим так званим національним запит- ником проводилася опублікована тут розмова з Володимиром Держа- виним. Тож читач не має дивуватися особливим акцентам у ній на національності згадуваних персонажів, мові, стосунках між різними етнічними групами тощо, адже такою була мета опитування. На жаль, в архівах Гарвардського університету, де я працювала над історією Гарвардського проекту й де збережено оригінал пропонованого інтерв' ю, відсутній перелік запитань, які ставили за програмою «В-5». Тому не знаємо напевно, про що саме питали Державина, окрім того, що було вдруковано до тексту інтерв' ю (у перекладі -- виділено курсивом).

Інтерв'юерами Гарвардського проекту, відповідальними за національне питання, були Джон Решетар (John Reshetar Jr.) та Майкл Лютер (Michael Luther). Державина опитував Решетар, на той час -- молодий викладач Принстонського університету, котрий щойно захистив дисертацію про українську революцію 1917-1920 років. Про це свідчать ініціали «JR» на початку документа. Поряд з ініціалами зазначено номер респондента (у Державина - 383), який і надалі використовували в документації та під час наукової роботи. Анонімність опитуваних була однією з умов співпраці між неповерненцями й американськими науковцями. Анонімним це інтерв'ю залишалось і в архівах. Я ідентифікувала особу респондента за змістом тексту.

В оригіналі не зазначено місце та дату опитування. Втім, можна стверджувати, що відбулося це найпевніше у Мюнхені, де знаходився головний офіс «гарвардців» у Європі, десь між вереснем 1950 року, коли Решетар як член «європейської» команди приїхав до Німеччини, та квітнем 1951 року, коли мюнхенський офіс Гарвардського проекту було вже зачинено.

Наприкінці інтерв'ю додано таблицю українською мовою про національну структуру України (без посилання на джерело) та передруковано статтю «Національна політика і національні відносини в СССР» з лондонської діаспорної газети «Українська думка». Решетар в одному місці інтерв'ю коментує, що Державин передав йому цю статтю для ознайомлення. Стаття підписана ініціалами «М. М.». Невідомо, чи Державин сам її написав, чи просто погляди її автора співпадали з його власною думкою щодо національних стосунків у Радянському Союзі. Принаймні, в описі особового фонду Державина в Українському вільному університеті такий текст не згадується Архів Українського Вільного Університету (Мюнхен): Описи фондів [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/ArchUkr/Munich_Kirilenko.php (дата звернення 05.09.2018). -- Назва з екрана..

Найдражливіше питання для джерелознавця в історії Гарвардського проекту -- це мова записаних свідчень. Нині збережено лише копії англійською мовою (інтерв'ю з Державиним є моїм перекладом з англійської). Але, зрозуміло, англійською ніхто опитування не проводив, адже абсолютна більшість респондентів її не знали. Документи з архіву Гарвардського університету чітко описують процедуру інтерв'ю Див. архівну колекцію: Refugee Interview Program, Russian Research Center, Harvard University Archives, UAV 759.175.. Використовуючи наперед підготовлений запитник, інтерв'юер ставить запитання та провадить розмову російською (лише в окремих випадках -- українською) мовою, нотує відповіді на папері й вже після того, як респондент залишає його, вголос англійською переповідає почуте й занотоване, записуючи свій переклад на аудіограф. Саме з того голосового запису потім і робили транскрипти. За цією логікою можемо припустити, що з Решетарем Державин говорив російською чи українською.

З іншого боку, 5 січня 2015 року у Нью-Йорку я мала зустріч з Майклом Лютером, про якого вже згадано вище, й наша майже трьох- годинна розмова про Гарвардський проект лише заплутала розуміння, в який саме спосіб проводилося опитування Інтерв'ю з Майклом Лютером, 5 січня 2015, м. Нью-Йорк, 2 год. 2 хв., архів авторки.. Лютер, наприклад, свідчив, що ніяких нотаток не робив, і розмови зі своїми респондентами записував безпосередньо на пристрій. Отже, транскрибоване інтерв'ю мало б теж бути російськомовним чи україномовним. Якщо дотримуватися Лютеро- вої версії, то на якомусь етапі проекту хтось перекладав інтерв'ю англійською. Утім, це могло статися вже й під час чи після завершення «аналітичної фази» Гарвардського проекту, адже в архівах є документи про працевлаштування в 1952 та 1953 роках так званих кодувальників, які мали аналізувати інтерв'ю на предмет окремих тем і сюжетів. Вимоги до їхньої кваліфікації передбачали бездоганне знання російської. Поділ кодувальників на дві категорії -- «англомовні» та «російськомовні» -- наштовхує на думку, що запис інтерв'ю на практиці міг відбуватися обома методами, на вибір: або нотатки, або безпосередній запис на аудіограф.

У будь-якому разі до опублікованих нижче документів варто ставитися не як до звичайного автобіографічного джерела. Набагато кориснішими вони будуть для вивчення самопрезентацій, наукових стратегій відбору матеріалу, явища множинності ідентичностей в умовах діаспорних спільнот, а відтак і допасовування біографій, адже ці тексти добре відображають, що саме Державин вважав за потрібне сказати американцям і що приховати, і що передусім хотіли запитати і почути гарвардські науковці.

Інтерв'ю з Державиним -- не єдине, яке мені вдалося знайти й ідентифікувати. У попередніх публікаціях щодо Гарвардського проекту були перекладені розмови з Юрієм Лавріненком, Григорієм Костюком та Юрієм Бойком-Блохиним Лаас Н. Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Лавріненка (Нью-Йорк, 1951) // Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. -- 2015. -- Вип. 20. -- C. 355-360; Лаас Н. Із закордонних архівів: невідомі інтерв'ю Григорія Костюка (Німеччина, 1950-1951 роки) // Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. -- 2016. -- Вип. 21. -- С. 256-289; Лаас Н. Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Бойка-Блохина (Німеччина, 1950-1951 рр.) // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. -- 2018. -- Вип. 23. -- С. 455-497..

№ 383 JR

Проект опитування біженців Гарвардського університету

Опитування про національності «В-5»

І. Особисті відомості

Я -- українського походження, хоча навчався в Лєнінграді, де я закінчив німецьку гімназію 1917 року; до неї я поїхав, бо їхнє навчання іноземних мов було на дуже високому рівні. 1917 року я вступив на історико-філологічний відділ Петроградського університету, але 1918 року через революцію переїхав до Харкова. Тут я жив з мамою і тут же закінчив університет 1921 року, ще за старою системою. 1923 року я закінчив аспірантуру і отримав ступінь «исполняющий обязанности доцента». Впродовж 1921-1941 років я викладав у різних вишах Харкова, а також займався літературною критикою, тому що у цей час я не викладав безперервно. Я змінював роботи залежно від того, що було для мене небезпечно за тих чи тих радянських умов. Впродовж 1924-1933 років я займався науковою роботою та літературною критикою. Викладав я такі предмети: антична історія, класична філологія, загальне мовознавство, латинська, німецька, українська мови. Впродовж 1922-1924 років я викладав у Харківському інституті народної освіти, потім з 1934 до 1936 я викладав українську мову в Харківському текстильному інституті. 19371941 навчав латини в Харківському юридичному інституті, а також 19391941 рр. викладав у Харківському університеті. У всіх цих інституціях я був доцентом, і підвищений до професора лише за німецької окупації. За радянського режиму я професором стати не міг, тому що членом партії я не був і моя робота не була всесоюзного ґатунку.

Я був членом Всеукраїнської асоціації про сходознавство [sic] і членом секції наукових працівників педагогічного профспілкового комітету, але я лиш платив там членські внески Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства -- наукова організація, що була створена 1926 року шляхом об'єднання Київського та Харківського товариств сходознавців.. Я був також членом Інституту літератури імені Шевченка в Харкові та Інституту мовознавства. Від 1933 року я припинив членство у всіх наукових товариствах, тому що занадто багато членів було вичищено. (Чи були Ви одружені в Радянському Союзі?) Я був там одинаком і залишаюся ним тут. (Чому Ви виїхали?) Коли Червоний фронт наблизився до Харкова 1943 року, я вирішив виїхати, спочатку поїхав до Києва, потім до Львова та в Сілезію. За німців я працював перекладачем в Харківському пожежному управлінні. Я вирішив не повертатися до Радянського Союзу, тому що я завжди вважав комунізм злом. (Яке Ваше соціальне походження?) Мій батько був учителем математики в гімназії, а потім працював у царському міністерстві транспорту і зв'язку Очевидно, йдеться про «Министерство путей сообщения».. В останні роки очолював Сєвєро-Донєцкую [так в оригіналі -- Н.Л.] залізницю, що знаходилася у приватній власності: хоч загалом невелику, але дуже важливу, бо вона транспортувала вугілля між Харковом та Луганськом. (Чи мали Ви якійсь неприємний досвід з КДБ?) Ні, мене не заарештовували. Я це пояснюю своєю обережністю. У 1920-х роках під час українізації я розумів, що будуть репресії націоналістичної інтелігенції, а ще я був пов'язаний і з російським, і з українським літературними рухами і, як наслідок, ніколи не був пов'язаний винятково з українцями. Також я слідував правилу ніколи не викладати понад три роки в жодній установі. (Чому?) Коли вас звинувачують в анти-радянському викладанні, це робить партійна ячейка вашої інституції, а для цього вони мають вас добре вивчити і не можуть цього зробити менш ніж за три роки. Потім, знову ж, я викладав предмети, які для тієї конкретної інституції мали другорядне значення та були неполітичними.

У 1928-1933 роках я був літературним критиком, але пізніше, коли контроль посилився і не можна було висловлювати свої погляди, я перестав писати, тому що це було занадто небезпечно. (Ви як критик щось писали після контролювання [sic] Хвильового?) Так, у мене вийшла стаття в останньому числі ВАПЛіте [sic] -- полеміка з Валеріаном Полещуком [так в оригіналі -- Н.Л.] та Яковом Савченком, які атакували Хвильового та Миколу Зерова Державин В. Уваги з «марксівської» літературної критики // ВАПЛІТЕ: літературно-художній журнал. -- 1927. -- № 5. -- С. 174-182.. У цій статті я доводив, що ні Полещук, ні Савченко не мали жодного уявлення про марксизм. Я написав її на прохання Миколи Куліша, драматурга та одного з лідерів ВАПЛіте. (Ви захищали Хвильового чи лиш критикували його критиків?) Ні, мене лише попросили дискредитувати Савченка та Полещука як марксистів і показати, що ніщо з Маркса чи Плєханова не підтримувало їх позицію. Я нічого не писав після того, як Хвильовий себе вбив: це було занадто небезпечно і я навіть менше писав починаючи з 1931 року, обмежуючи себе західноєвропейською літературою. (Ви опублікували цю свою статтю під справжнім іменем -- не тим іменем, яким Ви зараз користуєтеся?) Так. (Ви сказали, що Ви -- українського походження. Чи Ви були прихильні до національного руху зразка 1917-1920 років?) У 1919 році національне питання мене не цікавило. Пізніше, у середині 1920-х, вже як налагодив зв' язки з українськими літераторами, переконався у правильності та справедливості національних прагнень в Україні. Вважаю національно-політичні вимоги українських націоналістів справедливими і думаю, що вони можуть здобути незалежність. Не можна зруйнувати націю більш ніж тридцяти мільйонів та її бажання незалежності -- можна її лише репресувати. (Чи Ви пов 'язані з якоюсь українською еміграційною політичною групою?) Ні, я ніколи не належав до жодної політичної організації за все моє життя і не думаю, що колись буду. (Чим Ви займаєтесь зараз?) Викладаю в Українському вільному університеті тут, в Мюнхені, лінгвістику та класичну філологію, а також пишу літературні твори.

ІІ. Освіта

Існували школи з українською, російською і навіть єврейською [sic] мовами викладання, але не в одному приміщенні. Батьки мали вибір віддати дітей на навчання до однієї з них. Багато росіян відправляли дітей до українських шкіл, бо вважали, що знання української буде корисним, та й російською розмовляли вдома і не забули би, якби дитина пішла до української школи. Більшість євреїв відправляли дітей до російських та українських шкіл, тому що відчували, що їдиш поступово відмирає. У містах рішення щодо російської чи української школи часто визначалося їх фізичною близькістю, адже міський транспорт в Україні знаходився в катастрофічному стані. Все було так погано, що навіть непо- рівнювано до тролейбусних маршрутів у Мюнхені до грошової реформи 1948 року -- а тролейбуси ж тоді були переповнені людьми.

Виші не були українськими чи російськими, на відміну від початкових та середніх шкіл. Офіційно, мовою викладання у вишах була українська, але на практиці у тих інститутах, що підпорядковувалися не українському Комісаріату освіти, а московському Комісаріату освіти, викладали російською. Наприклад, під Москвою були юридичні інститути в Харкові та Києві, технічні виші військово-промислового спрямування як-то Харківська військово-промислова академія, всі авіаційні інститути та інститути автомобільної промисловості. А у вишах, підпорядкованих українському Комісаріату освіти, відбувалися часті політичні коливання. У 1920-х та наприкінці 1930-х років -- а особливо після анексії Західної України -- підкреслювалося, що українська -- це мова викладання, але це була лише формальність, адже часто використовували російську. Говорили про вживання української багато, але часто її просто не використовували, і це зазвичай залежало не від адміністрації окремого вишу, а від агітпропу ЦК партії. (Як це відбувалося?) Жоден керівник нічого не міг зробити без згоди партійної ячейки, а вона виконувала інструкції агітпропу. Наприклад Текстильний інститут, де я викладав 1936 року. Деякі караїми -- це євреї, які жили в Криму з ІХ-го чи Х-го століття. Це секта, яка приймає лише Тору, але не Талмуд, це щось на зразок єврейського протестантизму і вони не надто добре ладнають з рештою євреїв. Їх десь 100 тисяч і живуть ізольовано. Однак у царський Росії вони мали повні права, тому щодо оголосили себе одним із десяти втрачених племен Ізраїлю і що не брали участи в розп'ятті Христа. Деякі з них досягли високих посад в імперській Росії, навіть в армії. Дві дівчини-караїмки вступили до інституту і не знали, як записати свою національність, адже караїмів не було в переліку тих 250 чи більше груп, зафіксованих радянським режимом, адже їх вважали релігійною сектою, а не окремою національністю. Тому адміністрація інституту хотіла записати їх єврейками, а вони погрожували учинити скандал, написати в пресу тощо. Директор інституту звернувся до агітпропу і отримав дозвіл зареєструвати їх караїмками. Директор не звернувся до українського Комісаріату освіти, а відразу до агітпропу, хоч і наркомат отримує вказівки від агітпропу. Отже питання щодо мови викладання залежало від коливання партійної лінії. (Можете перерахувати ці коливання?) У 1920-х і до 1929 року тривала українізація: хоч із деякими винятками, але вони мали локальний характер, тому що в деяких інститутах професори не володіли українською. За часів Скрипника, думаю десь у 1927-1932 роках, українізація була дуже сильною, окрім тих місць, де їй чинили локальний спротив, але й той був переважно пасивний. Скрипниковий наступник, Затонський, який був комісаром освіти у 1933-1937 роках, був українцем, але меншим націоналістом, ніж Скрипник. Він змінював політику і робив багато поступок російському впливу. Після Затонського до 1939 року комісари швидко змінювалися і їм бракувало самовпевненості. У вишах стався загальний поворот до російської як мови викладання. 1939 року після анексії Західної України щось схоже на українізацію повернули через бажання не налаштовувати проти себе населення Західної України, але виконували її непевно та без вагомих наслідків: накази вживати українську існували, але наркомат не наполягав на їх виконанні. До того ж мусимо зважати на географічні та територіальні різниці: бажання російської було сильнішим в Харкові та Одесі й менш виразним у Києві. У Західній Україні після анексії не було жодного бажання вживати російську.

У всіх вишах, підпорядкованих українському Комісаріату освіти, незалежно від фактичної мови викладання, все офіційне листування та документація велися українською. Існувала радше ненормальна ситуація, коли майже всі у виші говорили російською і навіть листи нею диктували, а стенографіст записував їх українською. Це, звичайно, не стосувалося вишів, підпорядкованих московському Комісаріату освіти.

В. 1) В українських школах російську вивчали як обов'язковий предмет думаю десь 8 годин на тиждень, а може й 10. Це також стосувалося російських шкіл, де учні вивчали українську. У єврейських школах учні мали вивчати і російську, і українську як окремі предмети, тому що мовою викладання для них був їдиш. Мушу сказати, що навіть якщо радянський режим заарештовував націоналістів, він потребував вивчення української, адже не хотів відсторонюватися від мас, які цю мову вживали. Також та українська мова, яку викладали, була такою, що галичанин мав би клопіт з її розумінням. З 1937-го до середини 1939-го року існували таємні інструкції для редакторів газет, освітніх інституцій та видавництв. Я їх бачив завдяки моїм видавничим та літературним зв'язкам. Наказували ігнорувати слова, відмінні від їх російських відповідників. «Цукор» замінили на «сахар», «прапор» -- на «знам'я» чи «флаг», «віробня» [sic] стала «фабрикою» чи «заводом» ще за Скрипника, «касарня» стала «казармою» тощо. Українізацію технічних термінів зупинили й використовували російські чи інтернаціоналізовані відповідники, коли, наприклад, «рівник» став «екватором». За Скрипника також знищили літеру «ґ».

В. 2) Викладання літератури залежало від репресій літератури, що відбувалися в цей конкретний час. Завжди дуже тиснули, щоб підкреслювали пореволюційну та сучасну літературу. Але статус пореволюційних українських письменників завжди змінювався. На початку 1930-х письменники Андрій Чумак, Василь Еллан-Блакитний і Гнат Міхайліченко [в оригіналі російською -- Н.Л.], котрі належали до перших українських письменників, що оголосили себе пролетарськими письменниками на початках радянського режиму, вважалися започатківцями української пролетарської літератури. Але виявилося, що їхня політична лінія не була правильною, тому що вони коливалися між комуністами та лівими есерами чи «боротьбистами». Хоч вони й померли раніше, на час 1937-го року їх вже атакували як «ворогів народу». Чумака вбито 1919-го, білогвардійці розстріляли Міхайліченка 1919-го, Еллан-Блакитний помер від туберкульозу 1922-го Василь Еллан-Блакитний помер 1925 року.. Спочатку їх канонізували, потім очорнили. Однієї ночі 1937-го невеликий пам'ятник Еллану-Блакитному -- бюст на розі вулиці в Харкові -- був тихенько знесений. Про Хвильового, наприклад, говорили багато в публікаціях 1920-х та 1930-х років, а пізніше навіть не наважувалися згадувати його ім'я.

Існували значні труднощі з класиками. У 1920-х про них можна було писати більш-менш об'єктивно, хоч і використовуючи марксистську фразеологію. Можна навіть було писати про Панька Куліша та Гулака-Артемовського, але вже у першій половині 1930-х ти вже мусив писати про Куліша не лише з марксистською фразеологією, а й хулити його. Панька Куліша не можна було не згадувати, а от Гулака-Артемовського цілком усунули.

Щось опублікувати займало багато часу -- півтора роки чи два -- через цензуру. Главліт (головліт) наркомпросу в Києві був цензором; це перший цензор. Друга, неофіційна цензура здійснювалася агітпропом ЦК партії і, нарешті, якщо книжка мала вагоме політичне значення, її відсилали до Москви. (Кому?) Не знаю. Думаю, московському Главліту. Але текст все одно продивлювалися не лише в Головліті, але й різними відділами наркомпроса. Це перша причина, чому публікація була повільна. Другою причиною є той факт, що забагато паперу та шрифтів використовувалося для суто політичних текстів і мало залишалося на інше. Як наслідок, книжка відображає партійну лінію, як вона уявлялася авторові півтора роки тому. Він мав постійно спілкуватися зі своєю ячейкою і через неї з агітпропом ЦК, щоб постійно бути в курсі справи щодо партійної лінії та її змін. Бібліотекарі знали, що в пошані, тому що вони отримували списки книжок, які мали вилучати з полиць та знищувати. Хоч вони і мали тримати список у таємниці, але якщо ти приятелював з бібліотекарем, міг отримати інформацію щодо того, хто популярний, а хто -- ні. Українські науковці, які хотіли використовувати дореволюційні публікації, їхали до Москви чи Лєнінграду, щоб читати їх там, якщо хотіли уникнути підозр у націоналізмі.

Тому ніхто не хотів викладати літературу. До війни в Харківському університеті кафедра історії західноєвропейської літератури була вакантною півтора роки, тому що три людини, які її перед тим займали, були заарештовані та зникли -- і все це впродовж 6 місяців, тому що всі троє загалом займали посаду 6 місяців. Сучасну західноєвропейську літературу викладати було небезпечніше, ніж українську, тому що ще якось можна було отримати інформацію про партійну лінію у стосунку до конкретних українських літераторів, але лінія щодо західного письменника залежала від поведінки останнього й тому змінювалася -- візьмемо для прикладу Андре Жіда. Також в Україну новини про те, що західноєвропейські письменники робити і говорити, надходили пізно, хоч у Москві завжди знали, що той чи той письменник робить.

В радянській Україні, як і в дореволюційній Росії, вивчення мови та літератури не розділяли. Вчителі не присвячували вивченню літератури забагато часу, тому що це було політично небезпечно.

В. 3) У 1920-х роках українську історію викладали як окремий предмет, але в 1930-х відмінили і замінили історією народів СРСР. Я би сказав, що дуже мало людей, які викладали українську історію в 1920-х, залишилися нині живими. У 1920-х роках російську історію викладали окремо, але в 1930-х її інтегрували в історію народів СРСР, що по-суті була російською історією плюс щось із української історії і щось з історії Закавказзя та Туркестану Географічний термін «Туркестан» у середині 1920-х років був замінений в СРСР на «Середню Азію». В інтерв'ю з Державиним послідовно використовується термін «Туркестан». Міхаіл Покровський (1868-1932) -- російський історик, організатор радянської історичної науки в 1920-х -- на початку 1930-х років.. Історію Сибіру подавали як історію російської колонізації цієї території. У 1920-х роках не існувало підручників з української мови для викладання у вишах, тому в 1930-х їх дослівно перекладали із російських мовознавчих підручників. (Попри українізацію?) Так, українізація уможливила публікацію багатьох історичних монографій та статтей цією мовою, але не підручника. (А Грушевського хіба не використовували у вишах?) Не як підручник. Грушевський, як ви знаєте, публікував багато і студенти слухали його лекції, але ці лекції ніколи не були опубліковані як підручник. У середніх школах було ще гірше, адже до середини 1930-х років не було жодних підручників з історії. Вчителі просто читали лекції. Знову ж, переклали російські підручники, які були примітивною компіляцією. Вчителі не мали жодної ініціативи самим писати підручники, тому що були певні, що вони мусили би самі себе всіляко звинувачувати за півтора-два роки після того, як їхній підручник опублікують. Тому вчителі історії в середніх школах мусили бути дуже обережними і делікатно поводитися з певними справами. Не можна було означувати києво-руських князів як українців, тому що це би призвело до звинувачень у націоналізмі; требу було розказувати, що вони походять від наших великих російських братів. До середини 1930-х років не знали, що робити з тими князями. Покровський стверджував, що вони представляли торговий капіталізм і були експлуататорами, а також існувала теза, що володимирські князі заснували Володимир-на-Клязьмі, а нащадки Рюрика заснували Московське князівство¹¹. Вчителі історії до середини 1930-х років не знали, як поводитися з тими князями: чи хулити їх, чи звеличувати. Це непорозуміння роз'яснилося, коли знищили школу Покровського і стало зрозуміло, що період Київської Русі рівноцінно належить і до російської, і до української історій і те, що зробили києво-руські князі було корисним, адже підготувало основу для Московського князівства. Нарешті вчителі могли сказати, що вони були хорошими і те славне минуле було спільним для українців, росіян та білорусів. Також історію мали викладати у такий спосіб, щоб зображати Польщу єдиним ворогом України, а окремі розходження та конфлікти між Україною та Росією виникали через польські інтриги або як результат провокацій, спричинених такими людьми як Мазепа. Навчання український історії стабілізувалося в середині 1930-х й досі воно таке, я думаю. (А як щодо запорозьких козаків?) Офіційний радянський погляд з 1930-х років стверджує, що козаки боролися з татарами і поляками і хотіли об'єднати Україну з Московією. А до цього їх уважали бандитами. Знищення Січі Катериною Великою пояснювали тим, що після зникнення польської та турецької загрози стало можливим знищити козаків, адже відтепер вони не були потрібні.

В. 4) Німецьку та англійську викладали в середніх школах та вишах, французьку -- у вишах, але мало. У 1920-х роках іноземні мови майже не викладали в середніх школах. У той час, якщо батьки хотіли, щоб їхня дитина вивчала іноземну мову, вони мусили відправити її до приватного вчителя. Така відсутність пояснюється нестачею вчителів. Члени Комсомолу та партії, яким можна було наказати викладати мови, їх не знали, а люди, які їх знали і могли викладати, воліли займатися приватною практикою, якою заробляли більше. За часів НЕПу приватне викладання дозволяли. У 1930-х роках ситуація змінилася і багато приватних вчителів померло, адже вони належали до дореволюційної інтелігенції. Також у 1930-х підвищили заробітну плату вчителям і режим увів і всіляко підтримував німецьку та англійську. У середній школі якусь із них учні вивчали шість років, а потім ще чотири роки у вишах, але це робили зрідка. Така навчальна програма не приносила жодних результатів, тому що учні не мали поняття про граматику української чи російської, то що вже говорити про граматику іноземної мови. У 1920-х роках навчання всіх мов, включно з російською та українською, відбувалося без використання граматики, адже остання вважалася контрреволюційною та такою чисто схоластичною, що не має жодного стосунку до реальності -- буржуазною видумкою [слово транскрибовано латиницею і подано без перекладу. -- Н.Л.]. Керівники Радянського Союзу не розуміли, у який спосіб використання граматики як такої може сприяти справі соціалізму. Грамотність була необхідна для соціалізму, це визнавали, але уважали, що граматика не була необхідною для грамотності. У 1930-х роках в Юридичному інституті на курсі латини студент запитав мене про «цезаря»: «Товарише інструкторе, вчора ви сказали, що “цезар” -- це іменник, а сьогодні ви говорите, що це “підмет” -- то що ж воно таке?». У 1930-х граматику повернули, хоч і з великими труднощами, тому що вчителі, які мали би навчати з використанням граматики, самі навчалися, коли граматику не використовували. Також знання іноземних мов серед членів партії та радянської інтелігенції було обмеженим, відповідно викладання іноземних мов аж так не контролювалося партією і йому не приділяли багато уваги. Тому як же викладання іноземних мов могло принести результат[?] Мабуть, найголовніша причина -- це те, що студенти не цікавилися вивченням іноземної мови: студент, здібний в математиці чи фізиці, міг стати інженером чи науковцем, тоді як студент, здібний в соціальних науках, міг отримати державну посаду. Але студент, здібний в іноземних мовах, міг лише знайти роботу з викладання іноземних мов, а за неї платили не багато. Існувало два винятки: викладання у військовому виші та в інститутах живих мов. У військових вишах успішне вивчення іноземних мов заохочувалося і вони там мали добрих вчителів -- іноземних комуністів. Коли режим побачив низький рівень вивчення іноземних мов, було вирішено започаткувати «институты живых языков», але більшість з них було в Росії і лише два, я гадаю, в Україні. Втім вони випускали людей, що дійсно знали іноземні мови. Якість навчання в цих інститутах була високою, тому що кожен мав лише десь 200 студентів -- по 50 на кожен рік. Але низька якість радянського викладання іноземних мов загалом стала очевидною під час німецької окупації, коли люди, що вивчали німецьку впродовж десяти років, не могли скласти й одного речення. У Харкові було п'ятдесят вишів і десь сотня середніх шкіл і в них більшість студентів вивчали німецьку, але окупаційні сили з труднощами знаходили хороших перекладачів. (Де радянські студенти вивчали латину?) Я викладав її в Харківському юридичному інституті. До 1939 року латину викладали лише в медичних та юридичних інститутах. В останніх латину ввели лише 1936-го, тому що юристи мали би знати щось про терміни, які вони вивчають в римському праві. 1938-го на історико-філологічних факультетах вивчення латини зробили обов'язковим для всіх гуманітарних спеціальностей разом зі знанням однієї сучасної іноземної мови. До війни була спроба зробити вивчення латини обов'язковим в середніх школах. Ці відомості щодо викладання іноземних мов стосуються всього Радянського Союзу, не лише України, але ситуація була гіршою в Туркестані та Білорусії. У 1930-х роках багато іноземців приїжджали до Радянського Союзу як політичні біженці -- особливо з Німеччини та Іспанії -- але більшість із них заарештовано та знищено. Тих кількох, яких використовували для викладання іноземних мов, використовували лише у військових та партійних школах.

С. (1) -- див. В (1).

У початкових школах політика радянського режиму щодо мови викладання коливалася менше. Початкова школа весь час залишалася українською, за винятком великих міст, як-то Київ, Харків, Одеса і Дніпропетровськ, де кількість російських початкових шкіл збільшилася, а кількість українських початкових шкіл зменшилася. На Донбасі, де населення було змішане і де українське населення збільшувалося впродовж кінця 1920-х та у 1930-х роках, відбувалася і українізація, і русифікація. За Скрипника, коли українське населення збільшувалося, започатковано більше українських початкових шкіл і деякі росіяни говорили, що вони хотіли би есперанто як мову викладання. Після падіння Скрипника, у 1932-1937 роках тут відбувалася русифікація. (Чи були протести батьків-росіян щодо українізації їхніх дітей?) Деякі, але це завжди перебільшувалося, адже російські школи існували завжди і батьки мали можливість відправити туди своїх дітей.

С 2) Бібліотеки в середніх школах були подібними і досить скромними. Був Шевченко і Аеніда [sic] Котляревського, і сучасні українські письменники, чиї книжки часто вилучали з полиць. Бібліотеки у вишах складалися переважно з книжок, конфіскованих з приватних бібліотек за часів революції та під час чисток і хвиль арештів. Багато російських книжок було недоступно в Україні. Я не знаю, як це пояснити, але думаю, це було через нестачу паперу та обмежене число накладів кожної книжки. У кожному великому місті України було лише кілька десятків примірників кожної російської книжки, що вийшла друком. Мої друзі, які жили в Полтаві, жалілися, що не могли там купити російських книжок.

У 1931 році конфіскували перший український переклад 24-томного зібрання праць Лєніна, тому що начебто його було виконано буржуазно- націоналістичною мовою, але насправді тому що російське видання, з якого робили переклад, вилучили з продажу, тому що воно містило кілька його статтей, які треба було вилучити.

Переклад з іноземних мов на українську надзвичайно складний, тому що ваш переклад могли розкритикувати або могли вирішити, що людину, чию працю ви перекладаєте, не слід публікувати в Радянському Союзі. Рік чи півтора я заробляв перекладами, які так і не опублікували. Я переклав Спінозу українською, включно з Етикою і я жив деякий час на гонорар, який я за це отримав, але переклад так і не опублікували, тому що вважали зайвим, адже з'явився російський переклад, і було вирішено, що мій буде конкурувати з ним. Потім, 1934-го, я переклад щось із Гегелевих праць про логіку. Мені заплатили, але переклад не опублікували, тому що редактор цього збірника Гегелевих праць, комуніст-галичанин Юринець, був заарештований Володимир Юринець (1891-1937) -- український філософ, публіцист, літературний і мистецький критик, академік ВУАН.. Також у цей же час один філолог, мій друг, перекладав твори Френсіса Бекона з англійської, а інший -- його твори латиною. Їм заплатили гонорар, але перекладів ніколи не опублікували, бо їх обох заарештували.

(3) У вишах підручників було недостатньо, тому що нічого не друкували у 1920-х, а в 1930-х це було небезпечно. У 1938-1939 роках я готував німецько-український та англійсько-український словники для середніх шкіл. Звичайно ж це було небезпечно. Їх не опублікували. Складно було визначитися, чи вживати «таракан» чи «тарган», так як одне більш російське ніж інше. Було вирішено звернутися з цим питання до наркому особисто, а він відповів, що його не повинні турбувати з такими справами і мусять взяти те слово, яке вживає народ. Як бачите, навіть він не наважився прийняти рішення у цій справі. Ніхто в комісаріаті не хотів затверджувати жоден із словників, тому що ця людина взяла би на себе відповідальність і могла бути заарештована за затвердження словника, який могли оголосити націоналістичним. Це сталося під час дуже небезпечного періоду -- єжовщини.

У середніх школах кількість підручників українською не була достатньою, тому що їх публікували повільно, як я вже говорив, і потім навіть після публікації їх часто могли відзивати та вилучати з ужитку.

(4) Стосунки між вчителями різної національності варіювали залежно від політичної ситуації. Якщо не було жодних репресій української інтелігенції у певний момент, всі вчителі були в однаковому становищі і однаково бажали ухилятися від будь-чого, що може призвести до репресій. За нормальних умов страх радянського режиму був більший за будь-які національні антагонізми, але якщо українців репресували, солідарність професійної спільноти вчителів зникала. Особисті стосунки інколи були добрими, інколи -- ні, але радянський терор діяв на всіх однаково, безвідносно до національності. Національний склад вчителів завжди був змішаний, окрім 1920-х, коли середні школи були більш українськими, але в 1930-х уже все було змішане. Початкові школи, однак, були завжди українськими.

(5) Тут я відповім так само, як і на попереднє питання. Арешти студентів траплялися зрідка, окрім єжовщини, але їх могли позбавити стипендії. Антагонізм між студентами був переважно між партійними та непартійними студентами і зазвичай не базувався на національних лініях, тому що це могло нашкодити кожному, включно із партійною ячейкою. Існував національний антагонізм між російськими партійними студентами та українськими партійними студентами, такий же як між українськими та російськими членами партії. Українці відчували, що вони повинні керувати своєю власною республікою, якщо вона справді українська республіка. Російські комуністи в Україні відчували, що Радянський Союз управляється з Москви і тому вони, росіяни, мусять становити основу радянської влади. Існував поділ між російським комунізмом та тенденцією до національного українського комунізму. Це було досить очевидно і так як влада завжди була в руках Москви, це все закінчилося знищенням чи розпадом всіх українських комуністичних груп. У 1920-х роках репресії були незначними, зазвичай лише виключення з партії, але в 1930-х вже були масові арешти, розстріли та депортації.

(6) Росіяни, які жили в Україні, українською добре не розмовляли, за винятком відповідальних партійних працівників, які говорили добре. Я маю на увазі секретарів райкомів партії чи вищих чиновників. Інші росіяни говорили так собі.

Мушу сказати, що в Радянському Союзі національний антагонізм вважався політичним злочином і всі національні ворожнечі мали приховуватися. Можемо сказати, що всі національності вважали рівними, і приховувані національні суперечки чи погляди на національне питання можна було показувати лише, якщо вони маскувалися як сприяння інтересам радянського режиму. У 1920-х роках провідні комуністи, але лише вони, мали таке право. Однак у 1930-х навіть вони не могли цього робити. Наприклад, Хвильовий вимагав повної економічної та політичної автономії для України в 1920-х роках. Також національний антагонізм міг маскуватися під особистісні справи, тобто ви могли ставитися до когось іншої національності неприхильно, а озвучувати інші причини. Так робили робітники та люди без постійної роботи. З 1930-х років це зникало, особливо у середовищі інтелігенції. Тому люди вагалися починати будь-який юридичний процес проти сусідів іншої національності через страх, що їхні мотиви поставлять під сумнів. Відповідно і антагонізм між вчителями різних національностей треба було приховувати.

ІІІ С.

Українські територіальні військові частини існували у 1923-1926 роках. Вони називалися територіальними, тому що на той час вся військова система Радянського Союзу базувалася на територіальному принципі. Солдати отримували військову підготовку на тій території, де вони проживали. Це стосувалося всіх національностей, за винятком росіян, які були всюди. Існували навіть українські офіцерські школи з українською мовою викладання. Але ця політика довго не тривала, тому що радянський режим боявся розвитку національних рухів серед таких частин, хоч 1923-го вони і мусили їх започаткувати, тому що це був період НЕПу.

Також до 1923 року траплялися селянські бунти на різних національних територіях і радянський режим боявся, що змішування у національних військових частинах призведе до додаткового антагонізму. Також у ті роки режим був слабким через громадянську війну і не мав агресивної зовнішньої політики, тому не потребував добре централізованих та численно потужних збройних сил. У 1926 році, коли режим став сильнішим, всі ці причини перестали бути актуальними, національні частини ліквідували, а територіальний принцип відкинули. Було створено всесоюзну армію і люди мусили виконувати свій військовий обов'язок за межами своїх рідних територій. До 1926 року українські солдати служили в Україні, хоча деякі російські частини теж розташовувалися в Україні. Я би сказав, що до 1926 року 40% частин були російськими і 60% -- українськими. Поступово з 1926 до 1936 року українські частини, що служили в Україні, зменшено до 20%.

IV. Партія та уряд

А) Треба бути обережним щодо національного складу членів партії, тому що цифри сумнівні. За радянськими законами, людина належала до тієї національності, яку вона сама називала і жодних обмежень на це немає. Людина могла мати батька-турка і мати-англійку і взагалі не володіти українською мовою і все ж ця людина могла проголосити себе українцем. Це, звичайно, не стосувалося мас, адже вони не мали жодного інтересу в зміні національності. Але це стосується очільників. Також до війни люди могли легально змінювати свої імена. Через ці фактори цифри дещо оманливі. (Респондент передав інтерв'юеру статтю з лондонської пробандерівської української газети Українська думка -- див. Додаток. Респондент вказав, що цифри щодо вищих посад оманливі, тому що насправді росіяни та євреї на тому рівні перевищували українців кількісно, і що багато змінювало імена. Він також сказав, що за винятком вищих посад українці служили в уряді та були членами партії.)

B. ) Складно сказати, тому що люди змінювали свої імена, особливо секретарі райкомів партії. Росіяни брали українські прізвища, а українці -- російські. Загалом, однак, в сільськогосподарських районах секретар райкому партії був українцем або людиною з українським прізвищем, хто добре розмовляв українською. (Щодо таблиці в Додатку, респондент вказав, що цифри в рядку 5, мабуть, не відображають реальні пропорції у зв 'язку зі зміною прізвищ. Він також уважає, що 4-й рядок -- невірний.)

C. 1) Треба відрізняти мову, використовувану на письмі та в розмові, як мусимо також розрізняти, як державні службовці говорили між собою та з громадянами, які приходили до їхніх установ у своїх справах. Офіційно все діловодство велося українською, окрім військових установ, де все було російською. Як правило, державний службовець мав говорити з громадянином, що до нього звертався у справі, мовою громадянина, відповідно до своєї здатності це робити. Українець теоретично міг вимагати перекладача, якщо державний службовець не говорив українською, але жоден українець, хіба за винятком когось із Західної України, не наважувався сказати, що він не знає російської. У розмовах державних службовців між собою мова залежала від комісаріату. У комісаріаті освіти всі говорили українською, тоді як у технічно-промислових наркоматах та охорони здоров'я майже завжди говорили російською. Українська також використовувалася працівниками комісаріату сільського господарства. Пропорційно менше українців мали дипломи лікарів, особливо у великих містах. У середині 1920-х роках у медичних інститутах України студенти були майже винятково євреї -- 95-98%. (Як Ви це поясните?) Навіть до революції відсоток єврейських лікарів був дуже високий, як і юристів. Пізніше ситуація змінилася на користь росіян, але не на користь українців. Також треба сказати, що багато українців просто не переймалися тим, щоб отримати професію лікаря -- думаю, це через їхнє сільське походження.

Треба сказати, що більшість людей, які вирішували свої справи в наркоматах, майже завжди були городянами і говорили російською, адже українців була меншість у містах. Однак практично кожен державний службовець розумів українську. (Де Ви викладати українську мову?) В Текстильному інституті в Харкові у 1935-1936 роках, але 80% студентів були євреями і не вчили мову добре. У Юридичному інституті, де я викладав латину в 1938-1941 роках, 65% студентів були євреями.

Серед партійної верхівки ситуація була іншою. У республіканських, великих міських та обласних органах, наскільки я знаю, на закритих засіданнях говорили російською, за винятком 1920-х років, коли ти міг говорити українською, якщо хотів. Але всі, хто говорив у той час, пізніше загинули. На відкритих партійних зборах українську використовували для важливих промов, але людина могла говорити будь-якою мовою, якою хотіла. Постишев ніколи не вивчав українську. Хрущов міг читати промови українською, але не говорити. Косіор говорив і російською, і українською. У нижчих партійних органах часто говорили російською, але це залежало від кожного конкретного випадка.

(2) Це було переважно українською, так як вони не хотіли невідповідності між теоретичною політикою щодо національностей та реальною практикою на цьому рівні. Комісаріати -- це не радянська влада, вони лише виконавчі органи. Вони завжди мали кількох неукраїнців і завжди хоч одного єврея.

D) Багато українців отримало високі посади на всесоюзному рівні, але це не було підвищення: людей просто винагороджували чи “звільнювали наверх”. У середині 1930-х років Грінько, український нарком освіти, був переведений до всесоюзного уряду і став наркомом фінансів Григорій Гринько (1890-1938) -- радянський політичний діяч, очільник Народного комісаріату освіти УСРР у 1920-1923 роках, Народного комісаріату фінансів СРСР

у 1930-1937 роках. Заарештований у справі «антирадянського правотроцькістського блоку» і розстріляний 1938-го.. Вони це роблять, коли підозрюють людину, але нічого конкретного проти неї не мають. Потім наприкінці 1930-х років Чубар, голова Раднаркому України, був переведений, я думаю, на заступника голови Совнаркому СРСР Влас Чубар (1891-1939) -- радянський політичний діяч, голова Ради народних комісарів УСРР у 1923-1934 роках, заступник голови Ради народних комісарів СРСР у 1934-1938 роках і водночас народний комісар фінансів СРСР у 1937-1938 роках.. Всіх цих людей, які були «підвищенні», потім знищили. Я не пригадую жодного українця, за винятком Скрипника, в Політбюро Радянського Союзу. В Україні в Політбюро партії українці становили більшість, але це був всього лиш виконавчий орган. Та я і не певен, чи існувало Політбюро партії для України: воно було настільки незначущим, що я навіть не знаю напевно, чи воно дійсно існувало Політбюро ЦК КП(б)У існувало, функціонувало з 1919 року..