Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Володимира Державина (Німеччина, 1950-1951 рр.)

Е. Депутатами мали бути люди, придатні до дрібної, рутинної, офісної роботи, які б направляли прохання від виборців до відповідальних адміністративних органів. Наприклад, скажімо Конотопська міська рада хоче, щоб найшвидше збудували тролейбусну лінію, але не може для цього отримати матеріали. Існує кілька умов, щоб бути «обраним» депутатом: вони повинні слідувати партійній лінії і досягти певної міри визнання в певних сферах, вони завжди мають ордени та заслуги. Також депутатські місця дають деяким генералам -- просто як відзнаку.

F) Не можу сказати багато про верхівку. Однак у 1930-х роках верхівка не була українською, втім середні та нижчі ранги відображали національний склад населення України. До 1926 року євреї займали більшість середніх та нижчих посад, тому росіяни були в меншості, а українців було дуже небагато. Але в 1930-х роках українці почали займати середні та нижчі ланки. Без сумніву, відсоток євреїв зменшився в НКВД, тому що серед них було багато троцькістів. Баліцький, що очолював НКВД, був українцем. Він спробував втекти за кордон 1933-го, я думаю, але не зміг і був розстріляний Всеволод Балицький (1892-1937) -- радянський політичний діяч, очільник ГПУ України у 1923-1931 роках, нарком внутрішніх справ УСРР у 1924-1930 роках, заступник голови ОГПУ при РНК СРСР у 1931-1934 роках. 1937-го року заарештований і розстріляний.. З ліквідацією троцькізму і з єжовщиною, без сумніву, сталися певні зміни в національному складі працівників НКВД. Я знаю, що в Харкові, коли Єжова самого заарештували, в самому лиш рангу «судовий слідчий» 25% заарештували, вислали чи розстріляли, 50% звільнили чи перевели, і 25% залишилося.

Це був середній ранг службовців НКВД. Звичайно, чистки охоплювали всі національності, але у відсотковому вимірі євреї страждали більше за часів єжовщини ніж інші національності, тому що вони займали дуже багато посад.

G) Більшість згинуло не через індивідуальні чи особисті причини, але тому що генеральна лінія арештів базувалася на масовості, як наприклад, і арешти, спрямовані проти українських письменників. (Чи Ви вважаєте, що Спілка Визволення України насправді існувала?) Та мені й самому це цікаво і з того, що я зміг дізнатися тут як емігрант, я думаю, що ця організація була на стадії планування та існувала лише на папері. СУН [sic] (Союз Української Молоді) існував, однак був дуже малим, кілька десятків людей. У Києві вони двічі поширювали листівки, які не були спрямовані проти радянського режиму, а лиш вимагали національних прав. Ні СВУ, ні СУН не мали жодних зв'язків з людьми типу Хвильового. Вони були лібералами, які були прихильними до Української Народної Республіки 1919 року і які опісля були в Українській академії наук. (А національне відхилення справді існувало?) Так, але лише в партії, адже лише Хвильовий та люди як він могли висловлюватися щодо національного питання і уникнути за це арешту. Хвильовий був комуністом і залишався ним до самого кінця, хоч деякі люди в його оточенні не були комуністами. Він бажав світової революції, але відчував, що обмеження української незалежності перешкоджали цій революції. Він був українським Тіто.

H) Важко сказати, адже наприкінці 1930-х років лише 20% військ, що розміщувалися в Україні, були українськими. Можна припустити, що 20% офіцерів були українцями. Можливо, українців було більше, але ж знову існує проблема, хто називав себе ким. Було багато русифікованих українських офіцерів, яких радянський режим уважав росіянами. Тимошенко та Блюхер, та генерал Фрунзе та Будьонний були українцями, що зробили визначні кар'єри, але їхнє українське походження у цьому не відіграло ніякої ролі. Будьонний та Блюхер зробили собі кар'єру в Україні, як і Тимошенко під час громадянської війни. Вони ніколи не робили і не казали нічого проти росіян. Блюхер загинув, але це не можна пояснювати національними причинами, адже у той час відбувалася загальна чистка військових.

V. Культура

В.-С. Мушу сказати, що те, що я зараз висловлю, відрізнятиметься від загальної лінії українських емігрантів. Під час 1920-х років українська культура надзвичайно розвивалася, але, на мою думку, справжній розвиток було досягнуто людьми, які стали свідомі своїх національних обов'язків до революції -- такими людьми як Чеховський та Грушевський -- справжніми інтелектуалами Володимир Чехівський (1876-1937) -- український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР, один із засновників Української автокефальної православної церкви, член Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1927 році був головою другого Всеукраїнського собору УАПЦ.. Хвильовий був надзвичайно талановитим, але лиш напів інтелектуалом. Але він також отримав освіту до революції. Культура 1920-х років була українською настільки, що навіть уможливила тимчасову ілюзію націонал-комунізму. Це була ілюзія віри, що українська національна ідея та комунізм можуть існувати поряд, але ця ілюзія протривала певний час і українці дорого за неї заплатити під час голоду 1932-1933 років. Існував літературний рух неокласицизму, який був нерадянським та антикомуністичним і який існував до 1927 року, коли почалися великі літературні дебати. Хвильовий запозичив свій слоган «Геть від Москви» від Миколи Зерова, лідера неокласицистів. Він запозичив від них національну ідею, але вони не були в стані її просувати, тому що не мали можливостей та засобів, доступних комуністичним письменникам, таким як Хвильовий. Хвильовий як комуніст міг популяризувати слоган неокласицистів. У 1920-х роках некомуністів та антирадянських елементів, які не діяли у відкриту проти режиму, якось толерували. Однак Хвильовий програв у великих дебатах. Шумський у той час намагався грати подвійну роль: захищати Хвильового, але й залишатися у добрих стосунках з Москвою, а це було неможливо і вони його швидко усунули. Шумський уважав, що антагонізм між українською та російською культурами можна залікувати поступками з обох боків на користь інтересам міжнародного соціалізму. Шумський був в опозиції до будь-якої русифікації, тоді як Скрипник ставився прихильно до часткової українізації -- часткового повернення до вживання російської. Скрипник відкрито атакував Хвильового і казав, що політика Москви відповідає політиці міжнародного соціалізму і що Хвильовий є антирадянським і антисоціалістичним. Скрипник вважав, що українська культура має існувати незалежно, але у дружніх стосунках з Москвою. Скрипник застрелився 1933 року, тому що був певним, що його застрелять у будь-якому разі. Він поїхав до Москви, щоб захистити правильність своєї лінії, і просив зустрічі зі Сталіним. Йому відмовили, він повернувся до Харкова і застрелив себе. Він був наркомом освіти у 1926-1932 роках, і в 1933-му був головою українського Головелектро (Головне управління в справах електрифікації) Микола Скрипник був нарком освіти УСРР у 1927-1933 роках, головою Держ- плану та заступником голови Ради народних комісарів УСРР з 1933 року.. Коли вони усунули Троцького від влади і перед його висилкою, вони його поставили на чолі Всесоюзного Главелектро Перед еміграцією Троцький був головою Головного комітету з концесій, головою особливої ради при Вищий раді народного господарства з якості продукції, голова Електротехнічного комітету.. Лінія, яку Скрипник не міг прийняти, -- це теперішня радянська лінія, що українська культура не може існувати незалежно від російської культури і буде кращою, якщо залежатиме від російської культури і отримуватиме підживлення від неї.

D) Офіційно з українських класиків вони заборонили лише Драго- манова, тому що він був політичним публіцистом. Шевченко, Котляревський, Франко, Леся Українка і Коцюбинський були визнані і канонізовані як пророки соціальної революції. Праці інших українських класичних письменників -- Панька Куліша та Григорія Квітки-Основ'яненка -- були недостатньо революційними. Куліш багато роздумував про українську державність. Їхні праці взагалі не публікувалися в радянській Україні і якщо б український вчений пішов до бібліотеки читати старі видання їхніх праць, він би потрапив у халепу. Куліша просто не можна було представити як прихильника братства з росіянами. Хвалили галицьку письменницю Ольгу Кобилянську як соціальну революціонерку, але праць її не публікували. Василь Стефаник, хоч він і жив на Західній Україні, отримував пенсію від радянського консульства у 1923-1929 роках, тому писав проти поляків. Однак він відмовився прийняти пенсію після суду над СВУ, адже сказав, що не може прийняти гроші від тих, хто знищує українців. Коли польський уряд його запитав, чи він отримував якусь пенсію з Радянського Союзу, він сказав, що завжди треба брати гроші у дурнів, які готові їх тобі дати. Однак в радянській Україні Стефаникових праць ніколи не публікували, хоч і платили йому пенсію. Він не любив радянську владу, але думав, що може їх використати проти поляків. Між 1928 та 1932 роком радянська влада опублікувала майже повне зібрання творів Володимира Винниченка. До цього опублікували його Солнечную машину [в оригіналі назву подано російською -- Н.Л.] в неймовірній кількості, хоч вони і не опублікували його Відродження нації.

D. (1) Впродовж 1920-х років увесь український фольклор був опублікований, за винятком того, що було відверто контр-революційним. В 1930-х застосовували сувору політику: можна було публікувати лише очевидно революційний фольклор і, на відміну від 1920-х, політично нейтральний фольклор у 1930-х не можна було публікувати.

E. Наступні слова зникли з української мови у 1930-х роках і були замінені новими відповідниками у колонці справа:

адреса -- адрес пошта -- почта лицар -- рицар передмістя -- пригород подвір'я -- двір шляхтич -- дворянин згубник -- губитель пика -- морда, рило линва, кодола -- канат сурдуб -- сюртук + брила -- глиба

найвищий -- верховний (напр., суд тощо)

+ ліжко -- кровать страйк -- стачка, забастовка + прапор -- флаг, знамя + цукор -- сахар

чужий -- іноземний (у стосунку до країни та людей) прогонич -- болт

+ позначає слова, які знову дозволили наприкінці 1930-х років.

F. (див. В-С)

G. Довженко був відомим режисером. Було не так багато фільмів українською мовою. Серед них Арсенал, що зображав повстання більшовиків проти Ради у 1918 році, та Звенигород [sic], що зображав зростання колективних господарств в України. Був також Базар, знятий, я думаю, 1926-го року і названий за іменем містечка біля кордону з Волинню, де петлюрівці організували рейд у грудні 1921 року після Ризького договору. Петлюрівські війська були на радянській території місяць. Юрій Тютюнник грав самого себе у фільмі, очолюючи одну з трьох колон погано забезпечених петлюрівських військ, яку поляки кинули на радянський кордон Фільму «Базар» у Довженка немає. За радянських часів Юрій Тютюнник працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні сценаристом, написав початковий сценарій фільму «Звенигора» разом з Майком Йогансеном. Тютюнник також був причетний до створення художньо-документального фільму «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») (Одеська кінофабрика, 1926), у якому зіграв самого себе.. Тютюнник був на засланні, але повернувся 1923 року після амністії, яка стосувалася всіх, окрім Петлюри та Скоропадського. Потім, після того, як вони використали Тютюнника у цьому фільмі, його заарештували 1927 року і він загинув Тютюнник заарештований 1929 року і розстріляний 1930-го..

Більшість звукових фільмів було російською мовою, але вони мали українські титри та заголовки. Також відносно небагато фільмів, зроблених з українською звуковою доріжкою, мали російські титри та заголовки. Потім також зробили фільм про Щорса, історичну фальсифікацію. Він був убитий 1918-го року в боротьбі з німцями, це правда, але ніхто насправді не знає, за що він боровся -- він точно не знав, що таке більшовизм.

Н. Радянський режим поступово арештував старих бандуристів на початку 1930-х років, адже вони співали про козаків. Були також інші бандуристи, які співали про Сталіна в 1930-х, але вони це робили в театрах.

J. Не існувало загальних організацій інтелектуалів. ВАПЛіте ліквідували 1927 року (Вільна академія пролетарської літератури і театру). Це була хвильовистська організація, але у складі мала багато антикомуністів та непролетарів. Організація, яка боролася з ВАПЛіте, була ВУСІ 111 (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), очолювана драматургом Микитенком і белетристом Кириленком Йдеться про українських письменників Івана Микитенка (1897-1937) та Івана Кириленка (1903-1938).. Програма ВУСІ 111 1927 року була у відповідності до генеральної партійної лінії. Однак ВУСІ 111 ліквідували 1933-го, тому що було вирішено мати лише одну Спілку радянських письменників. Лідери ВУСІ 111у загинули у 1936-1937 роках.

Організацію футуристів толерували за часів Скрипника, але після того, як він втратив владу, футуристи зникли. Вони не розуміли, що писали, та й ніхто не розумів. Вони існували зі слоганом знищення мистецтва як залишку традиціоналізму. Вони відчували, що мистецтво не може існувати саме по собі, а буде частиною, зільється з виробничим процесом.

K. У 1920-х роках радянський режим не забороняв цих звичаїв, лише забороняв членам партії та комсомольцям брати в них участь -- особливо в церковних церемоніях, але це робили таємно. У містах відбувалися галасливі, але поверхові, антирелігійні кампанії. Але в 1930-х роках члени партії та Комсомолу вже в них не брали участі і непартійні інтелектуалі також вважали таку участь небезпечною. У Києві та Харкові до Другої світової війни не було жодної православної парафії -- української чи російської. Звичаї, якщо вони не були пов'язані з церквою, не ліквідували. Ялинку не схвалювали наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років, але з середини 1930-х її дозволили, хоч і не в зв'язку з Різдвом, а лише як прихід Нового Року.

L. У 1920-х роках режим хотів взяти на себе все виховання дітей. Але це призвело до хаосу -- режим знову повернув владу батькам у другій половині 1930-х, але поклав на них таку відповідальність, що всі це незлюбили. Вже 1937-го чи 1938-го батьки несли відповідальність за все, що зробили чи сказали їхні діти, але дітей забороняли карати. Також плата за розлучення збільшилася з 4 до 50 рублів, і батька зробили відповідальним за освіту дитини -- законної чи незаконної -- через аліменти. Радянська влада покладала надію на тести крові, які, як з'ясувалося, не були точними, адже могли лише показати, хто не був батьком дитини і не могли сказати, хто може бути. Тож жінки могли назвати будь- якого чоловіка батьком і він мусив платити.

M. Для пропагандистських цілей режим не лише толерував, а навіть заохочував національне вбрання, що використовувалося в національних танцях. Колгоспники одягалися дуже бідно, носячи все, що могли дістати.

N. Не було 100% різниці, залежало від їхньої освіти, але молоде покоління було переважно радянське в своїй культурі та освіті.

Про структуру національних відносин в СССР і так званих союзних республік дає уявлення таблиця про національну структуру України (у процентному до цілості відповідного показника):

інтерв'ю державин гарвардський проект опитування біженці

«Українська Думка»

Ч. 41/189 Рік VI Лондон

Національна політика і національні відносини в СССР

В цілому соціально-професійна структура населення УССР за національною ознакою виявляє собою структуру національно-колоніяльного поневолення московського зразка. Диференціований розгляд її показує ще більш яскравий характер, прикладом, в складі службовців економічної системи українці складають лише 33,8 проц., а в складі нижчого персоналу і технично-обслуговуючого 65,5 проц. За весь час існування УССР не було ні одного українця -- першого секретаря центрального комітету комуністичної партії в Україні [зверху над рядком примітка англійською «після Постишева». -- Н.Л.]. Секретарями були: Молотов -- москаль, Каганович -- жид, Хрущов -- москаль, Косіор -- поляк і і[нші]. Ні одного разу в Україні не був начальником НКВД українець. Перед минулою війною в Україні 80 проц. перших секретарів районних і міських комуністичних комітетів були не українці, а москалі, жиди і інші. При тому і ті 20 проц., які нібито посідали українці, є проблематичні, бо в Україні дуже багато москалів і жидів позміняли свої прізвища на українські (урядники партійного і совєцького апарату) і анкетно виказують себе «українцями».

Постійно стаціонуюча в Україні армія на 80-90 проц. свого складу є неукраїнською. Українці відбувають військову службу майже виключно за межами України.

Принципом комплектування армії є національно-територіяльне вимі- шання. Кожна найменша військова одиниця комплектується з людей різного національного походження а дана національна група -- з різних теренів походження. Коли, прикладом, у військовій частині є кількадесят українців, то вони обов'язково будуть з різних областей України -- 2-3 з Чернігівщини, кілька чоловік з Херсонщини і т.п., а серед них в свою чергу поодинокі особи з різних від себе віддалених районів. В совєцькій армії для національностей, які входять в склад СССР, майже виключаються випадки, щоб земляки з одного села, або району служили в одній частині.

Цей образ соціяльно-структуральної політики супроти національностей є характерним і типовим для всіх інших поневолених Москвою національностей.

Відносини в справах культури і культурної політики є такі: політика поліційно-адміністративного заперечення і заборони чи нищення національних культур, яка провадилась імперією до 1917 року, в совєцький системі залишена як неефективна і така, що приводять до цілком протилежних інтересам імперії вислідів. Натомість прийнята і введена політика нової форми -- політика «культур національних по формі, соціялістичних по змісту» (формула Леніна-Сталіна). Оскільки фактично ніяких соціялістичних культур не існувало і не існує, а практично є культури англійські, французські, німецькі, московські і т.п., а в ширшому засягу -- европейські, китайські, індійські, то і в ленінсько-сталінській формулі висловом «соціялістична» завуальовано «московська».

Згідно з цією формулою, всі азбуки і письменність тюрксько-мусульманських народів з арабської письменності спочатку було переведено на ніби то нейтральний латинських альфабет, а через деякий час суцільно введено московський альфабет і пристосовано для цього відповідну фонетику, морфологію і синтаксу. Не змінено альфабету лише для вірмен і грузинів. Для українців, які мають альфабет слов'янський (кирилицю), альфабет зреформовано на російсько-московський зразок, зокрема зліквідовано дві окремі літери і згуки «г» і «г», та об'єднано в один.

Національностям «дано право на національну школу і науку». І в цій школі в усіх національних республіках введено двомовне виконання викладання для дітей з найменшого віку, починаючи з другого року навчання: в московській мові і мові даної нації, літературно обробленої і пристосованої до московської мови, як її діалектична відміна. Двомовність початкової школи міру піднесення до вищої школи закінчується в більшості тим, що у вищій школі в національних республіках урядово-виклядовою мовою є московська, а національна мова вивчається як предмет, як окрема дисціпліна, притому ціла низка національних шкіл в національних республіках зовсім не має в ужитку національних мов, як прикладом судобудівельні інститути, мореходні технікуми, багато технічних закладів, наукових інститутів, вищих шкіл і т.п. В армії вживання національних мов взагалі заборонено для службового ужитку, як рівнож і в багатьох галузях управління і господарства.

Зовнішня двомовність «національних культур і освіт» фактично веде до загального пониження культурного рівня поневолених народів, бо двомовне виховання дітей, починаючи з 8-9 літнього віку, веде їх до відставання від освіти дітей московських, які виховуються в одній мові та вщеплює в цілі покоління психологічний комплекс меншевартости і з цим зв'язаної негації власної національної культури і її відкидання. Ця спеціяльно організована і впроваджувана система дискримінації національних мов і культур, як система існуючої освіти для національних інтересів поневолених народів, є більш небезпечною і шкідливою, ніж пряма дотогочасна заборона національних культур.

Крім того в національних республіках є система чисто московських шкіл освіти система «русских» школ. В Києві напередодні війни була половина десятирічок з «русской» (московською) мовою, в яких викладання української мови як предмету починалося лише з 3-4 року.

В національних мовах систематично і неухильно вилучується національна лексика і замінюється московською, при тому не тільки в галузі понять інтернаціональних і інтернаціональної лексики яка пристосовується на московську фонетику, а й стисло національної етнічної лексики, яка замінюється московською.

В національних республіках фактично провадиться московщення освіти школи і науки. На теренах РСФСР, де суцільними етнічними масами проживають національні групи, -- українська культурою і мовою Кубань, південна Вороніжчина, Курщина, цілі області в Сибірі, на Амурі, біля Владивостоку -- немає ні одної української школи, ні одної бібліотеки, не видається жодної газети національною мовою. На теренах національностей, які входять в склад РСФСР, навіть формально не існує ні права, ні фактичної можливості того, або іншого проявлення національної культури, а виписування або пересилання газет і літератури з національних республік на територію РСФСР чи інших «союзних» республік майже відсутнє і є фактично антидержавною справою.

Виписувати і читати видавану літературу і газети українською мовою, живучи, прикладом, у Москві, це для читача викриття, як небезпечної людини. Тому у Москві читають менше газет українською мовою живучі там українці, ніж в Лондоні.

Україна наводнюється з Московщини пресою і пропагандою в московській мові. Крім того в самій Україні, поруч з кожною республіканською чи обласною газетою в українській мові, видається відповідник цієї газети московською мовою: Центральний Комітет КПбУ видає «Радянську Україну» (українською мовою) і її паралелю «Правда України» (Московською мовою). Таке саме на кожному відтинку і в кожній області. Тираж пресових і інших видань, що друкуються в Україні і засилаються з Московщини, є на 75-85 проц. в московській мові, коли перечислити його на друкарські аркуші або на тонни паперу.

Національне питання і національні відносини в СССР в процесі минулої війни і після неї набули особливої гостроти. За «зраду родіни» після минулої війни цілковито ліквідовано в спосіб депортації цілі національні менші групи -- калмуків в Астраханських степах, Калмуцьку автономну область, кримських татар, Кримську автономну республіку, виселено чеченів і інгушів з центрального Кавказу і ліквідовано їх автономії; політично-репресивні заходи супроти національностей йдуть в парі з невгаваючою щоденною совєцькою пресою проти національностей, лейтмотивом якої є поборення націоналізмів народів, що входять в СССР, і пропаганда «братерства національностей з великим московським народом». Зовнішня відверта пропаганда цього «національного братерства» є чи не найпоказовішим фактом про справжню природу сучасних національних відносин в СССР, як відносин до краю напнятих антагонізмів і боротьби поневолених націй з Москвою.

Характеристичною ознакою міжнаціональних відносин є дедалі зростаючий солідаризм входячих в СССР націй в їх протиставленні і боротьбі з Москвою, що найшла і находить своє завершення в різноманітних спільних чинах, починаючи від століть (як от повстання Пугачова об'єднало козаків, башкирів, татар, казахів та мордву). Ця тенденція в новітній історії набула особливо широкого і універсального засягу.

М. М.

Оригінал документа:

Harvard Project on the Soviet Social System. Schedule B-5, Case 383 (interviewer J.R.). Widener Library, Harvard University. https://iiif.lib.harvard.edu/manifests/view/drs:5467339$1i

Размещено на Allbest.ru