Український гетьманат у Великій північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український гетьманат у Великій північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища

Історіографія «загальноєвропейської» Великої Північної війни початку XVIII ст. є надзвичайно великою, а тому зупинимося лише на висвітленні участі козацької України в подіях чергової Північної війни Велика Північна війна 1700-1721 рр. була третьою війною у рамках військової боротьби Шведського королівства, Речі Посполитої (включно з Великим князівством Литовським) та Московської держави протягом XVII-XVIII ст. за право володіння прибалтійськими територіями на півночі Європи. Першою Північною війною, по суті, була війна 1600-1602 рр. за Інфляндію між Варшоваю і Стокгольмом. Друга відбувалася протягом 1655-1660 рр. між Шведським королівством і Річчю Посполитою, а також Москвою та Стокгольмом (див.: HerbstS. Wojna inflancka 1600-1602. - Warszawa,1938; BodniakS. Polska aBaltykza ostatniego Jagiellona. - Warszawa,1969; Walewski A. Historya wyzwolenia Polski zapanowania Jana Kazimierza (1655-1660). - T.1. - Krakow, 1866; Nordwall J. Svensk-Ryska Underhandlingar fore freden і Kardis (1658-1661). - Uppsala,1890; Hedenstrom A. Die Beziehungen zwiscen Rusland und Brandenburg wahrend des ersten nordiscen Krieges 1655-1660. - Marburg,1896; Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 і 1656. - Lwow,1913; Polska w okresie drugiej wojny polnocnej 1655-1660. - T.I - III. - Warszawa,1957; Вайнштейн О. Русско-шведская война 1655-1660 гг. Историографический обзор //Вопросы истории. - №3. - 1947; Заборовский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в средине XVII в. Из истории международных отношений в Восточной и Юго-Восточной Европе. - Москва,1981; Федорук Я. Міжнародна дипломатія політика України 1654-1657. - Ч.1. - Львів,1996; Кобзарева Е. Дипломатическая борьба России за выход к Балтийскому морю в 1655-1661 гг. - Москва,1998 та ін.). Разом з тим, більшість російських дослідників вважає війну 1655-1660 рр. Першою Північною війною в межах «східноєвропейської кризи XVII ст.» (див.: Заборовский Л. Указ. соч. - С.11). і тих міжнародних та воєнно-політичних процесах, які призвели до кардинальної переорієнтації зовнішньої політики гетьманських урядів Івана Мазепи, а потім його наступника Пилипа Орлика наприкінці першого десятиліття XVIII ст. Окремого розгляду потребує позиція у тогочасних подіях правобережних полковників Семена Палія та Самійла Івановича, а також маріонеткового відносно Московської держави (з 1708 р.) уряду гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського.

І

Зі вступом в серпні 1700 р. у Велику Північну війну російського царя Петра І його довголітній підданий гетьман «обох сторін» Дніпра Іван Мазепа відіслав йому на допомогу близько 10 тисяч українських козаків (Полтавський, Чернігівський, Ніжинський та два охочекомонних полки) на чолі з ніжинським полковником І. Обидовським. Але взяти участь у програшній для росіян битві під Нарвою наприкінці листопада того ж року українці не встигли, а лише взяли участь в локальних сутичках зі шведськими військами поблизу Дерпта (суч. Тарту в Естонії), Нейгаузена, Гдова, Печер, Ряпина, Новокезерицька, Сиренська, Валок, Пери та Пскова.

Військо лівобережного Українського гетьманату відзначилося у т. зв. Малій у війні 1700-1702 рр. Петра І з Карлом ХІІ Густавом, особливо у період з грудня 1700 р. до жовтня 1702 р., в Східній Прибалтиці. Протягом цього часу українці організовували у неодноразові походах на Марієнбурзьку (Мальборкську) фортецю, а також відзначалися в локальних перемогах над шведами поблизу Ерестфера, Гуммельсгофа, Гелнетів, Каркузи, Лагосу, Ракобору, Алісти та інших міст Естляндії й Ліфляндії Перед тим на допомогу польському королю Августу ІІ до Лівонії було відправлено 3 000 українців на чолі з полтавським полковником І. Іскрою. Відомо, що наприкінці 1701 р. 10 636 «слобідських черкас» відпустили з далекої Псковщини до України. У результаті поранення і хвороби в лютому 1701 р. помер І. Обидовський, а наказним гетьманом над цим підрозділом став київський полковник К. Мокієвський (Мельник Г. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700-1702) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. - К.,1999. - С.103,105)..

У 1701 р. Гадяцький полк на чолі з полковником М. Бороховичем, декілька тисяч запорожців та підрозділи правобережного полковника С. Палія допомагали польсько-саксонській армії атакувати Ригу. Близько 17 тисяч українців у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського, двох компанійських полків на чолі з наказним гетьманом Д. Апостолом, а також кількох полків з Слобідської України у вересні-жовтні того ж року сприяли витісненню шведів з Псковщини Відомо, що бл. 2000 українських козаків дислокувалися у Гдові. Окрім того 4 охотницьких полки під керівництвом Г. Пєшковського, Ф. Степановича, Д. Чечеля та Л. Шульги перебували в Печерському монастирі неподалік Ізборська (Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 - 1726 рр. - К.,2006. - С.249 -250).. Українське військо підлягало під загальне командування воєводи Б. Шереметєва й за його наказом мало «ходить за рубеж непрестанно и чинить для прокормления себе загоны и воинский промисел над неприятельскими жилищами» Перед тим полк М. Бороховича дійшов до Пскова.. У результаті вдалих дій російських підрозділів та українського козацтва на Півночі протягом 1701 р. Шереметєву було присвоєно звання генерал-фельдмаршала та нагороджено орденом св. Андрія Первозванного.

У боях у гирлі Неви під Нотебургом (Орєшек) та Ніеншанцом (Канци) протягом 1702-1703 рр. був задіяний Чернігівський полк, очолюваний Ю. Лизогубом Залишивши 2 компанійські полки на Псковщині на початку 1702 р. корпус Д. Апостола повернувся на батьківщину (Устрялов П. История царствования Петра Великого. - Т.ІК - СПб.,1863. - Приложения. - С.206).. 12 тисяч козаків під керівництвом наказного гетьмана М. Миклашевського разом з російськими, польськими та литовськими частинами завадили військам Карла ХІІ Густава оволодіти білоруськими землями. Зокрема, українці відзначилися під час штурмів Бихова та Могильова. Разом з тим, треба зазначити, що згідно з висновками багатьох істориків, а також сучасного московського вченого В. Артамонова «російська війна за Балтику виходила за сферу як національно-українських, так і гетьманських інтересів»⁶. Хоча питання щодо оволодіння південною частиною білоруських земель було одним з пріоритетних завдань для гетьманських урядів України, починаючи ще від часів Б. Хмельницького.

За наказом Петра І на початку 1704 р. І. Мазепа послав на допомогу Августу ІІ Саксонському 5-тисячний підрозділ, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступив на Правобережну Україну з 40- тисячним військом. У вересні того ж року козацькі полки на чолі з Мировичем змусили шведські війська відійти від Львова. Таким чином, протягом п'яти років, починаючи з квітня 1704 р. і до кінця 1708 р., Український гетьманат перебував під єдиною владою, а отже, стосовно цього періоду можна говорити про централізовану зовнішню політику васальнозалежної від російського царя козацької держави.

15 липня 1704 р. на зустрічі послів Речі Посполитої та Московської держави поблизу Нарви королівський представник, хелмський воєвода Т Дзялинський заявив, що Польща не зможе вступити у війну проти Швеції у зв'язку з утриманням значних військових сил на своїх південно-східних землях. Окрім того, вона укладе союз з Росією лише у тому випадку, коли та збройним шляхом придушить повстання правобережних козаків і змусить їх повернути зайняті міста польським урядовцям. Дзялинський також засвідчив керівникові російських дипломатів В. Головіну, що він не буде проводити подальші переговори, якщо Москва не виконає висунутих ним від імені Августа ІІ умов⁷. У відповідь на це росіяни відповіли, що польський король мусить надати цареві право самому вибирати методи вирішення питання щодо непокірних українців. 17 липня 1704 р. Головін оголосив полякам власний проект, згідно з яким був випрацю- ваний текст мирного договору: Річ Посполита оголошує повстанцям на чолі з С. Палієм амністію, а Росія змусить їх до підпорядкування собі. Дипломатичний шлях розв'язання проблеми мотивувався тим, що збройне погамування повстанського руху може викликати заворушення на Лівобережній Україні, а також відтягнути значні сили росіян з театру бойових дій⁸.

Але річпосполитським дипломатам не сподобався такий варіант. На третьому засіданні польсько-російської комісії московські посли погодилися використати військові сили проти керівника повстання - полковника С. Палія, але лише в тому випадку, коли він не складе зброю добровільно. Однак поляки продовжували твердо стояти на своєму. А тому тільки наприкінці серпня Голіцину вдалося вмовити їх визнати компромісний варіант і укласти 30 серпня 1704 р. мирний договір. З боку Росії четвертий пункт договору було доручено виконувати лівобережному гетьманові І. Мазепі, який ще в травні 1704 р. одержав від правобережного гетьмана Самуся козацькі клейноди, що мали символізувати припинення повстання й перехід правобережців під протекторат російського царя і єдиний «гетьманський регімент»⁹.

Після Андрусова 1667 р. та Вічного миру 1686 р. Нарвський договір 1704 р. вже вкотре засвідчував нехтування польським королем і російським царем інтересів Українського гетьманату, що полягали у прагненні до об'єднання. Адже вже вкотре після Андрусівського перемир'я 1667 р. узаконювався його поділ на лівобережну й правобережну частини. Лише оперативна міжнародно- правова військова ситуація змусила Петра І й Августа ІІ на деякий час віддати Правобережну Україну під управління гетьмана І. Мазепи. Останній, з огляду на такий сприятливий момент, спробував використати домовленості між королем і царем на власну користь, якнайдовше утримуючи «польську» частину України під своєю владою.

У відповідь Швеція підписала т. зв. Варшавський договір 1705 р. зі своїм ставлеником С. Лещинським та його прихильниками в Речі Посполитій. Він мав антиросійське спрямування, а його положення юридично закріплювали військові успіхи шведської армії на землях Речі Посполитої, яка ставала васальною державою¹⁰. Результати довгоочікуваного польсько-російського договору були мінімальними. Протягом 1704-1706 рр. Карл ХІІ Густав отримав ряд важливих перемог на всіх фронтах воєнних дій - Прибалтиці, Білорусі, Польщі та Литві. Зокрема, у 1706 р. в Білорусі були розгромлені українські підрозділи полковників М. Миклашевського (під Несвіжем), І. Мировича (у Ляховичах), Д. Апостола (поблизу Клецька)¹¹. Але головну свою перемогу шведський король здобув на полях Саксонії. Здолавши армію Августа ІІ Сильного, він змусив його 13 жовтня 1709 р. підписати Альтранштадтський договір про відмову Польщі й Саксонії брати участь в антишведській коаліції. Окрім того, Август ІІ Саксонський був змушений зректися корони на користь С. Лещинського, а також виплатити Швеції велику контрибуцію.

У серпні 1708 р. І. Мазепа за наказом Петра І надіслав на білоруські землі до Великого князівства Литовського, близько 7 тисяч козаків у складі Чернігівського, Стародубського та компанійських полків. Окрім того невдовзі під Смоленськ гетьманом було відправлено Ніжинський і Переяславський полки (бл. 3 000 чол.). На Правобережній Україні продовжували перебувати Гадяцький і Київський полки¹². Полтавський полк разом з компанійцями Кожуховського придушував повстання донських козаків на чолі з К. Булавіним. Отже, на момент входження до України шведських військ Карла ХІІ Густава підрозділи українського козацького війська були розкидані на величезному театрі бойових дій - від Смоленська й Білої Церкви до Дону. Під безпосереднім керівництвом Мазепи залишалися тільки Лубенський, Миргородський, Прилуцький та декілька сердюцьких полків.

Перед тим Карл ХІІ Густав добився ще одного успіху: під його протекцію перейшов досвідчений правитель Українського гетьманату Іван Мазепа. Причини й сам процес відмови І. Мазепи від протекції російського царя Петра І та перехід українського регіментаря під зверхність шведського короля Карла ХІІ Густава детально висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях¹³. Узагальнюючи доробок попередників, слід зазначити, що переконливі військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ Густава на початковому етапі Великої Північної війни, капітуляція законнообраного короля Речі Посполитої Августа ІІ на користь шведського ставленика Станіслава Лещинського, невдоволення в середовищі українського козацтва зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату на «балтійському фронті» Північної війни - ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена - російського царя Петра І (поступове обмеження тим владних повноважень гетьмана-регіментаря, політичної та економічної автономії, спроби реформування і підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережної частини гетьманату лише на Москву, а з 1707 р. і до її кардинальної зміни вже на чолі об'єднаної на той час козацької держави.

Досить інформативним й переконливим з огляду на перебування в українсько-шведському таборі та спілкування з багатьма козацькими старшинами в т. ч. і з самим гетьманом І. Мазепою виглядає запис сучасника - словацького просвітителя Даніеля Крмана у «Подорожньому щоденнику», де висвітлюється мотивації українського правителя та членів гетьманського уряду відносно зміни протектора для своєї держави: «Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників, він [Мазепа] у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського (?) воєводства (тут, очевидно, йдеться про полки Правобережної України. - Т.Ч). Навпаки - від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карл ретельно дотримує своє королівське слово... Після цього всі з великою відповідальністю приєдналися до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли...»¹⁴. Непідлеглість від московського царя у цьому випадку українському гетьманові мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств. Наведемо лише одне з положень договору 1708 р. між Шведським королівством та Українським гетьманатом, який переконливо засвідчував васальне піддання І. Мазепи королю Карлу ХІІ Густаву: «Й[ого] Королівська] В[еличність] зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська.. ,»¹⁵.

Очевидно, як стверджують історики, існувала й друга україно-шведська угода, що була укладена у квітні 1709 р. поблизу Великих Будищ. У ній відзначалося, що шведський король не буде укладати угоди з Російською державою до того часу, поки не визволить з-під влади царя Україну включно із Запорозькою Січчю. Окрім того, в цій угоді, очевидно, окреслювалися умови, на яких запорожці погоджувалися служити Карлу ХІІ. Однак військова перемога Петра І поблизу Полтави у червні 1709 року стала переломною в ході Великої Північної війни й перекреслила не лише протекторат Швеції над козацькою Україною, але й над Річчю Посполитою¹⁶. Подальша участь гетьманського уряду І. Мазепи у військових подіях та дипломатичних переговорах країн Центральної, Східної та Південно-Східної Європи була тісно пов'язана із зовнішньополітичними планами шведського короля Карла ХІІ Густава.

II.

Вступ шведської армії до Речі Посполитої в 1702 р. дивовижно збігся з початком повстання на чолі з наказним гетьманом Самійлом Івановичем (Самусем) і полковником Семеном Палієм на Правобережній Україні. Наявні джерела не дозволяють говорити про якийсь конкретний зв'язок між цими подіями, однак можемо вказувати на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами. З огляду на плани молодого монарха Швеції розколоти політичну еліту Польсько-Литовської держави (поділ на Сандомирську і Варшавську конфедерації), його інспірація козацького виступу у 1702-1704 рр. виглядає цілком імовірною. Польські історики Й. Йончак та А. Каміньський відзначали, що саме повстання С. Палія не давало змоги Польщі вчасно вступити у війну з Швецією. Більш того, події на Правобережній Україні відтягували й укладення двохстороннього польсько-російського антишведського союзу.

Отже, навесні 1702 р. у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших станів українського суспільства - від православної шляхти (серед них одну з головних ролей відігравав Д. Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю. Косовський), нижчого духовенства (клеванський священник з Волині Іван)¹⁷. Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С. Палій, З. Іскра та А. Абазин. Були вирішені наступні питання: 1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; 2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква; 3) у ході повстання заявити про об'єднання з Лівобережною Україною й провести об'єднавчу козацьку раду¹⁸.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний (очевидно не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у нього, Самуся, військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п'ять гармат»¹⁹. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчує джерело, «... тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунію скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив»²⁰. Свої жорстокі дії по відношенню до місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно «чув відчай», а тому мусив боротися за їхні права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої.

Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади»²¹ та ряді листів - до гетьмана І. Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, «Гетьмана українського» (саме так він був підписаний), до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. відзначалося: «...Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув ... служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися.»²².

Заява про підданство Петру І й І. Мазепі свідчила ні про що інше, як про бажання сполучити право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом, з огляду на укладений Вічний мир 1686 р. між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня 1702 р. Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи допомоги, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об'єднати Україну, але на той час сподівався це зробити іншим шляхом - за допомогою міжнародних домовленостей Петра І й Августа ІІ.

Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь зібрав п'ятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву - 4 вересня 1702 р. він вже був біля її мурів. 12 вересня відбувся перший штурм, який завершився невдало, зважаючи на нестачу в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальних засобів для оволодіння фортецею. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звернувся до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. «. Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було.

Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути»²³, - вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на «ляхів», то вони швидко опиняться за давньою польсько-українською межею («по р. Случ») і скрізь запанують «вольності козацькі», - агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи його міщанам та польському гарнізону певний час на роздуми. Залишивши декілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з основними силами вирушив у напрямку Вінниччини для сполучення з брацлавським полковником А. Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності подільських міст і містечок.

14 жовтня 1702 р. Самусь звернувся до великого коронного гетьмана Є. Любомирського з листом, в якому говорив, що «вольностей згідно права нашого не маємо в Україні»²⁴, а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я. Потоцького й Д. Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, З. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та інш.. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, Гришка містечко Немирів було атаковане з двох боків: самусеві козаки штурмували з півночі, абазинцеві - з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був опанований Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат²⁵. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв короля Речі Посполитої, війська якого перед тим невдало протистояли шведам на полях Саксонії та Прибалтики, й змусили його видати універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Окрім того, Август ІІ пропонував направити українську войовничість проти спільного ворога - шведів, які на чолі з Карлом ХІІ Густавом увійшли до Польщі. Також польський король обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили завдані йому «кривди»²⁶. Але наказний гетьман Самусь вже не довіряв своєму колишньому патрону, який перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.

А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх - російський цар Петро І? У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся (якого називав «Самусь Іванов») та С. Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною²⁷. На початку наступного року в листі до Августа ІІ цар писав: «Також що і не належало було нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали»²⁸. Отже, сподівання Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.

Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в «доброго православного царя» танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня 1702 р., завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо²⁹. Того ж дня Самусь відіслав листа до І. Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю» й запропонував останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей з сотню - другу, які б перебували в місті на правах залоги»³⁰. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звернувся за дозволом до Петра І, але натомість не отримав від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні й, з одного боку сприяло просуванню військ Карла ХІІ польськими землями, а з іншого - дуже занепокоїло уряди Варшави та Москви. А тому на початку 1703 р. до Київщини вступає 15-тисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А. Синявським. Він відвойовував у правобережного гетьмана Самуся та його полковників Бар, Хмільник, Немирів і розпочав підготовку до штурму Білої Церкви. З огляду на це правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звернувся за військовою допомогою до І. Мазепи, але лівобережний правитель надіслав лише незначну кількість боєприпасів та грошей.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Та більш чисельні сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «в силі своїй став слабий»³¹. У січні- лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відійшов до Білої Церкви. «Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати»³², - повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.

Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня Август ІІ звернувся до царя Петра І з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже взяв участь у повстанні³³. Російський цар відразу ж відреагував на це звернення короля і 25 лютого відіслав до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: «... а тобі, кінному Охотницькому Полковникові (Палію. - Т. Ч) і кінному Охотницькому Полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням заспокоєнням всенародним., а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри перестали »³⁴.

Крім того, між Польщею та Росією розпочався переговорний процес, метою якого було укладання військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. Нарвський договір, підписаний між Річчю Посполитою й Московською державою 30 серпня 1704 р., нараховував вісім пунктів³⁵. Перший з них передбачав об'єднання зусиль обох країн у боротьбі проти Шведського королівства; другий і третій - узгодження військових дій, спільне укладення миру й заборону ведення сепаратних переговорів з противником; у четвертому відзначалося, «.. .що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві Й[ого] М[ило]сці і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть»³⁶; п'ятий пункт зобов'язував царя віддати королеві ті інфлянтські міста й фортеці, які російська армія захопить під час війни; шостий і сьомий пункти передбачали надання Росією 12-тисячного підрозділу та 200 тисяч рублів субсидії для допомоги Польщі; останній пункт договору передбачав участь Речі Посполитої в Північній війні після того, як шведи залишать її територію.

Перед тим, 1 січня 1704 р., Самусь спільно з півтора десятками правобережних козацьких старшин вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І. Мазепою. Метою цього «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного гетьмана з «обох боків Дніпра». Також «тогобічні» полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі³⁷. Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І. Мировичем. Потому він рушив у напрямку Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх узяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського Вічного миру 1686 р. Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.

Але невдовзі проблема об'єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв'язку з шведською загрозою Август ІІ запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об'єднання з польськими військами. Таким чином, з огляду на зміну міжнародної ситуації в ході Північної війни, у травні 1704 р. здійснилася давня мрія І. Мазепи та Самуся про злучення «обох боків Дніпра», адже лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з С. Палієм та З. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 р. в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже «обобічному» гетьману свої клейноди - булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство³⁸.

Тепер вже повноцінний гетьман «обох сторін» Дніпра І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 р. розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І майже 40-тисячна армія під керівництвом І. Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі з Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. (цього місяця гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут протягом чотирьох років під захистом І. Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського полків приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський.

Полковник Самусь продовжував боротьбу зі шляхтою, а тому поляки неодноразово вимагали передачі їм тієї території України, яка, згідно з договором 1686 р., відійшла до Речі Посполитої. У лютому та липні 1707 р. польські магнати пропонували Петру І арештувати Самуся, як це було зроблено раніше з С. Палієм³⁹. І хоча тоді московський уряд не прислухався до порад своїх союзників, він все-таки пішов на цей крок трохи згодом і вже за зовсім інших політичних обставин. Натомість Самусь залишався на чолі свого полку і протягом 1708 - першої половини 1711 рр. захищав «права і вольності» українського населення Південно-Східної Київщини. На жаль, з огляду на відсутність повноцінних джерел, не маємо більш повної інформації про цей період його життя та діяльності. Знаємо лише, що він підтримав прихід на Правобережжя наступника Мазепи гетьмана П. Орлика й розповсюджував серед українського населення його «закличні» універсали⁴⁰.

У березні 1711 р., відразу ж після переходу козацькими військами Орлика Дністра, полковник Самусь послав до нього своїх представників, а згодом приєднався до нього з усім складом полку під Білою Церквою⁴¹. Невдалі штурми колись завойованої Самусем правобережної фортеці, яка тепер знову опинилася в руках поляків, спричинили відхід П. Орлика до Бендер. Полковник Самусь не захотів покидати України й у квітні 1711 р. обороняв Богуслав від більш чисельних сил командувача російських військ М. Голіцина, що діяв на Правобережжі спільно з підрозділами польного гетьмана А. Синявського. Під час довготривалого й жорстокого бою росіяни і поляки змогли оточити козацькі полки й полонити Самуся з сином, а також брата кошового отамана К. Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків⁴². Очевидець того бою засвідчував, що, незважаючи на втрату керівництва, українці й далі мужньо оборонялися - зброю до рук брали навіть старі та діти⁴³.

Після поразки військ полковника Самуся під Богуславом більшість населення козацьких полків Правобережної України (а це близько 200 тисяч осіб) протягом зими 1712 року було примусово виселено під конвоєм російських солдат на Лівобережжя. У результаті військових дій та міжнародної дипломатії більша частина українських земель протягом 1712-1714 рр. повернулася під владу Речі Посполитої, хоча, як відомо, гетьманом П. Орликом у 1713 р. було зоорганізовано ще один військовий похід (про його перебіг нижче) з метою відвоювання Правобережжя у союзника Петра І короля Августа ІІ. Так завершилася Велика Північна війна для правобережної частини Українського гетьманату.

ІІІ.

З огляду на смерть Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. в Бендерській фортеці, його політику щодо участі Українського гетьманату у Великій Північній війні продовжив новообраний володар булави, а перед тим генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Уже саме обрання його на гетьманство відбулося при активній підтримці шведського короля Карла ХІІ Густава, а тому ні в кого із сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» П. Орликом у цього північноєвропейського монарха гарантій щодо протекції над Україною, поки з неї не буде зняте «московське ярмо» і вона не повернеться до своїх давніх «вольностей»⁴⁴. Майже через місяць після виборів, 10 травня 1710 р., Карл ХІІ надав такий гарантійний документ гетьману. Він мав назву «Diploma a ssecuratiorium pro duce et exercitu zaporoviensi»⁴⁵.

Згідно з влучним висловом історика Б. Крупницького, цим актом король Швеції не тільки підтверджував права та привілеї Війська Запорозького, а також ставав гарантом незалежності України та її кордонів⁴⁶. Згодом Карл ХІІ ще раз документально підтвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади. Він затвердив іншим актом під назвою «Confirmatio horeem Pactorum a Rege Sueciae» знамениту козацьку конституцію «Pacta et Contitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», що була укладена між П.Орликом і старшиною на зразок угод між новообраними польськими королями та шляхтою⁴⁷.

Таким чином, П. Орлик продовжив курс свого попередника, гетьмана Мазепи, на визнання шведської протекції. Про це свідчили й самі «Pacta et Contitutiones...», де зокрема відзначалося: «... Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни. віддався в незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого. осиротіле після смерті свого найпершого регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського. і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана.

Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності.»⁴⁸. Також у преамбулі цього документа вказувалися й причини піддання Українського гетьманату під монаршу владу Карла ХІІ Густава: «.Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її міцно й непорушно тримається ні для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових»⁴⁹. Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень угоди була досить обмежена, однак, очевидно, протягом декількох років вони частково діяли на теренах Правобережної України. Цим актом законодавчо закріплювалася незалежність козацької України від Російської держави.

Оцінюючи тогочасні українсько-шведські стосунки, польський історик В. Конопчинський зазначав, що гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви»⁵⁰. У свою чергу російський дослідник В. Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також всю Правобережну Україну з традиційним кордоном по р. Случ. Окрім того, українському гетьманові мали підпорядкуваватися донці-некрасівці й області Війська Донського⁵¹.

Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р., король Карл ХІІ будував плани щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом з турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького - представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною⁵².

У зв'язку з цим Орлик розпочав активну діяльність у двох напрямах. По-перше, він послав в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали з закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську корону. По-друге, гетьман проводить переговори з ханом Девлет-Гіреєм і висилає своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добиваються у султана Агмеда ІІІ оголошення війни Росії⁵³.

Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту договору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) в першій статті говорилося про те, що, незважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції»⁵⁴. Таким чином, уперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла ХІІ Густава. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв'язок з татарами як рівноправний - «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України»⁵⁵. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] - буде вільним народом»⁵⁶. Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Детальний опис цієї військової операції зробив у своїй праці Б. Крупницький⁵⁷.

Перед тим, як вирушити у похід Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: «... підступні ворожі плани (Москви. - Т. Ч) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель»⁵⁸. Наприкінці січня 1711 р. об'єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків С. Потоцького і більше двадцяти тисяч буджацьких і білгородських татар, перейшли Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія поміж Немировим, Вінницею та Брацлавом.

Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої мали важливе значення у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик з запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.

Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена Орлику під час першого етапу походу (лютий-квітень 1711 р.) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро І, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна⁵⁹. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, полковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський⁶⁰. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до «войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня під час перебування в Лисянці⁶¹. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь Переяславського полку⁶².

Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу ХІІ Густаву, що його військо зросло більш ніж уп'ятеро⁶³. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників нараховували близько 3-х тисяч козаків, то, на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15- ти тисяч осіб. Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об'єднати зусилля для возз'єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, їй мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою»⁶⁴.

Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних бажань наступника Мазепи, а саме - використовувати зверхність Стокгольма й Стамбула лише як засіб до удільності України. «Не йміть віри тим, - звертався Орлик до лівобережного гетьмана, - що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його Величність Король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність... »⁶⁵, - відзначалося в листі. Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Орлик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг сказати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому сенсі, зокрема, у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи.

На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань більш молодого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте в процесі продовження походу між ними почали виникати протиріччя. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід - до кордонів з Польщею. У зв'язку з цим гетьман апелював до короля Карла ХІІ, оскаржуючи дії поляків⁶⁶. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирішити) була поведінка татарських «братів», які на початку квітня після довготривалої облоги Білої Церкви та одержання звістки про надходження російських військ почали залишати союзницький табір і плюндрувати навколишні міста й селища, вибираючи звідти ясир.

До честі П. Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшла мова про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов'язання перед Карлом ХІІ про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар - вони і далі продовжували свою традиційну справу. А тому Орлик знову (вже вкотре!) звертається з протестом щодо такої політики татар до свого протектора - короля Швеції. Одночасно він повідомляє про неправомірні дії татар турецькому султану Агмету ІІІ. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли⁶⁷.

Зрада татар спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня вирішив залишити територію України⁶⁸. Карл ХІІ намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав свого представника до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії⁶⁹. 24 квітня король листовно звернувся до гетьмана та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України, а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника⁷⁰. Але це вже не врятувало ситуацію - саме в той час війська Орлика і Потоцького переходили Дністер у районі Бендер.

Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і поляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більш того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра І та лівобережного гетьмана Івана Скоропадського протягом другої половини 1711-1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя⁷¹. Як свідчив 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візиря Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену»⁷². Отже, справа об'єднання правобережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер вже за безпосередньою участю другого монарха - султана Османської імперії Агмеда ІІІ.

Улітку 1711 р. війська Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на р. Прут поблизу містечка Станілешти. Українські козаки відіграли досить суттєву роль у перемозі турків над росіянами, яких очолював сам Петро І. У липні в таборі поблизу Прута між Османською та Російською імперіями був підписаний т. зв. Прутський мирний договір. Питання про міжнародне становище Українського гетьманату було одним з головних під час переговорів - російський цар змушений був «...відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. У другому пункті російського варіанту Прутського договору говорилося: «в польские дела Его Царское Величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает»⁷³. Турецький текст цієї статті був трохи інший і в латиномовному перекладі звучав так: «Poloniae atque ei adhaerentibus Cosacis et Zaporoviensibus et iis Cosacis, qui Serenissimo Hano Czymede Domino Deulet Geraj confoederati sunt, ex parte Cari nulla in posterum molestia fiat, sed ut a longa annorum serie nullum lus habuit in illis locis, ita modo ex iis omnibus sese subtrahere debeat»¹⁴. Але обидва варіанти означали наступне: Росія повинна була відмовитися від втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, а також від протекції («відняти руку») над козаками Правобережної України, Запорозької Січі та козаками, що перебували під владою гетьмана П. Орлика⁷⁵. Через деякий час, очевидно, під тиском Орлика на турецького султана Агмеда ІІІ та кримського хана Девлет-Гірея, цей пункт Прутського договору з турецького боку почав трактуватися у напрямі позбавлення впливу Росії не лише на Правобережжя й Запорожжя, але й на Лівобережну Украшу⁷⁶.