Український гетьманат у Великій північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища

Поразка Московської держави в Прутській кампанії 1711 р. зменшила не тільки її тріумф від Полтавської битви, але й міжнародне значення Північного союзу. У зв 'язку з цим Петро І був змушений терміново евакуювати свої військові бази з Білої Церкви, Немирова й Вінниці, в результаті чого Правобережна Україна відійшла під зверхність Османської імперії та Шведського королівства, володарі яких протягом другої половини 1111-1112 рр. погоджувалися віддати її під владу гетьмана П. Орлика. Разом з тим, очевидці засвідчували, що, дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав з Бендер до Ясс вмовляти великого візиря Мегмет-Баталджі, щоб той просив султана не ратифікувати його, адже він сподівався на отримання влади над усією територією козацької України. Саме тому гетьман вимагав, щоб царські війська не лише покинули всі українські землі, а також повернули її законнообраному володарю (тобто собі) забране «майно»¹¹. Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: «...щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували Україну»¹⁸.

У зв'язку з укладенням Прутського трактату та відмову царя від Правобережної України на користь султана наприкінці жовтня 1111 р. Орлик вислав до Стамбулу делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору. Українське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Загалом генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну; 5) Кримський ханат не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 1) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо¹⁹. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру»⁸⁰, - відзначав Шафіров у листі до свого царя.

Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір з Портою про перехід України під управління гетьмана П. Орлика за султанської протекції. Разом з тим, посольство мало при собі три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин⁸¹. До речі, підтримка тісних відносин відразу ж з обома монархами (по суті, гетьман відроджував полівасалітетну модель у зовнішній політиці гетьманату) поставила П. Орлика в незручне становище перед ними.

Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. «Він (Карл ХІІ. - Т.Ч) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам»⁸², - згадував Орлик у 1719 р. під час свого перебування в еміграції. В особистому зверненні до гетьмана король Швеції вказував на причини такої заборони: «..Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма..., вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона (Україна. -Т.Ч) має повернутися до свого давнього стану»⁸³. Проте в листопаді 1711 р. українська делегація прибула до Туреччини, де розпочала активні переговори щодо вироблення умов, на основі яких уряд Орлика мав володіти Українським гетьманатом..

Відомий сходознавець О. Пріцак дослідив, що внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом ІІІ⁸⁴. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 р. як султанська грамота типу «nisanfy», забезпечував П. Орлику владу над «козаками обох боків Дніпра»⁸⁵. Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (вони саме в той час перебували у Стамбулі) і, найголовніше, виконання Петром І пруських домовленостей, змусили Ахмеда ІІІ переглянути цей проект договору в новому варіанті від 16 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська грамота «name» і в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.

Текст договору, який зберігся в латинському перекладі, мав назву «Privilegij Imperatoris Turcarum, quod dutam est Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab hac pаrte Borysthenis Ucrainae»*⁶. Його найголовнішим положенням було: «...Ми (турецький султан. - Т.Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким. під нашою непереможною протекцією»⁸⁷. Таким чином, опираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала Правобережні землі України («Ucrainum ab has parte Borysthents») у «повне володіння» гетьмана П. Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Агмеду ІІІ укласти нове перемир'я з Петром І терміном на чверть століття, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 р.

Новоукладений мир між Російською державою та Османською імперією викликав бурхливий протест українського гетьмана. Він знову звертається до турецького візиря, намагаючись якнайгрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького з зброєю війська Й[ого] В[еличності] шведського короля і разом з Й[ого] В[еличністю] пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну...»⁸⁸. Окремо П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно з турецько-російським договором, переходив до володінь Московської держави. «Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь з голови без тіла чи тіла без голови?»⁸⁹ - наголошував гетьман у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії.

Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотою Агмеда ІІІ Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо засвідчували не лише наслідки походу 1711 р., але й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якщо б Орлик навіть і затвердився на цьому регіоні, ці дві потужні держави не дали б змоги володарювати йому тут довго. Разом з тим, не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 60-х рр. XVII ст. - питання про об'єднання України під єдиною булавою.

Задля виправдання перед шведським королем П. Орлик зробив спробу подати українсько-турецьку угоду не як прийняття османського сюзеренітету, а як рівноправний союз, що був дуже вигідний для України⁹⁰. Також він намагається переконати Карла ХІІ в тому, що посольство на чолі з Д. Горленком не дотримувалося його настанов і не повинно було приймати привілей султана⁹¹. Після розмов з шведським патроном Орлик вирішує звернутися до Порти із заявою, що не буде вступати на Правобережну Україну, поки султан не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Августом ІІ Сильним. Як стверджують історики Б. Крупницький та О. Субтельний, саме в цей час гетьман П. Орлик відмовився від надмірних зобов'язань перед турками й повертався до безпечнішої зверхності шведського монарха⁹².

Польський дослідник Ю. Фельдман описував ситуацію, в яку потрапив Орлик у той період, як дуже важку, адже в похід на Правобережну Україну гетьмана примушував виступати кримський хан. Водночас Карл ХІІ попереджав гетьмана, що в такому випадку він позбавить його своєї протекції.

Згодом гетьман пояснював свої дії у 1712 р. тим, що Порта не захотіла скористатися із сприятливої нагоди перемоги над росіянами коло Пруту й змусити останніх покинути Україну, а отже, султан порушив свої зобов'язання перед гетьманатом. Натомість П. Орлик разом із старшиною «заприсяглися не покидати заступництва Й[ого] В[еличності] шведського короля, доки Україна не буде визволена» від російської присутності⁹³.

Треба наголосити на тому, що при всій своїй «заангажованості» султаном, український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема, під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла ХІІ у Варниці (т. зв. калабалик). Хан Девлет-Гірей направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він буде підтримувати - короля чи султана з ханом ? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції⁹⁴. «.. .Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я ... не прийму заступництва турків»⁹⁵, - писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі декількох десятків козаків гетьман як вірний васал свого господаря бився разом з трьома сотнями гвардійців Карла ХІІ проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі 11-12 лютого 1713 р.

Після насильної депортації короля з території Османської імперії Орлик хоча й змушений був номінально визнавати зверхність султана, однак був на нього дуже ображений з багатьох причин. У листі до шведського радника Міллєрна він писав: «...було б мило Богові й відповідало б сподіванням. якби священна Королівська Величність уклали мир з московитом, з'єднавши з ним своє військо і вдарили проти ворога імені християнського (Порти. - Т.Ч.)»⁹⁶. Оскільки гетьман втратив надію за допомогою шведського короля відвоювати в росіян Україну, він запропонував протекторові об'єднатися зі своїми одвічними ворогами. Орлик закликав Карла ХІІ укласти договір з польським королем: «якщо Його Величність король шведський укладе з Августом ІІ мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною »⁹⁷. Разом з тим, незважаючи на невигідні умови султанського привілею й турецько-російських домовленостей, П. Орлик почав виконувати їхні умови й, у зв'язку з тим, що в листопаді 1712 р.

Османська імперія знову оголосила війну Росії, висилає на Правобережну Україну підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Цього разу гетьманські війська мали відвойовувати її у Польщі. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М. Любомирським. Однак згодом вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 р. І хоча Карл ХІІ вже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до його канцелярії постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади «на правому березі» Дніпра⁹⁸. На жаль, ця акція гетьмана знову закінчилася невдачею. Причиною поразки була не лише військова неспроможність Орлика та його союзників (1 серпня 1713 р. на Правобережжі перебувало 10 тисяч козаків, 12 тисяч турок і 30 тисяч татар)⁹⁹, а й позиція міжнародної дипломатії.

Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Османів. Він продовжує триматися Карла ХІІ, який ще перебував у Бендерах. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи з шведським королем. Але як тільки така можливість була втрачена, він звернувся за допомогою до польського короля Августа ІІ. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі - Орлик дуже хотів добитися від уряду Речі Посполитої дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. Османська імперія підписала договір з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести свої війська з Правобережжя, а вже в червні 1713 р. виїхав з найближчим оточенням і сім'єю у напрямку Швеції.

Ще у квітні 1710 р. вальна рада у Варшаві визнала права Августа ІІ на польський трон¹⁰⁰. Тоді ж польською шляхтою було ратифіковано Вічний мир 1686 р. та Нарвський договір («Вічний оборонний союз») 1704 р. і таким чином остаточно визнано західні кордони Речі Посполитої включно з українськими землями («по Дніпру»). Це було зроблено в обмін на погодження Росії вивести свої війська разом з усім населенням козацьких полків з Правобережної України. Однак практичне виконання польсько-російських домовленостей було відкладено на деякий час через оголошення того ж року Османською імперією (яка пішла назустріч настійливим проханням Швеції та гетьманського уряду П. Орлика) війни Російській імперії. У зв'язку з турецькою загрозою в лютому 1711 р. у Москві розпочалися чергові переговори між Росією й Польщею.

Керівник польської делегації К. Волович відразу ж заявив, що договори 1686 і 1704 рр. були ратифіковані лише за умови виведення російських військ та козацтва зі східних воєводств Речі Посполитої. Цього не відбулося, а тому поляки збільшували свої претензії: окрім повернення Білої Церкви, Фастова, Брацлава, Немирова й Богуслава, вони вимагали: звільнення російськими гарнізонами Полоцька, Бихова, Вітебська, а також Вільнюса й Риги з окремими прибалтійськими територіями; виплати грошової компенсації; розмежування земель поблизу Києва, Стародуба й Великих Лук¹⁰¹. Лише в цьому випадку, як заявляли польські посли, Річ Посполита зможе виставити 62-тисячне військо на допомогу російській армії у війні з Туреччиною. Не погоджуючись віддати прибалтійські й білоруські міста, канцлери Г. Головкін і П. Шафіров обіцяли негайно повернути Польщі українські міста Правобережжя в разі приєднання польсько-литовських сил до військових дій проти Османської імперії.

На початку 1712 р. московського царя дуже хвилювала ситуація навколо турецько-українських переговорів у Стамбулі¹⁰². Цар побоювався, щоб султан не віддав гетьманові П. Орликові право володіти всією територією України.

З різних причин цього не трапилося, а 5 квітня у столиці Порти був підписаний договір про мир між Османською та Російською імперіями. Він укладався терміном на 25 років і доповнював положення Прутського трактату. Згідно з його положеннями, кордон між Росією й Туреччиною мав пролягати по рр. Дніпро та Кінські Води. Територія Правобережної України виводилася «з-під руки» московського царя задля передачі її під управління гетьману П. Орлику. Обумовлювався переїзд шведського короля Карла ХІ з Туреччини через Росію до Швеції. Російська сторона виплатила султану 297 тисяч 470 рублів, у свою чергу турки випустили з полону близько 60 полонених росіян на чолі з П. Толстим. У результаті Константинопольського договору султан Агмед ІІІ надав Орлику право володіння правобережними землями України під протекторатом Османської імперії.

Через рік, 13 червня 1713 р., у м. Адріанополі було підтверджено статті попереднього Константинопольського договору 1712 р. між царем і султаном. Однак ті, що стосувалися «українського питання», були дещо змінені. Крім того, за Адріанопольським договором Росія мала в 60-денний термін вивести з Речі Посполитої свої війська (які, в основному, перебували на території Правобережної України), а Петру І заборонялося втручатися у внутрішні справи Польщі. Кордон між Османською та Російською імперіями пересувався від Дніпра й приазовських степів в межиріччя річок Самари й Орелі. Від їхніх верхніх частин і до Азова він мав пролягати по р. Північний Донець. Також переглядалися міждержавні кордони на правобережних землях України, починаючи від Києва. Остаточно міжнародно-правовий статус більшої частини України був вирішений 12 квітня 1714 р., коли до Адріанопольського договору було додано дві статті, за якими Османська імперія дозволяла військам Речі Посполитої зайняти територію Правобережної України у кордонах «від Случі до Дніпра»¹⁰³.

Як зазначалося вище, з огляду на міжнародну ситуацію та позбавлення підтримки турецького султана, а також несподіваний від'їзд Карла ХІІ з Бендер до Стокгольму гетьман П. Орлик та генеральна старшина змушені були виїхати до Швеції. Період перебування та діяльності гетьманського уряду Орлика в Шведському королівстві протягом 1714-1720 рр. добре описаний у працях А. Єнсена, О. Субтельного та Б. Хагмана¹⁰⁴. Слід зазначити, що в умовах Великої Північної війни, основні події якої після 1714 р. перемістилися з Південно-Східної Європи до Прибалтики, еміграційний уряд Українського гетьманату робив все можливе для допомоги шведам у боротьбі з росіянами. З огляду на відсутність у своєму підпорядкуванні значних військових сил П. Орлик розвинув бурхливу дипломатичну діяльність у напрямку відновлення південного фронту та залучення до нього Кримського ханства і Запорозької Січі.

Це робилося заради відновлення інтересу Шведського королівства та його союзників до «української справи». Разом з тим, активний наступ військ Петра І на позиції шведів у Північній Європі, невтішні результати «полтавсько-бендерського періоду» війни та внутрішньополітична ситуація у Швеції не сприяли поверненню дипломатії Карла ХІІ до проблем міжнародно-політичного статусу козацької України.

Незважаючи на раптову смерть свого протектора Карла ХІІ під час облоги норвезької фортеці Фредерістен (шведський монарх був вбитий 30 листопада 1718 р.), надії П. Орлика та його оточення щодо перемоги Швеції у Північній війні відновилися з укладенням 5 січня 1719 р. Віденського миру між австрійським імператором Карлом VI, курфюрстом Ганновера Георгом І та курфюрстом Саксонії й, одночасно, королем Речі Посполитої Августом ІІ. Найважливішим у цьому союзі було те, що польський король, який перед тим був найбільш сильним і вірним союзником Петра І, переходив на бік прошведсько налаштованих країн.

З огляду на зміни у міжнародній ситуації та чутки про відновлення активних військових дій тепер вже Швеції, Австрії, Польші, Саксонії та Ганновера проти Росії, гетьман П. Орлик вислав своїх представників до запорозького отамана Малашевича та кримського хана Саадет-Гірея з пропозицією підтримати у разі потреби військові дії Стокгольму та його нових і старих союзників у їхній війні з Петром І. Відомо, що на початку 1719 р. козацька старшина, яка перебувала у Швеції разом з Орликом, активно готувалася до участі у нових битвах на «східному фронті» Великої Північної війни¹⁰⁵.

У цей час наступник Мазепи розпочав дипломатичне листування з Августом ІІ та його урядовцями. Зокрема у своїх посланнях до короля Речі Посполитої Орлик наголошував на тому, що разом із запорозькими козаками зможе допомогти Польщі у разі її виступу проти Росії. Окрім того, еміграційний український гетьман переконував польського короля у необхідності відновити військово-політичний союз з Османською імперією та Кримським ханством, а також пропонував налагодити стосунки з казанськими татарами й таким чином створити «мусульманський пояс» війни з Петром І. Така пропозиція була частиною більш ширшого (й значною мірою авантюрного) плану гетьманського уряду щодо великого наступу на Російську імперію, в якому були такі пункти: 1) турки мали наступати на Росію з району Кавказу; 2) під час цього походу до османської армії мали приєднатися поволзькі татари; 3) війська Орлика та Запорозької Січі повинні були з'єднатися з Буджацькою ордою і вступити до України з Півдня; 4) з Заходу на росіян мали наступати війська Австрійської імперії та Речі Посполитої; 5) шведи відновлювали б активні військові дії на Півночі¹⁰⁶.

Для запевнення нового шведського короля Фредріка у можливості втілення такого грандіозного плану, гетьман Орлик разом з оточенням у жовтні 1720 р. виїхав з Швеції у напрямку до Польщі. З огляду на перемоги Петра І у ході Великої Північної війни та переорієнтацію учасників Віденського союзу на мир з Росією, уряди Варшави, Стамбулу та Стокгольму відхилили амбіційні пропозиції П. Орлика. Але король Швеції все ж таки надав рекомендаційні листи гетьману для австрійського імператора, польського короля, турецького султана і кримського хана¹⁰⁷.

Відомо, що під час поїздки з Швеції до Польщі гетьман обговорював свій військовий план з першим міністром Ганноверського курфюрства бароном А. фон Бернсдорфом та представником короля Речі Посполитої Флемімінгом. Зрозумівши, що Північна війна йде до завершення, а колишні вороги Петра І хочуть укласти з ним мир, П. Орлик звернувся з пропозицією до російського царя про визнання його влади та своє повернення (за умов надання йому колишніх маетностей) до України. Не отримавши жодних гарантій від Петербургу, гетьман переїхав на територію Османської імперії під захист турецького султана. З підписанням Ніштадського миру 1721 р. між Стокгольмом і Петербургом, який завершив довголітню Велику Північну війну, гетьман П. Орлик та його сподвижники на певний час припинили активні дипломатичні дії у напрямку відновлення свого статусу.

IV.

Картина участі поліцентричного Українського гетьманату Вважаємо, що з 1660 й до 1713 рр. козацька Україна (самоназва - Військо Запорозьке, історіографічна назва - Український гетьманат) існувала як поліцентрична держава, окремі автономні частини якої у різний період визнавали сюзеренітет польського короля (Правобережжя), московського царя (Лівобережжя), турецького султана (південно-західне Правобережжя), шведського короля (частини північного, східного і південного Лівобережжя, а також центрального Правобережжя) та кримського хана (південне Правобережжя, т. зв. Ханська Україна). З цього приводу див. наші праці: Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663-1713). - К.,2004; Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К.,2005, а також автореферат докторської дисертації «Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667-1699): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів. - К.,2008». у Великій Північній війні 1700-1721 рр. була б неповною без висвітлення місця та ролі у ній лівобережного гетьманського уряду Івана Скоропадського. Більшість з істориків стверджують, що його правління на Лівобережній Україні було маріонетковим й повністю залежним від царя Петра І¹⁰⁸. Вже саме обрання довголітнього стародубського полковника на гетьманство в Глухові 6 листопада 1708 року проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами¹⁰⁹.

Протягом листопада - грудня того ж року в Глухові та навколо нього концентрувалися підрозділи українського козацтва, які визнавали владу І. Скоропадського та московського царя Петра І. Невдовзі гетьман отримав наказ передислокуватися до Ніжина, що він і зробив у середині січня 1709 року. Як засвідчував Г. Головкін, це було зроблено для того, щоб «малороссийский народ, что при вас войска, был в доброй надежде; тако же и неприятель имел пострах»¹¹⁰. У період з лютого до квітня козаки Скоропадського брали участь у локальних сутичках зі шведами поблизу Лохвиці і Голтви¹¹¹. Лівобережному гетьману було поставлене завдання перекривати Карлу ХІІ сполученя з Річчю Посполитою й розташуватися у районі поміж річками Псел та Сула. 24 травня І. Скоропадський отримав наказ рухатися з підлеглими йому полками до містечка Сорочинці для кращого звязку з основними військами Петра І. Окрім того козакам наказувалося знищувати всі запаси провіанту і фуражу на шляху пересування шведів. 8 червня головні сили Скоропадського знаходилися поблизу містечка Богачки, а незадовго до Полтавської битви вони перемістилися у район Будищ та Решетилівки й підійшли до села Жуки¹¹².

Відомо, що перед початком вирішальної битви зі шведами під Полтавою Петро І, не маючи довіри до гетьмана І. Скоропадського, писав до своїх воєначальників: «...а что атакованіе неприятеля от нас будет, не обьявляй (І. Скоропадському. - Т. Ч.), дабы не пронеслось, но секретно сіе дело держи»¹¹³. Більшість з майже 8 тисяч козаків І. Скоропадського, які під загрозою проведення репресій щодо них і їхніх сімей (зокрема, жінки і діти багатьох українських старшин знаходилися в ролі заручників в Глухові) перейшли на сторону Петра І також не брали безпосередньої участі в Полтавській битві. Хоча, можливо, що певна їх кількість була поставлена на один з флангів поряд з драгунами, коли в ході Полтавської битви російські полиці вивели перед рет- раншементом¹¹⁴. Цікавим фактом залишається те, що з табору Скоропадського в день битви в розташування шведського штабу поступила записка з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ і гетьмана Мазепу¹¹⁵. Передбачаючи такий розвиток подій і недовіряючи «зрадливим черкасам» далекоглядний Петро I крім того, що залишив полки Скоропадського в ар'єргарді своєї армії, додатково наказав драгунським полкам на чолі з. А. Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд.

Отже, під час Полтавської битви лівобережні козаки Скоропадського знаходилися поза межами головного театру бойових дій. Разом з тим, вони брали участь у переслідуванні розгромлених військ Карла ХІІ, коли ті відступали до Дніпра в район Переволочної. Відомо, що 10 липня 1709 р. цар Петро І запросив гетьмана І. Скоропадського разом із старшиною у свій похідний намет і нагородив їх золотими медалями та пожалував 100 тисяч рублів на потреби «всего малороссийского войска»¹¹⁶.

Як відзначали дослідники, перемога здобута російською армією під Полтавою дала можливість Петру І відкинути декларовану турботу про збереження українських «прав і вольностей» і юридично закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів¹¹⁷. Згідно з царською інструкцією від 18 липня 1709 р. вони мали: по-перше, контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І. Скоропадського і не дозволяти йому призначати старшин на українські уряди без згоди з царем; по-друге, слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; по-третє, нейтралізувати агітацію прибічників І. Мазепи¹¹⁸. Царський резидент при гетьманському уряді А. Ізмайлов також отримав таємну інструкцію від свого монарха, де йому ставилося в обов'язок «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковнике никакой шатости к измене и возмущению народа. не было, и разведывать того накрепко всякими способы. »¹¹⁹. Одним із найголовніших завдань, яке поставив перед І. Скоропадським московський цар Петро І було «верстать» українських козаків у російські драгуни¹²⁰.

З цього часу у військовій справі гетьман І. Скоропадський став виконувати накази не лише царя Петра І, але і київського. У 1710 р. цар Петро І наказав гетьману І. Скоропадському прислати 6 тисяч козаків «ради строения форте- ции» на печерських пагорбах у Києві. У січні наступного року за розпорядженням канцлера Головкіна лівобережний регіментар додатково надав у розпорядження київського військового губернатора Д. Голіцина 2 тисячі козаків для рубки і привезення на фортечні потреби лісу. Певна кількість городових козаків у той же час допомагала укріплювати фортечні мури в Глухові.

У зв'язку зі вступом у Північну війну на стороні Шведського королівства Османської імперії, на початку 1711 р. І. Скоропадський підготував декілька полків (близько 2 000 козаків) для відправки до Приазов'я для охорони кордонів Російської імперії від нападу турків, а сам з основними силами та російськими військами генерала Бутурліна виступив у пониззя Дніпра в напрямку Криму, щоб протидіяти татарським військам. Окрім того, 4-х тисячний загін на чолі з миргородським полковником Д. Апостолом влився до російської армії на чолі з Петром І, яка готувалася для походу вглиб Молдавського князівства¹²¹. У той же час І. Скоропадський за наказом царського уряду намагався протидіяти спробам наступника Мазепи гетьмана П. Орлика оволодіти Правобережною Україною. У квітні 1711 р. у листі до Д. Голіцина Скоропадський пропонував перевести на лівий берег Дніпра жителів Корсуня, Чигирина, Кальниболота і Лисянки¹²².

З огляду на підписання Прутського трактату та у зв'язку з підтримкою правобережного українського населення П. Орлика, у вересні 1711 р. Петро І видав указ, який зобов'язував козацьких полковників «Задніпровської України» зі своїми полками перейти в «Малу Росію». З огляду на це, наприкінці грудня 1711 р. - на початку січня 1712 р. І. Скоропадський видав декілька універсалів про переведення на Лівобережжя жителів Правобережної України ¹²³. Незважаючи на такі дії лівобережного гетьмана, московський цар так само як і під час Полтавської битви не довіряв І. Скоропадському, підозрюючи, що той може об'єднатися з П. Орликом. Саме тому до місць дислокації основних сил лівобережного козацького війська у Гадячі, Сорочинцях, Золотоноші та Чигирині були введені російські підрозділи¹²⁴.

Протягом 1712-1713 рр. основні сили лівобережної частини Українського гетьманату були підтягнуті до Києва. Тут вони перед загрозою ймовірного походу Османської імперії на місто укріплювали захисні споруди й Печерську фортецю, а також готувалися для відсічі нападу військ гетьмана П. Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У цей час лівобережний рігементар І. Скоропадський виконував розпорядження фельдмаршала Б. Шереметєва, який з приводу підготовки походу проти татар у 1713 р. писав до гетьмана: «дабы в оном походе были вся старшина и реестровые козаки сами, а наемщиков отнюдь никто за себя не посылали...»¹²⁵. Слід зазначити, що російський воєначальник мав право безпосередньо давати накази українським старшинам.

Зокрема, восени того ж року лубенському полковнику В. Савичу наказувалося міцно охороняти переправи вздовж Дніпра, а переяславський полковник С. Томара мав «разъезды, пасы и форпосты по реке Днепру, и в прочих местах, где есть опасность от неприятеля, содержать обще в крепком осмотрении»¹²⁶. Одночасно протягом 1713-1714 рр. близько 12 тисяч козаків були задіяні на будівничих роботах по укріпленню фортець у Глухові, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Полтаві. Як зазначали історики, перемога Московської держави у Полтавській битві спричинила «радикальну зміну поглядів воєнних діячів Петра І на воєнне значення та здібність воєнних кадрів - спеціально в справі вживання козаків до незвиклих фортифікаційних робіт»¹²⁷.

Незважаючи на те, що після російсько-турецького миру 1714 р. напруга на південних кордонах Московської держави та Лівобережної України зменшувалася, українське козацьке військо продовжувало брати участь у багатьох воєнних подіях. Так у 1715 р. гетьман І. Скоропадський отримав наказ від Петра І зосередити свої підрозділи поблизу Києва. Наступного року вони передислокувалися до Гадяча, який оберігали від нападу кримської орди. В очікуванні нових набігів татар у 1716 р. лівобережному гетьману наказувалося розташувати козацькі полки «в пристойных местах» і узгоджувати свої дії з губернатором Д. Голіциним¹²⁸. У лютому 1718 р. за царським наказом Скоропадський вислав 6 тисяч козаків на Дон у підпорядкування бригадира Кропотова, що готувався у похід проти татар.

У 1716 р. козацький загін на чолі з генеральним хорунжим І. Сулимою було відправлено у донські степи будувати укріплення проти вторгнень ногайців Кубанської орди. Протягом 1718-1721 рр. українські козаки Скоропадського вели будівничі роботи щодо прориття водного каналу між Доном та Волгою, зведенні фортець в Астрахані та Царицині. У листопаді 1718 р. вийшов царський наказ щодо направлення на будівництво Ладозького каналу поблизу Петербурга (з'єднував річки Волхов та Неву) козаків із Київської губернії - по одному чоловіку від семи дворів¹²⁹. Через два роки, 17 грудня 1720 р., Петро І наказав гетьману І. Скоропадському направити на будівництво Ладозького каналу 10 тисяч українських козаків¹³⁰. У 1721 р., в останній рік Великої Північної війни, з метою оволодіння південним узбережжям Каспійського моря українські козаки під проводом наказного гетьмана Д. Апостола були відправлені до берегів річки Сулак, у т. зв. Терський похід.

На початок 1720-х рр. у Київському, Чернігівському, Переяславському, Ніжинському, Прилуцькому, Стародубському, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому та Полтавському полках нараховувалося 55 тисяч 241 козаків (в т. ч. 16 тисяч 540 піших та 38 тисяч 701 кінних)¹³¹, хоча кількісний склад задіяного у подіях Великої Північної війни 1700-1721 рр. козацького війська був набагато меншим й не перевищував 25-30 тисяч вояків. Найбільш активно у воєнних діях брали участь 5 охотницьких (найманих) полків, у кожному з яких нараховувалося від 600 до 1000 козаків. Слід також зазначити, що якщо протягом 1708-1714 рр. Петро І ще використовував (хоча й дуже обережно, доручаючи контроль над ними російським підрозділам) козацьке військо гетьмана Івана Скоропадського під час бойових дій, то в міру зменшення військової небезпеки цар став дивитися на козацтво Лівобережної України лише як на допоміжне військо та робочу силу й головним чином почав використовувати їх на фортифікаційних і канальних роботах¹³².

З огляду на військово-політичний союз Москвою та Варшавою проти Стокгольму на першому етапі Великої Північної війни почали справджуватися довголітні сподівання козацької еліти щодо об'єднання двох частин України під однією владою - з весни 1704 р. й до осені 1708 р. Лівобережжя і Правобережжя фактично перебували під військово-адміністративним управлінням «гетьманського регіменту» Івана Мазепи. За домовленістю між Петром І та Августом ІІ український гетьман ввів до правобережних земель України багатотисячне військо для допомоги польському королю у війні з Шведським королівством. Але переконливі перемоги Карла ХІІ у ході війни, складення Августом ІІ своїх повноважень на користь шведського ставленика С. Лещинського, централізаторська політика Петра І щодо Українського гетьманату, а, найголовніше, вступ шведської армії на територію Північної України змусили гетьмана Мазепу в жовтні 1708 р. відмовитися від зверхності московського царя й перейти на бік його ворога.

Характеристика зовнішньополітичного кроку Мазепи має надзвичайно велику історіографічну традицію, серед якої, на жаль, й до цього часу наявні суб'єктивні або ж ідеологічно заангажовані оцінки. Підтримуємо думку тих дослідників, які відзначали вмотивованість такого вчинку українського гетьмана з точки зору політико-правових відносин, які існували на той час в Центрально-Східній Європі у рамках стосунків «сюзерен/протектор - васал/протегований» і накладалися на систему міжнародних відносин ранньомодерної доби. У цьому випадку, на нашу думку, український правитель хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха І Вільгельма (1640-1688), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Пруського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik. Нагадаємо, що з 1525 р. частина бранденбурзьких земель під назвою Пруського герцогства перебувала у васальній залежності від Корони Польської й лише під час Північної війни 1655-1660 рр. Прусія звільнилася від зверхності польського короля. У січні 1656 р. Фрідрих І вирішив позбавитися протекторату Речі Посполитої й перейти на чолі свого війська на бік його супротивника - шведського короля Карла Х Густава. Однак вже у вересні 1657 р. курфюрст надав військову допомогу колишньому патрону, польському королю Яну ІІ Казимиру, але вже в обмін на підписання тим угоди про звільнення Прусії з-під його опіки. Проаналізувавши дії гетьмана Івана Мазепи, який досить добре розбирався в європейській політиці, можна стверджувати, що в умовах Великої Північної війни 1700-1721 рр. він намагався добитися більших «прав і привілеїв» для українських станів, тобто вищого міжнародного політико-правового статусу для козацької держави. Цього він хотів досягнути шляхом лавірування між російським та шведським монархом, але з огляду на нищівну військову поразку Карла ХІІ під Полтавою в червні 1709 р. ці плани так і не набули логічного завершення.

Від часу поразки шведсько-українських сил у Полтавській битві Лівобережна Україна стала розглядатися російським урядом вже не як васальнозалежна союзницька держава, а як одна з провінцій (хоча і з залишками багатьох автономних ознак), що дісталася Росії на правах переможця у війні. Маріонетковий уряд гетьмана І. Скоропадського хоча й намагався відстоювати «старовинні вольності» козацької України, однак поступово почав перетворюватися на такий собі «бюрократичний додаток» до державної системи новопосталої Російської імперії.

Окрім того у результаті подій Великої Північної війни та міжнародних угод 1711-1714 рр. на території Правобережної України був знищений козацький устрій, і вона остаточно перейшла під владу Речі Посполитої. По суті, російський цар Петро І і турецький султан Агмед ІІІ «дарували» більшу частину Українського гетьманату польському королю в обмін на невтручання Польщі та її впливових європейських союзників у військове й дипломатичне протистояння між Москвою і Стамбулом за Молдавію, Причорномор'я та Приазов'я. Хоча позиція козацького уряду Правобережної України на чолі з наказним гетьманом Самусем та полковником С. Палієм в умовах шведсько-польських військових дій на початку XVIII ст. полягала в намаганні витіснити владні структури Речі Посполитої з Правобережжя та об'єднанні з Лівобережною Україною під єдиною гетьманською владою і протекторатом московського царя. У зв'язку з ігноруванням Петром І таких політичних ініціатив правобережного козацтва, воно з часом стало підтримувати наступника Мазепи гетьмана Пилипа Орлика.

З огляду на поразку московських військ у Прутській кампанії 1711 р., військову підтримку Шведського королівства, Османської імперії, Кримського ханства та прошведської шляхти Речі Посполитої П. Орлик в умовах Північної війни здійснював неодноразові спроби відвоювання території козацької України у короля Августа ІІ та царя Петра І. Це робилося за допомогою військових походів та активного залучення міжнародної дипломатії, що, однак, завершилося поразкою реваншистських планів еміграційного українського уряду.

Отже, події Великої Північної війни 1700 - 1721 рр. наклали значний відбиток не лише на міжнародне становище Українського гетьманату, але й здійснили великий вплив на зміну політико-правового статусу та внутрішньополітичного устрою його різних частин. Перехід гетьмана Івана Мазепи на бік Шведського королівства спонукав Російську державу, яка, по суті, стала переможцем у довголітній війні за геополітичне панування на Півночі та Сході Європи, переглянути своє ставлення до існування української автономії. У результаті воєнних дій та укладених мирних договорів країн, що брали участь у «загальноєвропейській» Північній війні початку XVIII ст. на Правобережній Україні було остаточно скасовано інститути козацької державності, а Лівобережжя зазнало незворотніх трансформаційних перетворень у напрямку обмеження державно-політичних інституцій та впровадження імперських владних структур.

північний війна гетьман скоропадський

Література

1. Серед основних монографій та збірників наукових праць з проблематики Великої Північної війни 1700-1721 рр. відзначимо наступні: Карцов А. Военно-исторический обзор Северной войны. - Санкт-Петербург,1851; Костомаров Н.И. Мазепа и мазепинцы. - СПб., 1885; Баскаков В. Северная война. 1700-1721 гг. Кампания от Гродна до Полтавы 1706-1709 гг. - СПб., 1890; Бобровский П.О. Завоевание Ингрии Петром Великим (1701-1703). - СПб., 1891; Мышлаевский А.З. Северная война. Летняя кампания 1708 г. - СПБ., 1901; Стилле А. Карл ХІІ как стратег и тактик в 17071709 гг. - СПб., 1912; Feldman J. Polska w dobie wielkiej wojny Polnocznej (1704-1709). Krakow, 1925; Кафенгауз Б. Северная война и Ништадтский мир (1700-1721 гг.) - Москва, Ленинград, 1944; Маркевич А. Разгром Карла ХІІ. - К., 1946; Петр Великий. Сборник статей / Под ред. А. Андреева. - М.-Л., 1947; Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. - К., 1951; Хромова Е.А. Северная война и ее отражение в исторических работах и публицистике первой четверти XVIII ст. Автореф. дис. канд. ист. наук. - Л., 1951; Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. - М., 1958; Полтавская победа: Из истории международных отношений накануне и после Полтавы. Сб. ст. - М., 1959; Никифоров Л.А. Внешняя политика России в последние годы Северной войны: Ништадтский мир. - М., 1959; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1960; Международные связи России в XVII-XVIII вв. - М., 1966; Шутой В. Северная война (1700-1721 гг.). - М., 1970; Орешкова С. Ф. Русско-турецкие отношения в начале XVIII в. - М., 1971; Турция накануне и после Полтавской битвы. - М., 1977; Возгрин В.Е. Россия и европейские страны в годы Северной войны. - Л., 1986; Беспятых Ю.Н. Россия и Финляндия во время Северной войны 1700-1721 гг. Автореф. дис. канд. ист. наук. - Л., 1980; История Северной войны 1700-1721 гг. - Москва, 1987; Буганов В.И. Петр Великий и его время. - М., 1989; Артамонов В.А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709-1714). - М., 1990; Бобылев В. С. Внешняя политика России эпохи Петра І. - М., 1990; Північна війна та її наслідки для України. Полтава, 1992; Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994; Хегман Бертіль. Шведсько-українська велика стратегія щодо Росії (1709-1714 рр.) // Київська старовина. - 1994. - № 6. - C. 72-76; Мельник Л. Гетьманщина першої чверті XVIII століття. - К., 1997; Карл XII: постать на тлі епохи. Матеріали наукового семінару. - Полтава, 2002; Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.,2003; Hallendorff C. Karl XII i Ukraina. En karolius berattelse. - Stockholm, 1915; Koroluk W. Polska i Rosja a wojna «Polnocna». - Warszawa, 1954; Nordmann C. J. Charles XII et l'Ukraine de Mazepa. - Paris, 1958; Kentrschynskyj B. Mazepa. - Stockholm, 1962; Natton R. Charles XII of Sweden. - New York, 1968 та ін.

2. Бутурлин Д. Военная история походов россиян в XVIII ст. - Ч.1. - Т.1. - СПб.,1819. С.106 - 108; Балашова Ю. П. Из истории Великой Северной войны: начало Малой войны - зима 1700 - 1701 // Ученые записки Московского облпединститута. - TLXXIV. - М.,1958. - C.201 - 207; Мельник Г. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700-1702) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. - К.,1999. - С. 105-120; Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. - К., 2006. - С. 256-257.

3. Военно-походный журнал генерал-фельдмаршала Б. Шереметева // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. - Т.1. - СПб.,1871. - С.80.

4. Цит. за: Балашова Ю. П. Из истории Великой Северной войны. - C.188.

5. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк; Київ,2001. - С. 241.

6. Артамонов В. Позиции гетманской власти и России на Украине в конце XVII начале XVIII века // Россия и Украина: история взаимоотношений. Сб. статей. - Москва,1997. - С.95.

7. Королюк В.Д. Вступление речи Посполитой в Северную войну (продолжение) // Ученые записки института славяноведения. - 1954. - Т. 10. - С. 332.

8. Там же. - Т. 10. - С. 332 - 334; Janczak J. Powstanie Paleja // Zeszyty Naukowie Uniwersytetu Wrodawskiego. Historia III. - Seria A, № 23. - Wroclaw, 1960. - S. 148.

9. Бібліотека Музею ім. кн. Чарторийських в Кракові, Відділ рукописів (далі - БМЧ Краків). - Од. зб. 529, арк. 188.

10. Каминьский А. Первые годы польско-русского союза 1704-1709 гг. (В связи с работами В. Конопчиньского и Ю. Фельдмана) // Международные отношения в Центральной и Восточной Европе. - Москва, 1966. - С. 218.

11. Оглоблин О. Вказ. праця. - С. 242-243.

12. Материалы Военно-ученого архива Главного штаба / Под. ред. Бычкова. - Т. 1. - СПб., 1871 - С. 639-640.

13. Слід вказати на укладену істориком О. Ясем «Вибрану бібліографію про гетьмана Івана Мазепу» розміщену в додатках (сс.426 - 443) до монографії: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба (друге видання). - Нью-Йорк, Київ,2001, а також підготовлену С. Павленком «Бібліографію публікацій та документальних матеріалів про гетьмана І. Мазепу та його добу, що нараховує 1 тисячу 757 позицій (Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К., 2004. - С. 458-549.). Окрім того, див: Бантыш-Каменский Д.Н. Жизнь Мазепы. - Москва, 1834; Костомаров Н.И. Мазепа. Историческая монография. - М.,1882; Допрос Григория Герцыка об участии его в измене Мазепы // Киевская старина.- Т. V. - № 3. - 1883;. Уманец Ф. Гетман Мазепа. - СПб.,1897; Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // З політичного життя старої України. - К., 1918. - С. 102-116; Кравцов Д. Гетьман Мазепа в українській історіографії ХІХ в. // Записки історико-філологічного відділу Української академії наук. - 1925. - Т. VI. - C. 234-246; Борщак І. Мазепа. Людина й історичний діяч // Записки НТШ. - Т. 152. - Львів,1932; Андрусяк М. Зв'язки Мазепи з Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ // Записки НТШ. - Львів, 1933. - Т. 152. - С. 35-61; Мазепа. Збірник статей. - Т. 1-2. - Варшава,1938 - 1939; Королюк В. Д. Речь Посполитая, французкая дипломатия и измена Мазепы // Известия АН СССР. Серия истории и философии. - М., 1951. - Т. 8. - № 1. - С. 69-87; Млиновецький Р Гетьман Мазепа в світлі фактів і дзеркалі історії. - Торонто, 1976; Мацьків Т. Чи Мазепа справді запросив Карла XII в 1708 році // Збірник на пошану проф., д-ра О. Оглоблина. - Нью-Йорк,1977. - С.329 - 340;; Георгиевский Г. П. Мазепа и Меншиков: (Новые материалы) // Исторический журнал. - № 12. - 1940; Шутой В. Е. Измена Мазепы // Исторические записки. - Т. 31. - 1950; Мазепа - людина й історичний діяч. - К., 1991; Сергійчук В. Кого зрадив Іван Мазепа? - К., 1991; Єнсен А. Мазепа. Історичні картини. - К., 1992; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687-1709. - Мюнхен, 1993; Мазепа. Збірник статей. - К., 1993; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К., 2004; Плохій С. В ім'я вітчизни: вірність і зрада Івана Мазепи // Соціум. Альманах соціальної історії. - Вип.6. - К., 2006. - С. 267-282; Таирова-Яковлева Т Мазепа. - М.,2007; Мицик Ю. Івана Мазепа. - К., 2007; Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях та відповідях. - К., 2008; Kentrschynskyj B. The Political Struggle of Mazepa and Charles XII for Ukrainian Independence // The Ukrainian Quarterly. - 1959. - Vol. XV - № 3. - P. 241 - 259; Sybtelny O. Mazepa, Peter I, and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. - No 2 (June 1978). - P. 158 - 183; Mazepa and hiz Time: History, Culture, Society / Ed. G. Siedina. Allesandria, 2004. - P. 334 - 366 та ін.

14. Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 - 1709) / Упор. М. Неврлий. Переклали з словацької О. і Г. Булахи. - К., 1999 (переклад здійснено за виданням: Krman D. Itinerarium. Cestovny dennik z rokov 1708-1709. - Bratislava, 1969). - С. 38.

15. Універсали Івана Мазепи (1687-1709). - Част. І. - Львів, 2002. - С.66; Борщак І. Договір Карла XII і Мазепи // Стара Україна. - Львів. 1925. - № 1-2. - С. 12.

16. Бібліографія історичної літератури з історії Полтавської битви нараховує не одну сотню наукових праць вчених різних країн. Вибірково назвемо основні з них: Феофан (Прокопович). История імператора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии и взятия в плен остальных шведських войск при Переволочне включительно. 2-е изд. - М., 1788; Щеглов В., Дмитриевский Д. Поле Полтавской битвы и ее исторические памятники. - Полтава, 1895; Победы Петра Великого над шведами 200 лет назад: Лесная - Полтава. - СПб., 1908; Павловский И. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 г. - Полтава, 1908; К 200-летию Полтавской победы, 1709-1900. - СПБ.,1909; Погосский А.Ф. Нарва и Полтава. - СПб., 1911; Борисов В.Е. Безбах С.А. Полтавское сражение (27 июня 1709 г.) - Москва, 1939; Козаченко А.И. Битва под Полтавой. - Москва,1945; Тельпуховский Б. Полтавская битва. - М., 1947; Полтавская победа: из истории международных отношений накануне и после Полтавы: Сб. статей. - М., 1959; Порфирьев Е.И. Полтавское сражение 27 июня 1709 года. - М., 1959; Полтава: К 250-летию Полтавського сражения. Сб. статей. - Москва, 1959; Кан А. С. Шведские историки о Полтавской битве: (Обзор источников и литературы за последние полвека) // История СССР. - №4. - 1959; Марлинский С. Юбилейные сборники к 250-летию Полтавского стражения: (Обзор) // Военно-исторический журнал. - №11. - 1960; 250 років перемоги під Полтавою: нариси. - Харків, 1960; Дядиченко В. Полтавська битва: науково-популярний нарис. - К.,1962; Научная конференция, посвященная 275-летию Полтавской битвы. - Полтава,1984; Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. М.,1995; Сандстенд Б. Деякі міркування про шведську історіографію Полтавської битви // Історична память. - №1-2. - Полтава, 1999. - С. 193-194; Adlerfeld G. Histoire militaire de Cahrles XII, roi de Suede. - T.I-IV. - Amsterdam,1740; Stille A. Carl XII's falttagsplaner 1707-1709. - Lund, 1908; Kentrschynskyj B. La propaganda politica en Ucrania en visperas de la batalla de Poltava. - Buenos Aires,1954 та ін.